Курсовая работа: Образ Г.С. Сковороди в українській літературі

Название: Образ Г.С. Сковороди в українській літературі
Раздел: Рефераты по зарубежной литературе
Тип: курсовая работа

Зміст

Вступ

Розділ І.Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ століття

Розділ ІІ. Образ видатного філософа й письменника в українській прозі 70-80-х років

Розділ ІІІ. Поетичний портрет Григорія Савича Сковороди

Висновки

Література


Вступ

Григорій Савич Сковорода є однією з величних постатей української культури. Видатний просвітитель, філософ і письменник, він був всебічно обдарованою людиною. Його геній зріс і викристалізувався на рідному національному ґрунті, а його проповідь, його філософія , його мудрість мали універсальний, всесвітній характер. Не менший інтерес ніж літературно-філософська спадщина Сковороди викликають відомості про його життя. Так, О.Ізмайлов у своїх спогадах наводить таке висловлювання Л.Толстого: “Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія , мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори”. Тож не дивно, що протягом ХІХ-ХХ століть факти життєвого та творчого шляху митця були об’єктом уваги дослідників, його яскрава особистість надихала письменників на створення високохудожніх творів.

Матеріалом нашого дослідження були твори української літератури 70-80-х років ХХ ст., в яких було створено образ мандрівного філософа, видатного мислителя доби Просвітництва – Григорія Сковороди. Їх аналіз показав, що постать митця стала джерелом для творів різних літературних родів і жанрів: прозових, зокрема повістей (В.Чередниченко “Молодість Григорія Сковороди”, І.Ільєнко “Основ’янська повість”), художнього життєпису (І.Пільгук “Григорій Сковорода”), поетичних творів, наприклад, циклів Б.І.Олійника, І.Ф.Драча, С.Тельнюка, окремих поезій Л.Костенко, В.Коржа, П.Бондарчука та інших, драматичних творів (М.Марченко “Холодна криниця”).

Українськими вченими зроблено чимало в справі збирання, публікації та вивчення творчості Сковороди. Але необхідно зазначити, що лише поодинокі праці літературознавців висвітлюють питання художніх інтерпретацій постаті митця як конкретного історичного образу в українській літературі. Найбільш повним дослідженням цієї проблеми є монографія Т.С. Пінчук “Григорій Сковорода і наш час”( Луганськ,1996), в якій розглядається відтворення образу мислителя в українській літературі взагалі – від перших художніх біографій, основаних на спогадах сучасників Сковороди до творів кінця ХХ століття. Проблемі специфіки відображення постаті філософа в поезії присвячена стаття Т.С.Пінчук “Штрихи до поетичного портрета Григорія Сковороди”(1988). Окремі аспекти питання висвітлили у своїх статтях інші літературознавці: З.Геник-Березовська (“Григорій Сковорода: образ художній і справжній”) звернула увагу на співвіднесеність художнього образу митця та реальної історичної особистості, наголосила на небезпеці стереотипності у його відтворенні, М.Радецька подала огляд історико-біографічної прози про Г.С.Сковороду, довела, що саме цей жанр художньої літератури надає найбільші можливості для розкриття образу, М.Черняк також аналізує прозові твори про філософа у статті “Образ Григорія Сковороди в художній літературі".

Таким чином, актуальність теми полягає в тому, що відтворення образу Григорія Сковороди в українській літературі 70-80-х років не було предметом окремого спеціального аналізу, а розглядалося в контексті загального розвитку вітчизняної літератури або як складова частина сукупності творів цієї тематики ХІХ-ХХ століття . Цим зумовлені мета й завдання дослідження. Головною метою нашої роботи є літературознавчий аналіз художніх творів даного періоду, в яких письменниками було створено образ Г.С.Сковороди, з точки зору його повноти й цілісності, специфіки засобів образності. З цього і випливають завдання дослідження :

▪ обґрунтувати актуальність теми;

▪ пояснити причини актуалізації постаті українського мислителя в літературі 70-80-х років ХХ ст.;

▪ дати оцінку особливостей створення образу Григорія Сковороди в кожному з аналізованих творів;

▪ виділити художні твори, в яких автори подали творче осмислення літературно-філософської спадщини митця, створивши глибокий і цілісний образ видатного просвітителя;

▪ схарактеризувати основні тенденції вітчизняної літератури досліджуваного періоду, зумовлені впливом культурних скарбів українського народу, зокрема виявити, яке відображення у художніх творах знайшов життєвий та творчий шлях Сковороди, його філософське вчення.

Результати дослідження можуть бути використані при проведенні загального аналізу розвитку літературного процесу в Україні в 70-80-ті роки ХХ століття, для підготовки матеріалів про вшанування пам’яті Г.С.Сковороди у літературі, як додатковий матеріал до занять у школі, вищому навчальному закладі.


Розділ І. Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ століття.

Протягом останніх майже ста років літературно-філософська спадщина й сама постать Григорія Савича Сковороди ставала знаряддям різних ідей і поглядів. На інтерпретацію його творчості впливали напрочуд цікаві факти життя митця, різні підходи до її аналізу, зокрема психологічний, біографічний. Образ мислителя був постійно у центрі уваги письменників і критиків, оскільки давав багатий матеріал для освоєння, авторського тлумачення, наукових досліджень. Численні звертання не лише дослідників а й митців до постаті Сковороди зумовлені історичною значимістю особи мислителя, якого І.Я.Франко назвав “чи не найзамітнішим з усіх духовних діячів наших ХVІІІ ст.”[23,79]. Але окрім зацікавлення цією яскравою особистістю, важливою причиною інтересу до образу Сковороди в українській літературі була необхідність звертання до її традицій, адже у мистецтві поряд із послідовною, поступовою спадкоємністю, часто спостерігається “ретроспективна, “зворотна” спадкоємність, звернення безпосередньо до традицій віддалених епох, бо “значне бачиться на відстані”[2,64]. Це є актуальним передусім для літератури кінця ХХ століття, коли роль людини в історії, “на крутозламі суспільних формацій стає провідною темою мистецтва слова”[6,1]. Аналіз минувшини стає ключем до розв’язання найболючіших проблем сучасності, а з’ясування місця особистості в прогресі людства дає можливість торувати шлях у майбутнє. Навіть якщо увага письменника зосереджена на подіях і постатях минулого, це неминуче перетворюється на призму, крізь яку автор розглядає сучасні йому реалії. Тому спроби освоєння одного й того ж самого матеріалу, здійснені в різні історичні періоди будуть суттєво відрізнятися один від одного, відбиваючи як риси розвитку суспільства, так і особливості власне літературного процесу, адже ”конкретний історичний образ великої національно-культурної ваги, яким би віддаленим у часі він не був, продовжує жити в динамічному духовному потоці сьогодення. При цьому ідейно-естетичне й морально-

філософське його наповнення пов’язане з провідними тенденціями літературно-мистецького життя”[21,10]. А дослідження того як мистецтво, зокрема література, трактує й інтерпретує певні культурно-історичні реалії , дає змогу повніше зрозуміти логіку його розвитку в різні періоди, бо повноцінне художнє життя такого образу зумовлюється специфікою національної художньої думки в кожний конкретний момент її саморозвитку. Художнє осмислення історичної особистості перетворюється на розкриття суперечностей сучасності, висвітлення злободенних проблем, переважно й не властивих віддаленому минулому, в якому жив і творив герой книги. Але незважаючи на можливу варіативність трактування образу, він зберігає внутрішню цілісність, певну непроникливість, оскільки сам об’єкт освоєння є принципово невичерпним, незглибимим , завжди є самоцінним, залишаючи можливості його подальших літературних інтерпретацій, що зумовлено насамперед його культурно-історичною значимістю, мистецьким безсмертям. Це значить не те, що образи такого масштабу взагалі не можуть бути освоєні літературою, просто з кожною новою вдалою спробою рівень їх підвищується, відкриваючи тим самим нові площини для трактування, тобто простежується певна етапність, поступовість наближення до образу.

70-80-ті роки характеризувалися досягненням досить високого рівня в освоєнні образу Сковороди, що значною мірою було зумовлено свідомим і відповідальним ставленням письменників як до власної творчості, так і до надбань минулого. Отже, головними причинами звернення митців у літературі досліджуваного періоду до образу Григорія Савича Сковороди були зростання інтересу до цієї історичної особистості напередодні 250-річного ювілею філософа, необхідність встановлення творчого зв’язку між літературою кінця ХХ століття й давніми культурними традиціями українського народу, актуалізація ідей гуманізму й пов’язаний із цим інтерес до філософії Сковороди, активний пошук нових етичних й ідейно-філософських критеріїв в умовах моральної дезорієнтації суспільства.

Розділ ІІ. Образ видатного філософа й письменника в українській прозі 70-80-х років ХХ століття.

70-80-х роки в українській літературі – це період активного розвитку історико-біографічного жанру, що проходив у загальному руслі інтересу до “мемуаристики, документалістики, письменницьких біографій”[15,198]. Як зазначає Б.І.Мельничук у статті “Повість про письменника”, цей час був позначений “кількісним зростанням історико-біографічної літератури, а також змінами якісного порядку, зокрема помітним жанровим збагаченням”[14,34]. Новими творчими здобутками в цій галузі були розкриття внутрішнього світу героїв, психологічна заглибленість, намагання відобразити процес творення митця. У центрі уваги письменників – відтворення безпосереднього зв’язку між реальними подіями і світорозумінням персонажу. Слід зауважити, що не всі твори цього жанру носили риси новаторства, але саме наприкінці 70-х – на початку 80-х критики відзначали помітне зростання потоку документально-художніх творів, центральними образами яких були історичні особи попередніх епох і які “не просто белетризували життєвий шлях героя, а й розкривали авторське розуміння всіх протиріч його внутрішнього світу”[4,110]. Ці повісті й романи споріднювала відмова від усталених канонів творення образів реальних осіб, розкриття духовної еволюції героя. Їх жанр О.Галич визначає як документально-біографічну прозу, де провідне значення для створення сюжетної канви твору, характеру творчого домислу мали саме факти життя персонажа .

У контексті загального розвитку біографічної прози помітно активізувалося звернення письменників до образу Григорія Сковороди, що було позначено прагненням відкрити в постаті свого попередника нові, зумовлені загальними і ідеологічними тенденціями риси. Крім того, саме історико-біографічна проза мала найбільші можливості для повного і всебічного розкриття цього образу. Письменники широко використовували біографію Сковороди, окремі факти з життя, творчу спадщину, народні легенди про нього. Докладність, глибинність образу митця посилювалася застосуванням психологічного аналізу у змалюванні філософа. У різні часи здійснювався різний підхід до трактування образу: від містика, аскета до бунтівника. Подібна розбіжність концепцій розв’язання характеру історичної особи пояснюється недостатністю його літературно-філософської спадщини, поверховим її прочитанням, ідеологічною позицією деяких дослідників.

Зрозуміло, що твори про Г.Сковороду, які вийшли у 70-80-х роках, не були першою спробою освоєння образу українського мислителя, а їх автори спирались на певний досвід своїх попередників. Тому ми маємо змогу говорити про певну “історичну етапність” напряму розкриття образу. Через історико-біографічний тип його розробки (твори І.Срезневського, В.Нарєжого, П.Куліша, В.Поліщука), художньо-філософські інтерпретації, що спричинили символізацію образу, збільшення його художньої умовності, узагальненості (П.Тичина, М.Рильський, Ю.Клен, В.Шевчук) українська література прийшла до освоєння образу на рівні діалогізму, взаємодії, який простежується у значній кількості літературних творів досліджуваного періоду.

Літературознавці неодноразово вказували на складність створення цілісного образу Сковороди в біографічній прозі. Це зумовлено “нечіткістю самої філософії образу, що відбиває нечіткість і недосконалість документально-біографічної першооснови”[23,84], а також такою типової на той час вадою жанру, як відсутність повноцінних засобів ідейно-художнього вирішення “поетичної біографії” незвичайної людини. У зв’язку з обмеженістю документальних даних постала дискусія про правомірність включення домислу автора в тканину життєпису. Більшість критиків висловлювала думку про те, що “домисел потрібний в художньому творі, важлива міра, смак, доцільність, ідейно-естетична вартість його”[ 23,84]. Але в той самий час помилкова акцентуація спричинила наявність неповноти оцінки, суттєвих хиб у численних працях про Сковороду. Склався досить далекий від реальності стереотип образу філософа. Постійне наголошення на його скромності, згадки про стоптані постоли, запилюжену свитку, торбу і ціпок подорожнього заступили “риси інтелігентності, силу характеру, артистизм всебічно обдарованого мислителя і митця”[10,183]. Значна кількість творів досліджуваного періоду була спрямована на подолання цього трафарету, але досягти цієї мети вдавалося далеко не всім.

На початку сімдесятих років з’явилися численні наукові розвідки про Григорія Сковороду. Безпосереднім приводом до їх написання й публікації стало святкування 250-річного ювілею митця. Значна їх частина мала відверто популяризаторський характер і не внесла чогось суттєво нового у сковородинознавство. Але поряд з ними вийшли цілком оригінальні, ґрунтовні дослідження, об’єктом яких стали життєвий шлях Сковороди, концепції його філософського вчення, літературна спадщина. Так, на увагу заслуговує праця А.Ніжинець “На зламі двох світів” . Книга побудована за такою схемою: короткий вступ і два основні розділи( “У пошуках істини” та “Сковорода і Харківський колегіум”). Увага автора фіксується насамперед на тому, що “виводило Григорія Сковороду за межі вісімнадцятого століття, вело у майбуття, безсмертя”[3,86]. Докладно простежується, як наполегливо шукав український філософ істину, підкреслюється оригінальність його мислення. Найвищим ідеалом для Сковороди проголошується концепція “вольності”, свободи. Змістовним елементом праці А.Ніженець виступає дослідження зв’язків поглядів мислителя з античною філософією, зокрема його роль у розвиткові ідей Епікура у площині української наукової думки.

Розвідка становить нову сторінку в сковородинознавстві, оскільки містить маловідомі або й зовсім невідомі факти його біографії, пов’язані з працею Григорія Савича у Харківському колегіумі у 1759-1769 роках, використання яких стало можливим внаслідок ґрунтовного вивчення дослідницею архівних матеріалів. Аналіз цих даних дозволив автору зробити широкі узагальнення стосовно принципів педагогічної діяльності Сковороди-викладача, розкрити сутність його методики у викладанні синтаксису й грецької мови, визначити

новаторські риси складених ним курсів етики (“Начальная дверь ко христианскому добронравию”) та поетики (“Рассуждение о поезии и руководство к искусству оной”). Заслуга А.Ніжинець полягає у розкритті стосунків Сковороди з його сучасниками-поетами. У дослідженні український філософ показаний “велетнем думки, буревієм, що серед темряви і мракобісся на зламі вісімнадцятого й дев’ятнадцятого століття, руйнував застій думки, високо підніс ідею вільної, натхненної праці, ідеї щастя і прогресу людства”[3,88].

Але незважаючи на вагомість досліджень найбільш цікавими з точки зору інтерпретацій образу мислителя є біографічна проза про нього. Значне місце серед художніх творів про Г. Сковороду 70-80-х років ХХст. займає роман І.Пільгука “Григорій Сковорода” (1971р.). Жанр твору сам автор визначив як “художній життєпис”, адже в ньому чітка документованість фактів біографії та історичних реалій поєднується з емоційно забарвленою оповіддю про формування характеру й світогляду українського поета і філософа. Історичні екскурси, що містять у собі оцінку тогочасної дійсності з позицій автора, покликані якнайповніше змалювати соціальне середовище, у якому жив Григорій Сковорода, зобразити “життя царського двора з його плітками й інтригами”[30,8], деякі епізоди історії Запорізької Січі, події гайдамаччини й війни з турками. Усі ці події автор намагається подати крізь призму сприйняття філософа-гуманіста. Але у творі виразно простежується досить традиційне для радянської літератури “не поглиблене і творче самостійне прочитання “сковородинівського всесвіту”, а збереження його (звісно, в адаптованому вигляді) в офіційно акцентованому лоні національної культури взагалі”[21,25].Отже у творі постає традиційний образ мандрівного філософа з посохом і книгами у торбинці, що “подорожував по Україні, часом вчителював, а більше спостерігав страдницьке життя народу і перейнявся його болями”.

Своєрідною є композиція роману. Він складається з трьох частин. У першій та другій послідовно розповідається про життя Сковороди – від прощання із батьківською домівкою до зрілого віку. Третя ж частина значно відрізняється своєю структурою, способом викладу матеріалу, а тому дещо випадає із загального плану оповіді. Так, якщо перші дві частини мають чітку сюжетну лінію, події описуються в хронологічному порядку, то третя, яка є своєрідним поєднанням народних легенд і переказів про Г.Сковороду із критичним аналізом літературної і філософської спадщини мислителя, порушує стрункість композиції, виглядає штучно створеним додатком до художньої біографії. Це зумовлено тим, що зображення літературної діяльності поета в основній частині твору мало другорядний характер, а оскільки філософські вчення, світогляд Сковороди не можна збагнути, не приймаючи до уваги його художні твори, автор був змушений приділити їх розгляду окремий розділ роману. Крім того є й інша, цілком зрозуміла й благородна патріотична мета, заради якої І.Пільгук вводить цю третю частину, - “підкреслення всенародної поваги до пам’яті філософа, возвеличення його імені”[21,26]. Адже автор поставив перед собою таке завдання: “Повідати нащадкам, як наша правда засівалася у рідному ґрунті з давніх-давен і наливалася жадобою волелюбства та нев’янучою силою народної мудрості”[20,135]. Щоправда він не зумів уникнути впливу свого часу, а тому Григорій Сковорода виступає у творі “предтечею народовладдя в комуністичному його варіанті”[21,26]. Попри всі намагання І.Пільгука пов’язати гуманістичні погляди філософа з радянською дійсністю початку 70-х років, тези про любов до народу, душевне благородство та працелюбність, допомогу скривдженим і приниженим не могли не залишитися на рівні моральних абстракцій, адже їм повністю суперечили реалії тоталітарно-шовіністичного радянського суспільства. За відсутністю можливості філософсько-психологічного вглиблення в образ Сковороди автор зосередив свою увагу на окремих яскравих деталях та епізодах життя героя (так, відмова поета від шлюбу з дочкою майора виступає прикладом благородних поривань Сковороди, його прагнень зробити світ кращим).Але іноді надмірна деталізація ускладнює сприйняття твору, уводить читача від центрального образу життєпису. Зокрема опис подорожі цариці Єлизавети до Москви і Києва, підготовки до неї насичений занадто великою кількістю подробиць. Завантаження тканини роману безліччю деталей певною мірою спричинило значну редукцію, штучне спрощення образу мандрівного філософа. Тут складні, багатошарові ідеї та погляди Сковороди “втискуються в рамки просвітительства”, їх розвиток змальовується як рух “від ідеалізму до матеріалізму, дедалі гострішої постановки соціальних проблем”, в якій більшовики бачили навіть елементи “класової ненависті”[21,26]. Тому , оцінюючи цей твір варто зважити на традицію формування радянського літературного процесу.

Однак не слід вбачати у романі Пільгука лише прояв ідеології. Дійсно, багато в чому автор наслідував традиційне трактування канонічного образу, він не зміг уникнути лубковості у змалюванні Сковороди (ідеалізація у нарисах про останні роки життя поета).

Натомість інтерес становить докладні розповіді про вихованців видатного педагога, зокрема В.Томару та М.Ковалинського, їх життя і громадську діяльність. Деякі факти біографії отримали оригінальне тлумачення, так, за Пільгуком, діда Сковороди на Запорожжі за неспокійну вдачу прозвали Скорою водою, а пізніше це прізвисько в устах народу зазнало змін.

Крізь увесь твір виразно проходить мотив утечи Сковороди від “сітей”, в які прагнув спіймати його світ. Усе відкинув мандрівний філософ: і звабливість тихого родинного життя (“Бо чорні дівочі очі плетуть сіті, в яких може запутатися людина. Ні, хай плетуться вони для інших...Не час ще прибиватися до берега спокою, коли душа рветься у простори...”) [20,80], і підступні й улесливі запрошення єзуїтів (“Не залишали єзуїти переслідувати Григорія Савича, коли помандрував він в інші міста. По всій імперії Габсбургів були розставлені їхні хитро плетені, як павутиння, сіті.”) [20,69], і численні запрошення православного духівництва (“Годі блукати по світу... Час причалити до пристані!..ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі”) [20,120]. Крізь випробування проніс Сковорода свою духовну свободу, оберігаючи її від будь-яких зазіхань: “Мир ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомими, покровительством, вигодами, утіхами й святинею”[20,121]. Автор розповідає про життя мандрівного філософа просто й переконливо, хоча й не уникає певної ідеалізації. Твір завершується “Післясловом”, де І.Пільгук дає перелік тих, хто звертався до образу Сковороди протягом двох з половиною століть, використовує при цьому ряд історичних документів ( переважно, листів), авторські відступи, роздуми про шлях митця набувають публіцистичної експресії.

Значна кількість творів 70-х років має явно “ювілейний” характер , тобто у контексті уславлення та вшанування пам’яті митця відбувалася поступова канонізація цього образу, перетворення його на побронзовілий меморіал. Так, надрукована у цей час повість В.Чередниченко “Молодість Григорія Сковороди” виразно свідчить про “регресивну тенденцію до поверхово-ілюстративного висвітлення історичного матеріалу та його регламентованого ідеологічного потрактування”[21,28]. Цей “фрагмент з незакінченого роману” за життя письменниці так і не перетворився на повноцінний твір через його схематичність і трафаретність. Невдалою виявилася спроба автора розкрити традиційні для образу Сковороди морально-філософські питання свободи митця, його духовної самореалізації. У повісті описано подорож юного Григорія до Петербурга та його участь у придворній капелі. Романтичними рисами позначено змалювання незвичайної вроди й таланту хлопця, почуття власної гідності: “У малиновому кунтуші, підперезаний синім турецьким поясом, з прадідівською шаблюкою на боці, з мережаним коміром тонкої лляної сорочки, з чорним хвилястим волоссям, старанно підголеним у кружок, високий і стрункий дев’ятнадцятирічний студент Сковорода був красенем...”[29,66] Він постає освіченою, чулою людиною, гарним музикою, який сповнений живого інтересу до життя. Але змалювання образу мислителя характеризується типовими для радянської біографічної прози рисами. Так, увага насамперед зосереджується на яскравих епізодах його життя (похід Академії до Лаври, розмова юнака з Олексою Розумовським), які не завжди сприяють повноцінному розкриттю образа. Крім того, у досить невеликий за обсягом твір вміщено таку кількість побутових подробиць, другорядних персонажів, які лише побічно пов’язані з життям Сковороди, а іноді взагалі не мають значення для розкриття центрального образу (Тодося, Андріян, Пріся та ін.), що є суттєвим недоліком біографічного твору. Певна ідеалізація наявна в образі Розумовського, якого автор показує як красеня, “велетня”, що піклується про “нашу рідну країну Малоросію”[29,75]. Слабкість композиції, хронологічні зсуви деякою мірою виправдовує тільки те, що “Молодість Григорія Сковороди” – не закінчений твір, а лише ескіз, схема, якій не судився подальший розвиток у площині роману. Поява цього та подібних творів була зумовлена тим, що соцреалістична естетика була зорієнтована передусім на канон (ідеологічний, світоглядний), на адаптацію історичних образів, очевидна штучність чого значно зменшувала художню вартість творів.

Подібним за ідейно-філософським рівнем, “меморіальністю” образу Сковороди є “Основ’янська повість” І.Ільєнка. У творі подано охудожнений переказ біографії Григорія Квітки-Основ’яненка. Автор намагався використати вчення Сковороди як певний стрижень повісті, але не спромігся піти далі прямого цитування літературно-філософської спадщини мислителя. Ми стикаємося з уже звичною трактовкою постаті “незвичайного любомудра”[9,91], у якій переважає моралізаторство, повчальність. Головний персонаж повісті – Григорій Квітка – не вдається до творчого осмислення вчення Сковороди, сприймаючи його твори як сукупність готових рецептів: “Знову і знову перечитував він рукописні трактати Сковороди, шукаючи виходу з тісного лабіринту”[9, 100]. У потрібний момент Григорій згадує той чи інший вислів, але це цитування не виглядає чимось природним, а здається більш схожим на стислий виклад етичних, світоглядних принципів українського філософа з метою їх популяризації. Тут відсутня хоча б мінімальна цілісність у створенні образу Сковороди, очевидним є однобічний характер використаних засобів творення. Наведення розрізнених цитат або пропонує читачеві традиційне меморіальне утілення постаті мислителя, або взагалі призводить до розмитості, невизначеності образу. Автор зупиняється на побіжних згадках про філософа: “Суєтне людське щастя ,- думав Григорій ,згадуючи вірш Сковороди “Всякому городу нрав і права”[ 9,102] , або “Звірившись на море, перестаєш належати собі”. Я добре пам’ятаю ці слова Сковороди”[9,101], і як підсумок – “Григорій любив згадувати юність, коли Сковорода гостював у них”[9,89]. Отже, самі лише спомини – без будь-яких спроб осмислення, інтерпретації. Тому можна говорити про повість І.Ільєнка як про свідчення “гальмівних тенденцій в українській прозі початку 70-х років ХХ ст.”[21,28]. Ми бачимо відсутність авторського особистісного освоєння образу, нових світоглядних ракурсів. Використання окремих відбитків філософського вчення Сковороди І.Ільєнком позбавлено цілісності, не відповідає авторській меті. Посередній художній рівень повісті підтверджується й тим, що твір залишився в журнальному варіанті й не був перевиданий книгою.

У сімдесяті-вісімдесяті роки до образу українського мислителя вже вкотре у своїй творчості звернувся В.Шевчук. Після виходу у кінці шістдесятих роману “Григорій Сковорода” , який став значною подією в українській літературі завдяки якісно новому освоєнню образу, “глибинному алегоричному сенсу” твору[21,25], автор здійснив ще кілька спроб використання освоєного ним історичного матеріалу. Так, у книзі “Під вічним небом” у межах висвітлення життєдіяльності та духовного внеску у скарбницю людської мудрості таких персоналій, як Сократ ( розділ “На вчитель істини”), Григорій Сковорода (“Осяяння”) та Махатма Ганді (“Велика душа”), автор намагався підкреслити загальнолюдську гуманістичну спрямованість ідей українського філософа, їх місце в розвиткові світової філософської думки. Здобутком твору є трактовка духовної спадщини Сковороди як закономірного вияву національного культурного прогресу нашого народу. Також В.Шевчук наголошує на тому, що як творчість, так і життя митця пройшли під знаком гуманізму, народолюбства. У порівнянні з романом ця повість становить менший інтерес з позицій новизни у трактовці постаті мислителя, оскільки має швидше “культурологічний, параметрований потребою введення духовно-філософського надбання України в загальносвітовий контекст” сенс [21,25].

Подальшим кроком в освоєнні цього матеріалу В.Шевчуком стала стаття “Григорій Сковорода – людина, мислитель, митець”. Цей популяризаторський твір мав публіцистичний характер і не претендував на всебічне висвітлення життєвого й творчого шляху філософа, глибоку трактовку його спадщини. Загальними штрихами автор окреслив місце й значення Сковороди для української культури, пояснив причини його популярності серед сучасників – письменників, дослідників, читачів, актуальність його вчення: “він зумів сказати щось вічно цікаве, сокровенне, те що залишається в міжчассі, не старіючи й не бліднучи”[31,209]. Об’єктом уваги В.Шевчука стали також культурний розвиток України ( творчість мандрованих дяків, просвітницькі віяння у колі тогочасної інтелігенції), суспільні умови: “над селянами зависла, а тоді й затяглася петля кріпаччини”, “зникає, власне знищується, постійний і надійний притулок вільнолюбства – Запорозька Січ”, “йде масове зубожіння народу”[31,215]. Заслуговує на увагу цікава гіпотеза автора про створений Григорієм Сковородою курс вивчення поезії, що, як відомо, став причиною суперечок між ним і переяславським єпископом Никодимом Сребницьким. Оскільки текст поетики до нас не дійшов, В.Шевчук висловлює думку, що причиною конфлікту був не стільки зміст, скільки новаторська її форма. Автор вважає, що нею була збірка “Сад божественних пісень”, яка є ніби своєрідним “зведенням всіх основних поетичних розмірів українського бароко”[31, 212]. Тому обурення єпископа було зумовлено тим, що Сковорода відмовився від написання традиційного курсу поетики, подавши замість нього систему практичних вправ. Автор аналізує мотиви декількох пісень збірки, виділяючи в них відбиття філософських концепцій мислителя, наводить стислий виклад життєвих і творчих принципів Григорія Сковороди. В цілому твір має характер популяризаторського викладу вже освоєного історичного матеріалу і становить інтерес саме з цих позицій, адже чогось суттєво нового у сковородинознавство внесено не було.

У 1984 році з’явилася найвагоміша за змістом книга про Григорія Сковороду – колективне художньо-філософське та історично-публіцистичне дослідження, що було здійснено І.Драчем, С.Кримським та М.Поповичем. Це найзначніша спроба осягнути феномен українського мислителя у широкому соціально-історичному контексті, з’ясувати глибинну суть цього культурного явища. У дослідженні на багатому фактичному матеріалі простежується життєвий і творчий шлях Сковороди, розкривається процес формування його світогляду. Автори використали архівні джерела, документи, численні історичні матеріали, мемуари, твори художньої літератури, що сприяло створенню цілісного, повнокровного образу, об’єктивності та неупередженості його трактування. Твір цілеспрямовано протиставляється тим інтерпретаціям образу Сковороди, в яких творчість митця зумисне відривається від історичних умов, національного ґрунту, тенденцій розвитку світового гуманізму. У дослідженні поєднано художній виклад та літературознавчий аналіз. Автори намагаються вмотивувати процес формування світогляду мислителя, його філософські принципи тогочасною соціальною дійсністю, культурно-історичним контекстом доби, прагнуть знайти джерела його життєвих і творчих настанов. Широке й повноцінне тлумачення спадщини Сковороди сприяє створенню цілісного образу філософа, музиканта, поета, педагога – надзвичайної людини у всій її багатогранності. У дослідженні значну увагу приділено проясненню термінологічної, етично-естетичної системи понять, на основі якої побудовані літературно-філософські твори Сковороди, зокрема “Сад божественних пісень”. Автори вважають це необхідним, адже “на думку Сковороди, картини і поетичні фігури, стаючи емблемами і символами, розкривають нам дійсність у нових, власне людських аспектах буття. Саме тому їм і належить велика роль у пізнанні таємниці життя і смерті”[8,30]. Ґрунтовний аналіз поезії, байок, епістолярної спадщини митця розкриває цікаві й своєрідні риси його характеру .

Дослідження “Григорій Сковорода” стоїть на межі науки й художньої літератури, що спричинило його специфічні “композиційно-стильові особливості”[21,29]. Книга складається з тринадцяти розділів, котрі в хронологічному порядку “відбивають життя і творчу діяльність українського мислителя на загальному тлі соціального розвитку тодішнього суспільства[13,53]. Так, у першому розділі – “Зерно” – розповідається про дитячі роки Григорія Сковороди, у наступних розділах - “Палаюче серце” ,”Театр життя” – мова йдеться про його навчання у Києво-Могилянській академії, спів у придворній капелі в Петербурзі .

Серед трьох авторів дослідження заслуга у розробці художнього його елементу належить, насамперед, І.Драчу. Він поставив собі за мету побачити й зрозуміти цей феномен української культури, яким є Григорій Сковорода, не в якості самодостатнього, вирваного з історичних реалій явища, а в усій багатогранності його зв’язків з тогочасною дійсністю, розвитком історико-філософської науки, етичними й естетичними настановами, що панували в суспільстві. У той самий час відтворення історичного фону не набуває ознак белетризації, а виступає передумовою появи Сковороди, як “зумовленого часом та культурним розвитком нації конкретного прояву національного духу”[21,30].

Значну частину дослідження І.Драч приділив питанню патріотизму Сковороди, в якому духовне здоров’я народу та його вільний культурний самовияв збігається із загальногуманістичними потребами світу. “Декому Сковорода здавався людиною, байдужою до національного життя і національних прагнень. Посилались на його книжну мову, на індиферентність до української старовини. Та патріотизм Сковороди – це передусім не вірність звичаям і навіть не потяг до землі, на якій він виріс, хоча останнє почуття і змусило його назвати Гетьманщину – “Малоросію” своєю матір’ю. Сковорода любить рідний край по-своєму. В його патріотизмі безмежна синівська відданість невіддільна від гостро критичного ставлення до минувшини і сучасності. Йому чужа національна пиха, але він не може жити довго поза межами батьківщини, а на рідній землі йому достатньо свитини під голову – його домівкою стала вся Україна”[8,110]. Як бачимо, автор намагається спростувати офіційну фальш, заідеологізоване тлумачення постаті мислителя в радянському літературознавстві. Дослідження пройняте шанобливим, відповідальним ставленням до української історії та культури. Це було повноцінне “особистісне сприймання історії” , що стало основою створення цілісного літературного портрета Григорія Сковороди [21,31].

Аналіз художніх творів 70-80-х років дає змогу говорити про актуалізацію образу Сковороди в літературі досліджуваного періоду, що було проявом активного розвитку історико-біографічної прози. У цей час з’явилися нові наукові розвідки й дослідження, були створені повісті й романи, у центрі яких – постать українського мислителя. На фоні значної кількості популяризаторських творів ювілейного характеру яскраво виділяються насамперед художній життєпис “Григорій Сковорода” І.Пільгука та колективне дослідження І.Драча, С.Кримського і М.Поповича . Ці твори були кроком уперед в освоєнні образу мислителя, відзначалися новизною авторської інтерпретації,що свідчило про поступове подолання в літературі тенденцій до меморіалізації образу Сковороди.


Розділ ІІІ. Поетичний портрет Григорія Савича Сковороди.

Увага до постаті Григорія Савича Сковороди в українській літературі ХХст. зумовлена усвідомленою потребою культурного самопізнання й національно-духовної самоідентифікації. Письменники прагнули по-новому поглянути на життя й творчість видатного просвітителя. У сімдесятих роках – періоді духовної-інтелектуальної стагнації суспільства – образ Сковороди набуває особливого значення як “символ непокореної духовної міці народу”, що виступає протилежністю морально-етичній деградації суспільства [21,35]. Мислитель стає близьким, життєво необхідним у цю епоху ще й завдяки гуманістичній спрямованості його ідей, адже й у літературі в цей час у центрі уваги стоїть людина: “Людинознавство – нерв кожного літературного твору. Людина в поезії висвітлюється в морально-психологічних аспектах, актуальних саме для цього часу”[17,12].

Актуалізація образу Сковороди відбувалася в загальному контексті звернення поетів до культурних надбань українського народу, що було характерною рисою вітчизняної літератури кінця ХХ ст., на яку звертали увагу дослідники. Так, М.Славинський зазначав: “Пам’ять...Це слово в поезії вісімдесятих – серед найсвященніших слів, які знає людство” . На порозі нового тисячоліття виникла нагальна потреба збагнути, освоїти скарби культури нашого народу – “прамову сонця, вітру, струмка”, сягнути найглибшого свого коріння, зберегти все “духовно вартісне, спроможне працювати на сьогодення й майбуття”[24,119]. У поемах, циклах, окремих віршах діють реальні історичні особи, осмислюються достеменні події, факти, подробиці. Дійсно, мистецтво, а особливо поезію цього періоду не можна уявити без постійних звертань до історії культури, без її нового, глибинного, сучасного прочитання. З одного боку, це було свідченням життєвості того, що створили попередні покоління, а з іншого – умовою плідного розвитку тогочасної художньої думки. Українська лірика потребувала освоєння духовних скарбів свого народу для поглиблення філософського виміру творів, примноження їх образного арсеналу.

У цьому культурно-історичному контексті звернення до образу Григорія Сковороди, що як ніхто з інших митців лишався символом, оберегом духовної незалежності, ставало алегорією “розмови про свободу і правду”[21,35]. По-різному використовувався й трактувався цей образ, але він незмінно викликав посилений інтерес в умовах втрати етичних орієнтирів. У багатьох поетичних творах образ Сковороди розкривається під різним кутом зору, з наголошенням на різних рисах характеру мислителя, поета, гуманіста, який віддалений від автора століттями, але обов’язково світоглядно близький йому в чомусь. У сімдесяті роки поетична сковородіана збагачується як кількісно, так і якісно, з’являються нові її жанри: поетичні цикли (В.Підпалий “Григорій Сковорода”, А.Малишко твори зі збірки “Рута”, В.Коломієць “Мандри Григорія Сковороди”), ліро-епічні поеми (В.Бондар “Сковорода у Бабаях”, Ф.Малицький “Мудрець із Чорнух”). Такі майстри художнього слова як Д.Павличко, І.Драч, В.Підпалий та деякі інші здійснили вдалі спроби висвітлення непересічної постаті українського мислителя на широкому “соціально-історичному тлі, у дзеркалі власних суджень про життя”[22,66].

Але поряд із творами високої художньої вартості ми доволі часто стикаємося із номінативним використанням відомих імен, при якому історико-культурний ареол слави, що їх оточує, і є “єдиним світлом і пафосом вірша”[27,135]. А це вже стоїть на межі експлуатації чужої слави. Бо самого емоційного враження, позбавленого концептуального ставлення, самого захоплення в якості змісту й ідейного стрижня твору ще не досить для народження високохудожньої поезії. Вільний поетичний переказ усім відомих картин, символічне оперування, гра славнозвісними іменами без жодних зіставлень, переосмислень, аналізу абсолютно нічого не дає читачеві, окрім, можливо, свідчення того, що автор є освіченою людиною або принаймні обізнаною із найбільш відомими у світі історичними постатями. У такому випадку ідея твору зводиться безпосередньо до його теми. Досить часто у поезіях такого плану , а особливо тих, що належать літераторам-початківцям, ігнорується або спотворюється властивий першовзіцеві зміст. Образ використовується настільки довільно, що від нього може залишитися сама тільки назва. Це свідчення тенденції до орнаментування твору, використання відомих, прославлених іншими митцями образів у якості прикрас. Тут образ стає не пафосом твору, а яскравою деталлю, жодним чином не пов’язаною з ідейно-тематичним його звучанням.

Так, поезія С.Тельнюка “Світ і його ловив” є просто розширеною трактовою відомого вислову Григорія Сковороди: “Світ ловив мене, але не спіймав”, який, до речі, подано як епіграф твору. При цьому не названо жодних імен або фактів, не згадано подій, що могли б прояснити цю фразу. На рівні емоцій розповідається, що:

Світ і його ловив... І не спіймав.

Хоч думав: він попався! Він попався!

А він у хижих сітях задихався

І недостойні словеса казав.[26,77].

Людині, яка нічого не знає про Сковороду цей твір буде незрозумілим, а тому, хто хоч трохи знайомий з цією постаттю – не скаже нічого нового. Отже, це просто по-новому скомпонована (автор використав форму сонета) ілюстрація до епітафії видатного мислителя. Меншою декларативністю позначений триптих С.Тельнюка “З віршів про Сковороду”. Хоча й тут складний внутрішній світ митця часом замінюється трафаретним портретом :

Засмаглий, чорний, ніби циганчук,

Ходив собі і мислив по-латині,

Ішов у перелатаній свитині,

Ціпка не випускаючи із рук.[25,125].

Але автор намагається піднятися до широких філософських узагальнень, підносить постать Сковороди до всесвітнього масштабу: “В ходу його вслухалася Земля І пружно оберталась під ногами”. Емоційно наснаженим є момент прощання Григорія Савича із життям, де підкреслено його прагнення охопити розумом всю безмежність Всесвіту: “І мчала мисль в Коперникове небо Й переступала зоряний поріг”. В цілому триптих попри певні досягнення в освоєнні історичного образу є недосконалим з композиційної точки зору, не є цілісним, створює враження окремих елементів.

Змальовуючи яскраву особистість письменники часто зловживають літературними штампами, ніби працюючи за єдиним зразком, що призводить до значного розходження між реальним образом і його стереотипним відтворенням. За радянських часів ця тенденція посилювалася ідеологічною навантаженістю, ідейно-політичним спрямуванням творів. Так, Григорій Сковорода у поезіях В.Коржа (“Пильнування”), П.Бондарчука (“До істини”) з живого, сповненого складного внутрішнього руху історичного образу перетворився на мислителя, що вболіває за народ і всі надії якого справджуються в радянський час. На фоні цих настанов виділяється трафаретність використаних авторами деталей, які створюють цей образ: “в полотняній мантії”, “турбот торбина” (“Пильнування”), “в латаній свитині”(“До істини”). За цими описами губиться сама особистість Сковороди, він перетворюється на непохитного моралізатора, надлюдину, на

Сурового філософа – Григорія,

Ласкавого суддю – Сковороду.[11,107].

Штучне спрощення образу , шаблонність зумовлюють його канонічність. Відсутність авторської концепції перетворює вірш на римовану ілюстрацію, повторення вже сказаного іншими. Упадає в очі невідповідність пафосу вірша, його високої мети тим засобам, за допомогою яких твориться образ. Нагромадження метафор ( “місив думки”, “мудрість пік”, “ловив життя хвилини”, “зорить Сковорода”) попри наміри автора призводить до комічного ефекту, вражаючи стильовою недоречністю:

Філософ в латаній свитині,

Топтав до істини він путь.[1,108].

Тенденція до ідеологічної насиченості властива й поезії “Сковорода” В.Осадчого. Антиклерикальні виступи Сковороди згідно із радянською традицією трактуються автором як критика релігії взагалі:

Філософи тодішньої доби –

То, переважно, лиш Христа раби.

Ти ж смолоскипом правди палахтів...

Або ще: ...Та істина, що вічна є природа,

Існує поза волею богів. [19,77].

Отже, тут атеїстична наснаженість твору є даниною ідеологічному ладу, за часів якого жив письменник.

Поряд із подібними ілюстративно-пропагандистськими творами в сімдесяті роки з’явилося чимало поезій, позначених новим, нетрадиційним підходом до освоєння образу Сковороди. Так, вдалим експериментом по проникненню в духовний світ філософа, спробою подивитися на оточуючі реалії його очима став поетичний цикл І.Драча. це вже не яскрава ілюстрація, не оцінюючий сторонній погляд і не спроба тлумачення спадщини мислителя. У поезіях циклу зникає межа між душею, розумом, думками й почуттями Григорія Сковороди й автора, вони зливаються у неподільне ціле, відчувають один і той самий біль. Ці твори дійсно вистраждані, виболені автором, а тому вражаюче особистісні, незважаючи на те, що дві поезії є прямими переспівами пісень Сковороди (“Сердечна печера Григорія Варсави Сковороди” – пісня 8, “Час” – пісня 23). Поетичний роздум відбувається на рівні “універсальних морально-етичних категорій”, перевтілення в мислителя здійснюється за рахунок відтворення “ ймовірно притаманного йому способу мислення, темпу і логіки, розсудливої емоційності”[21,57].

Болючі питання, що підіймає автор є актуальними для будь-якого часу, а тому заклик очистити свою душу може бути звернений як до сучасників Сковороди, так і до людей ХХ століття:

Душі своєї володіння

Ти переглянь безжальним оком –

Яке покільчилось насіння?

Погані трави рви жорстоко...[7,228].

Це алегорична проповідь, в якій І.Драч виклав концептуальні моменти етичного вчення Сковороди – відмова від матеріального багатства, засудження гордощів, поверховості в навчанні. Духовна чистота проголошується тут запорукою щастя:

...прекрасні квіти

Пести, охороняй, юначе,

І в квітах будеш ти сивіти,

Сам будеш квіткою неначе.[7,228].

Поетичний експеримент доводить: слово Сковороди витримує випробування часом, його ідеї перегукуються з думками далеких нащадків. І ця світоглядна близькість І.Драча й Г.Сковороди зумовлює непідробну щирість, особистісність поезії “Молитва сліз Григорія Варсави Сковороди». Твір пройнятий невимовним болем, він звучить пристрасним зверненням до вищої сили , проханням людини, яка усвідомлює неможливість очищення всього світу силою своєї душі : “Сліз мені он як бракує” і у своєму розчаруванні шукає втіхи:

Дай мені вод цих у душу,

Хай я цю муку розрушу,

Тугу розтрощу –

Сліз в тебе прошу,

Втіш мене, отче![7,228].

У поезії “Час” звучить заклик діяти, не гаяти ані хвилини. Кожна прожита мить є важливою в житті людини, кожна особистість є цінною для суспільства – ця думка проходить крізь увесь твір. Не можна пробачити навіть однієї прожитої марно хвилини, жодної долі, що не залишила по собі сліду, а значить:

Любий друже, мить наспіла,

Байдики облиш ураз

І сю ж мить берись до діла:

Плине час, і зрине час![7,230].

Останнім акордом циклу є вірш “Сердечна печера Григорія Варсави Сковороди” – надривна молитва, крик душі, в якому утверджується “самовартісність особистості, її безцінна неповторність”[21,58].

Смертельні рани душу мені гнули,

Пекельні біди зашморг затягнули,

Тьма страхом дихала, о лютий люде!

О время люте ![7,229].

І не суттєво, яке саме це “время люте” – ХVІІІ чи ХХ століття , бо завжди кожна людина несе до смерті свій “тяжкий хрест”, молячи про допомогу:

Так на Голгофу я спішу в заклятті,

Де лікар мій і два між нього таті,

Де Іоанн рида при цій годині

При хрестовині.

Господоньку, моя відрадо в горі!

Сприйми слова ці, струєні та хворі,

Даждь зцілення – я ж твого слова пастир,

Не дай пропасти !..[7,229].

На прикладі “Сковородіани” І.Драча можна говорити про художньо-філософське освоєння образу, розширення ідейно-естетичних обріїв поезії, що виступило запереченням літературі , “украй засміченій примітивними світоглядними гаслами і вульгарно-соціологічними формулами смислу життя”[21,59].

У 1976 році Б.Олійник створив цикл поезій “Сковорода і світ”, що був присвячений 250-тій річниці від дня народження митця. Твори були написані зі свідомою метою зобразити Сковороду як особистість світового рівня, видатного представника великої культури, що й зумовило урочисте й піднесене звучання поезій. Образ філософа побудований на контрастах, зіставленні дріб’язкового й величного, матеріального й духовного, так, уже в першому творі циклу психологічний портрет Сковороди вимальовується як протилежність розбещеній суспільній верхівці:

Уже пороги вкрила сивина:

Пішли універсали на підметки.

Уже гоноровита старшина

Клейноди обміняла на маєтки.

...І тепло так і ситно.

От ще тільки,

Аби не той... у чорнім, як шуліка,

Що наступа на рідні мозолі,

Що не дає похрамувати всмак

І на похмілля виспаться в барлозі.

То в глупу ніч сколошкає собак,

То костуром загрима на порозі:

Гей ви, погрязлі в смальці і гульбі,

Ну, раз би чесно глянули на себе:

Як недостойні праведного неба,

Хоч землю не паскудьте по собі!.. [18,36].

Автор наголошує на моральній вищості Сковороди, що виступає уособленням совісті народу, тим мірилом, по якому “вивірятимуть путь нащадки”. У шести віршах циклу простежуються окремі події життя філософа: прощання з рідним селом (“Вихід”), навчання в Києво-Могилянській академії (“Дія”), подорож до Італії (“Рим”). Характерним для цих творів є контрастність образів, поєднання несумісного: “В шкапових чоботях ішов чудний месія”, змалювання поряд матеріального, побутового:

Варили борщ і затірку Чорнухи.

На сонці вигрівалися коти.

Собаки ледь підводили хвости,

Ліниво позираючи на мухи.

а також високого, величного:

Розсунувши плечем малі Чорнухи,

В будуччину ішов Сковорода .[18,37].

Кожна поезія завершується морально-філософським узагальненням, в якому утверджується велич вже не однієї людини, а всього українського народу, бо:

Його мочання – золота криниця.

Я – тільки посланець його коша.

Він ще запросить вас, безсмертні, до світлиці,

О, ви ще взнаєте, яка в нього душа![18,40].

Створюючи образ мислителя автор використав доволі традиційні деталі для його змалювання : “з небагатими саквами припалий пилом дивний пілігрим”, “здійме бриль крислатий”, “сяє... пшеничний бриль довкруг його чола. І золотіє на старій свитині... бджола”. Це , а також свідоме піднесення Сковороди до рівня символу, зумовлює канонізацію образу, перетворення його на нерухомий пам’ятник, що втрачає життєвість, кам’яніє. Хоча це зроблено із благородною метою, в цьому піднесенні важко не відчути “придиху декларативності, яка шириться в літературі 70-х років”[21,63]. Але це не зменшує ідейно-естетичну вартість поезій, їх національно-патріотичний пафос, виразність образу, емоційну наснаженість.

На противагу меморіальним образам, духу пишномовництва, які вже були приречені, у кінці 70-х – на початку 80-х років у літературі сформувалися абсолютно протилежні погляди на освоєння історичних образів та культурних надбань минувшини взагалі. Яскравим прикладом цих нових тенденцій є твір Л.Костенко “Ой ні, ще рано думати про все”. провідним мотивом твору є “несмертельність людського духу, явленого в різних формах, але передовсім – у творчості”[21,63]. Образ Сковороди є наскрізним у поезії , реалізуючись у двох вимірах , у двох протилежних площинах – духовній і матеріальний. Перший – це той дух неспокою, що змушує людину, поета шукати й творити, голос власної душі, який вимагає відповіді:

Минає день, минає день, минає день!

А де ж мій сад божественних пісень?[12,9].

А ще існує той “меморіальний” образ Сковороди, якого завдяки численним прославлянням і піднесенням все ж таки спіймав світ: “Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі закам’янів. – Біда, - каже Григорій Савич. – Він мене таки спіймав, цей світ...”. Л.Костенко відмовляється від цього усталеного, канонізованого образу, для неї важливішим є живе духовне спілкування з митцем. І не має значення те, що між ними пролягли століття, бо цей естетично-філософський діалог є надчасовим. Вона звільнює мислителя від постаменту, щоб іти разом із ним:

Ніхто не сміє зупинити нас

...Тим часом ми проходимо крізь час.

Він твердо ставить кам’яну стопу.

Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу,

Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.

Ми є тому, що нас не може бути.[12,10].

Останні рядки – сміливий виклик стереотипності, хрестоматійній трафаретності. Діалог з філософом, у який вступає автор – не “мовно стилістичний, а надрядковий, змістовний, зі значенням, яке несе в собі сам образ”[21,65]. Образ Сковороди не принижується, не редукується, але позбавляється штучної нерухомості, стає доступним для духовного діалогу.

Аналіз поетичних творів 70-80-х років показав, що освоєння історичного образу проходило різними шляхами, а твори, що зображували постать Сковороди мали різну художню вартість. Так, у цей час з’явилося чимало поезій ілюстративно-популяризаторського характеру, які не внесли чогось суттєво нового в питанні створення образу мислителя в художній літературі. Але окремі твори відзначалися глибокою психологічною проникливістю, перевтіленням в образ ( цикл поезій І.Драча). значним досягненням поетичної Сковородіани є підняття художнього осмислення образу до рівня над текстуального діалогу, поряд із традиційними історико-біографічним й художньо-філософським шляхами його освоєння( поезія Л.Костенко). Очевидним є те, що загальні літературні тенденції зумовлюють напрями осмислення культурних надбань минулого, втілення конкретного історичного образу.

Висновки

Аналіз поетичних і прозових творів української літератури 70-80-х років ХХ століття, у яких було створено образ видатного філософа і письменника Григорія Савича Сковороди, дає змогу зробити певні висновки. Цей період у мистецтві характеризується посиленою увагою до життя і творчості українського мислителя, що було зумовлено загальними закономірностями розвитку літератури, зверненням до духовних надбань українського народу, а також інтересом усього суспільства до цієї непересічної особистості напередодні 250-річного ювілею митця.

Освоєння конкретного історичного образу відбувалося різними шляхами, які є свідченням основних літературних тенденцій тієї доби. Так, у контексті загального розвитку історико-біографічної прози з’явилися численні повісті й романи про Г.С.Сковороду. Деякі з них мали відверто ілюстративно-популяризаторський характер(твір І.Ільєнка “Основ’янська повість”, фрагмент з роману В.Чередниченко “Молодість Григорія Сковороди”). Інші прозові твори були дійсно кроком уперед в осмисленні особистості Сковороди, його ролі в духовному розвитку нашого народу, їх автори створили цілісний художній образ митця, розкрили концептуальні положення його філософії. Так, найзначнішою спробою осягнути цей феномен української культури стало колективне дослідження “Григорій Сковорода” І.Драча , С.Кримського та М.Поповича .

У поезії цього періоду поряд із відмираючими тенденціями до ідеологічно-політичного трактування образу Сковороди, які проявилися у творах В.Коржа, П.Бондарчука, беззмістовного переспівування відомих фактів, створення поетичних ілюстрацій, а також орнаментування творів славетними іменами, що слабо пов’язувалися із ідейно-тематичним змістом поезій, спостерігалися нові, оригінальні шляхи освоєння культурної спадщини. Яскравим прикладом подібного альтернативного підходу є вірш Л.Костенко “Ой ні, ще рано думати про все”, в якому відбувається відхід від традиційної для радянських часів канонізації видатної людини, а освоєння історичного образу проходить на рівні духовного діалогу.

Отже, для літературного процесу досліджуваного періоду образ Григорія Сковороди був надзвичайно актуальним, існувала значна кількість підходів до його трактування, з’явилися нові твори про українського мислителя, що мали неоднакову художньо-естетичну вартість. Велике значення при цьому мав культурно-естетичний авторитет образу Сковороди, його вагомість для національної духовності, пафосна символічність, що зумовлює неможливість остаточного його пізнання. З цього погляду українська поетична й прозова сковородіана в загальному плані осмислення вітчизняної духовної спадщини має значні перспективи. Аналіз творів показує динаміку духовно-інтелектуального освоєння образу письменника й мислителя, що збагачується новими рисами та ідеями, привнесеними часом, культурним розвитком суспільства.


Література

1.Бондарчук П. До істини // Донбас. – 1972. - №6. – С.107.

2.Бушмин А.С. Преемственность в развитии литературы. – Л.,1978. – 223с.

3.Вербицька Є. Нове про Г.С.Сковороду // Прапор. – 1971. - №6. – С.86-88.

4.Галич О. Духовна естафета поколінь// Прапор. – 1982. - №4. – С.109-114.

5.Геник-Березовська З. Григорій Сковорода: образ художній і справжній// Слово і час. – 1995. - №3. – С.61-68.

6.Дацюк О.О. Особливості жанрової еволюції сучасної художньої біографії: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.06. – Рівне,1997. – 16с.

7.Драч І.Ф. Вибрані твори: В 2 т. – К.,1986. – Т.1. – С.228-230.

8.Драч І.Ф., Кримський С.Б., Попович М.В. Григорій Сковорода: Біогр. повість – К.,1984. – 214с.

9.Ільєнко І. Основ’янська повість // Прапор. – 1972. - №9. – С.86-108; №10. – С.98-109; №11. – С.89-100.

10.Компан О. На шляху у світове та вічне// Вітчизна. – 1984. - №11. – С.181-188.

11.Корж В. Пильнування // Донбас. – 1976. - №6. – С.107.

12.Костенко Л. Сад нетанучих скульптур. – К.,1987. – С.9-10.

13.Марценюк С. Він будив свідомість народу // Людина і світ. – 1984. - №12. – С.53.

14.Мельничук Б.І. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (Від початків до сьогодення): Автореф. дис. докт. філол. наук: 10.01.01. – Львів,1997. – 43с.

15.Михайлов А. Страницы жизни // Октябрь. – 1981. - №10. – С.196-201.

16.Моренець В. На відстані серця: літ.-критичні нариси, есе. – К.,1986. –240с.

17.Моренець В.П. Робота сумління (Про людинознавчу функцію сучасної української поезії) // Радянське літературознавство. – 1986. - №5. – С.10-20.

18.Олійник Б.І. Вибрані твори в 2-х т. – К.,1985. – т.2. – С.35-41.

19.Осадчий В. Сковорода // Дніпро. – 1972. - №8. – С.77.

20.Пільгук І. Дуби шумлять. – К.,1990. – 576с.

21.Пінчук Т.С. Григорій Сковорода і наш час. – Луганськ,1996. – 73с.

22.Пінчук Т.С. Штрихи до поетичного портрета Григорія Сковороди // Радянське літературознавство. – 1988. - №2. – С.65-68.

23.Радецька М.М. Григорій Сковорода в історико-біографічній прозі // Українське літературознавство. – Львів,1982. – Вип.39. – С.77-85.

24.Славинський М. Освідчення в любові (Поезія останніх років: тенденції, проблеми, перспективи) // Література і сучасність: Літ.-критичні статті. – К.,1987. – Вип.20. – 216с.

25.Тельнюк С. Мить: Вірші, балади, поеми. – К.,1985. – С.125-126.

26.Тельнюк С. Світ і його ловив // Дніпро. – 1972. - №8. – С.78.

27. “Хлюпни нам, море, свіжі лави...” Молода поезія: соціальна зрілість, громадянська активність // Київ. – 1985. - №2. – С.132-139.

28.Ходорківський І.Д. Образ митця: Огляд іст.-біографічних творів про письменників. – К.,1985. – 137с.

29.Чередниченко В. Молодість Григорія Сковороди // Прапор. – 1971. - №6. – С.64-75.

30.Черняк А.М. Образ Григорія Сковороди в художній літературі // Українська мова та література в школі. – 1981. - №12. – С.7-10.

31.Шевчук В. Дорога в тисячу років: роздуми, статті, есе. – К.,1990. – 411с.