Реферат: Галичина Українським П ємонтом

Название: Галичина Українським П ємонтом
Раздел: Рефераты по астрономии
Тип: реферат

ГАЛИЧИНА УКРАЇНСЬКИМ ПІЄМОНТОМ

Десятиліття австрійського абсолютизму (1850—1860)

Джерело матеріалу:

“Велика історія України” в 2 томах

Упорядник – Микола Голубець

Київ “Глобус” 1993

Поворот Австрії до абсолютизму відбився на національно-політичному русі Галичини як найфатальніше. Навіть добре започаткована культурно-освітня праця зійшла тут на манівці зневіри й зродженого в її атмосфері москвофільства.

Друге зібрання «руських учених», що відбулося у Львові 13 березня 1849 р. позначилося оснуванням «Галицько-Руської Матиці », але вона в ніякому напрямку не виправдала покладаних на неї надій. З заломанням політичної лінії галицьких українців прийшов хаос і в їх культурницькій роботі. Яків Головацький, покликаний на катедру української мови й літератури на львівському університеті, не виходив поза межі старорущини, а галицькі «вчені», типу Антона Петрушевича тільки те й робили, що засмічували українську мову словяно-московськими варваризмами, а науку спинювали в ходу своїми безконечними «разсужденіями», що не мали ніякого звязку з життям ні його вимогами. В таких умовах зійшов на манівці й одинокий політичний часопис Галичини «Зоря Галицкая», що з органу політичної думки стався «листом повременним, посвященним літературному, общеполезному і забавному чтенію». Вже під редакцією Б. Дідицького а відтак С. Г. Шеховича почалася в «Галицькій Зорі» переорієнтація на Росію, але за редакції Миколи Савчинського вона таки явно-славно заповіла, що «скине пута чужі» й прибереться, як годиться «по руску». Як газета «для науки й розваги» проклигала «Зоря Галицька» до 1854 р. Впливу вона вже потім не мала.

Московський комівояжер проф. Михайло Петрович Погодін, починає тоді шниряти по Галичині й підшукувати кандидатів на московських наємників і царських шпіонів. Як не мож краще надавався для цеї ролі історик Денис Зубрицький; він і так дивився на українську мову, як на «язик пастухов», а тепер підбехтаний напучуваннями й «пособіями» Погодіна, станув на чолі створеної в 1856 р. «Галичско-русскої погодінскої колонії».

Скасування конституції потягло за собою розвязання Головної Руської Ради у Львові та її експозитур на провінції. Місце політичного органу, яким була «Зоря Галицкая», що перейшла на «науку й розвагу», зайняв офіціяльний, видаваний зразу у Львові а відтак у Відні «Вістник ». Міняючи раз ураз редакторів і назву, (зразу він був «галичо-рускій», потім «рускій» й на кінці просто «Вістник», без прикметника) він доживотів до 1866 р. але мав ще менче впливу на громадянство, як москвофільська згодом «Зоря Галицкая». Москвофільський дух перемагає в так зв. «азбучній війні» тих часів, він теж вселюється в мури, закладеного в 1849 р. «НародньогоДому » у Львові. Поправді то галицьке життя першого десятиліття по «Весні Народів» можна схарактеризувати словами історика української літератури О. Огоновського: «Дім Народній здіймався в гору й гору, а просвітнє й національне життя падало все низше й низше».

Галичина — українським Піємонтом

Дня 20 жовтня 1860 р. проголошено в Австрії нову конституцію , яку 26 лютня 1861 р. «поправлено» в доволі ліберальному дусі. Галичина, разом з іншими коронними краями дістала автономію з власним сеймом і власним краєвим урядом (виділом). Та в основу як і загальної австрійської конституції, так і краєвих автономій лягла не національна, а станова система. Не диво, що Галичина, створена з комплексу українських і польських земель, при значній перевазі посідаючих і упривилейованих, здебільша неукраїнських кляс, була штучним новотвором, у якого представництві найшлося неупривілейоване населення в меншости.

При перших сеймових виборах вибрали галицькі українці 49 своїх послів — 46 з вибору й 3 вірилістів. Краєвим маршалом заіменував центральний уряд кн. Льва Сапігу, його заступником єп. Спірідіона Литвиновича. Перші вибори й перші засідання галицького сойму проходили в розмірно примирній атмосфері, але де далі польсько-українська боротьба набірає гостроти й безоглядности. В промовах шафували польські представники прекрасними словами про «рівність, згоду й братерство», але робили своє, а на тій протирічности полапалися українці не зразу.

До деякої кооперації приходило поміж поляками і українцями здебільша на полі спільного їм протимосковського настанлення. «Москвофільство вважалося спільним ворогом й було поборюване зі становища польської державної рації, тоді як народовецький напрямок, як протиросійський вважався чинником, з яким скорше чи пізніше можна булоб договоритися, якраз на точці антагонізму проти Росії» (Л. Васілєвскі).

Та польські симпатії для народовецького руху в Галичині, не вийшли йому на добре. Вони компромітували українство в очах москвофілів як «польську інтригу», а коли нарешті воно їх перемогло, то поляки поквапилися використати якраз москвофільських запроданців, щоби ними розбивати українське культурно-політичне обєднання. Ворожа тактика переконала нарешті українців, що в політиці немає неможливостей а в першу чергу, що в ній «не обовязує» ніяка етика й послідовність.

«Азбучна війна»

Невмістний, зогляду на свою надто прозору тенденцію, проєкт гал. намісника Голуховського пристосувати латинку до української літератури (1859 р.) дав привід до т. зв. «азбучної війни», що хоч і ведена на дуже вузькому культурному відтинку, всеж таки внесла велике оживлення в сонне життя Галичини 50-их років. За десять літ безконституційного режіму, польські революціонери й сепаратисти зперед 1848 року, зуміли опанувати не тільки власні нерви, але й підзорливість австрійського уряду. Вони витиснули українців не тільки від впливів на центральний уряд, але звели їх становище в краю до рівня ледви толєрованої етнографічно-віроісповідної маси. Проєкт латинки, а краще кажучи польської азбуки для українців мав бути останнім цвяхом забитим у домовину не тільки української преси й літератури, але й українського культурно-національного життя взагалі. Ледви не в останній хвилині «перед дванацятою» зрозуміли загрозливість положення всі й однодушним протестом не допустили забити того цвяха в домовину. Правда, різні люде різно реагували на заходи й гегемонію поляків. Ті, що досі надіялися на «справедливість нашого найяснішого монарха», побачивши, як той монарх пактує з учорашніми «бунтівниками», а цурається своїх «тирольців Сходу», не знаходючи опори в самих собі, заризикували ставку на «одноплемінну Росію». Пішло це тим гладше, що деякі москвофільські традиції вже існували. Зневірені «рутенці» пригадували собі заступництво Росії за православними ще в старій Польщі, вони не забували й вражіння, яке зробили на них російські війська, коли в 1848 р. ішли втихомирювати збунтованих мадярів. Жив же у Львові такий москвофіл з уродження, як Денис Зубрицький, що в своїх історичних працях все й при кождій нагоді старався впоїти в своїх земляків переконання про високу культурність, мілітарну непереможність та ідеальний уклад суспільно-громадських відносин царської Росії часів Миколи І. До тогож Австрія, що в 50-их рр. переносила на грунті Італії одну поразку за другою, а в 60-их рр. була формально розгромлена Прусією й тому мусіла йти під лад польській шляхті в Галичині, взагалі перестала нашим «рутенцям» імпонувати. Не маючи довіря у власні сили, зневірившися в Австрію, вони хопилися, як тонучий бритви, за думку, що скорше чи пізніше «всесильна» Москва відбере Австрії Галичину й тому краще піти московському цареві назустріч перед тим, заки московські війська вмашерують в брами галицької столиці.

Перемога орієнтації на Росію

Пруська перемога над австрійською армією під Кенігрецом (1865) перехилила терези досьогочасних хитань галицьких «рутенців» у бік явної орієнтації на Росію. Львівське «Слово», що в 1861 р. почало свою карієру на поміркованій народовецькій плятформі, виступило тепер з остаточно оформленою програмою галицького москвофільства. Галицькі українці, це тільки племя одного, великоруського народу, а їхня мова, це тільки один з великоруських говорів-діялєктів. Нема нічого легчого, як галичанинові опанувати російську літературну мову; треба тільки знати, як правильно вимовляти слова, що в етимольогічному правописі пишуться однаково як по українські так і по російськи, а тільки неоднаково вимовляються. Від Карпат по Камчатку живе один великий «русскій» народ і нема чого витрачувати сили на культурно-політичний сепаратизм. Навіщо українцям витрачувати сили на творення власної літератури й культури взагалі, коли є вже готова великоруська культура. Помилявся Шевченко, проповідуючи самостійність української мови й народу, але правильною дорогою пішов Гоголь , що чейже свою любов до «Малоросії», в минулому й сучасному, висловлював «общерускою» виробленою мовою.

«Ми зле зробили — писало «Слово», — що в 1848 р. проголосили себе русинами й залишилися ними навіть по проголошенні конституції. В львівському соймі була найкраща нагода сказати ясно і полякам і Европі, що всі змагання дипльоматів і поляків — витворити з нас окремий народ русинів-уніятів осталися без успіху й що Русь галицька, угорська, київська, московська, тобольська і т. д. під етнографічним, історичним, мовним, літературним і обрядовим оглядом, є ідентична, помимо того, що в Галичині є вона вірно віддана свому улюбленому монархові і його ясній династії, а там за кордоном, так само віддана свому монархові й своїй династії»...

На прикінці грудня 1866 р. виголосив новозаангажований царський агент о. Наумович у львівському соймі промову, в якій сказав м. і.:

«Ми не винуваті в тому, що наша мова подібна до вживаної в Москві. Літературна московська мова є властиво руська, створена русинами. Приймаючи літературну російську мову, відбираємо нашу власність. Схожости нашої мови з мовою всеї Руси не затре ніхто в світі, ані закони, ані сойми, ані міністри»...

Москвофільське «вірую», що його духовим батьком був Денис Зубрицький а безпосереднім виразником редактор «Слова» Богдан Дідицький , відбилося гомінким відгомоном серед зневіреної й розчарованої в Австрії галицької інтелігенції. В москвофільському таборі опинилося майже все старше покоління, навіть люде, що в днях своєї молодости проповідували ідеали самостійности українського народу. Провід тих ідейних ренегатів обняв один з членів Руської Трійці — Яків Головацький. Зразу працював у Галичині, потім виемігрував до Росії й відтіля ширив москвофільську гангрену зневіри й національно-політичного дефетизму.

Та саме в найчорніший момент духового занепаду, в гомін продажного славословія білому цареві, вмішався різким дисонансом голос горстки галицької молоді, що їй дорогі були ідеали Руської Трійці та чоловиків галицької Весни Народів. «Кобзар» Шевченка, що продерся в Галичину, мов промінь ясного сонця, стався євангелієм тої молодої горстки, що з дня на день росла й могутніла, поки не примусила чорних духів москвофільства усунутися в тінь, з якої вийшли.

В 1862 р. повстають «Вечерниці», в 1863 — «Мета», 1865 — «Нива», 1866 — «Русалка, в 1867 — «Правда» — ціла низка пресових органів, здебільша літературно-популярного характеру, але з виразними познаками зродженого з Шевченкового духа народництва. Махнувши рукою на «старих», усіх отих світських чи духовних бюрократів, що не пускаючися цісарської клямки, рівночасно накладали з царськими агентами й одною рукою брали «гульдени» а другою рублі, народовецька молодь поклала всю свою надію на нездеморалізовані народні маси, яких мову, словесність, побут, а навіть ношу признала вона за свою й при кожній нагоді цю свою єдність з народом маніфестувала.

Оскільки царський уряд насилав у Галичину своїх агентів і «пособія» для москвофілів, остільки український народовецький рух найшов підтримку й опору в тих українських культурних силах, що їм, по перших репресіях 60-их років, а відтак по указі з 1876 р. неставало ходу на Великій Україні. Старші українські письменники, як Куліш, Марко Вовчок, Антонович, а в першу чергу Іван Нечуй-Левицький та Олександер Кониський спомагають народовецькі видання своєю працею, а українські багатії, як Симиренко та Чикаленко й інші, підпомагають галицькі установи своїми фондами. Особливо помітну участь придніпрянських діячів бачимо в львівській «Правді », що на протяг кількадесяти літ сталася всеукраїнським, літературно-науковим та політичним органом.

Народовецька молодь Галичини, почула тепер за собою Україну, «ту безмежну, могутню Україну, що видала великих героїв козаччини й нових діячів українського відродження, яких бачила поміж співробітниками своїх органів і видань. З другогож боку участь придніпрянців скріплювала демократичний і поступовий напрямок галицького українства, а це багато значило супроти переваги церковних і консервативних елєментів у галицькому громадянстві. Для українців-же зазбручанських, в тодішньому їх пригнобленню від усяких перепон і заборон, була Галичина наче вікном у свобідну далечінь українського розвою, що давало йому вихід навіть на випадок найбільших утисків з боку Росії» (М. Грушевський).

«Просвіта»

В березні 1867 р. кинула народовецька молодь клич створення товариства, якого метою булоб «пізнання й просвіта народу». Дня 2 вересня тогож року міністерство внутрішніх справ апробувало статут, а 8 грудня відбулися перші установчі збори «Просвіти ». Серед якої атмосфери відбувалися ці перші збори, свідчить факт, що ніхто з львівських священиків не захотів заінавгурувати діяльности нового товариства богослуженням, а на 64 його членів-оснувателів приїхав з провінції тільки один-одинокий представник — о. Осип 3аячківський з Лопянки к. Долини. Він теж забрав голос «в імені німого сільського люду». О. Заячківський не вважав себе умандатованим говорити в імени духовенства, до якого належав. Стан цей, як він сказав, парафразуючи євангельські слова «сам возраст імат, сам о собі да глаголет». Зате він почувався в праві промовити від «люду», якого представників не бачив серед зібраних. Підкресливши ролю галицького духовенства в час бурхливої Весни Народів, о. Заячківський влучно завважив, що коли «на нас піднялася вся вража сила, а ми (духовники) не до боротьби поставлені, але радше апостоли мира, злякалися тої бурі, почали оглядатися поза себе, щоби собі плечі убезпечити і... зацофалися так далеко, що ми стратили з очей народ, а народ нас»... І справді, о. Заячківський був на установчому зібранню «Просвіти» одиноким представником тої горстки галицького духовенства, що ще не стратила народу з очей і навпаки.

Першим головою «Просвіти» обрано гімн. учителя Анатоля Вахнянина (1868—1870), другим став Юліян Лаврівський (1870—1873), третім з черги (до 1877) Володислав Федорович — дідич Вікна, що пожертвував більшу суму на залізний фонд Товариства, а четвертим Омелян Огоновський (1877— 1894), що поклав підвалини під нинішню організацію й поширення філій та читалень «Просвіти» на цілий край.

«Оснуваиня «Просвіти» було немов завершенням організаційних змагань галицьких народовців 60-их років, переходом від ефемеридних груп до постійної органічної праці, хоч треба признати, що та праця довгий час іще велася досить слабо, без пляну й по ділєтантськи» (І. Франко).

Як перша організація народовців «Просвіта», хоч і не закладена для ведення політичної роботи, в своїх печатках поневолі була притягана до вирішування питань суто політичної натури. Такою приміром була невдачна спроба митрополита Йосифа Сембратовича в 1870 р. погодити народовців з москвофілами на грунті... галицького «рутенства». Поміж тезами задуманої угоди була й така, що «галицькі русини» визнають себе окремим, 3-мільйоновим народом, та признають митрополита своїм заступником не тільки в церковних, але й культурно-політичних справах. Виділ «Просвіти» найшовся тим разом у крапці й на тези митрополита, підтримувані москвофілами, відповів, що товариство «Просвіта» признається не до 3, а до 20-мільйонового українського народу, який живе по обох боках Збруча й не має нічого спільного з москалями й поляками. До порозуміння з москвофілами може прийти щойно тоді, коли вони вернуть до української національної програми з 1848 р, яку вони зрадили. Москвофіли не відповіли на те нічого, а митрополит, що хотів репрезентувати три мільйони «рутенців» кинув про це й думати. Коли на сесії галицького сойму в 1875 р. піднялися з польського боку протести проти підтримування «Просвіти» річною субвенцією в сумі 2.000 ринських, загальні збори Товариства, скликані 27 травня тогож року зреклися тої субвенції, мовляв «Просвіта» має обовязки супроти свого народу, а супроти інших чинників не може приймати ніяких зобовязань. Була це гідна молодої установи маніфестація, яка підняла її престіж серед громадянства.

Угодова акція Ю. Лаврівського

Не могучи зговоритися з москвофілами, легковажені австрійським урядом, непевні щодо витривалости своїх скромних сил у боротьбі з явною польською перевагою в краю, зважилися народовці на крок, у якому бачили єдиний рятунок для української справи.

Юліян Лаврівський , що його по смерти митрополита Литвиновича (1868) іменовано містомаршалом галицького сойму, виступив на засіданню сойму дня 27 жовтня 1869 р. з внеском підписаним 30 українськими послами про наладнання національних взаємин у краю; цей внесок був у своїй основі пропозицією «угоди» з поляками.

В третій точці внеску говорилося, що «галицькі русини признають конечність прямувати, на основі існуючих державно-правних відносин, до забезпечення свого національно-політичного життя і наладнання взаємин з поляками як співгромадянами краю, під умовою повної автономії обох національностей, яку має усталити закон, під оглядом національним, політичним і церковним, перш за все що до відповідаючого основам справедливости урівноправнення обох краєвих мов у школі, суді й уряді»...

В умотивуванні свого внеску сказав Лаврівський: «Маю нині заявити, що ми залишаємо давну політику й вступаємо на нову дорогу, не домагаємося поділу Галичини, але признаємо наш край за спільний, а в ньому, на спільній підставі хочемо далі працювати разом».

Для запевнення успіху свойому внескові, Лаврівський підкреслив, що він виходить з основ першої польсько-української угоди, заключеної на Словянському Зїзді в Празі в 1848 р. але в багатьох точках відступає від неї в користь поляків. Він бажає тільки двох речей; «Одною є рівноправність, аби ви нас не польонізували, а другою, аби ви нас не деморалізували...»

Заяву Лаврівського приняли поляки оплесками, а його внесок передали Краєвому Виділові для поставлення конкретних предложень; та на цьому й скінчилося. Краєвий Виділ покористувався формальностями свого правильника й не поставивши сеймові ніяких конкретних предложень, убив справу польсько-української угоди в зароді. Розчаровані народовці скинули відповідальність за невдачу на Лаврівського, але це ані справи не направило ані українців не провчило. Скористали з того тільки москвофіли, яких табор скріпився новою филею «розчарованих»...

Сам Лаврівський не зражувався невдачею, навпаки, в 1870 р. заснував, перший український щоденник «Основу» , в якого програму вставив — національну самостійність українського народу, льояльність супроти Австрії та змагання до злагоди з поляками. Реактором «Основи» був Теодор Леонтович, а його співробітниками Ксенофонт Климкович та Володимир Шашкевич. Принагідно писали для «Основи» Качала та Вахнянин. Щоденник Лаврівського не устоявся подібно, як і його угодова акція. В 1870 р. вийшло його 27 чисел, в 1871 р. появилися дальші, до 112, а відтак у листопаді два півмісячні зошити, видані самим Климковичем. У 1872 р. пробував Климкович видавати «Основу» двічі в тиждень, але дотяг тільки до 64 числа, на якому, в серпні 1872 р. «Основа» припинилася.

«Нагадую собі — пише Кость Левицький у своїх споминах — яке велике незадоволення й недовіря викликала була угодова акція Лаврівського в краю. Українці осуджували Лаврівського за те, що він здався на ласку й неласку поляків і в той спосіб зрадив народню справу. Від тоді сталася угода Лаврівського відстрашаючим прикладом польсько-українського поєднання. Але в дійсности, такий спосіб поступовання повторювався стереотипово в усіх угодових переговорах поляків з українцями: поляки дуже радо втягали українців в угодові переговори, а потім проволікали й на ніщо не годилися».

На думку І. Франка, в тій угоді «в останнє відгукнувся старий, панслявістичний романтизм, мовляв життя можна влаштувати по «установити маючимся» законам, на підставі повної справедливости»...

Народовецький рух 60—70-их рр. у Галичині, при всій своїй відзивчивости на літературному й взагалі культурному полі, мав дуже довго свою слабу сторону в суспільно-політичній ділянці. Спіраючись зразу на горстку молоді, а потім на духовенство, урядництво й консервативне міщанство, галицькі народовці довго не зважувалися проломати традиційного австрольоялізму з одного й суспільного консерватизму з другого боку. Під тим оглядом вони дуже довго мало чим різнилися від своїх противників москвофілів, з якими спорили за мову й правопис, але під суспільно-політичним оглядом були з ними заодно, а зчасом почали засклеплюватися не тільки в свойому клясовому відчуженню від селянських мас, але й у свому льокальному, специфічно-галицькому патріотизмі, воскрешаючи з гробу типи старих галицьких «рутенців». Не диво, що звязки народовців з зазбручанською Україною в 70-их рр. прислабли, а зневіра селянських мас до політичного життя виявила себе в цифрі... двох послів, яких вони обрали до галицького сойму в 1879 р.

Та причин відчуження галицьких народовців від своїх надніпрянських братів не слід шукати тільки в самих галичан і їх психіці. Вони корінилися далеко глибше, а в першу чергу в жахливих умовах, що в них опинилося в 70-их роках українське життя над Дніпром. Закон з 1876 р., розвязання південно-західнього відділу Географічного Товариства в Києві, переслідування й репресії на українських діячів, це по словам І. Франка «була ще мала часть горя». Куди гірше було те, що «в значній части українського громадянства запанував був настрій байдужний, а навіть ворожий для української національности. Під впливом непереварених соціялістичних теорій, одна частина найгорячішої й найздібнішої молоді доходила до повної негації всякої народности, до погляду, що в Елізіюмі недалекого майбутнього соціялістичного раю потонуть усякі національні партикуляризми, та що розвязка економічних питань безмірно важніша від усіх інших».

На думку тої, запомороченої соціялістичною пропагандою молоді «все, що треба було написати, написав уже Маркс і Чернишевський, а тепер треба тільки те виконати». Плекання національної окремішности вважали ці доктринери за назадництво й тому на заборону українського слова царським урядом дивилися як на... прислугу для ідеї загально-російського поступу. Характеристичне, що проти цеї заборони запротестували зпоміж придніпрянців тільки Драгоманів у «Друзі» та Кониський в «Правді»; вся решта «свідомого українства» мовчала. Позатим ідеї, якими була пройнята придніпрянська молодь «підіймали благовірним народовцям волосся на голові» й вони посунулися аж до того, що складали формальні заяви про те, що не хочуть мати з придніпрянськими «нігілістами» нічого спільного. З такого стану вела проста дорога до остаточної катастрофи, перед якою треба було рятуватися якимсь справді виїмково енергійним зусиллям. З маразму вирятував тим разом народовецький рух Юліян Романчук , тоді гімназійний вчитель та автор кількох шкільних читанок, що на прикінці 1879 р. кинувся видавати політично-інформативний двотижневик, а відтак тижневик — «Батьківщина» . Була це справді нова й корисна поява на галицькому обрію. Видавана дуже добре, вона робила величезне вражіння на селян, головно завдяки великій масі кореспонденцій, писаних переважно селянами.

Вслід за «Батьківщиною», призначеною головно для селян, спромоглися народовці на політичний часопис для інтелігенції, що під назвою «Діло » почав виходити в 1880 р. Зразу виходило «Діло» двічі, відтак тричі в тиждень, поки не стало одиноким щоденником по цей бік Збруча. Організатором і першим редактором «Діла» стався Володимир Барвінський , що з трьох братів Барвінських (крім нього Осипа й Олександра) був, по словам І. Франка «найменший ростом і до того горбатий, але найталановитіший, головно як публіцист. З фаху правник, він не визначився ніякою фаховою працею, присвятивши найбільшу часть свойого короткого життя (1860—1883) редагуванню «Правди» а потім «Діла». Як публіцист він усе таки не переніс свого хиткого й несміливого окруження, що напримір воюючи з москвофільством, не мало сміливости витягти найдалі йдучих консеквенцій й розгромити кацапську гниль, що саме тоді скомпромітувала себе в процесі Ольги Грабар. В статті «По процесі о головну зраду» Барвінський, як каже І. Франко не виявив «цивільної відваги використати проти галицького москвофільства всього того оружжя, що його дав процес. Не розгромив москвофільства, розкриваючи його моральну гниль, але сам перший простяг йому руку до згоди при скликанню першого всенароднього віча». Барвінський, як і решта несміливих народовців, тушував усі кацапські свинства й довів остаточно до того, що на першому всенародньому вічу у Львові в 1880 р. героєм дня, «мучеником» за якусь «староруську» справу став о. Іван Наумович, якого добре поінформована публика повинна була не освистати а оплювати. Барвінський і його однодумці провинилися тим, що загал був непоінформований, а вслід за тим були можливі масові овації для платних царських агентів.

Поза Барвінським, що писав у «Ділі» найважніші вступні статті, в першому його річнику найшлися дві програмові статті чоловика тогочасного народовецтва о. Степана Качали : «Правно-політичне становище русинів» та «Австрія, Німеччина й Росія, погляд на політичне положення». В томуж річнику появилася, симптоматична для тогочасних польсько-українських взаємин, стаття Володимира Навроцького (псевд. Онисим) п. з. «Za wolność nasza i wasza». В черговому річнику, поміж статтями Качали звернула особливу увагу стаття «О що ходить — чи о скріплення унії, чи о знищення Руси» — звернена проти «братерського» експеріменту поляків з інтернатом «змартвихвстанців». Назагал «Діло» вже в перших роках свого існування здобуло собі повагу політичного офіціозу народовецького руху, з яким разом проходило всі сумніви й хитання, поки не стало органом ясно оформленої націонал-демократичної програми.

Україна, як обєкт міжнародньої політики

З моментом скасування Гетьманщини, зруйнування Запоріжської Січі й позатирання слідів української автономії, Україна перестала бути дієвим чинником міжнародньої політики, але це не виключало її пасивної ролі в міжнародніх політичних комбінаціях та розрахунках. Вже хочби те, що Росія стала грізною для Европи великодержавою через повну інкорпорацію України, давало світовій політиці притоку думати про Україну як про незалежну державу майбутнього.

Вже Наполєон І , по свойому відвороті з Москви в 1812 р. доручив одному з урядовців свого міністерства закордонних справ К. Лєсірові написати спеціяльну монографію про історію та гео-політичне становище України. «Історія Козаків», що її склав Лєсір у поверх 600-сторінковій книжці, була тодіж таки надрукована в державній друкарні, але її мініятурний наклад (усього 30 примірників!) був, на приказ Наполєона, схований з тим, що пошириться книжку «щойно тоді, коли надійде відповідна хвиля». А що «відповідна хвиля» забарилася, то Лєсір видав свою книжку другим накладом (1814) й пустив її в обіг для заспокоєння громадської опінії Франції, зацікавленої Україною.

Трудно сьогодня сказати, з якими плянами щодо України носився Наполєон, але це певне, що він, бажаючи обезсилити Росію, думав про відірвання від неї «Козацької Країни».

Куди виразніше зарисувалася українська проблема в політичних комбінаціях тогочасної Прусії. Розмова маршала українського дворянства В. Капніста (1791) з пруським канцлером Герцбергом, хоч і не була використана в свій час, озивалася разураз відгомоном в покоях канцлерського уряду. Пригадалася вона пруським політикам підчас кримської війни царя Миколи І. А хоч Прусія оберігала тоді щодо Росії строгу невтральність, то концепція союзу Прусії, Англії й Франції для боротьби з Росією була одною з провідних у тогочасній пруській політиці. Впливова партія Бетмана Гольвега, що гуртувалася довкола часопису «Прайсішес Вохенблят», разураз підкреслювала переможне становище Росії, а в 1854 р. висловила свою програмову тезу, мовляв «тільки така політика, що змагає до окроєння й ослаблення Росії, відповідає інтересам Німеччини. Тільки таку політику може й мусить провадити Прусія, тільки за неї може кинути свій меч на терези подій». Головний теоретик тієї партії, льондонський посол Прусії — Бунзен, писав у свойому таємному меморіялі до Берліна з 2 березня 1854 р.: «Східне питання сталося європейським питанням, турецька кріза — російською. Тепер, коли вже війна почалася, булоби небезпечно про те забувати. Тепер слід доконати того, чого не .вспіли зробити ані Фридрих Великий ані Наполєон».

А вони, змагаючи до зломання сили російського імперіялізму, думали відібрати Росії Фінляндію, надбалтійські провінції, Польщу та землі прилягаючі до Чорного Моря, разом з Кримом, Бесарабією, Херсонщиною і Таврією. Правда, в концепції партії Бетмана Гольвега не говорилося ще про Україну, як про якийсь суцільний, спосібний до самостійного життя організм, а її землі мали припасти Австрії, але вже сам факт уміщення їх у реєстрі земель органічно чужих Росії, свідчив про те, що «вохенблятпартай» орієнтувалася в історичній та культурній окремішности України від Росії.

Ще виразніше як у плянах Наполєона й партії Бетмана Гольвега виступає українське питання в концепції творця зєдиненої Німеччини, «залізного канцлера» Бісмарка . З його то понуки зявилася в журналі «Гегенварт» стаття відомого німецького фільософа Гартмана з концепцією створення самостійного Київського Королівства .

«Нема — писав Гартман — ані географічних ані етнографічних підстав для зєдинення двох світів — російського і українсько-білоруського в один державний організм. Москалі заселюють доріччя Волги й Дону й для Росії є питанням життя володіти тими ріками на цілому їх бігу, але зовсім не є конечністю для Росії володіння Подніпрівям — простором українського та білоруського народу. Ця система рік відділена від Росії вододілом двинодонських холмовин. Дніпро ніде не доторкає російської території. Тому це не є ніякий припадок, що оба річні сточища заселені двома різними народами — москалями й українцями. Російська національна держава так своїм національним характером, як і географічними умовами, повернена на південній схід, а не на захід. На всякий випадок обі частини моглиб обдайся одна без другої, так під географічним як і під торговельно-політичним оглядом. З того випливає, що по відокремленню від Росії Фінляндії, балтійських провінцій, Литви й Польщі, слід би створити Київське Королівство в доріччях Дніпра й Пруту. Така надніпрянська держава з 18-мільйоновим населенням, мала би всі конечні умовини самостійного, політичного існування. Нова держава малаб дістати від Австрії запоруку недоторканосте й увійти з нею в зачіпно-відпорний союз. Відрізання від Росії територій з 34 мільйонами населення припинилоб остаточно її експанзію на Захід»...

Концепцію Київського Королівства, тобто політичної незалежности придніпрянської України, проголошено, мов для гіркої іронії в моменті, коли ця Україна переживала добу свого чи не найбільшого, культурно-національного занепаду. Алеж... «чого не розуміли самі сучасні українці, то є потенціяльної сили української проблеми в міжнародній політиці, те зрозумів Бісмарк. Розумів це й російський уряд і тому вів відповідну, цілком консеквентну політику, не тільки щодо власних українських підданих, але щодо їх братів у Галичині, Буковині та Закарпаттю». (Л. Васілєвскі).

Безоглядна русифікація України й підсилення москвофільських агентур поза її кордонами, були одинокою відповіддю Росії на концепцію Бісмарка. Сама Україна на цю концепцію не відгукнулася, але тим неменче вона не перестала існувати, як завязок нової державницької політики України, що таки діждалася свого «слушного часу».

Розклад москвофільства

Симпатії польської шляхти для галицького москвофільства й скріплені «пособія» з Росії, небаром видали цвіт і плід. В 1882 р. перейшло на православя ціле галицьке село Гнилички на Поділлю. Кокетуючий москвофілів краківський «Час» назвав Гнилички «безкровною Боснією», натякаючи на недавнє повстання босняків проти австрійської окупації. Толєроване дотепер москвофільство, поставило австрійську поліцію на ноги. Зимою 1882 р. арештовано у Львові відомого з подій 1848 р. на Закарпаттю Адольфа Добрянського з дочкою Ольгою, замужною Грабар, редактора «Слова» В. Площанського й «Пролома» — Маркова, а на провінції о. Івана Наумовича з сином Володимиром, та багатьох москвофільських діячів в Станиславові, Коломиї та Чернівцях. Слідство послужило матеріялом до славного «процесу Ольги Грабар і товаришів», що відбувся в днях 12 червня до 30 липня 1882 р. Стенографічний протокол цього процесу, це справжня керниця скандалів, багно моральної гнилі, в якому найшлося тогочасне галицьке москвофільство.

Героїнею процесу була Ольга Грабар, дочка Адольфа Добрянського. Він то, хоча був радником цісарського двора й на колишній льояльности до Австрії доробився майна (був власником с. Чертежа на галицько-мадярській границі) вже в 1849 р. познайомився з російськими генералами й високими урядовцями, які переробили цього австрійського урядовця на агента «соєдінєнія» Закарпаття з матушкою-Расєєю. Одну дочку видав Добрянський за відомого російського славіста Будиловича, другу за закарпатського москвофіла Грабаря, що згодом перейшов на московську службу й втягнув до неї свого сина Мирослава. Приїхавши в 1880 р. до Львова, Добрянський зробив свій дім осередком кацапщини, а його внук Мирослав Грабар тоді вже «чіновнік для асобих парученій» при варшавському генерал-губернаторі, почав заходитися над організацією шпійонської ячейки в користь Росії. Робота Грабаря була ведена дуже спритно й може булаб не так скоро викрилася, якби не Наумович, що в розпалі своєї москвофільської дурійки довів село Гнилички до переходу на православя.

Наумович , що поруч Ольги Грабар був другим з героїв названого процесу, подібно як Добрянський почав свою карієру ще в добі Весни Народів, а закінчив на... Гниличках. Вже в «Пчелі» Гушалевича з 1849 р. виступив він з перерібкою одної з Молієрових комедій, а потім давав про себе знати принагідними віршами та популярними книжками. Як священик а відтак посол до галицького сойму й державної ради, він тупцював слідами москвофільських передовиків, поки в 1866 р. не виголосив у галицькому соймі своєї скандальної заяви про «єдінство» галицької Руси з Москвою. Потім, на якийсь час притих, а в видаваному від 1871 р. популярному часописові «Наука» вживав доволі чистої народньої мови й обговорював актуальні політичні та господарські справи, хоча постійно тягнув за Москвою. Процес Ольги Грабар скомпромітував його як платного московського агента, й заставив перейти на православя та виемігрувати до Росії, де він і помер безславно. В цілому була де. людина не без таланту, але слабохарактерна, як і всі його «однодумці».

Третий з «героїв» процесу Ольги Грабар — Венедикт Площанський , що був редактором «Слова» в 1871—1886 рр. був може найчесніший і найбільше заслужений (біля 100 монографій про галицькі місцевости) з цілої компанії, по процесі продержався ще кілька літ у Львові, поки в 1886 р. не виїхав до Росії, де дожив віку як член Археографічної Комісії в Вильні.

Позатим на лаві обвинувачених засіли: Осип Марків, редактор «Пролома», син Івана Науковича — студент університету Володимир, редактор «Родимого Листка» в Чернівцях о. Микола Огоновський, редактор «Приятеля Дітей» в Коломиї Ізидор Трембицький, редактор «Господаря і Промишленника» в Станиславові Апольон Ничай, селянин з Гниличок Іван Шпундер, та міщанин зі Збаража Олекса Залуський.

Усіх обвинувачено в державній зраді, загроженій карою смерти, але за браком доказів тільки деяких (Івана Наумовича, В. Площанського, Шпундера й Залуського) покарано кількамісячною тюрмою за злочин забурення публичного спокою.

Безпосередно по процесі примушено митрополита Йосифа Сембратовича зрезигнувати з митрополії й виїхати до Риму. Закидувано йому «брак енергії в поборюванню православної пропаганди».

Народовецький табор мав нагоду покористуватися вислідом москвофільського процесу, що скомпромітував москвофільство цілковито, але не найшов на це відваги й посередно причинився до того, що москвофільська гангрена не переставала підточувати здорового організму галицького громадянства.

«Змартвихвстанці»

Ще в 1866 р. писав польський консерватист Станіслав Тарновскі: «Тут в Галичині, слід нам, не винищувати але підтримувати українську національність, а скріпіться вона над Дніпром. Тут у Львові позволити їй розвиватися, а небаром втягатиме вона соки з Волині, Поділля й України. Русею буде але Русею збратаною з Польщею і одній справі посвяченою». По свойому зрозумів це «збратання» однодумець Тарновского — польський історик о. Валєріян Калінка й разом з кількома своїми чернечими собратами «змартвихвстанцями» заложив у Львові інтернат для української молоді, яку мали виховувати в дусі всіх тих «з роду русинів, по національности поляків», які стільки вже шкоди накоїли українському рухові в Галичині.

«Поляки готувалися, при помочі «змартвихвстанців» доконати діла, яке при кінці XVІ ст. не вдалося Потієві й Рагозі, а при кінці XVII ст. Шумлянському, тобто за посередництвом скріплення релігійної унії й надихання її латинським духом, скріпити звязок українців з Польщею. Не помогли огнисті промови Качали в соймі (1881 р.): на інтернат «змартвихвстанців» ухвалив сойм давати річно 10.000 ринських, а на пропозицію Качали: вибирайте війну, або мир з українцями, без вагання вибрав війну». (І. Франко).

Рівночасно в Римі приготовлявся декрет, яким одинокий український чернечий чин Василіян піддавано під заряд Єзуїтів: польський чернечий чин записаний найчорнішими буквами в історії України, мав перевести реформу українського чину, якої політичні тенденції були аж надто прозорі.

Куліш у Львові

Зимою 1882 р. зявився на львівському грунті Панько Куліш , що приїхав сюди з свого глухого хутора й наважився по свойому мирити галицьких народовців з поляками. «Тепер по містах на Вкраїні все Драгоманівщина пішла, — писав Куліш. — Треба махнути на них рукою. Тільки з хуторів може прийти обнова, відси повіє справжнім, українським духом».

Приїхав Куліш до Галичини «мов місіонар до краю ботокудів, не знаючи ані місцевих звичаїв ані настроїв». До тогож він вибрав саме час, у якому поляки задумали «помиритися» з українцями при помочі ренегатів, що їх мав виховати інтернат «змартвихвстанців», а над василіянським чином повисла чорна, єзуїтська хмара. Як своє місіонарське «посланіє» видав Куліш «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1884 р.», яку потім видав ще раз з послівям. Але «Крашанка» викликала тільки обурення серед українців і зовсім не розентузіязмувала поляків. З українців переговорював Куліш тільки з Барвінським, але недоговорившись з ним, найшов собі «однодумця» в особі москвофіла Івана Омеляновича Левицького, який мав стати редактором-видавцем угодової газети Куліша «Хутір». Зате переговорював Куліш з такими поляками, як кн. Юрій Чорторийський, кн. Адам Сапіга, Ф. Смолька та Зємялковскі, що готові були підтримати акцію Куліша грішми. Щож дивного, що Куліш остаточно таки розчарувався й не довівши до нічого путнього виїхав зі Львова до Відня, де несподівано опублікував німецьку брошуру про... «Знасилування Василіян Єзуїтами».

«Народня Рада»

На «змартвихвстанцях», єзуїтській реформі Василіян й нарешті на невдачній місії Куліша, не вичерпуються ще тогочасні спроби осідлання української стихії, що найшла собі вираз у народовецькому русі.

Коли в 1885 р. повстав у Львові центральний виборчий комітет до державної ради, москвофіли відсепарувалися від нього, а новоіменований митрополит Сильвестер Сембратович (20 лютня 1885 р.) увійшов у порозуміння з графом Альфредом Потоцьким і на спілку з ним зааранжував єзуїтсько-угодований часопис «Мир ». Редактором часопису став ректор львівської, духовної семинарії о. Олександер Бачинський, а його завданням було «зректися шумного знамени народнього ідеалу» й поваливши народовецьке «Діло», віддати провід національно-політичного руху «людям лагідним і приємливим для високого правительства й поляків»... І справді, парляментарні вибори відбулися під знаком «Мира». До державної ради увійшло трьох митрополичих ставлеників (Ксенофонт Охримович, Корнило Мандичевський та М. Сінгалевич) а тільки один кандидат народовецького виборчого комітету (Василь Ковальський) та один самостійний (о. Іван Озаркевич).

Народовці, побачивши, що їх досьогочасна політична незорганізованість здає їх раз-ураз на ласку політичних противників і їхніх українських прихвостнів, приступили в жовтні 1885 р. до оснований першого по Головній Руській Раді з 1848 р. політичного товариства п. з. «Народня Рада ». Ініціятором справи був Юліян Романчук, а довкола нього зібралися всі без виїмку народовецькі діячі. В статуті товариства було сказано, що «Народня Рада» ставить собі завданням розвиток української національности, як самостійної поміж словянськими, окремішної від польської й московської, шляхом реалізації забезпеченої конституцією рівноправности під політичним, культурним, суспільним та економічним оглядом.

В першому універсалі Народньої Ради була навязана нитка традиції з Головною Руською Радою з 1848 р., яку зрадила москвофільська «Русская Рада». «Ставайте до нас, горніться разом! А супроти наших ворогів сказано, що ми не хочемо нікому відбирати його справедливих прав, але хочемо мати свої права, а як стрінемо ворогів, то' за народню справу не злякаємося ані боротьби ані жертві» Покищо працював тільки головний виділ Ради, а щойно в 1888 р. скликано перші загальні збори Товариства, на яких проголошено його політичну програму, що зясовувалася в домаганню національної автономії для українців під Австрією: «Хочемо автономії країв і автономії народів, а доки не позискаємо тої другої не можемо одушевлятися для першої, бо без тамтої перша стає гегемонією».

Для цього Народня Рада, переступивши накреслену колись Юліяном Лаврівським угодовецьку лінію заявила, що «галицькі українці не можуть зрікатися ідеалу патріотів Головної Руської Ради з 1848 р. та що тому мусять настоювати на поділі Галичини на українську й польську».

Цьогож 1888 р. «Діло» почало виходити як щоденник, а народовецький рух увійшов у русло політичної програмовости й організаційної систематики.

Молода Україна

Іван Франко, пишучи свою студію-мемуар про український літературний рух двох останніх десятиліть XIX ст. висловився між іншими: «Як у лікаря нема нічого приємнішого, понад слідження, як хорий звільна приходить до здоровля, як у нього вертає органічне тепло, обіг крови наближується до правильної норми, появляється апетит, вертає блиск очей і здорова краска на обличчю, так і для історика нема нічого приємнішого, як слідити регенераційний процес нації, що з важкого, духового й політичного пригноблення, звільна, але постійно двигається до нормального життя».

Якраз такий регенераційний процес переживало українство в 90-их рр. м. в. «Інтензивність, ширина й глибина розвоєвого руху українства була в тому часі більша ніж колибудь перед тим. Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів суперечних течій, полеміки різнородних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів».

В 90-их рр. XIX ст. народилася й оформила себе остаточно — «Молода Україна».

«В останньому двацятиліттю XIX ст., на підмогу, а почасти на зміну давнішим діячам вийшла нова генерація робітників і вкинула в прірву велику працю, велику силу гарячого запалу й тверду віру в майбутнє нашої нації. Вона розбудила пристрасти там, де перед тим була байдужність і рутина, оживила пульс народнього життя».

Повстання радикальної партії

В пору, коли народовецька партія вагалася на яку ступити у відношенню до скомпрометованого москвофільства й усе скріплюваної польської гегемонії в Галичині, вплив Драгоманова викликав серед частини галицької молоді фермент, що врешті решт оформився в створенні першої політичної партії в Галичині .

Вже перші статті Драгоманова, вмішені в москвофільсько-рутенському органі галицької молоді «Друг » (1875) мали той успіх, що від москвофільства в бік свідомого українства й щирого народолюбства перейшов цілий гурт молоді з Іваном Франком та Михайлом Павликом у проводі. Та вже в 1877 р. перевела австрійська поліція низку трусів і арештів (понад 100 осіб) серед української молоді, й закинувши їм приналежність до тайної соціялістичної організації, вимогла на суді низку діймаючих кар. Поміж арештованими й засудженими найшлися — Франко, Павлик та Остап Терлецький, що вийшовши з тюрми були ще покарані загальним бойкотом галицького громадянства. Воно, без ріжниці переконань, злякалося натиску поліції на поступову молодь, що по словам Франка — «опинилася в положенню банітів, викинених із суспільности».

Не дивлючись на все те, Павлик і Франко, при моральній і матеріяльній допомозі Драгоманова, починають у 1878 р. видавати перший український, соціялістичний часопис «Громадський Друг », а по його припиненню прокураторією збірки «Дзвін » та «Молот ». Разом з женевською «Громадою » Драгоманова, ці публікації. робили своє. З початком 1890 р. почав виходити, під редакцією Франка й Павлика, радикальний часопис «Народ», а в осені тогож року оформилася нарешті Українська Радикальна Партія . В днях 4—5 жовтня 1890 р. відбувся у Львові перший зїзд галицьких «драгоманівців», у якому, крім Франка, Павлика, Терлецького, Евгена Левицького й сеймового посла Теофіля Окуневського, приняло участь біля 30 осіб.

На зїзді усталено програму партії, що в своїй «максимальній» частині проголосила:

1. В суспільно-економічних справах змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціялізму, то є, хочемо колективного устрою праці й колективної власности продукційних засобів.

2. В політичних змагаємо до повної волі особи, слова, сходин і товариств, друку й совісти, забезпечення кожній одиниці, без різниці пола, як найповнішого впливу на вирішування всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів і країв у справах, що тільки їх торкаються, та уділення кожному народові можности як найповнішого культурного розвитку.

3. В культурних справах стоїмо на грунті позитивної науки, за раціоналізмом у справах віри і реалізмом у мистецтві, та домагаємося, щоби всі здобутки культури й науки сталися власністю всього народу.

В «мінімальній» частині радикальної партії було сказано:

«Зваживши, що розвій народніх мас можливий тільки на національному грунті, українська радикальна партія змагатиме в національних справах до піднесення почуття національної самосвідомости й солідарности в масах усього українського народу».

В своїй практичній основі сперлася програма української радикальної партії на грунті т. зв. народницького соціялізму, не приймаючи всеціло науки творця соціялізму Маркса , що був духовим батьком польської та німецької соціял-демократії. Особливістю радикальної програми був національний дух, яким вона була овіяна, що й довів, на зїзді партії в 1895 р. до проголошення ідеї політичної самостійности українського народу як ідеалу українських політичних змагань. По «Слові Перестороги» о. Подолинського з 1848 р. була радикальна програма першою і найбільш консеквентною під тим оглядом поміж програмами всіх тогочасних українських угрупувань.

«Нова ера»

Розклад, що його поширило серед галицького громадянства москвофільство, як теж загроза ново-закладеної радикальної партії, при безупинних підшептах з боку, заставили народовецький табор піти ще раз на нефортунну й непопулярну в масах концепцію формальної угоди з поляками.

Сталося це на осінній сесії галицького сойму 1890 р. Маршал Евстахій Сангушко, нащадок давно ополяченого українського роду, створив її промовою, в якій заявив м. і. що він не робить різниці ані поміж партіями ані національностями й додав по українськи: «не забуду ніколи, що мої предки говорили по руськи».

Екзекутором «угоди» мав бути галицький намісник гр. Казимир Бадені , з польського й урядового боку тоді, як з українського взяв собі її особливо до серця Олександер Барвінський . Він відіграв ролю посередника поміж урядом і народовцями, він теж залишився вірний «новій ері» й тоді, коли вона провалилася. Дня 24 падолиста 1890 р. відбулася вступна конференція намісника Баденього з представниками народовецького політичного товариства «Народня Рада» Омеляном Огоновським, Олександром Барвінським, Костем Левицьким, сеймовими послами о. Кирилом Мандичевським і Константином Телішевським, та галицьким митрополитом Сильвестром Сембратовичем. На другий день по конференції виступив у соймі посол Телішевський з заявою, що, оскільки поляки й австрійський уряд підуть назустріч вимогам українського народу щодо рівноправности на культурному полі, він ручить, що український народ подібно, як «є льояльний супроти династії й держави, буде також льояльний супроти польського народу».

З черги виступив голова українського соймового клюбу Юліян Романчук з програмовою заявою у якій сказав м. і., що змаганням «русинів-народовців є признавання самостійности своєї народности і своєї мови та особлива за них дбайливість; вірність для австрійської держави і династії; вірність для греко-католицької церкви; поміркований лібералізм та журба про розвиток селянства та міщанства». Висловлюючи своє повне довіря до уряду, Романчук відкликався до нього, щоби він вглянув глибше в справи українського народу. Під адресою поляків сказав Романчук: «Хочете згоди, то ми до згоди все готові, коли хочете боротьби, ми підіймемо боротьбу!»

Посол о. Січинський говорив також: «Нічого більше не бажаємо тільки свобідного розвитку малоруського елєменту, щоби тут, в австрійській Руси утворився центр, до котрого гравітувало би руське тіло і руська душа, чи вона на Буковині чи Угорщині, чи в Галичині чи закордоном»...

Промовляв теж і намісник Бадені, що підкреслив вимогу під адресою українців, щоби вони не тільки на словах, але й на ділі виявили своє привязання до престолу й католицтва та змагати до згідного співжиття з поляками.

Першим і направду позитивним наслідком угодовецької заяви Романчука і тов. у соймі було те, що досьогочасна спілка народовців з москвофілами розбилася, а безупинне кривлення душею, якого вона вимагала з обох сторін, оформилося в рішучу боротьбу. Для здоровлення культурно-політичного життя й прочищення атмосфери це було конечне. Не пошкодило українській справі й те, що в рішучій опозиції до «нової ери» станули радикали, які назвали Романчука й товаришів «українськими станьчиками», а їх програму клєрикально-сервілістичною. Опозиція радикалів викликала фермент у краю, зацікавлення широких мас політичними справами, а без цього наш політичний рух був засуджений на засклеплення в гуртковости й наражений на постепенний заник.

Дня 9 грудня 1890 проголошено відозву «До русинів Галицької Землі», підписану єпископатом, народовецькими сеймовими послами та виділом Народньої Ради, якою скликано на день 26 грудня загальний зїзд Ради. Зїзд одобрив становище Романчука й товаришів, а по краю завелися народні віча, що в більшости теж похвалювали угодовецьку акцію. Та вже найблизші парляментарні вибори, що відбулися в березні 1891 р. під знаком «нової ери», створили парлямент тільки для сімох представників народовецького табору, в яких проводі найшлися Романчук та Олександер Барвінський. В порівнанні з вислідом попередніх виборів з 1873 р. і з тим, що гарантувала українцям виборча ординація, це було менче як половина. В колах, які сподівалися від «нової ери» виїмкових благодатей, прийшло до отверезіння, навіть розчарування, як усе при нагоді польсько-українських, угодовецьких експериментів...

На парляментарній арені заняли українські посли вижидаюче становище, так щодо центрального уряду як і поляків, бачучи, що можливість яких небудь здобутків залежить від реформи виборчої ординації. В краю почали вони організаційну роботу серед мас, м. і. під кличем майбутньої реформи. У вересні 1891 р. відбулося в Стрию, під проводом Наталії Кобринської перше віче українських жінок, що видвигнуло гасло жіночої емансипації, тамже почала Підгірська Рада, під проводом Д-ра Евгена Олесницького кампанію за виборчу реформу. Посли Романчук та Барвінський робили тимчасом заходи перед урядом, щоби розбудувати українське середнє шкільництво й утворити на львівському університеті низку українських катедр. Рівночасно переведено статутову реформу «Просвіти», якої агенди поширено з освітніх на економічні справи. Для оборони греко-католицької церкви й обряду перед небезпекою облатинщення скликано до Львова, на день 24 вересня 1891 р. «Русько-католицький Синод», в якому взяло участь 140 священиків та університетський професор Ізидор Шараневич , як представник львівської Ставропігії. Наради Синоду були бурхливі. Проти єпископату, що силувався внести в греко-католицький обряд деякі латинські іновації, а між ними й целібат, станули всі представники духовенства краю. До перших осягнень на економічному полі в тому активному 1891 р. належить оснування асекураційного товариства «Дністер », що в 1895 р. поширив свої агенди в напрямі взаїмного кредиту. Проти наміру заведення по школах фонетичного правопису запротестували москвофіли великим вічем, відбутим в Львові дня 2 лютня 1892 р.

На соймовому засіданню з дня 19 березня 1892 р. ухвалено майже одноголосно резолюцію про заложення української гімназії в Коломиї, а 25 травня тогож року спеціяльна анкета шкільної ради рішила запровадити в шкільних підручниках фонетичний правопис. Група священиків зпід знаку «Душпастиря» підняла думку заложення осібної клерикальної партії, але вона не найшла популярности у загалу духовенства. На загальних зборах «Народньої Ради» 27 грудня 1892 р. започатковано створення політичної програми народовецької партії, в якої основу лягло окреслення правно-державного становища українців під Австрією, як «частини народу русько-українського, що втративши державну самостійність, боровся віками за свої державно-політичні права й ніколи не зрікався й не зрікається прав самостійного народу, без огляду на час і форму здійснення своїх національних ідеалів».

Під економічним оглядом станула ця програма на становищі індивідуальної власности й змагала «зміною законодавства в напрямах: рівномірного й справедливого розкладу податків і всіх публичних тягарів, піднесення хліборобства й промислу, з особливим узглядненням інтересів нашого селянства й міщанства, та взагалі робітничих верств народу, охорони визискуваних проти сильніших, як теж асоціяцією, спертою на самодопомозі, довести всі верстви народу до добробуту».

В бажанню «освідомлювати український народ з усіми досягненнями здорового поступу й науки» програма станула на поступово-демократичній основі.

Оскільки народовецькі діячі, спіраючись ще якийсь час на моральних консеквенціях польсько-української згоди, робили все можливе, щоби скріпити становище й організацію народовецьких сил у краю, то дуже скоро переконалися, що «нова ера» поза кількома практичними здобутками, не може лягти в основу дальшої української політики. Зрештою допоміг їм у тому галицький намісник гр. Казимир Бадені , що бажаючи мати вільну руку, заявив на засіданню галицького сойму дня 14 лютня 1894 р. таке:

«Я ніякої нової ери не інавгурував; ніякої угоди з тими панами (українцями) не заключував, а зробив тільки те, що сказав їм приватно і повторив з цього місця прилюдно: що є потрібне, щоби моя совість, як цісарського намісника, найшла підставу для признання оправданих, поміркованих та актуальних домагань руського народу, в межах обовязуючих законів. При цих засадах, з залізною послідовністю залишуся, або з заступниками руського народу, або без них»...

Заява Баденього була пощочиною для тих усіх, що привязували до «нової ери» надто рожеві надії й моральною сатисфакцією для тих, що рятунок для української справи в Галичині бачили тільки в політиці вільної руки. В тому теж напрямі пішов дальший розвиток подій. На черговій сесії австрійського парляменту, в березні 1894 р. прийшлося українським послам витягнути консеквенції з заяви галицького намісника. Одноцілий до тепер «Руський Клюб» роздвоївся. Коли посол Наталь Вахнянин в парляментарній промові примирився з становищем намісника й приняв його поличник, як осторогу перед експанзивністю народовецької політики, тоді посол Романчук здезавував його з місця й заявив, що енунціяція Вахнянина не є ані поглядом усіх членів «Руського Клюбу» ані думкою українського загалу. Проти заяви намісника треба як найрішучіше застерегтися всякому, хто шанує волю народу й основи конституційного устрою. Гідна, хоч може дещо спізнена енунціяція Романчука зустрілася з признанням подавляючої більшости галицького громадянства. Першими погратулювали йому представники студентського товариства «Січ » у Відні, а Народня Рада, на своїх надзвичайних зборах в травні 1894 р. довела до остаточного прояснення ситуації.

Даремне борикався Вахнянин заявляючи — «ухвалюйте опозицію, а я з обраної дороги не зійду», бо мовляв, «у політиці не можна бути нервовим, а треба виждати»... Подавляючою більшістю чотирьох пятих голосів, Народня Рада приняла внесок Евгена Олесницького, такого змісту:

1. Збори заявляються тільки за політикою обоснованою принціпіяльно на боротьбі за конституційні свободи;

2. похвалюють виступ п. Романчука й Руського Клюбу в державній раді;

3. висловлюють невдоволення з поступовання тих послів, що завели найновіший політичний курс, та заявляють, що тільки тих послів слід вважати репрезентантами українського народнього сторонництва, що підуть дорогою, вказаною п. Романчуком і стануть на відповідному становищі супроти уряду.

Тимчасом «новокурсники» недали за виграну і при допомозі «залізної руки» Баденього почали продовжувати політику «нової ери». Поруч Вахнянина станув тепер Олександер Барвінський , що війшов до парляменту при доповняючих виборах зі Збаражчини. На соймі промовляв він як представник «тих русинів, що дорогою реальної праці бажають дійти до кращої долі народу».

Остаточно «нова ера», позначившися в українському життю утворенням коломийської гімназії, введенням утраквізму до учительських семінарій, поширенням прав української мови в суді й адміністрації, заведенням фонетики й нарешті креуванням катедри української історії (властиво Східньої Европи) на львівському університеті, втратила рацію існування з хвилею, коли обі сторони переконалися, що найкращою політикою є політика вільної руки; щодо поляків, то їм заімпонувала не тільки вільна, але й «залізна рука» намісника Баденього. Проти неї пробують народовці сконсолідувати всі сили, які в умовах того часу моглиб увіходити в підрахунок. В березні 1894 р. скликали народовецькі посли — Романчук, Телішевський, Рожанковський, Король і Окуневський, зїзд мужів довіря до Львова, щоби на ньому привести до консолідації партій на основі загально-національної програми. Та спроба розбилася якраз на грунті того, як поодинокі учасники розуміли цю «національну програму». Романчук пропонував: «Стоїмо на основі національної програми Головної Руської Ради з 1848 р. і хочемо, щоби наш народ розвивався як самостійний словянський нарід, залишаючись при вірі й обряді своїх батьків, вірний австрійській державі й цісареві». За те москвофіл Кулачковський поставив ще менче зобовязуючу, хоча на око ефектовнішу стилізацію: «Стоїмо на основі національній і хочемо на ній розвиватися, як політично самостійний народ в Австрії». Зїзд закінчився ухваленням недовіря політикам зпід знаку «нового курсу» — Барвінському й Вахнянинові й, без позитивних рішень, розїхалися.

При найблизших сеймових виборах в 1895 р. повстало три виборчі комітети — угодовий з Барвінським у проводі, «независимий» з Василем Нагірним та окремий «русскій»» Але намісник гр. Казимир Бадені подбав уже про те, щоби до сойму не ввійшов ніодин з «независимих» як теж ніодин з москвофілів. Насильством і безцеремонними зловживанями перевів він до сойму 14 угодовців, залишаючи без мандатів таких передовиків тогочасної народовецької політики, як Романчук, Олесницький, селянин Гурик і поміркований «старорусин» Король.

«Adieu meine Herren»...

На день 15 падолиста 1895 року скликано до Львова велике, всенароднє віче, а коли його влада заборонила, уладжено довірочну нараду, що при участи 600 представників краю» визнала вибори неважними й рішила вислати масову депутацію до... цісаря.

Дня 13 грудня станула у Відні великі українська депутація, зложена з 150 селян, 25 міщан, 24 священиків та 22 представників світської інтелігенції. Тут застала вона свогй доброго знайомого» б. намісника гр. Баденія на становищі премієра міністрів. Він то постарався, щоби замісць масової депутації станула перед цісарем тільки її делєгація, зложена з кількох осіб. Провід делєгації обняв о. Іван Озаркевич, що предложив цісареві пропамятне письмо про виборчі зловживання й безправства галицької адміністрації. У відповіді на промову провідника делєгації цісар, мов грамофон, виголосив уложену йому Баденім відповідь: цісар тішиться заявою вірности українців, український народ, подібно як інші народи монархії є близький цісарському серцю, він бажає йому розвою, але завважує, що стільки священиків виїхало зі Львова якраз у момент, коли там відбувається вїзд новойменованого кардинала Сембратовича, та що масовість депутації це коштовна й зайва демонстрація, яка. не доведе до ціли, а позатим... «audieu meine Herren!» — прощавайте мої панове...

Масова депутація галицьких українців вернула до краю обурена й розчарована, але тільки радикальна партія зважилася витягти консеквенції з цісарської безцеремонности. На своїх чергових зборах, скликаних до Львова на день 29 грудня, вона доповнила свою програму уступом про те, що «здійснення її соціялістичних ідеалів можливе тільки при повній політичній самостійности українського народу» та видвигнула погребану від часів угодової акції Ю. Лаврівського концепцію «створення окремої української, політичної території з українських частин Галичини й Буковини».

В 1896 р. повстало в Галичині дві нові партії: «Католицький русько-народній союз » Олександра Барвінського з «Русланом», як своїм пресовим органом» та «Русько-українська соціял-демократична партія », що її основником був Микола Ганкевич. Митрополит Сильвестер Сїмбратович заходився над утворанням ще одної, клєрикальної партії, але скликані на 10 грудня до Львова відпоручники деканатів, що осуджували сервілістичну політику митрополита, рішили одноголосно, що такої партії нікому не треба. Народовецьке духовенство змагало радше до консолідації сил, аніж до партійного розпорошення й тому тогож таки дня, разом з представниками світського громадянства, заснувало «Краєвий руський виборчий комітет»; його головою став о. Іван Озаркевич, а заступниками Романчук і... Богдан Дідицький, як відпоручник москвофілів.

Парляментарні вибори в 1897 р. записалися на сторінках історії нашого краю як «баденівські ». Проводжені при активній співучасти жандамерії й масових арештах, закінчилися смертю 8, й пораненням 29 селян, м. і. Петра Стасюка з Чернієва в Станиславівщині. До парляменту війшло тоді з Галичини — 63 поляків, 6 жидів і 9 українців, у тому 6 «камеральних», тобто намісницьких ставлеників, а тільки трьох незалежних (Окуневський, Танячкевич, Яросевич). «Залізна рука» екзекутора «нової ери» гр. Казимира Баденього не зжахнулася перед кровопроливом і виконала погрозу, що її кинув Бадені у соймі з намісницького фотелю.

Алеж кров Стасюка і товаришів не полилася даремне. Правда, трьох незалежних українських послів не могло в парляменті навіть перевести рішення про утворення слідчої комісії для баденівських зловживань, а Барвінський з рештою «камеральників» підтримував уряд Баденього, але народні маси в краю надхнула смерть Стасюка до нової політично-громадської активности. На всенародньому вічу, скликаному до Львова на день 4 листопада 1897 р. міг Евген Олесницький з повним правом сказати, що «наш народ дав доказ своєї зрілости жертвами крови».

Рік ювилеїв

1898 рік був роком 100-ліття відродженої літератури, започаткованої «Енеїдою » Котляревського й 50-літтям скасування панщини в Галичині. Перший ювилей позначило Наукове Товариство ім. Шевченка закладанням «Літературно-Наукового Вістника », для якого створено осібну «Українсько-руську видавничу спілку»; крім «Вістника» почала вона видавати белєтристичну й популярно-наукову бібліотеку, яка до світової війни була найповажнішою й найпродуктивнішою видавничою установою Галичини. Заснований тодіж допомоговий фонд для українських письменників ім. І. Котляревського, не розвинув особливої активности. Зате з ювілеєм «Енеїди» слід звязати приняття й чимраз послідовніше поширювання терміну «Україна» й «український», замісць дотеперішнього «Русь» і «руський», що його залишено москалям і москвофілам. Другий ювилей відсвятковано цілою низкою народніх віч, зпоміж яких на перше місце вибилося всенароднє віче, влаштоване 19 травня в столиці краю. На ньому відновлено політичну програму Головної Руської Ради з 1848 р. та в імени всіх партій заманіфестовано самостійність українського народу. Як тривала памятка ювилею залишилася заснована тодіж «Руська ремісничо-промислова бурса» у Львові.

Повстання націонал-демократичної партії

В супереч досьогочасній практиці народовців, що змагаючи до консолідації народніх сил, залежно від умов, єдналися в хвилеві союзи то з москвофілами то з польонофілами й через те разураз вязали собі руки, в 1899 р. прийшли вони до переконання, що майбутнє національного руху в Галичині лежить у тривкій зорганізованости всіх без виїмку національно освідомлених і соціяльно близьких собі елєментів.

З ініціятиви Михайла Грушевського , що від 1894 р. станув на чолі наукового руху, Івана Франка, що в 1895 р. покинув радикальну партію Евгена Левицького й Володимира Охримовича, відбулася дня 26 грудня 1899 р. довірочна нарада, на яку запрошено виділ Народньої Ради, Комітет Львівських Русинів, та видатніших національно-громадських діячів з краю, разом 151 осіб.

Політичний реферат виголосив Евген Левицький, що в основу програми майбутньої партії поклав т. зв. національну програму з 24 березня 1892 р. Економічні справи обговорив основник «Народньої Торговлі» й «Сокола» архітект і економіст Василь Нагірний , культурні — гімназійний директор Олександер Борковський, організаційні — Володимир Охримович, а питання політичної тактики обговорив Евген Левицький.

Фактично й формально був це перший Народній Зїзд галицьких народовців, що переформувавшися в національно-демократичну партію , тутже приняли й закріпили однозгідним рішенням свою політичну програму й тактику.

Політична програма націонал-демократичної партії змагала до того, щоби «в австрійській державі, територія заселена українцями творила одну відрубну й одноцілу провінцію, з як найширшою автономією в законодавстві й адміністрації». Вона змагала «до поділу Галичини на дві частини, при чому з української частини Галичини й Буковини малаб бути створена спільна провінція з окремою краєвою адміністрацією і окремим, національним соймом. Змагала до повної демократизації законодатних і репрезентаційних установ, заведення безпосереднього, загального й тайного голосування й конституційно забезпечених політичних свобід». В економічних справах програма націонал-демократичної партії передбачувала викуп великої власности в користь мало- й безземельних, удержавлення гіпотечного кредиту, комасації селянських грунтів, заступлення існуючих податків податком від приходу, що узгляднювавби мінімум екзистенції, скорочення часу військової служби й уменчення видатків на військо. В культурній ділянці вставлено в націонал-демократичну програму постуляти поширення українського народнього, середнього й вищого шкільництва з університетом у Львові на чолі.

У відношенні до зазбручанських українців зїзд ухвалив:

«Будемо піддержувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдности з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільности; будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до перетворення абсолютистичної російської держави в конституційно-федералістичну, оперту на автономії національностей».

Не забув цей зїзд і про українське Закарпаття: «Будемо змагати, щоби серед угорських українців викликати подібний національний рух, який є між галицькими й буковинськими українцями, щоби загріти їх до вживання й плекання рідної мови, до боротьби проти денаціоналізації, та до культуроної, економічної й політичної праці в користь українського народу Закарпаття».

На зїзді обрано тісніший Народній Комітет, якого головою став Юліян Романчук, а поміж членами найшовся, поруч Івана Франка — Михайло Грушевський .

Дня 5 січня 1900 р. опублікував Народній Комітет свою першу відозву до народу, в якій було сказано м. і.:

«Нашим ідеалом повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації обєдналися в одну новочасну, культурну державу». У відповідь на це, москвофільська «Русская Рада» опублікувала в «Галичанині» з дня 3 січня заяву про національне, племінне й культурне «єдінство» галицьких «русскіх» з москалями.

Національно-демократична партія, оперта на програмі, що «була синтезою постулятів народовців, радикалів і радикальних націоналістів, на тлі засадничих тенденцій Драгоманова, але без його далеко посунутого соціяльного радикалізму», партія в якій обєдналися накращі сили національного табору, дуже скоро почула себе репрезентанткою подавляючої більшости українського громадянства в Галичині. Під її теж проводом, за її ініціятивою й відповідальністю, проходить дальша українська політика.

Вже в 1900 р. започатковується інтензивна огранізаційна праця в краю, який покривається мережею повітових та місцевих Народніх Комітетів. Поділ Галичини в цілому, а поділ краєвої шкільної ради й намісництва зокрема, права української мови в урядах і школах, український університет у Львові, реформа виборчої ординації до віденського парляменту й краєвого сойму, оце були постуляти практичної політики проводу й представництва української націонал-демократичної партії. Для вимушення собі послуху у влади, вона хапалася всіх засобів боротьби, від сецесії українських послів з сойму до обструкції й масових маніфестацій в краю.

Особливо загострили політичну боротьбу в краю й поширили її базу на соціяльну ділянку життя — великі селянські страйки в 1902 р., що розкрили перед світом нечуваний визиск селянської праці поміщиками. Боротьба за виборчу реформу до парляменту, закінчена в 1907 р. перемогою, впровадила до віденського парляменту українське представництво в такій силі (32 українських послів з Галичини й Буковини), що кожній уряд мусів з нею числитися, а це облегчувало дальшу еманципацію галицького українства зпід польської гегемонії. Довго ще кулею біля ноги українського клюбу в парляменті, була жмінка москвофілів, що хоч вступила до клюбу пробувала проводити в ньому свою політику. З виступленням пяти москвофільських послів з українського клюбу прояснилася ситуація й очистилася атмосфера, але до повної ліквідації москвофільської зарази було ще далеко. Саме в розгарі боротьби українського представництва з краєвим і центральним урядом, напередодні великої світової війни, що мала вивести українство на широкі шляхи міжнародньої політики, галицьке москвофільство переживає своє «відродження».

«Відродження» галицького москвофільства

Старе галицьке москвофільство, що втративши свої позиції в боротьбі за мову й культуру на користь українства, засклепилося в аполітичній «старорущині», в останньому десятиліттю перед світовою війною опинилося «на вимертю». Підтримувало його кілька платних синекур при Ставропігії та Народньому Домі, остатками дихало «общество» Качковського, а молоде покоління, утримуване безплатно по «кацапських» бурсах у Львові й на провінції, здебільша кривило душею, вдавало москвофільські симпатії, але переходило до українства, як тільки використало побут у «русскій» бурсі чи стипендію якої-небудь «русскої» фундації. Доволі слабо маніфестувала себе москвофільська преса, бо Росія, занята на далекому Сході, призабула дещо на «Червоную Русь». Та нагло, майже на другий день по розгромі Росії Японією, ожило й переформувалося галицьке москвофільство.

Всесильний в Росії Столипін кидає нові мільйони рублів на москвофільську пропаганду на Балкані та в Австрії, від якої Росія, побита на Сході, рішила остаточно відірвати Галичину, Буковину та Закарпаття. В своїх зусиллях найшов собі Столипін надійного союзника в галицьких вшехполяках. Вони то, зразу через намісника Пініньского, а потім Андрія Потоцького , хапаються всіх засобів на знищення українського руху і форитування москвофільства в Галичині. «Словенський зїзд» відбутий в 1908 р. у Празі перемінює досьогочасну москвофільську «старорущину» в суто-політичну московську ячейку. За московські рублі, при видатній підпомозі вшехполяків, повстає у Львові великий московський щоденник «Прикарпатская Русь », «общество» ім. М. Качковского переходить у руки В. Дудикевича , що як «переконаний» москаль станув до боротьби з москвофільським «рутенством», старі «кацапські» бурси поширюються, а нові множаться, мов гриби по дощі, скрізь увихаються учителі «русскаво язіка», нова хвиля «русскої» молоді іде до православних семинарів у Холмі, Житомирі й Києві, а в краю підготовляється грунт під масовий перехід «кацапських» сіл на православя. Рівночасно поширюється москвофільська гангрена на суспільно-економічне життя краю, а московські шпійонські агентури кидаються до інтензивної праці для генерального штабу російської армії. Найменше поінформовані й найбільш пацифістично настроєні елєменти краю приходять до переконання, що починається велика гра за майбутнє східньої Европи, та долю українства в його цілому.

Українське життя в Галичині мусіло видержати на собі тяжку пробу. Намісник Андрій Потоцький, що на спілку з польсько-шляхоцькою «Радою Народовою» і москвофілами рішив, як сам заявив «уладити українцям нове Берестечко» повів сеймові вибори в 1908 р. по лінії «баденівських» насильств і зловживань. Дня 6 липня 1908 р. згинув у Коропці в Бучаччині, під жандарськими багнетами Марко Каганець , свідомий селянин, член ширшого Народнього Комітету. Це подібно, як колись у Чернієві, долило оливи до вогню польсько-української боротьби. Українці добули з себе всіх сил і перефорсували до сойму своїх 12 послів, але проти них поставив намісник Потоцький 8 москвофілів з платним царським агентом Володимиром Дудикевичем у проводі. Розярення в краю дійшло до краю. Центральний уряд побачив, що це не переливки й доручив Потоцькому наладнання взаємин з українцями; та це не припинило катастрофи. Дня 12 квітня 1908 р. в латинську квітну неділю згинув Потоцький з руки українського студента Мирослава Січинського ... «За вибори, за Каганця!» — оце слова Січинського, якими він мотивував свій вчинок.

Боротьба за український університет у Львові

Одним з чолових культурно-політичних дезидератів західньо-українського громадянства була справа високого шкільництва взагалі, а українського університету у Львові зокрема. Вже в 1817 р. заснував австрійський уряд університет Львові, в якому зразу викладали по латині, а згодом по німецьки. Але вже в 1849 р. повстала на ньому катедра української мови й літератури, яку обняв Яків Головацький, та українська катедра пасторальної теольогії, догматики, катехетики й методики. В 1862 р. поширено український стан посідання на львівському університеті двома катедрами правничого виділу. Університет призначений для потреб краю з перевагою українського населення, був зразу прдуманий як український, згодом утраквістичний, але перевага поляків в уряді й адміністрації накинула йому зчасом чисто польський характер. З таким станом пробували боротися галицькі українці всіми доступними собі засобами. Почалася боротьба з рішення галицького сойму з 11 вересня 1868 р., якою, всупереч волі українських послів, запропоновано на львівському університеті польську мову навчання з тим, що українські виклади мають залишитися на вже існуючих катедрах а в майбутньости заводитимуться українські виклади «вміру можливости та потреби». Цього рішення сойму не апробував цісар й тому на соймовій сесії з 1869 р. при нагоді угодової акції Ю. Лаврівського виринула справа утраквізації львівського університету наново. Вона впала разом з «угодою» Лаврівського, а цісарський розпорядок з 1871 р., касуючи всякі обмеження щодо обох краєвих мов постановляв, що у майбутньому слід покликувати на професорів тільки таких доцентів, що знають обі краєві мови. Неясність розпорядку помогла полякам до заведення такого стану на львівському університеті, що він, будучи формально утраквістичним, був насправді польським, а українські катедри й виклади толєрувалися в ньому, як конечне зло. В таких умовах у допомогу українській соймовій і парляментарній репрезентації, в її боротьбі за український університет, приходить само студенство. Воно починає в 1889 р. активну боротьбу на університетському терені й до самої війни українське життя в Галичині проходить саме під знаком університетської справи. Найзамітнішими перипетіями цеї боротьби були — масова сецесія 600 українських студентів з львівського університету в 1901 р., перші барикади й кровопролив у сутичці українських студентів з польськими в 1906 р., студентські заворушення під проводом Павла Крата в січні й «кривава іматрикуляція» в грудні 1907 р. та завзяті бої української молоді з польською в липні 1910 р., що в них згинув на барикадах студент Адам Коцко . Остаточно постулятова акція українського громадянства й послів та бурхливі а то й криваві маніфестації українського студенства примусили австрійський уряд піти назустріч українським домаганням, щодо створення українського університету в Галичині. Дня 29 падолиста 1912 р. вручив президент австрійських міністрів гр. Штірк президії українського парляментарного союзу проект цісарського патенту в справі закладення українського університету. Та ні цьому проєктові ні пізнішим його модифікаціям не судила доля зреалізуватися. Увага молоді і громадянства повернулася тимчасом на справи куди важливіші як університська. Перспективи збройної боротьби за самостійну Україну розкривалися перед українською молодю чимраз виразніше, вони теж були провідним мотивом резолюцій всеукраїнського студентського конгресу, що відбувся у Львові в липні 1913 р.

Гасло Самостійної України

Початок нового, XX століття, позначився в нас — символічним для дальшого розвитку подій явищем: «В 1900 році, на двох протилежних кінцях української землі, українська молодь заманіфестувала своє признання до самостійної України , як національного ідеалу: в Харкові й Полтаві Микола Міхновський виголосив реферат на цю тему й гасло самостійної України було приняте з ентузіязмом; а у Львові, на публичному вічу українського студентства, після реферату Льонгіна Цегельського , при загальному одушевленню воно приняло резолюцію, що його ідеалом є створення Української Самостійної Держави» (Д. Дорошенко). Як тут у Галичині, так і там за Збручем, як для льояльних галицьких патріотів так і для більшости зазбручанських «культурників» видавалося це гасло чимсь неможливим до здійснення, утопією, але більше далекозорі уми поміж старішім громадянством зрозуміли, що наближується «слушний час» для здійснення цеї «утопії». Підтримав це гасло в своїй публіцистичній праці Іван Франко, а змагання до його здійснення оспівав у безсмертному «Мойсею ». Правда, «життєва дійсність була дуже далека від такого ідеалу, і в щоденному життю треба було боротися за речі часом дуже дрібні й елєментарні, але проголошення високого ідеалу власної самостійної держави було тим світочем, що присвічував серед цієї щоденної боротьби й широко розсував межі політичного обрію» (Д. Дорошенко).

Ще одна польсько-українська угода

Австрійський уряд побачивши, що український політичний рух у Галичині давно переріс межі «внутрішнього» питання й не бачучи рівночасно можливости полагодження його без поляків а тим менче проти них, заінспірував чергову польсько-українську угоду. Тим разом переведення цього важного експерименту доручено наслідникові Потоцького Михайлові Бобжиньскому ; він мав приєднати українців до згоди виборчою реформою до сойму та низкою концесій на культурно-економічному полі. Завдання намісника Бобжиньского було нелегке тим більше, що він уже дав себе пізнати українському громадянству, як містопрезидент галицької шкільної ради. Його заяву про «безсторонність, справедливість і прихильність адміністрації супроти всіх, без огляду на національність, віру й суспільне становище», принято з самозрозумілим упередженням і недовірям. Скріпило його нових пять селянських трупів, що впали від жандармських куль дня 25 травня 1908 р. в с. Чернихові в Тернопільщині, підчас спору громади з дідичем Коритовським за право риболовлі. Остаточно, по довгих пертрактаціях, які здебільша велися на «нейтральному» віденському грунті, намісникові Бобжинському не вдалася його санаційно-угодова місія. Він мусів уступити, а його наслідник В. Коритовскі так перевів сеймові вибори, що противники виборчої реформи зискали в них ще більшу силу, як її мали дотепер. Українці почали обструкцію в віденському парляменті й краєвому соймі, а це нарешті примусило поляків згодитися на виборчу реформу до сойму ухвалену ледви не на самому передодні світової війни (14 лютня 1914).

Якнебудь вона не заспокоювала слушних постулятів українців то всетаки поширювала базу їх політичної акції. На загальне число 228 соймових мандатів, виборча реформа заповнювала їм — 62, що творили силу, з якою мусіла числитися не тільки соймова більшість, але й краєва адміністрація. «Забезпечення наших виборчих округів, в значній части національним катастром, та застережений вибір українських членів Краєвого Виділу, соймових комісій і краєвих установ нашого соймовою репрезентацію, мали статися зародом політичної автономії українського народу» — пише в своїх споминах Кость Левицький. «Якнебудь виборча реформа в багатьох точках не заспокоює наших домагань — говорив він на засіданню старого сойму — то ми витаємо її як заповідь кращої долі українського народу, як самостійного й рівноправного, на шляху мирної праці обох народів». Подібну деклярацію склав радикальний посол Микола Лагодинський , а тільки опозиційна група українських послів (Сінгалевич, Ваньо, Старух і Кохановський) опублікувала «Протест руської опозиції», в якому заявила, що «клюбова солідарність, не дозволила ім поборювати в соймовій палаті відносний законопроєкт, принятий більшістю Українського Клюбу й тому їй осталася дорога протесту на вічні часи проти обмежень прав нашої нації на нашій споконвічній землі». Цей протест закінчено запевненням, що «наш народ не спічне в боротьбі, поки не виборе собі національно-територіяльної автономії».

Історія має звичку повторюватися. В даному випадку повторився тут експеримент польсько-українського компромісу на Словянському Зїзді в Празі в 1848 р., угодова акція Ю. Лаврівського з 1869 р. та «нова ера» Романчука й Барвінського з 1890 р...

В останній польсько-українській «угоді» помітну ролю відограли посторонні чинники, а саме тяжке становище австрійського уряду супроти загрози воєнного конфлікту на сході. Вже в 1912 р. нависла була над Австрією небезпека війни на Балкані. Тоді представник українців на спільних, австро-угорських делєгаціях заявив, що найповнішою забезпекою Австрії перед зовнішним ворогом є заспокоєння справедливих домагань народів Австро-Угорщини, але рівночасно висловив побоювання, щоби та «справедливість» не прийшла запізно. Всеж таки вже тоді, на довірочній нараді українських нотаблів (7 грудня 1912 р.) було рішено, що «зогляду на добро й майбутнє української нації по обох боках кордону, на випадок війни поміж Австрією й Росією, все українське громадянство однозгідно й рішуче стане по стороні Австрії, проти російської імперії, як найбільшого ворога України». Народній Зїзд відбутий на прикінці тогож року рішив «обстоювати повну державну самостійність усього зєдиненого українського народу на цілій його території». Були це наявні познаки надвигаючого конфлікту, що з свого боку примушував австрійський уряд іти українцям на уступки, щоб мовляв «не було запізно»...

З нервової атмосфери воєнної небезпеки зродилася м. і. ідея австрійського уряду погодити чехів з німцями а поляків з українцями, та оскільки до сякої-такої польсько-української злагоди прийшло на тлі виборчої реформи до галицького сойму, то погодити чехів з німцями таки не вдалося. Дня 16 березня 1914 р. відрочено останню передвоєнну сесію австрійського парляменту, а для ухвалення нових воєнних кредитів скликано на день 28 квітня спільні делєгації до Будапешту. Тут то в останнє порушено справу російської пропаганди в Галичині, але на її ліквідацію вже було запізно...