МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ
К У Р С О В А Р О Б О Т А
з дисципліни «Цивільне право»
на тему: «Договір доручення в цивільному обігу»
Виконала
студентка 3 курсу
групи П-07-1
Факультету права та соціального
управління
Чейлях Лілія Ігорівна
Керівник
Доцент, кандидат юридичних наук
Булатов Євген Вікторович
Донецьк, 2010
РЕФЕРАТ
Курсова робота 35 с. , використаних джерел 28.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: ДОГОВІР ДОРУЧЕННЯ, СТОРОНИ ДОГОВОРУ ДОРУЧЕННЯ, ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ СТОРІН ЗА ДОГОВОРОМ ДОРУЧЕННЯ, ПРИПИНЕННЯ ДОГОВОРУ ДОРУЧЕННЯ.
Об'єкт дослідження - суспільні відносини, що виникають за договором доручення.
Мета дослідження - проведення системного аналізу зобов'язань з надання послуг, цивільно-правових аспектів регулювання договірних відносин, що виникають між довірителем і повіреним, аналіз чинного законодавства щодо регулювання договірних відносин з надання послуг.
Область застосування – навчальний процес, науково-дослідницька робота.
ЗМІСТ
Вступ....................................................................................................................... 4
Розділ 1. Теоретичні засади дослідження договору доручення.......................... 6
1.1. Поняття та значення договору доручення................................................. 6
1.2. Права та обов'язки сторін за договором доручення............................... 15
1.3. Припинення договору доручення............................................................. 16
Розділ 2. Порівняльна характеристика договорів комісії та доручення........... 18
Розділ 3. Договір доручення у зарубіжних країнах (на прикладі торгового представництва).................................................................................................... 20
3.1. Поняття та види представництва в цивільному праві зарубіжних країн 20
3.2. Поняття та види торгового (комерційного) представництва в країнах континентального права................................................................................... 23
3.3. Торгове (комерційне) представництво в англо-американській правовій системі........................................................................................................................... 27
Висновки............................................................................................................... 30
Література............................................................................................................. 34
Актуальність теми дослідження.
Становлення в Україні ринкових економічних відносин зумовлює необхідність кардинального реформування як цивільного законодавства в цілому, так і окремих його складових, зокрема договірних відносин, які в сучасних умовах мають служити вдосконаленню цивільно-правового регулювання суспільних відносин.
В процесі укладання і виконання цивільно-правових договорів реалізуються певні соціально-економічні права громадян.
Все більшого значення набувають сьогодні гарантії реального і повного здійснення прав і обов'язків суб'єктів цивільного права. До числа таких гарантій слід віднести закріплену за учасниками цивільного обороту можливість отримувати послуги і допомогу представників. Найбільш поширеною формою є саме договір доручення, предметом якого є юридичні дії повіреного як в сфері цивільних, так і в сфері окремих сімейних, цивільно-процесуальних, земельних, трудових, адміністративних і кримінально-процесуальних відносин.
Значення правового регулювання відносин, направлених на надання допомоги у вчиненні юридичних дій значно підвищується в умовах радикального реформування суспільства, де все більшої ваги набирає діяльність представників.
Одним із пріоритетних завдань нашої держави на сучасному етапі є її інтеграція до європейського та світового співтовариства. Успішність реалізації цього завдання в першу чергу залежить від того, наскільки цивільне законодавство України відповідатиме сучасним тенденціям розвитку договірного права.
Викладене і обумовлює своєчасність та актуальність дослідження.
Дослідження поставлених у роботі завдань, аналіз генезису наукової думки щодо досліджуваної проблематики, а також сформульовані в висновки засновані на загальних досягненнях юридичної науки, у тому числі на результатах досліджень відомих вітчизняних та зарубіжних цивілістів, а також фахівців інших галузей правової науки. Теоретичну основу складають наукові дослідження М.І. Брагінського, В.В. Вітрянського, О.В. Дзери, О.С. Іоффе, Н.С. Кузнєцової, А.В. Луць, В.В. Луця, Є.О. Суханова, С.Я. Фурси, Я.М. Шевченко та інших учених.
Мета дослідження полягає в проведенні системного аналізу зобов'язань з надання послуг, цивільно-правових аспектів регулювання договірних відносин, що виникають між довірителем і повіреним, аналіз чинного законодавства щодо регулювання договірних відносин з надання послуг.
Відповідно до поставленої мети були визначені основні завдання:
– визначити теоретичні засади дослідження договору доручення;
– здійснити порівняльну характеристику договорів комісії та доручення;
– дослідити договір доручення у зарубіжних країнах (на прикладі торгового представництва).
Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають за договором доручення.
Предметом дослідження є нормативно-правові акти, які регулюють договір доручення та пов'язані з цим договором правовідносини, а також науково-теоретичні концепції, погляди в сфері науки цивільного права України.
Методи дослідження. В процесі дослідження використано дві групи методів наукового пізнання: загальнонаукові (діалектичний, історичний, структурно-функціональний, формально-логічний методи, метод системного аналізу) та спеціальні (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм).
Договір доручення (лат. mandatum) походить з громадського обов'язку і дружби, в зв'язку з цим для нього характерна наявність взаємної довіри сторін. Учасники цивільних відносин для здійснення своїх прав та обов'язків часто доручають іншим особам здійснити для них юридичні дії, тобто такі дії, які тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
Сфера застосування договору доручення в цивільному обороті досить широка. Громадяни доручають іншим особам отримати заробітну платну, здійснити купівлю-продаж товару. З метою захисту прав і законних інтересів учасники цивільних правовідносин укладають договори доручення з організаціями або особами, які можуть надати різні юридичні послуги на високому професійному рівні (розпорядження майном, ведення справ у судах).
Істотно збільшилося застосування договору доручення в умовах ринкової економіки, бо цей договір є практично вигідною правовою формою надання послуг за участю брокерів, зокрема в діяльності фондових і валютних бірж та бірж нерухомості.
Як самостійний вид цивільно-правового договору, договір доручення відомий тільки країнам континентальної Європи. Французький цивільний кодекс (1804 р.) визначає, що відповідно до договору одна сторона (довіритель) доручає, а інша (повірений) приймає на себе здійснення юридичних дій за рахунок і від імені довірителя. Дещо по-іншому визначає доручення Німецьке цивільне уложення. Згідно з ним за договором дорученням на повіреного може бути покладений обов'язок здійснювати як юридичні, так і фактичні дії; крім того, цей договір є безумовно безоплатним – "повірений зобов'язується безоплатно виконати справу, покладену на нього довірителем" (§ 662) [18, 728].
У ЦК Російської Федерації, прийнятому Державною думою 22 грудня 1995 p., даний інститут дістав розвиток. Новела пов'язана, зокрема, з тим, що в оборот введено комерційне представництво (ст. 972).
Відповідно до ст. 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.
Договір доручення є двостороннім, консенсуальним; він може бути оплатним і безоплатним.
Взаємність прав та обов'язків повіреного і довірителя визначає договір доручення як двосторонній договір. Причому взаємність має місце як при оплатному, так і безоплатному договорі.
В юридичній літературі є й інші думки. Так, автори підручника "Цивільне право" за редакцією професора Є. Суханова [13]вважають, що двостороннім договір доручення є тоді, коли він оплатний або коли його виконання пов'язано з матеріальними витратами повіреного, а на довірителя покладається обов'язок з їх відшкодування.
Але, якщо уважно розглянути зміст "Обов'язки довірителя" ЦК України, то можна зробити висновок, що договір доручення за всіх умов є двостороннім.
У безоплатному договорі доручення на довірителя покладаються обов'язки прийняти все виконане повіреним, а також забезпечити останнього коштами, необхідними для виконання доручення.
Договір доручення належить до консенсуальних договорів, бо вважається укладеним у момент досягнення між сторонами згоди.
Договір доручення може бути оплатним і безоплатним.
Предметом договору доручення можуть бути тільки юридичні дії повіреного – підписання документів, укладення угод тощо. Але, виконуючи юридичні дії, повірена особа виконує і фактичні дії – пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо. Слід зазначити, що ці фактичні дії підпорядковані меті виконання юридичних дій і тому вони не мають самостійного значення. Вони є умовою належного виконання договору доручення, а не його предметом.
Мета договору доручення – здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення для нього прав та обов'язків шляхом здійснення угод.
Характерним для договору доручення є те, що повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми особами.
Слід зазначити, що дії повіреного щодо третіх осіб, здійснені в межах повноважень, визначених договором, створюють або припиняють права та обов'язки безпосередньо для довірителя. Сам повірений, як представник, ніяких прав та обов'язків із угод, здійснених третьою особою, не набуває.
Форма договору доручення може бути усною і письмовою відповідно до загальних правил про форму угоди і про форму договору.
Відповідно до ЦК України договори доручення між організаціями та з участю організацій укладаються у письмовій формі.
Договір доручення між громадянами на обумовлену на даний період суму також укладаються у письмовій формі. Договори доручення, що укладаються за нотаріальною формою, можуть бути нотаріально засвідченими (наприклад, доручення на укладення договору купівлі-продажу квартири) [18, 729].
На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення. Довіреність може охоплювати лише частину юридичних дій, обумовлених у договорі доручення. Наприклад, при укладенні договору доручення на ведення справи по захисту майнових інтересів довірителя у договорі можуть бути зазначені такі юридичні дії повіреного:
– проведення правової експертизи документів;
– представництво інтересів довірителя в органах державної влади і управління, в господарському суді та інші.
По цій справі довірителем було видано довіреність на участь у засіданні господарського суду. Договір доручення і довіреність є документами, які оформляються для належного виконання повіреним вказівок довірителя.
Отже, договір доручення є юридичним фактом, на підставі якого виникає добровільне представництво. Проте представництво ширше договірного представництва, бо підставами представництва взагалі можуть бути закон, адміністративний акт, трудовий договір. Договір доручення – це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з представництва.
Вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають міститися у договорі або у виданій на підставі договору доручення, або в усних розпорядженнях. Безумовним є те, що вказівки довірителя мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.
Договір доручення має багато спільного з договором комісії, який історично виник як вид договору доручення у торговельному обороті.
Але на відміну від договору доручення, де має місце пряме представництво, тобто повірений виступає від імені довірителя, у договорі комісії комісіонер – сторона, яка виконує договір, виступає в інтересах комітента, але від власного імені, що виключає можливість виникнення представницьких відносин.
Договір доручення може бути оплатним і безоплатним, договір комісії, як правило, оплатний. У відносинах з третіми особами повірений не набуває для себе ніяких прав та обов'язків, а комісіонер стає стороною в угоді, яку він здійснює для третьої особи і набуває також прав та обов'язків.
Договір доручення має спільні риси з договором підряду. І підрядчик, і повірений діють в інтересах особи, але разом з тим ці два договори відрізняються своїм предметом: у договорі підряду предметом є матеріалізований результат роботи, а в договорі доручення – юридичні дії повіреного.
Складніше розмежувати договори доручення та експедиції. Експедитор, як і повірений, може здійснювати і юридичні, і фактичні дії. Але предметом договору експедиції є водночас і юридичні, і фактичні дії. Наприклад, доставка вантажу на станцію або на склад клієнта. Ці договори відрізняє те, що експедитор може діяти як від імені клієнта, так і від свого імені. Повірений же діє тільки від імені довірителя.
Вивчення практики судів у господарських справах дає можливість зробити загальний висновок про те, що правильне визначення договірних відносин, у яких перебувають сторони, є необхідною передумовою правильного визначення предмета позову, з яким сторона, чиї права та інтереси порушено, звертається до суду.
Наведена справа відображає відносини, пов'язані з наданням послуг. І тому важливо встановити, за допомогою якого договору (комісії, доручення, підряду) опосередковані відносини сторін. Це є важливим у зв'язку з тим, що вид договору зумовлює предмет позову, а також вказує на те, яка із сторін може виступати позивачем.
З матеріалів справи випливає таке [17].
Об'єднання "Донецькпром" та українсько-ліванське спільне підприємство "Бейрут" уклали договір від 18 червня 2 p. № 18/6, відповідно до якого СП "Бейрут" зобов'язалося укласти від імені і для об'єднання договір поставки товару – мазуту кількістю 1 тис. тонн за ціною 300 тис. крб. за 1 тонну. На виконання цього договору СП "Бейрут" уклало з акціонерним товариством "Екорамбус-Україна" договір про спільну діяльність від 18 червня 1993 р. № 34/93, в якому передбачено, поряд з іншими послугами, придбання і постачання продукції.
Відповідно до цього договору та договору від 18 червня 1993 р. № 18/6 СП "Бейрут" погодило протокол на придбання і поставку 1 тис. тонн мазуту за ціною 250 тис. крб. за 1 тонну, в якому постачальником мазуту є AT "Екорамбус-Україна", а одержувачем-об'єднання "Донецькпром". Одержувач здійснює оплату за поставлений мазут СП "Бейрут" для подальших розрахунків спільного підприємства з постачальником – AT "Екорамбус", після чого проводиться відвантаження мазуту на адресу об'єднання.
Таким чином, СП "Бейрут" виконало зобов'язання за договором від 18 червня 1993 р. № 18/6, уклавши для об'єднання "Донецькпром" угоду на поставку мазуту кількістю і за ціною, вказаними об'єднанням, і гарантувало постачальникові оплату вартості мазуту. Згідно з цим договором об'єднанню "Донецькпром" 25 червня 1993 р. було поставлено 1084,401 тонн мазуту. Вантажовідправником мазуту є Дрогобицький нафтозавод, якому вартість мазуту було сплачено постачальником – AT "Екорамбус-Україна".
Об'єднання прийняло спірний мазут, зарахувало його за ціною 300 тис. крб. за 1 тонну і використало на свої потреби. Однак об' єднання не оплатило вартості мазуту СП "Бейрут".
Доводи об'єднання про невиконання ним зобов'язання ґрунтуються на тому, що об'єднання не одержувало мазут від СП "Бейрут"; за спірним відправленням мазут було відвантажено Дрогобицьким нафтозаводом; СП "Бейрут" не подало документи на підтвердження того, що воно є власником мазуту.
Вищий господарський суд України своїм рішенням договір між СП "Бейрут" і ВО "Донецькпром" від 18 червня 1993 р. № 18/6 розірвав та зобов'язав ВО "Донецькпром" повернути СП Бейрут" 1084,401 тонн мазуту.
У справі, що коментується, СП "Бейрут" і ВО "Донецькпром" уклали договір № 18/6, який може бути визначений як договір доручення. Але згодом ці відносини переросли у договір комісії. Виконуючи доручення об'єднання, СП "Бейрут" уклало договір від 18 червня 1993 р. № 34/93, згідно з яким третя особа – AT "Екорамбус-Україна" поставила об'єднанню мазут. Об'єднання прийняло мазут і, використавши його на свої потреби, не оплатило при цьому його вартості. Така протиправна поведінка призвела до збитків СП "Бейрут", які й було відшкодовано шляхом винесення судового рішення.
Отже, доручення – це договір, у силу якого одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок іншої особи (довірителя) певні юридичні дії. За правочином, вчиненим повіреним, прав та обов'язків набуває безпосередньо довіритель (ст. 1000 ЦК України).
Договір доручення належить до категорії договорів з надання послуг – дій досить широкого спектру, не пов'язаних у цьому випадку із створенням речі. Послуги у договорі доручення породжують відповідне благо, що має вартісну природу. Зобов'язання, що виникає через укладання договору доручення, можна характеризувати як різновид зобов'язання з надання послуг, в якому "один контрагент доручає іншому контрагенту ведення певної справи, не пов'язаної зі створенням матеріального результату, а спрямованої на досягнення різних інших ефектів".
Договір доручення має риси, схожі з договором підряду, оскільки підрядник також здійснює певну роботу для замовника. Проте внаслідок дій підрядника з'являється певний майновий результат. Крім того, за договором підряду обов'язково здійснюються фактичні дії, водночас як договір доручення передбачає здійснення юридичних дій.
Треба вказати на схожість деяких договорів з надання послуг – договору комісії, управління майном, виходячи з тих підстав, що в них бере участь посередник, який діє від власного (договір управління, договір комісії) або від чужого імені (повірений), але завжди у чужих інтересах. Отже, вказані договори можна віднести до посередницьких.
Повірений у договорі доручення створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя (п. 1 ст. 1000 ЦК України). Ця умова є сутністю відносин представництва (глава 16 ЦК України). Договір доручення належить до одного з видів представництва – договірного, і на нього розповсюджуються відповідні норми про представництво.
Договір доручення отримав деякі нові риси у нормах ЦК України порівняно з ЦК УРСР 1964 р. Слід зазначити деякі моменти.
У ЦК України є вказівка на те, що повірений створює права та обов'язки лише щодо довірителя, а не особисто для себе. Це надзвичайно важлива новела, яка підтверджує на законодавчому рівні розповсюдження на зобов'язання з доручення правової регламентації представництва. Також у ЦК України є окремі статті, присвячені питанням строку договору доручення (ст. 1001), встановлення виключного права повіреного на здійснення юридичних дій (п. 2 ст. 1000), права повіреного на плату (ст. 1002), виконання договору доручення (ст. 1004), особистого виконання договору доручення (ст. 1005) тощо.
Договір доручення вважається консенсуальним – права й обов'язки сторін виникають з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами. Договір доручення може бути як сплатним, так і безоплатним.
Так, довіритель зобов'язаний сплатити повіреному плату, якщо це передбачено законом, іншими правовими актами або договором доручення.
Повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 1002 ЦК України).
Якщо у договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання договору доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги (ст. 1002 ЦК України).
Договір доручення у разі його безоплатності вважається одностороннім – повірений зобов'язаний виконати доручення, а довіритель має право вимагати його виконання; при оплатності доручення договір стає двостороннім. Двостороннім може стати і безоплатне доручення, якщо воно пов'язане з витратами, які зобов'язаний оплатити довіритель.
Договір доручення належить до фідуціарних угод. Його передумовою є взаємна довіра сторін.
Слід вказати на досить широке розповсюдження договору доручення і використання його у тому разі, коли особа з тих чи інших причин (хвороба, відсутність необхідних знань тощо) не може самостійно здійснювати необхідні юридичні дії – укласти договір, отримати гроші, вести справу в суді тощо) і має звернутися по допомогу.
Сторонами у договорі доручення є довіритель і повірений. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи. До фізичних осіб – як довірителів, так і повірених висуваються вимоги щодо їх повної дієздатності. Юридична особа є завжди дієздатною.
При комерційному представництві, яке виділено у ЦК України (ст. 243), повіреним може бути громадянин-підприємець або комерційна організація, тобто суб'єкти підприємницької діяльності. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.
Предмет договору доручення становлять дії повіреного, спрямовані на здійснення суб'єктивних прав та обов'язків або на їх здобуття. Власне, це надання нематеріальних посередницьких послуг. Предмет договору може конкретизуватися вказівками довірителя, наприклад, щодо порядку та способу здійснення відповідних юридичних дій.
Юридичні дії, які належить здійснити повіреному, мають бути чітко визначені у договорі доручення або виданій на підставі договору довіреності (ст. 1003 ЦК України). Тобто вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають міститися в договорі або у виданій на підставі договору довіреності. У законі зазначено, що дії повіреного мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (ст. 1003 ЦК України). Це означає, що закон ставить певні вимоги щодо вказівок довірителя, у противному разі вони не будуть "зв'язувати повіреного". Наприклад, якщо довірителем надається вказівка придбати крадену річ, повірений має відмовитися від виконання його доручення.
За загальним правилом повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (п. 1 ст. 1004 ЦК України). Повірений може порушити вказівки довірителя і відступити від змісту доручення, якщо за обставинами справи це є необхідним в інтересах довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк своєчасної відповіді на свій запит. Проте повірений має повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим (п. 1 ст. 1004 ЦК України).
У передбаченому вище випадку певні пільги надаються комерційному представнику і це є новелою ЦК України. Вони полягають у тому, що комерційному представнику може бути надано право відступати від вказівок довірителя в його інтересах без попереднього запиту про це (п. 2 ст. 1004 ЦК України).
У главі 68, присвяченій договору доручення, відсутня спеціальна регламентація форми даного договору. З цього випливає, що мають застосовуватися загальні правила ЦК України про форму правочинів (статті 205-210 ЦК України). У статтях 1000, 1007 ЦК України вказується, що це може бути довіреність, видана на підставі договору.
Отже, для визначення форми договору має значення не розмір плати повіреному, а сума правочину, яка здійснюється ним на користь повіреного.
Слід зазначити, що договір підтверджує наявність відносин між довірителем і повіреним, їх взаємні права та обов'язки, що не цікавлять третіх осіб, які у свою чергу вступають у певні правовідносини з повіреним відповідно до його завдань. Вони мають знати про характер та межі його повноважень. Повноваження повіреного визначаються у довіреності. Тобто для належного дотримання форми має бути і договір, і довіреність, що являє собою не договір, а засіб його фіксації шляхом одностороннього волевиявлення довірителя про надання певних повноважень повіреному з дотриманням усіх вимог щодо оформлення цього документа.
Строк договору доручення визначається характером доручення. Він може мати певний проміжок часу, наприклад, якщо на повіреного покладено обов'язок укласти договір з третіми особами. Також строк дії договору може бути обмежений певною датою (наприклад, отримання заробітної плати, авторської винагороди). Слід зазначити, що строк дії договору залежить від строку дії довіреності і не може його перевищувати.
Передбачений цивільним законодавством максимальний строк дії довіреності складає три роки. Якщо договір перевищує цей строк, необхідно скласти нову довіреність.
Довіритель і повірений у силу договору наділяються відповідними правами та обов'язками. Повірений зобов'язаний:
1) особисто виконати дане йому доручення. Це зумовлено нематеріальним характером послуги, що надається ним і довірчими відносинами, які обумовлюють, як правило, даний договір. Тому в законодавстві передбачаються певні обмеження щодо передоручення і встановлюється детальна регламентація цього процесу (ст. 240 ЦК України).
Передоручення – особливий вид заміни сторін у зобов'язанні, дозволяється лише у разі, якщо це передбачено договором або повірений примушений до цього обставинами з метою охорони інтересів довірителя.
Повірений, який передовірив виконання іншій особі, має негайно сповістити про це довірителя. У цьому разі він відповідає лише за вибір замісника;
2) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання доручення (ст. 1006 ЦК України). Виконання цього обов'язку надає довірителю змогу розібратися у ситуації і при потребі змінити свої вказівки або відмовитися від договору;
3) після виконання доручення або в разі припинення договору до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк чинності якої не сплинув, і надати звіт із залученням виправдальних документів, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення;
4) негайно передавати довірителю все одержане у зв'язку з виконанням доручення [29, 164].
На довірителя також покладаються певні обов'язки на підставі договору доручення (ст. 1007 ЦК України). Довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.
Довіритель зобов'язаний, якщо інше не передбачено договором:
1) забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення;
2) відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення;
3) негайно прийняти від повіреного все одержане ним згідно з договором;
4) виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить. Такий обов'язок виникає при сплатному договорі доручення, і певна плата передбачена законом для комерційного представництва.
Договір доручення може бути припинений на загальних підставах припинення. Проте, враховуючи особливі довірчі стосунки між сторонами, законодавство передбачає деякі особливі підстави припинення цих правовідносин, оскільки з боку довірителя потрібно довіряти повіреному, бо він своїми діями зобов'язує довірителя.
У зв'язку з цим закон передбачає, що довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час (пункти 1-2 ст. 1008 ЦК України). Отже, договір доручення припиняється у разі:
1) відмови довірителя від договору.
Якщо договір доручення припинений до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель має відшкодувати повіреному зазнані при виконанні доручення витрати, а якщо повіреному належить плата – також виплатити йому плату рівноцінну виконаній ним роботі. Це правило не застосовується до виконання повіреним доручення після того, як він довідався або міг довідатися про припинення договору доручення;
2) відмови повіреного від договору доручення;
3) смерті довірителя або повіреного;
4) визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеженим у дієздатності чи безвісно відсутнім;
5) ліквідації юридичної особи [29, 166].
У разі смерті повіреного його спадкоємці зобов'язані повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі, документи та передати довірителеві. Такий самий обов'язок покладається на ліквідатора юридичної особи – повіреного (ст. 1010 ЦК України).
Слід зазначити, що при комерційному представництві довіритель, який відмовляється від договору, зобов'язаний повідомити другу сторону про припинення договору не пізніше як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не передбачений договором.
Довіритель звільняється від такого обов'язку у разі припинення юридичної особи, яка виступає комерційним представником (ст. 1008 ЦК України).
Питання співвідношення цих двох договорів є актуальним тому, що без розуміння правової природи правочину і його місця в загальній цивільно-правовій системі договірних зобов'язань важко адекватно оцінити наслідки закріплення у вітчизняному законодавстві положень про нього, а також шляхи вдосконалення відповідної нормативної бази, не говорячи вже про значення такого нововведення для практики ділового обороту.
За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст.1011 ЦК). Цей договір регулює гл.69 ЦК. Законом можуть бути встановлені особливості договору комісії щодо окремих видів майна (ст.1028 ЦК).
Комісія належить до групи договорів, що опосередковують надання послуг. У цій групі договори відрізняються за характером послуг, що становлять їх предмет. Найближчий договір – це договір доручення. Для надання послуг в інтересах іншої особи вибирають доручення або комісію, а для розмежування, визначення їх відмінностей є достатнім те, що у договорі доручення уповноважена особа діє від імені контрагента, а договорі комісії – від власного імені.
Повірений дії в інтересах та за рахунок довірителя як в договорі доручення, так і в договорі комісії, задача обох договорів по суті – в здійсненні правочинів для іншої особи. Однак зовнішня схожість договорів доручення та комісії вичерпується тим, що ці договори регулюють відносини з представництва посередницьких послуг.
Головним критерієм розмежування суміжних видів договорів у цивільному праві прийнято вважати предмет договору як найбільш суттєвий елемент характеристики будь-якого правочину. З положень ст. 638 Цивільного кодексу (далі – ЦК) випливає, що предмет є єдиною умовою, яка визнається законодавством істотною і обов'язковою для всіх без виключення договорів. Тому для того, щоб висвітлити співвідношення договору комісії та договору доручення, перш за все слід проаналізувати предмети цих договорів.Предметом договору доручення є нематеріальні посередницькі послуги.Різниця між цими договорами в першу чергу в тому, договір доручення про представництво, тобто повірений діє від імені довірителя згідно з дорученням, в той час як договір комісії не створює відносин представництва. Комісіонер діє хоча й в інтересах комітента, але від власного імені, що виключає можливість виникнення відносин представництва.
Повірений, вступаючи у відносини з третьою особою, не стає стороною в правовідносинах між довірителем і третьою особою, не набуває для себе яких – не будь прав та обов’язків. Комісіонер, навпаки, стає стороною в правочині з третьою особою, набуває права та обов’язки. Особа, яка заключає договір з комісіонером, сама не стає учасником договору комісії. Між ним і комісіонером існує самостійний договір, який підкорюється особливим правилам в залежності від того, який саме укладено договір.
У практиці цивільного обороту зустрічаються як оплатні, так і безоплатні договори доручення, причому безоплатна конструкція договору є широко розповсюдженою. На противагу цьому договір комісії може бути тільки оплатним і має завжди передбачати винагороду за послуги комісіонера.
Отже, підводячи висновок, можна сказати що, договір комісії широко застосовується у торгівлі, транспортних відносинах, у галузі обігу цінних паперів, у діяльності банків з обслуговування клієнтів, при здійсненні експортно-імпортних операцій. Новою сферою його застосування є посередницькі послуги при біржовій торгівлі, що надають покупцям члени біржі — брокерські фірми і брокери.
Договір комісії схожий з договором доручення, оскільки правочин вчиняється в інтересах і за рахунок однієї особи за її дорученням іншою особою. Відмінності між ними полягають у наступному:
1) повірений діє від імені довірителя, комісіонер виступає від свого імені;
2) договір доручення може бути як сплатним, так і безоплатним, а договір комісії — завжди сплатний;
3) предметом договору доручення є юридичні дії, а предметом договору комісії — лише правочини (вужче поняття порівняно з юридичними діями).
Інститут представництва існує і достатньо розвинений в усіх цивільно-правових системах. У країнах романо-германської системи це інститут матеріального права. Норми про представництво розміщені у відповідних главах цивільних кодексів – ФЦК та НЦК.
Представництво тлумачиться як правовідносини, за яких одна особа (представник) вчиняє юридичні дії від імені іншої особи (яку представляють) та в її інтересах.
У країнах континентальної системи права інститут представництва має багато спільних рис з аналогічним інститутом у вітчизняному праві. Доктрина відрізняє представництво договірне (засноване на договорі доручення або якщо з обставин справи очевидно, що особа проявляє волю від імені особи, яку представляють(ФРН), і законне (представництво у зв'язку з батьківськими чи опікунськими правами, представництво органів юридичних осіб, виконавців заповіту тощо). Хоча такий розподіл не завжди чітко виділений у законодавстві. Представництво може ґрунтуватися на законі, адміністративному акті, рішенні суду, договорі, звичаї [33].
Представник зобов'язаний діяти особисто, виключно в межах наданих йому повноважень, звітувати перед особою, яку представляє, передати все отримане за угодами довірителю; угоди, які він укладає від імені особи, яку представляє, визначають права й обов'язки для останньої. Угоди, що виходять за межі повноважень представника, є обов'язковими лише за умови їх подальшого схвалення особою, яку представляють. Це схвалення може бути висловлене прямо або за замовчуванням (ФРН). Якщо такі угоди не схвалено, а представник не попередив третіх осіб про перевищення повноважень, то він особисто є зобов'язаним перед ними.
В юридичній літературі повноваження представника класифікують на універсальні, які дозволяють здійснювати будь-які права особи, яку представляють; генеральні, що дають право вчиняти всі можливі юридичні дії у певній сфері чи для ведення певного підприємства; спеціальні – для укладення однорідних угод; та разові – на укладення однієї угоди.
Водночас, у окремих країнах існують свої особливості. Зокрема, у Франції відносини представництва регулюються ФЦК, переважно, нормами, що стосуються договору доручення. На практиці ж повноваження представника розглядаються як одностороння заява особи, яку представляють, і не пов'язуються обов'язково з договором доручення [33].
За законодавством ФРН (НЦК) представництво вважається договірним не лише у випадках, коли представник виявляє волю в межах його офіційних повноважень, а й тоді, коли з обставин справи очевидно, що дії вчиняються від імені особи, яку представляють. Повноваження можуть відображатися в заяві, яка надається або представнику, або третім особам без спеціальної форми, або висловлена у публікаціях (у такому випадку представник правомочний стосовно всіх третіх осіб).
Від відносин представництва у континентальному праві відрізняють посередництво, метою якого є укладання угоди між зацікавленими особами. Посередництво реалізується через посередницькі фірми, маклерів, брокерів тощо, які професійно займаються сприянням укладанню різноманітних угод комерсантами. Посередник відрізняється від представника, оскільки виступає незалежною особою стосовно обох сторін, а представник діє лише для однієї зі сторін і сам від її імені укладає угоду. Для посередництва в певних сферах діяльності (наприклад, щодо угод з цінними паперами на фондових біржах і т.ін.) необхідний спеціальний дозвіл уповноважених органів держави.
В англо-американському праві представництво регулюється нормами прецедентного права та судової практики. Поділу представництва на законне та договірне, пряме та непряме не існує. Сам термін "представництво" має ширше тлумачення, аніж у континентальному праві, і охоплює всі відносини між особами, в яких одна (агент) діє за іншу (принципала) і під її контролем, зокрема прямого й непрямого представництва, посередництва, комісії та ін. Відповідно комісіонери, торгові представники, комівояжери, брокери, капітани суден, адвокати та ін. розглядаються як агенти (представники).
Одночасно з наданням агентові повноважень йому передається згода на вчинення ним усіх юридичних дій (угод), які вважаються допустимими для виконання даного повноваження, за винятком одержання платежів, на що необхідно мати прямий дозвіл (вказівку) у договорі [33].
Якщо обставини вимагають виняткових заходів для захисту інтересів принципала, допускається перевищення агентом своїх повноважень.
У відносинах з третіми особами, в яких агент діє в інтересах принципала, він може виступати як від імені останнього, так і від власного імені. Він має право повідомити про існування принципала та його ім'я або повідомити про нього, не розкриваючи його імені, або ж укладати угоду від свого імені не розкриваючи факту існування принципала. Укладені агентом угоди, незалежно від форми його участі в них і повідомлення чи не повідомлення третім особам про існування принципала, зумовлюють виникнення прав і обов'язків у останнього. Принципал у будь-якому разі має право звертатися до третіх осіб з вимогами, що випливають з укладених агентом угод. Треті особи в разі, коли агент повідомив їх про існування принципала, можуть звертатися з вимогою лише до принципала. Якщо під час укладання агентом угоди не повідомлено про існування принципала, то треті особи можуть звертати свої вимоги за такими угодами як до принципала, так і до агента.
Відносини, аналогічні до законного представництва в країнах континентального права (представництво у зв'язку з батьківськими чи опікунськими правами, представництво органів юридичних осіб тощо), в англо-американській правовій системі врегульовуються, зокрема, за допомогою інституту довірчої власності (трасту).
Повноваження представників у договірних відносинах, як правило, ґрунтуються на довіреності, яка може бути простою письмовою або нотаріально посвідченою. В англо-американському праві остання може оформлятися так званим договором "за печаткою".
У всіх країнах, що вивчаються, окремо врегульоване торгове (комерційне) представництво, тобто представництво, яке застосовується підприємцями (комерсантами) у торговій діяльності. У ролі торгових (комерційних) представників виступають особи, які мають особливі професійні навички й знання в певній сфері діяльності. Інститут представництва в комерційній діяльності застосовується і в тих випадках, коли певний комерсант для зручності та вигоди усувається від ведення власних справ та контролю за ними, доручаючи їх не менш компетентним особам – представникам. Особливості підприємницької діяльності, зокрема, присутність комерційного ризику, невизначеності, зумовлюють особливий довірчий (фідуциарний) характер відносин між комерсантом і його представником [33].
У романо-германській правовій системі відносини торгового (комерційного) представництва регулюються нормами торгових кодексів і спеціальних законів. На них поширюються й загальні норми цивільних кодексів щодо питань, які не врегульовані нормами торгового права.
За правом ФРН відрізняють пряме та непряме торгове представництво. За прямого представництва представник діє від імені комерсанта, однак сам не є підприємцем.
Законне торгове (комерційне) представництво застосовується в діяльності торгових товариств: органи управління представляють товариство в суді та в інших правовідносинах. У статутах відповідних товариств можуть детально визначатися функції органів, що мають такі повноваження. У разі спільного представництва членів правління за кожним з них можуть закріплюватися функції з представництва для укладення певного виду угод або для окремих правочинів.
До прямого представництва належать прокура та торгове повноваження.
Прокура є різновидом представництва службовців торгового підприємства, тобто осіб, які працюють за наймом у даного підприємця і мають певні представницькі повноваження відповідно до трудового договору й закону. Такі особи за службовими обов'язками повинні представляти підприємство в процесі укладення угод і вчинення інших дій; вони є підлеглими стосовно підприємця (підприємства), беззаперечно дотримуються його вказівок, звітують перед ним про виконання функцій та одержують за це відповідну заробітну плату.
Прокурист (представник) має надзвичайно широкий обсяг повноважень, які не можуть бути обмежені. Він вправі укладати всі угоди, які властиві торговим підприємствам взагалі, а не лише даному конкретному підприємству, навіть якщо вони виходять за межі цілей його діяльності. Прокурист може без додаткового дозволу вчиняти дії, які доступні тільки власникові, зокрема, відчужувати майно, передавати майно під заставу та ін. [33]
Прокура надається службовцеві власником або його законним представником, який повинен мати згоду опікунського суду. Вона є чинною навіть зі зміною власника підприємства. Встановлення прокури та її припинення підлягає обов'язковій реєстрації в торгових (державних) реєстрах.
Вчиняючи ті чи інші угоди, прокурист повинен до назви підприємства, яке він представляє, додавати вказівку на існування прокури. Він не вправі передавати свої повноваження іншим особам. Разом з тим, існують певні способи обмеження повноважень прокуриста: обмеження повноважень представника діяльністю певної філії підприємства, надання прокури кільком особам, підписи кожної з яких необхідні для дійсності угоди, що укладається однією з них.
Представництвом службовців торгового товариства (підприємства) у більш вузькому значенні є торгове повноваження (ФРН). Воно уповноважує представника лише на здійснення тих юридичних дій, які може вчиняти конкретне підприємство (а не будь-яке торгове взагалі). Торгове повноваження може видаватися як на управління цілим підприємством, так і на укладання певного виду торгових угод або однієї угоди.
Торгове повноваження не підлягає реєстрації. Правомочності представника відображаються в довіреності. Визнання та схвалення комерсантом дій представника може здійснюватися у формі мовчазної згоди, що, власне, і розглядається як доказ існування торгового повноваження.
Ще одним з видів представництва службовців є комівояжерство. Комівояжери (представники) – це особи, які приймають замовлення на продукцію (товар) у зазначених підприємцем регіонах. Окрім заробітної плати, комівояжери мають право на відшкодування витрат на поїздки, а також можуть одержувати гроші за товари та встановлювати терміни платежів. У деяких країнах для такої діяльності потрібен спеціальний дозвіл компетентного органу держави.
Непряме представництво здійснюється через торгових представників, а також шляхом укладання угод доручення та комісії [33].
Торгові представники – це особи, які в ролі самостійного підприємця (промислу) здійснюють постійні повноваження посередництва та представництва з укладення різноманітних угод і надання послуг торговому підприємству, з яким не пов'язані трудовими (службовими) правовідносинами. За виконання таких функцій вони одержують винагороду у вигляді обумовленого відсотку від вартості укладеної угоди або виплати чистого прибутку (тантьєми). Це самостійні підприємці, які вільно здійснюють свою діяльність і визначають свій робочий час. Торговими представниками можуть бути або фізичні, або юридичні особи.
Торговий (комерційний) представник реєструється як особа, що здійснює самостійний промисел (підприємництво), він веде відповідну документацію зі своєї діяльності (торгові книги); на здійснення постійного представництва конкретного підприємства повинен мати відповідну довіреність (доручення).
Торговий (комерційний) представник може виконувати як представницькі, так і посередницькі функції. Він може одночасно здійснювати представництво кількох підприємств, зокрема і конкуруючих, якщо застереження про заборону представляти інтереси підприємства-конкурента немає в договорі доручення.
За договором торговий представник може мати виключне право на укладення угод від імені підприємства на певній території. У такому разі підприємець не може призначати інших агентів чи користуватися послугами маклерів, комісіонерів тощо на цій самій території. Якщо ж комерсант порушив це правило і самостійно або через інших осіб уклав угоду на цій території, то торговий представник має право на одержання винагороди за такою угодою.
Представництво, засноване на договорі доручення, у праві ФРН завжди має безоплатний характер. Повірений зобов'язується виконувати будь-які фактичні та юридичні дії, покладені на нього довірителем.
Представництво, що ґрунтується на договорі комісії, здійснюється комісіонером, який бере на себе обов'язки вчиняти угоди за рахунок комерсанта (комітента), але від свого імені. Комісіонер теж є комерсантом, здійснює відповідну діяльність у вигляді промислу і зберігає повну самостійність у відносинах із третіми особами [33].
Особливий статус має торговий маклер, тобто посередник у підприємницьких договорах (поставка, продаж товарів, цінних паперів, страхове забезпечення, оренда суден тощо). За правом Німеччини посередництво відокремлене від представництва, однак згідно з законом не вважається протиправним, наприклад, діяльність страхового агента, який укладає договори.
Формами торгового (комерційного) представництва є такі: договірний продавець (комерсант, що входить до структури підприємства – виробника та на основі постійного з ним договору від свого імені та за свій рахунок поширює його товари, підтримує оборот, використовуючи позначки виробника поряд з власними); комісійний агент (діє як комісіонер, однак на постійній основі); франчайзинг. В юридичній літературі виділяють окремі ознаки договору франчайзингу, які дають підстави розглядати такі відносини як представницькі: користувач виключних прав (представник) є самостійним у правовому сенсі суб'єктом, йому доручається пропонувати товари та послуги на ринку під єдиною маркою.
За французьким законодавством торгове (комерційне) представництво має переважно договірний характер і може ґрунтуватися на трудовому договорі між підприємцем та службовцем торгового товариства, або на договорі доручення (або комісії) між особами, які не перебувають між собою в трудових відносинах. Таке представництво майже не відрізняється від аналогічного в німецькому праві.
Службовцями, які виконують представницькі функції, окрім учасників органів управління, є роз'їзні агенти, торгові представники та агенти зі збуту товарів. Ці службовці мають професійні посвідчення представників. Обсяг їх повноважень визначається в контракті, який може укладатися в усній або письмовій формі. Вони мають право на компенсацію витрат на роз'їзди. Цікавим є те, що вони можуть представляти інтереси одного чи кількох підприємств, якщо іншого не обумовлено в договорі. Вони не в змозі укладати торгові угоди за свій рахунок та задля власної вигоди [33].
У законодавстві Франції існує також інститут торгового агента, що є аналогічним інституту торгового представника у німецькому праві й характеризується такими ж ознаками. Торгові агенти повинні бути зареєстровані в канцелярії торгового суду або суду великої інстанції. Вони не є службовцями торгового товариства, від імені якого діють: укладають угоди купівлі-продажу, найму, надають інші послуги. Повноваження торгових агентів визначаються в угодах з комерсантами, які обов'язково укладаються у письмовій формі. Повноваження можуть бути спеціальними (для однієї угоди) або загальними (для будь-яких торгових угод).
Торговий агент зобов'язаний діяти особисто, на високому професійному рівні; він має право на винагороду відповідно до обсягу та якості виконаної роботи. Він може найняти будь-якого іншого агента на власний розсуд, якому сам виплачуватиме винагороду, однак залишатиметься відповідальним перед комерсантом – довірителем. Торговий агент може укладати угоди одночасно з кількома довірителями, у тому числі й конкуруючими фірмами, якщо на це є згода довірителів. Поряд з виконанням представницьких функцій торговий агент вправі вчиняти торгові угоди за власний рахунок і для задоволення власних інтересів.
Основним джерелом регулювання торгового представництва в англо-американському праві є судова практика.
Підставою виникнення торгового представництва відповідно до англійського права є агентський договір. Для його укладення не вимагається наявності повної дієздатності як у самого агента, так і в особи, від імені якої він діє (принципала). Однак, недієздатність неповнолітнього агента може слугувати захистом від відповідальності перед принципалом, що випливає із загальної концепції активної правоздатності фізичної особи. Виникнення агентських відносин можливе за різних фактичних обставин. По-перше, у разі фактичного надання принципалом агенту повноважень на укладення угоди в усній формі, письмовій або договорі "за печаткою". Такі повноваження можуть бути виражені прямо або припускатися [33].
По-друге, такі відносини можуть виникати у випадках укладення агентом угод для принципала без попереднього доручення, однак з подальшим схваленням принципалом таких дій агента. Для того, щоб дії агента схвалили, він повинен укладати угоди, виходячи з того, що він є агентом реально існуючого принципала й угоди, які він укладає, в змозі укладати сам принципал.
По-третє, агентські відносини можуть виникати, якщо фактичного надання принципалом повноважень не було, однак вони припускалися. Йдеться про випадки, коли внаслідок слів чи дій принципала складається враження, що агент наділений повноваженнями, тоді як насправді такого наслідку не передбачалося. У такому разі принципал вважається зобов'язаним за угодами, укладеними таким агентом, якщо: висновок про наявність повноважень зроблено на підставі дій (слів) самого принципала; третя особа припускає наявність у агента саме агентських повноважень та не знає про їх фактичну відсутність.
По-четверте, агентські відносини за англійським правом можуть виникати також у випадку вчинення необхідних дій, якщо такі дії були єдино доцільними за даних обставин; агент не мав часу одержати згоду принципала і діяв чесно в його інтересах. Такі дії агент виконує без розрахунку на отримання винагороди.
Підставою виникнення представництва в комерційній (торговій) сфері за правом США є виключно агентський договір. Норми щодо торгового представництва закріплено в законодавстві окремих штатів, однак вони характеризуються узгодженістю.
Агентські договори можуть укладатися в усній або письмовій формі. Якщо ж немає договору, то питання щодо дійсності агентських відносин вирішується на підставі фактичних взаємин сторін. Відсутність письмового договору між агентом і принципалом не створює недійсність угод, укладених агентом в інтересах принципала. Разом з тим, якщо агент укладає від імені принципала угоду, яка потребує письмової форми або має укладатися у вигляді договору "за печаткою", то повноваження агента мають бути відображені в письмовій угоді. У деяких випадках агентські відносини виникають у результаті подальшого схвалення принципалом дій особи, яка вчинила їх задля його інтересів [33].
У деяких сферах комерційної (торгової) діяльності закон встановлює вимоги щодо особи агента: наявність ліцензії для професійних агентів (аукціоністів, страхових агентів, адвокатів, біржових брокерів, агентів із продажу нерухомості та ін.).
Безпосередньо у торгівельній сфері найпоширенішими в англо-американській правовій системі є консигнаційні агенти (фактори), агенти-делькредере, брокери, агенти з виключними правами, комісійні експортні доми, аукціоністи.
Консигнаційний агент (фактор) має повноваження продавати та купувати товари, позичати гроші під забезпечення їх товарами; володіє товарами й товаророзпорядчими документами.
Агент-делькредере за додаткову винагороду гарантує принципалові надходження купівельної ціни від покупця, а також зобов'язується відшкодувати збитки в разі невиконання покупцем цього обов'язку, тобто поручається перед принципалом за третю особу; він не відповідає, якщо оспорюється сама ціна; не несе відповідальності за дії принципала перед третіми особами.
Брокером є посередник, що здійснює підготовчі дії, які є необхідними для укладання угоди, готує проект договору, надсилає його сторонам для підписання та ін. Такі відносини також охоплюються поняттям представництва.
Агент із виключними правами має виключне право продажу товарів принципала на певній території [33].
Комісійний експортний дім є агентом принципала – імпортера і для цього вступає у відносини з місцевими постачальниками.
Аукціоніст – це агент, якому принципал передає товари для продажу з аукціону.
Отже, за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя (ст. 1000 ЦК України). Повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 1002 України).
Сторонами даного договору (повіреним і довірителем) можуть бути дієздатні громадяни і юридичні особи; останні, коли участь у цьому договорі не буде суперечити їхній спеціальній правоздатності. Договір доручення е консенсуальним і сплатним, якщо інше не встановлено законом або договором.
Договір доручення є договором про представництво. Він передбачає обов'язок повіреного діяти як представник. Тому дії повіреного створюють для довірителя безпосередньо права й обов'язки, якщо вони відбуваються в межах повноваження. Сам повірений, як представник, ніяких прав і обов'язків з угод, укладених із третіми особами, не набуває.
На підставі договору доручення довіритель звичайно видає повіреному довіреність, щоб легалізувати його як свого представника перед третіми особами. Довіреність визначає обсяг повноважень повіреного, зміст же доручення встановлює сам договір. Довіреність не завжди цілком передбачає всі юридичні дії повіреного, обумовлені в договорі доручення. В одних випадках вона може бути за своїм змістом вужче, в інших ширше змісту доручення. Але для третіх осіб юридичне значення має довіреність, якою вони повинні керуватися.
Предметом договору доручення юридичні дії повіреного, найважливіше місце серед яких займають угоди, що однак не виключає здійснення повіреним у процесі виконання доручення деяких фактичних дій (наприклад, коли повірений відвідує яку-небудь установу з метою наведення довідок). Однак фактичні дії не мають самостійного характеру, будучи підлеглими меті виконання юридичних дій. Внаслідок свого підсобного значення фактичні дії не складають предмета договору доручення, а лише сприяють його виконанню. Предметом договору можуть бути тільки правомірні дії. Відповідно до ч. 2 ст. 1000 ЦК договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором.
Час здійснення дій повіреним визначається угодою сторін. Не встановлює закон для договору доручення й особливих розпоряджень щодо його форми. Тому, виходячи з загальних правил про форму угод (ст. 205-208 ЦК України), договір доручення може бути укладений в усній чи письмовій формі.
Договір доручення має строго особистий характер: його необхідною передумовою є наявність взаємної довіри сторін. Для довірителя велике значення має особистість повіреного, а для повіреного особистість довірителя. Якщо один з них утратив довіру до іншого, то договір втрачає свою необхідну якість; подальше зберігання доручення може завдати шкоди інтересам сторін, тому кожній з них надано право розірвати договір. Саме тому за загальним правилом повірений зобов'язаний виконати дане йому доручення особисто (ст. 1005 ЦК України).
Таким чином, значення договору доручення полягає в тому, що він сприяє придбанню і здійсненню прав і виконанню обов'язків, коли одна особа для досягнення цієї мети має потребу в сприянні іншого.
Основним обов'язком повіреного є здійснення юридичних дій від імені довірителя в точній відповідності з вказівками останнього. Повірений може відступити від указівок довірителя: 1) якщо це необхідно в інтересах довірителя; 2) якщо повірений не міг попередньо запросити довірителя або не одержав в розумний строк відповіді на свій запит. У цьому випадку повірений зобов'язаний повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки повідомлення стало можливим.
Як вже зазначалося, повірений зобов'язаний виконати доручення особисто. Не вважається відступом від цього обов'язку залучення повіреним помічника з метою здійснення деяких фактичних дій. Від використання помічника варто відрізняти випадок, коли повірений заміщає себе іншою особою замісником. Повірений вправі передати виконання доручення іншій особі при наявності однієї з наступних умов: 1) якщо він уповноважений на це договором; 2) якщо повірений був вимушений до цього обставинами (хвороба, нещасний випадок тощо) і при цьому має на увазі охорону інтересів довірителя.
Про передоручення, що відбулося, повірений повинен негайно сповістити довірителя, повідомивши про замісника відомості. Повірений, що виконав ці дії, відповідає тільки за вибір замісника.
Повірений, що не виконав цього обов'язку, відповідає за дії замісника як за свої власні. Якщо замісник повіреного був указаний у договорі доручення, повірений не відповідає за вибір замісника та за вчинені ним дії (ч. 3 ст. 1005 ЦК України).
Повірений також повинен повідомити довірителю на його вимогу всі відомості про хід виконання доручення, передати довірителю без зволікання все отримане в зв'язку з виконанням доручення, після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдані документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення.
Довіритель же, у свою чергу, зобов'язаний: видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення; прийняти без зволікання від повіреного усе виконане останнім відповідно до договору; забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення, якщо інше не передбачено договором; відшкодувати повіреному фактичні витрати, що були необхідні для виконання доручення; сплатити повіреному після виконання ним доручення винагороду, якщо вона йому належить.
Підстави припинення договору доручення. До них крім загальних основ, передбачених ЦК, віднесено: відмова довірителя або повіреного від договору; визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім; смерть довірителя або повіреного (ч. 1 ст. 1008). Особливо варто звернути увагу на можливість одностороннього припинення договору за вимогою кожної зі сторін без указівки навіть мотивів ці вимоги. Це обумовлено сугубо довірчим характером відносин між ними. При цьому дане правило носить імперативний характер, і угода сторін про відмовлення від цього права вважається недійсною.
Цим договір доручення відрізняється від більшості інших договорів, що не можуть бути припинені по односторонній заяві без поважної причини. Однак, якщо повірений відмовився від договору за таких умов, коли довіритель позбавлений можливості інакше забезпечити свої інтереси, повірений зобов'язаний відшкодувати заподіяні припиненням договору збитки (ч. 3 ст. 1009).
Якщо договір доручення припинений до того, як доручення виконане цілком, довіритель зобов'язаний відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення, а якщо повіреному належить плата, також виплатити йому плату пропорційно виконаній ним роботі. Однак це положення не застосовується до виконання повіреним доручення після того, як він довідався або міг довідатися про припинення договору доручення (ч. 1 ст. 1009 ЦК України).
У випадку смерті повіреного його спадкоємці зобов'язані сповістити довірителя про припинення договору доручення і вжити заходи, необхідні для охорони майна довірителя. Зокрема, вони повинні зберегти гроші, речі, документи довірителя, а потім передати їх йому. Такі ж обов'язки лежать на ліквідаторі юридичної особи, що була повіреним (ст. 1010 ЦК України).
З огляду на те, що договір доручення припиняється зі смертю повіреного, то зазначений обов'язок спадкоємців не є договірним, а покладається на них законом в інтересах довірителя; права й обов'язки повіреного, внаслідок особистого їхнього характеру, не можуть перейти на спадкоємців, крім права на винагороду і на відшкодування витрат. Тому довіритель зобов'язаний виплатити спадкоємцям повіреного суми, що належали йому.
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. – № 30. – ст. 141.
2. Господарський кодекс України. – К.: Школа, 2003. – 192 с.
3. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року.
4. Бірюков І.А. Цивільне право України. Загальна частина: Навч. посібник для вузів / В.А.Бірюкова, Ю.О. Заїка, В.М.Співак. – К.: Наукова думка, 2000. – 304 с.
5. Богданов Е.В. Договор в сфере предпринимательства. – Х.: Консум, 1997. – 112 с.
6. Брагинский М.И. Витрянский В.В. Договорное право. – Кн. 1. Общие положения. – М.: Статут, 2000. – 848 с.
7. Брагинский М.И. Витрянский В.В. Договорное право. – Кн. 2. Договоры о передаче имущества. – М.: Статут, 2000. – 796 с.
8. Гражданское право: В 2 т. Том II. Полутом 1: Учеб. / Отв. ред. проф. Е.А. Суханов. – 2-е изд. – М., 2000.
9. Гражданское право: В 2 т. Том II. Полутом 2: Учеб. / Отв. ред. проф. Е.А. Суханов. – 2-е изд. – М., 2000.
10. Гражданское право: Учебник / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – Ч. ІІ. – М., 1997. – С. 139.
11. Гражданское право: Учебник: В 2-х т. – Т.1 /Отв. ред. Е.А. Суханов. – М., 1998. – 785 с.
12. Гражданское право: Учебник: Ч. II /Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: Проспект, 1997. – 780 с.
13. Дроздова Н.В. Договір про надання фінансових послуг у цивільному праві України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03. – К., 2005. – 23 с.
14. Збірник рішень та практики Вищого господарського суду України. – К., 2007 – № 1. – С 114.
15. Зобов'язальне право: теорія і практика: Навч. посібник / О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, В.В. Луць та ін.; За ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.
16. Иоффе О.С. Обязательственное право. – М.: Юрид. лит., 1975. – 872 с.
17. Иоффе О.С., Толстой Ю.К. Новый Гражданский кодекс РСФСР. – Л., 1965.
18. Маслова-Юрченко К.О. Порівняльна характеристика договорів андеррайтингу та доручення // Форум права. – 2008. – № 2. – С. 349-354 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nbuv.gov. ua/e-journals/FP/2008-2/08mkoatd.pdf.
19. Михеева Л.Ю. Доверительное управление имуществом /Под ред. В.М. Чернова. – М.: Юристъ, 1999. – 176 с.
20. Победоносцев К.П. Курс гражданского права. Третья часть: Договор и обязательства. – СПб., 1988.
21. Советское гражданское право / Под ред. В.Ф. Маслова, А.А. Пушкина. Ч. 2. – Киев, 1978. – С. 337-343.
22. Советское гражданское право / Под ред. О.А. Красавчикова. Т. 2. – М., 1985. – С. 32.
23. Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін. Цивільне і сімейне право України: Навчально-практичний посібник / За ред. Є.О. Харитонова, A.І. Дрішлюка – X.: ТОВ "Одіссей", 2003. – 640 с.
24. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. – 408 с.
25. Цивільне право України: У двох книгах / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком інтер, 2002.
26. Цивільне право Україні: Навч. посіб. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луць та ін. – Ч. 2. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 792 с.
27. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Лапітенко. – Х.: Одіссей, 2003. – 856 с.
28. Шимон С.І. Цивільне та торгове право зарубіжних: Навч. посіб. (Курс лекцій). – К.: КНЕУ, 2004. – 220 с.
|