Реферат: Спадкування за заповітом

Реферат на тему:

Спадкування за заповітом

Встановлений порядок спадкування за законом грома­дянин може змінити своїм заповітом. Право заповідати майно — одне з цивільних прав, передбачений ЦК України.

Заповіт — це особисте розпорядження громадянина стосовно свого майна на випадок смерті з призначенням спадкоємців, яке складається у визначеній законом формі і посвідчується особами, вказаними в законі.

Будь-який дієздатний громадянин може залишити за заповітом все своє майно або його частку (не виключа­ючи предметів домашньої обстановки та вжитку) одному чи кільком особам, які як входять, так і не входять в ко­ло спадкоємців за законом, а також окремим організаці­ям чи державі. Заповідач може позбавити права спадку­вання одного чи всіх своїх спадкоємців за законом.

Заповіт повинен бути складений у письмовій формі з вказівкою про місце та час його складення, власноручно підписаний заповідачем та нотаріально посвідчений.

У відповідності до Закону України "Про нотаріат", у населених пунктах, де відсутні нотаріальні контори, за­повіт можуть посвідчити службові особи виконкому. За кордоном — відповідні консульські установи та диплома­тичні представництва. Окрім державного нотаріуса запо­віт може посвідчити і приватний нотаріус (ст. 36 Закону України "Про нотаріат").

Нотаріальна форма заповіту є умовою його дійсності. Але в інтересах громадян, яким обставини не завжди дозволяють звернутися до нотаріальної контори чи до виконкому відповідної ради, закон покладає на певних посадових осіб обов'язки по посвідченню заповіту, який у цих випадках прирівнюється до нотаріально посвідче­ного (ст. 40 Закону України "Про нотаріат").

До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються:

— заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарно-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів, Досвідчені головними лікарями, їх заступ­никами по медичній частині або черговими лікарями цих лікарень, лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами та головними лікарями зазначених будин­ків для престарілих та інвалідів;

— заповіти громадян, які перебувають під час пла­вання на морських суднах або суднах внутрішнього пла­вання, що плавають під прапором України, посвідчені капітанами цих суден;

— заповіти громадян, які перебувають у розвідуваль­них, арктичних та інших подібних до них експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;

— заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та ін­ших військово-лікувальних закладах, посвідчені началь­никами, їх заступниками по медичній частиш, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;

— заповіти військовослужбовців, а в пунктах дисло­кації військових частин, з'єднань, установ та військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб, що вчиняють нотаріальні дії, також заповіти працівників і служ­бовців, членів їх сімей та сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ та закладів;

— заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлен­ня волі, посвідчені начальниками місць позбавлення во­лі.

Названі вище посадові особи зобов'язані негайно пе­редати по одному примірнику посвідчених ними запові­тів до державної нотаріальної контори чи державного нотаріального архіву за місцем постійного проживання заповідача. Якщо заповідач не мав постійного місця проживання, або місце проживання заповідача невідоме, заповіт надсилається на зберігання до державного нота­ріального архіву міста Києва.

Завідуючий державним нотаріальним архівом чи державною нотаріальною конторою зобов'язаний переві­рити законність заповіту, що надійшов на зберігання. У разі встановлення невідповідності його законові, — не пізніше наступного дня повідомити про це заповідача і посадову особу, яка посвідчувала цей заповіт.

Заповіт повинен бути складений так, щоб розпоря­дження заповідача не викликало неясності чи суперечок після відкриття спадщини. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, що підтвер­джують його право на майно, яке заповідається.

Головне місце в будь-якому заповіті — призначення спадкоємців. Заповідач може призначити одну особу своїм спадкоємцем, заповівши їй усе майно, в чому б воно не полягало і де б воно не перебувало. Він може скласти заповіт шляхом перерахування певних речей, які б він бажав залишити спадкоємцям. Заповідач може призначити кілька спадкоємців, розподіливши між ними своє майно.

Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка названа в заповіті. Покладання виконання таких обов'язків на спадкоємця називається заповідальним відказом, або ле­гатом.

Предметом заповідального відказу можуть бути дору­чення спадкоємцям передати певну річ чи певну грошо­ву суму третій особі (відказоодержувачу).

Особливим видом заповідального відказу є покла­дання на спадкоємця, до якого переходить жилий буди­нок, обов'язку надати іншій особі право довічного кори­стування цим будинком або його частиною.

Якщо спадкоємець, на якого покладений обов'язок виконати заповідальний відказ, відмовиться від спадщи­ни чи помре раніше спадкодавця, то цей обов'язок пере­ходить до того спадкоємця, хто отримав відповідну част­ку спадщини. Заповідальний відказ відпадає, якщо пасиви спадщини перевищують її активи, або та частина запові­ту, в якій передбачений заповідальний відказ, у судовому порядку визнана недійсною, або коли відказоодержувач помре раніше заповідача.

Якщо відказоодержувач відмовляється від належного йому права, то. відповідно збільшується частка майна того спадкоємця, на кого було покладено обов'язок ви­конати заповідальний відказ.

В ЦК не міститься правил щодо недопустимості при­значення в заповіті строку виконання відказу. Тому як­що в заповіті такий строк призначений, то право на по­зов, а відповідно і початок перебігу позовної давності, починається саме з цього строку, звичайно за умови, що спадкоємець ухиляється від виконання заповідального відказу.

В чому полягає практичне значення заповідального відказу? Чи не простіше призначити відказоодержувача спадкоємцем за заповітом і заповісти йому певну частку майна? Справа в тому, що в певних випадках без допо­моги заповідального відказу заповідач не може досягти мети, яку перед собою ставить. Наприклад, він бажає передати відказоодержувачу майно в тимчасове користу­вання, а за заповітом це не можливо, оскільки спадкоє­мці отримують майно у власність. Нарешті, легатарій має право вимагати від спадкоємців, обтяжених відка-зом, виконання відказу, а із свого боку, ніяких зо­бов'язань ні перед спадкоємцями, ні перед кредиторами спадкодавця не несе.

Поруч із заповідальним відказом заповідач може зро­бити ще одне розпорядження, яке має назву "покла­дання". У відповідності з покладанням заповідач, необтяжуючи спадкоємця заповідальним відказом, може покласти на нього обов'язок виконати певні дії для за­гальнокорисної мети.

Так, заповідач може зобов'язати своїх спадкоємців надавати всім бажаючим можливість оглядати зібрану ним колекцію (наприклад, мінералів чи картин) або мо­же зазначити порядок використання залишених ним ру­кописів чи переписки, він також може зобов'язати своїх спадкоємців надавати його картини для організації без­коштовних виставок тощо. (Один з професорів Київсь­кого університету побажав, щоб його спеціальною біб­ліотекою мали можливість користуватися викладачі та студенти факультету, де він протягом багатьох років працював.)

Відмінність заповідального відказу від покладання полягає в тому, що за заповідальним відказом доручення виконати певні дії робиться на користь конкретної осо­би, тобто при заповідальному відказі вимагається завжди наявність трьох суб'єктів: заповідача, обтяженого відка­зом спадкоємця і відказоодержувача, а при покладанні конкретна особа, яка має право вимоги, відсутня.

Виконання покладання може вимагати прокурор, за­цікавлені організації, виконавець заповіту, обов'язок якого полягає в тому, щоб слідкувати за точним вико­нанням заповіту іншими спадкоємцями.

При складанні заповіту заповідач може передбачити, що на день його смерті спадкоємців за заповітом вже можуть померти, або з якихось інших причин не поба­жають прийняти спадщину.

Підпризначення спадкоємця — призначення заповіда­чем додаткового- спадкоємця на той випадок, коли основ­ний спадкоємець, який вказаний у заповіті, помре рані­ше заповідача або відмовиться від спадщини.

Підпризначення спадкоємця потрібно відрізняти від спадкової трансмісії. Якщо для покликання до спадщини підпризначеного спадкоємця треба, щоб він пережив момент відкриття спадщини і щоб основний спадкоємець відпав від спадщини, то спадкова трансмісія має місце у тих випадках, коли спадкоємець, за законом чи за заповітом, помирає після відкриття спадщини і його частка переходить вже до його спадкоємців, які можуть бути як спадкоємцями за законом, так і за заповітом.

Наприклад, заповідач заповів усе своє майно дружині та сестрі. Після його смерті помирає сестра, не встигаю­чи прийняти спадщину. В цьому випадку її частку спадкують її спадкоємці за законом - чоловік, діти (шурин, племінник чи племінниці померлого) або спадкоємці за її заповітом. А це можуть бути зовсім сторонні стосовно її брата особи.

До заповіту може бути включене і розпорядження немайнового характеру (про порядок проведення похо­вання заповідача, бажання призначити опіку над непов­нолітнім тощо).

У юридичній літературі більшість вчених позитивно ставиться до можливості складання заповіту під відкладальною умовою. Так, заповідач може передбачити в за­повіті (і ця умова буде дійсною), що його син-наркоман лише тоді отримає спадщину, якщо протягом певного часу вилікується.

Звичайно, заповідач не може зобов'язувати спадкоє­мців умовами, які обмежували б їх правоздатність чи ви­конання яких порушувало б закон, або суперечило б нормам моралі. Наприклад, неправомірною умовою от­римання спадщини для дружини є заборона укладати повторний шлюб, для дочки — вимога укласти шлюб з певною особою, для сина — вибрати певне заняття тощо.

Законодавець встановлює свободу заповіту, тобто за­повідач може скласти заповіт на користь будь-якої фізич­ної чи юридичної особи, держави, але разом з цим закон забезпечує права та інтереси так званих обов'язкових спадкоємців, тобто осіб, які, незважаючи на зміст запо­віту, завжди мають право на певну частку спадщини.

До обов'язкових, спадкоємців належать: неповнолітні або непрацездатні діти померлого (у тому числі й усино­влені); непрацездатне подружжя; непрацездатні батьки (у тому числі й усиновителі); утриманці померлого.

Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Інші непрацезда­тні родичі померлого — брати, сестри, дід, баба та ін. — не є обов'язковими спадкоємцями.

Незважаючи на зміст заповіту, обов'язкові спадкоєм­ці мають право отримати не менше двох третин частки спадщини, яка б належала їм за законом. Тобто право заповідача на вільне розпорядження своїм майном у да­ному випадку обмежується. В обов'язкову частку входить і домашнє майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах. Обов'язкова частка спад­щини не обтяжується боргами спадкодавця.

Умовою одержання обов'язкової частки не є злиден­ність спадкоємця. Тобто, якщо особа, яка має право на обов'язкову частку спадщини, матеріально забезпечена, отримує пристойну пенсію, має рахунок у банку, неру­хомість і не потребує допомоги, це не позбавляє її права на обов'язкову частку, навіть якщо спадкодавець нама­гався це зробити. За позовом зацікавленої особи, її за­конних представників, прокурора заповіт у судовому по­рядку може бути визнаний недійсним у певній частині.

Чинне законодавство містить спеціальні вимоги що­до розпорядження вкладами на випадок смерті вкладни­ка. Так, у відповідності із ст. 46 Закону України "Про банки і банківську діяльність" вкладники мають право зробити заповідальне розпорядження на випадок смерті про видачу вкладу будь-якій особі, організації або дер­жаві. Таке розпорядження оформлюється шляхом над­пису на особистому рахунку, або шляхом подання заяви в банківську установу чи складанням на вклад окремого нотаріального посвідченого заповіту.

В цьому випадку: 1) вклад не входить до спадкової маси; 2) він не враховується при обчисленні законної та обов'язкової частки спадщини; 3) він не зараховується до частки спадкоємця за законом чи за заповітом; 4) на нього не звертається стягнення по боргах спадкодавця (за винятком випадків, передбачених законом, наприк­лад, на підставі вироку чи рішення суду, яким задоволь­няється цивільний позов, що випливає з кримінальної справи чи рішення суду за позовом про стягнення алі­ментів при відсутності іншого майна); 5) цей вклад може бути виданий спадкоємцю у будь-який час після смерті вкладника (на нього не поширюється шестимісячний строк, встановлений для прийняття спадщини); 6) спад­коємець звільняється від сплати державного мита.

Якщо особа, на користь якої було зроблене запові­дальне розпорядження, помре раніше заповідача, то пра­во на вклад переходить не до спадкоємців померлого, а до законних спадкоємців вкладника.

У випадках, коли вкладником не було зроблене запо­відальне розпорядження щодо вкладів, які зберігаються в банківських установах, такий вклад переходить до спад­коємців на загальних підставах, і наведені вище правила на нього не поширюються г.

Спадкоємцем може бути будь-яка правоздатна особа. Спадкова правоздатність не залежить від віку, статі, національності, громадянства. Разом з тим законодавець передбачив випадки, коли право громадянина стати спадкоємцем обмежується. Йдеться про так званих негід­них або недостойних спадкоємців, тобто про спадкоєм­ців, які усуваються від спадщини.

Чинне законодавство позбавляє права на спадщину осіб, які навмисне позбавили життя спадкодавця або когось із спадкоємців чи зробили замах на їх життя. Ці особи не можуть бути спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом. Не мають права стати спадкоємцями за зако­ном: батьки, які позбавлені батьківських прав стосовно дітей, батьки і діти, які злісно ухилялися від обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо це доведено в судово­му порядку.

Законодавець дає вичерпний перелік негідних спад­коємців. На нашу думку, це коло потрібно розширити. Так, доцільно до цієї категорії осіб віднести також і тих осіб, які погрозами чи насильством змусили заповідача скласти заповіт, або навпаки, не дали можливості йому скласти заповіт чи відмінити вже складений заповіт.

Якщо буде доведено, що заповіт був складений внаслі­док погроз, насильства, то у судовому порядку він може бути визнаний недійсним. Але таке рішення може суттєво і не зачепити інтересів особи, яка змушувала спадкодавця скласти заповіт. Скажімо, один із братів змусив батька скласти заповіт на його користь, позбавивши тим самим спадщини інших спадкоємців першої черги. За чинним законодавством, навіть якщо після смерті батька цей запо­віт і буде визнаний недійсним, то такий син отримає спад­щину як спадкоємець за законом першої черги.

Таку ситуацію повинен врахувати законодавець і вре­гулювати її. Звичайно, наявність наведених вище обста­вин повинна встановлюватися лише в судовому порядку.