Курсовая работа: Ринок фінансових послуг України

Название: Ринок фінансових послуг України
Раздел: Рефераты по финансам
Тип: курсовая работа

Курсова робота: Ринок фінансових послуг України.

2006р.
ЗМІСТ

Вступ.................................................................................................................... 3

Розділ 1. Світовий ринок фінансових послуг.................................................... 5

1.1.Структура світового фінансового ринку та класифікація фінансових послуг.......................................................................................................................... 5

1.2.Чинники глобалізації світових фінансів.................................................. 10

1.3.Наслідки фінансової глобалізації............................................................ 12

Розділ 2. Ринок фінансових послуг України................................................... 15

2.1.Загальна характеристика фінансового ринку України.......................... 15

2.2.Особливості окремих сегментів українського фінансового ринку........ 19

2.3.Ключові принципи регулювання ринку фінансових послуг................. 32

Розділ 3. Перспективи розвитку ринку фінансових послуг України та його 36

інтеграції у світовий фінансовий простір......................................................... 36

Висновок............................................................................................................ 40

Список використаної літератури...................................................................... 43

Додатки.............................................................................................................. 45


Вступ

Сучасна ринкова економіка - це складна система господарювання, в якій тісно взаємодіють ринкові закономірності та чисельні регулюючі інститути. Складовими цього полісистемного утворення є ринки товарів, інформаційний бізнес, сфера послуг і трудових ресурсів, тіньовий бізнес та фінансова індустрія, яка включає кредитні, валютні ринки, індустрію цінних паперів та строкових контрактів, страховий бізнес та систему пенсійного забезпечення. Всі вони взаємодіють як частини єдиної системи, оскільки органічно пов‘язані між собою в становленні та розвитку.

Фінансовий ринок – складова фінансової системи держави. За своєю суттю це механізм перерозподілу фінансових ресурсів між окремими суб’єктами підприємницької діяльності, державою і населенням, між учасниками бюджетного процесу, деякими міжнародними фінансовими інститутами. Фінансовий ринок може успішно розвиватися і функціонувати лише в ринкових умовах. [13, c.335]

За допомогою фінансового ринку, як правило, мобілізуються і використовуються тимчасово вільні фінансові ресурси або ресурси, що мали обумовлене раніше цільове призначення. Наявність фінансового ринку – об’єктивне явище, зумовлене особливостями функціонування фінансів в економічній системі держави. Він виник як гостра потреба в додатковій формі мобілізації коштів для фінансового забезпечення розвитку економіки держави.

Кругообіг коштів, що опосередковує економічну діяльність у державі, здійснюється постійно, проте в процесі цього руху коштів може настати час, коли їхня частка вивільняється з кругообігу на окремо взятому підприємстві або в організації, чи у конкретного громадянина. Інші суб’єкти економічного процесу в цей же час відчувають тимчасову потребу в коштах. Фінансовий ринок здатний задовольнити інтереси кожного з них. [23, c.412]

Фінансовий ринок є життєво важливим для зростання, розвитку і стабільності ринкової економіки. Ринки фінансових послуг підтримують корпоративні ініціативи, фінансують використання нових ідей і полегшують контроль фінансового ризику. Більше того, оскільки дрібні інвестори з часом будуть розміщувати все більшу частку своїх грошей у взаємних фондах та інших фондах колективного інвестування, ринки фінансових послуг паперів стають істотно важливими для персонального добробуту і пенсійного планування. Таким чином актуальність досліджень в галузі розвитку вітчизняного ринку фінансових послуг на сьогодення важко перебільшити.

Мета курсового дослідження – вивчити основні особливості функціонування світового та українського фінансових ринків.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань :

· розглянути структуру світового фінансового ринку;

· визначити основні чинники глобалізації світових фінансів;

· дослідити особливості функціонування фінансового ринку та основних його сегментів;

· окреслити перспективи розвитку ринку фінансових послуг України.

Предметом дослідження є дослідження основних аспектів функціонування фінансового ринку.

Об’єктом дослідження виступає ринок фінансових послуг України.

Інформативною базою дослідження виступили праці вітчизняних та закордонних фахівців в галузі фінансів, матеріали періодичної преси, статистичні дані.

Для розв’язання визначених завдань, досягнення мети використовувався комплекс взаємодоповнюючих методів дослідження : методи системного аналізу, методи причинно-наслідкового аналізу, методи порівняльного аналізу, методи прямого структурного аналізу, моделювання.

Курсова робота складається зі вступу, основної частини, висновку та додатків. У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, висвітлюються особливості функціонування світового та національного фінансових ринків, досліджуються перспективи розвитку українського ринку фінансових послуг та можливості інтеграції України в світовий фінансовий простір. У висновках сформульовано основні висновки по дослідженню, в додатках наведено допоміжний ілюстративний матеріал.

Розділ 1. Світовий ринок фінансових послуг

1.1.Структура світового фінансового ринку та класифікація фінансових послуг

Світовий фінансовий ринок – це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподіл міжнародних фінансових потоків. [23, c. 57]

Під світовим фінансовим ринком треба розуміти складне переплетіння, взаємозалежність, інтеграцію національних та міжнародних ринків, що забезпечує перелив грошово-кредитних ресурсів між країнами, регіонами, галузями та окремими суб’єктами бізнесу. Це глобальний механізм, що забезпечує балансування світового попиту і пропозиції на капітал.

Світовий фінансовий ринок історично виникає на базі національних фінансових ринків під впливом концентрації виробництва та капіталу й інтернаціоналізації світогосподарських зв’язків. упровадження інформаційних технологій у банківській та фінансові сферах дало значний поштовх глобалізації фінансових ринків.

Характерні риси світового фінансового ринку:

· величезний обсяг фінансових ресурсів та операцій;

· глобальність, тобто відсутність територіальних обмежень;

· цілодобовий режим операцій;

· залучення до операцій суб’єктів / інституцій із високим рейтингом / репутацією;

· широкий діапазон використовуваних фінансових інструментів;

· уніфікація правил та стандартів операцій;

· високий рівень використання інформаційних технологій. [18, c.114]

Світовий фінансовий ринок становить складну, внутрішньо структуровану систему. Хоча єдина, загальноприйнята класифікація цієї системи ще не склалася, найчастіше виділяють чотири головні елементи світового фінансового ринку – валютний ринок, ринок боргових зобов’язань, ринок титулів (або прав) власності та ринок похідних фінансових інструментів (деривативів) – рис. 1.1.

Джерело: [23, c.57]

Інша модель світового фінансового ринку базується на функціональному критерії типів фінансових операцій (кредитних або інвестиційних) – рис. 1.2. Головною ознакою, що відокремлює різні типи фінансових трансакцій у цій моделі, є можливість або неможливість вільної купівлі-продажу фінансових зобов’язань або фінансових інструментів. Якщо така вільна купівля-продаж можлива, її суб’єкти виступають учасниками ринку цінних паперів. В протилежному випадку вони виступають учасниками ринку боргових зобов’язань. Залежно від часових параметрів реалізації майнових прав розрізняють грошовий ринок (короткі терміни купівлі-продажу короткострокових боргових інструментів) і ринок капіталів (тривалі терміни купівлі-продажу довгострокових боргових зобов’язань та акцій). [22, c.204]

Поділ світового фінансового ринку на два великі сектори – кредитний та інвестиційний – є певною мірою умовним. В останні десятиріччя відбувається бурхливий процес трансформації кредитних операцій в операції з цінними паперами, який дістав назву „сек’юритизація кредитів”. Сек’юритизація – це процес перетворення мало ліквідних фінансових активів на інструменти ринку капіталів, що придатні для продажу.

Джерело: [23, c.58]

На суми виданих кредитів банки випускають цінні папери і продають їх. Цей механізм дає змогу знизити кредитні ризики та забезпечити приплив грошей у банк до настання термінів погашення кредиту.

Між деякими структурними елементами світового фінансового ринку не можна провести чіткої межі. Наприклад, міжнародний ринок облігацій є складовою частиною міжнародного ринку боргових зобов’язань, водночас за іншими критеріями він становить елемент міжнародного ринку цінних паперів. Міжнародний ринок титулів (прав) власності, будучи структурним компонентом міжнародного ринку цінних паперів, є також одним із двох головних сегментів міжнародного ринку цінних паперів.

Диверсифікація міжнародних фінансових і валютних відносин на рубежі ХХ і ХХІ ст.. пов’язана з необхідністю здійснення грошового забезпечення світогосподарських зв’язків, які значно розширилися й поглибилися під впливом інтернаціоналізації та глобалізації виробництва й обміну.

Фінансові послуги – це сукупність різноманітних форм мобілізації й використання фондів фінансових ресурсів для фінансового забезпечення процесу виробництва, виконання робіт і надання послуг, які здійснюються, як правило, на платній основі та мають відмінні риси свого функціонування. [13, c.337]

Фінансові послуги за своєю структурою дуже різні, вони можуть мати риси кредитних операцій, операцій оренди та страхування, проте всім їм притаманні риси створення й використання фондів фінансових ресурсів для здійснення економічної діяльності. Класифікацію фінансових послуг наведено на рисунку 1.3.

Вирізняють такі види фінансових послуг:

· послуги з переказу грошей;

· інвестиційні операції;

· спекулятивні операції;

· операції з капіталом.

Послуги з переказу грошей охоплюють усі форми та види розрахунків (операції з обміну „гроші – товар”) та трансфери (рух грошей в одному напрямі).

Інвестиційні фінансові операції пов’язані з переміщенням капіталу з метою його приросту. Вони опосередковують середньострокові та довгострокові вкладення капіталу. до них належать кредит, лізинг, траст, оренда, франчайзинг, рента та інші операції тривалістю понад 180 днів.

Джерело: [14, с.495]

Спекулятивні операції – це короткострокові фінансові дії з отримання прибутку у вигляді різниці у процентах з отриманих кредитів. Сюди належать валютний арбітраж, процентний арбітраж, операції своп, валютна спекуляція тощо.

Операції з капіталом спрямовуються на управління ним в умовах ризику та невизначеності економічної кон’юнктури. Тут переважають страхові операції, включаючи хеджування, операції застави, в тому числі іпотеку.

Взаємозв’язок між окремими елементами світового фінансового ринку наведено у додатку 1.

Таким чином, на завершення резюмуємо матеріал, що викладений у даному параграфі:

· Світовий фінансовий ринок – це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподіл міжнародних фінансових потоків.

· Чотири головні елементи світового фінансового ринку – валютні ринки, ринки боргових зобов’язань, ринки титулів (прав) власності та ринок похідних фінансових інструментів.

· Фінансові послуги можна умовно поділити на чотири великі групи: послуги з переказу грошей; інвестиційні операції; спекулятивні операції; операції з капіталом

1.2.Чинники глобалізації світових фінансів

Одним з найважливіших чинників формування глобального фінансового середовища стала інтернаціоналізація світового господарського життя . Інтенсифікація економічних зв’язків між країнами, національними компаніями та активізація міжнародного виробництва ТНК потребували нового фінансового середовища. Це викликало, по-перше, якісні перетворення в міжнародних валютно-кредитних відносинах; по-друге, переплетіння та доповнення національних ринків позичкових капіталів; по-третє, інтеграцію та глобалізацію фондових ринків; по-четверте, величезні темпи зростання міжнародних банківських операцій, створення всесвітньої мережі філій транснаціональних банків. [24]

Другим чинником, що зумовив глобалізацію світових фінансів, стало активне поширення науково-технічних досягнень . Комп’ютеризація фінансової сфери, динамічний прогрес телекомунікацій привели до форсованого розвитку світової фінансової системи. Поширення новітніх технологій викликало справжню „банківську революцію”. Воно дало змогу значно підвищити якість обробки фінансової інформації, забезпечити надзвичайну швидкість здійснення міжнародних операцій та переміщення ресурсів між окремими сегментами фінансового ринку. Технічні вдосконалення у сфері електронного зв’язку знизили вартість виконання міжнародних трансакцій. Електронні платежі витіснили чеки як головний засіб платежу.

Інформаційна революція на базі мікроелектроніки викликала перетворення широкого спектра банківських послуг, дала змогу ефективно впроваджувати новітні фінансові інструменти та забезпечити транснаціональний характер банківської діяльності. Це відкрило можливості для надзвичайного зростання обсягу міжнародних фінансових трансакцій, пришвидшило транскордонні потоки капіталу.

Третім чинником глобалізації сучасного фінансового середовища стала лібералізація міжнародних валютно-кредитних відносин та фінансових ринків . Тенденція до зменшення втручання держави у фінанси проявилася в останні десятиріччя в різних за рівнем розвитку групах країн. Це стосується і промислово розвинених країн з ринковою економікою (передусім США, Японії, Великобританії), і країн що розвиваються (наприклад нових індустріальних країн Азії або латиноамериканських країн), і країн з перехідною економікою.

Фінансова конкуренція між країнами посилює тенденцію лібералізації. Цей процес охоплює, по-перше, дедалі більшу кількість країн, які переглядають свої режими системи міжнародних економічних відносин, відмовляються від протекціонізму та жорстких заходів регулювання світогосподарських зв’язків. По-друге, він поширюється на нові, складніші сфери економічних відносин (від товарних ринків до ринків послуг, капіталів, фондових ринків. Свідченням цього є підписання країнами-членами СОТ угоди про лібералізацію з 1999 р. ринку фінансових послуг, поступове зменшення бар’єрів на ринках позичкових капіталів.

За останнє десятиріччя уряди багатьох промислово розвинених країн значно зменшили своє втручання в операції на внутрішніх фінансових ринках. У Великобританії, наприклад, було послаблено контроль над ринком капіталу, проведено суттєву реформу ринку акцій, у Японії здійснено серйозні кроки з лібералізації ринку іноземної валюти та внутрішнього фінансового ринку.

Перегулювання ринку капіталу дало можливість власникам фінансових активів швидко переводити їх з однієї країни в іншу і, таким чином, оперувати по суті у глобальному фінансовому середовищі.

Четвертим чинником процесу глобалізації світових фінансів стало зростання інтеграції національних ринків грошей та капіталу . Прискорення темпів такої інтеграції, своєю чергою також зумовлених процесами інтернаціоналізації, інформаційної революції та лібералізації, поступово дало нову якість – виникла глобальна фінансова архітектура. прогресуюче взаємо переплетіння національних фінансових ринків, зменшення бар’єрів між внутрішніми та міжнародними фінансовими ринками дало змогу величезним ресурсам грошей та капіталу вільно рухатися між різними сегментами світової фінансової системи. В результаті обсяг транскордонних фінансових трансакцій сягнув небачених масштабів.

Отже, на завершення, виділимо основні чинники глобалізації світових фінансів: інтернаціоналізація світового господарського життя, поширення науково-технічних досягнень, лібералізація міжнародних валютно-кредитних відносин та фінансових ринків, зростання інтеграції національних ринків грошей та капіталу.[24]

1.3.Наслідки фінансової глобалізації

Формування глобальної фінансової архітектури супроводжується стрімким зростанням світових фінансових потоків, різким збільшенням обсягів міжкраїнного переливу капіталу, гігантським розширенням масштабів міжнародних кредитних та фондових ринків. Додаток 2 ілюструє основні сегменти світових фінансових потоків, які опосередковують рух товарів, послуг, а також міжкраїнний перелив капіталу.

Для сучасного світового фінансового ринку характерне справді вибухоподібне зростання обсягу операцій у всіх його сегментах. Сумарна вартість міжнародних облігацій уже в середині 90-х років ХХ ст. перевищила 2 трлн. дол., а обсяг міжнародних банківських позик – 4 трлн. дол. Обсяг міжнародного кредитування за останні 20 років збільшився у 20 разів. Щоденний обсяг операцій на світовому валютному ринку підвищився до 1,5 трл. дол., що вдвоє перевищило валютні резерви всіх країн світу. Розмір ринку євровалют збільшився за 80-90-ті роки ХХ ст. в 4 рази. Обсяг євровалютних депозитів наближається до 10 трлн. дол.. [28, c.157] Неухильно збільшується питома вага акцій корпорацій (переважно транснаціональних), емісія яких здійснюється на глобальному рівні. Тільки в другій половині останнього десятиріччя обсяг таких операцій подвоївся. Капіталізація світового ринку в цей час досягла 20 трлн. дол..

В міжнародному обігу з’являються нові фінансові інструменти, які розробляються транснаціональними банками. Потоки облігацій та акцій за 1970-2000 рр. збільшився в 54 рази у США, в 55 разів – у Японії, в 60 раз - у Німеччині. [15, c.107]

На світовому фінансовому ринку транснаціональні банки мобілізують для інвестицій своїх клієнтів величезні суми капіталу. В останні роки тільки через розміщення єврооблігацій та акцій на наднаціональному рівні щорічно акумулювалося до 500 млрд. дол..[12, c.51]

Глобалізація значно інтенсифікувала потоки прямих іноземних інвестицій. Щорічний обсяг вивозу капіталу різко збільшився з середини 80-х років ХХ ст.. Світова економічна рецесія 1990-1992 рр. перервала „інвестиційний бум”, але ненадовго – з 1993 р. він відновився. Річний обсяг припливу прямих іноземних інвестицій у 2000 р. перевищив 1 трлн. дол., а їхній загальний кумулятивний обсяг оцінюється на початку ХХІ ст. у 5 трлн. дол.. Розширення світової мережі транснаціональних корпорацій на основі прямих іноземних інвестицій викликало значні міжнародні фінансові потоки дивідендів, „роялті”, внутрішньокорпораційних кредитів та міграцію тимчасово вільних фінансових активів у податкові „оазиси” та офшорні центри транснаціонального бізнесу. [23, c.251]

Ще одним наслідком глобалізації стало те, що за останні 20 років виникла справді світова мережа фінансових центрів. Вона об’єднує провідні фінансові центри – Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Цюрих, а також інші фінансові центри (Франкфурт, Амстердам, Париж, Гонконг).

Дещо змінилися умови формування таких центрів. Якщо раніше необхідними їхніми атрибутами вважалися високо розвинута банківська система, велика фондова біржа, то останнім часом для виникнення деяких нових фінансових центрів (Сінгапур, Бахрейн, Кіпр, Панама, Багамські Острови і т.д.) виявилося достатньо таких умов, як ліберальне фінансове законодавство, відсутність податків на доходи, спрощена процедура реєстрації представництв та філій іноземних банків і проведення біржових операцій тощо. Якісно новою рисою цієї мережі стали взаємозалежність, взаємодоповнюваність і зростаюча інтеграція в єдину систему.

Крім транснаціональних корпорацій, транснаціональних банків та урядів дедалі вагомішими суб’єктами глобального фінансового середовища стають великі інституційні інвестори (пенсійні, страхові фонди, інвестиційні компанії, взаємні фонди). Якщо на початку 80-х років глобальних та міжнародних фондів у світі було кілька десятків, то в кінці сторіччя – близько 700. Сумарний обсяг акумульованих крупними інституційними інвесторами активів сягнув 10 трлн. дол..[25]


Розділ 2. Ринок фінансових послуг України

2.1.Загальна характеристика фінансового ринку України

Розвиток фінансового ринку України в 1991- 2006 роках відбувався в умовах формування правової бази в основному по наданню банківських послуг, діяльності на ринку цінних паперів та страхової діяльності.

Умовно цей період створення законодавчої бази можна поділити на дві стадії:

1. з 1991 року по 1996 рік – стадії створення перших законодавчих актів щодо регулювання, контролю та нагляду за ринками фінансових послуг. Ця стадія характеризувався прийняттям основної маси загального законодавства про підприємницьку діяльність. В сфері ринку фінансових послуг були прийняті Закони України “Про банки і банківську діяльність” (20 березня 1991 року) та “Про цінні папери і фондову біржу” (18 червня 1991 року). Частина правових норм щодо регулювання ринків фінансових послуг приймається через структури виконавчої влади, зокрема, Декрет Кабінету Міністрів України “Про довірчі товариства” (17 березня 1993 року) та Указ Президента України “Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії” (19 лютого 1994 року).

2. з 1996 року по 2003 рік – стадія, яка була започаткована прийняттям нової Конституції України та відокремленням проблем розвитку фондового ринку у окрему сферу зі створенням нового регулютора – Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Згідно норм Конституції України (стаття 92) виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.

Саме на цю стадію припадає основна кількість актів законодавства щодо регламентування діяльності на окремих ринках фінансових послуг, зокрема прийняття Законів України “Про лізинг” (16 грудня 1997 року), “про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” (10 грудня 1997 року), “Про Національний банк України” (20 травня 1999 року), “Про банки і банківську діяльність” (нова редакція від 7 грудня 2000 року), “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди) (15 березня 2001 року), “Про обіг векселів в Україні” (5 квітня 2001 року), “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” (5 квітня 2001 року).

До основних факторів, які визначали розвиток фінансового ринку в 1991 – 2006 роках можна віднести:

1. Перехід до ринкових механізмів в економіці держави;

2. Зменшення бюджетного фінансування і перехід до комерційного фінансування реконструкції економіки;

3. Запровадження масштабної приватизації і пов‘язані з нею:

· розміщення приватизаційних цінних паперів;

· розміщення акцій приватизованих підприємств;

· поява фінансових інститутів по обслуговуванню приватизаційних процесів в державі;

· розміщення цінних паперів новими суб’єктами господарської діяльності;

· запровадження практики фінансування дефіциту державного бюджету і поява облігацій внутрішньої державної позики.

Важливою особливістю цього періоду є те, що вдалося сформувати в державі систему органів по регулюванню ринків фінансових послуг:

· Національний банк України (створений у 1991 році);

· Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (створена у 1995 році);

· структурний підрозділ Міністерства фінансів по нагляду за ринком страхових послуг (створений у 1999 році, як окремий орган та реорганізований у структурний підрозділ Міністерства фінансів України у 2000 році).

Ця система відповідає міжнародному досвіду і, фактично, повторює систему міжнародних організацій по регулюванню, контролю та нагляду за ринками фінансових послуг:

· Базельський комітет з банківського нагляду (створено у 1974 році);

· Міжнародна організація комісій з цінних паперів (створено у 1989 році);

· Міжнародна асоціація органів нагляду за страховою діяльністю (створена у 1992 році).

Відсутність системного вирішення проблеми реєстрації, регулювання та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ протягом 1995-2003р. створює реальну загрозу повторення "фінансових пірамід", прикладом чого можуть слугувати нещодавні випадки згубної діяльності деяких кредитних спілок ("Пінгвін" в місті Біла Церква, ЦОС в 25 містах України). Всупереч сподіванням населення та Уряду щодо піднесення розвитку фінансового ринку України та більш ефективного соціального захисту населення за рахунок розвитку нових фінансових послуг та установ, діяльність окремих небанківських фінансових установ в Україні не тільки не допомагає вирішити ці проблеми, однак й призводить до поглиблення кризи недовіри до фінансового сектору в цілому.

Слід відмітити початок становлення такого сектору фінансового ринку України як інститути спільного інвестування (ІСІ). Нажаль перші інститути спільного інвестування в Україні, стали просто інструментом для концентрації власності, до планів більшості яких однак не входило працювати на вкладників. Такий не дуже привабливий імідж стримує відродження ІСІ. У додатку 3 зображено динаміку створення ІСІ в Україні за останні роки і як бачимо з рисунку основна кількість ІСІ приходиться саме на роки масової приватизації.

Разом з тим залишається ряд невирішених проблем в регламентуванні діяльності фінансового ринку, зокрема:

· недостатній розвиток нормативно-правової бази на основі якої повинна встановлюватись відповідальність за правопорушення на ринку, а також неузгодженість вже прийнятих нормативно-правових актів між собою;

· Недостатній обсяг повноважень органів державного регулювання, контролю та нагляду за застосуванням санкцій та притягненню до відповідальності юридичних і фізичних осіб за порушення законодавства;

· Слабка координація дій органів регулювання ринку між собою та правоохоронними органами;

· наявність факторів великих “ризиків” для інвесторів позичальників і інших користувачів фінансових послуг;

· недостатність капіталу та низький рівень професійної підготовки працівників значної частини небанківських фінансових установ;

· відсутність прозорого законодавства та якісної системи обліку, звітності, розкриття інформації та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ обмежують можливості населення та потенційних інвесторів щодо якісного відбору фінансових посередників, що зменшує можливості фінансового сектора щодо мобілізації вільних ресурсів, підвищення обсягів фінансового посередництва та сприяння розвитку фондового ринку і фінансового сектору в цілому;

· частина небанківських фінансових установ (зокрема, довірчі товариства, інвестиційні та пенсійні фонди) викликають значну недовіру з боку пересічного громадянина та історично мають досить погану репутацію, пов'язану з відомою "трастовою епопеєю" 1993-1995 років. [11]

Для вирішення цих проблем необхідно забезпечити проведення активної державної політики, яка повинна бути направлена на подальший розвиток системи регулювання фінансового ринку та нагляду.

2.2.Особливості окремих сегментів українського фінансового ринку

Український фінансовий ринок складається по суті з наступних сегментів (див. додаток 4): ринок банківських послуг, ринок цінних паперів, ринок страхових послуг, ринок послуг інших небанківських фінансових установ. Розглянемо докладніше кожен із зазначених сегментів.

Особливості ринку банківських послуг .

Законодавча база, яка регламентує діяльність на ринку банківських послуг.

Конституція України.

· Стаття 85 відносить до повноважень Верховної Ради України призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України, а також призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України. Згідно статті 106 право призначати другу половину складу Ради Національного банку України надано Президенту України.

· Стаття 93 надає Національному банку України право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України.

· Стаття 99 покладає на Національний банк України забезпечення стабільності грошової одиниці України - гривні.

· Стаття 100 містить норму, згідно якої Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

Крім норм Конституції України система банківського законодавства базується на принципах ефективного нагляду за банківською діяльністю Базельського комітету із банківського регулювання.

Розробка законів та підзаконних нормативно-правових актів повинна здійснюватися з урахуванням норм Директив Ради ЄЕС 77/780/ЄЕС від 12 грудня 1977 року; 89/646/ЄЕС від 15 грудня 1989 року; 92/30/ЄЕС від 06 липня 1992 року; 89/299/ЄЕС від 17 квітня 1989 року; 89/647/ЄЕС від 18грудня 1989 року; 92/121/ЄЕС від 21 грудня 1992 року; 93/22/ЄЕС від 10 травня 1993 року; 91/308/ЄЕС від 10 червня 1991 року; Директиви Європейського Парламенту і Ради ЄС 94/19/ЄС від 30 травня 1994 року.

В розвиток Конституції України та міжнародних норм Верховна Рада України прийняла ряд актів законодавства, зокрема:

· Закон України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 року;

· Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року;

· Закон України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 року.

Норми Конституції України та вказані Закони України на цей час складають достатньо завершену систему банківського законодавства України.

Орган державної влади, який здійснює регулювання, контроль та нагляд на ринку банківських послуг

На виконання норм Конституції України та актів законодавства в Україні створено центральний державний банк – Національний банк України з управліннями, що відповідають адміністративно-територіальному устрою України.

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України “Про Національний банк України”, Законом України “Про банки і банківську діяльність” та іншими законами України.

Учасники ринку банківських послуг.

Єдиним видом професійних учасників ринку банківських послуг є банки - юридичні особи, які має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Банківські послуги

1. приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

2. відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

3. розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Операції, визначені пунктами 1-3, належать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені пунктами 2-3, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, а інші операції та угоди, передбачені цією статтею, вони можуть здійснювати у порядку, визначеному законами України.

Банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати такі операції та угоди:

1. операції з валютними цінностями;

2. емісію власних цінних паперів;

3. організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

4. здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

5. надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

6. придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

7. лізинг;

8. послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;

9. випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

10. випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;

11. надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:

1. здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

2. здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

3. перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

4. операції за дорученням клієнтів або від свого імені:

· з інструментами грошового ринку;

· з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;

· з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

5. довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

6. депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Наявність системних взаємозв’язків учасників ринку банківських послуг

Національний банк України та банки складають єдину банківську систему України. Банки мають право створювати банківські об'єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.

Перспективи розвитку ринку банківських послуг

Подальший розвиток банківської системи України має розвиватися у відповідності з розробленою Кабінетом міністрів України за участю Національного банку України на виконання Указу Президента України “Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень” від 14 липня 2000 року № 891/2000 Комплексної програми розвитку банківської системи України на 2001 - 2005 роки. У додатку 5 наведено динаміку споживчого кредитування в Україні.

Особливості ринку цінних паперів.

Законодавча база, яка регламентує діяльність на ринку цінних паперів.

Конституція України не передбачає створення окремого органу по нагляду за ринком цінних паперів. Створення окремого органу по нагляду за ринком цінних паперів рекомендується Міжнародною організацією Комісій з цінних паперів (IOSCO) Цілями та принципами регулювання ринку цінних паперів 1998 року. Крім норм названих “Цілей та принципів” система законодавства про ринок цінних паперів частково базується на:

· Рекомендаціях “Групи тридцяти”;

· Основних принципах модельного законодавства про емісійні цінні папери та їх обіг для Співдружності Незалежних Держав (листопад 2000 року), розроблених Науково-консультативным центром приватного права Співдружності Назалежних Держав при підтримці Центру межнародного правового співробітництва (Нідерланди), Німецького товариства по техничесній співпраці (Німеччина), Європейського Банку Реконструкції і Розвитку, а також при сприянні Межпарламентскої Асамблеї держав – учасниць СНД.

Важливими умовами досягнення привабливості фондового ринку України є зближення існуючого і майбутнього законодавства України з законодавством Європейських Співтовариств (регламентами, директивами, рішеннями, рекомендаціями та висновками), вжиття заходів для забезпечення того, щоб законодавство України про компанії, закони про банківську діяльність, бухгалтерський облік компаній і податки, фінансові послуги, правила конкуренції, непряме оподаткування поступово були приведені у відповідність до законодавства ЄС.

Розробка законів та підзаконних нормативно-правових актів повинна здійснюватися з урахуванням норм Директив Ради ЄЕС 68/151/ЄЕС від 9 березня 1968 року; 77/91/ЄЕС від 13 грудня 1976 року; 78/660/ЄЕС від 25 липня 1978 року; 78/855/ЄЕС від 9 жовтня 1978 року; 79/279/ЄЕС від 5 березня 1979 року; 80/390/ЄЕС від 17 березня 1980 року; 82/121/ЄЕС від 15 лютого 1982 року; 82/891/ЄЕС від 17 грудня 1982 року; 83/349/ЄЕС від 13 червня 1983 року; 84/253/ЄЕС від 10 квітня 1984 року; 85/611/ЄЕС від 20 грудня 1985 року; 88/627/ЄЕС від 12 грудня 1988 року; 89/298/ЄЕС від 17 квітня 1989 року; 89/592/ЄEC від 13 листопада 1989 року; 89/667/ЄЕС від 21 грудня 1989 року; 89/666/ЄЕС від 21 грудня 1989 року; 90/435/ЄЕС від 23 липня 1990 року; 92/101/ЄЕС від 23 листопада 1992 року; 93/22/ЄЕС від 10 травня 1993 року; Директиві Ради ЄС від 9 червня 2000 року; Рекомендаціях Комісії ЄЕС 77/534/ЄEC від 25 липня 1977 року та 85/611/ЄЕС від 20 грудня 1985 року.

В розвиток міжнародних принципів Верховна Рада України прийняла ряд актів законодавства, зокрема:

· Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 року;

· Закон України “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” від 10 грудня 1997 року;

· Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від 15 березня 2001 року.

Норми Законів України на цей час складають достатньо завершену систему законодавства про ринок цінних паперів України, яка, однак, потребує суттєвого вдосконалення.

Орган державної влади, який здійснює регулювання та нагляд на ринку цінних паперів

На виконання Законів України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” і “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” створено орган центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом – Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку з управліннями, що відповідають адміністративно-територіальному устрою України.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку є центральним органом виконавчої влади, підпорядкованим Президентові України і підзвітним Верховній Раді України.

Професійні учасники ринку цінних паперів

· торговці цінними папареми;

· реєстратори;

· депозитарії;

· зберігачі;

· організатори торгівлі (фондові біржі та торговельно-інформаційні системи);

· керуючі активами інститутів спільного інвестування.

Послуги учасників ринку цінних папері

· брокерські послуги торгівців цінними паперами;

· депозитарні послуги щодо зберігання цінних паперів та/або обліку прав власності на цінні папери, а також обслуговування угод з цінними паперами;

· розрахунково-клірингові послуги з визначення взаємних зобов'язань щодо угод з цінними паперами та розрахунків за ними;

· послуги з управління цінними паперами – здійснення від свого імені за винагороду протягом визначеного терміну на підставі відповідного договору щодо управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб;

· послуги з управління активами - здійснення за винагороду компанією з управління активами на підставі відповідного договору про управління активами, які належать інвесторам на праві власності;

· послуги по веденню реєстру власників іменних цінних паперів – здійснення збору, фіксації, обробки, зберігання та надання даних, що складають систему реєстру власників іменних цінних паперів, щодо іменних цінних паперів, їх емітентів та власників;

· послуги по організації торгівлі на ринку цінних паперів - надання послуг, що безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових угод щодо цінних паперів на біржовому та організаційно оформленому позабіржовому ринку цінних паперів.

Наявність системних взаємозв’язків учасників ринку банківських послуг

Професійні учасники ринку цінних паперів є учасниками Національної депозитарної системи України:

· прямі учасники - депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів;

· опосередковані учасники - організатори торгівлі цінними паперами, банки, торговці цінними паперами.

Перспективи розвитку ринку цінних паперів

Подальший розвиток ринку цінних паперів має розвиватися у відповідності з:

· Програмою розвитку фондового ринку України на 2001-2005 роки, затвердженою 13 грудня 2000 року Стратегічною групою з питань розвитку фондового ринку України, яка була створена з представників органів державного управління, професійних учасників фондового ринку і міжнародних донорських організацій в ході круглого столу “Нові орієнтири та шляхи подальшого розвитку фондового ринку України” ( 27 червня 2000 року)

· Основними напрямками розвитку фондового ринку України на 2001 - 2005 роки, затвердженими Указом Президента України “Про додаткові заходи щодо розвитку фондового ринку України” від 26 березня 2001 року N 198/2001.

· Заходами щодо реалізації Основних напрямів розвитку фондового ринку України на 2001 - 2005 роки, розробленими Кабінетом Міністрів України разом з Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку на виконання Указу Президента України “Про додаткові заходи щодо розвитку фондового ринку України” від 26 березня 2001 року N 198/2001.

Особливості ринку страхових послуг

Законодавча база, яка регламентує діяльність на ринку страхових послуг.

Конституція України.

· Стаття 46 містить гарантію соціального захисту громадян шляхом загальнообов'язкового державного соціального страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

· Стаття 49 закріплює право всіх громадян на медичне страхування.

Крім норм Конституції України, яка не містить нарм по створенню органу по нагляду за ринком страхових послуг, система законодавства про ринок страхових послуг базується на окремих елементах:

· ключових принципів нагляду за страховою діяльністю, прийнятих у вересні 1997 року Міжнародною організацією органів по нагляду за страховою діяльністю (IAIS) та переглянуті у грудні 1999 року.

Розробка законів та підзаконних нормативно-правових актів повинна здійснюватися з урахуванням норм Першої Директиви Ради ЄЕС 73/239/ЄЕС від 24 липня 1973 року; Першої Директиви Ради ЄЕС 79/267/ЄЕС від 05 березня 1979 року; Дирактиви Ради 91/674/ЄЕС від 19 грудня 1991 року; Третьої Директиви Ради 92/49/ЄЕС від 18 червня 1992 року; Третьої Директиви Ради 92/96/ЄЕС від 10 листопада 1992 року.

В розвиток міжнародних принципів Верховна Рада України прийняла ряд актів законодавства, зокрема:

· Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року;

· Закон України “Про страхування” від 7 березня 1996 року;

· Закон України “Про здійснення контролю за сплатою збору на обов'язкове державне пенсійне страхування та збору на обов'язкове соціальне страхування” від 21 травня 1999 року.

· Норми Законів України на цей час складають достатньо завершену систему законодавства про ринок страхових послуг, яка, однак, потребує суттєвого вдосконалення.

Професійні учасники ринку страхових послуг

Професійними учасниками ринку страхових послуг є страховики - юридичні особи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України "Про господарські товариства" з урахуванням особливостей, передбачених Законом України “Про страхування”, а також які одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками - резидентами України.

В окремих випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють відповідно до Закону України “Про страхування”. У додатку 6 наведено динаміку створення та діяльності страхових компаній в Україні (наведено тільки реально діючі компанії).

Послуги страховиків

В Україні надаються послуги по таким видам обов'язкового страхування:

1. медичне страхування;

2. державне особисте страхування військовослужбовців і військовозобов'язаних, призваних на збори;

3. державне особисте страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ;

4. державне обов'язкове особисте страхування медичних і фармацевтичних працівників на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків;

5. державне обов'язкове особисте страхування працівників митних органів;

6. державне обов'язкове особисте страхування працівників прокуратури;

7. державне страхування життя і здоров'я народних депутатів;

8. державне особисте страхування службових осіб державної контрольно-ревізійної служби в Україні;

9. державне особисте страхування службових осіб державних податкових інспекцій;

10. державне обов'язкове страхування службових осіб державних органів у справах захисту прав споживачів;

11. особисте страхування працівників відомчої та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд);

12. державне страхування посадових осіб інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю;

13. державне страхування спортсменів вищих категорій;

14. державне страхування працівників державної лісової охорони;

15. страхування життя і здоров'я спеціалістів ветеринарної медицини;

16. державне страхування життя і здоров'я суддів;

17. державне страхування донорів крові та (або) її компонентів;

18. особисте страхування від нещасних випадків на транспорті;

19. страхування членів екіпажу і авіаційного персоналу;

20. страхування працівників замовника авіаційних робіт, осіб, пов'язаних із забезпеченням технологічного процесу при виконанні авіаційних робіт, та пасажирів, які перевозяться за його заявкою без придбання квитків;

21. страхування ризикових професій народного господарства від нещасних випадків;

22. страхування відповідальності повітряного перевізника і виконавця повітряних робіт щодо відшкодування збитків, заподіяних пасажирам, багажу, пошті, вантажу, прийнятим до перевезення, іншим користувачам повітряного транспорту та третім особам;

23. страхування відповідальності експлуатанта повітряного судна за збитки, які можуть бути завдані ним при виконанні авіаційних робіт;

24. страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів;

25. страхування авіаційних суден;

26. обов'язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень у радгоспах та інших державних сільськогосподарських підприємствах;

27. страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту (порядок та умови цього страхування визначаються спеціальним законом України);

28. державне обов'язкове особисте страхування осіб рядового і начальницького складу та працівників кримінально-виконавчої системи;

29. державне обов'язкове страхування працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, в тому числі здійснюють догляд за особами, які страждають на психічні розлади;

30. страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яку може бути заподіяно аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки;

31. обов'язкове державне страхування державних виконавців;

32. державне обов'язкове особисте страхування працівників державної санітарно-епідеміологічної служби на випадок каліцтва або професійного захворювання, одержаних під час виконання службових обов'язків;

33. страхування цивільної відповідальності інвестора, в тому числі за шкоду, заподіяну довкіллю, здоров'ю людей, за угодою про розподіл продукції, якщо інше не передбачено такою угодою;

34. страхування майнових ризиків за угодою про розподіл продукції у випадках, передбачених Законом України "Про угоди про розподіл продукції".

Наявність системних взаємозв’язків учасників ринку страхових послуг

Системні взаємозв’язки між професійними учасниками відсутні.

Перспективи розвитку ринку страхових послуг

Подальший розвиток ринку страхових послуг України має розвиватися у відповідності з розробленою Кабінетом Міністрів України Програмою розвитку страхового ринку України на 2001 - 2005 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 2 лютого 2001 р. N 98.

Діяльність органів державної влади по нагляду за страховою діяльністю повинна сприяти впровадженню “Принципів, стандартів та керівництв для органів нагляду за страховою діяльністю”, прийнятих Міжнародною асоціацією органів по нагляду за страховою діяльністю (IAIS) в жовтні 2000 року.

Особливості ринку послуг інших небанківських фінансових установ

Діяльність із взаємного кредитування

Законодавча база, яка регламентує діяльність кредитних спілок

Створення та діяльність кредитних спілок регулюється Законом України "Про об'єднання громадян" з урахуванням особливостей, установлених Тимчасовим Положенням про кредитні спілки в Україні, затвердженим Указом Президента України від 20 вересня 1993 року №377/93.

Постанова Правління Національного банку України “Про погодження Статуту кредитної спілки з питань кредитування та розрахунків із Національним банком України” N25 від 07.02.94 року.

Професійні учасники .

Кредитні спілки - громадські організації, головною метою якої є фінансовий та соціальний захист її членів шляхом залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування.

Перелік послуг.

Кредитна спілка:

· надає позички членам спілки, в тому числі під заставу майна або майнових прав, та здійснює пов'язані з цим фінансово-кредитні операції;

· надає позички іншим кредитним спілкам, асоціаціям кредитних спілок за наявності вільних коштів, використовує кошти на потреби розвитку руху кредитних спілок з благодійною метою;

· виступає поручителем виконання членами спілки зобов'язань перед третіми особами;

Системи взаємозв’язків.

Взаємозв’язки відсутні.

Перспективи розвитку ринку фінансових послуг.

18 грудня 1998 року за номером 2319 у Верховній Раді України було прийнято Закон України “Про кредитні спілки”. Згідно статті 25 закону державне регулювання і контроль за діяльністю кредитних спілок здійснює орган державної виконавчої влади, спеціально уповноважений Кабінетом Міністрів України (Уповноважений орган). Динаміку функціонування кредитних спілок в Україні наведено у додатку 7 (наведено реально діючі кредитні спілки).

Розробка законів та підзаконних нормативно-правових актів повинна здійснюватися з урахуванням норм:

· Директив Ради ЄЕС 77/780/ЄЕС від 12 грудня 1977 року; 89/646/ЄЕС від 15 грудня 1989 року; 92/30/ЄЕС від 06 липня 1992 року; 89/299/ЄЕС від 17 квітня 1989 року; 89/647/ЄЕС від 18грудня 1989 року; 92/121/ЄЕС від 21 грудня 1992 року;

· Примірного закону для кредитних спілок, розроблений Всесвітньою Радою Кредитних Спілок.

2.3.Ключові принципи регулювання ринку фінансових послуг

Ключові принципи регулювання ринків фінансових послуг базуються на трьох цілях регулювання. Три основні цілі регулювання ринків фінансових послуг - це:

1. захист інвесторів та споживачів фінансових послуг;

2. забезпечення того, щоб ринки фінансових інструментів були справедливими, ефективними і прозорими;

3. зниження системних ризиків. [17]

Принципи, що стосуються регуляторів.

Обов‘язки регуляторів повинні бути зрозумілими і об‘єктивно визначеними. Регулятори повинні бути незалежними у своїх діях і підзвітним у здійснюванні своїх функцій і повноважень. Регулятори повинні мати достатні повноваження, належні ресурси і здатність виконувати свої функції і здійснювати повноваження. Регулятори повинні засвоїти чіткі і послідовні процеси регулювання. Штатні працівники регуляторів повинні дотримуватися найвищих професійних стандартів, включаючи належні стандарти конфіденційності.

Принципи саморегулювання.

Режим регулювання повинен належним чином використовувати саморегулівні організації (СРО), які виконують деякі обов‘язки, пов‘язані з прямим наглядом, у своїх відповідних сферах компетенції у мірі, що відповідає розміру і складності ринків. СРО повинні знаходитися під наглядом регуляторів і додержуватися стандартів справедливості і конфіденційності під час здійснювання своїх повноважень і делегованих обов‘язків.

Принципи правозастосування у регулюванні фінансових ринків

Регулятори повинні мати широкі повноваження у сфері ревізій, розслідування і нагляду. Регулятори повинні мати широкі повноваження щодо правозастосування. Регулятивна система повинна забезпечувати ефективне і надійне використання повноважень з ревізій, розслідування, нагляду і правозастосування, а також реалізацію ефективної програми виконання норм.

Принципи співробітництва в регулюванні.

Регулятори повинні мати право ділитися інформацією - як відкритою, так і закритою для громадськості - з внутрішніми і закордонними партнерами. Регулятори повинні створити механізми надання інформації, які визначатимуть, коли і як вони будуть ділитися інформацією - як відкритою, так і закритою для громадськості - з внутрішніми і закордонними партнерами. Регулятивна система повинна передбачати надання допомоги іноземним регуляторам, яким необхідно робити запити під час виконання своїх функцій і здійснювання повноважень. Принципи для емітентів цінних паперів та інших фінансових інструментів.

Повинно проводитися повне, вчасне і точне розкриття фінансових результатів та іншої інформації, яка є істотною для прийняття рішень інвесторами та споживачами фінансових послуг. Ставлення до власників цінних паперів та інших фінансових інструментів у емітента повинно бути справедливим і неупередженим. Стандарти обліку та аудиту повинні бути високого, світового рівня.

Принципи для інститутів колективного інвестування .

Регулятивна система повинна встановлювати стандарти для ліцензування і регулювання інститутів колективного інвестування та їх керуючих і інвестиційних радників. Регулятивна система повинна передбачати правила, що визначатимуть юридичну форму і структуру інститутів колективного інвестування, а також відокремлення і захист активів інвесторів. Регулювання повинно вимагати розкриття інформації, як це визначено у принципах для емітентів, яке є необхідним для оцінювання придатності інститутіви колективного інвестування для даного інвестора і ступінь зацікавленості інвестора у цьому інституті. Регулювання повинно забезпечити те, щоб була придатна і відкрита основа для оцінювання активів, ціноутворення і викупу паїв в інституту колективного інвестування.

Принципи для ринкових посередників.

Регулювання повинно передбачати мінімальні стандарти допуску для ринкових посередників. Повинен бути у наявності стартовий і робочий капітал та інші доцільні вимоги до ринкових посередників. Від ринкових посередників слід вимагати додержування стандартів внутрішньої організації і операційної поведінки, які скеровані на захист інтересів клієнтів і відповідно до яких, керівництво посередника бере на себе першочергову відповідальність за ці питання.

Повинні бути у наявності процедури вживання заходів щодо банкрутства ринкового посередника для того, щоб звести до мінімуму збитки і шкоду для інвесторів і знизити системний ризик.

Принципи для вторинного ринку.

Створення систем торгівлі фінансовими інструментами, у тому числі організаторів торгівлі на фондовому ринку, повинно підпорядковуватися регулятивному затвердженню і нагляду. Слід проводити постійний регулятивний контроль організаторів торгівлі фінансовими інструментами, який повинен бути скерований на забезпечення того, щоб цілісність торгівлі підтримувалася за допомогою справедливих і об‘єктивних правил, що підводять до відповідної рівноваги потреби різних учасників фінансового ринку.

Регулювання повинно сприяти прозорості торгівлі фінансовими інструментами. Регулювання повинно бути побудовано так, щоб виявляти і не допускати маніпулювання ринком та інших прийомів недобросовісної торгівлі. Регулювання повинно намагатися забезпечити належний контроль активних операцій, що ставлять під ризик значну частину капіталу, ризику невиконання зобов‘язань і підриву ринку.

Система клірингу і розрахунків операцій з фінансовими інструментами повинна підлягати регулятивному нагляду, і бути побудована так, щоб забезпечити її справедливість, ефективність і результативність, а також так, щоб вона знижувала системний ризик.


Розділ 3. Перспективи розвитку ринку фінансових послуг України та його

інтеграції у світовий фінансовий простір

Як відомо трансформаційні процеси в Україні за роки її незалежності супроводжувалися глибокою економічною кризою. У зв’язку з цим різко загострилось питання ресурсного забезпечення економічного розвитку, особливо його фінансової складової.

Однією з найболючіших проблем, перед необхідністю розв’язання якої стоїть сьогодні Україна, є проблема залучення коштів для її подальшого успішного розвитку. Одним із найбільш перспективних напрямків залучення фінансових ресурсів, та відповідно, розвитку визначеного сегменту фінансового ринку є позики на міжнародних ринках капіталу.

Інтерес іноземних інвесторів до українських казначейських векселів виник у 1996 р. і протягом певного періоду стабільно зростав. Як результат у перші сім місяців 1997 р. ринок казначейських векселів став основним джерелом фінансування бюджету. Протягом цього періоду резидентами та інвесторами-нерезидентами купувалося в середньому на 800 млн. грн.. казначейських векселів на місяць. З часом, у зв’язку зі зростанням у світі недовіри до економік перехідного періоду, цей інструмент став менш привабливим для інвесторів, і вони почали залишати цей ринок або виявляли інтерес лише до операцій хеджування. Це спонукало Україну шукати виходу на міжнародні ринки капіталів.

Уперше Україна вийшла на міжнародні ринки капіталів у серпні 1997 р., випустивши єврооблігації терміном на один рік загальною сумою 396 млн. дол. США під 12% річних. Незважаючи на нестабільність міжнародних ринків капіталу, Україні в жовтні 1997 р. знов вдалося залучити додатково 99 млн. дол. США за фідуціарною позикою під 10% річних, організованою через Chase Manhattan Bank. Додатково протягом цього року Україна отримала 310 млн. дол.. у вигляді позики від міжнародних організацій. Залучених коштів практично вистачило для покриття виплат за іноземними борговими зобов’язаннями на суму 680 млн. дол. США. Нетто-показник фінансування за рахунок зовнішніх джерел становив у 1997 р. тільки 5% загального розміру дефіциту. [12, c.154]

Протягом першої половини 1998р. Україні вдалося залучити ще 1,1 млн. дол. США на міжнародних ринках капіталів. У лютому країна розмістила 3-річні єврооблігації на суму 750 млн. німецьких марок під 16% річних, у березні – 2-річні єврооблігації на суму 500 млн. екю під 14,75% річних, у квітні – другий транш лютневих єврооблігацій на 260 млн. німецьких марок із 3-річним строком погашення під 14,9% річних. Залучені кошти пішли на покриття платежів за зовнішніми борговими зобов’язаннями і забезпечили тимчасове полегшення бюджету в той час, коли надходження коштів від операцій з казначейськими векселями значно скоротилися.

Упродовж 1998 р. операції на ринку казначейських векселів зменшилися удвоє. Місцеві банки та нерезиденти, занепокоєні нестабільністю фінансової позиції, неохоче купували казначейські векселі, і уряд був змушений перекласти фінансування бюджетного дефіциту та обслуговування державного боргу на НБУ.[23, c.401]

Проте, слід відзначити, що вся діяльність України на міжнародних ринках капіталів спрямована на залучення зовнішніх фінансових позик, які використовуються здебільшого для забезпечення поточних потреб, тобто просто „проїдаються”, збільшуючи обсяги заборгованостей і таким чином створюючи підґрунтя для виникнення в майбутньому перешкод економічному зростанню, замість сприяти орієнтованому на перспективу розвиткові економіки.

Україна поки що не може забезпечити надходження значних коштів від зовнішньоекономічної діяльності. Найреальнішими джерелами інвестування української економіки слід вважати кошти населення, прямі іноземні інвестиції та кредити міжнародних фінансових організацій, окремих держав та суб’єктів господарювання. Певною мірою тут можна розраховувати також на надходження від приватизаційної діяльності та на повернення коштів, що перебувають за кордоном, якщо для цього будуть створені певні умови.

Фінансовий ринок держави еволюційне проходить етапи свого формування. Ринок банківських послуг і банківський сектор у цілому, переживають значну реформу. Небанківські фінансові послуги та установи які їх надають, сьогодні або лише розвиваються, або не існують, або не працюють на широку громадськість. В цьому контексті, для подальшого розвитку фінансового сектору країни, постає нагальна проблема створення ефективної наглядової системи.

Система ефективного нагляду за діяльністю фінансових установ повинна визначати:

· передумови, що визначають розподіл цілей, функцій і зобов'язань кожного учасника ринків фінансових послуг;

· ліцензування і структуру, які чітко окреслюють коло фінансових установ, охоплених наглядом, види їх діяльності, що потребують ліцензування, а також передбачають оцінки власності фінансової установи, ділових якостей його керівників, реальності операційних планів, системи внутрішнього контролю та прогноз фінансового стану установи на майбутнє;

· пруденційні вимоги і пруденційне регулювання, тобто вимоги щодо обов'язкової наявності мінімального капіталу, який би відповідав рівневі ризиків фінансової установи; ведення нею ефективної політики та оволодіння процедурами оцінки якості активів і забезпечення, а також резервів для відшкодування можливих втрат за кредитами та інвестиціями; лімітів для обмеження ризику; наявності адекватної системи внутрішнього контролю та аудиту;

· методики поточного регулювання, яка органічно поєднує дистанційний та інспекційний нагляд, і передбачає постійні контакти з керівництвом фінансової установи, створення ефективної системи збору, розгляду й аналізу пруденційних звітів та статистичних даних;

· вимоги щодо надання необхідної інформації, завдяки чому органи нагляду отримують правдиву звітність про фінансовий стан фінансової установи;

· повноваження, які дозволяють органам нагляду вживати адекватні виправні заходи щодо фінансової установи в разі порушення ним пруденційних вимог здійснення діяльності, чинного законодавства або створення ситуації, яка загрожує інтересам інвесторів та/або вкладників;

· міжнародні фінансові операції - нагляд за діяльністю фінансових установ за межами України та обмін інформацією із іноземними та міжнародними організаціями по регулюванню та нагляду за діяльністю фінансових установ. [11]

Висновок

Узагальнюючи викладений в курсовій роботі матеріал зрезюмуємо основні положення роботи. Так, до фінансових ринків можна віднести ряд взаємодоповнюючих та взаємопов'язаних між собою ринків. Це зокрема кредитні та валютні ринки, ринки цінних паперів та ринки строкових контрактів. Терміни "кредитний ринок", "валютний ринок", "ринок фінансових послуг" або “ринок цінних паперів” є лише узагальнюючими. У міжнародній практиці дефініції:

· money market - грошовий або кредитний ринок,

· rates and bond market - ринок прав та облігацій,

· currencies market - валютний ринок,

· commodities market - ринок строкових контрактів,

· securities market — ринок цінних паперів,

· stock market (exchange) - дослівно біржа акцій але не “фондова біржа” застосовуються, як правило, для визначення торгової системи або майданчика.

При цьому ринок - це конкретне місце, де можна купити або продати певний товар. Для узагальнення - застосовують ті ж самі дефініції у множині - “markets” - ринки.

Однією з головних цілей таких ринків є створення умов для забезпечення якнайбільшого укладання угод із допущеним до торгів товаром або фінансовим інструментом, що призводить до мінімізації ціни на певний товар або фінансовий інструмент. Іноді ринки можуть також виконувати і функцію виконання укладених угод. Сукупність таких ринків загалом і складає фінансові ринки. Окремою проблемою в українському законодавстві є невизначеність функцій організатора торгівлі. Суть проблеми полягає у процедурі фіксації факту укладання угоди у організатора торгівлі. Участь організатора торгівлі або відсутність його участі в процесі укладання угоди визначає буде чи не буде цей організатор торгівлі приймати участь у процедурах, пов’язаних з виконанням угоди. Дії організатора, який не приймає участі в процедурі фіксації факту укладання угоди, зводяться тільки до надання інформаційних послуг.

Отже, в розвинутих країнах під ринком розуміється конкретна юридична особа, яка є організатором торгівлі і забезпечує укладання угод щодо певних товарів, коштів або фінансових інструментів. При цьому товар або фінансовий інструмент, з яким укладаються угоди на ринках, може мати майновий характер та повинен бути дискретним і стандартизованим.

Застосовуючи поняття “кредитний або валютний ринок” маємо уявити систему, за допомогою якої укладаються і фіксуються угоди щодо кредитних ресурсів або валюти. “Ринок цінних паперів” це біржа цінних паперів або торгово - інформаційна система. Нажаль, важко знайти аналогію поняттю “фондовий ринок” або поняттю “біржовий та позабіржовий ринок”, яке можна було б перекласти як “ринковий ринок та поза ринковий ринок”. На наш погляд, невизначеності, неточності або двозначності можуть мати достатньо негативний вплив на таку точну сферу діяльності як фінансова індустрія.

Фінансова індустрія складається не тільки з ринків. Угоди щодо купівлі - продажу товарів, коштів, цінних паперів можуть укладатися і не на ринках. Для Україні, наприклад, ця обставина має принципове значення, оскільки певні фінансові інструменти (зокрема, цінні папери) знаходяться в обігу переважно поза межами ринків.

Оскільки управління ринковим господарством здійснюється через фінанси, державне регулювання фінансової індустрії має досить важливий вплив на формування ринкової економіки в країні. Глобальні тенденції розвитку світової економіки вимагали здійснити поступове реформування регулюючих функцій щодо фінансової індустрії. Швеція, Данія, Англія, США, Франція, Японія, Австралія та багато інших країн світу визнали за необхідне реформування органів, що регулюють фінансову індустрію. Директива ради ЕС 93/22 “Про інвестиційні послуги у сфері цінних паперів” (1993), Закон Великої Британії “Про фінансові послуги та ринкову діяльність” (1998), Закон США “Про модернізацію фінансових послуг”(1999), Закон Франції “Про модернізацію фінансової діяльності ”(1996) – тільки частина законодавчих актів, що прийняті з метою розвитку фінансової індустрії.

Знайти розумне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням фінансової індустрії – одне з ключових завдань, яке сьогодні постало перед Українською державою. Перехід до ринкових відносин та економічні реформи не є самоціллю. Це лише інструменти, що мають забезпечити сталий розвиток української економіки. Відкрита експортно орієнтована ринкова економіка, моделі якої успішно реалізовані в розвинутих країнах, є добрим взірцем для національних економічних стратегій країн з перехідними економічними системами, таких як Україна. Трансформація економіки в Україні іде саме в напрямі відкритості економіки, інтернаціоналізації виробництва та фінансової індустрії.

Список використаної літератури

1. Конституція України.

2. Закон України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 року;

3. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року;

4. Закон України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 року.

5. Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 року;

6. Закон України “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” від 10 грудня 1997 року;

7. Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від 15 березня 2001 року.

8. Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року;

9. Закон України “Про страхування” від 7 березня 1996 року;

10. Закон України “Про здійснення контролю за сплатою збору на обов'язкове державне пенсійне страхування та збору на обов'язкове соціальне страхування” від 21 травня 1999 року.

11. Барабащук О.М. Ринок фінансових послуг в Україні // Економіка і фінанси, №2, 2004р., с.17-19

12. Браун С. Іноземна допомога на практиці., К.: КНЕУ, 2002. – 241с.

13. Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.: НІОС. – 2000. – 416с.

14. Ганжа Н.Н Основы международных валютно-финансовых и кредитных отношений., М.: Финансы и статистика, 2002. – 420с.

15. Звонова Е.А. Международное внешнее финансирование в современной экономике., М.: МБК, 2000. – 235с.

16. Киреев А. Международная экономика., М.: БисК, 1998. – 217с.

17. Ковтун Г.Н Проблеми регулювання ринку фінансових послуг в Україні // Економіка і фінанси, №7, 2003р., с.15-18

18. Лук’яненко Д.Г. Міжнародна економіка., К.: Діло, 2001. – 379с.

19. Майєр Дж., Олесневич Д. Міжнародне середовище бізнесу: Конкуренція та регулювання у глобальній економіці., К.: Діло. - 2002. – 324с.

20. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения / Под. ред. Красавиной Л.Н., М.: Финансы и статистика, 2000. – 297с.

21. Мировая экономика: учебник / под. ред. А.С. Булатова., М.: Скифы, 1999. – 455с.

22. Михайлов Д.М. Мировой финансовый рынок: тенденции и инструменты., М.: Финансы и статистика, 2003. – 386с.

23. Міжнародні фінанси / за ред. Рогача О.І., К.: Либідь, 2003. – 784с.

24. Рогач О., Шнирков О. Транс націоналізація світового господарства та перехідні економіки., К.: Либідь, 1999. – 319с.

25. Суторміна В.М. Фінанси зарубіжних корпорацій., К.: Діло, 2000р., 318с.

26. Хорн Дж. К. Ван. Основы управления финансами. М., 1996. – 674с.

27. Шеремет Т.С. Міжнародні фінанси: Підручник., К.: Либідь, 544с.

28. Энг М.В., Лис Ф.А., Мауер Л. Дж. Мировые финансы., М.: Финансы и статистика, 2004. – 655с.

Додатки

Додаток 3. Кількість інвестиційних фондів та взаємних фондів інвестиційних компаній

Джерело: ДКЦПФР