|
Василь Семенович Стус.
Украінська поезія тісно пов'язана з многотрудним життям народу, визначалась ним і визначала його, була вершиною його духовності. У найяскравіших виявах ця поезія випереджала свій час, вступала в суперечності з “неправдою світовою”, за що платила долями й життями кращих своїх синів. Від Тараса Шевченка до Василя Стуса…
В. Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів ХХ століття. Широко відомий він за рубежем. А насамперед поет був людиною з великої літери, яка відважно й самозреченосвиступила за високі ідеали добра, правди, справедливості, гуманізму – цих високих, вічних загальнолюдських цінностей, за національну гірдість і самостійність українського народу.
А розпочався життєвий шлях поета-борця Василя Семеновича Стуса під час Різдвяних свят, 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Винничині. Батьки його були селянами. Дитинство, яке сам він назвав “гарним”, проходило в атмосфері добра і любові. А ще - народної пісні.
“Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно співати”. З чистого джерела народної пісні черпав майбутній поет любов до добра, краси, від мами і від пісні вчився над усе ставити чисту совість і слово правди.
Навчався спочатку в місцевій школі, потім – у Донбасі, куди сім'я переїхала, коли Василько був ще маленьким хлопчиком.
Пам'ять по собі школа залишила безрадісну. “Шкільне навчання – вадило. Одне – чужомовне, друге – дурне”, - згадував пізніше Василь. Проте саме в школі прокинулась в нього потреба віршувати: “В 4-му класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов”.
Вищу освіту Василь Стус дістав на історіко-філологічному факультеті Донецького державного педагогічного інституту. Студентські роки він пізніше назвав “трудними”. Стосувалося це, очевидно, й матеріального буття, і, ще більшою мірою, казеного схоластичного навчання.
Студентом Стус глибоко зацікавився світовою літературою, перед усім поезією. Усе тиття він виявляв інтерес до митців, які відзначались неординарністю світобачення, інтелектуалізмом, не зупинаючись інколи перед виходом за межі раціонального.
Якби там не було, та Василь Стус зумів узяти навіть із тогочасного обкроєного вузівського навчання дуже багато.
Закінчивши інститут, молодий учитель їде в сільську Таужнянську семирічну школу Гайворонського району на Кіровоградщині.
Василь Стус мав дивовижне почуття гумору, вмів тонко підмітити деталь,спародіювати ситуацію, пожартувати – це пом'ятають усі, хот знав його близько.
Як учитель, Василь Стус залишив по собі теплі спогади в колишніх учнів і колег, хоч і працював він там усього два місяці – до призову в армію.
Після служби в армії (1959-1961), де “вірші, звичайно, майже не писалися”, В.Стус у 1961-1963 роках учителює в Горлівці на Донбасі, працює літредактором газети “Соціалістичний Донбас”. Ці роки він назвав “часом поезії”, захоплюється вершинними досягненнями світової та української літератури, багато пише сам. Перший вірш надрукований у 1959 році.
У1961 році В. Стус вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, прцює над дисертацією на тему «Джерела емоційності художніого твору».
У ті роки поет багато друкується, з'являються його поезії у журналах «Вітчизна», «Дніпро».
Довго не виходила перша збірка Стуса. Так і не побачила світу його книжка на Україні, бо вже через рік, коли арешти української інтелігенції почали набувати масового характеру, у вересні 1965 року в кінотеатрі «Україна» Василь закликав присутніх до протесту проти несправедливості.
Одразу ж його викл.чили з аспірантури. В наказі було – за систиматичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу.
Нормою було мовчати, відмовитись від власного «я», не виринати на поверхні політичних вирів. Але тоді зник би поет.
12 вересня 1972 року колегія по кримінальних справах Київського обласного суду подала звинувачення. Вирок був: табір сурового режиму на 5 років і заслання на 3 роки.
Василь Стус повернувся до України наприкінці 1979 року після відбуття повного терміну таборів у Мордовії і трирічного заслання на Колимі у селищі при руднику імені Матросова. Роки неволі не зломили його. За цей час за кордоном виходять друком дві його збірки: «Зимові дерева»(1970) та «Свіча в свічаді» (1986). Його ім'я стало широко відомим у цілому світі, поезії перекладаються англійською, німецькою, росіїською, іспанською та іншими мовами світу.
Він вже друкувався у пресі, його поетичний дебют помітив і поцінував Андрій Малишко. Його знали і бачили як поета , але далі не пускали.
Минуло менше року. Жовтень 1980. Знову арешт. Знову вирок. На цей раз винятково суворий: десять років таборів суворого режиму і п'ять років наступного заслання. Усього двадцять три роки неволі за сорок сім усього життя.
Цілий рік у камері-одиночці. З 1982 року на 1983-й. За нескореність, за непокірність, за свою думку, за гордість,за неприниження.
У ніч з 3-го на 4-те вересня 1985 року в карцері ВС-369/36 помер Василь Семенович Стус. Заледенілий від холоду, задушений сердичним приступом, нервовим виснаженням, болем, гіркотою, знущаннями.
Найважче було те, що в останні роки від нього забирали написані вірші, забрали цілу нову книгу «Птах душі», переклади, забирали кожен написаний рядок і казали, що спалили все.
Стус був незручний. Його безкомпромісність була природною, а не показовою, моральні вимоги до часу, до середовища, до себе були справжніми.
16 листопада 1989 року відбулось таки важко виборене перезахоронення Василя Стуса з Чусового Пермської області на Байковому цвинтарі в Києві, яке перетворилось у велечезну політичну маніфестацію, у демонстрацію піднесення національної самосвідомості українського народу.
Колосальна потреба самоосвіти, безперестанна праця над собою і віра. Віра в ту ідею, якій він присвятив життя, - в Україну, в національне майбутнє піднесення, у самоствердження багатостраждального свого народу і його відродження . І ще, віра в любов.
В оту найкращу в світі, єдину – Валентину Попелюх, що не побоялась зв'язати своє життя з уже опальним, виключеним з аспірантури, безробітним поетом, оту, яка винесла, не зламалась, величезний, неймовірний тягар – бути дружиною зека, в'язня, «державного злочинця», виховати в тяжких умовах сина і лишитися відданою коханою дружиною. Дивовижна жінка, якій присвячені чудові вірші про кохання і вірність, рядки рідкісної ніжності й теплоти.
ДРУЖИНІ.
У порожній кімнаті, біла, ніби стіна,
Притомившись чекати, спить самотня жона.
Геть зробилась недужа: Котру ніч, котрий день –
Ані чутки про мужа, ані-анітелень.
Лячні довжаться тіні,дзвонять німби ікон
І росте голосіння з-за соснових ослон.
Мій соколе обтятий, в ту гостину, де ти,
Ні пройти не спитати, ні дороги знайти.
За тобою, коханий очі видивила,
Ніби кінь на аркані, сві т стає дубала.
* * * * * * *
Мов лебединя, розкрилила
Тонкоголосі дві руки
Збілілі губи притулила
Мені до змерзлої щоки.
Сльозою темінь пронизала
В пропасниці чи маячні,
Казала щось, даліти стала…
Мов на антоновім огні,
Не чув нічого я, не бачив.
В останньому зусиллі зміг збагнути:
Все, тебе я втрачу, ось тільки виведуть за ріг…
* * * * * * *
Уже тебе шукають сновидіння
І довго блудять, як сестер черга
Устромиться в мої світчаддя накликів,
Котрі, неначе димом, туга тьмить.
І небезпечно це бажання дляти,
Збираючись благочестивим рухом
Знайомі губи, очі, підборіддя,
Аби інкрустувати білу тінь.
Єси ти за крайокраєм, чаїшся
Од мого неоговтаного погляду,
Бо розпізнала: весь тягар разлуки
Побачення колись перебере.
Уже тебе шукають сновидіння,
Ступаючи навпиньках, бо застрашно
Замоторошно – серцю зізнаватися,
Що вже тебе нема.
Що сон був снився
І вдосвіта, мов за водою сплив.
Микола Кіндратович Вороний.
Вороний Микола Кіндратович народився 6 грудня 1871року на Катеринославщині. Народився в сім'ї ремісника. Батько – К. П. Вороний походив з кріпаків, мати – О. Д. Колачинська – з роду освітнього діяча ХVІІ-ХVІІІ століття, ректора Київської академії П. Колачинського. Микола навчався в Харківському реальному училищі, пізніше в Ростовському реальному училищі, звідки був виключенний за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філосовський факультет). У Львові зблизився з Іваном Франком, який справив великий сплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товаринства імені Шевченка, режисером українського театру товаринства “Руська бесіда”, в редакції журналу “Життє і слово”, де вів рубрику “Вісті з Росії”. З 1897 року актор труп Кропивницького, Саксаганського та інших. В 1901 році залишив сцену і служив в установах Одеси, Харкова, Чернігова. В 1910 році оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Жовтневої революції Вороний не сприняв і в 1920 році емігрував за кордон. Жив у Варшаві, потім переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі примузичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Перші поетичні твори написав ще навчаючись в Харківському реальному училищі. Друкуватися почав в 1893 році (вірш “Не журись, дівчино”).
Поет, перекладач, видавець, актор, громадсько-культурний діяч, автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій Микола Кіндратович Вороний був незаконно репресований у 1934 році. За постановою слідчих органів розтріляний 7-го червня 1938 року.
Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка АН України.
* * * * * * *
Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
Чи вони ж не відцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
І кохання до серденьку?
Марна річ! Були і в тебе
Кобзарі – гудці народні,
Що співали-віщували
Заповіти благородні, -
А проте тієї сили,
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема і манівцями
Ми блукаєм без дороги!..
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,-
Шлях у край свій повороту?!
Микола Вороний
Полтава, 11.08.1899р.
Перша Катеринославська поетеса
Лідія Вікторовна Сохачевська.
Серед імен українських поетес, які відіграли помітну роль у літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття, слід згадати ім'я нашої землячки Лідії Вікторівни Сохачевської.
Народилася Л. Сохачевська і Новомосковському повиті Катеринославської губернії. На жаль рік народження не відомий. Сім'я її жила дуже бідно. Рано помер батько, і Лідія змалку зазнала труднощів життя.
Молода, повна надій дівчина невпинно тягнулася до знань. Незважаючи на тяжкі матеріальні обставини, вона здобула освіту, стала народною вчителькою, служила в катеринославському земстві, нотаріальній конторі Сперанського і давала приватні уроки. Активну участь Л. сохачевська брала у катеринославському товаристві «Просвіта», відвідувала сімейні вечори, лекції, різні культурно-освітні заходи товариства, покладаючи велику надію на просвітницький рух серед народу.
Значну підтримку і частково матеріальну допомогу надавав Л. Сохачевській Д. І. Яворницький. Багато часу проводила Л. Сохачевська з Яворницьким в його будинку та затишному садочку. Саме тут вона читала йому свої твори, слухала співи кобзарів.
З 1908 по 1910 Л. Сохачевська навчалася в Петербурзі на загальнопросвітніх курсах Черняєва, мріяла вступити на Бестужевські. Скрутне матеріальне становище змушувало її одночасно з навчанням працювати в канцелярії. Напружена праця (8 годин на день вона була на службі, 5 годин – на курсах, потім – готувала уроки), слабке здоров'я , несприятливий перербузький клімат призвели до того, що вона захворіла на сухоти. Окрім того її не покидали хвилювання за родину, що мешкала у Новомосковську. У 1910 році її вітчим позбувся роботи і сім'я залишилася без засобів існування. Але ні хвороба, ні скрутне матеріальне та моральне становище на чужині, ні що не могло примусити її покинути навчання.
Свої перші твори Л.Сохачевська писала російською мовою, але згодом під впливом та за порадою Яворницького стала писати українською.
Життя Л. Сохачевської трагічно обірвалося у січні 1911 року в місті Ялта передчасною смертю.
Поезії Л. Сохачевської мають автобіагрофічний характер, що надає їм особливої чуттєвості. В поезії «Сумна хатина» вона змальовує картину будування сім'ї:
В селянській хаті сумно й темно,
Вже три дні не топлена піч…
Голодні діти надаремно
Десь плачуть. Налягає ніч…
Ось чути хлипа немовлятко,
Матусі серце крає й рве.
Пита: чи швидко прийде татко,
Чи швидко хліба пренесе?
Минає час… Немає татка,
Сумна хатина, мов німа.
В куточку тихо плаче мати,
А татка все нема й нема…
Спадщина.
Дісталась спадщина багата
Від роду нашого мені:
Рушник від мами, яблуня від тата,
Бабусин голос і дзвінкі пісні.
Дідусь залишив небо чисте
Для мене і моїх діток,
А тітка чарівне намисто
Із оповідок і казок…
Уклін тобі моя родино,
Цієї світлої доби,
В мені злилися воєдино
Священнії твої скарби.
Творчість Сергія Бурлакова.
Бурлаков Сергій Романович народився 21 червня 1938 року в селі Білогорівка Лисичанського району на Луганщині. Закінчив Дніпропетровський університет. Працював головою правління Дніпропетровської організації СПУ. Нагороджений орденом та Почесною Граматою Президії Верховної Ради України.
Автор поетичних збірок: «Трояндові світання», «Русло», «Сфери», «Бистрина», «Доброчин», «Зодче літо», «Краса – з любові», «Неопалима врода», «Золоті ранети», «Віра», «Рельєфи», «Зустрічний рух», «В твоєму імені», «Сонети», «Зваба». Твори видавались також у перекладіна російську мову.
Щирість почуттів, філософське осмислення часу та людського буття – визначальні риси творчості Сергія Бурлакова.
Сергій Бурлаков почав рано писати. Будучи студентом четвертого курсу філологічного факультету Дніпропетровського університету, Сергій Бурлаков дебютує з першою, скромною за обсягом поетичною збіркою «Трояндові світання». Друга збірка русло з'явиласядруком в 1967 році і стала переконливою заявкою на постійність роботи в майстерні, де твориться всякчасне диво поезії.
Сергій Бурлаков із відстані свого більш ніж дватцятилітнього творчого досвіду пише про свої поетичні молоді літа: «То була пора золота і бентежна. Серце поривалосьдо чогось високого, незвіданого,ущерть налите бурхливою хвилею поетичного оновлення, яка зринула з глибин 60-х років…»
На вічних терезах.
Ми скільки б не пізнали, а все мало,
Хоч розумієм глибше з кожним днем:
Осягнення кінечного – омана,
Бо бізкінечний вир людських проблем.
Краплина й космос постають, як рівня,
Протистоять на вічних терезах,
А ще й душа, крутим дорогам вірна,
Стоїть на вітрі в сріблі чи сльозах?
|