ПРОВІСНИК
Тепер, коли стало можливим з усією об'єктивністю оглядати наше недавнє минуле, наспів, на мою думку, час для другого, нового прочитання творчої спадщини Олександра Петровича Довженка. Передовсім — його кіноповісті «Україна в огні» та «Щоденника», який у повному обсязі приходить до нас лише сьогодні. Далеко не всі знають, що в січні 1944 року Сталін заборонив «Україну в огні» для друку й постановки, в результаті чого світове кіномистецтво не дорахувалося ще одного Довженкового шедевра. Більше того, після заборони атмосфера довкола Довженка почала згущуватись і загрожувала навіть самому життю художника. Про це ми довідуємось із неопублікованих досі щоденникових записів. Автора чи не найсильнішого і найдраматичнішого твору про перший період війни, написаного по гарячих слідах подій, звинувачували мало не в ста смертних гріхах аж до того, що він своїми творами нібито духовно роззброював рідний народ у боротьбі з фашизмом. Виродок роду людського Берія чекав лише моменту... Проте, на щастя наше, в установі, якою він керував, були й люди високої честі і мужності. Хочеться низько вклонитися генералу-чекістові, якому доручено було збирати матеріал, що компрометував би митця. Однак, не без ризику для власного життя, генерал не виконав невдячної місії.
Здебільшого вони приходять у мої думки разом — один більш ніж через 120 років після своєї смерті, другий — через тридцять з лишком. Можливо, викликано це тим, що в трагічних долях обох є чимало спільного і що обидва — генії. Про першого знаю з непе-ребутнього «Кобзаря» та численних спогадів його сучасників, з другим — мав щастя спілкуватися.
Генії починаються змалку. Так чи так виявляють вони себе замолоду — винятковою допитливістю, разючою відмінністю від дітей інших. Чи кожній, скажімо, дитині спаде на думку шукати залізних стовпів, що нібито підпирають небо, до чого вдався був шестирічний Тарас? І чи не ця допитливість привела його потім, уже дорослого, до чогось суттєвішого й реальнішого — до пошуку правди й справедливості. Малий же Сашко Довженко теж вирізнявся з-поміж своїх товаришів дитинства. Якось один із його сосниць-ких земляків розповідав мені: «Ідемо, бувало, в ліс або на Десну, розмовляємо. Місця сходжені й переходжені, нічого такого не впадає в око. А Сашко візьме та й зверне нашу увагу то на крону якогось дерева, то на хмару, яка йому щось нагадує. Правду кажучи, воно мало нас цікавило».
Напевне, були й інші вияви самобутнього світосприймання юного Сашка, яких не могли не помічати батько-матір, ровесники. Однак переважна більшість односельців, якщо не всі до одного, насамперед дивилися на цю хлоп'ячу незвичайність як на дивацтво.
Багатьма роками пізніше Олександр Петрович, уже визнаний майстер кіно, напише в знаменитій своїй «Зачарованій Десні»: «Неспокій, рух і боротьбу я бачив скрізь — в дубовій, вербовій корі, в старих пеньках, у дуплах, в болотній воді, на поколупаних стінах. На чому б не спинялось моє око, скрізь і завжди я бачу щось подібне до людей, коней, вовків, гадюк, святих; щось схоже на війну, пожар, бійку чи потоп. Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите».
Ми вельми вдячні Довженкові за це зізнання. Воно розкриває нам первісний секрет
таланту, що запліднюється,. як бачимо, винятковою спостережливістю та вразливістю людської вдачі. Отже, висновок сам напрошується: письменник, митець починається з уяви, з того, яка вона в нього — приземлена, однозначна чи жива й багатюща, як сама природа. Без багатої уяви неможливе художнє мислення, яке відтворює навколишню дійсність не фотографічно, а в образах. Цим саме відрізняються письменники й художники від істориків та фотографів.
Образне бачення... Відколи чуємо й пишемо про нього, а до кінця й не усвідомлюємо, скільком із тих, хто вважає себе художником, його бракує. Ніяке знання законів творчості, ні неперевершена досконалість форми, без властивого тобі одному світовідчуття, не робить твір літературним явищем, в той час як при його наявності твоя робота може стати не лише національним, а й світовим набутком, незважаючи на її ідеологічну спрямованість. Чим іншим можна пояснити той факт, що кінофестивалі наскрізь комуністичних Довженкових фільмів відбуваються час від часу в Італії, Франції, Іспанії, США, Канаді, Японії, в соціалістичних країнах; Мистецтво є мистецтвом, і закони його непорушні. «Я мислив образами, тому що я художник. Се була творчість радісна, легка і, здавалось, бездонна. У мене була крилата душа, і розум, і серце. Все якось гармонічно сполучалось в мені... Ішли літа. І все частіше й частіше почало здаватися мені, що я вже не той. Думання образами стало покидати мене. Із крил моїх немовби вирвало вітрами пір'я. Я став мислить ідеями, завданнями, тематичними планами, тому щб мені вже точно документально відомо, на який рік у моїх почуттях створення мого Євгенія Онєгіна, мого Тараса Бульби, Короля Ліра мого заплановано... Я думаю тепер теж ідеями. У мене їх багато. І всі вони прекрасні й високі... Тільки образи покинули мене. Одвернулись од мене мої улюблені, рідні, дорогі». Такий ось підсумок підведе під кінець життя митець. Хай вибачить читач за довгу цитату, але вона, як ніщо інше, проливає світло на природу художньої творчості і на те, в який час і за яких умов довелося творити навіть таким геніальним митцям, як Довженко. По-друге, нехай наведені вище слова візьмуть собі на озброєння критики й літературознавці як єдино можливий критерій оцінки літературного твору: засвічує ідею образне мислення — є твір, не засвічує — немає твору.
Саме за цим принципом творилися широковідомі картини Олександра Довженка — «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Аероград», «Іван», «Щорс», «Мічурін» і «Поема про море», роботу над якою обірвала смерть митця, але яка була завершена дружиною Юлією Солнцевою. Що не фільм, то й вторгнення художника в іще неосвоєну царину людського духу, країни, епохи. Коли ж інколи й озирався митець у минуле («Звенигора», «Арсенал», «Щорс»), то й це робилося, щоб прозирнути майбутнє, утвердитися світоглядно й творчо. Особливе місце в літературній спадщині О. Довженка посідає «Україна в огні».
Я не ставлю собі за мету розгляд мистецького доробку Олександра Довженка як визнаного майстра світового кіно, його творчих засад. Про це написано безліч статей, аж до монографій — як у нашій країні, так і за кордоном. Насамперед мене хвилює, бентежить мій розум доля «України в огні» та реакція на неї Сталіна і його камарильї. Чому так не сподобався твір «генію» людства? Що так обурило й роздратувало «великого» полководця? Чому після того в житті славетного митця почалася чорна й безпросвітна смуга? «Україна в огні» — чесна, неприхована правда про перший період війни. Через шевченківську перейнятість автора всенародною трагедією я, не вагаючись, ставлю її на перше місце з-поміж творів, написаних на цю тему в той час. За широтою охоплення матеріалу, глибиною і правдивістю зображення, за справді-таки шекспірівськими колізіями
цей твір у радянській літературі тих часів не має собі рівного. Чого варта лише доля однієї з героїнь Христі Хуторної, в образі якої проглядається значно більше, ніж доля однієї людини.
У творі діють дві основні сили: прості радянські люди — голова колгоспу Лаврін Запорожець, його дорослі сини, дочка Олеся, її подруга Христя, Мина Товченик, інші односельці. З другого боку — завойовники — німецький полковник фон Краузе, його син Людвіг, італійський капітан Пальма, фашистський посіпака Заброда. Щось середнє між добром і злом — військовий прокурор Лиманчук, весь просякнутий підозрою до рідних людей, бездушністю й показним патріотизмом. Тяжка й нерівна боротьба розгортається між цими двома таборами не на життя, а на смерть. Дві ідеології, два антагоністичні світи. Хто кого? Зазнавши нелюдських страждань і мук, пройшовши через перипетії, від яких холоне душа, довженківські герої все ж перемагають. «Так у чому справа? — може запитати читач.— Все правильно, все як і повинно бути». Все, та не зовсім. Сповідуючи правд}', Олександр Довженко виявив дивовижну на ті часи безкомпромісність — перший у радянській літературі піддав сумніву непогрішність сталінського «генія», пригадавши йому довоєнні пророцтва, що так ганебно провалилися в перші ж години війни. Митець, по суті, став на прю з найсильнішим світу сього. Жодного доброго слова про Сталіна на всю повість! Та й чи міг Довженко прославляти того, хто напередодні війни так захопився був нищенням військових кадрів, соратників Леніна, ветеранів революції, цвіту художньої, наукової, медичної інтелігенції, аж до фольклористів, що проґавив напад фашистської Німеччини, тим самим додавши до незліченних жертв довоєнних ще й кілька мільйонів жертв у перші роки війни. Такого безголів'я не зазнав, мабуть, жоден народ у світовій історії. Громадянська мужність Олександра Довженка була за межами можливого:
«Лишившись один, Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна.
— Прощай, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде. Та сталося: не малою, ве
ликою кров'ю на території,— тихо промовив він до портрета.— Що буде з народом на
шим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та
по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків сіроманців, та натруять одне на одного,
так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам... Народ безсмертний, ви казали, то
варишу мій. Ой важке наше безсмертя.
— ...Почувся стук у двері.
— Прощайте, йдуть.— Лаврін повернувпортрета до стіни й поставив д о л і».
Важко повірити, що твір був написаний за життя Сталіна і що його читав сам диктатор. Але це не все. Торкаючись наших воєнних поразок 1941 року, Довженко не згоджується з сталінською концепцією щодо загострення класової боротьби в міру просування нашої країни до соціалізму, а також із довоєнними методами виховання молодого покоління. «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним,— це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж і рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас. Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас»,— з гіркотою занотовує Довженко до свого записника 14 квітня 1942 р. Саме так пояснюватимуть потім причини поразок герої знаменитої кіноповісті, і з цим не можна не погодитись. Уважно прочитаймо цей твір!
Чи багато письменників і митців Радянського Союзу в роки війни і в годину всесвітньо-
історичної перемоги не піддалися загальній ейфорії — масовому культівському психозу, воздаючи осанну «найсвітлішому» і «наймудрішому»? Тільки не Довженко. І в тяжкі роки війни і після неї він бачив глибше й далі, ніж будь-хто. Сягала його думка найрізноманітніших сфер — суспільно-політичної, економічної, ідеологічної... І в кожній із них митець виявляв себе як мислитель, першовідкривач, провісник. Прозирав на багато років уперед. Мислив категоріями, до яких ми наближаємося лише сьогодні. Можна тільки дивуватися його проникливості і всерозумінню. І, як Шевченко, сильно і беззастережно любив свій народ, Україну. Не знаю, хто ще після Тараса так близько узяв до серця долю народу в грізний для Батьківщини час, як Довженко. Хто болів всіма його болями, мучився всіма його муками, як Довженко. І цей біль, ці муки будили його сумління, прояснювали розум і серце, підводили до розуміння причин трагедії, що сталася. І по-шевчен-ківськи заболіло його серце, коли за такий короткий час вся Україна, Білорусія, значна частина західних областей Росії опинилися під фашистським чоботом. Неможливо було осягнути, важко повірити. Для Довженка, у якого будь-яка безневинна жертва викликала протест, втрата ж на початку війни колосальної території з населенням понад 70 мільйонів стала справжньою трагедією. Йому це заболіло так, що він «крикнув», і цей «крик» вилився в кіноповість «Україна в огні», яку й сьогодні не можна читати спокійно. Людиноненависницькій душі Сталіна, для якої й мільйони безневинних жертв нічого не значили, не сподобався Довженків біль. Підозрілою була й ота історія з портретом. До чого вона? Чи не збирається автор посіяти недовіру до його, Сталіна, керівництва? Чи не намагається перекласти часом на нього, Сталіна, вину за всенародне лихо, за всі муки й страждання, що випали на долю Вітчизни? А оті балачки, розкидані по тексту, з приводі' незнання молодим поколінням рідної історії, про неправильне його виховання? До чого воно? Деспот не міг змиритися з цим. Не допомогли, не стали у пригоді й колишні його симпатії до видатного художника, адже, за визнанням самого Довженка, Сталін двічі рятував йому життя. На геть посивілу голову митця посипалися громи. Довженка було звинувачено в націоналізмі.
На засіданні ЦК, де відбувалося обговорення «України в огні», були присутні й три представники українського письменства — М. Бажан, О. Корнійчук, М. Рильський. Вони дивилися колись знамениті Довженкові фільми «Арсенал», «Земля», «Аероград», «Щорс» та інші. Жоден український націоналіст, певна річ, не створив би нічого подібного. Вони читали також його оповідання «Мати», де ідея інтернаціоналізму радянських людей знайшла свій найвищий вияв. Так само жодний український націоналіст не здатний був на такий твір. Знали вони й про те, що талант у митця могутній, рідкісний, який народжується раз на сто років. До того ж О. Корнійчук користувався у деспота прихильністю. Але й він не зважився, не посмів заступитися за генія, щоб хоч якось пом'якшити присуд. Після того засідання, як розповідає дружина митця, Олександр Петрович знищив три записні книжки.
Звинувачений у націоналізмі, що його засудив Довженко ще в «Арсеналі», він був підданий остракізму. Його ім'я викинули з правлінь і президій різних комітетів і товариств, де членство Олександра Петровича було більш ніж бажаним. Нічого йому так не хотілося тоді, як повернутися на Україну, на створену ним кіностудію, щоб рештки творчих сил покласти на відродження українського радянського кіно. Але йому було відмовлено. Чимало записів у «Щоденнику» свідчать про тяжкі душевні переживання митця, спричинені горезвісним обговоренням. Воно пригнобило, спантеличило його, негативно від-
билося на здоров'ї. Але чи не найдужче гнітила невідомість: звідки й чому звалилася на нього ця біда, адже іще недавно два члени Політбюро — Хрущов і Маленков, про що ми дізнаємося сьогодні з «Щоденника», ознайомилися з кіноповістю і висловилися за негайну її публікацію і постановку. Що ж скоїлося? Чому, з якого дива так жорстоко поставився до неї Сталін?
Уже вкотре читаю й перечитую «Україну в огні» якнайуважніше, з максимальною прискіпливістю, поставивши собі за мету будь-що виловити хоч краплину якогось «ізму». Але, крім оголеної правди тих днів та завидного знання тогочасної дійсності, не знаходжу нічого. Навпаки. З кожною прочитаною сторінкою все більше переконуюся в протилежному: в глибоко органічному інтернаціоналізмові автора. Ось — чорним по білому:
«Лаврін оглянувся. Партизани стояли кругом нього — українські, російські, казахські, татарські, киргизькі, його сподвижники й брати». - Або:
«Перед ним стояли учасники великих подій, жива грізна історія, її автори і криваві її виконавці..
— За що ми б'ємося? За що умираємо? — Голос Кравчини затремтів од глибокого напруженого хвилювання, і хвилювання передалось бійцям.— Вороги наші б'ються за особисті багатства, за владу над нашою землею. Наші друзі воюють за мир, і лад, і радості багатого, щасливого життя своїх країн, і здивовано питаються один одного по кабінетах, за що ж бореться радянська людина? За стільки, мовляв, доларів або марок чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному солдату? Ні, не за стільки, брати. Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі,— за Батьківщину».
Отже, звинувачення Довженка в націоналізмі — чистісінької води абсурд. Чи, може, Сталін прийняв за націоналізм загальнолюдську ідею продовження роду, яку з таким тактом і художньою майстерністю провів Довженко через героїв кіноповісті — Василя й Олесю? Чи видався йому націоналізмом Довженків гуманізм, загострене почуття справедливості, намагання підставити своє плече, полегшити хоч трохи долю рідному, поневоленому Гітлером народові у найтрагічніші для нього години, про що він з крайньою одвертістю запише в «Щоденнику»: «У цьому оповіданні (мова йде про «Україну в огні») я якось напівсвідомо, себто цілковито органічно, заступився за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею?» (28.ХІ 1943).
Тоді що ж це було? Хто зважився кинути на Довженка тінь перед диктатором? Схоже на те, що між Сталіним і Довженком стояв хтось третій, хто критичні місця твору, про які йшлося вище, міг використати з корисливою метою, аби таким чином самому вивищитись в очах диктатора. В «сталінські часи» нездорове суперництво, боротьба за прихильність і симпатії «вождя» визначали поведінку багатьох. Справа честі українських радянських літературознавців дошукатися сьогодні до причин Довженкового шельмування, розшифрувати такий запис у «Щоденнику»: «І тільки сьогодні, майже через два роки, довідавсь я, що була гадина, що вкусила мене нишком під серце, що «доказала научно» Берії свідомість (тут у значенні «навмисність».—О. Я.) і цілеспрямованість моєї безпомилкової акції. А Берії — значить, і Сталіну. Знайшлася потвора, холоднодуха й зла, якій я стояв на дорозі».
Так, знайшлася. В цьому немає жодного сумніву. Все було покладено на карту, щоб спаплюжити, очорнити, принизити могутній талант, не дати йому випростатися на пов-
10
ний зріст — як виросло б наше красне письменство, як збагатився б український кінематограф! Через рік після того засідання Довженко запише до свого «Щоденника»: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1945 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила
ненависть і зло великих якраз у момент їхньої малості».
Багаторічна розлука з Україною не могла не позначитися на моральному стані митця. Проте він не здавався, тримався з усіх сил, писав сценарій за сценарієм — «Повість полум'яних літ», «Прощай, Америко», «Зачарована Десна», «Антарктида» тощо. Але жоден, крім «Мічуріна», не. був поставлений. Можна було зневіритись, втратити бажання працювати, нарешті, проклясти все на світі. Не такий був Довженко! З початком будівництва Каховського моря митець, не по літах постарілий, незважаючи на хворе серце, поспішає на новобудову. За його словами, він мріє створити іще бодай одну-дві картини про комунізм. В гуркоті робітничих буднів воскресає його душа. Йому здається навіть, що він «перехитрить» самого себе: повертаючись із Каховки, матиме нагоду провідати в Києві рідну сестру та заодно спробує пробитися до київського начальства й закинути «вудочку» про переїзд до Києва. Здається, визріли для цього всі умови, відбувся вже й історичний Двадцятий з'їзд, після чого багато що прояснилося. Виявилося, що себе перехитрити легше, ніж когось. Ніхто не прийняв Олександра Петровича ні за першим заїздом, ні за другим. Недаром вихопилося було колись: «Ой земле рідна, мати моя і печаль. Прийми мене хоч мертвого».
Не повернувся до нас Довженко живим, не повернувся й мертвим, хоч і лишив заповіт поховати його на Україні. Повернувся лише своїм безсмертним доробком, фільмами, непоставленими кіноповістями, п'єсами, оповіданнями, статтями, записними книжками, щоденником. Як художник-мислитель, громадянин і провісник. Як полум'яний, шевченківського гарту, патріот. Як інтернаціоналіст до мозку кісток. Як митець світової слави. Сьогодні можна тільки дивуватися, як він, різонувши нравду-матінку в очі диктатору, не був одразу ж репресований. Що зупинило сатрапа? Дозволю собі висловити здогад: а чи не тому, що, прочитавши «Україну в огні», Сталін не міг не задуматися над Довженковою правдою? Одвертість, з якою її було висловлено, водночас підкуповувала й обеззброювала. На цю думку наводить, наприклад, такий запис у «Щоденнику»: ... «Україна в огні» прочитана, і буде на Україні через оце саме десь якось недозагублено не одну сотню людей. Я вірю в це, і ніщо не зіб'є мене з цієї віри» (28.ХІ 1943).
Гортаючи «Щоденник», бачимо, як боліли, мучили, виводили його з рівноваги оті дикі звинувачення. Довженко часто повертається до них, гостро полемізує зі Сталіним: «Чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отеє от знущання над життям людським? (19.1 1944)»
У «Щоденнику» ми знаходимо думки, у провісницькій суті яких не раз переконувались. «Часом думаю: ой як же багато дали ми Гітлеру для агітації проти себе... П'ятнадцять сотиків! Горе, горе... Ми будемо ненавидіти бідного дядька і карати його за те, що поліз він на ці сотики. Ми будемо вбачати в цім його вину, а не свою помилку. (5.1 V1942)». Думка записана понад сорок років тому, а як акутально й по-сучасному гостро звучить вона сьогодні! А є записи, до осмислення яких ми тільки наближаємось. «Один з парадоксів нашого часу є наявність у многих людей ідеї визволення Батьківщини од
11
ярма гітлеризму без змісту самої ідеї. Є командири і політпрацівники, що... поводяться зі звільненими людьми грубо, недобре, а часом і жорстоко, як із чимось винуватим, ворожим, підозрілим, забуваючи, що Батьківщина — це не тільки земля, а й рідні люди, плоть од плоті яких вони є. У них ідея гола і мертва. Що затьмарює їм душу, що засліплює очі? Те саме, що й до війни. Якийсь дефект виховання і стилю нашого життя. Холод формалізму. (29.ХІ 1943)».
Мабуть, ніхто так часто не провідував пам'ятник Шевченку, що навпроти червоного корпусу Київського університету, як Олександр Петрович. Це були не просто відвідини. Добувшись із вокзалу на вулицю Горького, де жила сестра, після короткого відпочинку він простував в напрямку вулиці Толстого, перетинав її і повертав ліворуч в парк Шевченка. Пам'ятника звідси не було видно, він височів на протилежному боці, якраз навпроти фасаду університету. Проте Олександр Петрович ще здалеку знімав з голови капелюха і йшов далі простоволосим. Наблизившись до постаменту, стояв якийсь час перед Поетом, вдивляючись у його кам'яні риси. В ці хвилини для Олександра Петровича не було на світі ближчої і ріднішої людини. Був далекий від того, щоб проводити будь-яку паралель між собою і ним, хоч вона й напрошувалась. Кобзаря аж на десять років одірвали від України з забороною писати й малювати. Довженка ж ніхто в Косарал не посилав, ніхто й не забороняв йому писати. Він і писав кіноповість за кіноповістю, а надрукувати і здійснити свої задуми на екрані не вдавалося.
Діалогам між двома геніями не було кінця. І коленого разу завершувалися вони не на користь Довженка. При винятковій здатності до аналізу Олександр Петрович не міг пояснити собі причини своєї немилості. Із Шевченком, наприклад, було все зрозуміло: у комедії «Сон» він гнівно таврував царизм, кревно образив матір імператора. В інших творах закликав народ «обух сталить, та добре вигострить сокиру». Чим же провинився він, Довженко? Невже тим, що піднімав народові дух у боротьбі з фашистською ордою і нічого так не хотів, як перемоги над нею? Цим самим я нітрохи не збираюсь вивищити сатрапів царських над сталінськими. Сатрапи є сатрапами, в яку епоху не жили б. Тут, можливо, діють закони інші, відомі людству з давніх давен. Знав про них і Довженко: «Так, очевидно, побудовано світ, що великим людям при всіх ладах жилося незатишно й тоскно» (1943). Чи не усвідомлення цієї істини тримало його й додавало сил. Чия ж вина, додамо від себе, що мудрі державні діячі — не менша рідкість, ніж великі художники.
Неважко уявити, яким сьогодні був би український кінематограф, якби після війни Довженко очолив рідну кіностудію. По-перше, він здійснив би постановку своїх нещасливих «дітей» — непоставлені сценарії, що само собою піднесло б українське кіномистецтво. По-друге, біля нього за ці роки згрупувалася б талановита молодь, майбутні майстри кіно. В талантах Олександр Петрович розбирався, знав, хто на що здатний. Радував і зворотний зв'язок: всією душею горнулися до нього учні.
Якби... Якби...
У сталінські часи цього, зрозуміла річ, не могло статися. Не продовжилося диво українського радянського кінематографа, яке започаткував був Довженко на Україні в двадцятих—тридцятих роках. Його не підпускали навіть до дверей кіностудії, яка згодом називатиметься іменем митця. Назавжди залишився в моїй пам'яті його вираз обличчя, зволожені очі, коли він розповідав мені про свої київські «походеньки». Тоді багато про що я й не здогадувався, як і мої ровесники-фронтовики. Жоден із нас не мав і найменшої
12
гадки, що білоголовий гість із Москви — наш національний геній, слава світового кіномистецтва.
Наспів час усвідомити: .наскільки геніальність Довженка ощасливила рідну й світову культуру, настільки ж вона обернулася до нього самого непроминущим особистим нещастям. Ніхто й ніколи не дослідить, коли і за яких обставин той чи той народ народжує геніїв. Певні в одному: з'являються вони на білий світ не за рознарядкою і не шляхом прямих чи не прямих виборів. Обирати можна кого завгодно, лише не геніїв. Тому на їхню долю, при засиллі всюдисущих пересічностей, випадає часом багато прикрощів, аж до позбавлення права жити й творити на рідній землі серед свого народу. Саме така доля спіткала Олександра Довженка, людину-творця, який своїм аналітичним розумом і самобутнім талантом так піднявся був над «сталінською» епохою, тобто над усією адміністративно-бюрократичною системою, що й сьогодні, через тридцять три роки після його смерті, у нас ледь не паморочиться в голові, коли дотикаємося до його неперебутніх осягнень. Як же високо ширяла Довженкова думка, як далеко в часі і просторі простиралася енергія його душі.
Не вщухає, не влягається шумовиння навколо імені диктатора. З кожним роком все повніше постає перед нами у всій своїй понівеченій суті багатомученицька правда. Та правда, яку ніс і сповідував Довженко. Настав нарешті час, коли ми можемо прочитати його твори у первісному вигляді, без скорочень, особливо «Щоденник». Як і Шевченко, Довженко лишив нам сповнену драматизму сповідь, виняткової сили людський документ. У ньому, як у фокусі, вмістилися і трагедії перших років війни, і думки з приводу тих чи тих подій, явищ, людей, і протест проти командно-бюрократичних методів керівництва, і вади нашого довоєнного виховання, і безприкладний героїзм радянських воїнів, і тривога за долю полонених бійців, як і за мільйони юнаків і дівчат, що не зі своєї волі опинилися на тимчасово окупованій території.
Геть-чисто все помічало його всевидяще око — і те, що відбувалося з рідним народом в той чи той момент, і те, що чекало на нього в майбутньому. Не знав і не знаю іншого художника, хто б у нашому двадцятому віці володів таким даром всебачення і про-вісництва.
Вельми шкода, що літературно-мистецький талант Довженка здійснився далеко не повністю. Цьому завадили культ і волюнтаризм. І зовсім не здійснився він як державний діяч, для чого у нього було підстав більше, ніж у будь-кого з його сучасників. Не можна без душевного болю й гіркої досади читати рядки, занесені до записника в кінці 1943 року: «Трагедія мого особистого життя полягає в тому, що я виріс із кінематографії. Велика громадська робота, де б я дійсно міг жити і творити народу добро, мені не судилася. її роблять навколо мене довгі роки люди і слабі і немічні духом. Я позбавлений творчості в житті, позбавлений радощів і гордощів творчості на користь народу. Я не живу в атмосфері державного горіння... Мене туди не пущено».
З сумом озираюсь кругом і, на жаль, не бачу жодної довкола душі, яка могла б сьогодні відповісти: чого Довженка «туди» не пущено, хто його «туди» не пустив і чому не дозволили йому повернутися після війни на Україну? Пора б уже дослідити цю ситуацію.
Глибоко й далеко бачив Олександр Петрович. Обігнав свій час на кілька десятиліть. Якщо й сьогодні, приміром, дехто пояснює поразки наших військ 1941 —1942 рргЧ?аК-тором раптовості, то Довженко ще 1942 року записав до свого блокнота: «Не було у нас
13
культури життя — нема культури війни. Тому страждаємо багато й по-дурному. Ніщо не проходить даром, сатрапство і дурість особливо».
Не певен також, чи виникли б, скажімо, сьогодні в нашій країні проблеми неперспективних сіл, нестачі продуктів харчування, якби колишнє керівництво прислухалося було до Довженкових планів землекористування? Часто-густо погляди митця розбігалися з офіційною точкою зору, проте з перебігом часу правда здебільшого виявилася на його боці. Багато його думок — неповторні, далекосяжні — забігають в наш час.
Упродовж років, що їх прожив Довженко після війни, не полишали його біль і гіркота, заподіяні «вінценосним» кривдником. До самої смерті бунтувала його душа проти тодішніх методів керування культурою: «Так не можна. Так гріх керувати митцями». І все ж напруженої праці митець не припиняв до останнього дня. Єдиним порадником і розрадником йому в ті невеселі дні був чистий аркуш паперу, над яким він схилявся, звіряючи йому свої почуття й помисли. Це — «Щоденник». Якби не посилена творча робота, не постійне спілкування з робочим людом, не ці безконечні розмови на самоті з собою, хтозна, чи й витримало б сталінську опалу його хворе серце.
Уважний читач «України в огні» та «Щоденника» не зможе не помітити, що значна частина щоденникових записів мають державне значення. Чи це стосується увічнення пам'яті героїв Жовтневої революції і Вітчизняної війни, чи питання землекористування, керування культурою чи виховання молодого покоління тощо. Великим митцям властиве мислення державне, масштабне, як і здатність сприймати й осмислювати свій час одразу, в конкретний момент життя, а не з далекої відстані, коли воно стає історією. Більше того: мисленому зору Довженка відкривалося й те, чому свідками ми стаємо сьогодні. Про це також дізнається читач зі щоденникових сторінок славетного митця й мислителя, і, поза всяким сумнівом, провісника. Маємо всі підстави, щоб це визначення закріпилося за ним подібно до того, як за Шевченком Кобзар чи Каменяр — за Іваном Франком. Олександр Довженко, як і два велети-попередники, належить якраз до того ряду творців, день народження якого — 12 вересня — годилося б відзначати щорічно і всенародно.
Олександр Підсуха
■
|