Реферат: Суспільний та державний лад Київської Русі

Название: Суспільний та державний лад Київської Русі
Раздел: Исторические личности
Тип: реферат

Сумський державний аграрний університет

Кафедра історії та теорії права

Контрольна робота

з “Історії держави і права”

на тему: “Суспільний та державний лад

Київської Русі ( VI – початок XIII ст.)”

Антонова

Володимира Володимировича

студента заочного факультету

ІІ курсу 1 групи

Залік. книжки № 000601329

Суми – 2000 рік

ПЛАН

контрольної роботи

Вступ.......................................................................................................................3

1. Формування Київської Русі.............................................................................4

1.1. Антська держава........................................................................................4

1.2. Київська держава........................................................................................4

2. Галицько-Волинська держава.......................................................................7

3. Особливості суспільно-політичного устрою Київської Русі...................9

3.1. Соціальний поділ населення в Київській державі.................................9

3.1.1. Бояри.....................................................................................................10

3.1.2. Вільні люди..........................................................................................10

3.1.3. Напіввільні люди і раби.....................................................................10

3.2. Князь...........................................................................................................11

3.3. Боярська рада............................................................................................12

3.4. Віче.............................................................................................................12

3.5. Закони та судочинство у Київській Русі.............................................13

3.6. Адміністрація..........................................................................................14

3.7. Фінанси.....................................................................................................14

Висновок.................................................................................................................15

Список використаної літератури.....................................................................16

Вступ.

Для розуміння правових відносин в широкому розумінні цього слова, необхідно звернутися в глибину історії формування суспільства, держави і звичайно ж формування правових відносин на тому чи іншому етапі розвитку людства.

Згідно з міфологічними уявленнями наших предків порядок установлений на землі, розглядається ними як складова всесвітнього порядку, започаткованого Творцем. З огляду на це і формувались уявлення людей про їхнє місце у світі, про взаємини з іншими людьми, про права та обов’язки, державний устрій тощо.

Таке розуміння було характерним для більшості народів, про що свідчать преші літературні пам’ятки Стародавнього Сходу, Греції, Риму, а також Київської Русі, але це поняття мало місце тільки на початковій стадії виникнення цього світогляду.

З розвитком суспільства розвивались погляди на державні відносини, набували свого напрямку і етнічного відтінку. Це сталося на етапі з’ясування питання про взаємний зв’язок порядку небесного і відносин на землі, тобто – велика роль у формуванні та становленні поглядів на державу і право відведена релігії.

Становлення державно-правової думки в ранньофеодальній Київській Русі також відбувалось під впливом християнської релігії, яка у 988 році стала державною. Це підтверджують перші літературні пам’ятки того часу, це: “Слово про закон і благодать” київського митрополита Іларіона, притчі про людську душу і тіло Кирила-ченця, “Повість про сліпого й кульгавого” в “Повісті временних літ” Нестора-літописця 1113 р. та інших.

Ці пам’ятки літератури Київської Русі відображають розвиток правових відносин у житті тогочасного суспільства: укріплення державності, збереження єдності першої слов’янської держави, піднесення її міжнародного авторитету та вирішення проблем влади та права, що стало базою для формування правової системи, теоретично обґрунтованих концепцій теорії походження держави, правових та інших відносин.

1.Формування Київської Русі.

1.1. Антська держава.

У 5-6 ст. предки українського народу займали вже майже всю територію України, від пущ полісся по Чорне море і від Карпат по Дін. Вони виступають як окрема слов’янська група під іменем антів.

Громадський лад антів – так само, як усіх слов’ян – греки називали демократією. Але це не була демократія грецького типу. Дійсну владу мали талановиті полководці чи князі, яких авторитет визнавав весь народ. Князі мали при собі раду племінних старшин, а у важливіших справах скликали віче всіх антів.

Анти здобули собі голосне ім’я своїми походами на Візантію, які вели спільно з іншими слов’янами. У цих наскоках анти виступали як самостійна група, так що Візантія звернула на них увагу і посольствами та дарунками намагалася собі здобути їх приязнь.

Держава антів стала осередком, в якому зіслов’янилися різні племена, що проживали здавна у південній Україні і мали тут панівну роль.

Держава антів протривала три століття, від кінця 4 до початку 7ст. В історії України вона має важливе значення: український народ вперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її об море.

1.2 Київська держава.

Тривке історичне значення здобула Київська держава. Літописці виводять її початок від полянського князя Кия і його братів, що перші побудували город у Києві. Про діяльність першої династії Кия історичних відомостей не залишилось. Але археологічні пам’ятки свідчать, що вже у 6-8 ст. Київ був могутнім торговим, культурним і міліарним осередком, був великим містом, - найбільшим на всю Східну Європу, значення надавав Києву передусім дніпровий шлях. Київ, як центр, де перехрещувалися дороги, притягав до себе купців з різних сторін і громадив культурні надбання різних племен і народів. Князі, що володіли на цьому місці, подбали про те, щоб свою столицю відповідно укріпити, і не даремно, тому що вже на початку свого розвитку Київська держава зустрілася з експансією сусідніх держав. Але це не вберегло Київ від нападу з боку хозар. Користуючись найманим військом, вони почали збройні походи на слов’янські племена. Під владою хозар опинилися племена в’ятичів, сіверян і радимичів. Хозари наклали на них дань.

Хозарське поневолення тривало недовго. Київська держава повернула свою незалежність і могутність під назвою Русі. Це сталося на переломі 8-9 ст. Але київ зміг подолати хозарів не самими своїми силами, а за допомогою варягів-норманів. Нормани своїми морськими походами заворушили цілу Західну Європу, а Балтицьким морем вдерлися також у слов’янські землі. Князь Рюрик заснував державу у Великому Новгороді. З півночі варяги перейшли в Україну. Літопис оповідає, що два варязькі старшини, Аскольд і Дир, з своїми дружинниками Дніпром приплили до Києва, зайняли город, усунули владу хозарів і почали князювати над полянською землею. На місце давніх слов’янських князів прийшли нормани. Разом з тим головні місця в управлінні країною зайняли варязькі дружинники, через те державна влада набула військового характеру. Влада вже не спиралася на старшин родів і племен. Нові князі військовою силою утримували свій авторитет, але їх заслуга була в тому, що завдяки їм держава піднялася до вищого рівня розвитку.

Першою великою постаттю в історії київської держави був Олег (879-912 рр.). Він був з роду новгородського князя Рюрика. У Києві він наказав убити Аскольда і Дира, як самозванців, і взяв владу у свої руки. Столицею своєї держави Олег проголосив Київ. Київ, як столиця, став головним осередком військових сил. Звідси Олег почав завойовувати українські племена. Таким способом він творив одну велику державу.

Політику Олега продовжував Ігор (913-945 рр.). Держава, зорганізована Олегом, виказала повну внутрішню суспільність: завойовані племена повністю погодилися з владою Києва. Але в боротьбі з древлянами він загинув, за що його дружина Ольга їм жорстоко помстилася.

Близько 964 р. почав князювати Святослав, син Ігоря. Він докінчив будову держави, яку почали Олег і Ігор. Походи Святослава вказують, що він добре орієнтувався в ситуації Східної Європи і йшов до того, щоб висунути на перше місце Київську державу. у період з 980 по 1015 рр. Володарем Київської держави був Володимир – син Святослава. Володимир у внутрішній політиці обрав інший шлях ніж його попередники. Він дуже дбав про свою популярність серед громадянства, давав щедру допомогу незалежному населенню, а на своєму дворі влаштовував бенкети для бояр, урядовців і визначних людей, на яких спиралася його влада.

Володимир залучав місцеву аристократію також до своєї ради і з нею вирішував питання законодавства та адміністрації, а також війни. Щоб тісніше зв’язати різні землі з династією, Володимир у головніших містах посадив своїх синів, які вели ту саму політику, що й батько.

Відповідно до змін у внутрішній політиці, Володимир повів також зовнішні справи. Він залишив далекі походи. Він пішов за голосом громадянства, яке вимагало від князя, щоб він щадив народні сили. Володимир вів тільки оборонні війни, що забезпечували недоторканність кордонів держави.

Будову держави Володимир завершив поширенням християнства. Християнська віра з’явилась у чорноморських країнах вже в перших століттях нової ери і також скоро дійшла вона до Києва. Володимир вирішив дати християнству становище державної релігії. На це рішення князя впливали міркування політичного характеру. Вся Європа була вже християнська і виявляла явну погорду до поганських племен. Володимир розумів також культурне значення християнства, що приносило з собою вищу цивілізацію і нові звичаї.

Що для Володимира християнство мало політичне значення видно з того, що він своє хрещення сполучив з важливим політичним актом – одруженням з візантійською царівною. Сам Володимир хрестився у 988 р. Він дуже енергійно взявся поширювати християнство. Наказав скинути і знищити ідоли богів, а мешканцям столиці звелів обов’язкове хреститись у Дніпрі. В Києві християнство не зустріло ніякого супротиву. Але в деяких околицях хрещення треба було проводити насильно.

Великий вклад у розвиток Київської держави зробив Ярослав син Володимира, князь Новгородський. Внутрішню організацію держави Ярослав спирав на місцеву аристократію, на клас бояр, що вже дійшли до великого зросту.

Найважливішим державним актом Ярослава було списання законів у “Руській Правді”. “Руська Правда” має значення не тільки як пам’ятка законодавства Київської держави, але також як джерело до пізнання розвитку державної організації і господарства.

Ярослав перед смертю (1054 р.) поділив державу між п’ятьма синами, давши їм окремі землі, а найстарший Ізяслав мав заступити місце батька. Ярослав наказував синам братерську любов і уявляв собі, що династія залишиться солідарною і тим утримає єдність і неподільність держави. Але вже сам поділ території на частини підірвав її єдність. Так Київська держава вступила в період небезпечних потрясінь. Хоч і стався занепад Київської держави, проте вже з давніх часів помічалися тенденції до розпаду. Київська держава була найбільша в Європі – це був прояв її могутності, але одночасно й джерело слабості. Єдність держави утримувала династія, але згодом члени династії втратили почуття солідарності, поринали у дрібні суперечки і тим самим розбивали єдність держави. Князі мусили притягнути до спів управи могутній клас бояр, це спричинило ще більший занепад влади і розлад держави.

На занепад держави вплинули також економічні відносини. Основою сили Київської держави була міжнародна торгівля, що єднала Азію з Середньою Європою і Чорне море з Балтицьким, - вона збагачувала міщанство та боярство і скріплювала князівські фінанси. Але від часу хрестових походів шляхи спрямувалися на Середземне море та Італію, а Україна опинилася осторонь світових ліній. Це спричинилося до зубожіння головного центру держави, Київщини, і відбилося на цілому державному організмі. До остаточної руїни довів Україну її давній ворог – кочова Азія.

2. Галицько-Волинська держава.

Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі більше занепадала, росло значення західних земель, що лежала далі від воєнних небезпек – Галичини і Волині. Галичина завдячувала свій господарський розвиток перед усім підкарпатським джерелам солі. Це надавало Галичині особливого значення в українській торгівлі. Важливу роль мали також галицькі шляхи, що вели до Південної Європи. Коли влада київського центру послабла, далека західна країна була залишена на власні сили і сама мусила подбати про свою організацію.

Галичина стала окремим князівством під проводом Ростиславовичів. Ростислав Володимирович був онуком Ярослава Мудрого і він князював у Галичині. Близько 1084 р., за згодою київського князя Всеволода, підкарпатські землі зайняли сини Ростислава, - Рюрик, Володар і Василько. Вони осіли у головних містах – Перемишлі, Звенигородці і Теребовлі. Свою землю вони спільно обороняли від наступів сусідів, що загрожували їм з усіх сторін: Угорщина, Польща, київські і волинські князі.

Галичину з’єднав в одне князівство син Володаря Володимирко (1124-1153 рр.). Він відзначився безоглядністю у політиці – не вагався навіть порушити присягу, коли цього вимагав інтерес держави. Він обороняв свою країну на три фронти – проти Києва, Угорщини та Польщі. За столицю він обрав собі Галич над Дністром. Він був засновником могутності галицького князівства.

Син Володимира Ярослав (1153-1187 рр.), названий Осмомислом, у перших роках мусив ще обороняти свою державу від київських князів і свого племінника Івана Ростиславича, але остаточно добився миру і довів свою державу до великого розквіту. Ярослав поширив кордони галицького князівства на південь аж до гирла Дунаю.

Серед економічного і політичного росту Галичини зростало також галицьке боярство. Бояри намагалися здобути вплив на управління державою. Але Ярослав не піддався під боярський провід.

Син Ярослава Володимир (1187-1199 рр.), також не хотів піддаватися впливу бояр, але він не відзначився політичним хистом, і бояри прогнали його з князівства. Врешті бояри поєдналися з Володимиром і допомогли йому вернутися в князівство.

На Володимирі закінчився рід Ростиславичів. Століття князювання цієї династії дало Галичині основи її подальшого історичного розвитку. Пізніше Галичина увійшла в державний зв’язок з Волинню.

Волинь спершу відігравала важливішу історичну роль, ніж Галичина – вона мала старі традиції держави волинян і лежала на важливому торговому шляху з Києва на захід. Волинь на півстоліття довше, ніж Галичина, була пов’язана з Києвом і до самостійної організації дійшла у половині 12 ст. Та дуже скоро Волинь знову поділилася на малі князівства і через те втратила політичне значення.

Нову епоху волинської історії розпочав Роман Мстиславич (1173 – 1205 рр.), визначний войовник і організатор. Роман у своїй з’єднаній державі дбав про те, щоб зміцнити авторитет княжої влади. Через те він зайшов у конфлікт з галицькими боярами, що намагалися затримати управу у своїх руках.

Розвиток Галицько-Волинської держави був пов’язаний з її географічним положенням: країна розташована на шляху, що найкоротшою лінією з’єднувала Балтицьке море з Чорним, після занепаду Києва перейняла на себе головні торгові і політичні користі. Галицько-Волинські князі зуміли цю територію укріпити і забезпечити. Господарство західних земель, під впливом розвитку торгівлі, піднеслося на вищий рівень.

Галицько-Волинська держава щасливо перейшла період поділів і під сильною князівською владою зберегла територіальну єдність. В організації держави, особливо в адміністрації і війську, використано західні зразки, щоб захистити державу проти ворогів.

Галицько-Волинська держава об’єднувала етнографічні українські землі, і завдяки цьому тут сильніше зазначилися прикмети української культури. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на цілі сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.

3. Особливості суспільно-політичного устрою Київської Русі.

У цьому розділі я хотів би більш конкретніше розповісти про роль окремих ланок суспільно-політичного устрою держави у часи князівства.

3.1. Соціальний поділ населення в Київській державі.

Заняття і економічні різниці були основою поділу населення на три соціальні групи: привілейованих бояр, вільних селян та міщан і невільних різних категорій. Це не були замкнені класи, як на заході Європи, а доволі пливкі верстви, між якими був можливий перехід і переміни.

3.1.1. Бояри.

Назва бояр, спершу “боляр”, походить від “болій” – великий. Ця група складалася з різних елементів. Згодом перевагу здобула князівська дружина. Членами дружини ставали також різні визначні люди – землевласники, купці, войовники: всі, що добилися значення майном чи заслугами. Згадуються також бояри, які походять з смердів. Але, не зважаючи на різне походження, бояри складали добре спаяну верству, сила якої спиралася головним чином на земельну власність. Відношення боярина до князя полягало на вільній умові: боярин міг залишити князя і перейти до іншого. Але взагалі боярство було тісно зв’язане з князями, і обидві сторони взаємно себе підтримували. Боярська служба була спадковою: по батькові ставав боярином син; майно переходило у спадщину боярській донці.

3.1.2. Вільні люди.

Другу групу творило вільне населення сіл і міст. Вільні селяни звалися смердами. Смерди жили на власних дворищах і займалися хліборобством. Мали особисті права, могли подавати свої справи до князівського суду. Населення міст, особливо менших, не відрізнялося від селян ані своїм побутом, ані правами. Окрема міщанська верства купців і промисловців творилася тільки по великих містах. Міське населення брало участь у міських вічах і здобуло значний вплив на політичні справи. І міщани і селяни виконували військову службу – народне рушення. До вільних людей належали також церковні люди.

3.1.3. Напіввільні і раби.

Третю соціальну групу становило населення напіввільне і невільне, що було під владою бояр. Існували різні ступені поневолення, під різними назвами. Закупами звалися селяни, що ввійшли в залежність від дідича через позичку грошей. Вони працювали на землі дідича, як робітники, користувалися його землею. Закуп ставав вільним, коли віддавав або відробляв свій борг. Але якщо закуп не міг віддати борг, то втрачав свободу цілком.

Ніяких справ не мали раби, яких називали холопами або челяддю. Джерела рабства були різні: полон під час війни, купівля невільної людини при ньому і свідках, подружжя з рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупа за втечу від пана. Діти холопа були також рабами. Холопам не належало ніяких прав – вони не могли подавати своїх справ до суду, не могли бути свідками, всюди відповідав за них власник. Раб мав право викупитися з неволі.

3.2. Князь.

Перші київські князі мали необмежену владу, розпоряджалися всіма засобами держави. Джерелом їх могутності було одновладство і військові сили: князь ні с ким не ділив проводу держави, а дружина залежала тільки від нього, та коли держава почала ділитися, князівська влада послабшала. Найтяжчу кризу князівська влада зазнала в Галицько-Волинській державі під час боярської анархії.

Право влади мала династія Рюрика або рід Володимира. Ця династія мала виключне право князювати, чужоземців вважали за узурпаторів.а ще більше незгідне з тодішніми поглядами було “вокняження” бояр, - тому галицький боярин Володислав, що проголосив себе князем, зустрівся з обуренням усіх князів, а князівська неласка перейшла навіть на його дітей.

Порядок спадщини на київському престолі не був точно визначений ні заповітом Ярослава, ні пізнішими постановами, і це давало причину до суперечок і боротьби між князями. В Чернігівському князівстві зобов’язувало так зване “листвичное восхождение”, що влада після старшого брата переходила до молодшого, а пізніше верталась до синів старшого. В інших землях престол найчастіше переходив від батька до найстаршого сина. Але князі, що відзначилися особливою енергією чи іншими прикметами, не раз захоплювали владу до своїх рук.

У народному розумінні князь – це батько і господар землі, що сам дбає про своє велике господарство, державу, сам усього доглядає і пильнує порядку та справедливості. Зразком такого патріарха був Володимир Мономах, що у своїм “По-ученні дітям” подав методи правління, якими князі повинні були керуватися. На взаємному довір’ї між князем і громадою спирався весь державний лад.

3.3. Боярська рада.

Співпраця громадянства з князем проявлялася в тому, що при боці князя існувала боярська рада, дума. Вона складалася спершу з представників княжої дружини, тих хто допомагав князеві керувати державою. Коли до слова дійшла земельна аристократія, до ради ввійшли представники визначних боярських родів. Не було ніяких постанов про те, хто має належати до княжої ради, про це рішало значення різних осіб у громаді і воля князя. Найчастіше князь кликав до ради бояр, що мали найвищі становища в адміністрації і війську – тисяцьких, воєвод та ін. Дума не розвинулась в постійну установу, вона не набрала означених, регламентованих форм. Але все-таки князі, що бажали мати добрі зв’язки з боярством, не легковажили цієї ради. Згідлива співпраця бояр з князем була головною основою розвитку держави. Коли одна або друга сторона порушувала цей усталений порядок, державна організація переживала кризи.

3.4. Віче.

Надзвичайним чинником для вирішування державних справ було віче. Воно зародилося у родоплемінному ладі. Коли княжа влада обняла всі державні функції, віче занепало, а знову віджило у 11 ст. у зв’язку з послабленням княжої влади. Це була народна влада, в якій брали участь не тільки бояри, але і все населення. Більшого впливу на віче мали визначні бояри чи міщани, і вони використовували народне зібрання для своїх потреб. Віче деколи скликав князь, якщо бажав повідомити про що-небудь народ або шукав для себе підмоги серед маси. Але частіше народна рада збиралася сама, на заклик випадкових проводарів. Провід вів князь, тисяцький, єпископ – взагалі той, хто віче скликав. Впорядкованого голосування не було, - учасники криками виявляли свою думку. Віче вирішувало різні справи: обирало нового князя, складало з князем умову, висловлювало бажання щодо управління, суду тощо. Взагалі, віче – це був тільки надзвичайний орган влади, що появився тоді, коли авторитет князя занепадав, а боярська дума також не була спроможна утримати провід.

3.5. Закони та судочинство у Київській Русі.

Князь, як верховний представник влади, скупчував функції законодавчі, виконавчі і судівничі. Закони і розпорядки князь визначав у порозумінні з боярською радою.

Законодавство існувало вже за часів Олега: в договорі з греками 911 р. є вже згадки про приписи “руського закону”. За Ярослава з’явився перший кодекс – “Руська Правда”, а сини та інші князі доповнювали його новими законами. Розвиток життя великої держави потребував щоразу нових правних норм. “Руська Правда” в усіх редакціях була складена у Києві при дворі князя, - це право зв’язане передусім з побутом українських земель. Головним джерелом “Правди” було місцеве звичаєве право, що своїми початками сягало до родово-племінного ладу.

Правні поняття того часу були вже високо розвинені. Завжди зазначається публічний характер злочину: винний не тільки має вирівняти шкоду покривдженому, але також платить кару князеві за зневагу права. Оцінюючи справу, брали до уваги не тільки розмір шкоди, а також звертали увагу на свідомість винного і його лиху вдачу. Тодішнє законодавство мало сильно виявлений соціальний характер. Панівні класи мали окремо забезпечену правну охорону і за вбивство княжого боярина кара була вдвоє більше, як за звичайного чоловіка.

Характеристичне для тогочасного права було те, що в системі кар головне місце мали грошові кари, навіть за вбивство можна було викупитися грішми. Кара в’язницею не існувала, конфіскацією майна карали тільки за навмисне вбивство, підпал та крадіжку. Кару смерті Володимир Великий увів на бажання духовенства, але незабаром її скасував – вона не погоджувалася з правними поглядами громадянства.

3.6. Адміністрація.

Князі, як найвищі господарі держави, мали обов’язок особисто доглядати управління країною. Вони часто призначали на управителів різних земель своїх синів, що вели адміністрацію за їх вказівками. Князь обсаджував також усі інші адміністрацій ні посади. Але при виборі своїх урядовців він повинен був рахуватися з місцевими потребами і не міг минути осіб, що мали вплив на громадян.

Адміністрація впродовж сторіч зазнала деяких змін. За найдавніших часів перше місце займав тисяцький, начальник округи, що звалася тисячею. Тисяцький заступав князя в управлінні, а також мав провід над військом, дружиною. Пізніше провідне місце серед урядовців мав двірський – управитель княжого двора, що заступав князя в адміністрації, війську, суді. Був також печатник або канцлер, що вів княжу канцелярію. На князівському дворі були ще особливі двірські урядовці, як стольник, покладник, ключник, що пильнували княжого двора, а також виконували різні адміністративні доручення. Різнорідні нижчі функції виконували биричі, отроки, датські, городники, мостники, митники, осмники.

Провінціальну адміністрацію очолювали княжі сини або окремі посадники. У більших городах військові справи вели тисяцькі. Міста і села мали самоуправу під проводом своїх старшин, старост. Громада розпоряджала своїми землями, лісами, озерами, спільно платила данину, вела судочинство на своїй території. Чужинці по містах мали деколи самоуправу у своїх кварталах.

Суд вів сам князь. Громадянство завжди вимагало особистого суду князя, вбачаючи в ньому запоруку справедливості. З доручення князя найчастіше двірський. Допоміжним судовим урядовцем був тивун.

3.7. Фінанси.

Державні доходи складалися передусім з данин населення. Основою оподаткування було хліборобське господарство – данину платили від плуга, рала або диму. Висота податків залежала від різних умов: племена або селища, що провинилися перед князем, платили більші податки. Данину платили найчастіше в натурі – хутром, шкірами, медом, збіжжям, худобою, а також грішми. Іншу категорію доходів становили торгові сплати – мито на державних кордонах, торгове по містах. Значні доходи приносило судочинство, бо за всі провини були грошові кари. Цих повинностей і данин пильнували різні княжі агенти, як городники, мостники, митники. Всіми державними доходами розпоряджав князь, не було ще поділу скарбу на державний і приватний княжий.

Основою монетної системи була гривня, тобто фунт срібла. Менші одиниці були: ногата, куна, різана і вівери ця. Спершу в торгівлі вживали шестикутні грудки срібла. Справжню монету, на візантійський зразок, почав бити Володимир Великий.

Висновок.

Князівська держава тривала п’ять сторіч. В історичному розвитку українського народу вона мала важливу роль тим, що охороняла його від знищення і забезпечила розвиток держави і культури. Утримання держави у тогочасних відносинах було великим успіхом. Україна перебувала під загрозою різних інвазій, предки українського народу пізно ввійшли в історію, тому легко могли стати жертвою чужинських завоювань. Але вони зуміли опертися руйнівному походу Азії, і хоч підпали під вплив Орієнту, проте не дали себе захопити. З буйною хвилею норманських завойовників вони знайшли спільну мову і разом з ними будували державне життя.

Тодішня українська держава не стала експозитурою чужих сил, але спиралася на власні народні основи і йшла своїм шляхом до своєї власної мети. Подиву гідне в історії князівської епохи і те, що серед постійних боїв зі степом, серед небезпек зростала цивілізація і культура. Хліборобство займало щоразу нові простори, зростала кількість міст і сел. За економічним розквітом ішов також розвиток культури – виростали нові будови, творилося писемництво, утримувалося зацікавлення наукою, росло релігійне життя. Культура України стояла так високо, що сусіди дивилися на неї з заздрістю. Культурний капітал, складений у князівських часах, залишився в українському народові на довгі сторіччя і служив йому за допомогу в добу пізнішої руїни.

Список використаної літератури

1. Греков Б.Д. Киевская Русь.-М.: Государственное издательство политической литературы, 1953 г.-568 с.

2. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України.-К.: Наукова думка, 1992 р., 544 с.

3. Крип’якевич І.П. Історія України.-Львів: Світ, 1990 р.- 520 с.