Книга: Фінансове право України, Шкарупа

Название: Фінансове право України, Шкарупа
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: книга

Державний вищий навчальний заклад „ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ" МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ФІНАНСОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Навчальний посібник

Київ 2007

ББК

УДК

Рекомендовано до друку Вченою радою Запорізького національного університету

Рецензенти:

Заступник начальника Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ,

доктор юридичних наук, доцент С.В.Пєтков,

начальник кафедри адміністративного права та адміністративного процесу

Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент В.Г.Поліщук.

Фінансове право України: Навчальний посібник: За заг.ред. д.ю.н., проф. Шкарупи В.К.- Київ: „Істина", 2007. - 148 с.

У навчальному посібнику подається у систематизованому вигляді матеріал з навчальної дисципліни "Фінансове право". Поряд із текстовим матеріалом із Загальної та Особливої частини, також подаються питання для самоконтролю знань студентів та текстові завдання щодо кожної теми та перелік рекомендованої літератури.

Для викладачів і студентів вищих навчальних закладів, широкого кола читачів.

ББК

УДК

У підготовці підручника взяли участь:

Шкарупа Віктор Костянтинович, доктор юридичних наук. професор, Заслужений юрист України, завкафедрою адміністративного права та адміністративної діяльності Національного університету Державної податкової служби України (тема 1)

Сквірський Ілля Олегович, асистент кафедри адміністративного та господарського права Запорізького національного університету (тема 1)

Коломоєць Тетяна Олександрівна, доктор юридичних наук, професор, завкафедрою адміністративного та господарського права, в.о. декана юридичного факультету Запорізького національного університету (тема 2)

Коваль Микола Васильович, кандидат юридичних наук, професор кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності Національного університету Державної податкової служби України (тема 2)

Болокан Інна Вікторівна, старший викладач кафедри цивільного права Запорізького національного університету (тема 3)

Комісаров Олександр Геннадійович, кандидат юридичних наук, начальник кафедри тактико спеціальної підготовки Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (тема 4, 5)

Сергєєва Світлана Миколаївна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права Запорізького національного університету (розділ 6)

Самойленко Георгій Валерійович, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права Запорізького національного університету (розділ 7,

8)

Михайленко Ольга Олександрівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права Запорізького національного університету (розділ 9)

Сінєльнік Руслан Васильович, старший викладач кафедри конституційного та трудового права Запорізького національного університету (розділ 10)

Зміст

Тема 1.ФІНАНСОВЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА.

Тема 2. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ.

Тема 3. ДЕРЖАВНІ ДОХОДИ ТА ДЕРЖАВНІ ВИТРАТИ.

Тема 4. ПОНЯТТЯ БЮДЖЕТУ. БЮДЖЕТНА СИСТЕМА УКРАЇНИ.

Тема 5. ПРАВОВІ ОСНОВИ ОПОДАТКУВАННЯ В УКРАЇНІ.

Тема 6. ПРАВОВА ПРИРОДА ДЕРЖАВНОГО БОРГУ. ДЕРЖАВНА ПОЗИКА.

Глава 7. ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ ОСНОВИ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ.

Глава 8. ПРАВОВІ ОСНОВИ ГРОШОВОГО ОБОРОТУ.

Тема 9. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНИХ ВІДНОСИН.

Тема 10. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ФІНАНСОВОГО

ЗАКОНОДАВСТВА.


Тема 1.ФІНАНСОВЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА.

1. Поняття, предмет і метод фінансового права.

2. Співвідношення фінансового права з іншими галузями права.

3. Система і джерела фінансового права.

4. Наука фінансового права. Фінансова політика. Фінансова діяльність держави.

5. Фінансово-правові норми: поняття, структура, види.

6. Фінансові правовідносини.

1. Поняття ,предмет і метод фінансового права.

Фінансове право - галузь національного права, норми якої регулюють відносини, які складаються в процесі мобілізації, розподілу, перерозподілу та використання державних коштів. Фінансове право - це галузь публічного права. Як і будь яку галузь права, фінансове право характеризують: предмет правового регулювання; метод правового регулювання; система законодавства.

Предмет фінансового права - це суспільні відносини, які виникають в процесі фінансової діяльності держави, тобто в процесі мобілізації, розподілу перерозподілу й використання державних коштів. Однак не всі правові відносини, в яких бере участь держава та її органи, є фінансовими. Предметом фінансового права є лише ті фінансові відносини, які випливають із владної діяльності держави в особі уповноважених нею органів в процесі фінансової діяльності. Інші види грошових відносин регулюються нормами інших галузей права (цивільним, адміністративним тощо).

Метод фінансового права - це органічна система прийомів і способів безперервного впливу на поведінку учасників фінансових відносин. Метод фінансового права - це метод владних приписів, який характеризується абсолютною визначенністю правових приписів, нерівністю учасників правових відносин, каральним характером фінансово-правових санкцій. Метод владних приписів - це основний метод регулювання суспільних відносин у процесі фінансової діяльності. Додатковий характер мають: метод рекомендацій, метод погодження та ряд інших, роль яких останнім часом підвищується.

2. Співвідношення фінансового права з іншими галузями права.

Фінансове право займає своє місце в системі національного права. Для співвідношення галузей права, як правило використовують предмет і метод правового регулювання. Простежимо співвідношення фінансового права з деякими галузями права.

Фінансове право і конституційне право.

За предметом правового регулювання галузі права, що розглядаються, різняться, оскільки конституційне право регулює основи суспільного ладу, політики, державний устрій, правове положення громадян, систему і принципи організації діяльності державних органів, завдання і функції держави. Фінансове право регулює фінансову діяльність держави. Як і інші галузі права, фінансове право розвивається на базі конституційного, розвиває, деталізує положення конституційно-правових норм щодо фінансової діяльності держави.

Щодо методів правового регулювання, треба відзначити, що вони дуже схожі за своїм характером та ознаками.

Фінансове право і адміністративне право.

Простежується схожість у методах правового регулювання (владний характер, нерівність сторін, каральний характер санкцій тощо). Щодо предмету регулювання, треба відзначити, що фінансове право теж спирається на норми адміністративного права, які регулюють основні принципи взаємовідносин особи і органів виконавчої влади, повноваження органів виконавчої влади у сфері фінансової діяльності, їх організаційно-правову структуру та інші положення. Фінансове право конкретизує положення, пов'язані з реалізацією вищезазначеними органами повноважень у фінансовій діяльності, організаційно-правові питання фінансової діяльності та інші положення.

Фінансове право і цивільне право.

Стосовно методів правового регулювання варто відзначити їх різний характер, оскільки цивільно-правовий метод правового регулювання характеризується, на відміну від фінансового, диспозитивністю, рівністю сторін, добровільністю тощо. Щодо предметів правового регулювання, спостерігається тісний їх зв' язок, оскільки цивільне право регулює серед багатьох майнових відносин й грошові відносини. Проте фінансове право регулює тільки організаційно-майнові відносини, що випливають із владної діяльності держави.

3. Система і джерела фінансового права. Система фінансового права - його внутрішня побудова, взаємозв' язок його структурних одиниць. Традиційно виділяють Загальну та Особливу частини фінансового права. У Загальну частину входять норми які регулюють: загальні принципи, форми і методи фінансової діяльності держави; правовий статус суб' єктів фінансово-правових відносин; фінансовий контроль; фінансово-правові норми і фінансово-правові відносини. Особливу частину фінансового права складають: норми бюджетного права; норми, що регулюють суспільні відносини у сфері державних доходів (податкові відносини, відносини державного кредиту, державного страхування); норми, що регулюють відносини у сфері державних видатків ( бюджетне фінансування, кошторисно-бюджетне тощо); норми банківського права; норми валютного регулювання; норми, що регулюють грошово-розрахункові відносини.

Загальна та Особлива частини взаємодоповнюють одна одну й становлять єдине ціле. Систему фінансового права також розглядають як сукупність: інститутів фінансового права (державного кредиту, валютного регулювання, державних видатків тощо); фінансово-правових норм.

Джерела фінансового права - зовнішні форми вираження норм фінансового права. Для фінансового права характерна множинність джерел різної юридичної природи. Завдяки мобільності відносин, які регулює . фінансове право, в Україні відсутній єдиний кодифікований акт, який би містив всі фінансово-правові норми. Також відсутні кодифіковані акти інститутів фінансового права, хоча на сьогоднішній день іде робота над створенням Податкового кодексу України.

На сьогоднішній день джерелами фінансового права України є:

- Конституція України;

- Закони України ("Про Державний бюджет на 2007 рік", "Про державну податкову службу в Україні", "Про податок на додану вартість" тощо);

- Регламент Верховної Ради України;

- Укази та розпорядження Президента України;

- Постанови, розпорядження, декрети Кабінету Міністрів України.

- Нормативні акти міністерств, державних комітетів, органів виконавчої влади зі спеціальним статусом (Міністерства фінансів України, Державного казначейства, НБУ тощо).

Для джерел фінансового права характерна поширеність підзаконних нормативно-правових актів. Продовжують діяти правові акти СРСР у частині, що не суперечить Конституції України та законам України до прийняття аналогічних документів державними органами України (згідно з положенням Закону України "Про правонаступництво"). Також діють міжнародні акти, ратифіковані Верховною Радою України.

Для фінансового права характерна ще одна особливість джерел, а саме: актів, які б містили суто фінансово-правові норми досить мало ("джерел у чистому вигляді"), в основному зустрічаються нормативно-правові акти комплексного характеру, які поряд з нормами фінансового права містять норми й інших галузей права.

4. Наука фінансового права.

Фінансове право розглядають як галузь права, як галузь законодавства і як науку. Наука фінансового права - внутрішня цілісна система узагальнених знань про фінансове право і фінансову діяльність держави і закономірності розвитку цих знань. Предмет науки фінансового права - система знань у формі наукових досліджень, фінансово-правових понять і категорій.

Особливості: це суспільнознавча наука; це юридична наука; це наука публічного права. Її функції: аналітична; критична; конструктивна; прогнозуюча.

Науковці фінансисти: Ю.А.Ровинський, М.А.Гурвич, С.Д.Ципкін, Л.В .Воронова, Н.І.Хімічева, І.В.Март'янов, М.І.Піскотін, О.М.Горбунова, Н.А. Куракова, Д.А.Бекерська, Є.О.Алісов, М.П.Кучерявенко, Л.А.Савченко, С.Т.Кадькаленко, П.С.Пацюрківський тощо.

Фінансова діяльність. Фінансова політика держави.

Фінансова діяльність держави - процес збирання, розподілу, перерозподілу та використання централізованих та децентралізованих грошових фондів, що забезпечують виконання функцій держави.

Централізовані державні кошти - грошові фонди, які потрапляють у розпорядження держави, за рахунок яких фінансуються капітальне будівництво, реконструювання невиробничої сфери, оборонний сектор, управління, правоохоронні органи тощо.

Децентралізовані державні фонди - фонди грошей підприємств, установ, організацій усіх форм власності, утворені за рахунок власних прибутків. Сукупність централізованих і децентралізованих грошових фондів -фінансові ресурси.

Об'єктом фінансової діяльності є відносини, що регулюють рух державних грошових фондів на всіх стадіях їхнього обігу (формування, розподіл, використання). У вузькому змісті слова йдеться про рух грошей, які утворюють державні фонди. Суб'єктний склад відносин, що регулюють фінансову діяльність, досить традиційний і визначений (держава, територіальні громади, юридичні та фізичні особи). Однак, слід відзначити особливість ролі держави. її ролі й місцю в цих умовах притаманна подвійність: з одного боку, держава виступає як суб'єкт, що хазяює, має статус власника коштів і організатора господарської діяльності; з іншого боку, держава виступає носієм влади, яку реалізує в сфері фінансової діяльності.

Зміст фінансової діяльності розкрито на окремих стадіях, якими й визначено особливості її здійснення:

1. На стадії формування централізованих і децентралізованих фондів створюють бюджетні фонди (Державного бюджету України й місцевих бюджетів), децентралізовані фонди.

2. На стадії розподілу коштів. У цьому випадку потрібно звернути увагу на три рівні здійснення фінансової діяльності в умовах цієї стадії: а) на рівні формування грошових фондів, що відбувається, наприклад, під час надходження коштів у бюджети (податок з доходів фізичних осіб, наприклад, поділяють під час сплати на три частини, що надходять до місцевих бюджетів різних видів); б) власне розподіл охоплює рух коштів, уже закріплених за окремими бюджетами, на фінансування державних завдань і функцій; в) перерозподіл, який здійснюють через механізми непрямих податків, мита, трансферних платежів.

3. На стадії використання державних коштів фінансову діяльність розподіляють за різними напрямами (галузями, регіонами тощо).

4. Завершальною стадією є контроль за рухом грошових фондів. Йому притаманна певна своєрідність. Якщо перші три стадії руху грошових фондів і, відповідно, фінансової діяльності послідовно випливають одна за одною й закінчення однієї припускає початок наступної стадії, то контроль різниться певною подвійністю: а) з одного боку, він має наскрізний характер і його здійснюють на кожній стадії руху коштів; б) з іншого боку, він виступає як підсумковий етап у русі грошових ресурсів, що поєднує підсумково-звітні дії.

Принципи фінансової діяльності держави: публічний характер діяльності; розподіл функцій фінансової діяльності між органами законодавчої та виконавчої влади; пріоритет у фінансовій діяльності органів представницької влади; пріоритет публічних видатків над прибутками; здорові фінанси; фінансова безпека держави; єдність фінансової діяльності і грошової системи держави; міжгалузевий характер діяльності; самостійність у визначених державою межах фінансової діяльності місцевого самоврядування; соціальна спрямованність діяльності; плановість; гласність тощо.

Методи фінансової діяльності - 1) методи формування грошових фондів: метод мобілізації коштів обов'язкового характеру; метод добровільної мобілізації грошових коштів; 2) методи розподілу грошових коштів: метод фінансування: бюджетного; відомчого; позабюджетного; 3) методи використання грошових фондів: метод встановлення цільового призначення державних фондів грошей; метод встановлення порядку використання коштів; метод встановлення порядку і нормативів розподілу прибутку державних суб' єктів; метод встановлення лімітів використання грошей; метод планування; метод фінансового контролю тощо.

Здійснюється фінансова діяльність держави за допомогою фінансової системи - сукупність різних ланок відносин, врегульованих фінансово правовими нормами, за допомогою яких держава здійснює фінансову діяльність. Елементи фінансової системи держави: загальнодержавні централізовані фонди (Державний бюджет); фінанси державного соціального страхування (Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування України); децентралізовані фонди; місцеві бюджети; державний та інші види кредиту; страхування.

Здійснюється фінансова діяльність держави за допомогою заходів, які у сукупності утворюють фінансову політику держави. Здійснюють фінансову діяльність держави: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; Міністерство фінансів України; НБУ; Державне казначейство України; Рахункова палата Верховної Ради України; місцеві органи самоврядування й місцеві органи виконавчої влади; Державна податкова адміністрація України тощо.

Здійснюють фінансову діяльність держави: 1. Верховна Рада України. Державну політику в фінансовій сфері здійснює Верховна Рада України, що затверджує загальнодержавні програми, Державний бюджет і внесення змін до нього, здійснює контроль за використанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання. Виключно законами України регулюють найважливіші питання в фінансовій сфері.

2. Президент України має певні повноваження стосовно фінансової сфери: призначення міністра фінансів; подання на затвердження до Верховної Ради кандидатур Голови Національного банку України.

3. Кабінет Міністрів України, який забезпечує: проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; розробку проекту Закону про Державний бюджет України; виконання затвердженого Державного бюджету України; надання звіту про виконання Державного бюджету України.

4. Міністерство фінансів України, яке здійснює оперативне управління через систему спеціалізованих органів.

5. НБУ здійснює контроль за проведенням грошово-кредитної політик.

6. Державне казначейство України, яке забезпечує організацію виконання Державного бюджету України, здійснює контроль за його виконанням і регулювання відносин між Державним бюджетом України та позабюджетними фондами, формує короткострокові прогнози обсягів державних фінансових ресурсів і надання інформації Верховній Раді та Президенту України.

7. Рахункова палата Верховної Ради України - орган державного фінансово-економічного контролю, створений Верховною Радою України. Рахункова палата забезпечує єдину систему контролю за виконанням Державного бюджету України й використанням позабюджетних фондів.

8. місцеві органи самоврядування й місцеві органи виконавчої

влади.

9. Державна податкова адміністрація України тощо. Здійснюється фінансова діяльність переважно у правових формах, які

доповнюються неправовими.

5. Фінансово-правові норми: поняття, структура, види. Фінансово-правові норми - це встановлені державою, загальнообов'язкові приписи щодо мобілізації, розподілу, перерозподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів, виражені у категоричній формі та забезпечені примусовою силою держави у разі недодержання.

Структура фінансово-правової норми традиційна, тобто гіпотеза , диспозиція і санкція.

Гіпотеза - частина норми, яка вказує на умови за яких виникають у суб' єктів фінансових правовідносин права та обов' язки (якщо має декілька джерел доходу).

Диспозиція_- основна частина норми, яка вказує на модель поведінки суб'єктів фінансових правовідносин (подання декларації, сплата податку).

Санкція - частина норми, яка вказує на негативні наслідки у разі порушення фінансово-правових приписів (застосування фінансових санкцій тощо).

Види фінансово-правових норм:

- за характером припису:

- зобов'язуючі - що передбачають обов'язок виконати певні дії у сфері фінансової діяльності (подання декларації про доход, сплата податку тощо);

- забороняючі - що передбачають утриматися від здійснення певних дій у фінансовій сфері (заборона проведеня касових операцій без видачі чеку тощо);

- уповноважуючі - що надають учасникам фінансово-правових відносин право здійснити певні дії.

- за змістом:

- матеріальні - вміщують матеріальний зміст юридичних прав і обов'язків суб' єктів фінансових правовідносин (обсяги фондів, ставки тощо);

- процесуальні - визначають процедуру здійснення фінансової діяльності держави (бюджетний процес тощо).

Особливості фінансово-правових норм: імперичний характер; переважно абсолютно-визначений характер; визначає моделі поведінки у сфері фінансової діяльності держави; публічний характер.

6.Фінансово-правові відносини: поняття, особливості, види Фінансово-правові відносини - це врегульовані нормами фінансового права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних прав і обов' язків, які реалізують приписи цих норм у сфері фінансової діяльності держави.

Особливості фінансово-правових відносин: 1) їх змістом є діяльність уповноважених державних органів по розподілу, перерозподілу та використанню державних коштів та здійсненню контролю за дотриманням законності у цій сфері; 2) одним із обов' язкових суб' єктів цих відносин є держава в цілому або уповноважені нею органи і, насамперед, фінансові та кредитні органи, які реалізують у цих відносинах свої владні повноваження, а з іншого боку суб' єктами цих відносин виступають приватні фізичні та юридичні особи, які є споживачами державних коштів, і джерелом їх накопичення через податкові правовідносини, якщо мають самостійне джерело доходу; 3) суб'єкти фінансових правовідносин завжди нерівноправні, оскільки держава та її органи виступають у них як такі, що наділені владними повноваженями, а інші їх учасники є об'єктами підпорядкування; 4) об'єктом фінансових правовідносин є гроші або зобов' язання в зв' язку з утворенням, розподілом або використанням централізованих чи децентралізованих фондів коштів; 5) вони носять публічний та імперативний характер, оскільки їх виникнення, зміни та припинення визначені законом і від волі сторін не залежать.

Функції фінансово-правових відносин вказують на коло осіб, на яких розповсюджується дія певної фінансово-правової норми; визначають конкретну модель поведінки у сфері фінансової діяльності держави; виступають умовою забезпечення реалізації прав і обов' язків суб' єктів фінансово-правових відносин.

Виникають фінансово-правові відносини на підставі юридичних фактів:

1) - дій - повязаних з волею суб'єктів фінансово-правових відносин:

- правомірних дій - поведінки, яка не суперечить приписам фінансово-правових норм (індивідуальні акти; юридичні вчинки; правомірні дії, скеровані на підтримку фінансових інтересів держави);

- неправомірних дій - поведінки, яка суперечить приписам фінансово-правових норм.

2) подій - не пов'язаних з волею суб'єктів фінансово-правових відносин. Структуру фінансово-правових відносин складають: суб'єкти

правовідносин; об' єкти правовідносин; зміст (сукупність прав і обов' язків правовідносин).

Види фінансово-правових відносин:

1) - залежно від функцій, що виконуються:

- регулятивні;

- правоохоронні.

2) залежно від галузевої належності:

- матеріальні;

- процесуальні.

3) за галузевою діяльністю:

- бюджетні;

- податкові;

- валютні;

- у галузі державних видатків;

- у галузі державних доходів;

- страхування;

- у галузі державного кредиту;

- у галузі грошового обігу тощо.

4) за направленістю:

- зовнішні;

- внутрішні.

5) за механізмом захисту:

- ті, що захищаються у судовому порядку;

- ті, що захищаються у адміністративному порядку, тощо.

Питання для самоконтролю.

1. Предмет, метод і система фінансового права.

2. Місце фінансового права у системі права України.

3. Джерела фінансового законодавства.

4. Поняття, структура фінансово-правових норм.

5. Класифікація фінансового-правових норм.

6. Поняття, структура, види фінансово-правових відносин.

7. Особливості фінансових правовідносин.

8. Фінансова політика держави.

9. Фінансова діяльність, її поняття, принципи.

10. Суб'єкти фінансової діяльності, їх повноваження.

Тести

1. Фінансове право - це:

а) галузь права;

б) інститут права;

в) комплексний інститут права;

г) підгалузь права.

2. Фінансове право -це:

а) галузь публічного права;

б) інститут публічного права;

в) галузь приватного права;

г) підгалузь приватного права.

3.Предмет фінансового права - це:

а) це суспільні відносини, які виникають в процесі фінансової діяльності держави, тобто в процесі мобілізації, розподілу перерозподілу й використання державних коштів;

б) це суспільні відносини, які виникають в процесі розподілу перерозподілу й використання державних коштів;

в) це суспільні відносини, які виникають в процесі мобілізації, державних коштів;

г) це суспільні відносини, які виникають в процесі перерозподілу державних коштів.

4. Метод фінансового права:

а) імперативний;

б) диспозитивний;

в) координації;

г) ре ординації.

5. Джерелом фінансового права є:

а) Бюджетний кодекс України;

б) Кодекс адміністративного судочинства України;

в) Лісовий кодекс України;

г) Митний кодекс України.

6. Структурним елементом фінансово-правової норми є:

а) гіпотеза;

б) зміст;

в) юридичний факт;

г) відповідальність.

7. Фінансова діяльність -це:

а) процес збирання, розподілу, перерозподілу та використання централізованих та децентралізованих грошових фондів, що забезпечують виконання функцій держави;

б) процес збирання і розподілу грошових фондів, що забезпечують виконання функцій держави;

в) процес збирання, розподілу, перерозподілу грошових фондів, що забезпечують виконання функцій держави;

г) процес збирання, розподілу, перерозподілу та використання централізованих грошових фондів, що забезпечують виконання функцій держави.

8. Фінансово-правові відносини - це:

а) це врегульовані нормами фінансового права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних прав і обов' язків, які реалізують приписи цих норм у сфері фінансової діяльності держави;

б) це врегульовані нормами цивільного та трудового права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних прав і обов' язків, які реалізують приписи цих норм у сфері фінансової діяльності держави;

в) це врегульовані нормами фінансового права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних прав і обов' язків, які реалізують приписи цих норм у сфері господарської діяльності держави;

г) це врегульовані нормами фінансового права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних обов' язків, які реалізують приписи цих норм у сфері фінансової діяльності держави.

9. За направленістю фінансово-правові відносини поділяються на:

а) зовнішні та внутрішні;

б) матеріальні та процесуальні;

в) прості та складні;

г) правомірні та протиправні.

10. Що є джерелом фінансового права:

а) Конституція України;

б) Кодекс поведінки державних службовців;

в) Концепція судово-правової реформи України;

г) Статут вищого навчального закладу.

Рекомендована література

1. Конституція України: Прийнята 28.06.1996 р.// Відомості Верховної Ради. - 1996. - N 30. - Ст. 141.

2. Бюджетний кодекс України// Відомості Верховної Ради України. -2001.- № 37-38. - Ст. 189.

3. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 25.05.1997 р. №280/97-ВР// Відомості Верховної Ради України. - 1997. - №24. -Ст. 170.

4. Фінансове право України: підручник/ Г.В.Бех, О.О.Дмитрик, І.Є.Криницький; За ред.. М.П.Кучерявенка. - К.: Юрчнком Інтер, 2006. - 320с.

5. Орлюк О.П. Фінансове право. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 527с.

6. Дмитренко Е. С. Фінансове право України: Практикум. - К.: Атіка, 2004. - 216с.

7. Музика О.Л. Фінансове право: Навчальний посібник. - К.: Вид. Паливода А.В., 2004. - 220с.

8. Финансовое право. Л.К. Воронова. Н.П. Кучерявенко. - Х.: Легас, 2003. - 360 с.

Тема 2. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ

1. Поняття, сутність, призначення фінансового контролю.

2. Види і методи фінансового контролю.

3. Органи та організація фінансового контролю.

1. Поняття, сутність, призначення фінансового контролю. Фінансовий контроль - частина загальнодержавного контролю. Йому властиві всі риси державного контролю, який одночасно може виступати однією з функцій управління та його стадією, елементом керівництва і засобом забезпечення законності. Значення фінансового контролю визначається характером фінансової діяльності держави.

Завдання фінансового контролю - 1) забезпечити своєчасне, найбільш ефективне, повне збирання грошових коштів, сприяти їх збільшенню, пошук нових джерел доходів; 2) перевірка фінансових планів підприємств, установ і організацій, планів виробництва, планів по собівартості, прибутку, платежах у бюджет тощо з метою раціонального використання коштів; 3) забезпечення виконання і додержання законів і фінансової дисципліни всіма державними, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами; 4) попередження та усунення порушень фінансової дисципліни.

Фінансова дисципліна - дотримання всіма фізичними і юридичними особами порядку ведення фінансового господарювання, дотримання встановлених правил, виконання фінансових зобов' язань.

Фінансовий контроль є завершальною стадією управління фінансами, наділеною специфікою вторинності, тобто перевірки вже наявного. Оскільки фінансовий контроль не є інструментом безпосередньої організації фінансової діяльності держави, а лише інструментом попередження, усунення порушень у цій діяльності та поліпшення її.

Об'єкт фінансового контролю не обмежено перевіркою тільки грошових фондів, насправді він містить у собі й матеріальні, природні, трудові та інші ресурси держави, тому що їх використання здійснюють у грошовій формі або опосередковано нею. Іншими словами, фінансовий контроль поширюється не тільки на безпосередньо фінансові, але й на пов'язані з ними господарські відносини. Безпосереднім предметом фінансового контролю виступають первинні документи, що містять відомості про фінансово-господарську діяльність контрольованого суб'єкта.

Фінансовий контроль є інструментом фінансового права, який складається із норм матеріальних та процесуальних, які регулюють суспільні відносини, які виникають з приводу встановлення відповідності фактичного стану завданому в галузі фінансової діяльності держави.

Таким чином, фінансовий контроль - це діяльність державних органів і недержавних організацій по забезпеченню законності, фінансової дисципліни і доцільності при мобілізації, розподілі, перерозподілі та використанні грошових коштів та зв' язаних з цим матеріальних цінностей.

2. Види і методи фінансового контролю. Види фінансового контролю:

- 1) в залежності від часу проведення:

- попередній - здійснюється на стадії розробки прогнозних розрахунків за бюджетом і планом, має на меті перевірку обґрунтованості розрахунків і пошук можливості більш ефективного їх використання;

- поточний (оперативний) - здійснюється під час виконання планів, проведення грошових операцій, реалізації матеріальних цінностей. Мета -досягти найбільш раціонального використання фінансових ресурсів, виявити додаткові можливості для збільшення доходів і зменшення витрат;

- наступний_- здійснюється за наслідками фінансово-господарської діяльності, при розгляді і затвердженні звітів, аналізів, виконання завдань, списання матеріальних цінностей і здійснюється шляхом ревізій, перевірок, інвентаризації. Мета - оцінка досягнутого й розробка стратегії на майбутнє.

2) за характером:

- обов'язковий - здійснюється в силу вимог нормативних актів або за рішеннями компетентних органів держави;

- ініціативний - здійснюється на підставі власних рішень господарюючих суб' єктів.

3) за суб'єктами:

- контроль органів законодавчої влади і місцевого самоврядування;

- контроль Президента України;

- контроль органів виконавчої влади загальної компетенції;

- контроль органів виконавчої влади спеціальної компетенції;

- контроль фінансово-кредитних органів;

- відомчий контроль;

- громадський контроль;

- аудиторський контроль.

Існує й інша класифікація фінансового контролю за суб'єктами здійснення:

- державний фінансовий контроль;

- муніципальний фінансовий контроль;

- суспільний (громадський) фінансовий контроль;

- аудиторський фінансовий контроль.

4) за джерелами інформації:

- фактичний, який полягає у вивченні реального стану об'єктам, який перевіряється, його огляду, обмірювання в натурі, встановлення дійсності наявності грошових і матеріальних ресурсів, аналізу отриманої інформації і документів на предмет їхньої відповідності;

- документальний - перевірка та аналіз первинних документів, які містять відомості про рух коштів.

5) за формою проведення:

- обов' язковий (зовнішній);

- ініціативний (внутрішній).

Методи фінансового контролю_- це прийоми і засоби його здійснення. Вони різноманітні й залежать від об'єкту контролю, мети і завдань, які стоять перед особами, які здійснюють перевірку, та інших факторів.

- перевірка - обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій та їх підрозділів. Наслідки перевірки оформлюються довідкою або доповідною запискою;

- ревізія - метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ, організацій, дотриманням законодавства з питань фінансів, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального відкриття недостач, розтрат, привласнень, інших зловживань. За наслідками ревізії складається акт.

Ревізії поділяються на: планові та позапланові; фактичні та документальні; фронтальні та вибіркові (часткові); комплексні та тематичні.

- обстеження - метод контролю окремих сторін діяльності підприємства, установи, організації, проте за значно ширшим колом показників, в ході якого здійснюється опитування, анкетування;

- інспекція - метод фінансового контролю на місцях, здійснюється з метою загального ознайомлення зі станом справ на місцях та надання оперативної практичної допомоги;

- спостереження - метод фінансового контролю, який має на меті загальне ознайомлення із станом фінансової діяльності бюджетних підприємств, установ та організацій. Цей метод як правило, передує застосуванню інших. Спостереження буває загальним і спеціальним.

- облік - специфічний фінансово-контрольний метод, сфера застосування якого переважно обмежується діяльність контролюючих органів під час здійснення реєстрації суб' єктів контролю або в інших випадках, зазначених чинним законодавством. Він не обмежений тільки реєстраційною роботою, також він містить аналітику й створення інформаційної бази.

- аналіз - здійснюється на основі звітності, він ґрунтується на використання спеціальних статистичних прийомів - індикативного методу, методу середніх і відносних величин.

- фінансово-економічна експертиза (проводиться щодо певних фінансових документів і за підсумками її видається висновок. наприклад, здійснюється рахунковою палатою Верховної ради України щодо проектів державного бюджету, законів та інших нормативних актів, міжнародних договорів України щодо питань фінансів тощо).

Методи фінансового контролю слід відрізняти від методики Їх проведення. Методика - це конкретні прийоми та засоби певних дій. Вона показує, у якому порядку проводити, наприклад, ревізію, з чого починати і чим закінчувати її. Методики контролю розробляються з урахуванням форми власності, організаційної структури, територіального аспекту.

Сфера фінансового контролю:

- бюджетний контроль;

- податковий контроль;

- валютний контроль;

- банківський контроль;

- страховий контроль.

3.Органи та організація фінансового контролю.

Фінансовий контроль здійснюється багатьма органами:

- Верховною Радою України, яка безпосередньо і через свої органи вирішує різноманітні питання фінансової діяльності. Вона здійснює фінансовий контроль при прийнятті законів, затвердженні Державного бюджету України та внесенні змін до нього; при виконанні бюджету, прийнятті рішення щодо звіту про його виконання. Верховна Рада України заслуховує послання Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України; розглядає Програми діяльності Кабінету Міністрів України і контролює їх виконання; вирішує організаційні питання фінансової діяльності держави. У межах своїх повноважень Верховна Рада України може створювати тимчасові слідчі комісії для розслідування справ, які становлять суспільний інтерес.

- Рахунковою палатою Верховної Ради України, яка створена для здійснення найвищого фінансово-економічного контролю Верховною Радою України діяльності органів виконавчої влади. Правовий статус цього органу визначено у ст. 85 Конституції України, Законі України від 11.07.1996 р. "Про Рахункову палату Верховної Ради України". Завдання Рахункової палати: організація і здійснення фінансового контролю за виконанням Державного бюджету, витрачанням коштів цільових фондів, за утворенням і погашенням боргу України, за наданням позичок і кредитів іноземним державам та за використанням одержаних коштів тощо.

- Президентом України через виконання своїх функцій безпосередньо та через спеціально створені органи: Секретаріат Президента України та інші органи. Наприклад, Президент України має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із поверненням їх на повторний розгляд.

- Кабінетом Міністрів України як вищий орган виконавчої влади при забезпеченні виконання фінансової функції держави. Він забезпечує керівництво державними фінансами та паралельно здійснює загальний фінансовий контроль.

- місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

- Міністерством Фінансів України за виконанням державного бюджету і за додержанням установами банківської системи правил касового виконання державного бюджету по доходах; встановлює порядок ведення бухгалтерського обліку і звітності про виконання бюджетів, форми обліку і звітності щодо касового виконання бюджетів.

- Державним казначейством через організацію виконання Державного бюджету і контроль за його виконанням, а також контроль за надходженням і використанням коштів державних позабюджетних фондів.

- Державною податковою адміністрацією через здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджету податків, зборів, інших обов'язкових платежів.

- Державною податковою міліцією через здійснення оперативної роботи і перевірку матеріалів про правопорушення податкового законодавства;

- Державною контрольно-ревізійною службою через здійснення державного контролю за збереженням і використанням бюджетних коштів.

- Національний банк України через здійснення банківського регулювання та нагляду, здійснення сертифікації аудиторів, що проводять аудиторські перевірки банків, організацію та здійснення валютного контролю, аналіз стану грошово-кредитних, фінансових, цінових і валютних відносин.

- Державна митна служба України через контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України, за точною та своєчасною сплатою митна та інших митних платежів.

- Державна пробірна палата через контролю за випробуванням, виробництвом, використанням, обігом, збереженням дорогоцінних металів та каменів, виконанням операцій з цими цінностями.

- аудиторські фірми та фізичні особи, які здійснюють аудиторську діяльність (так званий аудиторський фінансовий контроль). Аудит - перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормам. Основне завдання аудиторського контролю - отримання об'єктивної інформації про фінансовий стан суб'єкта, який перевіряють, відповідність його господарської діяльності чинному законодавству. Аудиторські перевірки можуть бути добровільними (ініціативними, проведеними за рішеннями самого суб'єкта господарської діяльності) та обов'язковими (ст. 10 Закону України «Про аудиторську діяльність»).

Питання для самоконтролю

1. Поняття, сутність фінансового контролю.

2. Суб' єкти фінансового контролю в Україні.

3. Форми фінансового контролю: поняття, види.

4. Ревізія як метод фінансового контролю.

5. Методи фінансового контролю.

6. Принципи фінансового контролю.

7. Класифікація суб' єктів фінансово-контролю.

8. Аудит та його роль у здійсненні фінансового контролю.

9. Види фінансового контролю, критерії розподілу.

10. Функції фінансового контролю.

Тести

1. Фінансовий контроль - це:

а) діяльність державних органів і недержавних організацій по забезпеченню законності, фінансової дисципліни і доцільності при мобілізації, розподілі, перерозподілі та використанні грошових коштів та зв' язаних з цим матеріальних цінностей;

б) діяльність недержавних організацій по забезпеченню законності, фінансової дисципліни і доцільності при мобілізації, розподілі, перерозподілі та використанні грошових коштів та зв' язаних з цим матеріальних цінностей;

в) діяльність державних органів і недержавних організацій по забезпеченню доцільності при мобілізації, розподілі, перерозподілі та використанні грошових коштів та зв' язаних з цим матеріальних цінностей;

г) діяльність державних органів і недержавних організацій по забезпеченню мобілізації, розподілу, перерозподілу та використання грошових коштів та зв' язаних з цим матеріальних цінностей.

2. Методами фінансового контролю є: а) перевірка;

б) вилучення фінансових документів;

в) звітність;

г) аудит.

3. Чи є Рахункова палата при Верховній Раді України суб'єктом фінансового контролю?

а) так

б) ні

в) в залежності від періоду

г) лише при вчиненні спільних дій із правоохоронними органами.

4. Суб'єктами фінансового контролю в Україні є:

а) Президент України;

б) Міністерство внутрішніх справ України;

в) Вища атестаційна комісія України;

г) Антимонопольний комітет України.

5. Ревізія - це:

а) метод фінансового контролю;

б) форма фінансового контролю;

в) принцип фінансового контролю;

г) функція фінансового контролю.

6. В залежності від часу проведення фінансовий контроль буває:

а) попередній, поточний, наступний;

б) попередній, послідовний;

в) поточний, наступний, підсумковий;

г) попередній, підсумковий.

7. Фінансово-економічна експертиза є:

а) формою фінансового контролю;

б) методом фінансового контролю;

в) елементом методики фінансового контролю;

г) принципом фінансового контролю.

8. За підсумками ревізії оформлюється:

а) акт;

б) протокол;

в) довідка;

г) постанова.

9. За суб' єктами здійснення фінансовий контролю буває:

а) державний;

б) навчальний;

в) ініціативний;

г) процесуальний.

10. Муніципальний фінансовий контролю здійснюють:

а) Міністерство фінансів України;

б) Державна податкова адміністрація України;

в) органи місцевого самоврядування;

г) Президент України.

Рекомендована література

1. Конституція України: Прийнята 28.06.1996 р.// Відомості Верховної Ради. - 1996. - N 30. - Ст. 141.

2. Бюджетний кодекс України// Відомості Верховної Ради України. -2001.- № 37-38. - Ст. 189.

3. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 25.05.1997 р. №280/97-ВР// Відомості Верховної Ради України. - 1997. - №24. -Ст. 170.

4. Фінансове право України: підручник/ Г.В.Бех, О.О.Дмитрик, І.Є.Криницький; За ред.. М.П.Кучерявенка. - К.: Юрчнком Інтер, 2006. - 320с.

5. Орлюк О.П. Фінансове право. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 527с.

6. Дмитренко Е. С. Фінансове право України: Практикум. - К.: Атіка, 2004. - 216с.

7. Музика О.Л. Фінансове право: Навчальний посібник. - К.: Вид. Паливода А.В., 2004. - 220с.

8. Финансовое право. Л.К. Воронова. Н.П. Кучерявенко. - Х.: Легас, 2003. - 360 с.

Тема 3. ДЕРЖАВНІ ДОХОДИ ТА ДЕРЖАВНІ ВИТРАТИ

1. Поняття та класифікація державних і муніципальних доходів.

2. Поняття та класифікація державних і муніципальних витрат.

1. Поняття та класифікація державних і муніципальних доходів

Для реалізації державою своїх функцій, здійснення мети та завдань, що стоять перед нею, необхідною умовою є наявність відповідних фінансових коштів, за рахунок яких і задовольняються державні потреби. Формування таких фінансових коштів виражається через такі категорії, як публічні, державні та муніципальні доходи. При цьому перша включає у себе дві останніх.

Публічні доходи - це врегульовані нормами фінансового права доходи до грошових фондів суб'єктів публічного права, що спрямовуються останніми на реалізацію завдань і функцій держави, органів місцевого самоврядування та на задоволення публічного інтересу. Це частина національного доходу країни, що при його розподілі й перерозподілі надходить у розпорядження держави, органів місцевого самоврядування та державних цільових фондів коштів.

Основним джерелом доходів держави є внутрішній валовий продукт, частину якого вона використовує для покриття власних видатків.

Державні доходи - це частина внутрішнього валового продукту, що надходить у вигляді різних грошових платежів і надходжень у власність держави для використання їх компетентними державними органами для забезпечення мети й завдань, що стоять перед державою.

В юридичній літературі слушно зроблено зауваження про необхідність відмежування понять державні доходи та фінансові ресурси держави, адже останні є ширшим поняттям, і включають у себе не лише доходи держави, а й доходи усіх фізичних та юридичних осіб України, що отримують доходи на території України і за її межами та володіють певним майном на праві власності.

Відповідно до ст. 142 Конституції України та ст. 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах мають власні доходи, якими розпоряджаються відповідні органи місцевого самоврядування (муніципальні доходи).

Муніципальні доходи - частина внутрішнього валового продукту, що надходить у формі платежів і надходжень у місцеві бюджети її служить розв'язанню різних питань, що стоять перед органами місцевого самоврядування.

У формуванні державних доходів беруть участь усі ланки фінансової системи країни. В результаті цієї діяльності держава формує низку грошових фондів, утворення яких відбувається за різними напрямами (кошти держави, надходження від юридичних і фізичних осіб, кошти, відраховані громадськими організаціями).

Центральне місце у системі доходів держави посідають доходи бюджету, які являють собою всі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України.

Державні та муніципальні доходи становлять багатогранну та єдину систему, яка може бути класифікована в залежності від того чи іншого критерію, покладеного в її основу. Так, залежно від методу утворення державні та муніципальні доходи поділяються на обов'язкові та добровільні.

Залежно від порядку утворення державні та муніципальні доходи поділяються на централізовані та децентралізовані. Централізовані зосереджуються на рівні державного бюджету, в той час як децентралізовані акумулюються на рівні державних підприємств, організацій чи установ.

Залежно від юридичної форми надходжень державні та муніципальні доходи поділяються на податкові та неподаткові. До податкових відносяться податки й збори податкового характеру (збори, мита, плати). Їх характерною рисою є те, що саме ці платежі становлять основу доходів держави та органів місцевого самоврядування. До неподаткових можна віднести штрафи, кошти, що надходять від реалізації державної власності.

Залежно від територіального рівня державні та муніципальні доходи поділяються на загальнодержавні та місцеві.

Залежно від джерела утворення державні та муніципальні доходи поділяються на отримані від державного або муніципального господарства;

від юридичних осіб, заснованих на недержавній власності; від громадських організацій; від фізичних осіб.

Бюджетні доходи, як основну складову державних доходів, в свою чергу також можна класифікувати за різними підставами. За соціально-економічними ознаками доходи бюджетів поділяються на доходи від господарської діяльності, від зовнішньоекономічної діяльності, від використання природних ресурсів, від державних монополій, митні платежі, збори та інші неподаткові платежі тощо. За порядком зарахування до бюджету доходи поділяються на власні, закріплені та регулюючі.

Власні доходи бюджетів формуються за рахунок надходжень від власних джерел. Правову базу для формування власних доходів місцевих бюджетів основаних, насамперед, на комунальній власності територіальних громад, складають Конституція України, закони України Про місцеве самоврядування та Про власність. Бюджетне законодавство, в свою чергу, конкретизує загальні норми вищезазначених нормативно-правових актів (наприклад, ст. 69 Бюджетного кодексу України).

Закріплені доходи - це доходи, віднесення яких до певного рівня бюджету здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України на довготривалій основі у розмірі територіального надходження або у твердо фіксованому розмірі. До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування, належать плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад, плата за торговельний патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності тощо. Закон про Державний бюджет щороку передбачає склад закріплених доходів державного бюджету в повному або процентному відрахуванні від надходжень.

Регулюючі доходи - це доходи, надходження яких до бюджетів нижчих рівнів щорічно визначає Верховна Рада України або представницький орган місцевої влади при затвердженні своїх актів про бюджет. Юридичною підставою зарахування регулюючих доходів до кожного бюджету нижчого рівня є правовий акт про бюджет вищого рівня, тобто зарахування регулюючих доходів до регіональних бюджетів та бюджетів АРК, міст Києва та Севастополя здійснюється на підставі Закону про Державний бюджет. Зарахування до сільського або селищного бюджету здійснюються на підставі рішення про районний бюджет.

За юридичною формою доходи бюджетної системи поділяються на податкові та неподаткові. Формування доходної частини бюджетів в основному зорієнтовано на податкові доходи.

У Бюджетному кодексі (ст. 9) наведено наступну класифікацію доходів бюджету:

- податкові надходження. Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі;

- неподаткові надходження. Неподатковими надходженнями визнаються: доходи від власності та підприємницької діяльності; адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу; надходження від штрафів та фінансових санкцій; інші неподаткові надходження;

- доходи від операцій з капіталом;

- трансферти (кошти, одержані від органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі).

Формування державних та муніципальних доходів забезпечується фінансово-правовими нормами, що регулюють відносини, які виникають при встановленні та введенні податків, неподаткових доходів до бюджетів та цільових фондів; визначенні принципів формування доходів, структури доходів бюджетної системи; справлянні податків та обов'язкових зборів, плат тощо; здійсненні контролю за надходженням коштів до бюджету; застосуванні уповноваженими органами санкцій за порушення фінансового законодавства. Аналіз чинного фінансового законодавства дозволяє зробити висновок, що правові норми, які регулюють питання формування державою грошових фондів, переважно розкидані між такими підгалузями фінансового права, як бюджетне й податкове.

Основними фінансовими інструментами формування доходів виступають:

- податки, що являють собою плату суспільства державі за виконання нею певних завдань та функцій, відрахування частини внутрішнього валового продукту на суспільні цілі та потреби;

- відрахування, що здійснюються за встановленими нормативами та передбачають цільове призначення платежів, у тому числі при зарахуванні до Спеціального фонду бюджету;

- плати, які передбачають певну еквівалентність взаємовідносин між державою та платниками, оскільки держава виступає власником ресурсів або має монопольне право на надання певних послуг, яких потребують юридичні та фізичні особи.

2. Поняття та класифікація державних і муніципальних витрат

Формування публічних (державних та муніципальних) доходів та їх використання для забезпечення державних та місцевих потреб безсумнівно є взаємозалежними процесами. Обсяг витрат безпосередньо залежить від обсягу доходів. За їх невідповідності настають негативні наслідки у вигляді дефіциту бюджету, інфляції, введення додаткових податкових важелів та фінансової кризи. Тому під час планування витрат з боку органів держави й місцевого самоврядування необхідним є передбачення можливості їх покриття за рахунок очікуваних доходів.

Державні витрати - це планова діяльність органів держави й місцевого самоврядування щодо цільового використання публічних коштів. У складі державних витрат виділяють витрати бюджетів. Державні витрати є однією із сторін фінансової діяльності. До прийняття Бюджетного кодексу України у правовій літературі терміни "витрати" та "видатки" ототожнювались. Але законодавець у п. 13 та 14 ст. 2 Бюджетного кодексу надав тлумачення цих термінів. Витрати бюджету він визначив як видатки бюджету та кошти на погашення основної суми боргу, а видатки - як кошти, спрямовані на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. На нашу думку, не має різниці в термінах (значеннях), є різні види витрат.

Поняття державних видатків і видатків державного бюджету співвідносяться як загальне та частина, оскільки останні разом із видатками місцевих бюджетів, а також державних цільових фондів коштів належать до державних видатків.

В доктрині виділяють наступні підходи до класифікації державних і муніципальних витрат. Витрати держави можна класифікувати на поточні витрати та витрати на розвиток.

Враховуючи розподіл централізованих фондів (бюджетів) на загальний та спеціальний, витрати можна класифікувати на пов'язані з фінансуванням діючих підприємств, учбових закладів, соціальних програм і т.п. та витрати, пов'язані з окремими, спеціальними напрямками.

Залежно від форм власності суб'єктів, що здійснюють публічні витрати, витрати поділяються на державні та муніципальні.

За характером участі в суспільному виробництві державні і муніципальні витрати поділяються на основні кошти, оборотні кошти та резерви.

За джерелом отримання й використання державні і муніципальні витрати поділяються на централізовані та децентралізовані. Виробничі підприємства в системі господарства покривають свої потреби за рахунок власних коштів або залучених у кредитно-фінансових установах кредитних ресурсів. За своєю фінансовою природою такі витрати є децентралізованими. Витрати бюджетних організацій є централізованими, оскільки здійснюються за рахунок коштів відповідного бюджету (державного або місцевого). В той же час бюджетні установи, що фінансуються за рахунок коштів централізованого фонду, мають можливість отримати доходи від власної діяльності. У зв'язку з цим існує два режими бюджетного фінансування: кошторисно-бюджетний режим та режим фінансування підприємств і організацій, які мають свої доходи, а бюджетні асигнування одержують як фінансову допомогу.

За цільовим призначенням витрати можуть здійснюватись на заробітну плату, на господарські витрати, на поточний ремонт.

За роллю в суспільному виробництві витрати спрямовуються: на розвиток матеріального виробництва та на нематеріальну сферу.

За функціональною ознакою (кошти спрямовують відповідно до функцій діяльності держави) основні напрями витрат на:

- загальнодержавні функції;

- економіку держави (з виокремленням її галузей: будівництво, промисловість, зв'язок і т. д.);

- національну оборону;

- громадський порядок, безпеку та судову владу;

- духовний та фізичний розвиток;

- соціальний захист та соціальне забезпечення.

- науку й освіту;

- державне управління й місцеве самоврядування;

- охорону здоров'я;

- охорону навколишнього природного середовища, попередження та ліквідацію надзвичайних ситуацій, наслідків стихійних лих;

- житлово-комунальне господарство;

- обслуговування державного боргу;

- міжнародну діяльність тощо.

Певну класифікацію мають і видатки бюджету. Так, за економічним змістом видатки бюджету поділяються на поточні, капітальні та видатки на кредитування за вирахуванням погашення. Їх склад визначає Кабінет Міністрів України. Поточні видатки забезпечують постійне фінансування завдань і функцій держави та органів місцевого самоврядування. Вони спрямовуються на утримання бюджетних установ, організацій та органів, що діють на початок бюджетного періоду; на фінансування затверджених національних або муніципальних програм; на фінансування заходів соціального призначення та інше. До поточних видатків відносять і трансферти бюджетам місцевого самоврядування, трансферти населенню або певним групам населення, трансферти підприємствам або іншим країнам.

Капітальні видатки спрямовані на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, ноу-хау, на розширене відтворення. До них належать кошти, що використовуються на придбання земельних ділянок, будівель, споруд та устаткування; витрати згідно з прямими кредитними зобов'язаннями та кредитними гарантіями або на придбання інших фінансових активів; витрати на проведення науково-дослідної роботи, освіту та підвищення кваліфікації.

Обсяги державних капітальних вкладень по міністерствах, відомствах, а також переліки будов виробничого і соціального призначення, які споруджуються із залученням капітальних вкладень за рахунок коштів державного бюджету, щорічно розподіляються і затверджуються Кабінетом Міністрів України, і, як правило, із значним запізненням, що вкрай негативно впливає на ефективність використання бюджетних коштів.

Юридичне значення поділу видатків на поточні та капітальні полягає у тому, що за наявності бюджетного дефіциту першочергово фінансуватимуться поточні видатки.

У випадках невистачання бюджетних коштів для покриття всіх витрат, що включені у бюджет, застосовується секвестр витрат, тобто пропорційне скорочення всіх витрат, окрім захищених (ст. 55 Бюджетного кодексу України). захищені витрати визначаються щорічно Законом про Державний бюджет.

Стаття 82 Бюджетного кодексу встановлює витрати, які фінансуються з Державного бюджету, а ст. 87 - державні програми.

З Державного бюджету України фінансуються видатки на:

1) державне управління:

а) законодавчу владу;

б) виконавчу владу;

в) Президента України;

2) судову владу;

3) міжнародну діяльність;

4) фундаментальні та прикладні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв'язки державного значення;

5) національну оборону;

6) правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави;

7) освіту:

а) загальну середню освіту:

спеціалізовані школи (в тому числі школи-інтернати), засновані на державній формі власності;

загальноосвітні школи соціальної реабілітації;

б) професійно-технічну освіту (навчальні та інші заклади освіти, засновані на державній формі власності);

в) вищі навчальні заклади, засновані на державній формі власності;

г) післядипломну освіту;

ґ) позашкільні навчальні заклади та заходи з позашкільної роботи з дітьми, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

д) інші заклади та заходи в галузі освіти, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

8) охорону здоров'я:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (багатопрофільні лікарні та поліклініки, що виконують специфічні загальнодержавні функції, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

б) спеціалізовану, високоспеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, спеціалізовані медико-санітарні частини, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

в) санаторно-реабілітаційну допомогу (загальнодержавні санаторії для хворих на туберкульоз, загальнодержавні спеціалізовані санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів Великої Вітчизняної війни);

г) санітарно-епідеміологічний нагляд (санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями);

ґ) інші програми в галузі охорони здоров'я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

9) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) виплату пенсій військовослужбовцям рядового, сержантського та старшинського складу строкової служби та членам їх сімей, пенсії військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, іншим особам, визначеним законом; сплату до Пенсійного фонду України страхових внесків за окремі категорії осіб, передбачені законом; фінансування доплат, надбавок, підвищень до пенсій, встановлених законом;

б) державні програми соціальної допомоги (грошову допомогу біженцям; компенсації на медикаменти; програма протезування; програми і заходи із соціального захисту інвалідів, у тому числі програми і заходи Фонду України соціального захисту інвалідів; відшкодування збитків, заподіяних громадянам; заходи, пов'язані з поверненням в Україну кримськотатарського народу та осіб інших національностей, які були незаконно депортовані з України; щорічна разова грошова допомога ветеранам Великої Вітчизняної війни; довічна стипендія для учасників бойових дій; кошти, що передаються до Фонду соціального страхування на випадок безробіття; часткове покриття витрат на виплату заборгованості з регресних позовів шахтарів);

в) державну підтримку громадських організацій інвалідів і ветеранів, які мають статус всеукраїнських;

г) державні програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

ґ) державну підтримку молодіжних громадських організацій на виконання загальнодержавних програм і заходів стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

д) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;

10) культуру і мистецтво:

а) державні культурно-освітні програми (національні та державні бібліотеки, музеї і виставки національного значення, заповідники національного значення, міжнародні культурні зв'язки, державні культурно-освітні заходи);

б) державні театрально-видовищні програми (національні театри, національні філармонії, національні та державні музичні колективи і ансамблі та інші заклади і заходи мистецтва згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

в) державну підтримку громадських організацій культури і мистецтва, що мають статус національних;

г) державні програми розвитку кінематографії; ґ) державну архівну справу;

11) державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств;

12) фізичну культуру і спорт:

а) державні програми підготовки резерву та складу національних команд та забезпечення їх участі у змаганнях державного і міжнародного значення (утримання центральних спортивних шкіл вищої спортивної майстерності, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, формування національних команд, проведення навчально-тренувальних зборів і змагань державного значення з традиційних та нетрадиційних видів спорту; підготовка і участь національних збірних команд в олімпійських та паралімпійських іграх, у тому числі фінансова підтримка баз олімпійської підготовки);

б) державні програми з інвалідного спорту та реабілітації (центр "Інваспорт", участь у міжнародних змаганнях з інвалідного спорту, навчально-тренувальні збори до них);

в) державні програми фізкультурно-спортивної спрямованості;

13) державні програми підтримки регіонального розвитку та пріоритетних галузей економіки;

14) програми реставрації пам'яток архітектури державного значення;

15) державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв'язку, телекомунікацій та інформатики;

16) державні інвестиційні проекти;

17) державні програми з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха;

18) створення та поповнення державних запасів і резервів;

19) обслуговування державного боргу;

20) проведення виборів та референдумів, державне фінансування політичних партій;

21) інші програми, які мають виключно державне значення.

Серед видатків Державного бюджету України, як складової державних видатків, виділяються також таємні видатки, які пов'язані з державною таємницею. Таємні видатки передбачені на діяльність органів державної влади в інтересах національної безпеки. Контроль за проведенням таємних видатків здійснюють Рахункова палата та Міністерство фінансів України у порядку, визначеному Верховною Радою України. Звіти про проведені таємні видатки розглядаються парламентськими комітетами з питань бюджету, з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, з питань національної безпеки і оборони.

У процесі здійснення видатків держави й органів місцевого самоврядування виникає широке коло відносин, які завжди виявляються у формі правовідносин і мають грошовий характер. Ці відносини регулюються різними галузями права: фінансовим, цивільним, господарським і т.д. У фінансово-правових відносинах з витрат завжди бере участь три суб'єкти.

Насамперед, це орган, уповноважений державою чи органом місцевого самоврядування, що представляє публічний інтерес, оскільки ці відносини виникають не в інтересах окремої фізичної чи юридичної особи, а в інтересах держави чи органів місцевого самоврядування.

Другим обов'язковим суб'єктом відносин в сфері витрат є банк, через який Державне казначейство України видає кошти;

Третій суб'єкт - отримувач коштів, яким може бути підприємство, установа, організація державної, комунальної або, навіть, приватної форм власності.

Державні й муніципальні витрати здійснюють шляхом фінансування. Фінансуванням є безоплатне та безповоротне виділення коштів із державних або муніципальних фінансових фондів на здійснення публічних потреб.

Фінансування поширено здебільшого на державні об'єкти. Разом з тим порядок фінансування має свої особливості, залежно від цільового призначення коштів, суб'єктів, що їх отримують, джерел фінансування. Фінансування є діяльністю, яка має плановий характер, у зв'язку з чим виділяють короткострокове, середньострокове та довгострокове фінансування, а також окреме місце посідає річне фінансування.

Держава, виділяючи бюджетні асигнування, завжди визначає пріоритети витрат; загальний обсяг фінансування; цільове використання коштів та норми витрат.

Незалежно від джерел покриття видатків фінансування здійснюється на підставі принципів плановості, безоплатності і безповоротності, цільового спрямування коштів, ефективності їх використання, фінансування в міру виконання плану, оптимального поєднання власних, бюджетних та кредитних джерел, здійснення контролю за використанням коштів.

Окремо виділяють додаткові принципи кошторисно-бюджетного фінансування, до яких відносять одержання максимуму ефективності при мінімумі витрат та урахування раніше використаних коштів.

Принцип плановості проявляється в тому, що свою фінансову діяльність держава здійснює за допомогою методу планування, суть якого полягає в тому, що всі витрати з централізованих фондів коштів повинні обов'язково відображатися у фінансових планах. Об'єктивною необхідністю планування за нинішніх умов є посилення соціальної спрямованості фінансових планів, відмова від залишкового методу фінансування соціальної сфери. Об'єктом фінансового планування є фінансові ресурси.

Фінансове планування здійснюється шляхом укладання індивідуальних і зведених фінансових планів. Індивідуальні фінансові плани включають баланси доходів та видатків підприємств та кошториси бюджетних установ. Зведені фінансові плани, в свою чергу, поділяються на загальнодержавні, територіальні та галузеві. Загальнодержавними планами є зведений фінансовий баланс, державний бюджет, баланс доходів і витрат населення. Територіальними фінансовими планами виступають місцеві бюджети, зведені фінансові баланси територій, плани фінансових інститутів. Галузеві включають фінансові плани міністерств, відомств, корпорацій, об'єднань тощо. Усі фінансові плани пов'язані між собою.

Характерною рисою видаткових правовідносин є їх безоплатний характер, оскільки кошти з бюджету виділяють на виконання певних завдань і функцій уповноважених органів або фінансування загальнодержавних чи місцевих програм і не вимагають повернення.

Принцип безповоротності та безоплатності фінансування державних видатків означає виділення коштів без прямого їх повернення державі та без внесення до державних фондів коштів будь-якої платні за отримання цих коштів.

Принцип цільового спрямування фінансування державних витрат полягає у необхідності суворого додержання при здійсненні видатків цілей та заходів, що фінансуються відповідно до затверджених фінансових планів. Якщо кошторисом бюджетної установи передбачено певну суму, що повинна спрямовуватися на фінансування поточних видатків протягом звітного періоду, така сума може відпускатися саме на фінансування поточних видатків. Кошти мають відпускатися та використовуватися у межах затверджених фінансових планів на підставі чітко визначених нормативів.

Законодавство обмежує можливість використовувати кошти не за цільовим призначенням. Для додержання принципів ефективності та збалансованості бюджетів відповідного рівня бюджетним установам заборонено здійснювати запозичення у будь-якій формі або надавати за рахунок бюджетних коштів позички юридичним та фізичним особам, крім випадків, передбачених законом.

Принцип ефективного використання коштів має на меті одержання суспільно необхідного або бажаного результату за мінімальних витрат трудових і матеріальних ресурсів. Це означає вдосконалення форм і методів оперативного управління виробничою та фінансовою діяльністю держави, розробку додаткових важелів і стимулів, спрямованих на скорочення матеріальних втрат і непродуктивних витрат, інтенсифікацію виробництва та використання науково-технічного прогресу; використання високих комп'ютерних технологій тощо.

Принцип фінансування в міру виконання планів означає виділення коштів не автоматично, а відповідно до фактичного виконання робіт, кількісних та якісних показників, що зумовлюють обсяги витрат на конкретні цілі в момент виникнення реальної потреби у наданні коштів. Саме завдяки цьому принципу грошові ресурси можуть перебувати у постійному обігові. Реалізується цей принцип при фінансуванні капіталовкладень і капітальних ремонтів, де в разі невиконання планів засвоєння коштів невикористані грошові ресурси враховуються при наданні бюджетних коштів на наступний період.

Принцип оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних коштів полягає в тому, що під час визначення обсягу фінансування на всіх рівнях спочатку враховується наявність та можливість використання власних коштів або скорочення власних видатків, потім - можливість отримання банківських кредитів і лише за об'єктивної неможливості покрити видатки з вищезазначених джерел вирішується питання про виділення бюджетного або відомчого фінансування. Цей принцип застосовується на стадії планування, розподілу та використання державних ресурсів при покритті поточних видатків та капіталовкладень. Реалізація цього принципу на практиці має певні труднощі.

Принцип додержання режиму економії застосовується на стадії фактичного використання коштів і проявляється у раціональному використанні трудових та матеріальних ресурсів, використанні новітніх ресурсозберігаючих технологій, підвищенні норм виробітку сировини та природних ресурсів тощо. Чинне законодавство встановлює, що обов'язковим є виконання вимоги щодо першочергового забезпечення бюджетними коштами видатків на оплату праці з нарахуваннями, а також на господарське утримання установ. Під час визначення видатків у проектах кошторисів установи повинна забезпечуватися економія коштів і матеріальних цінностей. До кошторисів можуть включатися тільки видатки, передбачені законодавством, необхідність яких зумовлена характером діяльності установи. Видатки на придбання обладнання, капітальний ремонт приміщень тощо, які не є першочерговими, можуть передбачатися лише за умови забезпечення коштами невідкладних витрат та відсутності заборгованості. При цьому видатки на заробітну плату з коштів спеціального фонду обчислюються залежно від обсягу діяльності, що проводиться за рахунок цих коштів, із застосуванням встановлених законодавством норм, які використовуються установами аналогічного профілю.

Пошук та розвиток техніки і технології виробництва, пошук дешевих ресурсів можуть привести до економії та раціонального використання природних, матеріальних та грошових ресурсів держави.

Принцип здійснення контролю за використанням коштів забезпечує додержання фінансової дисципліни всіма учасниками видаткових відносин. Контроль дає можливість з'ясувати помилки та недоліки у фінансовій діяльності держави та вжити заходів щодо їх усунення. В подальшому на підставі одержаних інформаційних даних розробляються показники для перспективного та поточного планування державних видатків під час визначення цільового спрямування коштів та їх оптимальних обсягів.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення та охарактеризуйте державні доходи.

2. Розкрийте співвідношення державних доходів і доходів бюджетів.

3. Розмежуйте поняття державні доходи та фінансові ресурси держави.

4. Дайте визначення та охарактеризуйте муніципальні доходи.

5. Назвіть відомі Вам класифікації державних та муніципальних доходів.

6. Які класифікації бюджетних доходів як основної складової державних доходів Вам відомі?

7. Проаналізуйте чинне бюджетне та податкове законодавство та наведіть приклади правових норм, які регулюють питання формування державою грошових фондів у Бюджетному кодексі України та податковому законодавстві.

8. Які основні фінансові інструменти формування доходів держави Вам відомі?

9. Поняття державних витрат.

10. Види державних і муніципальних витрат.

Тести:

1. Частина внутрішнього валового продукту, що надходить у вигляді різних грошових платежів і надходжень у власність держави для використання їх компетентними державними органами для забезпечення мети й завдань, що стоять перед державою, це:

а) державні доходи;

б) муніципальні доходи;

в) державні витрати;

г) муніципальні витрати.

2. Частина внутрішнього валового продукту, що надходить у формі платежів і надходжень у місцеві бюджети її служить розв'язанню різних питань, що стоять перед органами місцевого самоврядування, це:

а) державні доходи;

б) муніципальні доходи;

в) державні витрати;

г) муніципальні витрати.

3. Залежно від методу утворення державні та муніципальні доходи поділяються на:

а) обов' язкові та добровільні;

б) централізовані та децентралізовані;

в) податкові та неподаткові;

г) загальнодержавні та місцеві.

4. Залежно від порядку утворення державні та муніципальні доходи поділяються на:

а) обов' язкові та добровільні;

б) централізовані та децентралізовані;

в) податкові та неподаткові;

г) загальнодержавні та місцеві.

5. Залежно від юридичної форми надходжень державні та муніципальні доходи поділяються на:

а) обов' язкові та добровільні;

б) централізовані та децентралізовані;

в) податкові та неподаткові;

г) загальнодержавні та місцеві.

6. Залежно від територіального рівня державні та муніципальні доходи поділяються на:

а) обов' язкові та добровільні;

б) централізовані та децентралізовані;

в) податкові та неподаткові;

г) загальнодержавні та місцеві.

7. Залежно від джерела утворення державні та муніципальні доходи поділяються на:

а) обов' язкові та добровільні;

б) централізовані та децентралізовані;

в) доходи від державного або муніципального господарства, юридичних осіб, громадських організацій та фізичних осіб.

г) податкові та неподаткові.

8. Безоплатне та безповоротне виділення коштів із державних або муніципальних фінансових фондів на здійснення публічних потреб, це:

а) фінансування;

б) інвестування;

в) самоокупність;

г) трансферти.

9. Планова діяльність органів держави й місцевого самоврядування щодо цільового використання публічних коштів, це:

а) державні доходи;

б) муніципальні доходи;

в) державні витрати;

г) муніципальні витрати.

10. Принцип фінансування видатків, згідно з яким закріплюється необхідність суворого додержання при здійсненні видатків цілей та заходів, що фінансуються відповідно до затверджених фінансових планів, це:

а) принцип плановості;

б) принцип ефективного використання коштів;

в) принцип безповоротності та безоплатності фінансування державних видатків;

г) принцип цільового спрямування фінансування державних витрат.

Рекомендована література

1. Конституція України: Прийнята 28.06.1996 р.// Відомості Верховної Ради. - 1996. - N 30. - Ст. 141.

2. Бюджетний кодекс України// Відомості Верховної Ради України. - 2001.-№ 37-38. - Ст. 189.

3. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 25.05.1997 р. №280/97-ВР// Відомості Верховної Ради України. - 1997. - №24. - Ст. 170.

4. Про власність: Закон України від 07.02.1991 р. №697-ХІІ// Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №20. - Ст. 249.

5. Дмитренко Е. С. Фінансове право України: Практикум. - К.: Атіка, 2004. - 216 с.

6. Музика О. А. Доходи місцевих бюджетів за українським законодавством. - К.: Атіка, 2004. - 344 с.

7. Музика О.Л. Фінансове право: Навчальний посібник. - К.: Вид. Паливода А.В., 2004. - 220 с.

8. Науково-практичний коментар Бюджетного кодексу України / Кол. авт.: В.І. Антипов, Л.К. Воронова, Н.В. Вороніна та ін.; За заг. ред. проф. П.В. Мельника; ДПА України; Нац. акад. держ. подат. служби України; АПрН України; Наук.-досл. ін-т фінанс. права. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 416 с.

9. Орлюк О.П. Фінансове право: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 528 с.

10. Финансовое право. Л.К. Воронова. Н.П. Кучерявенко. - Х.: Легас, 2003.

- 360 с.

11. Фінансове право України: Підручник / Г.В. Бех, О.О. Дмитрик, І.С. Криницький / За ред М.П. Кучерявенка. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 320 с.

12. Байбакова О.О. Кошторисам доходів і видатків - повсякденну увагу (Про форми і методи контролю за дотриманням законодавства при формуванні, затвердженні і виконанні кошторису бюджетних установ // Фінансовий

контроль. - 2004. - №2. - С. 6-10.

Тема 4 ПОНЯТТЯ БЮДЖЕТУ. БЮДЖЕТНА СИСТЕМА УКРАЇНИ.

1. Поняття бюджету та бюджетної системи України, внутрішня структура бюджетів.

2. Бюджетний процес та його учасники.

3. Правове регулювання місцевого бюджетного процесу.

4. Контроль за дотриманням бюджетного законодавства, відповідальність за бюджетні правопорушення.

1. Поняття бюджету та бюджетної системи України, внутрішня структура

бюджетів

Конституція України визначила коло функцій, виконання яких покладено на державні органи поєднані у спеціальні системи. Для виконання таких функцій державним органам необхідні фінансові та матеріальні ресурси, які в умовах товарно-грошових відносин мають грошовий характер.

Витрати кожного державного органу на виконання державних функцій покриваються з одного „базового" джерела - загальнодержавних фінансів, які поєднуються у централізованому фонді - Державному бюджеті. Бюджет являє собою розпис доходів і витрат держави, підприємства, установи, організації, родини або окремої особи на певний (бюджетний) період, що передбачає розробку загального плану створення (формування) та використання ресурсів з метою забезпечення виконання функцій кожного органу окремо. Складності такому плану додає той факт, що грошей у бюджеті у цілісному вигляді ніколи не буває, після їх надходження на бюджетний рахунок, вони у найкоротший термін використовуються на фінансування відповідних потреб. Таким чином бюджет є головним фінансовим планом, що поєднує доходи і витрати за обсягом, термінами та суб' єктами.

У державі бюджет виконує ряд основних функцій: перерозподіляє національний дохід, стабілізує процеси суспільного виробництва, здійснює державну соціальну політику. Під час їх виконання бюджет отримує такі характеристики: економічну - бюджет впливає на економіку, а її реальний стан

- на бюджетні показники, політичну - вищий представницький орган держави

- Верховна Рада - затверджує обсяги доходів та видатків бюджету, чим ставить уряд під свій контроль на час його виконання, правову - бюджет затверджується у формі Закону України - вищого за юридичною силою та обов'язковістю виконання нормативно-правового акту.

Суспільні відносини, що складаються у процесі формування та виконання Державного бюджету регулюються бюджетним правом. Такими відносинами є фінансові відносини у сферах визначення бюджетного устрою, повноважень держави, Автономної Республіки Крим (далі - АРК) та адміністративно-територіальних одиниць у галузі бюджету, прав окремих державних органів щодо здійснення таких повноважень, розмежування доходів та видатків між різними ланками бюджетної системи, а також спеціальний порядок складання, розгляду, затвердження й виконання бюджетів, складання звітів про їх виконання.

Бюджетне право займає особливе, панівне місце у системі фінансового права, а більшість інших інститутів лише забезпечують його розвиток або є його „продовженням". Поряд з цим бюджетне право має деякі особливі характеристики, що „обмежують" його значення та розповсюдження. Так, бюджетне право регулює фінансові відносини лише між державними органами, підприємствами, установами, організаціями. Бюджетне право - сукупність фінансово-правових норм, що регулюють суспільні відносини, які складаються у процесі формування та використання державного бюджету.

Нормативно-правовими актами, що регулюють бюджетні відносини в Україні, є: 1) Конституція України; 2) Бюджетний Кодекс України; 3) закон про Державний бюджет України; 4) інші закони, що регулюють бюджетні правовідносини; 5) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного Кодексу та інших законів України; 6) нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного Кодексу, інших законів України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України; 7) рішення органів АРК, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, прийняті відповідно до Бюджетного Кодексу, нормативно-правових актів.

При здійсненні бюджетного процесу в Україні положення будь-яких нормативно-правових актів застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать положенням Конституції України, Бюджетного Кодексу та закону про Державний бюджет України. Якщо міжнародним договором України, поданим на ратифікацію, встановлено інші положення, ніж у відповідних нормах бюджетного законодавства України, такі положення приймаються окремими законами про внесення змін до відповідних законів і розглядаються

Верховною Радою України одночасно з ратифікацією міжнародного договору України, яким такі положення передбачені.

Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України та місцевих бюджетів регулюються лише Бюджетним кодексом України. Таким саме ним визначаються засади бюджетної системи України, її структура, принципи, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства.

Бюджетна система України - сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

При цьому, бюджет - це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади АРК та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Місцеві бюджети - бюджет АРК, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

Між державою, АРК та місцевим самоврядуванням виникають відносини щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України, метою регулювання яких є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень.

Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахунок коштів державного бюджету та місцевих бюджетів, поділяються на:

1) видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також інші передбачені Бюджетним Кодексом видатки, які не можуть бути передані на виконання АРК та місцевому самоврядуванню та здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України. Відповідальність за їх здійснення покладається на відповідні органи державної влади;

2) видатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані до виконання АРК та місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у тому числі трансфертів з Державного бюджету України. Відповідальність за їх здійснення покладається на Раду міністрів АРК, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад, міських, селищних, сільських голів;

3) видатки на реалізацію прав та обов'язків АРК та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер та визначені законами України здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у тому числі трансфертів з Державного бюджету України. Відповідальність за їх здійснення покладається на Раду міністрів АРК, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад, міських, селищних, сільських голів.

Держава може передати Раді міністрів АРК чи органам місцевого самоврядування право на здійснення видатків лише за умови відповідної передачі бюджетних ресурсів у вигляді закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) або їх частки, а також трансфертів з Державного бюджету України.

Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад, міські, селищні, сільські голови зобов'язані забезпечити здійснення видатків з відповідних місцевих бюджетів з додержанням розподілу цих видатків між бюджетами. Забороняється планувати та здійснювати видатки, не віднесені до місцевих бюджетів Бюджетним Кодексом, а також здійснювати впродовж бюджетного періоду видатки на фінансування бюджетних установ одночасно з різних бюджетів.

Розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв виділяються на такі групи: перша група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг і які розташовані найближче до споживачів. Видатки цієї групи здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань; друга група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг для всіх громадян України. Видатки цієї групи здійснюються з бюджетів міст республіканського значення АРК та міст обласного значення, а також районних бюджетів; третя група -видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Видатки цієї групи здійснюються з бюджету АРК та обласних бюджетів.

З бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки всіх трьох

груп.

Для визначення розподілу міжбюджетних трансфертів використовується фінансовий норматив бюджетної забезпеченості, який визначається шляхом ділення загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців чи споживачів соціальних послуг. При його розрахунку може передбачатися обсяг нерозподілених видатків, який об'єднує види видатків на ті повноваження, встановлення нормативів по яких є недоцільним.

Фінансові нормативи бюджетної забезпеченості для місцевих бюджетів коригуються коефіцієнтами, що затверджуються Кабінетом Міністрів України та враховують відмінності у вартості надання соціальних послуг залежно від: 1) кількості населення та споживачів соціальних послуг; 2) соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних та інших особливостей (з часу їх визначення) адміністративно-територіальних одиниць. Міжбюджетні трансферти поділяються на:

1) дотацію вирівнювання;

2) субвенцію;

3) кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів; 4) інші дотації.

У Державному бюджеті України можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам: 1) дотація вирівнювання бюджету АРК, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, районним бюджетам та бюджетам міст республіканського значення АРК та міст обласного значення; 2) субвенція на здійснення програм соціального захисту; 3) субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою; 4) субвенція на виконання інвестиційних проектів; 5) інші субвенції.

У Державному бюджеті України затверджується обсяг дотації вирівнювання та субвенцій окремо для бюджету АРК, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського АРК, міст обласного значення та районних бюджетів, а також коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, якщо є підстави для їх надання та отримання.

Розподіл обсягу міжбюджетних трансфертів визначається на основі формули, що затверджується Кабінетом Міністрів України і повинна враховувати такі параметри: 1) фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючі коефіцієнти до них; 2) кількість мешканців та кількість споживачів соціальних послуг; 3) індекс відносної податкоспроможності відповідного міста чи району; 4) прогнозний показник кошика доходів бюджетів місцевого самоврядування для бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського значення АРК та міст обласного значення, і прогноз доходів районних бюджетів; 5) коефіцієнт вирівнювання.

Обсяг кошика доходів відповідного бюджету визначається із застосуванням індексу відносної податкоспроможності бюджету на основі даних про фактичне виконання відповідного бюджету за три останні бюджетні періоди - коефіцієнту, що визначає рівень податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці у порівнянні з аналогічним середнім показником по Україні у розрахунку на одного мешканця. Для його визначення використовується кошик доходів бюджетів місцевого самоврядування, що збільшується на суму втрат у доходах, що виникли внаслідок надання пільг платникам податків.

Індекси відносної податкоспроможності відповідних бюджетів не можуть змінюватися і переглядатися частіше, ніж раз на три роки.

Коефіцієнт вирівнювання застосовується до обчисленого за формулою обсягу дотації вирівнювання і визначається в межах від 0,60 до одиниці. При цьому загальний обсяг коштів, на який зменшується сума дотацій вирівнювання, є тотожним загальному обсягу коштів, на який зменшується сума коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів у разі застосування коефіцієнту вирівнювання.

Якщо прогнозні показники доходів бюджету АРК, обласних і районних бюджетів, міських бюджетів, перевищують розрахунковий обсяг видатків відповідного бюджету, обрахований із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів, для такого бюджету встановлюється обсяг коштів, що підлягають передачі до Державного бюджету України. Коефіцієнт вирівнювання застосовується до обчисленого за формулою обсягу коштів, що підлягають передачі до Державного бюджету України, і визначається в межах від 0,60 до одиниці.

Міські та районні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах дотації вирівнювання бюджетам районів у містах, бюджетам сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань, а також кошти, що передаються з цих бюджетів.

Верховна Рада АРК та відповідні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах такі види міжбюджетних трансфертів: 1) субвенції на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об'єктів спільного користування; 2) субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань; 3) субвенції на виконання інвестиційних проектів; 4) інші субвенції.

Сукупність показників бюджетів, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного і соціального розвитку держави має назву зведеного бюджету.

Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету АРК та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя. Зведений бюджет АРК включає показники бюджету АРК, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського значення. Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області. Зведений бюджет району включає показники районних бюджетів, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району. Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. У разі, коли місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл.

Функціонування бюджетної системи України ґрунтується на таких принципах: 1) єдності бюджетної системи України - єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності; 2) збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період; 3) самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади АРК та органів місцевого самоврядування. Органи влади АРК та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради АРК та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети; 4) повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування; 5) обгрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил; 6) ефективності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів; 7) субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен грунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача; 8) цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями; 9) справедливості і неупередженості -бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами; 10) публічності та прозорості - Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою АРК та відповідними радами; 11) відповідальності учасників бюджетного процесу - кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Важливу роль для регулювання бюджетних відносин відіграє доступність інформації про бюджет. Міністерство фінансів України забезпечує доступність до публікації: 1) проекту закону про державний бюджет; 2) закону про Державний бюджет України на відповідний період з додатками, що є його невід'ємною частиною; 3) інформації про виконання Державного бюджету України за підсумками кварталу та року; 4) інформації про показники виконання зведеного бюджету України; 5) іншої інформації про виконання Державного бюджету України.

Проект закону про державний бюджет підлягає обов'язковій публікації в газеті «Урядовий кур'єр» не пізніше ніж через сім днів після його подання Верховній Раді України. Верховна Рада АРК та Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують публікацію інформації про місцеві бюджети, в тому числі рішень про місцевий бюджет та періодичних звітів про їх виконання. Рішення про місцевий бюджет повинно бути оприлюднене не пізніше десяти днів з дня його прийняття. Інформація про виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів (крім бюджетів сіл і селищ) підлягає обов'язковій публікації не пізніше 1 березня року, що наступає за роком звіту: Державного бюджету України - в газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр»; місцевих бюджетів - у газетах, визначених відповідними радами. Міністерство фінансів України до 20 березня за участю Комітету Верховної Ради України з питань бюджету, Рахункової палати здійснює публічне представлення звіту про виконання Державного бюджету України за попередній рік у розрізі економічної класифікації видатків. Інформація про час і місце публічного представлення публікується разом із звітом про виконання Державного бюджету України. Головні розпорядники коштів Державного бюджету України здійснюють публічне представлення звітів про витрачання бюджетних коштів у розрізі економічної класифікації видатків до 15 квітня. Рішення про час і місце представлення звітів визначається рішенням Кабінету Міністрів України, яке підлягає публікації в газеті «Урядовий кур'єр». Головні розпорядники бюджетних коштів зобов'язані додавати до звітів розшифрування (деталізацію) витрат за статтями, які перевищують 5 млн. гривень (крім заробітної плати з нарахуваннями на неї та комунальних платежів).

Публічне представлення звітів (в розрізі економічної класифікації видатків) про виконання місцевих бюджетів (крім бюджетів сіл і селищ) здійснюється до 20 березня. Інформація про час і місце публічного представлення звітів публікується разом із звітом про виконання відповідних бюджетів. До звітів додається розшифрування (деталізація) витрат за статтями, розмір яких перевищує (крім заробітної плати з нарахуваннями на неї та комунальних платежів): для бюджету міста Києва - 2 млн. гривень; для бюджету АРК, обласних бюджетів, бюджету міста Севастополя - 1 млн. гривень; для бюджетів міст, районів - 500 тис. гривень.

Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників застосовується бюджетна класифікація України, яку затверджує Міністр фінансів України та інформує про це в обов'язковому порядку Верховну Раду України.

Бюджетна класифікація має такі складові частини:

1) класифікація доходів бюджету; 2) класифікація видатків (в тому числі кредитування за вирахуванням погашення) бюджету;

3) класифікація фінансування бюджету;

4) класифікація боргу.

Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

1) податкові надходження;

2) неподаткові надходження;

3) доходи від операцій з капіталом;

4) трансферти.

Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі.

Неподатковими надходженнями визнаються: 1) доходи від власності та підприємницької діяльності; 2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу; 3) надходження від штрафів та фінансових санкцій; 4) інші неподаткові надходження.

Доходи Державного бюджету України включають: 1) доходи (за винятком тих, що згідно з статтями 64, 66 та 69 Бюджетного Кодексу закріплені за місцевими бюджетами), що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов'язкові платежі та Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів», а також від плати за послуги, що надаються бюджетними установами та інших визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств; 2) гранти і дарунки у вартісному обрахунку; 3) міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.

До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, належать такі податки і збори (обов'язкові платежі): 1) податок з доходів фізичних осіб у частині, визначеній статтею 65 Бюджетного Кодексу; 2) державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам; 3) плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад; 4) плата за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, що справляється виконавчими органами відповідних рад; 5) плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності (за винятком плати за придбання торгових патентів пунктами продажу нафтопродуктів (автозаправними станціями, заправними пунктами), що справляється виконавчими органами відповідних рад; 6) надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями; 7) єдиний податок для суб'єктів малого підприємництва у частині, що належить відповідним бюджетам.

Вказані податки і збори (обов'язкові платежі) складають кошик доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів. При цьому податок з доходів фізичних осіб, який сплачується юридичною особою (працедавцем), зараховується до відповідного місцевого бюджету за її місцезнаходженням та місцезнаходженням її підрозділів, уповноважених підрозділів в обсягах податку, нарахованого працівникам цих підрозділів.

Доходи бюджету АРК та обласних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, формуються за рахунок: 1) 25 відсотків податку з доходів фізичних осіб, що сплачується (перераховується) на відповідній території; 2) 25 відсотків плати за землю, що сплачується (перераховується) на території АРК та відповідної області; 3) плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються Радою міністрів АРК та обласними державними адміністраціями.

Доходи районних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, формуються за рахунок: 1) 50 відсотків податку з доходів фізичних осіб, що сплачується (перераховується) на території сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань; 2) 15 відсотків плати за землю, що сплачується на території сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань; 3) плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються районними державними адміністраціями; 4) плати за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, що сплачується (перераховується) районними державними адміністраціями; 5) надходження адміністративних штрафів, що накладаються районними державними адміністраціями або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями.

До доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать: 1) місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування; 2) 100 відсотків плати за землю - для бюджетів міст Києва та Севастополя; 75 відсотків плати за землю - для бюджетів міст республіканського АРК та міст обласного значення; 60 відсотків плати за землю - для бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань; 3) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів у частині, що зараховується до відповідного бюджету; 4) надходження сум відсотків за користування тимчасово вільними бюджетними коштами; 5) податок на промисел, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування; 6) надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади; 7) плата за забруднення навколишнього природного середовища у частині, що зараховується до відповідного бюджету; 8) кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебуває у комунальній власності; 9) фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування; 10) плата за оренду майнових комплексів, що знаходяться у комунальній власності; 11) надходження від місцевих грошово-речових лотерей; 12) плата за гарантії; 13) гранти та дарунки у вартісному обрахунку; 14) власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету; 15) податок на прибуток підприємств комунальної власності; 16) платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення; 17) інші надходження, передбачені законом.

Видатки бюджету класифікуються за:

1) функціями, з виконанням яких пов'язані видатки (функціональна класифікація видатків);

2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);

3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків);

4) за бюджетними програмами (програмна класифікація видатків). Функціональна класифікація видатків має такі рівні деталізації: 1)

розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення відповідно загальних функцій держави, АРК чи місцевого самоврядування; 2) підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, АРК чи місцевого самоврядування.

За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається Міністром фінансів України.

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

Видатки Державного бюджету України включають бюджетні призначення, встановлені законом про Державний бюджет України на конкретні цілі, що пов'язані з реалізацією державних программ (функцій): 1) державне управління: а) законодавчу владу; б) виконавчу владу; в) Президента України; 2) судову владу; 3) міжнародну діяльність; 4) фундаментальні та прикладні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв'язки державного значення; 5) національну оборону; 6) правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави;7) освіту: а) загальну середню освіту: спеціалізовані школи (в тому числі школи-інтернати), засновані на державній формі власності; загальноосвітні школи соціальної реабілітації; б) професійно-технічну освіту (навчальні та інші заклади освіти, засновані на державній формі власності); в) вищі навчальні заклади, засновані на державній формі власності; г) післядипломну освіту; ґ) позашкільні навчальні заклади та заходи з позашкільної роботи з дітьми; д) інші заклади та заходи в галузі освіти, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій; 8) охорону здоров'я: а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (багатопрофільні лікарні та поліклініки, що виконують специфічні загальнодержавні функції); б) спеціалізовану, високоспеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, спеціалізовані медико-санітарні частини, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки); в) санаторно-реабілітаційну допомогу (загальнодержавні санаторії для хворих на туберкульоз, загальнодержавні спеціалізовані санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів Великої Вітчизняної війни); г) санітарно-епідеміологічний нагляд (санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями); ґ) інші програми в галузі охорони здоров'я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України; 9) соціальний захист та соціальне забезпечення: а) виплату пенсій військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, іншим особам, визначеним законом; сплату до Пенсійного фонду України страхових внесків за окремі категорії осіб, передбачені законом; фінансування доплат, надбавок, підвищень до пенсій, встановлених законом; б) державні програми соціальної допомоги (грошову допомогу біженцям; компенсації на медикаменти; програма протезування; програми і заходи із соціального захисту інвалідів, у тому числі програми і заходи Фонду України соціального захисту інвалідів; відшкодування збитків, заподіяних громадянам; заходи, пов'язані з поверненням в Україну кримськотатарського народу та осіб інших національностей, які були незаконно депортовані з України; щорічна разова грошова допомога ветеранам Великої Вітчизняної війни; довічна стипендія для учасників бойових дій; кошти, що передаються до Фонду соціального страхування на випадок безробіття; часткове покриття витрат на виплату заборгованості з регресних позовів шахтарів); в) державну підтримку громадських організацій інвалідів і ветеранів, які мають статус всеукраїнських; г) державні програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї; ґ) державну підтримку молодіжних громадських організацій на виконання загальнодержавних програм і заходів стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї; д) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян; 10) культуру і мистецтво: а) державні культурно-освітні програми (національні та державні бібліотеки, музеї і виставки національного значення, заповідники національного значення, міжнародні культурні зв'язки, державні культурно-освітні заходи); б) державні театрально-видовищні програми (національні театри, національні філармонії, національні та державні музичні колективи і ансамблі та інші заклади і заходи мистецтва згідно з переліком); в) державну підтримку громадських організацій культури і мистецтва, що мають статус національних; г) державні програми розвитку кінематографії; ґ) державну архівну справу; 11) державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств; 12) фізичну культуру і спорт: а) державні програми підготовки резерву та складу національних команд та забезпечення їх участі у змаганнях державного і міжнародного значення (утримання центральних спортивних шкіл вищої спортивної майстерності, формування національних команд, проведення навчально-тренувальних зборів і змагань державного значення з традиційних та нетрадиційних видів спорту; підготовка і участь національних збірних команд в олімпійських та паралімпійських іграх, у тому числі фінансова підтримка баз олімпійської підготовки); б) державні програми з інвалідного спорту та реабілітації (центр «Інваспорт», участь у міжнародних змаганнях з інвалідного спорту, навчально-тренувальні збори до них); в) державні програми фізкультурно-спортивної спрямованості; 13) державні програми підтримки регіонального розвитку та пріоритетних галузей економіки; 14) програми реставрації пам'яток архітектури державного значення; 15) державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв'язку, телекомунікацій та інформатики; 16) державні інвестиційні проекти; 17) державні програми з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха; 18) створення та поповнення державних запасів і резервів; 19) обслуговування державного боргу; 20) проведення виборів та референдумів, державне фінансування політичних партій; 21) інші програми, які мають виключно державне значення.

Державний бюджет України має містити пояснення всіх видатків, за винятком видатків, що пов'язані з державною таємницею (таємних видатків). Контроль за проведенням таких видатків здійснюється Рахунковою палатою та Міністерством фінансів України. Звіти про проведені таємні видатки розглядаються Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету, Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, Комітетом Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони. Окремі звіти про проведені таємні видатки розглядаються Верховною Радою України на закритому засіданні.

Захищеними статтями видатків бюджету визнаються статті Державного бюджету України, обсяг яких не може змінюватися при проведенні скорочення затверджених бюджетних призначень. Перелік захищених статей видатків Державного бюджету України визначається законом про Державний бюджет України.

Видатки місцевих бюджетів включають бюджетні призначення, встановлені рішенням про місцевий бюджет, на конкретні цілі, що пов'язані з реалізацією «місцевих» програм.

До видатків, які здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на: 1) органи місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районного значення; 2) освіту: дошкільну освіту; загальну середню освіту (школи-дитячі садки); 3) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти); 4) сільські, селищні та міські палаци культури, клуби та бібліотеки; 5) місцеву міліцію.

До видатків, які здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського АРК і міст обласного значення та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на: 1) державне управління: а) органи місцевого самоврядування міст республіканського АРК і міст обласного значення; б) органи місцевого самоврядування районного значення; 2) освіту: а) дошкільну освіту; б) загальну середню освіту: загальноосвітні навчальні заклади, у тому числі: школи-дитячі садки, спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, вечірні (змінні) школи; в) заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, дитячі будинки (у разі, якщо не менше 70 відсотків кількості учнів загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, дитячих будинків формується на території відповідного міста чи району), дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім'ї, допомога на дітей, які перебувають під опікою і піклуванням; г) інші державні освітні програми; ґ) вищу освіту (вищі навчальні заклади І-ІУ рівнів акредитації, що перебувають у власності АРК, спільній власності територіальних громад, а також вищі навчальні заклади державної та комунальної форм власності) відповідно до програм соціально-економічного розвитку регіонів; 3) охорону здоров'я: а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклініки і амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки, дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти, в тому числі ті, що знаходяться на території сіл, селищ, міст районного значення відповідного району); б) програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров'я і заходи по санітарній освіті); 4) соціальний захист та соціальне забезпечення: а) державні програми соціального забезпечення: притулки для неповнолітніх (у разі, якщо не менше 70 відсотків кількості дітей, які перебувають в цих закладах, формується на території відповідного міста чи району), територіальні центри і відділення соціальної допомоги на дому; б) державні програми соціального захисту: пільги ветеранам війни і праці, допомога сім'ям з дітьми, додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян; в) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян; г) районні та міські програми і заходи щодо реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї; 5) культуру і мистецтво: а) державні культурно-освітні та театрально-видовищні програми (театри, бібліотеки, музеї, виставки, палаци і будинки культури, школи естетичного виховання дітей); б) сільські, селищні та міські палаци культури, клуби та бібліотеки; 6) державні програми розвитку фізичної культури і спорту: утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл всіх типів (крім шкіл республіканського АРК і обласного значення), заходи з фізичної культури і спорту та фінансова підтримка організацій фізкультурно-спортивної спрямованості і спортивних споруд місцевого значення; 7) місцеву міліцію.

До видатків, які здійснюються з бюджету АРК і обласних бюджетів та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на: 1) державне управління: а) представницьку і виконавчу владу АРК; б) обласні ради; 2) освіту: а) загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: спеціальні загальноосвітні навчальні заклади для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, санаторні школи-інтернати; загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячі будинки (крім загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені батьківського піклування, дитячих будинків та дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей); б) заклади професійно-технічної освіти, що перебувають у власності АРК і виконують державне замовлення; в) вищу освіту (вищі навчальні заклади І-ІУ рівнів акредитації, що перебувають у власності АРК, спільній власності територіальних громад, а також вищі навчальні заклади державної та комунальної форм власності) відповідно до програм соціально-економічного розвитку регіонів; г) післядипломну освіту (інститути післядипломної освіти вчителів та центри і заходи з підвищення кваліфікації державних службовців місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, постійно діючі курси (центри) підвищення кваліфікації працівників соціально-культурної сфери та агропромислового комплексу, що знаходяться у комунальній власності); ґ) інші державні освітні програми; 3) охорону здоров'я: а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу; б) спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні, центри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові); в) санаторно-курортну допомогу (санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації); г) інші державні програми медичної та санітарної допомоги; 4) соціальний захист та соціальне забезпечення: а) державні програми соціального захисту та соціального забезпечення: допомога по догляду за інвалідами І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу; адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям; виплати компенсації реабілітованим; дитячі будинки-інтернати; навчання та трудове влаштування інвалідів; будинки-інтернати для престарілих і інвалідів; будинки-інтернати для дітей-інвалідів; центри по нарахуванню пенсій; притулки для неповнолітніх; б) програми і заходи з реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї; в) інші державні соціальні програми; 5) культуру і мистецтво: а) державні культурно-освітні програми (республіканські АРК та обласні бібліотеки, музеї та виставки); б) державні театрально-видовищні програми (філармонії, музичні колективи і ансамблі, театри, палаци і будинки культури, інші заклади та заходи у галузі мистецтва); в) інші державні культурно-мистецькі програми; 6) фізичну культуру і спорт: а) державні програми з розвитку фізичної культури і спорту (навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів республіканського АРК та обласного значення, заходи з фізичної культури і спорту республіканського АРК та обласного значення); б) державні програми з інвалідного спорту і реабілітації; 7) місцеву міліцію.

До видатків місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на: 1) місцеву пожежну охорону; 1-1) місцеву міліцію; 2) позашкільну освіту; 3) соціальний захист та соціальне забезпечення: а) програми місцевого значення стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї; б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення; в) програми соціального захисту малозабезпеченої категорії учнів професійно-технічних навчальних закладів; 4) місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів; 5) культурно-мистецькі програми місцевого значення; 6) програми підтримки кінематографії та засобів масової інформації місцевого значення; 7) місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту; 8) типове проектування, реставрацію та охорону пам'яток архітектури місцевого значення; 9) транспорт, дорожнє господарство: а) регулювання цін на послуги метрополітену; б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (в тому числі роботи, що роводяться спеціалізованими монтажно-експлуатаційними підрозділами); в) будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання доріг місцевого значення; 10) заходи з організації рятування на водах; 11) обслуговування боргу органів місцевого самоврядування; 12) програми природоохоронних заходів місцевого значення; 13) управління комунальним майном; 14) регулювання земельних відносин; 15) інші програми, затверджені відповідною радою згідно із законом.

Фінансування бюджету - надходження та витрати у зв'язку із зміною обсягу боргу, а також зміною залишку готівкових коштів по бюджету, які використовуються для покриття різниці між доходами і видатками бюджету. Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками (до цієї категорії належать платежі з погашення основної суми боргу).

Класифікація фінансування бюджету здійснюється за такими ознаками:

1) фінансування за типом кредитора - за категоріями кредиторів або власників боргових зобов'язань;

2) фінансування за типом боргового зобов'язання - за засобами, що використовуються для фінансування дефіциту або профіциту.

Державний борг (борг АРК чи борг місцевого самоврядування) -загальна сума заборгованості держави (АРК чи місцевого самоврядування), яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (АРК чи місцевого самоврядування), включаючи боргові зобов'язання держави (АРК чи міських рад), що вступають в дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або договору. Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов'язання держави, АРК, місцевого самоврядування. Борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового зобов'язання.

Структурно бюджет може складатися із загального та спеціального фондів. Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди визначається законом про Державний бюджет України. Джерела формування спеціального фонду визначаються виключно законами України. Підставою для рішення відповідної ради про його створення у складі місцевого бюджету може бути виключно закон про Державний бюджет України.

Загальний фонд бюджету включає: 1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду; 2) всі видатки бюджету за рахунок надходжень до загального фонду бюджету; 3) фінансування загального фонду бюджету.

Спеціальний фонд бюджету включає: 1) бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень; 2) гранти або дарунки (у вартісному обрахунку), одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету; 3) різницю між доходами і видатками спеціального фонду бюджету.

Передача коштів між загальним та спеціальним фондами бюджету дозволяється тільки в межах бюджетних призначень шляхом внесення змін до закону про Державний бюджет України чи рішення відповідної ради.

Створення позабюджетних фондів не допускається.

Резервний фонд бюджету формується для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні проекту бюджету у розмірі, що не перевищує одного відсотка обсягу видатків загального фонду відповідного бюджету. Порядок використання коштів з резервного фонду бюджету визначається Кабінетом Міністрів України. Рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету приймаються відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів АРК, місцевими державними адміністраціями та виконавчими органами місцевого самоврядування.

Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи місцевого самоврядування щомісячно звітують відповідно перед Верховною Радою України, Верховною Радою АРК та відповідною радою про витрачання коштів резервного фонду відповідного бюджету.

У Державному бюджеті України резервний фонд передбачається обов'язково. Рішення щодо необхідності створення резервного фонду місцевого бюджету приймає відповідна рада.

2. Бюджетний процес та його учасники.

Бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.

Відповідно до Конституції України бюджетний період для Державного бюджету України за особливих обставин може бути іншим. У разі прийняття Державного бюджету України на інший бюджетний період місцеві бюджети можуть бути прийняті на такий же період. Особливими обставинами, за яких Державний бюджет України може бути прийнято на інший бюджетний період, є: 1) введення воєнного стану; 2) оголошення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях; 3) оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, необхідність усунення природних чи техногенних катастроф.

Бюджетний процес - це регламентована нормами права діяльність, пов'язана із складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України;

Стадіями бюджетного процесу визнаються:

1) складання проектів бюджетів;

2) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;

3) виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;

4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.

На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюються фінансовий контроль, аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів.

Учасниками бюджетного процесу є органи та посадові особи, які наділені бюджетними повноваженнями, якими визнаються права і обов'язки учасників бюджетних правовідносин.

Для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Кошти бюджету, які отримують фізичні особи та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів), надаються їм лише через розпорядника бюджетних коштів.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:

1) за бюджетними призначеннями, передбаченими законом про Державний бюджет України, - органи, уповноважені відповідно Верховною

Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх діяльність, в особі їх керівників, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди; установи та організації, які визначені Конституцією України або входять до складу Кабінету Міністрів України, а також спеціально уповноважені законом органи на здійснення розвідувальної діяльності, Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України, в особі їх керівників;

2) за бюджетними призначеннями, передбаченими бюджетом АРК, -уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради АРК та Ради міністрів АРК, а також міністерства та інші органи влади АРК в особі їх керівників;

3) за бюджетними призначеннями, передбаченими іншими місцевими бюджетами, - керівники місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад та їх секретаріатів, керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад.

Головні розпорядники коштів Державного бюджету України затверджуються законом про Державний бюджет України шляхом встановлення їм бюджетних призначень. Головні розпорядники коштів місцевих бюджетів визначаються рішенням про місцевий бюджет.

Головний розпорядник бюджетних коштів: 1) розробляє план своєї діяльності виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів; 2) розробляє на підставі плану діяльності проект кошторису та бюджетні запити і подає їх Міністерству фінансів України чи місцевому фінансовому органу; 3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями; 4) затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо інше не передбачене законодавством; 5) здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів; 6) одержує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів і аналізує ефективність використання ними бюджетних коштів.

Усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду, за винятком тих випадків, коли окремим законом передбачені багаторічні бюджетні призначення.

Кожен законопроект, внесений до Верховної Ради України, протягом семи днів подається до Комітету Верховної Ради України з питань бюджету для проведення експертизи щодо його впливу на доходну та/або видаткову частину бюджетів та виконання закону про Державний бюджет України у поточному бюджетному періоді. Протягом двох тижнів Комітет Верховної Ради України з питань бюджету забезпечує підготовку експертного висновку щодо впливу відповідного законопроекту на доходну та/або видаткову частину бюджетів. До проектів законів, набрання чинності якими в поточному чи наступному бюджетних періодах призведе до збільшення видатків або скорочення доходів бюджету, суб'єктом законодавчої ініціативи додаються пропозиції про видатки, які належить скоротити, та/або пропозиції про джерела додаткових доходів для покриття збільшення видатків. Жодна з таких змін не повинна призвести до збільшення державного боргу і державних гарантій, розмір яких встановлений законом про Державний бюджет України. При цьому: 1) законопроекти, які згідно з експертним висновком та рішенням Комітету Верховної Ради України з питань бюджету не впливають на доходну та/або видаткову частину бюджетів, вносяться до порядку денного пленарних засідань Верховної Ради України для їх розгляду у загальному порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України; 2) законопроекти, які згідно з експертним висновком та відповідним рішенням Комітету Верховної Ради України з питань бюджету впливають на доходну чи видаткову частину бюджетів, протягом трьох днів передаються Міністерству фінансів України для експертного висновку щодо визначення вартісної величини впливу законопроектів на доходну чи видаткову частину бюджетів та для пропозицій щодо доцільності їх прийняття, можливості та терміну набрання ними чинності. Міністерство фінансів України у двотижневий термін готує експертний висновок та пропозиції до законопроектів і передає Комітету Верховної Ради України з питань бюджету для підготовки висновків щодо доцільності їх прийняття Верховною Радою України і термінів набрання ними чинності.

Закони України, які впливають на формування доходної чи видаткової частини бюджетів, повинні бути офіційно оприлюднені до 15 серпня року, що передує плановому. В іншому разі норми відповідних законів застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, наступного за плановим.

Міністр фінансів України на підставі основних макропоказників економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період та аналізу виконання бюджету у поточному бюджетному періоді визначає загальний рівень доходів та видатків бюджету і дає оцінку обсягу фінансування бюджету для складання пропозицій проекту Державного бюджету України.

Національний банк України до 1 квітня року, що передує плановому, подає до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України: 1) проект основних засад грошово-кредитної політики на наступний бюджетний період; 2) проект кошторису доходів та видатків Національного банку України.

Не пізніше 1 червня або першого наступного за цією датою дня пленарних засідань Верховної Ради України у Верховній Раді України відбуваються парламентські слухання з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період. З доповіддю про Основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний період виступає Прем'єр-міністр України або за його дорученням Міністр фінансів України. Кабінет Міністрів України подає до Верховної Ради України проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період не пізніше, ніж за чотири робочих дні до початку проведення парламентських слухань з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період.

Проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період містить пропозиції Кабінету Міністрів України щодо: 1) граничного розміру дефіциту (профіциту) Державного бюджету України у відсотках до прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту; 2) частки прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через зведений бюджет України; 3) граничного обсягу державного боргу та його структури; 4) обґрунтувань і розрахунків питомої ваги обсягу міжбюджетних трансфертів у видатках Державного бюджету України і коефіцієнта вирівнювання для місцевих бюджетів; 5) питомої ваги капітальних вкладень у видатках Державного бюджету України та пріоритетних напрямів їх використання; 6) взаємовідносин Державного бюджету України з місцевими бюджетами в наступному бюджетному періоді; 7) змін до законодавства, прийняття яких є необхідним для реалізації бюджетної політики держави; 8) переліку головних розпорядників коштів Державного бюджету України; 9) захищених статей видатків бюджету; 10) обґрунтування необхідності поділу бюджету на загальний та спеціальний фонди; 11) встановлення розміру мінімальної заробітної плати та рівня забезпечення прожиткового мінімуму на плановий бюджетний період.

За результатами парламентських слухань Верховна Рада України приймає постанову про схвалення або взяття до відома Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період. Зазначена постанова може містити пропозиції Верховної Ради України, в тому числі відповідні доручення Кабінету Міністрів України.

Для підготовки проекту Державного бюджету України Міністерство фінансів України розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції щодо підготовки бюджетних запитів, які, відповідно, можуть запроваджувати організаційні, фінансові та інші обмеження, яких зобов'язані дотримуватися усі розпорядники бюджетних коштів у процесі підготовки бюджетних запитів. Головні розпорядники бюджетних коштів організують розроблення бюджетних запитів для подання Міністерству фінансів України в терміни та порядку, встановлені Міністерством фінансів України, несуть відповідальність за своєчасність, достовірність та зміст поданих бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту Державного бюджету України.

Міністерство фінансів України на будь-якому етапі складання і розгляду проекту Державного бюджету України проводить аналіз бюджетного запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів, з точки зору його відповідності меті, пріоритетності, а також ефективності використання бюджетних коштів. На основі результатів аналізу Міністр фінансів України приймає рішення про включення бюджетного запиту до пропозиції проекту

Державного бюджету України перед поданням його на розгляд Кабінету Міністрів України.

Міністерство фінансів України подає проект закону про Державний бюджет України Кабінету Міністрів України для розгляду, а також вносить пропозиції щодо термінів і порядку розгляду цього проекту в Кабінеті Міністрів України. Кабінет Міністрів України приймає постанову щодо схвалення проекту закону про Державний бюджет України та подає його разом з відповідними матеріалами Верховній Раді України не пізніше 15 вересня року, що передує плановому.

Разом з проектом закону про Державний бюджет України, схваленим Кабінетом Міністрів України, подаються: 1) пояснювальна записка до проекту закону про Державний бюджет України, яка повинна містити: а) інформацію про економічне становище держави та основні прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період, покладені в основу проекту Державного бюджету України; б) оцінку надходжень доходів та інших коштів (позик), що пропонуються для забезпечення фінансовими ресурсами витрат бюджету; в) пояснення до основних положень проекту закону про Державний бюджет України, включаючи аналіз пропонованих обсягів видатків на виконання функцій, програм у розрізі територій. Обгрунтування включають бюджетні показники за попередній, поточний, наступний бюджетні періоди в розрізі класифікації видатків бюджету; г) інформацію щодо врахування Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період та пропозицій Верховної Ради України до них; ґ) аналітичні дані, розрахунки з обґрунтуваннями особливостей міжбюджетних взаємовідносин, а саме: детальні розрахунки прогнозного загального обсягу доходів та видатків, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів між державним бюджетом та місцевими бюджетами, за видами доходів та за функціями; базові показники та результати обрахунку індексів відносної податкоспроможності в розрізі місцевих бюджетів; детальний розрахунок розміру фінансового нормативу бюджетної забезпеченості по функціях та видах місцевих бюджетів; детальний розрахунок коригуючих коефіцієнтів та коефіцієнту вирівнювання; розрахунки обсягів субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам за видами пільг і допомог та детальними фінансовими та кількісними показниками; д) інформацію щодо обсягів державного боргу, в тому числі за типом боргового зобов'язання, графіка його погашення, обсягів та умов запозичень; е) прогноз основних макропоказників економічного і соціального розвитку України, показників зведеного бюджету України за основними видами доходів, видатків та фінансування на наступні три бюджетні періоди; 2) прогнозні показники зведеного бюджету України (включаючи оцінку Державного бюджету України та місцевих бюджетів) відповідно до бюджетної класифікації, а також зведений баланс фінансових ресурсів України; 3) перелік пільг по податках, зборах (інших обов'язкових платежах) із розрахунком втрат доходів бюджету від їх надання; 4) показники видатків Державного бюджету України, необхідних на наступні бюджетні періоди для завершення програм, що враховані в проекті

Державного бюджету України, за умови реалізації цих програм протягом більш як одного бюджетного періоду; 5) зведення та структура фінансових зобов'язань із державного боргу та державних гарантій на поточний і наступний бюджетні періоди до повного погашення боргових зобов'язань, включаючи суми на обслуговування державного боргу; 6) перелік інвестиційних програм на наступний бюджетний період, під які можуть надаватися гарантії Кабінету Міністрів України; 7) доповідь про хід виконання Державного бюджету України у поточному бюджетному періоді; 8) проекти кошторисів усіх державних цільових фондів, які створюються за рахунок податків і зборів (обов'язкових платежів) відповідно до закону; 9) пояснення головних розпорядників бюджетних коштів до проекту Державного бюджету України; 10) інші матеріали, обсяг і форму яких визначає Кабінет Міністрів України.

Не пізніше ніж через п'ять днів після подання Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України до Верховної Ради України Міністр фінансів України представляє його на пленарному засіданні Верховної Ради України. Голова Комітету Верховної Ради України з питань бюджету доповідає про відповідність проекту закону про Державний бюджет України вимогам Бюджетного Кодексу, Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період та пропозиціям Верховної Ради України до Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.

За результатами обговорення проекту закону про Державний бюджет України Верховна Рада України може прийняти вмотивоване рішення про його відхилення у разі невідповідності Бюджетному Кодексу та Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період та пропозиціям Верховної Ради України до них. У разі відхилення проекту закону про Державний бюджет України Кабінет Міністрів України зобов'язаний у тижневий термін з дня набрання чинності рішенням про відхилення подати проект закону про Державний бюджет України на повторне представлення з обгрунтуванням внесених змін. Міністр фінансів України повторно представляє проект закону про Державний бюджет України не пізніше трьох днів після його повторного подання до Верховної Ради України.

Після прийняття до розгляду представленого проекту закону про Державний бюджет України не пізніше 1 жовтня (6 жовтня, якщо проект бюджету був прийнятий до розгляду після повторного подання) року, який передує плановому, проект закону про Державний бюджет України розглядається народними депутатами України, а також у комітетах, депутатських фракціях та групах Верховної Ради України. Комітети Верховної Ради України формують свої пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України і передають їх до Комітету Верховної Ради України з питань бюджету та призначають представників для участі у роботі Комітету Верховної Ради України з питань бюджету. Після чого прийняття пропозицій Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету припиняється.

Пропозиції стосовно збільшення видатків Державного бюджету України мають визначати джерела покриття таких видатків, а пропозиції стосовно зменшення доходів Державного бюджету України - джерела компенсації втрат доходів Державного бюджету України або види та обсяги видатків, що підлягають відповідному скороченню. Жодна з вказаних пропозицій не повинна призводити до збільшення державного боргу і гарантій порівняно з їх обсягом, передбаченим у представленому проекті закону про Державний бюджет України.

Комітет Верховної Ради України з питань бюджету не пізніше 15 жовтня (20 жовтня) року, який передує плановому, спільно з уповноваженими представниками Кабінету Міністрів України розглядає пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України і готує Висновки та пропозиції до нього, а також таблиці пропозицій суб'єктів права законодавчої ініціативи, які пропонується підтримати чи відхилити, і приймає з цього приводу відповідне рішення. Показники, що містяться у Висновках та пропозиціях до проекту закону про Державний бюджет України, мають бути збалансованими.

Висновки та пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України, а також таблиці пропозицій Апаратом Верховної Ради України розповсюджуються серед народних депутатів України не пізніше ніж за два дні до розгляду проекту закону про Державний бюджет України у першому читанні на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Перше читання проекту закону про Державний бюджет України починається з доповіді Голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо Висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України. В обговоренні цього питання беруть участь представники комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій та груп, народні депутати України, представники Кабінету Міністрів України та Рахункової палати. Висновки та пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України голосуються в цілому. Якщо позитивне рішення не прийнято, відбувається постатейне голосування. Під час постатейного голосування розглядаються пропозиції, які Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету пропонується відхилити і на розгляді яких наполягають їх автори. Прийняття рішення щодо Висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України вважається прийняттям проекту закону про Державний бюджет України у першому читанні. Показники бюджету, що містяться у Висновках та пропозиціях до проекту закону про Державний бюджет України, мають бути збалансованими. Схвалені Верховною Радою України Висновки та пропозиції Комітету Верховної Ради України з питань бюджету набувають статусу Бюджетних висновків Верховної Ради України. Верховна Рада України приймає проект закону про Державний бюджет України у першому читанні не пізніше 20 жовтня (25 жовтня) року, що передує плановому.

Після прийняття проекту закону про Державний бюджет України у першому читанні Кабінет Міністрів України у двотижневий термін готує і подає не пізніше 3 листопада (8 листопада) року, що передує плановому, проект закону про Державний бюджет України, доопрацьований відповідно до Бюджетних висновків Верховної Ради України, і порівняльну таблицю щодо їх врахування з вмотивованими поясненнями щодо неврахованих пропозицій. Доопрацьований до другого читання проект закону про Державний бюджет України має містити текстові статті та показники, які пропонувались Кабінетом Міністрів України в першому читанні, або схвалені Бюджетними висновками Верховної Ради України. У разі, якщо Кабінет Міністрів України пропонує нові текстові статті, до них додається детальне обґрунтування їх необхідності. Ці вимоги щодо цифрових показників можуть бути змінені виключно у випадку, якщо основні прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період, покладені Кабінетом Міністрів України в основу проекту Державного бюджету України, поданого до Верховної Ради України 15 вересня року, що передує плановому, змінилися на час розгляду в другому читанні більше ніж на два відсотки.

Проект закону про Державний бюджет України, підготовлений Кабінетом Міністрів України з порушеннями, повертається Кабінету Міністрів України на доопрацювання і подається ним на повторне друге читання у тижневий термін з дня прийняття Верховною Радою України відповідного рішення.

Комітет Верховної Ради України з питань бюджету протягом трьох днів після внесення проекту закону про Державний бюджет України, підготовленого Кабінетом Міністрів України до другого читання, готує висновки щодо розгляду проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні.

При розгляді проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні пропозиції народних депутатів України, комітетів Верховної Ради України, депутатських груп та фракцій щодо змін до проекту закону про Державний бюджет України не розглядаються, крім висновків Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо розгляду проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні, в тому числі щодо врахування Кабінетом Міністрів України Бюджетних висновків Верховної Ради України при підготовці проекту закону про Державний бюджет України до другого читання.

Друге читання розпочинається з доповіді Міністра фінансів України щодо доопрацьованого з урахуванням Бюджетних висновків Верховної Ради України проекту закону про Державний бюджет України. Голова Комітету Верховної Ради України з питань бюджету доповідає висновки Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо врахування Кабінетом Міністрів України Бюджетних висновків Верховної Ради України при підготовці проекту закону про Державний бюджет України до другого читання.

Друге читання проекту закону про Державний бюджет України передбачає в першу чергу затвердження загального обсягу дефіциту (профіциту), доходів і видатків Державного бюджету України, розміру мінімальної заробітної плати та рівня забезпечення прожиткового мінімуму на плановий бюджетний період з подальшим постатейним голосуванням проекту закону про Державний бюджет України, поданого Кабінетом Міністрів України на друге читання.

Друге читання проекту закону про Державний бюджет України завершується не пізніше 20 листопада року, що передує плановому. При цьому загальний обсяг дефіциту (профіциту), доходів і видатків Державного бюджету України, розмір мінімальної заробітної плати та рівень забезпечення прожиткового мінімуму на наступний бюджетний період, обсяг міжбюджетних трансфертів та інші положення, необхідні для формування місцевих бюджетів, повинні бути прийняті у другому читанні в обов'язковому порядку і не підлягають розгляду у третьому читанні.

Статті проекту закону про Державний бюджет України, не прийняті у другому читанні, переносяться на розгляд у третьому читанні. Комітет Верховної Ради України з питань бюджету доопрацьовує проект закону про Державний бюджет України та вносить його на розгляд Верховної Ради України у третьому читанні не пізніше 25 листопада року, що передує плановому.

Третє читання проекту закону про Державний бюджет України починається з доповіді Голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету та співдоповіді Міністра фінансів України. Після доповіді Голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету та співдоповіді Міністра фінансів України Верховна Рада України проводить голосування по пропозиціях Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо статей проекту закону про Державний бюджет України, що не були прийняті у другому читанні, та по проекту закону в цілому. У разі якщо рішення про схвалення закону про Державний бюджет України із запропонованими пропозиціями Комітету Верховної Ради України з питань бюджету в цілому не прийнято, проводиться голосування по кожній запропонованій Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету пропозиції.

Закон про Державний бюджет України приймається Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує плановому.

Якщо до початку нового бюджетного періоду не набрав чинності закон про Державний бюджет України, Кабінет Міністрів України має право здійснювати витрати Державного бюджету України з наступними обмеженнями: 1) витрати Державного бюджету України можуть здійснюватися лише на цілі, які визначені у законі про Державний бюджет України на попередній бюджетний період і одночасно передбачені у проекті закону про Державний бюджет України на наступний бюджетний період, поданому Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України; 2) щомісячні видатки Державного бюджету України не можуть перевищувати 1/12 обсягу видатків, визначених законом про Державний бюджет України на попередній бюджетний період; 3) до прийняття закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період провадити капітальні видатки забороняється, крім випадків, пов'язаних з введенням воєнного чи надзвичайного стану, оголошенням окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Не пізніше двох місяців з дня набрання чинності законом про Державний бюджет України Міністр фінансів України інформує Верховну Раду України про взяті бюджетні зобов'язання та здійснені платежі по яких бюджетні призначення у затвердженому Державному бюджеті України не передбачені.

Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Державного бюджету України, а Міністерство фінансів України здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету України, координує діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

В Україні застосовується казначейська форма обслуговування Державного бюджету України, яка передбачає здійснення Державним казначейством України: 1) операцій з коштами державного бюджету; 2) розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів; 3) контролю бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов'язань та проведенні платежів; 4) бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання державного бюджету.

Державний бюджет України виконується за розписом, який затверджується Міністром фінансів України відповідно до бюджетних призначень у місячний термін після набрання чинності законом про Державний бюджет України. До затвердження розпису Міністром фінансів України затверджується тимчасовий розпис на відповідний період. Примірник затвердженого бюджетного розпису передається до Комітету Верховної Ради України з питань бюджету з подальшим інформуванням про внесені до нього зміни.

Стадіями виконання Державного бюджету України за видатками визнаються: 1) встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі затвердженого бюджетного розпису; 2) затвердження кошторисів розпорядникам бюджетних коштів; 3) взяття бюджетних зобов'язань; 4) отримання товарів, робіт та послуг; 5) здійснення платежів; 6) використання товарів, робіт та послуг на виконання бюджетних програм.

Відповідно до затвердженого бюджетного розпису розпорядники коштів Державного бюджету України одержують бюджетні асигнування, що є підставою для затвердження кошторисів. Кошторис є основним плановим документом бюджетної установи, який надає повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень.

Зміни до закону про Державний бюджет України можуть вноситися у випадках виникнення відхилення оцінки прогнозу макропоказників економічного і соціального розвитку України та надходжень до бюджету від прогнозу, врахованого при затвердженні Державного бюджету України на відповідний бюджетний період, а також зміни структури видатків державного бюджету та в інших випадках, передбачених Бюджетним Кодексом у формі проекту закону про внесення змін до закону про Державний бюджет України.. Міністерство фінансів України проводить щомісячну оцінку відповідності прогнозу надходжень показникам, встановленим Державним бюджетом України. Кабінет Міністрів України проводить щоквартальну оцінку відповідності прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України показникам, врахованим при затвердженні Державного бюджету України на відповідний бюджетний період.

У разі якщо за результатами місячного звіту про виконання загального фонду Державного бюджету України виявиться, що отриманих надходжень недостатньо для здійснення бюджетних асигнувань відповідно до бюджетних призначень з урахуванням граничного рівня дефіциту (профіциту), затвердженого законом про Державний бюджет України, Міністерство фінансів України встановлює тимчасове обмеження асигнувань загального фонду Державного бюджету України.

У разі якщо за результатами квартального звіту про виконання Державного бюджету України має місце недоотримання доходів загального фонду Державного бюджету України більше ніж на 15 відсотків від суми, передбаченої розписом державного бюджету на відповідний період, Міністерство фінансів України готує пропозиції про внесення змін до Державного бюджету України. Кабінет Міністрів України, розглянувши ці пропозиції, подає до Верховної Ради України розроблений на їх основі проект закону про внесення змін до закону про Державний бюджет України не пізніше двох тижнів з дня подання пропозицій Міністром фінансів України. Верховна Рада України приймає рішення щодо зазначеного проекту закону стосовно скорочення видатків Державного бюджету України у двотижневий термін з дня відповідного подання Кабінетом Міністрів України. До прийняття Верховною Радою України відповідного рішення видатки провадяться з урахуванням тимчасових обмежень бюджетних асигнувань, встановлених Міністерством фінансів України.

Не пізніше 31 грудня або на останній день іншого бюджетного періоду Державне казначейство України закриває всі рахунки, відкриті у поточному бюджетному періоді. За виняткових обставин Міністр фінансів України може визначити інший термін закриття рахунків, який повинен настати не пізніш як через п'ять робочих днів після закінчення бюджетного періоду.

Зведення, складання та надання звітності про виконання Державного бюджету України здійснюються Державним казначейством України. Розпорядники бюджетних коштів відповідно до єдиної методики звітності складають та подають детальні звіти, що містять бухгалтерські баланси, дані про виконання кошторисів, результати діяльності та іншу інформацію за формами, встановленими законодавством України. Єдині форми звітності про виконання Державного бюджету України встановлюються Державним казначейством України за погодженням з Рахунковою палатою та Міністерством фінансів України.

Звітність про виконання Державного бюджету України є оперативною, місячною, квартальною та річною.

Місячна звітність про виконання Державного бюджету України надається Державним казначейством України Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним.

Зведені показники звітів про виконання бюджетів, інформація про виконання захищених статей Державного бюджету України, інформація про використання коштів з резервного фонду Кабінету Міністрів України надається Державним казначейством України Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 25 числа місяця, наступного за звітним. Звіт про бюджетну заборгованість надається не пізніше 15 числа другого місяця, наступного за звітним.

Місячний звіт про фактичні надходження податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів до бюджету, місячний звіт про податкову заборгованість, включаючи суми недоїмки та переплат (у галузевому і територіальному розрізі, а також у розрізі джерел доходів та форм власності), надається органами стягнення Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 12 числа місяця, наступного за звітним.

Квартальний звіт про виконання Державного бюджету України надається Державним казначейством України Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 35 днів після закінчення звітного кварталу.

Органи стягнення надають інформацію Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України про втрати доходів бюджету внаслідок податкових пільг, а також про суми реструктуризованої та списаної податкової заборгованості (у галузевому і територіальному розрізі, а також у розрізі джерел доходів та форм власності) і суми відстрочених та розстрочених платежів не пізніше 35 днів після закінчення кварталу.

Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України подається Кабінетом Міністрів України Верховній Раді України не пізніше 1 травня року, наступного за звітним.

Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України включає такі частини: 1) звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України; 2) звіт про виконання Державного бюджету України; 3) звіт про рух грошових коштів; 4) інформацію про виконання захищених статей видатків Державного бюджету України; 5) звіт про бюджетну заборгованість; 6) звіт про використання коштів з резервного фонду Кабінету Міністрів України; 7) інформацію про стан державного боргу; 8) звіт про кредити та операції, що стосуються державних гарантійних зобов'язань; 9) зведені показники звітів про виконання бюджетів; 10) інформацію про виконання місцевих бюджетів; 11) іншу інформацію, визнану Кабінетом Міністрів України необхідною для пояснення звіту.

Рахункова палата протягом двох тижнів з дня офіційного подання Кабінетом Міністрів України річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України готує висновки щодо використання коштів Державного бюджету України. Верховна Рада України розглядає звіт про виконання закону про Державний бюджет України у двотижневий термін з дня отримання висновків Рахункової палати щодо використання коштів Державного бюджету України.

Звіт Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України про виконання закону про Державний бюджет України представляє Міністр фінансів України. Верховна Рада України може заслухати головних розпорядників коштів Державного бюджету України щодо використання ними бюджетних коштів. Із співдоповіддю про виконання закону про Державний бюджет України виступають Голова Комітету Верховної Ради України з питань бюджету та Голова Рахункової палати.

За результатами розгляду Верховна Рада України приймає рішення щодо звіту про виконання закону про Державний бюджет України.

3. Правове регулювання місцевого бюджетного процесу.

Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів АРК, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний період. Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад зобов'язані надавати необхідну інформацію: Міністерству фінансів України - для проведення розрахунків обсягів міжбюджетних трансфертів та інших показників; Верховній Раді України - для перевірки достовірності цих розрахунків.

Згідно з типовою формою бюджетних запитів, визначеною Міністерством фінансів України та з урахуванням особливостей складання проектів місцевих бюджетів місцеві фінансові органи розробляють і доводять до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів.

Головні розпорядники бюджетних коштів організують розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим органам в терміни та порядку, встановлені цими органами. Головні розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за своєчасність, достовірність та зміст поданих місцевим фінансовим органам бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту місцевого бюджету, згідно з вимогами місцевих фінансових органів.

Місцеві фінансові органи на будь-якому етапі складання і розгляду проектів місцевих бюджетів проводять аналіз бюджетного запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів, з точки зору його відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та ефективності використання бюджетних коштів. На основі результатів аналізу керівник місцевого фінансового органу приймає рішення про включення бюджетного запиту до пропозиції проекту місцевого бюджету перед поданням його на розгляд відповідно Раді міністрів АРК, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних

рад.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад, районні державні адміністрації в містах Києві та Севастополі подають відповідно районним чи міським фінансовим органам пропозиції щодо показників проектів відповідних бюджетів.

Після схвалення Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів АРК, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад розрахунки прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методику їх визначення та інші показники, необхідні для складання проектів місцевих бюджетів, а також пропозиції щодо форми проекту рішення про місцевий бюджет (типова форма рішення).

У тижневий термін після ухвалення закону про Державний бюджет України в другому читанні Кабінет Міністрів України доводить Раді міністрів АРК, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад положення та показники міжбюджетних відносин (обсяги між бюджетних трансфертів для відповідних бюджетів і текстові статті, що визначають особливості міжбюджетних відносин на наступний бюджетний період), які були проголосовані Верховною Радою України при прийнятті проекту закону про Державний бюджет України в другому читанні.

На підставі отриманої інформації Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад готують проекти рішень про відповідні місцеві бюджети.

Проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на сесії Верховної Ради АРК, відповідної ради схвалюється Радою міністрів АРК, місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної ради.

Разом з ним необхідно подавати: 1) пояснювальну записку до проекту рішення, яка повинна містити: а) інформацію про соціально-економічний стан відповідної адміністративно-територіальної одиниці і прогноз її розвитку на наступний бюджетний період, які покладено в основу проекту місцевого бюджету; б) оцінку надходжень доходів з урахуванням втрат доходів у результаті наданих відповідною радою податкових пільг; в) пояснення до основних положень проекту рішення про місцевий бюджет, включаючи аналіз пропонованих обсягів видатків щодо функцій та програм. Обгрунтування включають бюджетні показники за попередній, поточний, наступний бюджетні періоди в розрізі класифікації видатків бюджету; г) обгрунтування особливостей міжбюджетних взаємовідносин (для районних, міських з районним поділом, міських, що об'єднують бюджети села, селища, міста районного значення) та надання субвенцій на виконання інвестиційних проектів (для бюджету АРК, бюджетів міст Києва та Севастополя, обласних бюджетів); ґ) інформацію щодо погашення боргу АРК та місцевого самоврядування, обсягів та умов запозичень; 2) прогноз показників відповідного бюджету за основними видами доходів, видатків та фінансування на наступні три бюджетні періоди; 3) проект показників зведеного бюджету району, міста з районним поділом, міста, що об'єднує бюджети села, селища, міста районного значення; 4) показники видатків, необхідні на наступні бюджетні періоди для завершення проектів, що враховані в бюджеті, за умови, якщо реалізація проекту триває більше одного бюджетного періоду; 5) перелік інвестиційних програм на наступний бюджетний період та на наступні три бюджетні періоди; 6) інформацію про хід виконання відповідного бюджету у поточному бюджетному періоді; 7) пояснення головних розпорядників бюджетних коштів до проекту відповідного бюджету (подаються до бюджетної комісії відповідної ради); 8) інші матеріали, обсяг і форму яких визначає Рада міністрів АРК, місцева державна адміністрація чи виконавчий орган відповідної ради.

Рішенням про місцевий бюджет визначаються: 1) загальна сума доходів і видатків (з розподілом на загальний та спеціальний фонди), а також з розподілом видатків на поточні і капітальні; 2) граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) місцевого бюджету в наступному бюджетному періоді і боргу АРК чи місцевого самоврядування на кінець наступного бюджетного періоду; повноваження щодо надання гарантій АРК та місцевого самоврядування, а також розміри цих гарантій; 3) бюджетні призначення головним розпорядникам коштів за бюджетною класифікацією; 4) доходи бюджету за бюджетною класифікацією; 5) бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів; 5-1) розмір оборотної касової готівки місцевого бюджету; 6) додаткові положення, що регламентують процес виконання бюджету.

Верховна Рада АРК та відповідні ради при затвердженні місцевих бюджетів повинні врахувати обсяги міжбюджетних трансфертів та інші положення, необхідні для формування місцевих бюджетів, що були затверджені Верховною Радою України при прийнятті проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні.

Бюджет АРК, обласні і районні бюджети, міські (міст Києва та Севастополя, міст республіканського АРК та міст обласного значення) бюджети на наступний бюджетний період затверджуються рішенням Верховної Ради АРК, відповідної обласної, районної чи міської ради не пізніше ніж у двотижневий термін після офіційного опублікування закону про Державний бюджет України.

Міські (міст районного значення) бюджети, районні у містах (якщо такі створено), селищні та сільські бюджети на наступний бюджетний період затверджуються відповідно рішеннями міської, районної в місті, селищної або сільської ради не пізніше ніж у двотижневий термін після затвердження районного чи міського (міст Києва і Севастополя, міста республіканського АРК чи міста обласного значення) бюджету.

Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад або міські, селищні чи сільські голови (в разі, якщо відповідні виконавчі органи не створені) забезпечують виконання відповідних місцевих бюджетів. Місцеві фінансові органи здійснюють загальну організацію та управління виконанням відповідного місцевого бюджету, координують діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

Казначейське обслуговування місцевих бюджетів здійснюється територіальними органами Державного казначейства України. Державне казначейство України веде облік всіх надходжень, що належать місцевим бюджетам, та за поданням органів стягнення, погодженим з відповідними фінансовими органами, здійснює повернення коштів, що були помилково або надмірно зараховані до бюджету.

Місцевий бюджет виконується за розписом, який затверджується керівником місцевого фінансового органу. До затвердження розпису керівником місцевого фінансового органу затверджується тимчасовий розпис на відповідний період. Керівник місцевого фінансового органу протягом бюджетного періоду забезпечує відповідність розпису місцевого бюджету встановленим бюджетним призначенням.

Місцевий фінансовий орган у процесі виконання місцевого бюджету за доходами здійснює прогнозування та аналіз доходів відповідного бюджету. Податки, збори (обов'язкові платежі) та інші доходи місцевого бюджету зараховуються безпосередньо на рахунок відповідного бюджету, відкритий в територіальному органі Державного казначейства України, і не можуть акумулюватися на рахунках органів стягнення. Податки, збори (обов'язкові платежі) та інші доходи визнаються зарахованими в доход місцевого бюджету з моменту зарахування на рахунок відповідного бюджету, відкритий в територіальному органі Державного казначейства України. Органи стягнення забезпечують своєчасне та в повному обсязі надходження до місцевих бюджетів податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів відповідно до законодавства.

Виконання місцевих бюджетів за видатками здійснюється за процедурою, визначеною статтею 51 Бюджетного Кодексу.

Рішення про внесення змін до рішення про місцевий бюджет ухвалюється відповідною радою за поданням офіційного висновку місцевого фінансового органу про обсяг вільного залишку бюджетних коштів, перевиконання чи недовиконання доходної частини загального фонду відповідного бюджету. Факт перевиконання доходної частини загального фонду місцевого бюджету визнається за підсумками першого півріччя та наступних звітних періодів поточного бюджетного періоду на підставі офіційних висновків місцевого фінансового органу за умови перевищення доходів загального фонду місцевого бюджету (без урахування міжбюджетних трансфертів), врахованих у розписі місцевого бюджету на відповідний період, не менше ніж на 5 відсотків. Факт недоотримання доходів загального фонду місцевого бюджету визнається на підставі офіційних висновків місцевого фінансового органу за підсумками квартального звіту при недоотриманні доходів загального фонду місцевого бюджету, врахованих у розписі місцевого бюджету на відповідний період, більше ніж на 15 відсотків. Рішення про внесення змін до рішення про місцевий бюджет можуть бути також ухвалені відповідною радою з урахуванням положень статті 52 Бюджетного Кодексу та у разі настання інших випадків, передбачених Бюджетним Кодексом.

Ведення бухгалтерського обліку виконання місцевих бюджетів та порядок закриття рахунків місцевих бюджетів після закінчення бюджетного періоду здійснюються з урахуванням положень статей 56 і 57 Бюджетного Кодексу.

Періодичність, структура та терміни подання звітності про виконання місцевих бюджетів визначаються Державним казначейством України відповідно до вимог, встановлених для подання звітності про виконання Державного бюджету України.

Територіальні органи Державного казначейства України складають та подають відповідним місцевим фінансовим органам баланси, звіти про виконання місцевих бюджетів та інші фінансові звіти за правилами та формами, встановленими Державним казначейством України за погодженням з Міністерством фінансів України та Рахунковою палатою. Зведені показники звітів про виконання бюджетів одночасно подаються територіальними органами Державного казначейства України відповідно Міністерству фінансів АРК, фінансовим органам місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів відповідних рад.

Органи стягнення надають місцевим фінансовим органам відповідні

звіти.

Квартальний та річний звіти про виконання місцевого бюджету подаються до Верховної Ради АРК, відповідної ради Радою міністрів АРК, місцевою державною адміністрацією, виконавчим органом відповідної ради чи міським, селищним, сільським головою (у разі, якщо відповідні виконавчі органи не створені) у двомісячний строк після завершення відповідного бюджетного періоду. Перевірка звіту здійснюється Рахунковою палатою АРК (щодо використання органами виконавчої влади коштів бюджету АРК) чи комісією з питань бюджету відповідної ради, після чого відповідні ради затверджують звіт про виконання бюджету або приймають інше рішення з цього приводу.

4. Контроль за дотриманням бюджетного законодавства, відповідальність за бюджетні правопорушення

До повноважень Верховної Ради України належить контроль за дотриманням бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного процесу. Комітети Верховної Ради України беруть участь у підготовці до розгляду Верховною Радою України проекту закону про Державний бюджет України, готують і попередньо розглядають питання щодо контролю за виконанням та звіту про виконання Державного бюджету України в частині, що віднесена до компетенції комітетів.

До повноважень Верховної Ради України по контролю за дотриманням бюджетного законодавства належить: 1) заслуховування звітів про стан виконання Державного бюджету України, в тому числі заслуховування звітів розпорядників бюджетних коштів; 2) контроль за використанням коштів резервного фонду державного бюджету.

До повноважень Комітету Верховної Ради України з питань бюджету по контролю за дотриманням бюджетного законодавства належить: 1) контроль за відповідністю поданого Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період та підготовка відповідного висновку;

2) контроль за відповідністю законопроектів, поданих на розгляд Верховної Ради України, бюджетному законодавству.

До повноважень Рахункової палати по контролю за дотриманням бюджетного законодавства належить здійснення контролю за: 1) використанням коштів Державного бюджету України відповідно до закону про Державний бюджет України; 2) утворенням, обслуговуванням і погашенням державного боргу України; 3) ефективністю використання та управління коштами Державного бюджету України; 4) використанням бюджетних коштів у частині фінансування повноважень місцевих державних адміністрацій та делегованих місцевому самоврядуванню повноважень органів виконавчої влади по доходах і видатках.

Міністерство фінансів України здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного процесу як стосовно державного бюджету, так і місцевих бюджетів, якщо інше не передбачено законодавством України.

Державне казначейство України: 1) здійснює бухгалтерський облік всіх надходжень та витрат Державного бюджету України; 2) встановлює єдині правила ведення бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання бюджетів, кошторисів, видає інструкції з цих питань та здійснює контроль за їх дотриманням; 3) здійснює контроль за відповідністю платежів взятим зобов'язанням та бюджетним асигнуванням.

Органи Державної контрольно-ревізійної служби України здійснюють контроль за: 1) цільовим та ефективним використанням коштів державного бюджету та місцевих бюджетів; 2) цільовим використанням і своєчасним поверненням кредитів, одержаних під гарантію Кабінету Міністрів України; 3) порядком ведення бухгалтерського обліку та достовірністю звітності про виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів, кошторисів.

Державна контрольно-ревізійна служба України щомісячно надає Верховній Раді України та Міністерству фінансів України узагальнені результати звітів про проведені перевірки.

Верховна Рада АРК та відповідні ради у сфері контролю за дотриманням бюджетного законодавства здійснюють: 1) контроль за виконанням рішення відповідної ради про бюджет; 2) інші повноваження, передбачені Бюджетним Кодексом та законом про Державний бюджет України.

Контроль за відповідністю бюджетному законодавству України показників затверджених бюджетів, бюджетного розпису та кошторисів бюджетних установ здійснюється: 1) Радою міністрів АРК - стосовно бюджетів міст республіканського значення та районних бюджетів АРК; 2) обласними державними адміністраціями - стосовно районних та міських (міст обласного значення) бюджетів; 3) міськими державними адміністраціями в містах Києві та Севастополі - стосовно районних у цих містах бюджетів; 4) районними державними адміністраціями - стосовно міських (міст районного значення), сільських, селищних та їх об'єднань бюджетів; 5) виконавчими органами міських рад - стосовно бюджетів районів у місті, сільських, селищних чи міст районного значення, що входять до складу цих міст.

Бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого Бюджетним Кодексом та іншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету.

У разі виявлення бюджетного правопорушення Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, органи Державної контрольно-ревізійної служби України, місцеві фінансові органи, голови виконавчих органів міських міст районного значення, селищних та сільських рад і головні розпорядники бюджетних коштів у межах своєї компетенції можуть вчиняти такі дії щодо тих розпорядників бюджетних коштів та одержувачів, яким вони довели відповідні бюджетні асигнування: 1) застосування адміністративних стягнень до осіб, винних у бюджетних правопорушеннях відповідно до закону. Накладення на особу заходу стягнення за бюджетне правопорушення не звільняє її від відшкодування заподіяної таким правопорушенням матеріальної шкоди в порядку, встановленому законом; 2) зупинення операцій з бюджетними коштами.

Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Державна контрольно-ревізійна служба України, місцеві фінансові органи, голови виконавчих органів міських міст районного значення, селищних та сільських рад, головні розпорядники бюджетних коштів у межах своїх повноважень можуть призупиняти бюджетні асигнування у разі: 1) несвоєчасного і неповного подання звітності про виконання бюджету; 2) невиконання вимог щодо бухгалтерського обліку, складання звітності та внутрішнього фінансового контролю за бюджетними коштами і недотримання порядку перерахування цих коштів; 3) подання недостовірних звітів та інформації про виконання бюджету; 4) порушення розпорядниками бюджетних коштів вимог щодо прийняття ними бюджетних зобов'язань; 5) нецільового використання бюджетних коштів.

Нецільове використання бюджетних коштів, тобто витрачання їх на цілі, що не відповідають бюджетним призначенням, встановленим законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет, виділеним бюджетним асигнуванням чи кошторису, має наслідком зменшення асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на суму коштів, що витрачені не за цільовим призначенням, і притягнення відповідних посадових осіб до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності у порядку, визначеному законами України. У разі нецільового використання бюджетних коштів, отриманих у вигляді субвенції, зазначені кошти підлягають обов'язковому поверненню до відповідного бюджету у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Відповідні посадові особи притягаються до відповідальності згідно з законом.

Зупинення операцій з бюджетними коштами полягає у зупиненні будь-яких операцій по здійсненню платежів з рахунку порушника бюджетного законодавства. Механізм зупинення операцій з бюджетними коштами визначається Кабінетом Міністрів України. Зупинення операцій з бюджетними коштами можливе на термін до тридцяти днів, якщо інше не передбачено законом.

Особи, винні у порушенні бюджетного законодавства, несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законами України. Бюджетне правопорушення, вчинене розпорядником чи одержувачем бюджетних коштів, може бути підставою для притягнення до відповідальності згідно з законом його керівника чи інших відповідальних посадових осіб, залежно від характеру вчинених ними діянь.

Питання для самоконтролю

1. Поняття, сутність бюджету, види бюджетів.

2. Складові частини бюджету.

3. Бюджетна класифікація: поняття, значення та структура.

4. Бюджетна система України.

5. Бюджетний процес: поняття, сутність, принципи.

6. Стадії бюджетного процесу, їх сутність.

7. Бюджетний цикл та бюджетний період.

8. Учасники бюджетного процесу.

9. Розкрийте основний зміст Закону України «Про Державний бюджет на 2007 рік».

10. Місцевий бюджет: поняття, сутність, особливості формування.

Тести

1. Єдине систематизоване згрупування доходів, видатків та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів має назву:

а) бюджетна політика;

б) бюджетний меморандум;

в) бюджетна резолюція;

г) бюджетна класифікація; Д) бюджетний розпис.

2. Сукупність фінансово-правових норм, що регулюють фінансові відносини, які виникають у зв'язку з бюджетною діяльністю, тобто утворенням, розподілом, використанням коштів державного та місцевих бюджетів має назву:

а) бюджетне законодавство;

б) бюджетне право;

в) бюджетні асигнування;

г) бюджетні зобов' язання;

д) бюджетна система.

3. Парламентські слухання з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період у Верховній Раді відбуваються не пізніше:

а) 1 квітня;

б) 1 травня;

в) 1 червня;

г) 1 липня;

д) 1 серпня.

4. Після подання Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України до Верховної Ради Міністр фінансів представляє його на пленарному засіданні не пізніше ніж через:

а) день;

б) три дні;

в) п' ять днів;

г) тиждень;

д) два тижні.

5. Комітет Верховної Ради з питань бюджету готує Висновки та пропозиції до проекту закону про Державний бюджет не пізніше:

а) 15 серпня;

б) 15 вересня;

в) 15 жовтня;

г) 15 листопада;

д) 15 грудня.

6. Друге читання проекту закону про Державний бюджет завершується не пізніше:

а) 20 серпня;

б) 20 вересня;

в) 20 жовтня;

г) 20 листопада;

д) 20 грудня.

7. Положення та показники міжбюджетних відносин, які були проголосовані Верховною Радою України при прийнятті проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні Кабінет Міністрів доводить місцевим органам влади:

а) у денний термін;

б) у триденний термін;

в) у п' ятиденний термін;

г) у тижневий термін;

д) у двотижневий термін.

8. Головні розпорядники після одержання лімітних довідок подають Мінфіну України, Мінфіну АРК, місцевим фінансовим органам уточнені проекти зведених кошторисів та проекти зведених планів асигнувань для складання і затвердження річного розпису асигнувань відповідних бюджетів та помісячного розпису асигнувань загального фонду відповідних бюджетів:

а) у денний термін;

б) у триденний термін;

в) у п' ятиденний термін;

г) у тижневий термін;

д) у двотижневий термін.

9. Державне казначейство закриває всі рахунки відкриті у поточному бюджетному періоді:

а) наприкінці робочого дня;

б) наприкінці робочого тижня;

в) наприкінці місяця;

г) наприкінці кварталу;

д) 31 грудня.

10. Проміжок часу, що охоплює діяльність органів державної влади й місцевого самоврядування починаючи з розробки й складання проекту акта про бюджет, його розгляд і затвердження, виконання та складання, розгляд і затвердження звітності про виконання відповідного бюджету має назву:

а) бюджетний процес;

б) бюджетний цикл;

в) бюджетний розпис;

г) кошторисний процес;

д) господарський процес.

Рекомендована література:

1. Азаров М.Я., Копилов В.А., Воронова Л.К., Єфіменко Т.І., Мярковський А.І. Науково-практичний коментар до бюджетного кодексу України / Науково-дослідний фінансовий ін-т / Микола Янович Азаров (заг.ред.). - К. : НДФІ, 2006.

- 632с.

2. Антипов В.І., Білецька Г.М., Воронова Л.К., Дюрядін В.П., Забродський В.М. Словник фінансово-правових термінів/ Національна академія держ. податкової служби України. НДІ фінансового права/ Лідія Костянтинівна Воронова (заг.ред.). - Ірпінь, 2006. - 343с.

3. Бандурка О.М., Гетьманець О.П.. Бюджетне право України: Підручник / Національний ун-т внутрішніх справ. - Х.: Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2003. - 152с.

4. Бекерская Д.А. Бюджетное право и бюджетний процесс в Украине: Учеб.-метод. пособие. - О.: Юридична література, 2004. - 208с.

5. Бех Г.В., Бондаренко И.Н., Воронова Л.К., Головашевич А. А., Дмитрик О. А. Научно-практический комментарий Бюджетного кодекса Украиньї/ Академия правових наук Украиньї; Институт гос. строительства и местного самоуправления/ Н.П. Кучерявенко (общ.ред.). - Х. : Одиссей, 2005. - 416с.

6. Землин А.И. Бюджетное право: Схеми и комментарии / Е.Ю. Грачева (ред.).

- М.: Юриспруденция, 2001. - 228с.

7. Кубарев В.С., Кубарев И.В. Оперативно-поисковая деятельность сотрудников ГСБЗП по вьіявлению преступлений в сфере оборота бюджетних средств: Учеб.-метод. пособие / Донецкий юридический ин-т Луганского гос. ун-та внутренних дел. - Донецк : ДЮИ ЛГУВД, 2006. - 144с.

8. Музика О.А. Доходи місцевих бюджетів за українським законодавством / Національна академія держ. податкової служби України; НДІ фінансового

права. - К.: Атіка, 2004. - 344с.

9. Савченко Л.А., Цимбалюк А.В., Капіца В.А., Глух М.В., Мороз Є.С.. Фінансово-правовий механізм формування дохідної частини бюджетів: Курс лекцій / Державна податкова адміністрація України; Академія держ. податкової служби України. - Ірпінь : Академія ДПС України, 2002. - 356с.

10. Сидорова Н.В. Теоретичні основи бюджетного права. - Х.: Бізнес Інформ, 1998. - 236с.

11. Зриашвили Н.Д., Староверова О.В., Ремиханова Д.А., Фетисов В.Д. Бюджетное право: Учеб. пособие для студ. зкон. и юрид. вузов/ Александр Макарович Никитин (ред.). - 2.изд., перераб. и доп. - М. : ЮНИТИ, 2003. - 199с.

Тема 5 ПРАВОВІ ОСНОВИ ОПОДАТКУВАННЯ В УКРАЇНІ

1. Поняття податку, податкової системи, принципи оподаткування.

2. Податкове право, податкові правовідносини.

3. Правове регулювання окремих механізмів та процедур оподаткування.

1. Поняття податку, податкової системи, принципи оподаткування

Поява державних доходів пов' язана з тим, що у держави виникає необхідність у коштах для виконання своїх завдань та функцій. Основним джерелом державних доходів є валовий внутрішній продукт (національний дохід), частину якого держава мобілізує для подальшого перерозподілу й використання. Мобілізація частини національного доходу означає перехід такої частини до власності держави у вигляді різного роду обов' язкових платежів. Провідною формою державних доходів є стягнення обов' язкових платежів, а саме - податків.

Податок є конкретною формою примусового відчуження частини національного доходу суспільства до бюджету, яка відображає відносини державного устрою та управління та оцінює їх з огляду впливу оподаткування на суспільний розвиток. Принципи побудови системи оподаткування в Україні, податки і збори (обов'язкові платежі) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також права, обов'язки і відповідальність платників визначає Закон України «Про систему оподаткування». Встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також пільг їх платникам здійснюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами відповідно до законів України про оподаткування. Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські, селищні, міські ради можуть встановлювати додаткові пільги щодо оподаткування у межах сум, що надходять до їх бюджетів.

Ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), за винятком особливих видів мита та збору у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, збору у вигляді цільової надбавки до затвердженого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності, і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування.

Податки і збори (обов'язкові платежі), справляння яких не передбачено Законом України «Про систему оподаткування», крім визначених Законом України «Про джерела фінансування дорожнього господарства України», сплаті не підлягають.

Зміни і доповнення до Закону України «Про систему оподаткування», інших законів України про оподаткування стосовно надання пільг, зміни податків, зборів (обов'язкових платежів), механізму їх сплати вносяться до цього Закону, інших законів України про оподаткування не пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з початку нового бюджетного року. Це правило не застосовується у випадках зменшення розміру ставок податків, зборів (обов'язкових платежів) або скасування пільг з оподаткування та інших правил, які призводять до порушення правил конкуренції та створення податкових переваг окремим суб'єктам підприємницької діяльності або фізичним особам.

Будь-які податки і збори (обов'язкові платежі), які запроваджуються законами України, мають бути включені до Закону України «Про систему оподаткування». Всі інші закони України про оподаткування мають відповідати принципам, закладеним у ньому.

Під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та державних цільових фондів слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування. Правовою природою обов' язковості внеску є виникнення у платника податкового зобов'язання. Податкове зобов'язання, відповідно Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» - це зобов'язання платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів відповідну суму коштів у порядку та у строки, визначені Законом. Таким чином, під податком і збором (обов' язковим платежем) до бюджетів та державних цільових фондів слід розуміти обов' язкову сплату до бюджетів або державних цільових фондів відповідної суми коштів у порядку і строки визначені Законами України про оподаткування.

Податкове зобов' язання має строки давності на протязі яких податковий орган має право самостійно визначити суму податкових зобов'язань платника -не пізніше закінчення 1095 дня, наступного за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, а у разі, коли така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку податковий орган не визначає суму податкових зобов'язань, платник податків вважається вільним від такого податкового зобов'язання, а спір стосовно такої декларації не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

Податкове зобов'язання може бути нараховане або провадження у справі про стягнення такого податку може бути розпочате без дотримання строку давності, у разі коли:

1) податкову декларацію за період, коли виникло податкове зобов'язання, не було подано;

2) судом встановлено скоєння злочину посадовими особами платника або фізичною особою - платником щодо умисного ухилення від сплати зазначеного податкового зобов'язання.

Відлік строку давності зупиняється на будь-який період, протягом якого платник перебуває поза межами України, якщо такий період є безперервним та дорівнює чи є більшим за 180 днів.

У разі коли податкове зобов'язання було нараховане податковим органом до закінчення строку давності, податковий борг, що виник у зв'язку з відмовою у самостійному погашенні податкового зобов'язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів від дня узгодження податкового зобов'язання. Якщо платіж стягується за рішенням суду, строки стягнення встановлюються до повного погашення такого платежу або до визнання боргу безнадійним.

Заяви на повернення надміру сплачених податків, зборів (обов'язкових платежів) або на їх відшкодування у випадках, передбачених податковими законами, можуть бути подані не пізніше 1095 дня, наступного за днем здійснення такої переплати або отримання права на таке відшкодування.

Граничні строки підлягають продовженню керівником податкового органу (його заступником) за письмовим запитом платника, якщо такий платник протягом зазначених строків: перебував за межами України; перебував у плаванні на морських судах за кордоном України у складі команди (екіпажу) таких суден; перебував у місцях позбавлення волі за вироком суду; мав обмежену свободу пересування у зв'язку з ув'язненням чи полоном на території інших держав або через інші обставини непереборної сили, підтверджені документально; був визнаний за рішенням суду безвісно відсутнім або перебував у розшуку у випадках, передбачених законодавством.

Сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, що справляються у встановленому законами України порядку, становить систему оподаткування. В Україні справляються:

1) загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі);

2) місцеві податки і збори (обов'язкові платежі).

До загальнодержавних належать такі податки і збори (обов'язкові платежі):

1) податок на додану вартість;

2) акцизний збір;

3) податок на прибуток підприємств, у тому числі дивіденди, що сплачуються до бюджету державними некорпоратизованими, казенними або комунальними підприємствами;

4) податок на доходи фізичних осіб;

5) мито;

6) державне мито;

7) податок на нерухоме майно (нерухомість);

8) плата за землю (земельний податок, а також орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності);

9) рентні платежі;

10) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

11) податок на промисел;

12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;

14) збір за забруднення навколишнього природного середовища;

15) збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

16) збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;

17) збір до Державного інноваційного фонду;

18) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;

19) фіксований сільськогосподарський податок;

20) збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

21) єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через державний кордон України;

22) збір за використання радіочастотного ресурсу України;

23) збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (початковий, регулярний, спеціальний);

24) збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками;

25) збір за проведення гастрольних заходів;

26) судовий збір;

27) збір у вигляді цільової надбавки до затвердженого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності.

Загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України. Порядок зарахування загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів і державних цільових фондів визначається згідно з законами України.

До місцевих податків належать:

1) податок з реклами;

2) комунальний податок.

До місцевих зборів (обов'язкових платежів) належать:

1) збір за припаркування автотранспорту;

2) ринковий збір;

3) збір за видачу ордера на квартиру;

4) курортний збір;

5) збір за участь у бігах на іподромі;

6) збір за виграш на бігах на іподромі;

7) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

8) збір за право використання місцевої символіки;

9) збір за право проведення кіно- і телезйомок;

10) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

11) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери

послуг;

12) збір з власників собак.

Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі), механізм справляння та порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених Декретом Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки та збори». При цьому податки і збори (обов'язкові платежі) є обов'язковими для встановлення сільськими, селищними та міськими радами за наявності об'єктів оподаткування або умов, з якими пов'язане запровадження цих податків і зборів. Суми місцевих податків і зборів (обов'язкових платежів) зараховуються до місцевих бюджетів у порядку, визначеному сільськими, селищними, міськими радами, якщо інше не встановлено законами України.

Принципами такої побудови системи оподаткування є:

- стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції;

- стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності - введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва;

- обов'язковість - впровадження норм щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;

- рівнозначність і пропорційність - справляння податків з юридичних осіб здійснюється у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рівних податків і зборів (обов'язкових платежів) на рівні прибутки і пропорційно більших податків і зборів (обов'язкових платежів) - на більші

доходи;

- рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації -

забезпечення однакового підходу до суб'єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи нерезидентів) при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);

- соціальна справедливість - забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи;

- стабільність - забезпечення незмінності податків і зборів (обов'язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;

- економічна обґрунтованість - встановлення податків і зборів (обов'язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;

- рівномірність сплати - встановлення строків сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;

- компетенція - встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів), а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами;

- єдиний підхід - забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку і збору (обов'язкового платежу), об'єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов'язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і збору (обов'язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг;

- доступність - забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків і зборів (обов'язкових платежів).

2. Податкове право, податкові правовідносини

Велике суспільне значення відносин, що виникають під час примусового відчуження частини національного доходу суспільства до бюджету вимагає детальної правової регламентації механізму та окремих процедур оподаткування. Сукупність правових норм, що регулюють відносини оподаткування складає податкове право.

Податкове право - це підгалузь фінансового права, що містить закони і підзаконні нормативні акти, правові норми, якими закріплюються принципи побудови податкової системи, права та обов' язки, відповідальність учасників податкових відносин, види та характеристики платежів, а також теоретичні положення, що їх пояснюють.

Податкові відносини визначають з одного боку рух коштів від грошових фондів платників податків і зборів до бюджетів й централізованих грошових фондів держави, а з іншого - напрямки владно-майнового впливу держави на об' єкти оподаткування, його зміст та силу. Відносини різних суб' єктів у сфері оподаткування складають дві окремі групи:

- відносини типу „держава - платники податків і зборів" та „держава

- спеціалізовані державні (податкові) органи" характеризуються примусовою силою приписів окремих законів з оподаткування;

- відносини типу „платники податків і зборів - спеціалізовані державні (податкові органи)" характеризуються координацією сумісних зусиль з виконання платниками податків і зборів імперативних норм податкових законів та, відповідно, певною „диспозитивністю" обрання останніми механізмів та процедур оподаткування.

Платниками податків і зборів (обов'язкових платежів) є юридичні і фізичні особи, на яких згідно з законами України покладено обов'язок утримувати та/або сплачувати податки і збори (обов'язкові платежі), нести відповідальність за порушення податкового законодавства, сплачувати пеню та штрафні санкції.

Облік платників здійснюється органами державної податкової служби та іншими державними органами відповідно до законодавства. Державні органи, які у межах своєї компетенції, визначеної законодавством, здійснюють контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування податків і зборів (обов'язкових платежів) та погашенням податкових зобов'язань чи податкового боргу відповідно Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» отримали назву контролюючих органів. Вичерпний перелік контролюючих органів визначається статтею 2 цього Закону: митні органи -стосовно акцизного збору та податку на додану вартість (з урахуванням випадків, коли законом обов'язок з їх стягнення або контролю покладається на податкові органи), ввізного та вивізного мита, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), які відповідно до законів справляються при ввезенні (пересиланні) товарів і предметів на митну територію України або вивезенні (пересиланні) товарів і предметів з митної території України; органи Пенсійного фонду України - стосовно збору на обов'язкове державне пенсійне страхування; органи фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування - стосовно внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, у межах компетенції цих органів, встановленої законом; податкові органи - стосовно податків і зборів (обов'язкових платежів), які справляються до бюджетів та державних цільових фондів, крім зазначених вище.

Взяття на облік юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців як платників податків, зборів (обов'язкових платежів) в органах державної податкової служби здійснюються на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором згідно із Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», не пізніше наступного робочого дня з дня отримання зазначених відомостей органами державної податкової служби. Взяття на облік платників податків, для яких законом установлені особливості їх державної реєстрації та які не включаються до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, здійснюється не пізніше наступного робочого дня з дня отримання від них відповідної заяви.

Документ, що підтверджує взяття на облік в органі державної податкової служби, надсилається платнику податків наступного робочого дня з дня взяття на облік.

Фінансові установи відкривають рахунки платникам податків і зборів (обов'язкових платежів) лише за умови пред'явлення ними документа, що підтверджує взяття їх на облік в органі державної податкової служби. Фінансові установи зобов'язані надіслати повідомлення про відкриття або закриття рахунку платника податків і зборів (обов'язкових платежів) - юридичної особи, у тому числі відкритого через його відокремлені підрозділи, чи самозайнятої фізичної особи до органу державної податкової служби, в якому обліковується платник податків, у триденний строк з дня відкриття/закриття рахунків (включаючи день відкриття/закриття). Фінансові установи починають видаткові операції за рахунком платника податків - суб'єкта підприємницької діяльності (крім банку) з дати отримання фінансовою установою документально підтвердженого повідомлення органу державної податкової служби про взяття рахунку на облік в органах державної податкової служби.

Платники податків і зборів (обов'язкових платежів) зобов'язані: 1) вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність і забезпечувати її зберігання у терміни, встановлені законами; 2) подавати до державних податкових органів та інших державних органів відповідно до законів декларації, бухгалтерську звітність та інші документи і відомості, пов'язані з обчисленням і сплатою податків і зборів (обов'язкових платежів); 3) сплачувати належні суми податків і зборів (обов'язкових платежів) у встановлені законами терміни; 4) допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, а також для перевірок з питань обчислення і сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Поряд з цим керівники і відповідні посадові особи юридичних осіб та фізичні особи під час перевірки, що проводиться державними податковими органами, зобов'язані давати пояснення з питань оподаткування у випадках, передбачених законами, виконувати вимоги державних податкових органів щодо усунення виявлених порушень законів про оподаткування і підписати акт про проведення перевірки.

Обов'язок юридичної особи щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) припиняється із сплатою податку, збору (обов'язкового платежу) або його скасуванням або списанням податкової заборгованості відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». У разі ліквідації юридичної особи заборгованість з податків і зборів (обов'язкових платежів) сплачується у порядку, встановленому законами України.

Обов'язок фізичної особи щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) припиняється із сплатою податку і збору (обов'язкового платежу) або його скасуванням, а також у разі смерті платника.

Платники податків і зборів (обов'язкових платежів) мають право: 1) подавати державним податковим органам документи, що підтверджують право на пільги щодо оподаткування у порядку, встановленому законами України; 2) одержувати та ознайомлюватися з актами перевірок, проведених державними податковими органами; 3) оскаржувати у встановленому законом порядку рішення державних податкових органів та дії їх посадових осіб.

У разі коли норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника.

Для вирішення конфліктів інтересів, спорів тощо платників та контролюючих органів застосовують механізми податкових роз'яснень. Роз'яснення окремих положень податкового законодавства надаються контролюючими органами у порядку, визначеному відповідним центральним (керівним) органом контролюючого органу, виходячи із пріоритету інтересів платника, принципів оподаткування, викладених у Законі України «Про систему оподаткування», та економічного змісту податку, збору (обов'язкового платежу), який розглядається. Податкове роз'яснення є оприлюдненням офіційного розуміння окремих положень податкового законодавства контролюючими органами у межах їх компетенції, яке використовується при обґрунтуванні їх рішень під час проведення апеляційних процедур.

Податковими роз'ясненнями вважаються будь-які відповіді контролюючого органу на запити зацікавлених осіб з питань оподаткування. Податкове роз'яснення центрального податкового органу має пріоритет над податковими роз'ясненнями, виданими іншими контролюючими органами. Податкове роз'яснення не має сили нормативно-правового акта та не може бути притягнутим до відповідальності платник, який діяв відповідно до наданого йому податкового роз'яснення (за відсутності податкових роз'яснень з цього питання, що мають пріоритет) або узагальнюючого податкового роз'яснення, тільки на підставі того, що у подальшому таке податкове роз'яснення чи узагальнююче податкове роз'яснення було змінено або скасовано, чи надано нове податкове роз'яснення такому платнику або узагальнююче податкове роз'яснення, що суперечить попередньому, яке не було скасовано (відкликано). При цьому при оцінці доказів судом, наданих органом стягнення, податкові роз'яснення не мають пріоритету над іншими доказами або іншими експертними оцінками. Центральний (керівний) орган контролюючого органу проводить періодичне узагальнення податкових питань, які стосуються значної кількості платників або значної суми податкових зобов'язань, та затверджує узагальнюючі податкові роз'яснення, які підлягають оприлюдненню з дотриманням правил комерційної та банківської таємниці.

Платник має право безоплатно отримати будь-яке податкове роз'яснення, у тому числі надане іншому платнику з питання, що розглядається (із дотриманням правил комерційної або банківської таємниці), у строки, передбачені для надання відповіді на звернення громадян до органів державної влади, встановлені законом. Центральний (керівний) орган контролюючого органу зобов'язаний видавати та оприлюднювати письмові роз'яснення норм законодавства, які стосуються усіх аспектів оподаткування окремим податком, збором (обов'язковим платежем) у спосіб, доступний для ознайомлення з ними більшості їх платників. При введенні нового податку, збору (обов'язкового платежу) або прийнятті змін до порядку справляння існуючих центральний (керівний) орган контролюючого органу зобов'язаний роз'яснити їх платникам особливості такого справляння, використовуючи засоби масової інформації або інші доступні для таких платників способи доступу до зазначеної інформації, включаючи візити працівників контролюючих органів (не пов'язані із здійсненням податкових перевірок) до платників з метою роз'яснення положень нового порядку.

Центральний (керівний) орган контролюючого органу зобов'язаний підготувати письмові правила користування податковими роз'ясненнями працівниками податкових органів. Такі правила мають бути деталізованими, містити конкретні приклади застосування окремого податку, збору (обов'язкового платежу) при виникненні ситуацій, що регулюються цивільним або зобов'язальним правом, та не допускати подвійних тлумачень. Якщо внаслідок запровадження нового податку, збору (обов'язкового платежу) або зміни правил оподаткування змінюються форми податкового обліку чи обов'язкової податкової звітності, центральний (керівний) орган контролюючого органу зобов'язаний безоплатно оприлюднити такі нові форми обліку чи звітності.

Форми обов'язкової податкової звітності (податкові декларації чи податкові розрахунки), визначені центральним (керівним) органом контролюючого органу, повинні відповідати нормам та змісту відповідного податку, збору (обов'язкового платежу). Платник має право подати податковий звіт за іншою формою, якщо він вважає, що форма податкової звітності, визначена центральним (керівним) органом контролюючого органу, збільшує або зменшує його податкові зобов'язання, всупереч нормам закону з такого податку, збору (обов'язкового платежу). Такий звіт за іншою формою подається разом із поясненням мотивів його складення.

Платник може оскаржити до суду рішення центрального (керівного) органу контролюючого органу або органу стягнення щодо видання інструкцій чи податкових роз'яснень, які, за висновком такого платника, суперечать нормам або змісту відповідного податку, збору (обов'язкового платежу). Визнання судом інструкції або податкового роз'яснення податкового органу (незалежно від їх реєстрації у Міністерстві юстиції України) недійсними є підставою для використання зазначеного рішення всіма платниками з моменту прийняття такого судового рішення, а також для відповідної зміни положень інструкцій чи роз'яснень контролюючих органів з цього питання.

Відповідальність за правильність обчислення, своєчасність сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) і додержання законів про оподаткування несуть платники відповідно до законів України. Поряд із юридичною відповідальністю на платників накладаються фінансові санкції за наслідками документальних перевірок та ревізій, які здійснюються органами державної податкової служби України та іншими уповноваженими державними органами. Фінансові санкції застосовуються у розмірах, передбачених законодавчими актами, чинними на день завершення таких перевірок або ревізій.

Після закінчення встановлених строків погашення узгодженого податкового зобов'язання на суму податкового боргу нараховується пеня -плата у вигляді процентів, нарахованих на суму податкового боргу (без урахування пені), що справляється з платника податків у зв'язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов'язання. Пеня нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності) із розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, діючої на день виникнення такого податкового боргу або на день його (його частини) погашення, залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті. Зазначений розмір пені діє щодо всіх видів податків і зборів (обов'язкових платежів), крім пені щодо порушення строків розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності, що встановлюється окремим законодавством.

Нарахування пені розпочинається:

1) при самостійному нарахуванні суми податкового зобов'язання платником - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати податкового зобов'язання;

2) при нарахуванні суми податкового зобов'язання контролюючими органами - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати податкового зобов'язання, визначеного у податковому повідомленні.

У разі коли платник до початку його перевірки контролюючим органом самостійно виявляє факт заниження податкового зобов'язання та погашає його, пеня не нараховується. Це правило не застосовується, якщо: платник не подає податкову декларацію за період, протягом якого відбулося таке заниження; судом доведено скоєння злочину посадовими особами платника або фізичною особою - платником щодо умисного ухилення від сплати зазначеного податкового зобов'язання.

Нарахування пені закінчується у день прийняття банком, обслуговуючим платника, платіжного доручення на сплату суми податкового боргу. У разі часткової сплати суми податкового боргу нарахування пені зупиняється на таку сплачену частку. У разі погашення суми податкового боргу шляхом стягнення коштів або відчуження інших активів боржника у порядку, передбаченому Законом, нарахування пені зупиняється у день такого стягнення або відчуження активів з права власності (повного господарського відання) боржника в рахунок погашення, незалежно від строків оплати вартості таких активів їх покупцем.

Якщо платник не сплачує пеню разом зі сплатою податкового боргу (його частини) або не визначає її окремо у платіжному документі (чи визначає з порушенням зазначеної пропорції), то податковий орган самостійно здійснює розподіл такої сплаченої суми на суму, що спрямовується на погашення такого податкового боргу (його частини), та суму, що спрямовується на погашення пені, нарахованої на суму такого погашеного податкового боргу (його частини), та надсилає такому платнику повідомлення, в якому міститься зазначена інформація.

Штрафні санкції за порушення податкового законодавства накладаються на платника контролюючими органами або самостійно нараховуються та сплачуються платником. Платник, що не подає податкову декларацію у строки, визначені законодавством, сплачує штраф у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожне таке неподання або її затримку.

Для фізичних осіб, які займають посади, що підпадають під визначення суб'єктів корупційних діянь відповідно до закону, за неподання або несвоєчасне подання декларації про доходи таких фізичних осіб, отриманих протягом зайняття такої посади, штраф застосовується у розмірі тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожне таке неподання або її затримку.

У разі коли платника (посадову особу платника податків) засуджено за скоєння злочину щодо ухилення від сплати податків або якщо платник декларує переоцінені або недооцінені об'єкти оподаткування, що призводить до заниження податкового зобов'язання у великих розмірах, такий платник додатково до штрафів, за наявності підстав для їх накладення, сплачує штраф у розмірі п'ятдесяти відсотків від суми недоплати, але не менше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули. Заниженням податкового зобов'язання у великих розмірах вважається сума недоплати, яка встановлюється на рівні, визначеному Кримінальним кодексом України.

У разі коли платник не сплачує узгоджену суму податкового зобов'язання протягом граничних строків, такий платник зобов'язаний сплатити штраф у таких розмірах:

- при затримці до 30 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов'язання, - у розмірі десяти відсотків погашеної суми податкового боргу;

- при затримці від 31 до 90 календарних днів включно, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов'язання, - у розмірі двадцяти відсотків погашеної суми податкового боргу;

- при затримці, що є більшою 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов'язання, - у розмірі п'ятдесяти відсотків погашеної суми податкового боргу.

У разі коли платник, активи якого перебувають у податковій заставі, відчужив такі активи без попередньої згоди податкового органу, якщо отримання такої згоди є обов'язковим, платник додатково сплачує штраф у розмірі суми такого відчуження, визначеної за звичайними цінами. У разі коли платник здійснює продаж (відчуження) товарів (продукції) або здійснює грошові виплати без попереднього нарахування та сплати податку, збору (обов'язкового платежу), якщо відповідно до законодавства таке нарахування та сплата є обов'язковою передумовою такого продажу (відчуження) або виплати, такий платник сплачує штраф у подвійному розмірі від суми зобов'язання з такого податку, збору (обов'язкового платежу). Сплата зазначеного штрафу не звільняє платника від адміністративної або кримінальної відповідальності та/або конфіскації таких товарів (продукції) або коштів відповідно до закону.

Платник, який до початку його перевірки контролюючим органом самостійно виявляє факт заниження податкового зобов'язання минулих податкових періодів, зобов'язаний або надіслати уточнюючий розрахунок і сплатити суму такої недоплати та штраф у розмірі п'яти відсотків від такої суми до подання такого уточнюючого розрахунку, або відобразити суму такої недоплати у складі декларації з цього податку, що подається за наступний податковий період, збільшену на суму штрафу у розмірі п'яти відсотків від такої суми, з відповідним збільшенням загальної суми податкового зобов'язання з цього податку.

Якщо після подачі декларації за звітний період платник подає нову декларацію з виправленими показниками до закінчення граничного строку подання декларації за такий самий звітний період, то штрафи не застосовуються.

При самостійному донарахуванні суми податкових зобов'язань адміністративні штрафи не накладаються.

Обов'язки фінансових установ: 1. Фінансові установи зобов'язані подавати органам державної податкової служби на їх письмовий запит відомості про наявність і рух коштів на поточних та вкладних (депозитних) рахунках платників податків - клієнтів цих установ у порядку, встановленому Законом. 2. Фінансові установи виконують доручення платників і зборів (обов'язкових платежів) на перерахування податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів у встановлений законом термін. 3. Керівник та інші посадові особи фінансових установ притягаються до відповідальності відповідно до закону за: 1) невиконання зазначених вище вимог; 2) неподання органам державної податкової служби повідомлень про закриття рахунків платників - юридичних і фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності; 3) здійснення видаткових операцій за рахунком платника до отримання документально підтвердженого повідомлення відповідного органу державної податкової служби про взяття такого рахунку на облік.

3. Правове регулювання окремих механізмів та процедур

оподаткування

Виконання платником податкового зобов'язання, що ґрунтується на усвідомленні останнім необхідності та суспільного значення оподаткування пов' язане із наданням йому максимальної самостійності визначення суми податкових зобов'язань, подання податкової декларації та сплати визначеної у ній суми податку чи збору.

Податкова декларація - це документ, що подається платником до контролюючого органу у строки, встановлені законодавством, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податку, збору (обов'язкового платежу).

Прийняття податкової декларації є обов'язком контролюючого органу. Податкова декларація приймається без попередньої перевірки зазначених у ній показників через канцелярію, чий статус визначається відповідним нормативно-правовим актом. Відмова службової (посадової) особи контролюючого органу прийняти податкову декларацію з будь-яких причин або висування нею будь-яких передумов щодо такого прийняття (включаючи зміну показників такої декларації, зменшення або скасування від'ємного значення об'єктів оподаткування, сум бюджетних відшкодувань, незаконного збільшення податкових зобов'язань тощо) забороняється та розцінюється як перевищення службових повноважень такою особою, що тягне за собою її дисциплінарну та матеріальну відповідальність у порядку, визначеному законом.

Якщо службова (посадова) особа контролюючого органу порушує вказану норму, платник зобов'язаний до закінчення граничного строку подання декларації надіслати таку декларацію поштою з описом вкладеного та повідомленням про вручення, до якої долучається заява на ім'я керівника відповідного контролюючого органу, складена у довільній формі, із зазначенням прізвища службової (посадової) особи, яка відмовилася прийняти декларацію, та/або із зазначенням дати такої відмови. При цьому декларація вважається поданою в момент її вручення пошті, а граничний десятиденний строк, встановлений для поштових відправлень не застосовується.

Платник може також оскаржити дії службової (посадової) особи контролюючого органу з відмови у прийнятті податкової декларації у судовому порядку.

Незалежно від наявності відмови у прийнятті податкової декларації платник зобов'язаний погасити податкове зобов'язання, самостійно визначене ним у такій податковій декларації, протягом строків, установлених Законом.

Податкова звітність, отримана контролюючим органом від платника як податкова декларація, що заповнена ним всупереч правилам, зазначеним у затвердженому порядку її заповнення, може бути не визнана таким контролюючим органом як податкова декларація, якщо в ній не зазначено обов'язкових реквізитів, її не підписано відповідними посадовими особами, не скріплено печаткою платника. У цьому випадку, якщо контролюючий орган звертається до платника з письмовою пропозицією надати нову податкову декларацію з виправленими показниками (із зазначенням підстав неприйняття попередньої), то такий платник має право:

- надати таку нову декларацію разом зі сплатою відповідного штрафу;

- оскаржити рішення податкового органу в порядку апеляційного узгодження.

Якщо згідно з правилами податкового обліку, визначеними законами, податкова звітність щодо окремого податку, збору (обов'язкового платежу) складається наростаючим підсумком, податкова декларація за результатами останнього податкового періоду року прирівнюється до річної податкової декларації, при цьому остання не подається.

Встановлення форм або методів обов'язкової податкової звітності, які передбачають подання зведеної інформації щодо окремих доходів, витрат, пільг, інших елементів податкових баз, що були раніше відображені у податкових деклараціях або розрахунках з окремих податків, зборів (обов'язкових платежів), не дозволяється, якщо інше не встановлене законами з питань оподаткування.

Податкові декларації подаються за базовий податковий (звітний) період, що дорівнює: а) календарному місяцю (у тому числі при сплаті місячних авансових внесків), - протягом 20 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця; б) календарному кварталу або календарному півріччю (у тому числі при сплаті квартальних або піврічних авансових внесків), - протягом 40 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) кварталу (півріччя); в) календарному року, - протягом 60 календарних днів за останнім календарним днем звітного (податкового) року; г) календарному року для платників податку на доходи фізичних осіб (прибуткового податку з громадян), - до 1 квітня року, наступного за звітним.

Якщо податкова декларація за квартал, півріччя, три квартали або рік розраховується наростаючим підсумком на підставі показників базових податкових періодів, з яких складаються такі квартал, півріччя, три квартали або рік (без урахування авансових внесків) згідно з відповідним законом з питань оподаткування, така декларація подається у строки, визначені для такого базового податкового періоду - першого податкового періоду звітного року, визначений відповідним законом з питань оподаткування, зокрема календарний квартал для цілей оподаткування прибутку підприємств.

Платник звільняється від обов'язку подавати податкову декларацію за звітний (податковий) період протягом поточного року у разі, якщо його податкові зобов'язання були відображені у річній податковій декларації на поточний рік відповідно до закону з питань окремого податку, збору (обов'язкового платежу).

Граничні строки подання податкової декларації можуть бути збільшені за правилами та на підставах, які передбачені Законом.

Якщо згідно із законом з питань окремого податку, збору (обов'язкового платежу) податковий період не встановлено, то податкова декларація подається та податкове зобов'язання сплачується у строки, передбачені для місячного базового податкового періоду, крім випадків, коли подання декларації не передбачено таким законом.

Податкове зобов'язання, самостійно визначене платником у податковій декларації, вважається узгодженим з дня подання такої податкової декларації.

Зазначене податкове зобов'язання не може бути оскаржене платником в адміністративному або судовому порядку. Якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності) платник самостійно виявляє помилки у показниках раніше поданої податкової декларації, такий платник має право надати уточнюючий розрахунок. Платник має право не подавати такий розрахунок, якщо такі уточнені показники зазначаються ним у складі податкової декларації за будь-який наступний податковий період, протягом якого такі помилки були самостійно виявлені. Форма уточнюючих розрахунків визначається у порядку, встановленому для податкових декларацій.

Якщо сума податкового зобов'язання розраховується контролюючим органом, платник не несе відповідальності за своєчасність, достовірність та повноту нарахування такої суми, проте несе відповідальність за своєчасне і повне погашення нарахованого податкового зобов'язання та має право на оскарження цієї суми у порядку, встановленому Законом.

Контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму податкового зобов'язання платника у разі якщо: а) платник не подає у встановлені строки податкову декларацію; б) дані документальних перевірок результатів діяльності платника свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, заявлених у податкових деклараціях; в) контролюючий орган внаслідок проведення камеральної перевірки виявляє арифметичні або методологічні помилки у поданій платником податковій декларації, які призвели до заниження або завищення суми податкового зобов'язання; г) згідно з законами з питань оподаткування особою, відповідальною за нарахування окремого податку або збору (обов'язкового платежу), є контролюючий орган.

Обов'язок доведення того, що будь-яке нарахування, здійснене контролюючим органом є помилковим, покладається на платника, за винятком випадків визначення суми податкового зобов'язання за непрямими методами.

Якщо контролюючий орган не може самостійно визначити суму податкового зобов'язання платника у зв'язку з невстановленням фактичного місцезнаходження підприємства чи його відокремлених підрозділів, місцезнаходження фізичної особи або ухиленням платника чи його посадових осіб від надання відомостей, передбачених законодавством, а також якщо неможливо визначити суму податкових зобов'язань у зв'язку з неведенням платником податкового обліку або відсутністю визначених законодавством первинних документів, сума податкових зобов'язань платника може бути визначена за непрямим методом. Цей метод може застосовуватися також у випадках, коли декларацію було подано, але під час документальної перевірки, що проводиться контролюючим органом, платник не підтверджує розрахунки, наведені у декларації, наявними документами обліку у порядку, передбаченому законодавством.

За непрямим методом податкове зобов'язання визначається за оцінкою витрат платника, приросту його активів, кількості осіб, які перебувають з ним у відносинах найму, а також оцінкою інших елементів податкових баз, які приймаються для розрахунку податкового зобов'язання щодо конкретного податку, збору (обов'язкового платежу) відповідно до закону. Методика визначення суми податкових зобов'язань за непрямими методами затверджується законом і є загальною для всіх платників.

Обвинувачення особи в ухиленні від сплати податків не може ґрунтуватися на визначенні податковим органом податкового зобов'язання з використанням непрямого методу до остаточного вирішення справи судом.

У разі коли сума податкового зобов'язання розраховується контролюючим органом, такий контролюючий орган надсилає платнику податкове повідомлення, в якому зазначаються підстава для такого нарахування, посилання на норму податкового закону, відповідно до якої був зроблений розрахунок або перерахунок податкових зобов'язань, сума податку чи збору (обов'язкового платежу), належного до сплати, та штрафних санкцій за їх наявності, граничні строки їх погашення, а також попередження про наслідки їх несплати в установлений строк та граничні строки, передбачені законом для оскарження нарахованого податкового зобов'язання (штрафних санкцій за їх наявності).

У разі коли платник не сплачує узгоджену суму податкового зобов'язання в установлені строки, податковий орган надсилає такому платнику податкові вимоги. Податкові вимоги мають містити посилання на підстави їх виставлення, суму податкового боргу, належного до сплати, пені та штрафних санкцій; перелік запропонованих заходів із забезпечення сплати суми податкового боргу. Податкові вимоги також надсилаються платникам, які самостійно подали податкові декларації, але не погасили суму податкових зобов'язань у встановлені законом строки, без попереднього направлення (вручення) податкового повідомлення.

Податкові вимоги надсилаються:

а) перша податкова вимога - не раніше першого робочого дня після закінчення граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов'язання. Перша податкова вимога містить повідомлення про факт узгодження податкового зобов'язання та виникнення права податкової застави на активи платника, обов'язок погасити суму податкового боргу та можливі наслідки непогашення його у строк;

б) друга податкова вимога - не раніше тридцятого календарного дня від дня направлення (вручення) першої податкової вимоги, у разі непогашення платником суми податкового боргу у встановлені строки. Друга податкова вимога додатково до відомостей, викладених у першій податковій вимозі, може містити повідомлення про дату та час проведення опису активів платника, що перебувають у податковій заставі, а також про дату та час проведення публічних торгів з їх продажу.

Податкова вимога вважається надісланою (врученою) юридичній особі, якщо її передано посадовій особі такої юридичної особи під розписки або надіслано листом з повідомленням про вручення. Податкова вимога вважається надісланою (врученою) фізичній особі, якщо її вручено особисто такій фізичній особі або її законному представникові чи надіслано листом на її адресу за місцем проживання або останнього відомого місця її знаходження із повідомленням про вручення. У такому самому порядку надсилаються податкові повідомлення.

У разі коли податковий орган або пошта не може вручити платнику податкове повідомлення або податкові вимоги у зв'язку з незнаходженням посадових осіб, їх відмовою прийняти податкове повідомлення або податкову вимогу, незнаходженням фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника, податковий орган розміщує податкове повідомлення або податкові вимоги на дошці податкових оголошень, встановленій на вільному для огляду місці біля входу до приміщення податкового органу. При цьому день розміщення такої податкової вимоги вважається днем її вручення.

У разі коли сума податкового боргу, визначена у першій податковій вимозі, самостійно погашається платником до виставлення другої податкової вимоги, друга податкова вимога не надсилається.

Податкове повідомлення виставляється за кожним окремим податком, збором (обов'язковим платежем). Контролюючий орган веде реєстр виданих податкових повідомлень щодо окремого платника.

У разі коли у платника, якому було надіслано першу податкову вимогу, виникає новий податковий борг, друга податкова вимога має містити суму консолідованого боргу. При цьому окрема податкова вимога щодо такого нового податкового боргу не виставляється. Консолідованим вважається борг, визначений у першій податковій вимозі, збільшений на суму нового податкового боргу, що виник до виставлення другої податкової вимоги.

Податкове повідомлення або податкові вимоги вважаються відкликаними, якщо: а) сума податкового зобов'язання або податкового боргу, а також пені та штрафних санкцій (за їх наявності) самостійно погашається платником. Податкове повідомлення або податкова вимога вважається відкликаною у день, протягом якого відбулося погашення суми податкового зобов'язання (пені і штрафних санкцій) або податкового боргу; б) контролюючий орган скасовує або змінює раніше прийняте рішення про нарахування суми податкового зобов'язання (пені і штрафних санкцій) або податкового боргу внаслідок їх адміністративного оскарження. Податкове повідомлення вважається відкликаним з дня прийняття контролюючим органом рішення про скасування або зміну раніше нарахованої суми податкового зобов'язання (пені і штрафних санкцій) або податкового боргу; в) рішення контролюючого органу про нарахування суми податкового зобов'язання або стягнення податкового боргу скасовується чи змінюється судом. Податкове повідомлення або податкові вимоги вважаються відкликаними у день отримання платником податків відповідного рішення суду; г) податкові зобов'язання (крім податкового боргу) розстрочуються або відстрочуються чи стосовно них досягається податковий компроміс та про це зазначається у відповідному рішенні про розстрочення, відстрочення або податковий компроміс. Податкові вимоги вважаються відкликаними у день прийняття податковим органом рішення про розстрочення або відстрочення податкового боргу чи про досягнення щодо нього податкового компромісу; д) податковий борг визнається безнадійним. Податкові вимоги вважаються відкликаними у день прийняття податковим органом рішення про визнання податкового боргу безнадійним.

У разі коли платник податків вважає, що контролюючий орган невірно визначив суму податкового зобов'язання або прийняв будь-яке інше рішення, що суперечить законодавству з питань оподаткування або виходить за межі його компетенції, встановленої законом, такий платник має право звернутися до контролюючого органу із скаргою про перегляд цього рішення, яка подається у письмовій формі та може супроводжуватися документами, розрахунками та доказами, які платник вважає за потрібне надати. Скарга повинна бути подана контролюючому органу протягом десяти календарних днів, наступних за днем отримання платником податкового повідомлення або іншого рішення контролюючого органу, що оскаржується. Контролюючий орган зобов'язаний прийняти вмотивоване рішення та надіслати його протягом двадцяти календарних днів від дня отримання скарги платника на його адресу поштою з повідомленням про вручення або надати йому під розписку. У разі коли контролюючий орган надсилає платнику рішення про повне або часткове незадоволення його скарги, такий платник має право звернутися протягом десяти календарних днів, наступних за днем отримання відповіді, з повторною скаргою до контролюючого органу вищого рівня, а при повторному повному або частковому незадоволенні скарги - до контролюючого органу вищого рівня із дотриманням зазначеного десятиденного строку для кожного випадку оскарження та зазначеного двадцятиденного строку для відповіді на нього.

Остаточне рішення вищого (центрального) органу контролюючого органу за заявою платника не підлягає подальшому адміністративному оскарженню, але може бути оскаржене у судовому порядку.

Якщо відповідно до закону контролюючий орган самостійно визначає податкове зобов'язання платника за причинами, не пов'язаними із порушенням податкового законодавства, такий платник має право на адміністративне оскарження рішень контролюючого органу протягом тридцяти календарних днів від дня отримання податкового повідомлення або відповіді контролюючого органу на скаргу, замість десятиденного строку.

Процедура адміністративного оскарження здійснюється тим контролюючим органом, який надіслав платнику податків податкове повідомлення, відповідно до своєї компетенції.

Заява, подана із дотриманням встановлених строків, зупиняє виконання платником податкових зобов'язань, визначених у податковому повідомленні, на строк від дня подання такої заяви до контролюючого органу до дня закінчення процедури адміністративного оскарження. Протягом зазначеного строку податкові вимоги з податку, що оскаржується, не надсилаються, а сума податкового зобов'язання, що оскаржується, вважається неузгодженою.

Процедура адміністративного оскарження закінчується:

- останнім днем строку, передбаченого для подання заяви про перегляд рішення контролюючого органу, у разі коли така заява не була подана у зазначений строк;

- днем отримання платником рішення контролюючого органу про повне задоволення скарги, викладеної у заяві;

- днем отримання платником рішення контролюючого органу, що не підлягає подальшому адміністративному оскарженню.

День закінчення процедури адміністративного оскарження вважається днем узгодження податкового зобов'язання платника. При зверненні платника до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення контролюючого органу податкове зобов'язання вважається неузгодженим до розгляду судом справи по суті та прийняття відповідного рішення. З урахуванням строків давності платник має право оскаржити до суду рішення контролюючого органу про нарахування податкового зобов'язання у будь-який момент після отримання відповідного податкового повідомлення. У цьому випадку зазначене рішення контролюючого органу не підлягає адміністративному оскарженню.

Якщо платник оскаржує рішення податкового органу до суду, обвинувачення особи в ухиленні від сплати податків не може ґрунтуватися на такому рішенні контролюючого органу до остаточного вирішення справи судом, за винятком коли таке обвинувачення не тільки базується на рішенні контролюючого органу, а й доведено на підставі додатково зібраних доказів відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства України. Порушення кримінальної справи за будь-якими приводами та підставами стосовно платника або його службових (посадових) осіб не може бути підставою для зупинення провадження у справі або залишення без розгляду скарги (позову) такого платника, поданої до суду у межах процедури апеляційного узгодження. Працівник податкового органу, який уповноважений розглядати скаргу платника у межах адміністративної апеляційної процедури, має право пропонувати такому платнику компромісне рішення спору, яке полягає у задоволенні частини скарги платника під зобов'язання останнього погодитися з рештою податкових зобов'язань, нарахованих контролюючим органом.

Підставою для прийняття рішення щодо податкового компромісу є наявність у податкового органу таких наявних фактів та доказів по суті скарги платника, які дають підстави вважати, що запропонований податковий компроміс приведе до більш швидкого та/або більш повного погашення податкового зобов'язання, порівняно з результатами, які можуть бути отримані внаслідок передання такого спору на вирішення суду.

Податковий компроміс не може бути запропоновано платнику до того, як працівник податкового органу, уповноважений розглядати скаргу такого платника, не складе письмове обґрунтування доцільності податкового компромісу, що має бути розглянуте посадовою особою податкового органу, яка нарахувала оскаржуване податкове зобов'язання, а також посадовою особою, якій безпосередньо підпорядковується такий працівник.

У разі коли платник погоджується на укладення податкового компромісу, зазначене рішення набирає чинності з моменту отримання письмової згоди керівника податкового органу вищого рівня, а сума податкового зобов'язання, яка визначена умовами податкового компромісу, вважається узгодженою, і таке рішення не може бути оскаржене у майбутньому.

Платник зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом десяти календарних днів, наступних за останнім днем відповідного граничного строку для подання податкової декларації.

У разі коли відповідно до закону контролюючий орган самостійно визначає податкове зобов'язання платника за причинами, не пов'язаними із порушенням податкового законодавства, платник зобов'язаний сплатити нараховану суму податкового зобов'язання у строки, визначені у законі з відповідного податку, а за їх відсутності - протягом тридцяти календарних днів від дня отримання податкового повідомлення про таке нарахування.

У випадках апеляційного узгодження суми податкового зобов'язання платник зобов'язаний самостійно погасити її узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом десяти календарних днів, наступних за днем такого узгодження.

Узгоджена сума податкового зобов'язання, не сплачена платником у визначені строки визнається сумою податкового боргу платника.

Розстроченням податкових зобов'язань є надання платнику бюджетного кредиту на основну суму його податкових зобов'язань без урахування сум пені під проценти.

Відстроченням податкових зобов'язань є перенесення сплати основної суми податкових зобов'язань платника без урахування сум пені під проценти.

Платник, який звертається до податкового органу з заявою про розстрочення, відстрочення податкових зобов'язань, вважається таким, що узгодив суму такого податкового зобов'язання.

Розстрочення, відстрочення податкових зобов'язань у межах процедури відновлення платоспроможності боржника відповідно до законодавства з питань банкрутства здійснюються на умовах, передбачених мировою угодою.

Підставою для розстрочення податкових зобов'язань платника є надання ним достатніх доказів щодо існування загрози виникнення податкового боргу, а також економічного обґрунтування, яке свідчить про можливість погашення податкових зобов'язань та/або збільшення податкових надходжень до відповідного бюджету внаслідок застосування режиму розстрочення, протягом якого відбудуться зміни політики управління виробництвом чи збутом такого платника.

Підставою для відстрочення податкових зобов'язань платника є надання ним достатніх доказів щодо дії обставин непереборної сили, що призвели до загрози виникнення податкового боргу та/або банкрутства такого платника, а також економічного обґрунтування, яке свідчить про можливість погашення податкових зобов'язань та/або збільшення податкових надходжень до відповідного бюджету внаслідок застосування режиму відстрочення, протягом якого відбудуться зміни політики управління виробництвом чи збутом такого платника.

Керівник податкового органу (його заступник) зобов'язаний прийняти рішення про дострокове розірвання договору про розстрочення, що тягне за собою обов'язок платника сплатити невнесену суму розстроченого податкового боргу, а також процентів, нарахованих на таку розстрочену суму податкового боргу, у разі коли платник, який уклав договір про розстрочення, до закінчення дії такого договору:

- накопичує новий податковий борг або не сплачує чергову частку реструктурованого податкового боргу протягом двох податкових періодів, наступних за податковим періодом виникнення такого нового податкового боргу, або податковим періодом, за який сплачується чергова частка реструктурованого податкового боргу;

- ліквідується;

- виїжджає за кордон на постійне місце проживання (якщо платник податків є фізичною особою);

- визнається неплатоспроможним за зобов'язаннями, іншими ніж податкові. Списанню з платників підлягають безнадійний податковий борг, у тому

числі пеня, нарахована на такий податковий борг, а також штрафні санкції.

Під терміном «безнадійний» слід розуміти: а) податковий борг платника, визнаного у встановленому порядку банкрутом, вимоги щодо якого не були задоволені у зв'язку з недостатністю активів банкрута; б) податковий борг фізичної особи, яка: визнана у судовому порядку безвісно відсутньою або померлою, у разі недостатності майна, на яке може бути направлено стягнення згідно із законодавством; померла, у разі недостатності майна, на яке може бути направлено стягнення згідно із законодавством; понад 720 днів перебуває у розшуку; в) податковий борг юридичних та фізичних осіб, стосовно якого минув строк позовної давності; г) податковий борг юридичних або фізичних осіб, що виник внаслідок обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин); д) податковий борг юридичних осіб, визнаних фіктивними відповідно до закону; е) пені, штрафні та фінансові санкції, нараховані відповідно до законодавства України на суми податкових зобов'язань, що входять до складу заборгованості, встановленої у процесі підтвердження заборгованості згідно із Законом України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу».

У разі коли фізична особа, яка визнана у судовому порядку безвісно відсутньою або померлою, з'являється або фізичну особу, яка перебувала у розшуку понад 720 днів, розшукано, списана заборгованість таких осіб підлягає відновленню та стягненню у загальному порядку, без дотримання строків позовної давності.

Податкові органи здійснюють щоквартальне списання безнадійного податкового боргу. Порядок такого списання визначається центральним податковим органом за узгодженням з Міністерством фінансів України.

Питання для самоконтролю

1. Поняття, види, сутність податків.

2. Класифікація податків та критерії поділу.

3. Податкова система України.

4. Податки, що сплачують фізичні особи.

5. Податки, що сплачують юридичні особи.

6. Правовий механізм та його елементи.

7. Поняття, сутність податкової декларації.

8. Система податкових органів України.

9. Податкові пільги та їх значення.

10. Податкова декларація та її роль у податкових правовідносинах.

Тести

1. До системи контролюючих органів не входять:

а) митні органи;

б) органи Пенсійного фонду України;

в) органи фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування;

г) податкові органи;

д) органи внутрішніх справ.

2. Не завершує виконання податкового зобов'язання платника податків перед бюджетами та цільовими фондами:

а) належне виконання,

б) втрата ознак платника податку,

в) смерть платника,

г) відстрочення,

д) взаємозалік із бюджетом.

3. До системи місцевих податків та зборів відноситься:

а) мито;

б) державне мито;

в) ринковий збір;

г) податок на нерухоме майно (нерухомість);

д) плата (податок) за землю.

4. До системи непрямих податків та зборів відноситься:

а) акцизний збір;

б) податок на прибуток підприємств, у тому числі дивіденди, що сплачуються до бюджету державними некорпоратизованими, казенними або комунальними підприємствами;

в) податок на доходи фізичних осіб;

г) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

д) податок на промисел.

5. До системи обов' язків платника податків відноситься:

а) подавати державним податковим органам документи, що підтверджують право на пільги щодо оподаткування у порядку, встановленому законами України;

б) одержувати та ознайомлюватися з актами перевірок, проведених державними податковими органами;

в) оскаржувати у встановленому законом порядку рішення державних податкових органів та дії їх посадових осіб;

г) сплачувати належні суми податків і зборів (обов'язкових платежів) у встановлені законами терміни.

6. Об'єктами оподаткування за податковим законодавством України не можуть бути:

а) доходи (прибуток);

б) додана вартість продукції (робіт, послуг);

в) юридичні і фізичні особи;

г) вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна, або її натуральні показники;

д) спеціальне використання природних ресурсів.

7. Платниками податків - фізичними особами не сплачується:

а) податок на прибуток підприємств, у тому числі дивіденди, що сплачуються до бюджету державними некорпоратизованими, казенними або комунальними підприємствами;

б) податок на доходи фізичних осіб;

в) плата (податок) за землю;

г) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

д) податок на промисел.

8. До системи податкових пільг відноситься:

а) відстрочення,

б) податковий кредит,

в) розстрочення,

г) вилучення.

9. Критерієм визначення резиденства в оподаткуванні є термін:

а) 20 календарних днів,

б) 40 календарних днів,

в) 60 календарних днів,

г) 183 календарних дні.

10. До принципів на яких ґрунтується система оподаткування не відноситься:

а) стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності;

б) законність;

в) обов'язковість;

г) рівнозначність і пропорційність;

д) рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації.

Рекомендована література:

1. Антипов В.І., Білецька Г.М., Воронова Л.К., Дюрядін В.П., Забродський В.М. Словник фінансово-правових термінів/ Національна академія держ. податкової служби України. НДІ фінансового права / Лідія Костянтинівна Воронова (заг.ред.). - Ірпінь, 2006. - 343с.

2. Бандурка О.О. Державна податкова служба в Україні: система, правовий статус, модернізація / Національний ун-т внутрішніх справ. - Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2004. - 233с.

3. Бех Г.В., Дмитрик О.О., Кобильнік Д.А., Криницький І.Є., Кучерявенко М.П. Податкове право: Навч. посіб. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / М.П. Кучерявенко (ред.). - К.: Юрінком Інтер, 2003. -

400с.

4. Біленчук П.Д., Задояний М.Т., Форостовець В.А. Місцеві податки і збори. Правове регулювання: Навч. посіб. / Європейський ун-т управління, безпеки та інформаційно-правових технологій; Український фінансово- економічний ін-т Державної податкової адміністрації України. - К.: Атіка, 1999. - 119с.

5. Білоус В.Т., Шамрай В.О., Чабан В.П., Жаріков О.Ю., Кочетов В.І. Типові дії працівника податкової поліції (міліції): Навч. посібник/ Національна академія ВС України. - К.: Логос, 1997. - 93с.

6. Бойцова М. Платник єдиного податку - юридична особа: Практ. посібник

- Х.: Видавничий будинок "Фактор", 2004. - 368с.

7. Бочарніков В.П., Захаров К.В., Лаба М.С., Леміш А.М., Макаренко І.П. Прогнозування податкових надходжень в перехідній економіці: проблеми методології та організації / НДІ фінансового права в структурі Національної академії держ. податкової служби України; Національна академія держ. податкової служби України. - Ірпінь: МП "Леся", 2006. - 319с.

8. Брич Л.П., Навроцький В.О. Кримінально-правова кваліфікація ухилення від оподаткування в Україні: Монографія / Державна податкова адміністрація України / М.Я. Азаров (вступ.ст.). - К.: Атіка, 2000. - 288с.

9. Вовк Т., Водянніков О., Коноваленко І. Податкові аспекти права СОТ та ас^ш8 ЄС. Орієнтири податкової реформи в Україні / Центр європейського та порівняльного права / С. Шевчук (заг.наук.ред.). - Х.: Консум, 2004. - 950с.

10. Гаврилюк Р.О. Дія норм податкового права в часі, просторі та за колом осіб / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. - Чернівці : Рута,

2002. - 392с.

11. Гега П.Т., Доля Л.М. Основи податкового права: Навч. посіб. - 4.вид., перероб. і доп. - К. - Знання, 2003. - 307с.

12. Долгий О.А., Новицький А.М., Антипов В.І., Долгий О.О., Леміш А.М. Мінімізація податкового боргу: економіко-правове забезпечення та організація: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл./ Державна податкова адміністрація України; Національна академія держ. податкової служби України; Науково-дослідний центр з проблем оподаткування; НДІ фінансового права / В.І. Антипов (заг.ред.), О.А. Долгий (заг.ред.). - Коростень: Вечірній Коростень,

2005. - 208с.

13. Кофлан В.М. Правове регулювання місцевих податків і зборів в Україні.

- Ірпінь : НАДПСУ, 2005. - 176с.

14. Кравчук Г.В., Шкарлет С.М. Податковий менеджмент: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл./ Міжнародний науково-технічний ун-т ; Чернігівський ін-т інформації, бізнесу і права. - Чернігів : РВК "Деснянська правда", 2005. —

331с.

15. Марченко В.Б., Легкова М.Ф.. Податкове право: Навчально-метод. посібник для самост. вивчення дисципліни/ Київський національний економічний ун-т - К.: КНЕУ, 2004. - 225с.

16. Проценко Т.О. Правове забезпечення адміністрування податків та митних платежів/ Національна академія держ. податкової служби України. -Ірпінь: Національна академія ДПС України, 2006. — 586с.

17. Ярошенко Ф.О., Бушуєв С.Д., Забарний Г.Г., яванський А.Й., Коваль М.В. Організація правової роботи в органах державної податкової служби України: теорія, методологія, практика/ Державна податкова адміністрація України; Національна академія державної податкової служби України/ Ф.О. Ярошенко (голова ред.кол.). - Ірпінь, 2004. - 440с.

Тема 6 ПРАВОВА ПРИРОДА ДЕРЖАВНОГО БОРГУ. ДЕРЖАВНА

ПОЗИКА

Поняття державного боргу, відносини, що складають його, у своїй динаміці органічно пов'язані з рядом фінансових та фінансово-правових інститутів і категорій: бюджет, бюджетний процес, бюджетна політика, бюджетний дефіцит, інфляція тощо. Можна стверджувати, що одне явище породжує інше і навпаки.

У вузькому розумінні, державний борг - це сукупність відносин, за якими виникають боргові зобов'язання держави як позичальника, боржника або гаранта погашення позик іншими позичальниками. У широкому розумінні, державний борг - це система фінансових зобов'язань держави, що виникають у результаті здійснення запозичень; із наданих державою гарантій із зобов'язань третіх осіб - суб'єктів господарської діяльності; боргових зобов'язань, прийнятих на себе відповідно до чинного законодавства; сум бюджетних асигнувань, перерахованих із порушенням строків чи в неповному розмірі; суми компенсації за несвоєчасну чи неповну виплату суми платежу юридичним та фізичним особам тощо.

Законодавче визначення державного боргу закріплено в ст. 2 Бюджетного кодексу України. Державний борг (борг Автономної Республіки Крим або борг місцевого самоврядування) - це загальна сума заборгованості держави (Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування), яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування), разом із борговими зобов'язаннями держави (Автономної Республіки Крим чи міських рад), що вступають у дію в результаті виданих гарантій за позиками або зобов'язаннями, що виникають на підставі законодавства або договору. З цього визначення державного боргу зрозуміло, що йдеться і про внутрішній, і про зовнішній державний борг.

Законодавче визначення стосується тільки внутрішнього державного боргу, яке закріплено в ст. 1 Закону України «Про державний внутрішній борг України» від 16 вересня 1992 року, де його визначено як строкові боргові зобов'язання Уряду України у грошовій формі. Цей нормативний акт визначає відносини з внутрішнього державного боргу. Державний внутрішній борг гарантовано всім майном, що перебуває в загальнодержавній власності. До боргових зобов'язань Уряду України належать випущені ним цінні папери, інші зобов'язання в грошовій формі, гарантовані Урядом, а також отримані ним позики. До складу боргових зобов'язань Уряду України включено також частину боргових зобов'язань Уряду колишнього СРСР, прийнятих на себе Україною.

Залежно від терміну дії, розрізняють короткостроковий (до 1-го року), середньостроковий (від 1-го до 5-ти років) і довгостроковий (5 і більше років) державний борг. Найважчими е короткострокові борги. За ними незабаром доводиться виплачувати основну суму з відсотками. Таку заборгованість можна пролонгувати, але це пов'язано з виплатою відсотків. Державні органи намагаються консолідувати короткострокову й середньострокову заборгованість, тобто перетворити її в довгострокові борги, відклавши на тривалий термін виплату основної суми й обмежуючись щорічною виплатою відсотків.

Залежно від територіальності, державний борг поділяють на внутрішній і зовнішній. Зовнішній державний борг - це борг іноземним державам, організаціям і особам. Цей вид боргу є для країни найбільшим тягарем, тому що для його погашення держава повинна віддавати будь-які коштовні товари, робити певні послуги. Внутрішній державний борг - це борг своєму населенню (юридичним і фізичним особам). Внутрішній борг України умовно можна поділити на боргові зобов'язання двох видів: ринкові, що існують у формі державних емісійних цінних паперів, та неринкові, що виникли за підсумками виконання державного бюджету, інші позики та зобов'язання.

У сучасних умовах внутрішній державний борг створюють не тільки як фінансовий, але й як політичний інструмент, за допомогою якого уряд створює суспільне коло, матеріальні інтереси якого націлено на зміцнення держави. У сфері відносин держави щодо внутрішнього державного боргу діє Бюджетний кодекс України, Закон України «Про державний внутрішній борг України». Конкретний розмір внутрішнього й зовнішнього державного боргу щорічно обнародують у Законі України про Державний бюджет на поточний рік.

Залежно від сукупності боргових зобов'язань, державний борг класифікують на капітальний і поточний. Капітальний містить у собі всю сукупність боргових зобов'язань держави на певну дату. Поточний державний борг складається з платежів за зобов'язаннями, які позичальник повинен погасити в звітному періоді.

Залежно від суб'єкта, розрізняють державний і муніципальний борг. Абсолютно особливим є статус держави, який може розкриватися по-різному в ролі позичальника, боржника або гаранта. З іншого боку, такі науковці як К. Рудий, Ю.Данилов, В.Верхолаз включають у зміст державного боргу суми місцевих запозичень, тобто муніципальний борг. Вважаємо, що слід розмежовувати і не допускати змішування таких понять, як державний кредит і місцеві запозичення, державний борг та муніципальний борг. Водночас, можна ставити питання про потребу запровадити механізм формування зведеного боргу в державі Україна, який включав би показники всіх боргових зобов'язань публічних органів влади. Мова йде про публічний зведений (консолідований) борг, тоді як державний борг є його складовою і принципово включає лише боргові зобов'язання уряду України.

Змістом державного боргу є публічні відносини щодо випуску, обслуговування, погашення та визнання боргових зобов'язань уряду у формі державних цінних паперів, в інших формах урядових бюджетних запозичень; боргових зобов'язань, що виникають у результаті порушень бюджетного регулювання, а також інших зобов'язань, взятих на себе державою відповідно до чинного законодавства та міжнародних договорів. Отже, характерні особливості державного боргу: в основі змісту державного боргу лежать кредитно-фінансові відносини з приводу залучення державою додаткових фінансових ресурсів; позичальником і боржником у цих відносинах є держава; формою державних запозичень є державні цінні папери; позичкові ресурси - це тимчасово вільні кошти юридичних та фізичних осіб, іноземних держав, міжнародних організацій тощо.

У широкому розумінні, під управлінням державним боргом мається на увазі формування одного із напрямів фінансової політики держави, пов'язаної з її діяльністю у вигляді позичальника і гаранта. Під управлінням боргом у вузькому розумінні мається на увазі сукупність дій, пов'язаних з підготовкою до випуску, розміщення боргових зобов'язань держави, надання гарантій, а також проведення операцій з обслуговування та погашення боргових зобов'язань. Відповідно до Закону України «Про державний внутрішній борг України» управління державним внутрішнім боргом України здійснює Міністерство фінансів у порядку, погодженому з Національним Банком України. Рахункова палата здійснює контроль за утворенням і погашенням державного внутрішнього боргу України. Обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснює Міністерство фінансів України через банківську систему шляхом проведення операцій із розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їхнього погашення й виплати доходу за ними у вигляді відсотків та в іншій формі.

При управлінні державним боргом вирішуються такі завдання:

1) пошук ефективних умов запозичення коштів з точки зору мінімізації вартості боргу;

2) недопущення неефективного та нецільового використання запозичених коштів;

3) забезпечення своєчасної та повної сплати суми основного боргу та нарахованих відсотків;

4) визначення оптимального співвідношення між внутрішніми та зовнішніми запозиченнями за умови збереження фінансової рівноваги в країні;

5) забезпечення стабільності валютного курсу та фондового ринку країни. У процесі управління державним боргом також необхідно враховувати економічну та політичну ситуацію в країні; рівень інфляції; ділову активність суб'єктів підприємницької діяльності; ступінь ризику країни щодо неповернення боргу. Для ефективного управління державним боргом, розв'язання проблеми зниження боргового навантаження та ризику невиконання боргових зобов'язань держави використовують різноманітні методи. Одним із найпоширеніших є рефінансування державного боргу погашення основної заборгованості і процентів за рахунок засобів, отриманих від розміщення нових позик. З позиції інвесторів, найбажанішим варіантом є повне, безумовне і своєчасне виконання державою своїх зобов'язань, Однак за умови неспроможності держави через певні причини забезпечити погашення позик і виплат за ними процентів, можуть прийматися рішень щодо новації, уніфікації, конверсії, консолідації, відстрочки погашення боргів або ж анулюванні державного боргу.

Новація - домовленість ніж позичальником і кредитором щодо заміни зобов'язання по певному фінансовому кредиту іншим зобов'язанням.

Уніфікація позики — це об'єднання декількох позик у одну, коли облігації раніше випущених позик обмінюють на облігації нової позики. Такий захід передбачає зменшення кількості видів цінних паперів, які повертають одночасно, що спрощує роботу й скорочує витрати держави за системою державної позики.

Конверсія - одностороння зміна доходності позики, коли держава заявляє про зниження для кредиторів дохідності по позиках, отриманих державою.

Консолідація - зміна умов обертання позик в частині терміну їх погашення, тобто рішення про перенесення дати виплати по зобов'язаннях на пізніший термін.

Відстрочення погашення позик - провадиться, коли випуск нових позик використовується на обслуговування раніше випущених позик

Анулювання - це повна відмова держави від своїх боргових зобов'язань (внутрішніх, зовнішніх, за всім державним боргом в цілому). Анулювання може здійснюватися з двох причин. По-перше, анулювання державного боргу може бути застосовано у випадку фінансової неспроможності держави, тобто її банкрутства. По-друге, анулювання заборгованості може бути наслідком приходу до влади нових політичних сил, що за визначеними причинами відмовляються визнати фінансові зобов'язання попередньої влади.

Конверсію, консолідацію, уніфікацію державних позик зазвичай здійснюють тільки щодо внутрішніх позик. Стосовно новації і відстрочення погашення зобов'язань, то ці міри можливі й щодо нової заборгованості. Відстрочення погашення позик здебільшого проводять за узгодженням із кредиторами. За цього відстрочення погашення боргу може й не зумовити припинення виплати відсотків за ним. Слід мати на увазі, що застосування цих методів вимагає глибокого попереднього вивчення та аналізу подальших економічних і політичних наслідків.

Погашення та обслуговування державного боргу здійснюється шляхом проведення платежів з виконання боргових зобов'язань перед кредитором щодо погашення основної суми боргу, сплати відсотків та супутніх витрат, передбачених умовами випуску державних цінних паперів, угодами про позику, державними гарантіями та іншими документами. Погашення боргу -виконання боргових зобов'язань перед кредиторами щодо сплати основної суми боргу, тобто суми позики, визначеної угодою про позики або номінальної вартості державних цінних паперів. Обслуговування боргу - це комплекс заходів держави з погашених позик, виплати процентів за ними, уточнення і змін умов погашених позик. Проценти - це дохід, що сплачується на користь кредитора за умовами угоди про позику або про випуск державних цінних паперів.

Погашення та обслуговування державного боргу може здійснюватися в грошовій формі, а за згодою кредитора - шляхом поставки товарів (послуг), заліку зустрічної вимоги та іншими шляхами відповідно до чинного законодавства України. Основними джерелами погашення та обслуговування боргу можуть бути: кошти, отримані державою в процесі приватизації; державні запозичення; кошти бюджету; золотовалютні резерви. Розробка стратегії та боргової політики пов'язана з: вивченням макроекономічного становища України з точки зору боргового навантаження та визначення оптимальної середньо- та довгострокової боргової політики; визначенням нових боргових інструментів та підготовкою нормативної бази їх застосування; вдосконаленням структури державного боргу в розрізі інструментів позичання, ринків розміщення, валют позичання, відсоткових ставок та строків погашення; організацією роботи щодо підвищення кредитного рейтингу України.

Стан державного боргу залежить від щорічних операцій пов'язаних з отриманням нових позик, з одного боку, і розмірів погашень і виплат процентів по цих позиках - з іншого.

У теорії фінансового права державну позику розглядають у двох значеннях: як економічну та як правову категорію. Як економічна категорія позика являє собою систему грошових відносин, що виникають у зв'язку з залученням державою на добровільних засадах для тимчасового використання вільних коштів юридичних і фізичних осіб. Економічна сутність державної позики зводиться до того, що тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб акумулює на умовах зворотності й платності та використовує держава як позичковий капітал. Таким чином, державна позика становить, з економічного погляду, одну з форм обігу позичкового капіталу й зводиться до вторинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту.

Як правова категорія позика - це урегульовані правовими нормами відносини з акумуляції державою тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб на принципах добровільності, терміновості й зворотності з метою покриття бюджетного дефіциту та регулювання грошового обігу.

Кошти, залучені на основі державної позики, надходять у розпорядження державної влади, що перетворює їх на додаткові фінансові ресурси. Мобілізовані таким чином кошти насамперед має бути призначено для покриття бюджетного дефіциту. Бюджетне законодавство України цілком відповідає цьому теоретичному принципу. На підставі ст. 15 Бюджетного кодексу України «джерелами фінансування дефіциту бюджетів є державні внутрішні і зовнішні запозичення, внутрішні запозичення органів влади Автономної Республіки Крим, внутрішні і зовнішні запозичення органів місцевого самоврядування. Запозичення не використовуються для забезпечення фінансовими ресурсами поточних видатків держави, за винятком випадків, коли це необхідно для збереження загальної економічної рівноваги».

Класичною формою державної позики є позичкові відносини, за яких держава виступає як позичальник коштів. Держава може виступати й як кредитор, надаючи позики юридичним і фізичним особам, іноземним державам і міжнародним організаціям, і як гарант у тих випадках, коли вона бере на себе відповідальність за виконання зобов'язань фізичних і юридичних осіб. У зв'язку з цим розрізняють внутрішню державну позику, внаслідок якої утворюється внутрішній державний борг, і зовнішню державну позику, в ході якої утворюється зовнішній державний борг.

Відповідно до ст. 15 Бюджетного кодексу України Кабінет Міністрів може брати позики в межах, визначених Законом про Державний бюджет України. В ст. 16 Бюджетного кодексу України деталізовано, що право на здійснення державних внутрішніх і зовнішніх запозичень у межах і на умовах, передбачених Законом про Державний бюджет України, належить державі в особі Міністра фінансів за дорученням Кабінету Міністрів. Суб'єктом правовідносин з державної позики є також Національний банк, який готує пропозиції Кабінету Міністрів України для здійснення політики в цій сфері та виконує операції щодо обслуговування, розміщення боргових зобов'язань, їхнього погашення й виплати доходів кредиторам.

Державну позику надають на умовах платності й зворотності. Через певний період часу надані в борг кошти повертають із відсотками. Отже, позики як практичне втілення механізму державної позики не є доходом держави, тому що підлягають поверненню.

Засобом для погашення відсотків за користування державною позикою служать податкові надходження.

Суспільне значення державної позики полягає в її фіскальній і перерозподільчій функціях. Позитивний вплив фіскальної функції державної позики - це рівномірний розподіл податкового тягаря за часом. Вага податкового тягаря, що розповсюджується на інші покоління, залежить від термінів запозичення коштів і відсотків за позикою, які сплачує позичальник. Перерозподільча функція державної позики зводиться до того, що при проведенні правильної позичкової політики може бути вилучено з обігу значні вільні кошти, які держава перерозподілить між галузями народного господарства, підприємствами й іншими суб'єктами, що хазяйнують, і мають суттєве соціальне та економічне значення для суспільства. Держава використовує позику й для регулювання грошового обігу.

Отже, класифікація державних позик здійснюється за такими ознаками:

1. За правовим оформленням розрізняють державні позики, що надаються на підставі угод (безоблігаційні), і забезпечені випуском цінних паперів (облігаційні). Угодами оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інститутів. За допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

2. Залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрішні - на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни та нерезидентами) і зовнішні - надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інститутів.

3. За правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами управління, надходження від них спрямовуються в Державний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети.

4. За ознакою характеру використання цінних паперів бувають ринкові та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов'язання) ринкових позик вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати.

5. Залежно від установлення забезпеченості державні позики поділяються на заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування - матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним майном чи конкретними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення, їх надійність визначається авторитетом держави.

6. Відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до одного року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років).

7. За характером виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні.

8. За характером погашення заборгованості розрізняють два варіанти: одноразова виплата і виплата частинами. При погашенні частинами може застосовуватись три варіанти. Перший - позика погашається рівними частинами протягом кількох років. Другий - позика погашається щоразу наростаючими сумами. Третій - щоразу сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне зростання доходів держави, третій -навпаки, коли доходи будуть зменшуватись чи зростати державні видатки.

9. Залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права довготермінового погашення. Право довготермінового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.

Найважливішим чинником державних позик є можливість своєчасного і повного повернення боргів і виплати доходу. Це забезпечує в майбутньому і довіру до держави, і зацікавленість у наданні їй позик. Головне при цьому реальне забезпечення боргів, що в свою чергу досягається за рахунок зароблених на залучених коштах доходів. Слід зазначити, що випуск державних позик засновується на таких передумовах: наявність кредиторів, у яких є тимчасово вільні кошти; довіра кредиторів до держави; зацікавленість кредиторів у наданні позик державі; можливість держави своєчасно і повністю повернути борг і виплатити дохід.

Питання для самоконтролю:

1. Поняття державного боргу.

2. Управління й обслуговування державного боргу.

3. Завдання та методи управління державним боргом.

4. Визначте негативні моменти зростання внутрішньої державної заборгованості.

5. Сутність, значення й функції державної позики.

6. Види державної позики.

7. Форми державної позики.

8. Правове регулювання відносин щодо державної позики в Україні.

9. Перечисліть джерела погашення державних позик.

10. Класифікація державних позик.

Тести

1. Змістом категорії «державний борг» є:

а) відносини щодо випуску, обслуговування та погашення боргових зобов'язань держави;

б) борг державного рівня перед іноземними державами;

в) боргові зобов' язання держави перед фізичними та юридичними особами та іноземними державами;

г) загальна сума не погашених позик з нарахованими відсотками.

2. Короткостроковий державний борг складає:

а) три роки;

б) до одного року;

в) шість місяців;

г) від одного до п' яти років.

3. Серед заходів щодо управління і обслуговування державного боргу не застосовуються:

а) конверсія, консолідація;

б) рефінансування;

в) уніфікація, анулювання;

г) реструктурування.

4. Зазвичай, щодо внутрішніх позик здійснюють:

а) новацію, конверсію;

б) відстрочення, рефінансування, новацію;

в) конверсію, консолідацію, уніфікацію;

г) рефінансування, анулювання.

5. Рефінансування це :

а) випуск нових позик із метою покриття раніше випущених боргових зобов'язань;

б) зміна термінів дії раніше випущених позик;

в) зміна первинних умов позики стосовно прибутковості;

г) домовленість між позичальником і кредитором щодо заміни зобов' язання по фінансовому кредиту іншим зобов' язанням.

6. До функцій Кабінету Міністрів України, в частині управління державним боргом, не відносять:

а) вносити зміни до Державного бюджету України в частині зовнішнього та внутрішнього боргів;

б) визначати порядок і умови здійснення державного запозичення;

в) надання державних гарантій;

г) зміну умов угод щодо державного запозичення та державних гарантій.

7. У процесі управління державним боргом необхідно враховувати:

а) рівень інфляції;

б) економічну та політичну ситуацію в країні;

в) ступінь ризику країни щодо неповернення боргу;

г) все вищезазначене

8. Основними джерелами погашення та обслуговування боргу можуть бути:

а) кошти, отримані державою в процесі приватизації;

б) все зазначене;

в) державні запозичення;

г) кошти бюджету.

9. Залежно від місця розміщення позик їх поділяють на:

а) ринкові, неринкові,

б) державні, регіональні;

в) внутрішні, зовнішні;

г) державні, місцеві.

10.Основними відмінностями між податками і позиками є:

а) податки безповоротно сплачуються державі, на запозичені кошти підлягають поверненню;

б) позики є переважно добровільними, а податки мають примусовий характер;

в) функціонування державної позики обумовлює утворення державного боргу, а податки не вимагають додаткових витрат на відшкодування;

г) все зазначене.

Рекомендована література

1. Вахненко Т.П. Державний борг України та його економічні наслідки. - К.: Альтерпрес, 2000. - 151с.

2. Козюк В.В. Державний борг в умовах ринкової трансформації економіки України. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 238 с.

3. Новицький В.Є., Плотніков О.В.Динаміка зовнішніх боргових зобов'язань України. - К.: Політ.думка, 2000. - 330с.

4. Орлюк О.П. Фінансове право. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 527с.

5. Финансовое право: Учебник / Под ред. Е.Ю. Грачевой, Г.П. Толстопятенко. -М.: Проспект, 2004. - 532с.

6. Бондарук Т.Г. Зовнішній державний борг України та механізм його обслуговування // Фінанси України. - 2001. - №5. - С.94 - 102.

7. Редькін О.С., Коктаров О.В. Деякі оцінки практики обслуговування державного боргу в Україні // Фінанси України. - 2001. - №5. - С. 25 - 35.

8. Башинська О.М. Формування та обслуговування державного зовнішнього боргу // Фінанси України. - 2000. - № 9 - 12. - С.67 - 77.

9. Про Державний внутрішній борг: Закон України від 16 вересня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 41.

Глава 7 ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ ОСНОВИ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Банківська система України та роль у ній Національного банку України.

2. Правовий статус Національного банку України.

3. Банківське регулювання і банківський нагляд.

1. Банківська система України та роль у ній Національного банку

України

Категорія „система" визначає себе як сукупність певних елементів, що об' єднані у цілісну структуру за певними ознаками, метою та роллю. Сфері суспільних відносин, пов' язаних з діяльністю банків, також властива системність, що визначається Законом України „Про банки і банківську діяльність" від 07 грудня 2000 року. Так, відповідно до ч.1 ст.4 вказаного закону банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону.

На підставі цього можна стверджувати, що в Україні, як і в більшості інших країн існує двоступенева банківська система. Першим ступенем є Національний Банк України, що діє відповідно до Конституції України та Закону України „Про Національний банк України" від 20 травня 1999 року, які визначають його статус та компетенцію.

Стаття 99 Конституції України визначає, що забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави -Національного банку України. Тобто, встановлено, що Національний банк України є центральною ланкою банківської системи. Його основний орган -Рада Національного банку України - розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

Другою ланкою банківської системи згідно ч.1 ст.4 Закону України „Про банки і банківську діяльність" є інші банки. Їх прийнято називати комерційними банками.

Проте, в теорії існує позиція відносно віднесення до банківської системи інших організацій за метою їх діяльності. Так, за Законом Російської Федерації „Про банки і банківську діяльність в РРФСР" від 03 лютого 1996 року передбачається, що до банківської системи відносяться: Банк Росії, кредитні організації, філії та представництва іноземних банків. Тобто, окрім самих банків в дану систему входять інші кредитні організації, що виконують певні функції банків, як от надання кредитів та виконання вкладних депозитних операцій. Найпоширенішим видом подібних кредитних організацій є кредитні спілки.

Діяльність подібних кредитних організацій регулюється імперативно Постановами та іншими нормативно-правовими актами Національного банку України.

Хоча за етимологією „банківська система" й означає систему банківських установ, проте вважаємо, що до банківської системи України слід включати кредитні організації, які виконують ряд повноважень комерційних банків.

Дворівневість структури банківської системи, необхідність виконання Національним банком функцій, покладених на нього Конституцією України та Законом України „Про Національний банк України" встановлює існування особливих форм відносин представників обох рівнів банківської системи України, зумовленість використання специфічних методів правового регулювання.

Природно, що та сфера суспільних відносин, яка пов' язана з необхідністю встановлення публічного порядку, вимагає свого відповідного правового регулювання, причому засобами імперативного впливу.

Іншими словами, на Національний банк України покладено, окрім інших функцій, встановлення імперативів щодо діяльності другої ланки банківської системи - комерційних банків щодо кредитування та надання інших видів банківських послуг.

Тобто, основними напрямами діяльності Національного банку України є регулювання діяльності комерційних банків та виконання самостійних функцій щодо забезпечення стабільності грошової одиниці України. Національний банк України має особливий правовий статус. Він наділений владними повноваженнями. Нормативні акти, які видає Національний банк, обов' язкові для всіх без виключення органів держави і органів місцевого самоврядування.

Розгалуження банківської системи дає можливість комерційним банкам самостійно здійснювати свої повноваження. Комерційні банки не видають нормативних актів, приписи яких розповсюджувалися б на всіх, але самі будують свою діяльність на законодавстві і нормативних актах Національного банку України.

Так, наприклад, правила Національного банку України, які регламентують проведення операцій за рахунками в кредитних установах, вказують, що вони відкриваються: а) для зберігання коштів; б) для проведення операцій за розрахунково-грошовими документами визначеної форми; в) для здійснення контролю за дотриманням чинного законодавства при утворенні, реорганізації, ліквідації підприємств будь-якої форми власності і видів діяльності, при відкритті і закритті рахунків і повсякденного контролю за фінансово-господарською діяльністю клієнтів - власників рахунків. Причому контроль здійснює комерційний банк, Державна податкова інспекція, контрольно-ревізійна служба, органи МВС, а за діяльністю комерційного банку спостерігає Національний банк України.

Цілком закономірно, що основним елементом банківської системи, що є суб' єктом безпосередніх відносин, - є банк.

Відповідно до ст. 2 Закону України „Про банки і банківську діяльність" банком є юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Відповідно до ст. 5 Закону України „Про банки і банківську діяльність" банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Держава та Національний банк не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов' язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом.

Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом. Комерційні банки, подібно Національному банку України, виконують декілька основних функцій. По-перше, вони вступають в конкретні приватні правовідносини з іншими учасниками суспільних відносин і надають їм банківські послуги у відповідності до правил, розроблених Національним банком України. По-друге, під час здійснення своєї діяльності комерційні банки стають учасниками широкого кола правовідносин, які виникають у процесі публічно-правового регулювання банківської діяльності.

Статтею 47 Закону України „Про банки і банківську діяльність" визначено перелік банківських операцій, які банки мають право здійснювати на підставі ліцензії Національного банку України:

1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати такі операції та угоди:

1) операції з валютними цінностями;

2) емісію власних цінних паперів;

3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

4) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

5) надання гарантій і поручительств та інших зобов' язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

6) придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

7) лізинг;

8) послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;

9) випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

10) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;

11) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:

1) здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

2) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

3) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені; з інструментами грошового ринку;

з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; з фінансовими ф' ючерсами та опціонами;

5) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення операцій. Дозвіл надається, якщо:

1) рівень регулятивного капіталу банку відповідає вимогам Національного банку України, що підтверджується незалежним аудитором;

2) банк не є об' єктом застосування заходів впливу;

3) банком подано план, за яким він буде здійснювати таку діяльність, і цей план схвалений Національним банком України;

4) Національний банк України дійшов висновку, що банк має достатні фінансові можливості і відповідних спеціалістів для здійснення такої діяльності.

Банк має право здійснювати інші угоди згідно із законодавством України. Національний банк України має право встановити спеціальні вимоги, включаючи вимоги щодо підвищення рівня регулятивного капіталу банку чи

інших економічних нормативів, стосовно певного виду діяльності, передбаченого у цій статті.

Комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях, але їм заборонено надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Банкам також забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам' ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника.

Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банку.

Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25 відсотків капіталу банку. Це обмеження не поширюється на:

1) приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських функцій;

2) майно, яке перейшло банку у власність на підставі реалізації прав заставодержателя відповідно до умов договору застави;

3) майно, набуте банком з метою запобігання збиткам, за умови, що таке майно має бути відчужено банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.

Відносини, що виникають з діяльності банків, мають юридичний зміст -суб' єктивні юридичні права і обов' язки їх учасників - банків та клієнтури. З одного боку кредитній установі належить певна міра дозволеної поведінки -надання кредитів різних видів і стягнення плати у вигляді відсотків за них у відповідності з кредитною угодою в межах, дозволених Національним банком України. З іншого боку, одержувачу позички надана забезпечена державним примусом міра необхідної поведінки (одержання позички і своєчасне повернення її), якої повинний додержуватися позичальник в інтересах кредитора.

Беззаперечно, що кредитні відносини є договірними і регулюються саме нормами цивільного права. Однак, суспільні відносини складаються таким чином, що більш доречним є поділ відносин не за галузями права, а за критерієм публічності та приватності. Проте, і в даному випадку майже неможливо виділити сферу суто публічну чи приватну. Все більшого значення набуває державне втручання в сферу приватну, з метою забезпечення публічних інтересів. Тому, навіть там, де є суто приватні (цивільні) правовідносини, мають місце імперативні заходи впливу на них.

Тому неможливо відносини в галузі кредитування з участю банку відносити тільки до цивільно-правових. Цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин характеризується рівністю суб' єктів, їх диспозитивністю та ініціативою у формуванні і реалізації відносин. У кредитних правовідносинах чітко визначається ініціативність - бажання суб' єкта підприємництва одержати позичку в банку на умовах, які виставляє кредитор, але немає диспозитивності - юридичної свободи (можливості) позичальника здійснити правосуб'єктність за своїм розсудом.

Банківська позичка надається на підставі угоди, в якій точно фіксується воля сторін. Одержувач позички - клієнт банка не підпорядкований кредитору, але їх права неоднакові. У банка-кредитора фактично знаходяться всі права, а на клієнті лежать обов' язки точного дотримання приписів кредитора. Виконання умов кредитора гарантоване, бо позичка видається під забезпечення. У цивільному праві угода виконує і захисну функцію, оскільки сторони повинні дотримуватися умов угоди. Кредитна угода захищає права кредитора, оскільки у випадку неповернення простроченої заборгованості банк може примусово повернути борг і стягнути підвищену плату. Позичальник же, оскільки має місце публічний договір про приєднання, виходячи з принципу свободи договору, може лише відмовитися від укладення угоди. Рівності сторін у кредитних правовідносинах фактично немає.

Комерційні банки (відповідно до ч.1 ст.4 Закону України „Про банки і банківську діяльність" - „інші банки") можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.

Закон України „Про банки і банківську діяльність" встановлює вичерпний перелік організаційно-правових форм банків. В Україні банки створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

Державні та кооперативні банки мають свою специфіку. Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України „Про банки і банківську діяльність" державний банк - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належить державі. Державний банк засновують за рішенням Кабінету Міністрів України. Особливістю є те, що у законі про Державний бюджет України на відповідний рік повинні бути передбачені витрати на формування статутного капіталу державного банку. При цьому Кабінет Міністрів України зобов' язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснування державного банку. Отримання висновку Національного банку України є обов'язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності. Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.

На сьогоднішній день в реєстрі банків України зареєстровано два державні банки - Ощадний і Укрексімбанк.

Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку, якими є наглядова рада та правління банку.

Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку. Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам та захисту інтересів держави як акціонера державного банку. До складу наглядової ради державного банку входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України та Президентом України (по п' ять осіб). З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити народні депутати України, представники органів виконавчої влади та інші особи. Строк повноважень членів наглядової ради державного банку - п'ять років. Члени наглядової ради державного банку виконують свої функції без отримання будь-якої матеріальної винагороди. Наглядову раду державного банку очолює голова, який обирається наглядовою радою зі складу її членів. Засідання наглядової ради є правомочним за наявності не менше десяти її членів. Рішення наглядової ради приймаються простою більшістю голосів від загальної кількості присутніх на засіданні членів наглядової ради державного банку. Внутрішні питання організації діяльності наглядової ради державного банку та питання діловодства визначаються положенням про наглядову раду, що приймається на її засіданні.

Повноваження призначеного складу наглядової ради державного банку та/або кожного з її членів можуть припинятися відповідно за рішенням Верховної Ради України та Президента України щодо призначених ними осіб, але не раніше ніж через один рік з дня призначення. У разі призначення тимчасового адміністратора державного банку повноваження наглядової ради припиняються.

В разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних їй акцій (паїв) державного банку такий банк втрачає статус державного.

Кооперативні банки створюють за принципом територіальності й поділяють на місцеві та центральний кооперативні банки. Мінімальна кількість учасників місцевого (в межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їхню кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняють шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації.

Учасниками центрального є місцеві кооперативні банки. До функцій центрального кооперативного банку належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.

Органами управління кооперативних банків є загальні збори учасників (пайовиків), спостережна рада банку та правління банку. Органом контролю є ревізійна комісія банку. Органи управління та контролю кооперативного банку створюються та здійснюють свої повноваження відповідно до цього Закону.

Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї. Рівень мінімального розміру статутного капіталу кооперативного банку встановлюється Національним банком України. Кожний учасник кооперативного банку незалежно від розміру своєї участі у капіталі банку (паю) має право одного голосу.

Прибутки або збитки кооперативного банку за результатами фінансового року розподіляються між учасниками пропорційно розміру їх паю.

Законом України „Про банки і банківську діяльність" передбачена можливість створення банківських об'єднань. Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України „Про банки і банківську діяльність" банки мають право створювати банківські об'єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група.

Банківське об' єднання створюють за попередньою згодою Національного банку України, яке підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. Банк може бути учасником лише одного банківського об' єднання. Учасники банківського об' єднання перед своєю власною назвою вказують назву банківського об' єднання.

Учасники банківського об'єднання можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов' язань та дотриманням умов укладених договорів з іншими суб' єктами господарювання.

Банківське об' єднання зобов' язане публікувати в офіційних друкованих виданнях газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України" інформацію про створення банківського об'єднання за визначеною Національним банком України формою, про зміни в ньому та про припинення його діяльності, а також консолідовану звітність за обсягами та за формою, встановленими Національним банком України. Учасники банківського об' єднання несуть відповідальність за зобов' язаннями інших його учасників відповідно до укладеного між ними договору.

Банківське об' єднання ліквідується за рішенням його учасників або з ініціативи Національного банку України за рішенням суду у разі, якщо діяльність такого банківського об' єднання суперечить антимонопольному законодавству України або загрожує інтересам вкладників банків чи стабільності банківської системи. Ліквідація банківського об'єднання не припиняє діяльності банків - його учасників.

Банківська корпорація - це юридична особа (банк), засновниками й акціонерами якої можуть бути виключно банки. Банківську корпорацію створюють із метою концентрації капіталів банків - учасників корпорації, підвищення їхньої загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їхньою діяльністю. Банки, що ввійшли до банківської корпорації, передають корпорації повноваження на здійснення окремих операцій і забезпечують централізацію виконання окремих функцій. Централізації в межах банківської корпорації підлягають: виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її межами; операції на ринках грошей і капіталів; встановлення та ведення кореспондентських рахунків (у національній та іноземних валютах); моніторинг кредитних ризиків; розробка та прийняття загальних для членів банківської корпорації правил і процедур виконання операцій і внутрішньої звітності; формування зовнішньої звітності; внутрішній аудит.

Перелік централізованих функцій може бути розширений за згодою банків - членів корпорації. Передача повноважень щодо централізованого виконання зазначених вище функцій від банків - членів до банківської корпорації повинна бути зафіксована як у статутах банків - членів корпорації, так і в статуті самої банківської корпорації. Банківська корпорація виконує функції розрахункового центру для банків - членів корпорації і не веде безпосереднього обслуговування клієнтів (фізичних та юридичних осіб, крім банків та інших фінансових установ). Усі банки - члени корпорації виконують свої розрахунки та платежі (як у національній, так і в іноземних валютах) виключно через свої кореспондентські рахунки, відкриті в Національному банку України або безпосередньо у банківській корпорації.

Банки, що ввійшли до банківської корпорації, зберігають свою юридичну самостійність у межах, обумовлених їхніми статутами та статутом банківської корпорації.

Банківська холдингова група - це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки. Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50 % акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками. Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов' язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними. Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. Банківські холдингові групи дозволено створювати лише за умови, що угода про їхнє створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків-членів, а також створення системи управління спільною діяльністю. Банківській нагляд за діяльністю банківської холдингової групи здійснюють на індивідуальній та консолідованій основі.

Фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, до того ж серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Материнській компанії має належати більше 50% акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи. Материнська компанія фінансової холдингової групи відповідає за зобов' язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.

2. Правовий статус Національного банку України.

Перша і центральна ланка банківської системи - Національний банк України. У правовій літературі сформувалася позиція відносно його ролі та функцій. Вважається, що він повинен бути:

1. Єдиним емісійним центром, який має монопольне право грошової емісії на території країни, який зберігає і враховує національні золотовалютні резерви.

2. Банком уряду, зобов'язаним підтримувати державні економічні програми, здійснювати кредитування дефіциту державного бюджету, розміщувати державні цінні папери.

3. Органом стабільності національної грошової системи.

4. Кредитувати комерційні банки, коли в них не вистачає коштів.

5. Органом банківського нагляду, який підтримує необхідний рівень стандартизації і професіоналізму в національній Кредитній системі.

Вказаним ознакам відповідає Національний банк України. Національний банк України представляє інтереси держави в центральних банках других країн, міжнародних банках та фінансово-кредитних організаціях. Відповідно до ст. 2 Закону України „Про Національний банк України" від 20 травня 1999 року, Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції і повноваження якого визначено Конституцією України та іншими законами України.

Стаття 99 Конституції України визначає основну функцію і призначення Національного банку України - забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України.

Забезпечення стабільності національної валюти є прерогативою Національного банку України й саме тому особливого значення набуває закріплення його правового статусу, який би забезпечував ефективну реалізацію центральним банком його основної та інших функцій.

Відповідно до Закону України „Про Національний банк України" ст.7 до таких інших функцій відносить наступні, встановлюючи, що:

- Національний банк відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

- монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

- виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

- встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

- організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

- визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

- визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

- здійснює банківське регулювання та нагляд;

- веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

- веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

- здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку;

- складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

- представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

- здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

- забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

- аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

- організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

- реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

- бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

- визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

- вносить у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України;

- здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання, захисту, використання та розкриття інформації, що становить банківську таємницю;

- здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Правовий статус центрального банку як системна категорія поряд із функціональною характеристикою включає також передбачену нормами права спеціальну правоздатність суб' єкта права в питаннях відання, а також його повноваження, що, враховуючи публічні функції Національного банку, становлять його компетенцію.

Визначальним елементом правового статусу Національного банку України є положення, закріплене в ст. 2 Закону про НБУ: Національний банк України є особливим центральним органом державного управління. Застосування терміну „особливий центральний орган державного управління" під час характеристики Національного банку України викликає у науковців ряд зауважень. Так, В.Кротюк вважає використання вказаного терміна не зовсім вдалим, оскільки поняття системи державного

управління, яке дається у Концепції адміністративної реформи в Україні, включає як суб'єктів управління органи виконавчої влади, що може давати основу для віднесення центрального банку до виконавчої гілки влади.

Однак, таке формулювання дозволяє доволі точно визначити особливості правового статусу Національного банку України.

Так, О.Лукашев виділяє наступні. По-перше, визначається державно-управлінська природа діяльності Національного банку України в процесі реалізації покладених на нього функцій, оскільки Національний банк активно бере участь у державному управлінні економікою в Україні шляхом проведення грошово-кредитної політики, а також здійснює спеціальні управлінські заходи в формі адміністративного та індикативного регулювання банківської діяльності. По-друге, визначено принципову особливість правового статусу вітчизняного центрального банку. З урахуванням положення ст. 6 Конституції України щодо здійснення державної влади в України на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, Національний банк України не входить до жодної з гілок влади, що виступає важливою гарантією його незалежності від органів державної влади. Незалежність Національного банку від органів державної влади слід вважати основним принципом його діяльності. Важливе значення цього принципу доведено практикою законодавчого закріплення статусу центрального банку в інших країнах.

Традиційно зміст незалежності Національного банку України розкривається через призму аналізу інституційного та бюджетного аспектів.

Інституційний аспект принципу незалежності полягає в розподілі функцій інституцій, що забезпечує режим невтручання в діяльність Національного банку з боку органів державної влади.

Проте, така незалежність не є виключною, оскільки Національний банк України, відповідаючи за управління грошово-кредитною системою і будучи єдиним емісійним центром, вступає у взаємовідносини з іншими органами державної законодавчої та виконавчої влади і виконує покладені на нього функції, а відповідно він не може бути само ізольованим від інших суб'єктів економічної політики держави.

Зміст інституційної незалежності Національного банку України розкривається через механізм його відносин із парламентом, урядом і главою держави - Президентом України. Особливості форм цих взаємовідносин закріплено в розділі IX Закону України „Про Національний банк України".

Так, ст. 51 цього Закону Національний банк підзвітний главі держави та Верховній Раді України в межах їхніх конституційних повноважень. Підзвітність означає:

1) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України Верховною Радою України за поданням Президента України;

2) призначення та звільнення Президентом України половини складу Ради Національного банку України;

3) призначення та звільнення Верховною Радою України половини складу Ради Національного банку України;

4) доповідь Голови Національного банку Верховній Раді України про діяльність Національного банку;

5) надання Президенту України та Верховній Раді України двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі.

Національний банк України має право подавати Президенту України у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України.

Особливості взаємовідносин Національного банку України з Кабінетом Міністрів України викладено в ст. 52 Закону про НБУ, яка закріплює наступні форми.

Національний банк та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. Національний банк на запит Кабінету Міністрів України надає інформацію щодо монетарних процесів. Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади на запит Національного банку надають інформацію, що має вплив на стан платіжного балансу. Національний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України.

Голова Національного банку або за його дорученням один із його заступників можуть брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу. У засіданнях Правління Національного банку можуть брати участь члени Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу. Національний банк України має право подавати Кабінету Міністрів України у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України.

Другий аспект принципу незалежності Національного банку України -його бюджетна незалежність. Тут варто акцентувати увагу на двох моментах -участі Національного банку України у фінансуванні дефіциту державного бюджету та порядку перерахування прибутку банку до Державного бюджету України.

Зміст вказаного випливає з норми ст. 54 Закону України „Про Національний банк України", якою заборонено надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України. Наявність цієї норми в указаному Законі викликана об' єктивними потребами - необхідністю забезпечення стабільності функціонування грошово-кредитної системи країни, оскільки пряме кредитування уряду Національним банком з метою фінансування бюджетного дефіциту становить реальну загрозу як для монетарної стабільності, так і для фінансової безпеки держави в цілому.

Інше законодавче обмеження фінансування Національним банком України дефіциту Державного бюджету передбачено в ч. 6 ст. 15 Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 року: „емісійні кошти Національного банку України не можуть бути джерелом фінансування дефіциту Державного бюджету України".

Проте, п.3 ст. 42 Закону України „Про Національний банк України" дозволяє Національному банку України купувати та продавати на вторинному ринку цінні папери в порядку, передбаченому законодавством України. Але ця норма не забороняє Національному банку придбання державних цінних паперів під час їхнього первинного розміщення, що за певних умов може становити загрозу монетарній стабільності у випадку, якщо в такий спосіб центральний банк фактично буде кредитувати уряд у значних розмірах. Саме тому Бюджетний кодекс Російської Федерації містить норму щодо неможливості придбання Банком Росії боргових зобов'язань Російської Федерації, суб'єктів Російської Федерації, муніципальних утворень під час їхнього первинного розміщення з метою використання їх як джерела фінансування дефіциту бюджету.

Другий елемент бюджетної незалежності Національного банку України визначено порядком перерахування частки його прибутку до Державного бюджету України.

Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України „Про Національний банк України" Національний банк за підсумками року в разі перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами, затвердженими на поточний бюджетний рік, вносить до Державного бюджету України наступного за звітним року позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету. Але і в свою чергу перевищення витрат над доходами Національного банку України відшкодовується за рахунок Державного бюджету України наступного за звітним року.

3. Банківське регулювання і банківський нагляд

П.8 ст. 7 Закону України „Про Національний банк України" серед інших до функцій Національного банку відносить банківське регулювання та нагляд. Порядок здійснення банківського регулювання та нагляду врегульовано Законом України „Про Національний банк України" - розділ X, Законом України „Про банки і банківську діяльність" - розділ IV, а також іншими нормативно-правовими актами Національного банку України.

Закон України „Про Національний банк України" в ст. 1 дає визначення понять банківського регулювання та нагляду. Банківське регулювання - одна із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.

Банківський нагляд - система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку. У даному випадку Закон встановлює, що банківський нагляд є однією із функцій банківського регулювання. Основною метою банківського регулювання та нагляду відповідно до ст. 55 Закону України „Про Національний банк України" є безпека й фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів

Банківське регулювання в Україні здійснює Національний банк України, оскільки виключно цей державний орган наділено спеціальною компетенцією в сфері управління банківською системою. Законодавство визначає форми банківського регулювання. Відповідно до ст. 66 Закону України „Про банки і банківську діяльність" державне регулювання діяльності банків здійснює Національний банк України в таких формах:

I. Адміністративне регулювання:

1) реєстрація банків і ліцензування їхньої діяльності;

2) встановлення вимог і обмежень щодо діяльності банків;

3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;

4) нагляд за діяльністю банків;

5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.

II. Індикативне регулювання:

1) встановлення обов'язкових економічних нормативів;

2) визначення норм обов'язкових резервів для банків;

3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;

4) визначення процентної політики;

5) рефінансування банків;

6) кореспондентських відносин;

7) управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;

8) операції з цінними паперами на відкритому ринку;

9) імпорту й експорту капіталу.

Сукупність форм банківського регулювання спрямовано на створення єдиних державних стандартів банківської діяльності в Україні, що дозволяє забезпечувати рівні умови під час здійснення діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ і стабільність банківської системи України.

Сферою наглядової діяльності Національного банку України є нижній рівень банківської системи. Нагляд поширено на всі банки, їхні підрозділи, афілійовані і споріднені особи на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних і фізичних осіб у частині дотримання Закону України „Про банки і банківську діяльність" щодо здійснення банківської діяльності. Метою банківського нагляду є

стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.

При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності.

При здійсненні банківського нагляду Національний банк України може користуватися послугами інших установ за окремими угодами. У разі відкликання у банку банківської ліцензії Національний банк України повідомляє про це відповідні органи інших держав, в яких банк мав філії або кореспондентські та інші рахунки. Національний банк України здійснює банківський нагляд на індивідуальній та консолідованій основі і застосовує заходи впливу за порушення вимог законодавства щодо банківської діяльності.

У разі розгляду Національним банком України питань щодо застосування заходів впливу до конкретного банку для надання пояснень запрошується голова правління (ради директорів) або голова спостережної ради цього банку, за винятком випадків призначення тимчасового адміністратора або відкликання ліцензії банку і призначення ліквідатора.

При здійсненні нагляду за установами, що ведуть банківську діяльність в інших державах, Національний банк України співпрацює з відповідними органами цих держав. Повідомлення, надіслане відповідними органами інших держав, може використовуватися тільки в таких цілях: для перевірки ліцензії установи на право ведення діяльності; для перевірки права на здійснення банківської діяльності.

Відповідно до ст. 73 Закону України „Про банки і банківську діяльність" У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об' єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких відносяться:

1) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;

2) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану реорганізації банку;

3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов' язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;

4) видати розпорядження щодо:

а) зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;

б) встановлення для банку підвищених економічних нормативів;

в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;

г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;

д) заборони надавати бланкові кредити;

е) накладення штрафів на:

керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

банки відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку України, але у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;

є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку використовувати право голосу придбаних акцій (паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України;

ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України;

з) реорганізації банку;

и) призначення тимчасової адміністрації.

У разі порушення Закону чи нормативно-правових актів Національного банку України, що спричинило значну втрату активів або доходів, і настанні ознак неплатоспроможності банку Національний банк України має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку згідно з положеннями цього Закону.

Якщо в діях керівника банку або фізичної особи чи представника юридичної особи - власника істотної участі, якій пред' явлено обвинувачення у вчиненні злочину, не встановлено складу злочину, але має місце порушення вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України або якщо таку особу визнано винною у вчиненні корисливого злочину із призначенням покарання без позбавлення волі, Національний банк України має право видати банку розпорядження про звільнення такої особи з посади або заборону користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв).

Особу, яку на підставі розпорядження Національного банку України було відсторонено від посади або якій тимчасово заборонено користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв), може бути поновлено на посаді або відновлено у використанні права голосу придбаних акцій (паїв) лише на підставі попереднього дозволу Національного банку України.

Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 року № 369 (п. 1.3), передбачено, що для ведення щоденного контролю за діяльністю банків і виконанням ними вимог Національного банку України щодо усунення допущених порушень може бути встановлено особливий режим контролю за їхньою діяльністю, що є додатковим інструментом банківського нагляду, який здебільшого використовують разом із заходами впливу в разі виникнення в банку некерованої ситуації. Рішення про встановлення особливого режиму контролю приймає Комісія Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків або заступник Голови Національного банку України, або у виняткових випадках на строк до одного місяця для подальшого розв'язання питання щодо діяльності банку - Комісія при територіальному управлінні Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків з повідомленням про це Генерального департаменту банківського нагляду Національного банку України протягом трьох робочих днів.

Заходи впливу застосовує Національний банк України на підставі: а)

результатів інспекційних (планових і позапланових) перевірок діяльності банків чи їхніх філій; б) результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо; в) результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, вповноваженими відповідно до чинного законодавства на їхнє здійснення.

Вибір заходів впливу, які мають бути адекватними вчиненому порушенню банківського законодавства, має здійснюватися з урахуванням характеру допущених банком порушень; причин, які зумовили виникнення виявлених порушень; загального фінансового стану банку та рівня достатності капіталу; розміру можливих негативних наслідків для кредиторів і вкладників.

Відповідно до п.1.2 зазначеної Постанови Національного банку України Національний банк, окрім заходів, передбачених ст. 73 Закону України „Про банки і банківську діяльність" застосовує до банків також наступні заходи впливу - відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації банку.

У разі виконання банком прийнятих зобов'язань і покращення показників діяльності Національний банк України може достроково відмінити застосовані заходи впливу на визначений строк (частково або зовсім).

Відповідно до Постанови Правління Національного банку України № 108 від 17.03.2004 року „Про порядок накладення Національним банком України штрафів за порушення банками вимог Закону України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом", за невиконання (неналежне виконання) банком вимог статей 5, 6, 7 та 8 Закону

України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" Національний банк України адекватно вчиненому правопорушенню може накласти на банк штраф у розмірі до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Штраф за порушення в діяльності філії банку накладається безпосередньо на банк - юридичну особу.Національний банк накладає штраф на банк на підставі результатів планових та позапланових перевірок діяльності банків чи їх філій.

Якщо матеріали перевірки містять також факти порушення банком банківського законодавства та/ або нормативно-правових актів Національного банку, то рішення про накладення штрафу на банк за порушення вимог Закону „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" приймається одночасно із застосуванням заходів впливу за порушення банківського законодавства та/ або нормативно-правових актів Національного банку.

Рішення про накладення штрафу на банк адекватно вчиненому правопорушенню приймає Комісія Національного банку з питань нагляду та регулювання діяльності банків або відповідна комісія Національного банку при територіальному управлінні (далі - Комісія Національного банку при територіальному управлінні). Рішення Комісії Національного банку (Комісії Національного банку при територіальному управлінні) про накладення штрафу на банк має містити перелік виявлених порушень з посиланням на норми Закону. Рішення Комісії Національного банку про накладення штрафу на банк надсилається відповідному територіальному управлінню Національного банку не пізніше наступного робочого дня після його прийняття.

Територіальне управління Національного банку (структурний підрозділ банківського нагляду центрального апарату, що безпосередньо здійснює нагляд за банком) протягом п' яти робочих днів з дня отримання (прийняття) рішення Комісії Національного банку (Комісії Національного банку при територіальному управлінні) про накладення штрафу надсилає це рішення із супровідним листом, що містить пропозицію до банку-порушника щодо добровільної сплати суми штрафу протягом трьох робочих днів, починаючи з наступного дня після отримання ним цього рішення.

Якщо банк протягом трьох робочих днів з дня отримання рішення Комісії Національного банку (Комісії Національного банку при територіальному управлінні) про накладення штрафу не сплатить штраф, то Національний банк (відповідне територіальне управління Національного банку) звертається до суду з позовною заявою про стягнення з банку-порушника відповідної суми штрафу.

У разі неодноразового порушення банком вимог Закону „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом", Національний банк (відповідне територіальне управління Національного банку) звертається до суду з позовною заявою про обмеження, тимчасове припинення дії або позбавлення ліцензії (дозволу) на здійснення банком-порушником банківської діяльності чи проведення окремих операцій.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте банківську систему України.

2. Особливості правового статусу Національного банку України.

3. Функції Національного банку України.

4. Ліцензування операцій комерційних банків.

5. Види банків та інших кредитних установ.

6. В чому полягають контрольні повноваження Національного банку України щодо комерційних банків?

7. Відповідальність за порушення банківського законодавства.

8. Форми регулювання діяльності банків.

9. Види об' єднань банків.

10. Зміст принципу незалежності Національного банку України.

Тести

1. Банківська система в Україні є:

а) одноступенева;

б) двоступенева;

в) триступенева;

г) полі ступенева.

2. До другої ланки банківської системи відносять: а) банки;

в) кредитні установи;

г) банки та кредитні установи;

д) інші банки.

3. До основних функцій Національного банку відносять:

а) грошова емісія;

б) регулювання діяльності комерційних банків;

в) встановлення нормативів;

г) забезпечення стабільності грошової одиниці України.

4. Процентні ставки та комісійна винагорода по операціях комерційних банків встановлюється:

а) Національним банком України;

б) Верховною Радою України;

в) Радою Національного банку України;

г) комерційними банками.

5. Страхова діяльність банків: а) дозволяється;

б) дозволяється за наявності ліцензії;

в) дозволяється за наявності ліцензії Національного банку України;

г) забороняється.

6. Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше:

а) 25 відсотків капіталу банку;

б) 15 відсотків капіталу банку;

в) 30 відсотків капіталу банку;

г) 50 відсотків капіталу банку.

7. Національний банк України є:

а) особливим центральним органом державного управління;

б) органом виконавчої влади;

в) органом законодавчої влади;

г) незалежним державним органом.

8. Банківською холдинговою групою є:

а) об' єднання банківського та промислового капіталу;

б) об' єднання банківського, наукового та промислового потенціалу;

в) об' єднання, в якому доля банківського капіталу становить не менше 50 відсотків;

г) банківське об' єднання, до складу якого входять виключно банки.

9. Фінансова холдингова група складається:

а) виключно з банків;

б) виключно з установи, що надають фінансові послуги;

в) переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги;

г) з щонайменше одного банка і материнської компанії, яка має бути фінансовою установою.

10. Взаємодія Національного банку та Кабінету Міністрів України:

а) Національний банк та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку;

б) Національний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України;

в) Національний банк України є підзвітним і підконтрольним Кабінету Міністрів України;

г) Національний банк та Кабінет Міністрів відповідають перед Верховною Радою України за виконання Державного бюджету.

Рекомендована література:

1. Фінансове право: Підручник/ (Алісов Є.О., Воронова Л.К., Кадькаленко С.Т. та ін.); Керівник авт. колективу і відп. ред. Л.К. Воронова. - X.: Фірма «Консум», 1998.-496с.

2. Фінансове право України: Підручник / Г.В.Бех, О.О.Дмитрик, І.Є.Криницький; За ред. М.П.Кучерявенка. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 320с.

3. Зриашвили Н.Д. Финансовое право: Учебник для вузов. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000. — 606 с.

4. Финансовое право: Учебник / О.Н.Горбунова, Е.Ю.Грачева и др.; Отв. ред. Е.Ю.Грачева, Г.П.Толстопятенко. - М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. — 536 с.

5. Латковська Т.А. Правові ознаки, що відрізняють центральний банк від комерційного банку / Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції „Другі Прибузькі юридичні читання" / Під ред. В.І.Терентьєва, О.В .Козаченка. - Миколаїв, 2006. - С. 106-108.

6. Приказюк Н. Механізм інвестиційної діяльності комерційних банків на ринку іпотечних цінних паперів // Підприємництво, господарство і право. -2006. - №1. - С.95-99.

7. Близнюк О. Юридичні особливості діяльності Національного банку України з управління грошовим обігом // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - №4. - С.119-123.

8 .Конституція України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1996. - №30. - Ст. 141.

9. Про Національний банк України: Закон України від 20.05.1999 року //

Відомості Верховної Ради . - 1999. - № 29. - Ст.238.

10. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 року // Відомості Верховної Ради. - 2001. - № 5-6. - Ст.30.

Глава 8 ПРАВОВІ ОСНОВИ ГРОШОВОГО ОБОРОТУ

1. Грошова система України.

2. Поняття та зміст грошового обороту.

3. Правове регулювання готівкових розрахунків.

4. Правове регулювання бехготівкових розрахунків.

1. Грошова система України

Ефективний розвиток економіки країни визначається станом грошового обігу, стабільним функціонуванням грошової системи. Грошовий обіг пронизує всю фінансову систему. Особливу роль гроші грають в ринковій економіці, будучи найважливішим її атрибутом Як економічна категорія, гроші є засобом виразу вартості товарів, мірою вартості, загальним еквівалентом безлічі вартостей товару. Сутність грошей виявляється через їх функції, до яких відносяться: 1) визначення міри вартості; 2) засіб накопичення; 3) засіб обігу; 4) засіб платежу; 5) функція світових грошей, що виявляється в обслуговуванні міжнародного товарообміну.

Особливістю грошей є те, що вони знаходяться в постійному русі. Процес безперервного руху грошей в готівковій і безготівковій формах називається грошовим обігом. Грошовий обіг відображає направлені потоки грошей між Центральним банком і іншими кредитними організаціями; між самими кредитними організаціями; кредитними організаціями і підприємствами, організаціями, установами різних організаційно-правових форм; між банками і фізичними особами; підприємствами і фізичними особами; між банками і іншими інститутами фінансової системи; між фінансовими інститутами і фізичними особами.

Важливістю суспільних відносин, що складаються в ході грошового обігу, для економічного і політичного розвитку країни зумовлене їх регулювання з боку держави за допомогою права і, в першу чергу, фінансового.

Головна задача фінансово-правового регулювання грошового обігу полягає в підтримці правильного співвідношення між доходами населення і організацій в грошовій формі і вартістю товарів і платних послуг, що пропонуються на внутрішньому ринку, оскільки саме в цьому випадку в обігу знаходиться необхідна кількість грошей, в чому зацікавлена держава.

Сума платіжних коштів в економіці країни, сукупний об'єм готівки і безготівкового обороту утворюють грошову масу, яка характеризує купівельні, платіжні і накопичувальні засоби, необхідні для розвитку економіки країни в цілому, а також для задоволення потреб фізичних і юридичних осіб. Регулювання грошової маси є завданням Національного банку. Інструментами регулювання грошової маси є емісія грошових коштів, проведення операцій на відкритому ринку (купівля-продаж державних цінних паперів), регулювання норми обов'язкових резервів банків і визначення розміру ставки рефінансування.

Вказані процеси, тобто відносини, пов'язані з рухом коштів, здійснюються в межах існуючої грошової системи країни.

Зазвичай під категорією „грошова система" розуміють конкретно-історичний тип організації грошових відносин, який відбиває стан еволюції організаційно-правової форми грошового обороту і є результатом державно-правового впливу на процес руху грошей, який виступає об'єктом цього впливу. Як базисна категорія, грошова система є сукупністю економічних відносин, що складаються в процесі функціонування грошового обороту між його суб'єктами на території держави. Будучи надбудовним явищем, ця система є державно-правовою формою організації грошового обороту, включаючи сукупність державних органів, які здійснюють управління грошовим оборотом і наділені для цього відповідним правовим статусом. Отже, грошова система в першому випадку є об'єктивною економічною категорією, а в другому - правовою. Єдність вказаних аспектів організації грошового обороту є визначальним моментом сутності грошової системи держави.

Законодавчими актами закріплюють основні функціональні ланки (елементи) грошової системи: грошові знаки, які наділено державою законною платіжною силою; форми безготівкового обігу; порядок емісійного процесу й характер його кредитного забезпечення; механізм організації регулювання грошового обігу; нормативних валютних відносин.

Перші грошові системи почали формуватися в ХУІ-ХУІІ столітті в умовах становлення централізованих держав і їх національних товарних і фінансових ринків. Залежно від виду грошей розрізняють два типи грошових систем: системи металевого обігу і системи паперово-кредитного обігу. Якщо перший тип був характерний для початкових етапів розвитку грошових систем, то в даний час в різних державах встановився другий тип грошових систем.

Тип грошової системи залежить від того, які метали виконують роль загального еквівалента, які гроші функціонують як засіб обігу й платежу, а також від того, який є зв'язок між паперовими та повноцінними грошима. Тип грошової системи - це характер зв'язку між загальним еквівалентом і грошима, що перебувають в обігу, який спочатку складається стихійно, а пізніше його закріплюють законодавчим рішенням.

З вересня 1996 року офіційне співвідношення між гривнею і золотом та іншими дорогоцінними металами, не встановлюється. Таке положення є характерним для більшості країн світу.

Грошова система будь-якої держави є об'єктом правового регулювання. Правове регулювання грошового обороту слід розглядати не тільки як спосіб упорядкування процесу руху грошей. Роль права в цьому регулюванні полягає в тому, що воно, як відзначає Р.Халфіна, є формою суспільних відносин, нерозривно пов'язаною зі змістом, обумовленою ним і безпосередньо впливаючою на нього. Тому грошову систему держави потрібно розглядати саме як правову форму організації грошового обороту.

Першим елементом грошової системи, є грошова одиниця - грошові знаки, які наділено державою законною платіжною силою. В Україні відповідно до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею є гривня.

Становлення грошової одиниці - гривні проходило в декілька етапів. Перший етап починається проголошенням Декларації про державний суверенітет України, де в розділі VI закріплено, що Українська РСР самостійно створює банківську, цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує Державний бюджет, а за потреби вводить свою грошову одиницю. З 10 січня 1992 року було введено в тимчасовий готівковий обіг український карбованець (купон багаторазового використання). Наступний етап - введення в листопаді 1992 року в безготівковий оборот карбованця. Останній етап - введення в обіг у вересні 1996 року гривні національної валюти України.

Другий елемент грошової системи України - масштаб ціни. Раніше вже зверталась наша увага на те, що більшість держав відійшла від концепції вагового масштабу ціни, тобто відповідності певної вазі золоту чи іншого дорогоцінного металу. Зі зміною типу грошової системи, з переходом від золотозливкового до золото-девізного стандарту суттєво змінюється природа масштабу цін - він набуває яскраво вираженого державно-правового змісту, оскільки нормативне закріплював зв'язок між грошима в обороті й дорогоцінним металом, який вони представляли, що знаходило безпосередній вираз у формуванні державою правового механізму забезпечення кредитних грошей.

О.Лукашев виділяє чинники, під дією яких змінюється масштаб цін: а) встановлений державою й нормативне закріплений ваговий вміст дорогоцінного металу в грошовій одиниці; б) правовий механізм ціноутворення в державі; в) інфляція; г) проведення деномінації як одного з видів грошових реформ. Зміна масштабу цін відбувається під впливом як одного з цих чинників, так і різних їхніх сукупностей. Особливістю цих чинників є те, що вони мають державно-правовий характер, і лише інфляція має переважно економічну природу.

Третій елемент грошової системи України - види державного грошового обігу. Готівка є найбільш простим і сприйнятним елементом грошової системи.

Існує два види грошового обігу - готівковий і безготівковий. В процентному співвідношенні готівково-грошовий оборот менший безготівкового, і обслуговує в основному отримання і витрачання грошових доходів населення, а також частину платежів підприємств і організацій.

Наявний грошовий оборот є безперервним процесом руху грошей у формі банкнот (банківських квитків), казначейських квитків, металевих монет. Відповідно до п. 3.2 ст.3 Закону України „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" грошові знаки випускаються у формі банкнот і монет, що мають зазначену на них номінальну вартість. Будь-які документи у вигляді грошових знаків, що відрізняються від грошової одиниці України, випущені не Національним банком України й виготовлені з метою здійснення платежів у господарському обороті відповідно до ст.1 Закону „Про Національний банк України" визнаються грошовими сурогатами.

Відповідно до ч.3 ст. 34 Закону „Про Національний банк України", банкноти й монети є безумовними зобов' язаннями Національного банку України й забезпечуються всіма його активами. У ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" дається визначення валюти України як грошових знаків у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України.

Відповідно до ст. 35 Закону України „Про Національний банк України", банкноти й монети, мають однакову правову природу, оскільки вони є єдиним законним платіжним засобом на території України, їх приймають усі фізичні та юридичні особи без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви й для переказів.

З цього випливає, що банкноти є зобов' язаннями емісійного банку, які випливають з основної функції Національного банка України по забезпеченню стабільності грошової одиниці України.

У структурі грошової системи варто виділяти Національний банк України як емісійний центр, що здійснює регулювання грошового обороту в Україні, а також дві підсистеми: готівкового обігу та безготівкового обороту.

2. Поняття та зміст грошового обороту.

Гроші за своєю сутністю є унікальним еквівалентом вартісних характеристик різних об' єктів. Завдяки властивостям грошей кожна держава використовує їх як один з важливих елементів впливу на економіку. За допомогою грошей держава здійснює контроль за господарством країни, за мірою праці і споживання. Держава планує та законодавчо регулює грошовий обіг, в тому числі шляхом встановлення: найменування національної грошової одиниці; видів грошових знаків, порядок їх випуску в обіг і вилучення з обігу; встановлення межі використання готівки і проведення безготівкових розрахунків; порядку здійснення контролю за дотриманням правил зберігання, витрачання і обігу коштів. Функцією забезпечення стабільності грошової одиниці відповідно до ст. 99 Конституції України наділено Національний банк України.

Указом Президента України „Про грошову реформу в Україні" проведено з метою сприяння проведенню радикальних ринкових реформ і забезпечення економіки національного валютою і введено в обіг визначену Конституцією національну валюту - гривню. З 2 вересня по 16 вересня 1996 року тимчасова національна валюта - карбованці, - вільно обмінювалася населенню на гривні. Суми до 100 мільйонів українських карбованців обмінювалися на гривні готівкою, а понад 100 мільйонів - зараховувалися на вклади в банках з правом їх вільного використання у гривнях. В цей період комерційні банки приймали від населення українські карбованці готівкою на вклади та розрахункові рахунки без будь-яких обмежень за встановленим курсом обміну: 1 гривня за 100 000 карбованців. Обмін карбованців на гривні проводився без стягнення плати.

Указом Президента України вводилось в обіг банкноти вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50 та 100 гривень і розмінну монету номінальною вартістю 1,2, 5, 10, 25 та 50 копійок. Назву і зовнішній вигляд банкнот було затверджено Постановою Президії Верховної Ради України 10 грудня 1991 року „Про затвердження назви і характерних ознак грошової одиниці України". П.1 вказаної Постанови затверджувалось, що гривня є грошовою одиницею України, яка після введення в обіг визначається єдиним законним платіжним засобом на території України. В п.2 затверджувалось погодитись з запропонованими принциповими характеристиками зовнішніх ознак гривні та її купюрною побудовою, які передбачають літографічне друкування витягу з тексту Акта проголошення незалежності України, а також зображення на лицьовій стороні відповідної банкноти портретів видатних діячів історії та культури України: банкнота вартістю одна гривня - портрет князя Володимира; банкнота вартістю дві гривні - портрет князя Ярослава Мудрого; банкнота вартістю десять гривень - портрет гетьмана Івана Мазепи; банкнота вартістю двадцять гривень - портрет Івана Франка; банкнота вартістю п' ятдесят гривень - портрет Михайла Грушевського;

банкнота вартістю сто гривень - портрет Тараса Шевченка. Резервні: банкнота вартістю п'ять гривень - портрет гетьмана Богдана Хмельницького; банкнота вартістю двісті гривень - портрет Лесі Українки; банкнота вартістю п'ятсот гривень - портрет Григорія Сковороди.

Установити, що детальні ознаки купюр всіх вартостей, включаючи зображення на зворотній стороні, форму водяного знаку та інших способів захисту, визначаються Національним банком України. Надати право Голові Правління Національного банку України підписати до друку зразки банкнот безпосередньо в місці їх виготовлення згідно з умовами угоди.

Національний банк України визначає офіційний валютний (обмінний) курс гривні виходячи з валютного (обмінного) курсу Національного банку України, що діяв напередодні початку проведення грошової реформи, та курсу обміну українського карбованця на гривню. Курс гривні відносно іноземних валют підтримується Національним банком України шляхом використання золотовалютного резерву, купівлі і продажу цінних паперів, встановлення і зміни плати за кредити та застосування інших інструментів регулювання грошової маси в обігу.

Право встановлювати умови та порядок конвертації гривні на іноземну валюту належить Національному банку України. Виключне право введення в обіг гривні і розмінної монети, організація їх обігу і вилучення належить Національному банку України.

Так, наприклад, Постановою Правління Національного банку України від 05.12.2005 року № 458 введено в обіг банкноти номіналом 100 гривень зразка 2005 року.

У зв' язку з недостатністю готівки для забезпечення готівкового обігу, Національний банк України Листом № 11-111/321-1343 від 29.02.2000р. зобов' язав комерційні банки:

- забезпечувати пункти обміну іноземної валюти банкнотами високих номіналів і, в першу чергу, номіналами 50 грн. і 100 грн., а також розмінними монетами в достатній кількості для забезпечення нормальних розрахунків при проведенні обмінних операцій;

- забезпечувати торговельну мережу, підприємства побутового обслуговування населення, ринки, аптеки, каси установ банків, які здійснюють виплати пенсій та приймання комунальних та інших платежів, достатньою кількістю розмінних монет всіх номіналів і, в першу чергу, монетами номіналом 25 коп. і 50 коп.;

- організовувати розмінні пункти для обміну банкнот на монети в місцях масового розташування торгових підприємств, на промислових та продовольчих ринках;

- впроваджувати лічильну техніку для перарахування монет і організовувати їх розфасовку в зручні для клієнтів упаковки;

- постійно здійснювати перевірки суб' єктів господарської діяльності щодо достатньості розмінних монет для здійснення бесперебійних розрахунків з населенням.

Територіальні управління НБУ:

- встановити постійний контроль за виконанням комерційними банками вимог Національного банку України щодо забезпечення готівкового обігу країни банкнотами і розмінними монетами усіх номіналів в достатній кількості;

- враховуючи структуру банкнот, випущених в обіг в регіоні, збільшувати випуск банкнот номіналів 1 грн., 2 грн., 5 грн. і, особливо, 50 грн. і 100 грн.;

- при видачі підкріплень комерційним банкам видавати розмінні монети у розмірі 2-5% від загальної суми підкріплення.

Купівля-продаж конвертованих валют за гривню з метою задоволення поточних потреб суб' єктів господарювання організується також Національним банком України.

Що стосується приймання та обміну зношених та пошкоджених грошових знаків, то на нормативному рівні затверджено, що вони приймаються і обмінюються безоплатно на нові грошові знаки Національним банком і комерційними банками, але банки не зобов' язані відшкодовувати знищені, загублені, фальшиві, підроблені, а також такі, що стали недійсними, банкноти і монети.

Листом № 11-111/1246-5428 від 11.08.2000р. „Про визначення критеріїв зношення банкнот" Національний банк встановив, що згідно з Правилами визначення платіжності банкнот і монет Національного банку України до зношених банкнот відносяться:

- банкноти без пошкоджень, але потерті, з ознаками фізичного зношення, із загальним та локальним забрудненням, що псують естетичний вигляд банкноти;

- банкноти, у будь-якому місці яких є плями, написи (включаючи видимі в ультрафіолетових або інфрачервоних променях), відбитки штампів (крім штампів про погашення);

- надірвані та надрізані банкноти незалежно від розміру надриву, надрізу, із склеєними надривами і надрізами (склеєна ділянка не повинна заважати визначенню номіналу та справжності і склеюватися з іншими банкнотами);

- банкноти з проколами і отворами, відірваними краями і кутами. Оскільки вказані ознаки зношення неможливо встановити у вигляді

величин, які можуть бути чисельно виміряні, то на визначення стану зношення банкнот впливає суб' єктивний фактор.

З обігу необхідно вилучати зношені і значно зношені банкноти.

Потерті банкноти - це банкноти, на яких витерті елементи друку та папір повністю втратив жорсткість, у місцях згинів відсутня фарба, а папір має розпушений стан і (або) з' явилися розриви. Папір таких банкнот втратив жорсткість і банкноти не тримають плоску форму (згинаються) при триманні їх в горизонтальній площині.

Можливо залишати в придатних до обігу:

1. Банкноти, які мають окремі незначні забруднення або загальне забруднення, які не заважають сприймати і не спотворюють малюнки дизайну банкноти і не роблять банкноту неприємною для користування, у разі збереження жорсткості паперу та відсутності явних потертостей та пошкоджень.

2. Банкноти з надривами до 2-3 мм, папір яких зберіг жорсткість, які чисті або які мають незначні вищезазначені забруднення.

3. Банкноти з незначними надписами (цифрами), якщо ці банкноти відповідають вимогам п.п.1 та 2.

На зношених банкнотах, обмінених комерційним банком на придатні до обігу банкноти, не повинен ставитись штамп установи банку. Ці банкноти відносяться до розряду зношених і формуються разом.

Разом з цим, для підвищення терміну придатності до обігу банкнот комерційним банкам необхідно постійно проводити роботу з касовими і торговими працівниками суб' єктів господарювання, а також населенням щодо бережливого відношення до грошових знаків, виключивши нанесення різноманітних написів на банкнотах та контакту їх з продуктами харчування та іншими речовинами, що спричиняють швидкому забрудненню банкнот.

Постановою Правління Національного банку України № 547 від 17.11.2004 року затверджено Правила визначення платіжності та обміну банкнот і монет Національного банку України. Відповідно до п. 2.1. зазначених Правил до платіжних належать банкноти (монети), які не мають ознак зношення і пошкодження, а також з дефектами та ознаками зношення і пошкодження в межах критеріїв, визначених Правилами. Платіжні банкноти і монети поділяються на придатні до обігу та не придатні до обігу.До придатних до обігу банкнот (монет) належать банкноти (монети), які за дизайном і елементами захисту від підроблення повністю відповідають зразкам та описам, що наведені в офіційних повідомленнях Національного банку, і під час обігу не набули ознак зношення та пошкоджень, визначених у пунктах 2.4 і 2.5 Правил. На монетах допускається наявність незначних ознак корозії та потемніння.

Придатні до обігу банкноти і монети можуть видаватися банками фізичним та юридичним особам, обов' язкові до приймання без будь-яких обмежень фізичними та юридичними особами до всіх видів готівкових платежів, переказів, а банками, крім того, для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви тощо.

За ступенем зношення, пошкодження та наявності дефектів не придатні до обігу банкноти (монети), у свою чергу, поділяються на зношені банкноти і монети, значно зношені банкноти, банкноти та монети з дефектами виробника, ознаки яких визначені відповідно в пунктах 2.4-2.6 Правил.

Відповідно до п.2.4. Правил зношені банкноти - це банкноти, які мають одну або більше з таких ознак зношення або пошкодження:

- потертості, втрату фарби на згинах, розпушення паперу, втрату папером жорсткості;

- загальне або локальні забруднення, плями та написи (уключаючи видимі в ультрафіолетових променях) площею кожні понад 400 кв. мм, колір яких контрастує з кольором навколишнього зображення або навколишньої незадрукованої ділянки банкноти;

- відбитки штампів площею понад 400 кв. мм, уключаючи видимі в ультрафіолетових променях, крім штампів про погашення;

- надриви або надрізи довжиною кожний понад 5 мм, у тому числі склеєні;

- отвори та проколи, відірвані краї або кути, площа кожного з яких більша ніж 10 кв. мм.

Зношені монети - це монети з ознаками хімічної дії, унаслідок чого змінився колір, або механічного пошкодження (спотворені елементи дизайну) за умови, що вони не мають надломів, надрізів та отворів, недеформовані і зберегли масу, зображення малого Державного Герба України, номіналу, назви розмінної одиниці та рельєф або текст на гурті, якщо він має бути згідно з офіційним повідомленням Національного банку.

Зношені банкноти і монети, якщо вони не мають ознак підроблення, повинні без обмежень прийматися фізичними й юридичними особами до всіх видів готівкових платежів, для переказів тощо. Банки зобов' язані без обмежень приймати такі банкноти і монети разом з виручкою підприємств, установ і організацій, а також від фізичних і юридичних осіб до всіх видів готівкових платежів, для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та обміну на придатні до обігу банкноти і монети.

Відповідно до п.2.5 Правил значно зношені банкноти - це банкноти, які мають одну або більше з наведених нижче суттєвих ознак зношення або пошкодження (незалежно від наявності ознак зношення, зазначених у пункті

2.4 Правил):

- банкноти з утраченими частинами, якщо разом з отворами (дірками) збереглося не менше ніж 55% її початкової площі;

- банкноти, розірвані та розрізані на дві або більше частин, уключаючи склеєні, якщо не менше ніж 55% загальної площі частин, що залишилися, безумовно належать одній банкноті;

- банкноти, пошкоджені вогнем, водою, різними рідинами або хімікатами тощо, які спричинили деструкцію та обвуглення паперу на окремих ділянках або по всій площі банкноти, якщо разом з пошкодженими ділянками збереглося не менше ніж 55 % її початкової площі.

До значно зношених належать банкноти, що складені (склеєні) з половин двох банкнот одного номіналу і дизайну, розірваних (розрізаних) навпіл по лінії вертикального (горизонтального) згину цілих банкнот. Допускається зміщення лінії розриву (розрізу) праворуч або ліворуч від лінії вертикального згину (угору або вниз по лінії горизонтального згину) не більше ніж на 5 мм за умови, що частини складеної (склеєної) банкноти на стиках доповнюють одна одну. Допускається також, що кожна з половин (частин) складеної (склеєної) таким чином банкноти може бути пошкодженою і склеєною з фрагментів однієї банкноти, але за умови, що загальна площа пред' явленої для обміну банкноти є не меншою, ніж 92 % початкової площі банкноти.

Значно зношені банкноти, якщо вони не мають ознак підроблення, банки зобов' язані без обмеження приймати від юридичних і фізичних осіб для обміну на придатні до обігу банкноти, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви, для готівкових платежів тощо.

Не приймаються банками та іншими юридичними особами лише банкноти, пошкоджені вогнем, водою, різними рідинами або хімікатами тощо, площа яких під час приймання та оброблення може стати меншою, ніж 55% початкової площі. З метою обміну таких банкнот фізичні та юридичні особи мають звертатися безпосередньо до територіальних управлінь Національного банку, які зобов' язані прийняти рішення про обмін банкнот у присутності пред' явника або прийняти їх на дослідження за його заявою.

Якщо пошкодження двох або більшої кількості банкнот призвело до їх склеювання (спікання), пред' явнику не рекомендується самостійно порушувати цілісності групи склеєних банкнот. Відповідно до п.2.7 Правил обмін банками не придатних до обігу банкнот і монет (зношених, значно зношених та з дефектами виробника) здійснюється безоплатно. Банкам забороняється використовувати не придатні до обігу банкноти і монети для розрахунків, обміну, видачі клієнтам (юридичним і фізичним особам).

Національний банк без будь-яких обмежень приймає від банків не придатні до обігу банкноти і монети.

Правила встановлюють (п.3.1) зобов'язання касових працівників банку приймати банкноти і монети до платежів, обміну тощо, якщо не має сумніву щодо їх справжності та стосовно того, що відсутня частина пошкодженої банкноти не підлягає обміну або прийняттю до платежу на загальних умовах.

Банкноти і монети, що викликали сумнів касового працівника банку щодо справжності, та ті, на яких виявлені ознаки підроблення, банк зобов'язаний примусово, а справжні банкноти і монети, що викликали сумнів щодо платіжності, на бажання пред' явника в установленому порядку вилучати з обігу і передавати для досліджень та винесення остаточного висновку до відповідного територіального управління Національного банку.

Якщо касовий працівник банку впевнений, що справжня банкнота є неплатіжною, вона після нанесення відбитка штампа "неплатіжна" (з назвою банку, датою, номером штампа або підписом касового працівника) повертається пред' явнику.

Інструментами Національного банку по забезпеченню внутрішньої і зовнішньої стабільності грошової одиниці України є золотовалютний резерв, куди включаються; монетарне золото; спеціальні права позичання, резервна позиція в Міжнародному Валютному Фонді; іноземна валюта у вигляді банкнот, монет або кошти на рахунках за кордоном; цінні папери (але не акції), що оплачуються в іноземній валюті.

Джерелами регулювання грошового обігу не території України є, перш за все, Конституція України, Закони та нормативні акти Національного банку. Так, наприклад, Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 24 січня 2004 року № 22, встановлюється порядок здійснення безготівкового грошового обігу, а Інструкцією про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України, яку затверджено постановою Правління Національного банку України від 19 лютого 2001 року № 69 встановлено порядок функціонування готівкового грошового обігу.

Національний банк України регулює єдиний грошовий обіг шляхом установлення нормативів, шляхом проведення облікової політики, операцій з цінними паперами, встановлення обов' язкових резервів і економічних нормативів для комерційних банків. Діяльність Національного банку України по регулюванню безготівкового обігу впливає на готівковий. Так, одержуючи гроші в кредитних установах, господарюючі суб' єкти за їх рахунок сплачують зарплату чи ведуть закупівлю товарів у населення чи фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, і тим самим перетворюють їх у готівку. Зобов' язуючи комерційні банки зберігати частину коштів у фонді обов' язкових резервів, Національний банк безпосередньо впливає на стан готівкового обігу в країні.

В науці виділяють наступні методи регулювання грошового обігу -грошова реформа, деномінація і емісія.

Грошова реформа - це повне або часткове перетворення грошової системи з метою стабілізації і зміцнення грошового обігу. Практика свідчить, що грошова реформа досягає названих цілей тільки в тому випадку, якщо вона проводиться в умовах стабілізації економічної і політичної ситуації в країні.

Деномінація - на відміну від грошової реформи є технічною операцією, що виражається в заміні старих грошей новими з прирівнюванням однієї грошової одиниці в нових знаках до більшої кількості грошей в старих знаках. В процесі здійснення деномінації не зачіпаються економічні основи держави, а відбувається скорочення грошової маси, що знаходиться в обігу, а також змінюється масштаб цін. Деномінація може проводитися як окремо, так і одночасно з грошовою реформою.

Емісійна система - є встановленим законодавством порядком емісії і обігу грошей. Емісія (випуск грошей) покладається на Національний банк (в інших країнах - центральні, національні банки, в США - Центральну резервну систему).

Обслуговуючи господарський оборот, гроші постійно випускаються в обіг і вилучаються з нього. Такого роду операції не впливають на збільшення грошової маси і цим відрізняються від емісії грошей, під якою розуміється випуск грошей в обіг, що веде до збільшення грошової маси, що знаходиться в обігу. Існує емісія готівкових і безготівкових грошей. В умовах ринкової економіки емісію готівки здійснюють центральні банки, а емісію безготівкових грошей - комерційні банки, що регулюється також центральним банком країни.

Контроль за об'ємом грошової маси здійснює Національний (Центральний) Банк. Кількість грошей в обігу визначається як сума готівки і банківських депозитів. Надаючи кредити, банки збільшують об'єм грошової маси.

Емісія готівки є її випуском в обіг, при якому збільшується загальна маса готівки. На основі касових оборотів банків і аналітичної звітності, що складається, Національний банк прогнозує розмір передбачуваної емісії, а також регіони її проведення. Національний банк створює резервні фундації, в яких бережеться запас грошових знаків, призначених для випуску їх в обіг у разі збільшення потреби господарства в готівці. Ці гроші не відносяться до тих, що знаходяться в обігу, оскільки не створюють руху, не накопичуються, не служать засобом платежу і є резервними.

Якщо сума надходжень готівки на рахунку банків перевищує встановлений ліміт, то гроші вилучаються з обігу і переходять до резервного фонду. При потребі в готівці відбувається зворотний процес.

У розумінні грошового готівкового обігу не слід його звужувати до готівкових розрахунків, оскільки обіг включає в себе і розрахунки, і порядок випуску, інкасації і т.п. готівкових грошей.

3. Правове регулювання готівкових розрахунків

Наявний грошовий обіг в країні організовується державою в особі центрального (національного) банку. Частково готівкові гроші спрямовуються на обслуговування міжбанківських розрахунків, але в основному вони видаються юридичним і фізичним особам. Відповідно до законодавства діяльність по організації і управлінню наявним грошовим обігом здійснюється в централізованому порядку Національним банком України.

Так, Постановою Національного банку України № 637 від 15.12.2004 року затверджено „Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні". Згідно п.1.2 вказаного Положення готівкою (готівковими коштами) визнаються грошові знаки національної валюти України - банкноти і монети, у тому числі обігові, пам'ятні та ювілейні монети, які є дійсними платіжними засобами.

Відповідно до Положення підприємства (підприємці), які відкрили поточні рахунки в банках і зберігають на цих рахунках свої кошти, здійснюють розрахунки за своїми грошовими зобов' язаннями, що виникають у господарських відносинах, пріоритетно в безготівковій формі, а також у готівковій формі (з дотриманням чинних обмежень) у порядку, установленому законодавством України.

Підприємства (підприємці) здійснюють розрахунки готівкою між собою і з фізичними особами (громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, які не здійснюють підприємницької діяльності) через касу як за рахунок готівкової виручки, так і за рахунок коштів, одержаних із банків. Зазначені розрахунки проводяться також шляхом переказу готівки для сплати відповідних платежів.

Підприємства (підприємці) здійснюють облік операцій з готівкою у відповідних книгах обліку.

Гранична сума готівкового розрахунку одного підприємства (підприємця) з іншим підприємством (підприємцем) протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами встановлюється відповідною постановою Правління Національного банку України.

Постановою Правління Національного банку України № 32 від 09.02.2005 року „Про встановлення граничної суми готівкового розрахунку" встановлено граничну суму готівкового розрахунку одного підприємства (підприємця) з іншим підприємством (підприємцем) протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами відповідно до пункту 2.3 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15.12.2004 р. № 637 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13.01.2005 р. за № 40/ 10320 (далі - Положення), у розмірі 10000 (десять тисяч) гривень.

Платежі понад зазначену граничну суму проводяться виключно в безготівковій формі. Кількість підприємств (підприємців), з якими здійснюються розрахунки, протягом дня не обмежується.

Зазначені обмеження стосуються також розрахунків готівкою між підприємствами в оплату за товари, що придбані на виробничі (господарські) потреби за рахунок коштів, одержаних за корпоративними картками.

Зазначені обмеження не поширюються на:

а) розрахунки підприємств (підприємців) з фізичними особами, бюджетами та державними цільовими фондами;

б) добровільні пожертвування та благодійну допомогу;

в) розрахунки підприємств (підприємців) за спожиту ними електроенергію;

г) використання коштів, виданих на відрядження;

д) розрахунки підприємств (підприємців) між собою під час закупівлі сільськогосподарської продукції. Перелік товарів, що належать до цієї продукції (далі - сільськогосподарська продукція), визначений Законом України "Про державну підтримку сільського господарства України".

У разі здійснення підприємствами готівкових розрахунків з іншими підприємствами (підприємцями) понад установлену граничну суму кошти в розмірі перевищення встановленої суми розрахунково додаються до фактичних залишків готівки в касі на кінець дня платника готівки одноразово в день здійснення цієї операції, з подальшим порівнянням одержаної розрахункової суми із затвердженим лімітом каси.

Якщо підприємство (підприємець) відповідно до законодавства України приймає до обслуговування платіжні картки з метою проведення оплати вартості товарів чи послуг і оснащене платіжним терміналом (у тому числі з'єднаним чи поєднаним з РРО), то таке підприємство (підприємець) може за рахунок готівкової виручки або коштів, отриманих із банку, надавати держателю платіжної картки Національної системи масових електронних платежів та інших платіжних систем (якщо така послуга передбачена їх правилами) послуги з видачі готівки з друкуванням квитанції платіжного термінала (або розрахункового документа) та відображенням таких операцій у відповідній книзі обліку.

Національний банк України має право встановлювати обмеження з видачі готівки за платіжними картками.

Обмеження з видачі готівки за платіжними картками можуть встановлюватися платіжною організацією відповідної платіжної системи та банками - членами цієї системи.

Якщо підприємства (підприємці) та фізичні особи здійснюють готівкові розрахунки без відкриття поточного рахунку шляхом унесення до банків готівки для подальшого її перерахування на рахунки інших підприємств (підприємців) або фізичних осіб, то такі розрахунки для платників коштів є готівковими, а для отримувачів коштів безготівковими.

Уся готівка, що надходить до кас, має своєчасно (у день одержання готівкових коштів) та в повній сумі оприбутковуватися.

Оприбуткуванням готівки в касах підприємств, які проводять готівкові розрахунки з оформленням їх касовими ордерами і веденням касової книги відповідно до вимог Положення, є здійснення обліку готівки в повній сумі її фактичних надходжень у касовій книзі на підставі прибуткових касових ордерів.

У разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням РРО або використанням РК оприбуткуванням готівки є здійснення обліку зазначених готівкових коштів у повній сумі їх фактичних надходжень у книзі обліку розрахункових операцій на підставі фіскальних звітних чеків РРО (даних РК).

Підприємствам, яким Законом України „Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" надано право проводити розрахунки готівкою із споживачами без використання РРО та РК і специфіка функціонування яких унеможливлює оформлення ними кожної операції касовим ордером (продаж проїзних і перевізних документів; білетів державних лотерей; квитків на відвідування культурно-спортивних і видовищних закладів тощо), дозволяється оприбутковувати готівку наприкінці робочого дня за сукупністю операцій у цілому за робочий день з оформленням касовими документами і відображенням у відповідній книзі обліку.

Суми готівки, що оприбутковуються, мають відповідати сумам, визначеним у відповідних касових (розрахункових) документах.

Виходячи з потреби прискорення обігу готівкових коштів і своєчасного їх надходження до кас банків для підприємств, що здійснюють операції з готівкою в національній валюті, установлюються ліміт каси та строки здавання готівкової виручки (готівки).

Банкам і підприємцям ліміт каси та строки здавання готівкової виручки (готівки) не встановлюються.

Відповідно до п. 2.8. Положення підприємства можуть тримати в позаробочий час у своїх касах готівкову виручку (готівку) в межах, що не перевищують установлений ліміт каси. Готівкова виручка (готівка), що перевищує встановлений ліміт каси, обов' язково здається до банків для її зарахування на банківські рахунки. Відокремлені підрозділи підприємств -юридичних осіб можуть здавати готівкову виручку (готівку) безпосередньо до кас таких юридичних осіб або до будь-якого банку для її переказу і зарахування на банківські рахунки зазначених юридичних осіб. За відсутності банків готівкова виручка (готівка) може здаватися до операторів поштового зв' язку для її переказу на банківські рахунки підприємства.

Здавання готівкової виручки (готівки) здійснюється самостійно або через відповідні служби, яким згідно із законодавством України надано право на перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів.

Підприємства мають право зберігати у своїй касі готівку, одержану в банку для виплат, що належать до фонду оплати праці, а також пенсій, стипендій, дивідендів (доходу), понад установлений ліміт каси протягом трьох робочих днів, уключаючи день одержання готівки в банку. Для проведення цих виплат працівникам віддалених відокремлених підрозділів підприємств залізничного транспорту та морських портів готівка може зберігатися в їх касах понад установлений ліміт каси протягом п' яти робочих днів, уключаючи день одержання готівки в банку. Готівка, що одержана в банку на інші виплати, має видаватися підприємством своїм працівникам у той самий день. Суми готівки, що одержані в банку і не використані за призначенням протягом установлених вище строків, повертаються підприємством до банку не пізніше наступного робочого дня банку або можуть залишатися в його касі (у межах установленого ліміту).

У відповідності з п. 2.11 Положення видача готівкових коштів під звіт на закупівлю сільськогосподарської продукції та заготівлю вторинної сировини, крім металобрухту, дозволяється на строк не більше 10 робочих днів від дня видачі готівкових коштів під звіт, а на всі інші виробничі (господарські) потреби на строк не більше двох робочих днів, уключаючи день отримання готівкових коштів під звіт.

Підприємства (підприємці) під час здійснення розрахунків із споживачами за готівку зобов' язані приймати у сплату за продукцію (товари, роботи, послуги) без обмежень банкноти і монети (у тому числі обігові, пам' ятні, ювілейні монети, зношені банкноти та монети) усіх номіналів, які випускає Національний банк України в обіг, що є дійсним платіжним засобом і не викликають сумніву в їх справжності та платіжності. Крім того, підприємства та підприємці мають забезпечувати наявність у касі банкнот і монет для видачі здачі.

Згідно п. 3.1. Положення касові операції оформляються касовими ордерами, видатковими відомостями, розрахунковими документами, документами за операціями із застосуванням платіжних карток, іншими касовими документами, які згідно із законодавством України підтверджували б факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, отримання (повернення) готівкових коштів.

Касові операції, що проводяться відповідно до Закону України „Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг", оформляються згідно з вимогами цього Закону. Приймання готівки в каси проводиться за прибутковими касовими ордерами, підписаними головним бухгалтером або особою, уповноваженою керівником підприємства. Про приймання підприємствами готівки в касу за прибутковими касовими ордерами видається засвідчена відбитком печатки цього підприємства квитанція (що є відривною частиною прибуткового касового ордера) за підписами головного бухгалтера або працівника підприємства, який на це уповноважений керівником. Видачу готівки касир проводить тільки особі, зазначеній у видатковому касовому ордері або видатковій відомості. Якщо видача готівки проводиться за довіреністю, оформленою у встановленому порядку згідно із законодавством України, у тому числі й особи, що не має змоги у зв' язку з хворобою або з інших поважних причин поставити підпис власноручно, то в тексті ордера після прізвища, імені та по батькові одержувача готівки бухгалтер зазначає прізвище, ім' я та по батькові особи, якій довірено одержати готівку. У разі видачі готівки за видатковою відомістю перед підписом про одержання грошей касир робить у ній напис „За довіреністю". Довіреність залишається в касира і додається до видаткового касового ордера або видаткової відомості.

Положення встановлює, що з метою забезпечення здійснення розрахунків готівкою підприємства повинні мати касу, а їх керівники мають забезпечити належне облаштування цієї каси та надійне зберігання готівкових коштів у ній. Якщо з вини керівників не були створені належні умови для забезпечення схоронності коштів під час їх зберігання і транспортування, то вони несуть за це відповідальність у встановленому законодавством України порядку.

Зберігання в касі готівки та інших цінностей, що не належать цьому підприємству, забороняється. Усі надходження і видачу готівки в національній валюті підприємства відображають у касовій книзі. Кожне підприємство (юридична особа), що має касу, веде одну касову книгу для обліку операцій з готівкою в національній валюті (без урахування кас відокремлених підрозділів). Записи в касовій книзі здійснюються у двох примірниках (через копіювальний папір) чорнилом темного кольору чорнильною або кульковою ручкою. Перші примірники, що є невідривною частиною аркуша касової книги - "Вкладні аркуші касової книги", залишаються в касовій книзі. Другі примірники, що є відривною частиною аркуша касової книги - "Звіт касира", є документом, за яким касири звітують щодо руху грошей у касі. Перші і другі примірники мають однакові номери..

Строки здавання підприємствами готівкової виручки (готівки) для її зарахування на рахунки в банках визначаються підприємством і встановлюються за погодженням з відповідним банком (у якому відкрито рахунок підприємства, на який зараховуються кошти) відповідно до таких вимог:

а) для підприємств, що розташовані в населених пунктах, де є банки, -щодня (у день надходження готівкової виручки (готівки) до їх кас);

б) для підприємств, у яких час закінчення робочого дня (зміни), що встановлений правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності відповідно до законодавства України, не дає змогу забезпечити здавання готівкової виручки (готівки) в день її надходження, - наступного за днем надходження готівкової виручки (готівки) до каси дня;

в) для підприємств, що розташовані в населених пунктах, де немає банків, - не рідше ніж один раз на п' ять робочих днів.

Підприємства (юридичні особи), які здійснюють страхову діяльність та діяльність з випуску і проведення лотерей, установлюють строки здавання готівкової виручки (готівки) для страхових агентів і розповсюджувачів лотерей, які діють на підставі укладених договорів, з урахуванням специфіки їх функціонування (режиму роботи у вечірні години, вихідні та святкові дні) та обсягів виручки, що здається, але не рідше одного разу на п' ять робочих днів.

Якщо підприємства працюють у вихідні та святкові дні і не мають змоги, через відсутність відповідної домовленості з банком на інкасацію, здати одержану ними за ці дні готівкову виручку (готівку), то вона має здаватися підприємствами до банку протягом операційного часу наступного робочого дня банку та підприємства.

Ліміт каси підприємства встановлюють на підставі розрахунку середньоденного надходження готівки до каси або її середньоденної видачі з каси, за рішенням керівника підприємства або уповноваженої ним особи. Кожне підприємство визначає ліміт каси з урахуванням режиму і специфіки його роботи, віддаленості від банку, обсягу касових оборотів (надходжень і видатків) за всіма рахунками, установлених строків здавання готівки, тривалості операційного часу банку, наявності домовленості підприємства з банком на інкасацію. Якщо підприємством ліміт каси не встановлено (незалежно від причин такого невстановлення), то ліміт такої каси вважається нульовим. У цьому разі вся готівка, що перебуває в його касі на кінець робочого дня і не здана підприємством відповідно до вимог цього Положення, вважається понадлімітною. Відповідно до п. 6.1. Положення з метою забезпечення максимального і своєчасного здавання виручки підприємствами до банків та дотримання ними лімітів залишку готівки в касі банки можуть створювати каси для приймання готівкової виручки (готівки) в робочі, вихідні та святкові дні та післяопераційний час.

Проведення працівниками банків банківських касових операцій із клієнтами, передбачених Інструкцією про касові операції в банках України, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 14.08.2003 р. № 337 і зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 05.09.2003 р. за № 768/ 8089, із змінами, за межами касового вузла банку забороняється, крім доставки працівниками уповноважених банків пенсій та грошової допомоги за місцем проживання одержувача.

Відповідальність за дотримання порядку ведення операцій з готівкою покладається на підприємців, керівників підприємств. Особи, які винні в порушенні порядку ведення операцій з готівкою, притягуються до відповідальності в установленому законодавством України порядку. У разі виявлення порушень установленого порядку ведення операцій з готівкою органи державної податкової служби України застосовують до порушників штрафні санкції на підставі подання органів контролю згідно з законодавством України.

Указ Президента України „Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки" від 12 червня 1995 року встановлює відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за порушення законодавства України про обіг готівкових грошей. Відповідно до п.1 Указу встановлено, що у разі порушення юридичними особами всіх форм власності, фізичними особами - громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства, які є суб' єктами підприємницької діяльності, а також постійними представництвами нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, норм з регулювання обігу готівки у національній валюті, що встановлюються Національним банком України, до них застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу:

- за перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касах - у двократному розмірі сум виявленої понадлімітної готівки за кожний день;

- за неоприбуткування (неповне та/ або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки - у п' ятикратному розмірі неоприбуткованої суми;

- за витрачання готівки з виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) та інших касових надходжень (крім коштів, отриманих із кас установ банків) на виплати, що пов' язані з оплатою праці (за винятком екстрених (невідкладних) обставин - соціальних виплат громадянам на поховання, допомоги при народженні дитини, одиноким та багатодітним матерям, на лікування в разі хвороби, компенсацій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи), за наявності податкової заборгованості - в розмірі здійснених виплат;

- за перевищення встановлених строків використання виданої під звіт готівки, а також за видачу готівкових коштів під звіт без повного звітування щодо раніше виданих коштів - у розмірі 25 відсотків виданих під звіт сум;

- за проведення готівкових розрахунків без подання одержувачем коштів платіжного документа (товарного або касового чека, квитанції до прибуткового ордера, іншого письмового документа), який би підтверджував сплату покупцем готівкових коштів, - у розмірі сплачених коштів;

- за використання одержаних в установі банку готівкових коштів не за цільовим призначенням - у розмірі витраченої готівки.

Також встановлено, що за невстановлення установами банків лімітів залишку готівки в касах з них стягується штраф у п' ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний випадок такого невстановлення.

Штрафні санкції, передбачені вказаним Указом, застосовуються до осіб, зазначених у статті 1 Указу, органами державної податкової служби на підставі матеріалів проведених ними перевірок і подань державної контрольно­ревізійної служби, фінансових органів та органів Міністерства внутрішніх справ України в установленому законодавством порядку та в розмірах, чинних на день завершення перевірок або на день одержання органами державної податкової служби зазначених подань.

4. Правове регулювання безготівкових розрахунків.

В Україні за роки незалежності створена національна платіжна система, з червня 1993 року функціонують Центральна розрахункова палата, Центр міждержавних розрахунків, Національна платіжна рада, з січня 1994 року працює Система електронних платежів (СЕП). Введення СЕП дозволило досягти світового рівня обробки інформації в сфері міжнародних розрахунків, підвищити надійність, обмежити ризик обігу фальшивих грошей та прискорити рух коштів між окремими банками.

Сучасний безготівковий обіг в Україні організований і функціонує за наступними принципами: 1) підприємства всіх форм власності зобов'язані зберігати свої кошти на рахунках в банках; 2) основна частина безготівкових розрахунків повинна здійснюватися через банк; 3) вимога платежу повинна виставлятися або перед відвантаженням товарів (виконанням робіт, наданням послуг), або після цього; 4) оплата клієнтом банку отриманих товарів та послуг здійснюється банком виключно зі згоди юридичної чи фізичної особи, яка обслуговується банком; 5) форми безготівкових розрахунків платежів вибираються клієнтом банку довільно за власним бажанням у відповідності з діючим законодавством.

В центрі безготівкових розрахунків знаходиться банк. Він є специфічним суб'єктом розрахункових відносин, який надає відповідні послуги своїм клієнтам на професійній основі.

Технологічно безготівковий рух коштів здійснюється шляхом відкриття рахунку суб'єктом у будь-якому комерційному банку за власним вибором; розміщенням на ньому коштів клієнта банку, що відкрив даний рахунок та здійснення безпосередніх операцій банком, пов'язаних з рухом безготівкових грошей.

Порядок відкриття рахунків в банках регламентовано Інструкцією, затвердженою Постановою Правління Національного банку України № 492 від 12.11.2003 року „Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах".

Згідно п. 3.2 зазначеної Інструкції для відкриття поточного рахунку потрібно подати такі документи:

- заяву про відкриття поточного рахунку, яка підписується керівником юридичної особи або іншою уповноваженою на це особою; копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально або органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію. У разі відкриття поточних рахунків юридичним особам, які утримуються за рахунок бюджетів, цей документ не вимагається;

- копію належним чином зареєстрованого установчого документа (статуту / засновницького договору / установчого акта / положення), засвідчену органом, який здійснив реєстрацію, або нотаріально. Положення юридичних осіб публічного права, які затверджуються розпорядчими актами Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, засвідчення не потребують. Юридичні особи публічного права, які діють на підставі законів, установчий документ не подають;

- копію довідки про внесення юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчену органом, що видав довідку, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;

- копію документа, що підтверджує взяття юридичної особи на облік в органі державної податкової служби, засвідчену органом, що видав документ, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;

- картку із зразками підписів і відбитка печатки, засвідчену нотаріально або організацією, якій клієнт адміністративно підпорядкований, в установленому порядку. До картки включаються зразки підписів осіб, яким відповідно до законодавства України або установчих документів юридичної особи надано право розпорядження рахунком та підписання розрахункових документів.

Юридичні особи, які використовують найману працю і відповідно до законодавства України є платниками страхових внесків, додатково до вищезазначеного переліку документів мають подати такі документи:

- копію документа, що підтверджує реєстрацію юридичної особи у відповідному органі Пенсійного фонду України, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;

- копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію юридичної особи у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як платника страхових внесків, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку.

Інформацію про те, що юридична особа не використовує найману працю і не є платником страхових внесків, клієнт обов' язково зазначає в заяві про відкриття поточного рахунку в рядку „Додаткова інформація".

Відповідно до п. 5.1. Інструкції за поточними рахунками, що відкриваються банками суб' єктам господарювання в національній валюті, здійснюються всі види розрахунково-касових операцій відповідно до умов договору та вимог законодавства України.

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається суб' єкту господарювання для зберігання грошей і проведення розрахунків у межах законодавства України в безготівковій та готівковій іноземній валюті, для здійснення поточних операцій, визначених законодавством України, для здійснення інвестицій за кордон, розрахунків за купівлю-продаж облігацій зовнішньої державної позики України, для зарахування, використання і погашення кредитів (позик, фінансової допомоги) в іноземній валюті, а також для надходження іноземних інвестицій в Україну відповідно до законодавства України.

Поточні рахунки клієнтів банків закриваються:

- на підставі заяви клієнта;

- на підставі рішення відповідного органу, на який згідно із законом покладено функції щодо припинення юридичної особи або припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця (за заявою ліквідатора, голови або члена ліквідаційної комісії, управителя майна тощо);

- у разі смерті власника рахунку - фізичної особи та фізичної особи-підприємця (за заявою третьої особи, зокрема спадкоємця);

- на інших підставах, передбачених законодавством України або договором між банком і клієнтом.

Банк може відмовитися від договору банківського рахунку та закрити поточний рахунок клієнта, якщо операції за цим рахунком не здійснюються протягом трьох років підряд і на цьому рахунку немає залишку коштів.

Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті встановлює, що під час здійснення розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форми розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді, в тому числі через систему електронних платежів Національного банку України (СЕП НБУ) чи міжнародних платіжних систем (УІ8Л, , \Уе8іегп Глгіоп і т.п.).

Законом України від 05 квітня 2001 року „Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" встановлено, що платіжна система - це платіжна організація, члени платіжної системи та сукупність відносин, що виникають між ними при проведенні переказу коштів. Проведення переказу коштів є обов' язковою функцією, що має виконувати платіжна система. Тобто, розрахунки можуть здійснюватись за допомогою платіжних систем у відповідності до вказаного Закону.

Інструкція встановлює правила використання при здійсненні розрахункових операцій платіжних інструментів у формі:

- меморіального ордера;

- платіжного доручення;

- платіжної вимоги-доручення;

- платіжної вимоги;

- розрахункового чека;

- акредитива.

Використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів регулюється чинним законодавством, зокрема законами України „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", „Про обіг векселів в Україні", а також окремими нормативно-правовими актами Національного банку.

Факт списання коштів з рахунку платника документально оформляється меморіальним ордером за встановленою формою для:

- часткової оплати розрахункових документів;

- документального підтвердження операцій з перерахування з банківських рахунків на користь клієнтів-одержувачів (фізичних та юридичних осіб), внесених у касу банку коштів. У меморіальних ордерах, які банк складає для оформлення операцій з перерахування на рахунки одержувачів коштів, що внесені юридичними або фізичними особами в касу банку готівкою згідно з вимогами Інструкції з організації емісійно-касової роботи в установах банків України, що затверджена постановою Правління Національного банку України від 7 липня 1994 р. № 129, у реквізиті „Призначення платежу" зазначаються або номер і дата договору з одержувачем за його наявності, або найменування юридичної особи (прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи), яка внесла готівку до каси банку;

- перерахування коштів, зарахованих на рахунок „Кредитові суми до з'ясування";

- перерахування банком коштів для вжиття заходів щодо виконання рішення (ухвали) суду, санкціонованої прокурором постанови слідчого, постанови державного виконавця про арешт коштів на рахунку;

- виконання банком платіжних доручень платника в довільній формі;

- перерахування банком коштів при закритті акредитива.

Дата складання меморіального ордера має відповідати даті списання коштів з рахунка платника. Розрахунки платіжними дорученнями врегульовано главою 3 Інструкції.

Згідно п.3.5 банк приймає до виконання платіжне доручення від платника за умови, якщо сума цього платіжного доручення не перевищує суму, що є на його рахунку. Платіжні доручення платника у разі відсутності/недостатності коштів на його рахунку банк приймає лише тоді, якщо порядок приймання та виконання таких платіжних доручень передбачено договором між банком та платником.

Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними і нетоварними платежами:

- за фактично відвантажену/ продану продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо);

- у порядку попередньої оплати - якщо такий порядок розрахунків установлено законодавством та/або обумовлено в договорі;

- для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств, які складені не пізніше строку, встановленого чинним законодавством;

- для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії тощо), на їх рахунки, що відкриті в банках;

- для сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та/ або цільових фондів;

- в інших випадках відповідно до укладених договорів та/ або чинного законодавства.

Банк приймає від платника платіжне доручення на перерахування заробітної плати на рахунки працівників підприємств, що відкриті в банках, або грошовий чек на отримання заробітної плати лише за умови одночасного подання платником у строк, установлений законодавством України, платіжних доручень на перерахування платежів, утриманих із заробітної плати працівників та нарахованих на фонд оплати праці податків до бюджету і зборів/ страхових внесків до державних цільових фондів, або документальне підтвердження їх сплати раніше.

У реквізиті „Призначення платежу" такого платіжного доручення зазначається дата виплати заробітної плати, форма її видачі (у натуральній формі, виплати з виручки тощо) і період, за який здійснено виплату. Крім того, можуть зазначатись інші потрібні дані. У цьому реквізиті зазначається, що податки до бюджету та збори/ страхові внески до державних цільових фондів, які утримані із заробітної плати та нараховані на фонд оплати праці, перераховуються повністю або (у разі недостатності коштів на рахунку платника для перерахування утриманих сум повністю) - пропорційно сумі виплаченої заробітної плати.

Відповідальність за повноту перерахування платежів, утриманих із заробітної плати працівників і нарахованих на фонд оплати праці податків до бюджету та зборів/страхових внесків до державних цільових фондів, несе платник.

Документальним підтвердженням про сплату платником утриманих з цієї заробітної плати сум податків і зборів/ страхових внесків є примірники платіжних доручень про їх перерахування, у яких банк платника заповнив реквізит "Дата виконання", або оригінал документа відповідного органу про звільнення цього платника від сплати податку чи збору/страхового внеску, або наявність за ним переплати.

Якщо банк не забезпечив одночасно з видачею (перерахуванням) коштів на виплату заробітної плати перерахування страхових внесків до Фонду загальнообов' язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, відповідного територіального органу Пенсійного фонду, то він за рахунок власних коштів сплачує відповідному Фонду суму несплачених страхових внесків. У разі несплати самим банком цих сум Фонд здійснює їх стягнення в судовому порядку з банку.

Платіжні вимоги-доручення (вимога-доручення) можуть застосовуватися в розрахунках усіма учасниками безготівкових розрахунків.

Верхня частина вимоги-доручення оформляється одержувачем коштів за встановленою формою згідно з вимогами до заповнення реквізитів розрахункових документів, викладеними в додатку 8 до Інструкції, і передається безпосередньо платнику не менше ніж у двох примірниках. Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника на договірних умовах. У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину згідно з вимогами додатка 8 до

Інструкції (від руки чи з застосуванням технічних засобів - незалежно від того, як заповнено верхню частину цього розрахункового документа) і подає до банку, що його обслуговує. Сума, яку платник погоджується сплатити одержувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може перевищувати суму, яку вимагає до сплати одержувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення. Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її одержувачем. Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, зазначена платником, перевищує суму, що є на рахунку платника. Причини неоплати платником вимоги-доручення з'ясовуються безпосередньо між платником та одержувачем коштів.

Главою 5 Інструкції передбачено примусове списання коштів на підставі виконавчих документів, що видані судами. Так, згідно п.5.1. Інструкції відповідно до статті 1071 Цивільного кодексу України кошти можуть бути списані з рахунку клієнта без його доручення на підставі рішення суду.

Примусове списання коштів банки виконують з рахунків, які відкриті клієнтами в банках відповідно до нормативно-правових актів Національного банку, що регулюють порядок відкриття та використання рахунків. Примусове списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або бюджетних установ, здійснюється органами Державного казначейства України в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України. У разі надходження до банку платіжних вимог на примусове списання коштів з цих рахунків вони передаються для виконання відповідному органу державного казначейства, якщо це передбачено договором між банком та органом державного казначейства, або повертаються стягувачу без виконання. Примусове списання коштів з рахунків платників ініціюють стягувачі на підставі виконавчих документів, виданих судами. За необїрунтованість примусового списання коштів, недостовірність даних, зазначених у платіжній вимозі, стягувач несе відповідальність згідно із законодавством України. Для примусового списання коштів стягувач оформляє не менше ніж у трьох примірниках платіжну вимогу за формою, наведеною в додатку 4, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в додатку 8 до Інструкції. У реквізиті "Призначення платежу" платіжної вимоги стягувач зазначає назву, дату видачі та номер (якщо він присвоєний) виконавчого документа. Якщо в реквізиті „Призначення платежу" платіжної вимоги зазначено характер сум, що підлягають списанню згідно з виконавчим документом, то платіжна вимога виконується відповідно до глави 2 Інструкції. Виконавчий документ, на підставі якого оформлено платіжну вимогу, банку не подається. Платіжну вимогу стягувач подає до банку, що його обслуговує, разом із двома примірниками реєстру платіжних вимог за формою, наведеною в додатку 9 до Інструкції, реквізити якого заповнюються згідно з вимогами, що викладені в додатку 8 Інструкції.

Банк, що обслуговує стягувача, приймає платіжні вимоги протягом 10 календарних днів з дати їх складання, а банк платника - протягом 30 календарних днів з дати їх складання. Банк платника приймає до виконання платіжну вимогу стягувача незалежно від наявності достатнього залишку коштів на рахунку платника. У разі недостатності коштів на рахунку платника банк виконує платіжну вимогу в межах залишку коштів. Часткову оплату платіжної вимоги банк оформляє меморіальним ордером. Стягувач може відкликати платіжну вимогу в будь-який час до списання коштів з рахунку платника шляхом подання листа про відкликання до банку, що обслуговує стягувача. Платіжна вимога відкликається лише в повній сумі.

Розрахункові чеки використовуються у безготівкових розрахунках підприємств та фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (виконані роботи та надані послуги). Розрахункові чеки використовуються тільки для безготівкових перерахувань з рахунку чекодавця на рахунок одержувача коштів і не підлягають сплаті готівкою. Розрахункові чеки виготовляються на замовлення комерційного банку Банкнотно-монетним двором Національного банку чи іншим спеціалізованим підприємством на спеціальному папері з дотриманням усіх обов' язкових вимог, передбачених цією Інструкцією, за зразком, затвердженим Національним банком. Розрахункові чеки брошуруються у чекові книжки по 10, 20, 25 аркушів.

Розрахункові чеки та чекові книжки є бланками суворого обліку. Для гарантованої оплати розрахункових чеків чекодавець бронює кошти на окремому аналітичному рахунку „Розрахунки чеками" відповідних балансових рахунків у банку-емітенті. Строк дії чекової книжки - один рік з дати й видачі. День оформлення чекової книжки або розрахункового чека не враховується. Розрахункові чеки, виписані після зазначеного строку, вважаються недійсними і до оплати не приймаються. Строк дії чека, який видається фізичній особі для одноразового розрахунку, - три місяці з дати їх видачі. Чек із чекової книжки пред'являється до оплати в банк чекодержателя протягом 10 календарних днів (день виписки чека не враховується). Чек приймається чекодержателем до оплати безпосередньо від чекодавця, на ім'я якого оформлені документи, що підтверджують отримання ним товарів (виконання робіт, надання послуг). Підприємствам не дозволяється здійснювати обмін чека на готівку та отримувати готівкою здачу із суми чека. Фізичні особи можуть обмінювати чек на готівку або отримувати здачу із суми чека готівкою (але не більше ніж 20 відсотків від суми цього чека).

Власник чека повертає до банку-емітента невикористаний чек для зарахування суми на свій рахунок або обміну його на готівку. Умови та порядок проведення розрахунків за акредитивами передбачаються в договорі між бенефіціаром і заявником акредитива (далі - договір) і не повинні суперечити чинному законодавству, у тому числі нормативно-правовим актам Національного банку. Якщо це передбачено в тексті договору, то розрахунки за акредитивами регулюються Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів у редакції 1993 р. (публікація Міжнародної торгової палати № 500) у частині, що не суперечить чинному законодавству, у тому числі нормативно-правовим актам Національного банку.

Акредитив - це окремий договір від договору купівлі-продажу або іншого контракту навіть, якщо в акредитиві є посилання на них.

За операціями з акредитивами всі зацікавлені сторони мають справу тільки з документами, а не з товарами, послугами або іншими видами виконання зобов'язань, з якими можуть бути пов'язані ці документи.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів:

- покритий - акредитив, для здійснення платежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку. Кошти заявника акредитива бронюються на аналітичному рахунку „Розрахунки за акредитивами" відповідних балансових рахунків (далі в цій главі - аналітичний рахунок „Розрахунки за акредитивами");

- непокритий - акредитив, оплата за яким (якщо тимчасово немає коштів на рахунку платника) гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Акредитив може бути відкличним або безвідкличним. Це зазначається на кожному акредитиві. Якщо немає такої позначки, то акредитив є безвідкличним. Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара (наприклад, у разі недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банком-емітентом від гарантування платежів за акредитивом). Відкликання акредитива не створює зобов' язань банку-емітента перед бенефіціаром.

Усі розпорядження про зміни умов відкличного акредитива або його анулювання заявник може надати бенефіціару лише через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній - бенефіціара. Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо від заявника акредитива (за винятком, якщо банк-емітент є виконуючим банком). Якщо виконуючий банк не є банком-емітентом, то зміна умов відкличного акредитива або його анулювання відбуваються лише після отримання від виконуючого банку відповідного повідомлення, яким підтверджується те, що до часу зміни умов або анулювання акредитива документи за акредитивом не були подані. Документи за акредитивом, що відповідають умовам акредитива та подані бенефіціаром і прийняті виконуючим банком до отримання останнім повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива, підлягають оплаті. У разі здійснення виконуючим банком платежу до отримання повідомлення про зміну або анулювання акредитива проти документів, які за зовнішніми ознаками відповідають умовам акредитива, банк-емітент зобов' язаний відшкодувати втрати виконуючому банку, який уповноважений на здійснення платежу.

Безвідкличний акредитив - це акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені лише за згодою на це бенефіціара, на користь якого він був відкритий.

Безвідкличний акредитив, що підтверджений виконуючим банком, не може бути змінений або анульований без згоди виконуючого банку. Безвідкличний акредитив - це зобов' язання банку-емітента сплатити кошти в порядку та в строки, визначені умовами акредитива, якщо документи, що передбачені ним, подано до банку, зазначеному в акредитиві, або банку-емітента та дотримані строки та умови акредитива.

Умови акредитива є чинними для бенефіціара, поки він не повідомить про згоду на внесення змін до нього того банку, який авізував ці зміни. Бенефіціар має письмово повідомити про погодження або відмову щодо внесення змін. Прийняття часткових змін не дозволяється. Бенефіціар може достроково відмовитися від використання акредитива. Для відкриття акредитива клієнт подає до банку-емітента заяву про відкриття акредитива (далі в цій главі - заява) за формою, наведеною в додатку 7 Інструкції, не менше ніж у трьох примірниках, заповнену згідно з вимогами додатка 8 до Інструкції, та в разі відкриття покритого акредитива - відповідні платіжні доручення.

Заява містить умови акредитива, які складаються так, щоб, з одного боку, вони давали змогу банкам без ускладнень їх проконтролювати, з другого -забезпечували б інтереси сторін, які використовують акредитив. Акредитив має містити лише ті умови, які банк може перевірити документально. Реквізити, що передбачені формою заяви, є обов' язковими (крім реквізиту „Додаткові умови"), і якщо немає одного з них, то акредитив не відкривається і заява повертається заявнику без виконання.

Банк-емітент, прийнявши заяву, визначає спосіб виконання акредитива, авізуючий та виконуючий банки і здійснює відповідні бухгалтерські записи. Банк-емітент інформує виконуючий (авізуючий) банк про відкриття акредитива шляхом надсилання йому електронною поштою (електронне повідомлення) або іншими засобами зв' язку, що передбачені договорами між банками, заяви або повідомлення. Заяву або повідомлення банк-емітент надсилає авізуючому банку не пізніше наступного робочого дня після отримання заяви від клієнта. Повідомлення має містити номер акредитива, усі його умови, спосіб платежу, місце виконання та строк дії акредитива. У повідомленні мають чітко зазначатися повноваження авізуючого банку щодо виду операції за акредитивом. Виконуючий (авізуючий) банк про відкриття та умови акредитива повідомляє бенефіціара (авізує акредитив) протягом 10 робочих днів з дня отримання повідомлення від банку-емітента (авізуючого банку). Після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) бенефіціар подає виконуючому банку потрібні документи, що передбачені умовами акредитива, разом з реєстром документів за акредитивом. Реєстр документів за акредитивом складається за формою, наведеною в додатку 21 до Інструкції, або за довільною формою та подається до банку, як правило, у чотирьох примірниках.

Виконуючий банк ретельно перевіряє подані бенефіціаром документи щодо дотримання всіх умов акредитива і в разі порушення хоча б однієї з умов не проводить виплати за акредитивом, про що інформує бенефіціара, і надсилає повідомлення до банку-емітента для отримання згоди на оплату документів з розбіжностями. Зазначене повідомлення має містити повний перелік розбіжностей з умовами акредитива, виявлених під час перевірки.

У разі неотримання відповіді протягом семи робочих днів після відправлення повідомлення або надходження негативної відповіді виконуючий банк повертає бенефіціару всі документи за акредитивом, зазначивши на зворотному боці першого примірника реєстру документів за акредитивом причини повернення документів. Не приймаються до оплати за акредитивом документи, які мають розбіжності з умовами акредитива або зміст яких суперечить один одному. Якщо виконуючий банк необгрунтовано відмовляє у виплаті коштів за акредитивом або за рахунок заброньованих коштів оплатив документи з розбіжностями без повідомлення банку-емітента та отримання відповідних повноважень, то виконуючий банк несе відповідальність перед банком-емітентом. Якщо виконуючий банк порушив умови покритого акредитива або підтвердженого ним безвідкличного акредитива, то відповідальність перед заявником акредитива за рішенням суду може бути покладена на виконуючий банк. У всіх акредитивах обов' язково має передбачатися дата закінчення строку і місце подання документів для платежу. Дата, яку зазначено в заяві, є останнім днем для подання бенефіціаром до оплати реєстру документів за акредитивом та документів, передбачених умовами акредитива. Банки мають здійснювати контроль за строком дії акредитива, який зазначений у заяві. У день закінчення строку дії акредитива, кошти за яким заброньовані у виконуючому банку, останній в кінці операційного дня списує кошти з аналітичного рахунку „Розрахунки за акредитивами" та перераховує в банк-емітент на рахунок, з якого вони надійшли. Банк-емітент зараховує одержані кошти на рахунок заявника акредитива та списує потрібну суму з відповідного позабалансового рахунку, що призначений для обліку акредитивів. Про закриття непокритого акредитива у зв' язку із закінченням строку його дії виконуючий банк надсилає повідомлення банку-емітенту електронною поштою або іншими засобами зв' язку, що передбачені договором між банками, та списує суму акредитива з відповідного позабалансового рахунку, що призначений для обліку акредитивів.

Після отримання повідомлення про закриття акредитива банк-емітент списує потрібну суму з відповідного позабалансового рахунку, що призначений для обліку акредитивів. Акредитив, кошти за яким заброньовані в банку-емітенті, закривається ним після закінчення строку, зазначеного в акредитиві, з урахуванням нормативного строку проходження документів спецзв' язком від виконуючого банку до банку-емітента або після отримання від виконуючого банку підтвердження про невиконання акредитива. Анульований банком-емітентом відкличний акредитив закривається в день надходження повідомлення про його анулювання. Розрахунки з використанням векселів мають свої особливості. Вони зумовлені, перш за все специфікою векселя, який є цінним папером, який засвідчує безумовне грошове зобов' язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Вексельний обіг в Україні запроваджено відповідно до Женевської конвенції 1930 року Постановою Верховної Ради України „Про застосування векселів в господарському обороті України" від 29 травня 1992 року, регулюється Законами України „Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі", „Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі", ,Дро приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів", „Про обіг векселів в Україні" від 05.04.2001 року та інших прийнятих згідно з ними актів законодавства України, Указом Президента України „Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності України" від 14 вересня 1994 року; Постановою Кабінету Міністрів України „Про затвердження порядку застосування векселів Державного казначейства" від 27 червня 1996 року № 689; Постановою Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку видачі, обліку і погашення векселів, виданих на час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність та сплату ввізного мита у разі відчуження цього майна" від 7 серпня 1996 року Використання векселів Національним банком України здійснюється відповідно до законодавства України про обіг векселів. Видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

Векселі (переказні і прості) складаються у документарній формі на бланках з відповідним ступенем захисту від підроблення, форма та порядок виготовлення яких затверджуються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України з урахуванням норм Уніфікованого закону, і не можуть бути переведені у бездокументарну форму (знерухомлені).

Вексель, який видається на території України і місце платежу за яким також знаходиться на території України, складається державною мовою. Найменування трасанта або векселедавця, інших зобов'язаних за векселем осіб заповнюється тією мовою, якою визначено офіційне найменування в їх установчих документах.

Вексель підписується:

- від імені юридичних осіб - власноручно керівником та головним бухгалте ром (якщо така посада передбачена штатним розписом юридичної особи) чи уповноваженими ними особами. Підписи скріплюються печаткою;

- від імені фізичних осіб - власноручно зазначеною фізичною особою або уповноваженою нею особою. Підпис скріплюється печаткою (у разі її наявності).

Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій формі. Забороняється використовувати векселі як внесок до статутного фонду господарського товариства. Вексель, опротестований нотаріусом у встановленому законом порядку, є виконавчим документом.

Існує два види векселів: простий і переказний.

Простий вексель - це складений за суворо визначеною формою документ, за яким боржник (векселедавець) приймає на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов'язання в зазначений строк чи на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю) або тому, кому він накаже. При простому векселі платником є сам векселедавець.

Переказний вексель (тратта) - складений за суворо визначеною формою документ, в якому міститься проста і нічим не обумовлена пропозиція боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі, платнику (трасату) в зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже. Переказний вексель відрізняється від простого тим, що в цьому разі векселедавець сам платежу не здійснює, а переказує цей свій обов'язок на свого боржника (платника за векселем). Переказний вексель також може переказуватись одним держателем іншому. Відповідно до Положення про переказний і простий вексель передатний напис (індосамент) векселя здійснюється векселедержате-лем (індосантом) на зворотному боці векселя або на додатковому аркуші паперу (алонж до векселя).

Для здійснення платежу вексель пред'являється платнику. Його згода на оплату векселя (акцепт) оформляється написом на векселі. При неодержанні платежу за векселем банк платника зобов'язаний подати вексель для опротестування від імені довірителя - банку векселедержателя. Відповідно до глави 33 (п.295) Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Міністерством юстиції 03.03.2004 р., протест векселів про неоплату вчиняються нотаріусами за місцем знаходження платника або за місцем платежу (доміцильовані векселі, тобто векселі, які підлягають оплаті у третьої особи); протест векселів про неакцепт та недатування акцепту, протест про непред'явлення примірника векселя, надісланого для акцепту, держателю векселя, протест про неакцепт за другим примірником векселя, протест про неплатіж за другим примірником векселя - за місцезнаходженням платника; протест про непередавання оригіналу векселя законному держателю копії векселя - за місцезнаходженням держателя оригіналу векселя; протест про відмову у проставленні векселедавцем датованої відмітки про пред'явлення йому векселя - за місцезнаходженням векселедавця.

Векселі для вчинення протесту про неоплату приймаються нотаріусами після закінчення дати платежу за векселем, але не пізніше 12-ої години наступного після цього строку дня. Вексель може бути прийнятий для вчинення протесту про неакцепт протягом строків, встановлених для пред' явлення до акцепту чинним законодавством, а якщо вексель був пред'явлений до акцепту в останній день строку, то не пізніше 12-ої години наступного після цього строку дня. Векселі для вчинення протесту про непред' явлення примірника векселя, надісланого для акцепту, держателю векселя, протест про неакцепт за другим примірником векселя, протест про неплатіж за другим примірником векселя, протест про непередавання оригіналу векселя законному держателю копії векселя, протест про відмову у проставленні векселедавцем датованої відмітки про пред' явлення йому векселя приймаються нотаріусами в строки, установлені статтею 44 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі від 07.06.1930, запровадженого Женевською конвенцією 1930 року.

У день прийняття векселя до протесту нотаріус пред' являє платнику або доміциліанту (особі, яка оплачує доміцильований вексель) вимогу про оплату (або акцепт) векселя, у якій зазначає про надходження заяви про протест векселя з усіма його реквізитами та пропозицією сплатити чи акцептувати вексель у певний строк або повідомити про оплату чи акцепт векселя. Якщо платник (доміциліант) оплатить вексель, нотаріус, не вчиняючи протесту, повертає вексель платнику з написом на самому векселі про одержання векселедержателем платежу та інших сум за встановленою формою. Якщо платник зробив відмітку про акцепт на переказному векселі, вексель повертається векселедержателю без протесту. У разі відмови платника (доміциліанта) оплатити або акцептувати вексель або якщо він не з' явився до нотаріуса, нотаріус складає акт про протест про неоплату або неакцепт за встановленою формою і робить відповідний запис у реєстрі, а також відмітку про протест про неоплату або неакцепт на самому векселі. Якщо місцезнаходження платника невідоме, протест векселя вчиняється без пред' явлення вимоги про оплату або акцепт векселя з відповідною відміткою в акті про протест та в реєстрі нотаріальних дій. Опротестований вексель видається векселедержателю або уповноваженій особі. Вексель, опротестований нотаріусом у неплатежу, є підставою для вчинення на ньому виконавчого напису.

Питання для самоконтролю:

1. Поняття та зміст грошового обігу.

2. Порядок відкриття рахунків в банках.

3. Зміст і особливості розрахункових відносин.

4. Касові операції.

5. Як визначається ліміт готівки в касах установ.

6. Безготівкові розрахунки.

7. Готівкові розрахунки.

8. Функції Національного банку України в регулюванні розрахунків.

9. Характеристика грошової одиниці.

10. Грошова система. Гроші і їх роль в економічному і соціальному розвитку країни.

Тести:

1. Під „грошовою системою" розуміють:

а) конкретно-історичний тип організації грошових відносин;

б) грошовий обіг;

в) еквівалент грошей матеріальним ресурсам країни;

г) гроші та їх обіг.

2. Чинники, під дією яких змінюється масштаб цін: а) встановлений державою й нормативне закріплений ваговий вміст дорогоцінного металу в грошовій одиниці;

б) правовий механізм ціноутворення в державі;

в) інфляція;

г) проведення деномінації як одного з видів грошових реформ.

3. Елементи грошової системи України:

а) види державних грошових знаків;

б) масштаб ціни;

в) види державного грошового обігу;

г) готівкові гроші.

4. Валюта України визначається як грошові знаки у вигляді:

а) банкнот;

б) казначейських білетів;

в) монет;

г) безготівкових грошей.

5. На банкноті вартістю дві гривні зображено:

а) портрет князя Володимира;

б) портрет князя Ярослава Мудрого;

в) портрет гетьмана Івана Мазепи;

г) портрет Івана Франка.

6. Право введення в обіг гривні і розмінної монети, організація їх обігу і вилучення належить:

а) Верховній Раді України;

б) Президенту України;

в) Національному банку України;

г) Кабінету Міністрів України.

7. Методи регулювання грошового обігу:

а) грошова реформа;

б) деномінація;

в) емісія;

г) резервування надлишкових готівкових коштів.

8. Гранична сума готівкового розрахунку одного підприємства (підприємця) з іншим підприємством (підприємцем) протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами встановлено у розмірі:

а) 3000 гривень;

б) 5000 гривень;

в) 10000 гривень;

г) 50000 гривень.

9. Форми безготівкових розрахунків:

а) за векселем;

б) за коносаментом;

в) за інкасо;

г) за депозитом.

10. Примусове списання коштів з рахунків платників здійснюється:

а) банками на підставі платіжних вимог;

б) банками на підставі безвідзивних акредитивів;

в) банками на підставі виконавчих документів, виданих судами;

г) банками на підставі платіжних доручень.

Рекомендована література:

1. Фінансове право: Підручник / (Алісов Є.О., Воронова Л.К., Кадькаленко С.Т. та ін.); Керівник авт. колективу і відп. ред. Л.К.Воронова. — X.: Фірма «Консум», 1998.-496с.

2. Фінансове право України: Підручник / Г.В.Бех, О.О.Дмитрик, І.Є.Криницький; За ред. М.П.Кучерявенка. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 320с.

3. Зриашвили Н.Д. Финансовое право: Учебник для вузов. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000. — 606 с.

4. Финансовое право: Учебник / О.Н. Горбунова, Е.Ю. Грачева и др.; Отв. ред. Е. Ю. Грачева, Г. П. Толстопятенко.- М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. — 536 с.

5. Гетманцев Д. До питання про правову природу грошей на банківському рахунку // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - №9. - С.78-82.

6. Конституція України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1996. - №30. - Ст. 141.

7. Про національний банк України: Закон України від 20.05.1999 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1999. - № 29. - Ст.238.

8. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2001. - № 5-6. - Ст.30.

9. Про застосування векселів в господарському обороті України: Постанова Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. // Голос України. - 1992. - 27 червня.

10. Про платіжні системи та переказ грошей в Україні: Закон України від 05.04.2001 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2001. - №29. - Ст.137.

11. Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах: Постанова Правління Національного банку України № 492 від 12.11.2003 року.

12. Постанова Національного банку України: Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні № 637 від 15.12.2004 року.

13. Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України від 24

січня 2004 року № 22.

Тема 9. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНИХ ВІДНОСИН.

1. Загальна характеристика валютного правовідношення.

2. Об'єкт валютних правовідносин.

3. Суб' єкти валютних правовідносин.

4. Валютне регулювання та валютний контроль.

5. Порядок здійснення окремих видів валютних операцій.

1. Загальна характеристика валютного правовідношення.

Валютне право України - це сукупність норм, переважно фінансово-правового характеру, які регулюють валютні відносини, що виникають у процесі функціонування валютної системи України.

Об' єктом регулювання валютного права є валютні правовідносини.

Валютні правовідносини - врегульовані нормами права суспільні відносини, які складаються під час проведення суб' єктами операцій по обігу валюти та валютних цінностей, а також в процесі державного регулювання такої діяльності та здійсненні уповноваженими органами контролю за нею.

Валютні правовідносини є окремим самостійним видом фінансових відносин. За своєю сутністю вони належать до фінансових, оскільки здійснюються у фінансовій сфері та базуються на принципах, властивих фінансовому праву України. Але дані відносини виникають виключно з приводу обігу валюти та валютних цінностей. Валюта належить до особливого виду грошових цінностей і саме це визначає основну особливість валютних правовідносин.

Валютні відносини можуть виникати як з приводу здійснення валютних операцій суб' єктами, так і в сфері функціонування уповноважених державних органів щодо валютного регулювання та валютного контролю. Отже, за своїм змістом валютні відносини бувають двох видів: економічні - складаються, наприклад, при переміщенні юридичними і фізичними особами валюти через митний кордон України, її пересиланні, здійсненні розрахунків у іноземній валюті, проведенні конверсійних, кредитних та інших валютних операцій. А також вони є управлінськими, бо виникають при здійсненні валютного регулювання та валютного контролю уповноваженими органами держави, зокрема, при видачі ліцензій Національним банком України комерційним банкам на здійснення операцій з валютними цінностями, проведенні перевірок валютної дисципліни суб' єктів валютного ринку України тощо.

Дані відносини виникають на двох рівнях - між рівноправними суб' єктами - юридичними і фізичними особами (резидентами та нерезидентами України щодо відкриття банківських рахунків, здійснення депозитних валютних операцій, пересилання грошових коштів) та між сторонами, які функціонують на основі підпорядкованості (НБУ та комерційні банки щодо обов' язковості отримання ліцензій для здійснення валютних операцій, фізичні чи юридичні особи та державні органи щодо необхідності дотримання норм валютного законодавства тощо). Тому, залежно від суб' єктного складу, валютні відносини поділяються на горизонтальні та вертикальні. Горизонтальні -відносини самостійних непідвладних один одному суб' єктів валютного ринку, вертикальні - відносини, засновані на імперативності та підпорядкованості одного суб' єкта іншому, наділеному владними повноваженнями.

Валютне правовідношення має внутрішню структуру, яка складається з трьох елементів - об' єкта, суб' єктів та змісту.

Об' єктами валютних правовідносин є валюта та валютні цінності, суб' єктами - фізичні та юридичні особи, а також уповноважені державні органи, на які покладено виконання функцій у галузі валютного регулювання та валютного контролю, а змістом - права та обов' язки суб'єктів, які виникають при здійснені ними валютних операцій на валютному ринку України. Що ж до держави та уповноважених державних органів, то змістом правовідносин за їхньою участю є відносини з валютного регулювання та валютного контролю.

Норми, спрямовані на регулювання валютних відносин, містяться у великому масиві нормативно-правових актів, причому не лише фінансово-правового характеру. Джерелами валютного права України виступають:

1) Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., яка закладає засади правового регулювання будь-яких суспільних відносин, в тому числі і валютних. Згідно ст.92 Конституції України, статус національної та іноземних валют на території України встановлюється виключно законами; у ст.ст.99 та 100 Конституції України закріплені загальні засади здійснення державної грошово-кредитної політики та визначений статус Національного банку України як головного органу, на який покладено обов'язок здійснення грошово-кредитної політики та забезпечення стабільності національної грошової одиниці - гривні.

2) Окреме місце в системі джерел валютного права належить кодексам. Так, Цивільний кодекс України у ст.ст. 192 та 193 визначає відповідно правовий статус грошей (грошових коштів) та валютних цінностей, а ст.533 ЦК містить правила щодо визначення валюти виконання грошового зобов' язання та передбачає обов' язок його виконання у гривнях у якості загального правила.

Господарський кодекс України, зокрема, регулює механізм здійснення міжнародних розрахункових операцій (ст.344), передбачає порядок відкриття суб' єктами зовнішньоекономічної діяльності валютних рахунків (ст.386), закріплює право розпорядження валютною виручкою від зовнішньоекономічної діяльності (ст.387) та уповноважує суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на отримання кредитів в іноземних фінансових установах (ст.388 ГК). Крім того, параграфом 1 глави 35 ГК України визначений правовий статус банків та вказані види операцій, які вони мають право здійснювати.

Митний кодекс України містить правове регулювання процедури переміщення валюти та валютних цінностей через митний кордон України, закріплює компетенцію митних органів України у сфері валютного контролю, регламентує порядок стягнення митних зборів та штрафів за митні правопорушення, встановлює відповідальність за незаконні діяння з валютними цінностями, визначає умови вилучення валютних цінностей за скоєння митних правопорушень (ст.ст.39, 328, 340, 349, 363, 386 МК України).

Кодекс України про адміністративні правопорушення та Кримінальний кодекс України передбачають відповідальність за порушення вимог чинного законодавства України у сфері обігу валюти та валютних цінностей. Зокрема, ст.162 КпАП України передбачає покарання за порушення правил про валютні операції, ст.ст. 199 КК України - за виготовлення, зберігання або збут підробленої іноземної валюти, ст.207 КК - за ухилення від повернення валютної виручки, ст.208 КК - за незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків.

До законів загального характеру, що містять окремі норми валютного права, належать: Закон України „Про національний банк України", Закон України „Про банки і банківську діяльність", Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність" та деякі інші.

Серед спеціальних законів, що детально визначають правила валютного регулювання, слід назвати Закон України від 23.09.1994 р. „Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", який передбачає порядок та строки зарахування валютної виручки резидентів в банках та відповідальність за порушення термінів здійснення даних операцій.

Джерелами валютного права є також підзаконні нормативні акти, до яких належать нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів України, Національного банку України, Державної податкової адміністрації, Державної митної служби.

Основне місце в галузі валютного регулювання належить Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. „Про систему валютного регулювання і валютного контролю", в якому визначені основні терміни, що вживаються у валютному праві, встановлений режим здійснення валютних операцій на території України, передбачені загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів, права та обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю та відповідальність за порушення валютного законодавства.

Велику кількість нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання валютних відносин у банківській системі видає Національний банк України. До їх переліку належать: Правила використання готівкової іноземної валюти на території України, затверджені постановою Правління НБУ від 26.03.1998 р.; Інструкція про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних карток через митний кордон України, затверджена постановою Правління НБУ від 12.07.2000 р.; Положення про валютний контроль, затверджене постановою Правління НБУ від 08.07.2000 р.; Положення про порядок надання фізичним особам-резидентам України індивідуальних ліцензій на відкриття рахунків за межами України та розміщення на них валютних цінностей, затверджене постановою Правління НБУ від 02.11.2000 р.; Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затверджене постановою Правління НБУ від 12.11.2003 р.; Інструкція про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України, затверджена постановою Правління НБУ від 12.12.2002 р.; Правила здійснення фізичними особами переказів іноземної валюти межах України, затверджені постановою Правління НБУ від 12.03.2003 р.; Постанова Правління Національного банку України від 28.07.2004 р. „Про затвердження граничного ліміту вивезення за межі України валюти України" та багато інших.

В межах власної компетенції підзаконні нормативно-правові акти видає також Державна податкова адміністрація та Державна митна служба України. ДПА приймає нормативні акти, що стосуються системи оподаткування операцій з валютою та валютними цінностями, а Державна митна служба регулює та контролює порядок переміщення валюти і валютних цінностей через митний кордон України, а також порядок їх декларування.

Вищезазначені нормативно-правові акти визначають принципи регулювання валютних відносин.

Принципи регулювання валютних відносин - це основні керівні засади, що визначають характер правового регулювання валютних відносин в Україні. До основних принципів, зокрема, належать:

1) проведення валютної політики як самостійного напряму економічної політики. Валютна політика є системою економічних, правових і організаційних заходів, спрямованих на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти до іноземних валют;

2) встановлення національного режиму для державного регулювання валютних операцій резидентів і нерезидентів та контролю за їх здійсненням;

3) єдність валютної політики України на всій території держави;

4) захист національної валюти України;

5) заборона незаконного втручання державних органів, їх посадових і службових осіб у валютні і фінансові відносини;

6) захист прав і законних інтересів учасників валютних відносин.

2. Об'єкт валютних правовідносин.

Об'єктами правовідносин зазвичай вважають певні блага, з приводу яких суб' єкти вступають у відповідні правовідносини. Об' єктом валютних правовідносин, таким чином, виступають валютні цінності.

Згідно ст.1 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" до валютних цінностей належать:

1) валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет та інших форм, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у вкладах у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;

2) платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи, виражені у валюті України;

3) іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України. Перелік іноземних валют міститься у Класифікаторі іноземних валют та банківських металів, затвердженому постановою Правління НБУ від 04.02.1998 р. №34;

4) платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах;

5) банківські метали - золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.

Грошовою одиницею України згідно ст.99 Конституції України є гривня. На підставі ст.3 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено законодавством України. Порядок ввезення, переказування і пересилання з-за кордону, а також вивезення, переказування і пересилання за кордон резидентами і нерезидентами валюти України визначається Національним банком України.

Ознакою національної валюти є її конвертованість. Конвертованість -порядок обміну національної валюти на іноземну, в основу якого покладено механізм валютного курсу. Валютний курс - співвідношення двох валют на валютному ринку.

Валютний курс може бути плаваючим або фіксованим. Фіксований валютний курс має місце в тих державах, де уповноважені органи, насамперед, уряд або центральний банк, встановлюють вартість валюти та підтримують її на певному рівні. Плаваючий курс визначається співвідношенням попиту і пропозиції на окремі види валюти і уповноважені органи не впливають на її вартість. В нашій державі використовується контрольований плаваючий курс -НБУ здійснює постійні зміни курсу залежно від стану платіжного балансу, рівня інфляції, наявності валютних резервів тощо. Він також проводить девізну валютну політику - регулювання валютного курсу шляхом купівлі і продажу іноземної валюти.

В Україні порядок встановлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів визначає НБУ згідно ст.ст. 7,15 та 36 Закону України „Про Національний банк України", Класифікатора іноземних валют та банківських металів, затвердженого постановою Правління

НБУ від 04.02.1998 р. №34 та „Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів", затвердженого Постановою Правління НБУ 12.11.2003 р. №496.

На підставі даного Положення, НБУ встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют, міжнародних рахункових грошових одиниць та банківських металів. Для вільно конвертованих валют, зазначених у Додатку 1 (зокрема, австралійських доларів, англійських фунтів стерлінгів, білоруських рублів, доларів США, датських та шведських крон, швейцарських франків, японських єн, євро тощо) та банківських металів, офіційний курс гривні встановлюється щоденно. Для інших іноземних валют - обмежено конвертованих, передбачених у Додатку 2 (бразильських ріалів, вонів Республіки Корея, в'єтнамських донгів, доларів Гонконгу, єгипетських фунтів, ізраїльських шекелів, індійських рупій, монгольських тугриків, сирійських фунтів та інших валют) офіційний курс гривні встановлюється один раз на місяць. До неконвертованих валют - поширених в обігу лише однієї країни та обмежених за всіма видами валютних операцій - офіційний курс гривні не визначається.

Офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів розраховується, як правило, до долара США - на підставі котирування валюти на міжбанківському валютному ринку, а щодо банківських металів (золота срібла, платини та паладію) - на підставі інформації про ціни на дорогоцінні метали, визначені учасниками Лондонської асоціації ринку дорогоцінних металів та учасниками Лондонського ринку платини та паладію та офіційного обмінного курсу гривні до долара США.

3. Суб'єкти валютних правовідносин.

Суб'єктами валютних правовідносин є фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи (підприємства, господарські товариства, уповноважені комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи), державні органи (НБУ, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба України), органи місцевої влади та самоуправління, а також держава Україна.

На підставі ст.1 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" суб'єкти валютних правовідносин - фізичні та юридичні особи можуть бути двох видів -резиденти та нерезиденти. До резидентів належать:

1) фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, які тимчасово перебувають за кордоном;

2) юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, які не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України;

3) дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності. Коло нерезидентів складають:

1) фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, які тимчасово перебувають на території України;

2) юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, які не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб' єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб' єктів підприємницької діяльності України;

3) розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжнародні організації та їх філії, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також представництва інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів України.

Фізичні особи можуть бути суб'єктами валютного права як з отриманням статусу приватного підприємця, так і без набуття такого. Якщо громадянин України або іноземець не має статусу фізичної особи-підприємця, він набуває здатності брати участь у валютних правовідносинах з досягненням 18-ти літнього віку. Правовий статусу підприємця фізична особа набуває з моменту здійснення державної реєстрації та отримання відповідного свідоцтва, в порядку, передбаченому чинним цивільним законодавством.

Як підприємці, так і особи без такого статусу можуть укладати договори купівлі-продажу валюти та валютних цінностей, відкривати валютні рахунки в уповноважених банках та здійснювати операції по даних рахунках.

Відповідно до Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України, затверджених постановою Правління НБУ від 18.03.1999 р., на міжбанківському валютному ринку можуть діяти лише суб'єкти даного ринку - Національний банк України, уповноважені банки та кредитно-фінансові установи, що мають відповідну ліцензію та валютні біржі. Усі вони мають статус юридичної особи.

Здатність юридичної особи бути суб' єктом валютних відносин (валютна правосуб' єктність) виникає з моменту державної реєстрації і внесення організації до Єдиного державного реєстру. Однак, на відміну від передбаченої цивільним правом загальної правосуб' єктності, для юридичної особи як учасника валютних правовідносин вимагається наявність спеціальної правосуб' єктності, пов' язаної з необхідністю здійснення окремих видів валютних операцій за умови отримання спеціальної ліцензії.

Найпоширенішим видом юридичних осіб, що діють на валютному ринку, є уповноважені комерційні банки. Відповідно до ст.1 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" уповноваженим є будь-який комерційний банк, офіційно зареєстрований на території України, що має ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, а також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів.

Уповноважені банки, згідно ст.2 Закону України „Про банки та банківську діяльність" можуть здійснювати наступні операції: залучати грошові кошти від фізичних і юридичних осіб та розміщувати їх від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкривати і вести банківські рахунки фізичних та юридичних осіб, тощо.

Суб' єктами валютних відносин виступають також уповноважені органи державної влади - Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, НБУ, інші державні органи та органи місцевого самоврядування.

Найвищим органом, що здійснює державне валютне регулювання, є Верховна Рада України. До сфери її компетенції належать наступні основні повноваження:

1) прийняття, зміна та скасування законів, що стосуються валютного регулювання і валютного контролю;

2) затвердження визначеного Кабінетом Міністрів України ліміту зовнішнього державного боргу для одержання кредитів в іноземній валюті;

3) затвердження Державного валютного фонду та контроль за витрачанням валютних коштів;

4) встановлення статусу національної валюти, а також статусу іноземних валют на території України тощо.

Кабінет Міністрів України на підставі п.2 ст.11 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" має наступні повноваження в сфері валютного регулювання:

1) визначає й подає на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу України;

2) бере участь у складанні платіжного балансу України;

3) забезпечує виконання бюджетної та податкової політики України в частині стосовно руху валютних цінностей;

4) забезпечує формування й виступає розпорядником Державного валютного фонду України;

5) визначає порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, які використовують у торговельному обороті з іноземними державами, а також у неконвертованих, які використовують у неторговельному обороті з іноземними державами на підставі положень міжнародних договорів України.

Національний банк України є головним органом валютного регулювання та контролю, особливим центральним органом державного управління, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України (ст.ст.2, 6 Закону України „Про Національний банк України"). Він діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.

Діяльність НБУ щодо операцій з валютними цінностями врегульована розділом VIII Закону України „Про Національний банк України". Так, до передбачених ст.44 даного Закону його повноважень в сфері валютного регулювання та контролю належать:

1) видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій;

2) видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю, у тому числі шляхом здійснення планових і позапланових перевірок, за діяльністю банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), які отримали ліцензію на здійснення валютних операцій, в частині дотримання ними валютного законодавства;

3) встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків та інших установ, що купують та продають іноземну валюту;

4) застосовування мір відповідальності до банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів) за порушення правил валютного регулювання і валютного контролю.

Національний банк України є головним органом валютного контролю, у сфері якого, згідно п.1.ст.13 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю", має наступні повноваження:

1) здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених Декретом до компетенції інших державних органів;

2) забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з актами валютного законодавства України.

Певними повноваженнями у даній сфері наділене також Міністерство фінансів України, яке спрямовує свою діяльність на забезпечення проведення єдиної державної фінансової політики та підготовку пропозиції щодо вдосконалення валютних відносин, бере участь у забезпеченні економного витрачання іноземної валюти, аналізує сучасний економічний і фінансовий стан в Україні та перспективи його розвитку, в тому числі і відносно валютної політики, розробляє стратегію щодо внутрішніх та зовнішніх запозичень держави.

Органом валютного контролю виступає також Державна податкова адміністрація України. На неї покладено функцію безпосереднього виконання та організації роботи державних податкових адміністрацій і державних податкових інспекцій по здійсненню контролю за дотриманням законодавства про валютні операції (ст.8 Закону України „Про державну податкову службу України").

В свою чергу, Державна митна служба України як орган валютного контролю, здійснює контроль за дотриманням правил переміщення резидентами й нерезидентами валютних цінностей через митний кордон України.

Суб' єктами валютних відносин є також місцеві органи влади та самоврядування. Так, до сфери компетенції Верховної Ради Автономної Республіки Крим належать створення валютних фондів, затвердження положень про них, також звітів про використання зазначених фондів (п.10 ст.9 Закону України „Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим").

Місцеві державні адміністрації та виконавчі органи місцевих рад мають право формувати місцеві валютні фонди шляхом придбання іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок коштів місцевих бюджетів у межах, затверджених місцевими радами, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством, та здійснювати розпорядження цими валютними фондами.

Самостійним суб' єктом валютного права виступає держава Україна. Особливість правового статусу держави у валютних відносинах обумовлена наявністю суверенітету та владних повноважень. Держава визначає правовий статус інших суб'єктів, а також і свій власний правовий статус шляхом прийняття нормативно-правових актів. Отже, Українська держава є владним суб'єктом публічних відносин (відносин субординації), що має суверенітет у проведенні власної внутрішньої та зовнішньої валютної політики. Це, безумовно, накладає певний відбиток на специфіку її участі у валютних відносинах.

Однак, передбачена ч.1 ст.167 ЦК України можливість держави бути суб' єктом цивільних відносин та діяти на рівних правах з іншими учасниками, дають привід говорити про те, що держава у валютних відносинах може мати обсяг прав та обов' язків, властивий юридичним та фізичним особам.

Так, держава є суб'єктом права власності, зокрема, валюти і валютних цінностей, коштів державного бюджету; Національного банку України, інших банків та їхніх установ і створюваних ними кредитних ресурсів; державних резервних, страхових та інших фондів. Вона може виступати учасником зобов' язальних правовідносин - укладати договори позики, надавати кредити, емітувати цінні папери, виражені у валюті та валютних цінностях, відкривати валютні рахунки та здійснювати по них операції. Держава бере також участь у зовнішньоекономічних відносинах - вступає у відносини позики та кредиту з іншими державами та міжнародними організаціями, здійснює інвестиційну діяльність; виступає стороною по зовнішньоторгових договорах. Отже, поєднання публічно-правових та приватноправових елементів у правосуб' єктності української держави визначають особливість її правового статусу як учасника валютних відносин.

4. Валютне регулювання та валютний контроль.

Одним із способів здійснення валютної політики України є валютне регулювання. Валютне регулювання - це діяльність уповноважених державних органів, спрямована на організацію функціонування внутрішнього валютного ринку, визначення порядку проведення операцій з валютними цінностями та міжнародних розрахунків, а отже, на регламентацію державної валютної політики України.

За своїм змістом валютне регулювання передбачає видання компетентними державними органами нормативно-правових актів, що стосуються принципів, порядку, умов та строків здійснення валютних операцій, визначення курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті, порядку вивезення та ввозу іноземної валюти, режиму здійснення іноземних інвестицій, підстав та процедури притягнення осіб, винних у порушенні норм валютного законодавства, до відповідальності.

Крім того, засоби валютного регулювання спрямовані на визначення засад внутрішньої та зовнішньої валютної політики держави та формування і розвиток внутрішнього валютного ринку, державного валютного резерву для забезпечення фінансових зобов'язань держави в іноземній валюті.

Валютне регулювання також має своїм завданням визначення правового положення, повноважень і функцій державних органів в сфері валютного регулювання та регулювання банківської діяльності з валютними цінностями. Окремим завданням валютного регулювання є підтримання стабільного курсу національної валюти та національного платіжного балансу, а також забезпечення стабільності надходження іноземної валюти на національний валютний ринок та захист іноземних інвестицій.

Валютне регулювання здійснюється одночасно на двох рівнях: внутрішньому та зовнішньому. Зовнішнє або міжнародне валютне регулювання сприяє розвитку зовнішньої торгівлі та державного фінансового співробітництва, стабілізації валют, підвищенню рівня їх конвертованості, підтриманню рівноваги платіжних балансів країн. Воно здійснюється уповноваженими міжнародними фінансово-кредитними організаціями (Міжнародним валютним фондом, Міжнародним банком реконструкції та розвитку тощо).

Внутрішнє валютне регулювання, в свою чергу, здійснюється компетентними органами держави з метою здійснення контролю за внутрішніми і зовнішніми валютно-фінансовими потоками, проведенням моніторингу й регулювання стану внутрішнього валютного ринку України.

Елементами внутрішнього валютного регулювання виступають, зокрема, органи, що здійснюють валютне регулювання, валюта та валютні цінності, порядок здійснення валютних операцій, міжнародних розрахунків, валютних обмежень, курс національної валюти, валютні фонди та резерви, порядок проведення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Внутрішнє валютне регулювання здійснюється за допомогою системи державних органів, до яких належать Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, інші центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які в межах власної компетенції приймають нормативно-правові акти у сфері валютного регулювання.

Найширшим обсягом повноважень в сфері валютного регулювання наділений Національний банк України, тому зупинимося на розгляді його компетенції більш детально.

Пункт 1 ст.11 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" визначає наступні повноваження НБУ у сфері валютного регулювання:

1) здійснює валютну політику, виходячи з принципів загальної економічної політики України;

2) складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;

3) контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;

4) визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;

5) видає обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України;

6) нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

7) видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

8) встановлює способи визначення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених у іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях;

9) встановлює за погодженням з Міністерством статистики України єдині форми обліку, звітності та документації про валютні операції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням;

10) забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків.

На підставі ст.7 Закону України „Про Національний банк України" він має право визначати порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує і проводить валютний контроль за уповноваженими комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію на здійснення операцій з валютними цінностями.

Крім того, НБУ визначає структуру валютного ринку та організує торгівлю валютними цінностями, проводить дисконтну та девізну валютну політику, вводить валютні обмеження, здійснює поповнення та використання золотовалютного резерву та зберігання золотого запасу. Він також встановлює та регулює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює його, затверджує умови та порядок конвертації гривні на іноземну валюту. До повноважень Національного банку України належить також і моніторинг та контроль за декларуванням валютних цінностей резидентів, які перебувають за межами України та деякі інші.

Механізмами валютного регулювання, що застосовуються Національним банком України, виступають:

1) визначення порядку проведення валютних операцій;

2) валютні обмеження;

3) валютні інтервенції;

4) девальвація та ревальвація валют;

5) дисконтна та девізна валютна політика;

6) управління валютними резервами (диверсифікація).

При визначенні порядку проведення валютних операцій проявляється нормотворча функція НБУ, який визначає правовий статус суб'єктів та об'єктів валютних операцій, здійснює їх класифікацію, визначає механізм, строки та правила проведення операцій з валютою та валютними цінностями.

Національний банк України з метою захисту національних інтересів має право встановлювати валютні обмеження (ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю"). Валютні обмеження - це передбачений законом порядок здійснення валютних операцій, обов'язковий для виконання всіма суб'єктами валютного ринку. Відповідно до п.2 ст.2 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

Основними в механізмі валютних обмежень є обмеження, пов'язані з ліцензуванням валютних операцій. Так, комерційні банки мають право здійснювати банківські операції лише після отримання від НБУ банківської ліцензії (ст.19 Закону України „Про банки і банківську діяльність").

Однак, для здійснення операцій з валютою та валютними цінностями банкам додатково необхідно отримати письмовий дозвіл від НБУ на право здійснення валютних операцій. Порядок отримання письмового дозволу НБУ на право здійснення уповноваженим банком валютних операцій передбачений „Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій", затвердженим постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 р.

Ліцензії, що надаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам можуть бути генеральними і індивідуальними.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Уповноважені банки, що одержали генеральну ліцензію НБУ на здійснення операцій, пов'язаних з торгівлею іноземною валютою, мають право відкривати на території України пункти обміну іноземної валюти та здійснювати також інші операції з валютними ресурсами.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Крім даного виду, в системі валютних обмежень найголовнішими є такі:

1) обмеження, щодо порядку придбання іноземної валюти за дорученням і за рахунок резидентів на міжбанківському валютному ринку України з метою забезпечення виконання їхніх зобов'язань за зовнішньоекономічними контрактами;

2) обмеження, щодо використання іноземної валюти як засобу платежу на території України;

3) обмеження, пов'язані з встановленням обов'язкового продажу частини надходжень у іноземній валюті на користь резидентів-юридичних осіб;

4) обмеження порядку здійснення розрахунків у іноземній валюті;

5) обмеження, пов'язані з відкриттям й використанням валютних рахунків резидентами за межами України;

6) обмеження, пов'язані з відкриттям і використанням рахунків у національній валюті нерезидентами на території України;

7) обмеження щодо переміщення готівкової національної та іноземної валюти фізичними й юридичними особами через митний кордон України тощо.

Наступним механізмом валютного регулювання, що використовується Національним банком України, є валютні інтервенції. Валютні інтервенції - це здійснення НБУ операцій з купівлі-продажу іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці - гривні.

З метою регулювання валютного ринку та валютних курсів, НБУ може використовувати і механізм девальвації - офіційного зниження курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць, або її зворотній процес - ревальвацію, тобто офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці щодо іноземних валют.

Наступною можливістю впливу на валютний курс є дисконтна валютна політика, як одна з форм валютної політики, під якою розуміють зміну Національним банком України облікової ставки Національного банку для регулювання руху капіталів й балансування платіжних зобов' язань, а також коригування курсу гривні до іноземних валют (ст.46 Закону України „Про Національний банк України").

Іншою формою валютної політики, передбаченою даною статтею закону, є дивізна валютна політика - регулювання курсу грошової одиниці України до іноземних валют шляхом здійснення операцій з купівлі-продажу іноземної валюти на фінансових ринках.

НБУ також здійснює управління валютними резервами. Згідно ст.47 Закону України „Про Національний банк України", він виступає зберігачем золотовалютного резерву, який складається з монетарного золота, спеціальний прав запозичення; резервної позиції в МВФ; іноземної валюти у вигляді банкнот та монет або коштів на рахунках за кордоном; цінних паперів (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті; будь-яких інших міжнародно-визнаних резервних активів за умови забезпечення їх надійності та ліквідності. НБУ також здійснює поповнення та використання золотовалютного резерву шляхом купівлі монетарного золота та іноземної валюти, отримання доходів від операцій з іноземною валютою, залучення валютних коштів від міжнародних фінансових організацій, центральних банків іноземних держав та інших кредиторів (ст.48 Закону) та здійснює зберігання державного золотого запасу, а також дорогоцінних металів, дорогоцінних каменів, інших коштовностей (ст.48 Закону).

Окремим видом фінансового контролю виступає валютний контроль. Валютний контроль - це система заходів, які здійснюються уповноваженими суб' єктами (державними органами та уповноваженими банками) та спрямовуються на забезпечення дотримання суб'єктами валютних правовідносин валютної дисципліни під час проведення валютних операцій.

Нормативну базу здійснення валютного контролю складають Декрет Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю", „Положення про валютний контроль", затверджене постановою НБУ від 08.02.2000 р. №49.

Основними завданнями валютного контролю є забезпечення проведення перевірок діяльності учасників валютних правовідносин та дотримання ними норм валютного законодавства при проведенні валютних операцій, а також виявлення випадків валютних правопорушень, їх своєчасне усунення та застосування до правопорушників заходів впливу.

Об' єктом валютного контролю, виступають таким чином, валютні операції резидентів та нерезидентів України. Також згідно ст.12 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" валютному контролю підлягають і зобов'язання щодо декларування валюти та валютних цінностей.

Контроль за діяльність суб' єктів здійснюється, зокрема, за наступними напрямками:

1) визначення відповідності проведених валютних операцій чинному законодавству;

2) перевірка наявності у суб' єктів необхідних для валютних операцій ліцензій і дозволів;

3) перевірка виконання резидентами зобов'язань в іноземній валюті перед державою;

4) контроль за обґрунтованістю платежів в іноземній валюті;

5) перевірка переміщення валюти та валютних цінностей через митний кордон України;

6) контроль за проведенням експортно-імпортних операцій;

7) перевірка повноти, своєчасності складання та об'єктивності обліку і звітності проведених валютних операцій;

8) перевірка правильності відкриття та використання банківських рахунків;

9) забезпечення заходів юридичної відповідальності та накладання санкцій на осіб, винних у порушенні норм валютного законодавства.

Валютний контроль здійснюється системою уповноважених органів, до якої згідно ст.13 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю", належить: насамперед, Національний банк України, який є основним органом валютного контролю. Функції валютного контролю реалізуються також через уповноважені банки, які діють в якості агентів валютного контролю, а також через систему органів державної влади - Державну митну службу; органи Державної податкової служби та Міністерство зв'язку України.

Отже, залежно від правового статусу, суб' єктів валютного контролю можна поділити на державні та недержавні, якими є, зокрема, уповноважені комерційні банки.

Крім того, залежно від обсягу повноважень, суб' єкти поділяються на дві групи - органи валютного контролю (НБУ та інші уповноважені державні органи) та агенти валютного контролю - уповноважені комерційні банки.

На відміну від органів валютного контролю, агенти не мають владних повноважень щодо визначення порядку здійснення валютних операцій і валютного контролю, а також щодо застосування санкцій за порушення валютного законодавства. Згідно п.1.2 „Положення про валютний контроль", вони зобов' язані лише контролювати законність валютних операцій, що проводяться резидентами і нерезидентами через ці банки, а у випадку встановлення порушень у діях останніх - інформувати відповідні державні органи про виявлені правопорушення валютного законодавства.

Отже, на агентів валютного контролю покладається відповідальність за законність дій їхніх клієнтів - юридичних та фізичних осіб. Зокрема, відповідно до п.2.5 „Положення про валютний контроль", нездійснення банками функцій агента валютного контролю в частині запобігання проведенню резидентами і нерезидентами через ці банки незаконних валютних операцій - тягне за собою позбавлення генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій або штраф у розмірі 25% від суми валютних операцій, здійснених суб'єктами з порушенням чинного законодавства. А невиконання банками обов'язку інформування відповідних державних органів про виявлені порушення проведених валютних операцій - тягне відповідальність у вигляді штрафу, у розмірі, пропорційному строку прострочення виконання даного обов' язку.

У свою чергу, органи валютного контролю в межах власної компетенції мають право не лише видавати обов' язкові для виконання всіма суб' єктами валютного ринку України нормативно-правові акти, але й здійснюють контроль за діяльністю всіх без виключення учасників.

Щодо компетенції суб'єктів валютного контролю, то вона визначена ст.13 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю". Згідно даної статті, Національний банк України в якості головного органу валютного контролю, здійснює:

1) контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів;

2) забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з актами валютного законодавства України.

В свою чергу, уповноважені банки, фінансові установи та національний оператор поштового зв'язку, які отримали від НБУ генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами й нерезидентами через ці установи.

Державна податкова інспекція України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України. Зокрема, вона здійснює контроль за додержанням валютного законодавства, веденням обліку валютних операцій, затверджує форми декларації про валютні цінності, контролює ввезення в Україну та вивезення за її межі іноземної та національної валюти тощо.

Міністерство зв'язку України здійснює контроль за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України, а Державний митний комітет України здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Виходячи з компетенції вище зазначених органів, формами здійснення валютного контролю виступають:

1) проведення перевірок;

2) здійснення аналізу фінансової, бухгалтерської та статистичної звітності валютних операцій резидентів та нерезидентів;

3) реєстрація та облік валютних операцій;

4) надання НБУ валютних ліцензій, дозволів та їх відкликання у передбачених законом випадках;

5) подання агентами валютного контролю інформації про факти порушень валютного законодавства;

6) застосування органами валютного контролю санкцій до правопорушників у випадках порушення ними валютного законодавства.

5. Порядок здійснення окремих видів валютних операцій.

Змістом валютних правовідносин є права та обов' язки суб' єктів, які виникають при здійсненні ними валютних операцій.

Валютні операції - це дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну або припинення їх прав та обов' язків при здійсненні дій з валютою та валютними цінностями.

За допомогою валютних операцій опосередковуються дії суб'єктів щодо набуття та припинення права власності на валюту і валютні цінності, їх розміщення, надання чи отримання послуг по обслуговуванню рахунків у валюті та валютних цінностях, а також використання валюти як засобу платежу.

Валютні операції виконуються НБУ, уповноваженими комерційними банками та фінансово-кредитними установами. Обов' язковою умовою здійснення валютних операцій комерційними банками та іншими фінансово-кредитними установами є наявність банківської ліцензії та отримання письмового дозволу НБУ на право здійснення операцій з валютою та валютними цінностями.

Згідно ст.1 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю", до видів валютних операцій належать:

1) операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

2) операції, пов'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;

3) операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

Вище зазначена норма Декрету конкретизована у п. 2.3 Положення НБУ "Про порядок видачі банку банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій", затвердженого постановою Правління НБУ від 17.07.2001 р., яке містить наступний перелік видів валютних операції: неторговельні операції з валютними цінностями; ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті; ведення кореспондентських рахунків банків (нерезидентів) у грошовій одиниці України; відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними; відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними; залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках; операції з банківськими металами на валютному ринку України; операції з банківськими металами на міжнародних ринках; інші операції з валютними цінностями на міжнародних ринках.

За змістом валютні операції можуть бути класифіковані на наступні види:

1) конверсійні - операції агентів валютного ринку щодо обміну валюти однієї країни на валюту іншої, за обумовленим курсом;

2) кореспондентські відносини з іноземними банками - операції щодо здійснення платежів, розрахунків та інших послуг між банками різних країн з метою співробітництва та розвитку партнерських відносин;

3) відкриття та ведення рахунків в іноземній валюті;

4) неторговельні валютні операції - операції, пов'язані з обслуговуванням фізичних та юридичних осіб, що не стосуються підприємницької діяльності (купівля-продаж іноземної валюти через обмінні пункти, оплата платіжних документів, переказ коштів фізичних осіб за кордон; операції за поточними рахунками і вкладами фізичних осіб в іноземній валюті, операції з банківськими пластиковими картками та дорожніми чеками);

5) операції із залучення та розміщення валютних ресурсів (кредитні, депозитні, лізингові, факторингові, форфейтингові операції та операції з цінними паперами);

6) операції з обслуговування міжнародних розрахунків - операції за грошовими зобов'язаннями юридичних та фізичних осіб різних країн, що виникають у галузі торгово-економічного, культурного та іншого співробітництва.

Розглянемо порядок здійснення деяких з них детально. Здійснення розрахунків у іноземній валюті.

Іноземна валюта є законним засобом платежу при розрахунках резидентів та нерезидентів, що здійснюються через уповноважені банки. Для реалізації розрахунків суб' єкт повинен мати поточний валютний рахунок. Порядок відкриття банками рахунків в іноземній валюті регулюється „Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах", затвердженою постановою Правління НБУ від 12.11.2003

р.

Особливості здійснення розрахунків у іноземній валюті передбачені Законом України „Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" від 23.09.1994 р.

Відповідно до ст.1 вищезазначеного Закону, виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у терміни виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності - з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного терміну потребує індивідуальної ліцензії НБУ.

Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, потребують індивідуальної ліцензії НБУ.

Резиденти, які купують іноземну валюту через уповноважені банки для забезпечення виконання зобов'язань перед нерезидентами, зобов'язані здійснювати перерахування таких сум протягом 5 робочих днів з моменту їх зарахування на валютні рахунки резидентів (ст.3 Закону).

Порушення резидентами 90-денного терміну, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 % суми не одержаної виручки в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом НБУ на день виникнення заборгованості.

У разі порушення резидентами 5-денного терміну, придбана валюта продається уповноваженими банками протягом 5-ти робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивна курсова різниця, що може виникнути за такою операцією, направляється до Державного бюджету України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.

Операції купівлі та продажу іноземної валюти.

Згідно ст.6 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" торгівля іноземною валютою на території України юридичними особами (резидентами і нерезидентами) здійснюється через уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію на торгівлю іноземною валютою. Дані валютні операції здійснюються виключно на міжбанківському валютному ринку України.

Відповідно до „Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України", затверджених постановою Правління НБУ від 18.03.1999 р. операції на міжбанківському валютному ринку та міжнародних валютних ринках можуть здійснювати лише уповноважені суб'єкти: НБУ, уповноважені банки та фінансові установи. Вони мають право купувати іноземну валюту для власних потреб і за дорученням клієнтів.

Підставою для купівлі іноземної валюти при розрахунках з нерезидентами за торговельними операціями вважаються такі документи: зовнішньоторговельний договір; вантажна митна декларація; акт приймання-передачі, акт виконаних робіт (наданих послуг); документи, передбачені при документарній формі розрахунків (акредитив, інкасо); довідка державної податкової адміністрації (інспекції) із зазначенням суми іноземної валюти, що купується, та інформації про поточний рахунок в іноземній валюті.

Підставою для купівлі іноземної валюти для виконання власних зобов'язань банків є: виписка з кореспондентського рахунку банку (про здійснення розрахунку відповідної міжнародної платіжної системи з банком за операціями з платіжними картками), заявка банку (для закриття відкритої валютної позиції банку).

Придбана іноземна валюта повинна бути використана резидентом не пізніше ніж за 5 робочих днів після дня зарахування її на поточний рахунок. У разі порушення даного терміну, придбана іноземна валюта продається уповноваженим банком протягом 5-ти робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивна курсова різниця, що може виникнути за такою операцією, спрямовується до Державного бюджету України, а негативна - відноситься на результати господарської діяльності резидента.

Відповідно до п.3 ст.6 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" фізичні особи (резиденти і нерезиденти) мають право продавати (купувати) іноземну валюту уповноваженим банкам та іншим кредитно-фінансовим установам, або за їх посередництвом - іншим фізичним особам-резидентам. Порядок здійснення даних операцій з готівковою валютою регулюється „Інструкцією про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України", затвердженою постановою Правління НБУ від 12.12.2002 р.

До переліку валютно-обмінних операцій, дозволених до здійснення фізичним особам, належать:

1) купівля у фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) готівкової іноземної валюти за готівкові гривні;

2) продаж фізичним особам-резидентам готівкової іноземної валюти за готівкову гривню;

3) зворотний обмін фізичним особам-нерезидентам невикористаних готівкових гривень на готівкову іноземну валюту;

4) купівля-продаж дорожніх чеків за готівкову іноземну валюту, а також купівля-продаж дорожніх чеків за готівкові гривні;

5) конвертація (обмін) готівкової іноземної валюти однієї іноземної держави на готівкову іноземну валюту іншої іноземної держави;

6) прийняття на інкасо банкнот іноземних держав та іменних чеків.

Валютно-обмінні операції для фізичних осіб здійснюються касами уповноважених банків (фінансових установ) і пунктами обміну валюти.

Використання готівкової іноземної валюти на території України.

Згідно з „Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України", затвердженими постановою Правління НБУ від 26.03.1998 р., використання готівкової іноземної валюти з власних поточних рахунків юридичними особами-резидентами та розташованими на території України представництвами юридичних осіб-нерезидентів дозволяється для наступних цілей:

1) забезпечення витрат працівників на відрядження за кордон (оплата добових, витрат, пов'язаних з найманням житлового приміщення (оплатою готелю) та бронюванням місць у готелях, транспортних та інших витрат);

2) забезпечення експлуатаційних витрат юридичних осіб, які мають власні транспортні засоби (орендують, фрахтують) для виконання рейсів за кордон (оплата пального, лоцманських та аеронавігаційних послуг, митних та дорожніх зборів, стоянки тощо);

3) оплата праці працівників-нерезидентів, які працюють в Україні за контрактом (з юридичною особою-резидентом чи представництвом юридичної особи-нерезидента);

4) відшкодування фізичним особам втрат у разі виникнення рекламацій, форс-мажорних обставин, що призвели до невиконання юридичною особою зобов'язань перед фізичною особою, яка сплатила вартість послуги в іноземній валюті.

Використання фізичною особою на території України готівкової іноземної валюти як засобу платежу або застави дозволяється у разі відсутності в неї коштів у грошовій одиниці України і неможливості здійснення валютнообмінної операції через пункт обміну іноземної валюти, зокрема на територіях митниць, вокзалів, аеропортів та портів.

Використання на території України готівкової іноземної валюти як засобу платежу дозволяється у разі надання суб'єктами підприємницької діяльності (як юридичними особами, так і фізичними особами-підприємцями) готельних послуг фізичним особам-нерезидентам з оплатою в іноземній валюті, у тому числі із застосуванням дорожніх чеків міжнародних платіжних систем у вільно конвертованій валюті.

Використання готівкової іноземної валюти як засобу платежу чи застави у випадках, не передбачених „Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України" дозволяється за умови отримання індивідуальної ліцензії НБУ.

Переміщення іноземної валюти через митний кордон України.

Здійснення даної неторговельної валютної операції здійснюється за правилами, передбаченими „Інструкцією про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України", затвердженою постановою Правління НБУ від 12.07.2000 р. № 283. Згідно розділу 3 даної Інструкції, вивезення іноземної валюти, чеків, банківських металів за межі України фізичними особами, які виїжджають з туристичною метою або в приватних справах дозволяється з обов'язковим зазначенням у митній декларації іноземної валюти, чеків, банківських металів, що ввезені раніше в Україну на законних підставах (за наявності митної декларації на їх увезення).

Фізична особа має право вивозити за межі України на одну особу (незалежно від віку) іноземну валюту, дорожні й іменні чеки, картки УІ8а ТгауеІ Мопеу в сумі, що не перевищує 10000 доларів США або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті за офіційним курсом, установленим НБУ на день перетинання митного кордону.

При цьому, за умови усного декларування митному органу, фізична особа може вивозити іноземної валюти та/або чеків на суму, що не перевищує 3000 доларів США, або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті. А за умови письмового декларування - суми іноземної валюти та/або чеків, яка перевищує 3000 доларів США без підтверджувальних документів для резидентів, та цієї ж суми на підставі довідки уповноваженого банку для нерезидентів.

Довідка уповноваженого банку видається фізичній особі на вивезення за межі України іноземної валюти готівкою, що знята нерезидентом з власного валютного рахунку в банку, отримана за платіжними картками, іменними та дорожніми чеками, а також для карток УІ8а ТгауеІ Мопеу, що куплені в уповноважених банках.

Сума іноземної валюти за однією карткою УІ8а ТгауеІ Мопеу не може перевищувати 10000 доларів США.

Фізична особа має право вивозити за межі України на одну особу (незалежно від віку) банківські метали вагою до 200 г у вигляді зливків та в іноземних монетах з дорогоцінних металів з пробами не нижче ніж: для золота - 900; для срібла - 925; для платини та паладію - 999 за умови письмового декларування митним органам.

Якщо фізична особа прямує через територію України транзитом, то їй дозволяється вивезення коштів у сумі до 30000 доларів США або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті.

Іноземна валюта готівкою в сумі, що перевищує встановлені цією Інструкцією норми, підлягає переказуванню через уповноважений банк України до іноземного банку або вивозиться фізичними особами на підставі індивідуальної ліцензії НБУ.

Фізична особа має право ввозити в Україну на одну особу (незалежно від віку) іноземну валюту та/або чеки в сумі, що не перевищує 15000 доларів США або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті.

При цьому, за умови усного декларування митному органу, фізична особа може ввозити іноземної валюти та/або чеків на суму, що не перевищує 3000 доларів США, або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті; а за умови письмового декларування без підтвердних документів - якщо сума перевищує 3000 доларів США, або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті.

Іноземна валюта та чеки, які ввозяться фізичними особами, у сумі, що перевищує дану норму, приймається митним органом на зберігання. Готівкова валюта підлягає переказуванню митним органом на поточний рахунок в іноземній валюті, відкритий на ім'я фізичної особи у разі подання нею документів, що засвідчують наявність валютного рахунку.

Фізична особа має право ввозити в Україну на одну особу (незалежно від віку) банківські метали вагою до 500 г у вигляді зливків та в іноземних монетах з дорогоцінних металів.

Індивідуальні ліцензії на вивезення за межі України фізичними особами іноземної валюти, платіжних документів, банківських металів видають територіальні управління НБУ та Операційне управління НБУ, якщо сума перевищує 3000, але не перевищує 100000 доларів США або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті. Якщо ж сума перевищує 100000 доларів США, то індивідуальні ліцензії видає Департамент валютного контролю та ліцензування НБУ.

Строк дії індивідуальних ліцензій, виданих фізичним особам, складає 6 місяців.

Здійснення грошових переказів у іноземній валюті.

Загальні засади здійснення пересилання іноземної валюти та чеків за межі України та в Україну визначені п.6. „Інструкції про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України", затвердженою постановою Правління НБУ від 12.07.2000 р. №283 та спеціальною Постановою Правління НБУ „Про затвердження Правил здійснення переказів іноземної валюти за дорученням та на користь фізичних осіб" від 14.10.2004 р. №486.

Відповідно до цих Правил перекази та їх виплата можуть здійснюватися як з поточних рахунків фізичних осіб в іноземній валюті, так і без їх відкриття.

Для здійснення переказу фізична особа має подати працівникові банку наступні документи:

1) заяву на переказ готівки,

2) документ, що ідентифікує особу (паспорт або документ, що його замінює);

3) підтверджувальні документи (документи, що підтверджують джерела походження іноземної валюти, митну декларацію на ввезення іноземної валюти в Україну, документ банку про видачу готівкової іноземної валюти з власного поточного рахунку, довідку про одержання іноземної валюти як заробітної плати, матеріальної допомоги, премії, авторської винагороди та як успадкованих коштів).

Фізичні особи-резиденти можуть здійснювати за межі України такі перекази з поточних рахунків в іноземній валюті:

а) на користь фізичних осіб, які постійно або тимчасово проживають за кордоном, без підтверджувальних документів про родинні стосунки - суму, що не перевищує 1000 доларів США, або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті на місяць;

б) на оплату витрат судовим органам - суму, що зазначена в підтверджувальних документах;

в) на оплату витрат нотаріальним та іншим органам - суму, що не перевищує 5000 доларів США;

г) на оплату витрат за лікування - суму, що не перевищує 20000 доларів

США;

ґ) на оплату витрат за навчання - суму, що не перевищує 30000 доларів

США;

д) на оплату участі в міжнародних симпозіумах, семінарах, конференціях - суму, що не перевищує 2000 доларів США, тощо.

Іноземна валюта, що переказана на користь фізичної особи-резидента із-за кордону, може бути або виплачена одержувачу готівкою в сумі, що не перевищує 3000 доларів США, а залишок даної суми зараховується на поточний рахунок одержувача і виплачується йому з цього рахунку; або зарахована на поточний рахунок одержувача і виплачена з нього повністю, без обмежень.

Питання для самоконтролю:

1. Якими ознаками характеризуються валютні відносини?

2. Що розуміють під валютними цінностями?

3. Як і ким визначається офіційний курс гривні до іноземних валют?

4. Які суб'єкти належать до нерезидентів?

5. На які види поділяються валютні операції?

6. Які суб' єкти діють на міжбанківському валютному ринку України?

7. Якими основними повноваженнями наділений НБУ в сфері валютного регулювання та контролю?

8. Якими основними функціями наділені агенти валютного контролю?

9. В чому полягають відмінності правового статусу органів та агентів валютного контролю?

10. Яку функцію виконують валютні обмеження?

Тести:

1. До складу принципів регулювання валютних правовідносин не належать:

а) встановлення національного режиму для державного регулювання валютних операцій резидентів і нерезидентів;

б) рівність правового статусу суб' єктів валютних правовідносин;

в) захист прав і законних інтересів учасників валютних відносин;

г) захист національної валюти України.

2. До повноважень Національного банку України у сфері валютного регулювання не належить:

а) здійснення валютної політики;

б) видання ліцензій на здійснення валютних операцій;

в) затвердження ліміту зовнішнього державного боргу;

г) використання резервів валютних цінностей.

3. Дивізна валютна політика це: а) регулювання курсу грошової одиниці України до іноземних валют шляхом здійснення операцій з купівлі-продажу іноземної валюти на фінансових ринках;

б) зміна Національним банком України облікової ставки Національного банку для регулювання руху капіталів й балансування платіжних зобов' язань, а також коригування курсу гривні до іноземних валют;

в) здійснення НБУ операцій з купівлі-продажу іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці;

г) визначення порядку проведення валютних операцій.

4. Управління валютними резервами здійснює:

а) Верховна Рада України;

б) Кабінет Міністрів України;

в) Національний банк України;

г) Міністерство фінансів України.

5. Агентом валютного контролю є:

а) НБУ;

б) уповноважений комерційний банк;

в) уповноважений державний орган;

г) Державна податкова адміністрація України.

6. Переказ коштів фізичних осіб за кордон України належить до:

а) конверсійних операцій;

б) кореспондентських операцій;

в) операцій із залучення валютних ресурсів;

г) неторговельних валютних операцій.

7. Чи дозволяється використання фізичними особами готівкової іноземної валюти на території України:

а) дозволяється вільне використання;

б) дозволяється у випадках, прямо передбачених чинним законодавством;

в) дозволяється за умови отримання ліцензії;

г) не дозволяється.

8. Строк зарахування валютної виручки резидентів на їх валютні рахунки складає:

а) 5 днів з дати митного оформлення продукції;

б) 30 днів з дати митного оформлення продукції;

в) 60 днів з дати митного оформлення продукції;

г) 90 днів з дати митного оформлення продукції.

9. Фізична особа за умови усного декларування має право вивозити за межі України іноземну валюту, в сумі, що не перевищує:

а) 1000 доларів США або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті;

б) 3000 доларів США або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті;

в) 5000 доларів США або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті;

г) 10000 доларів США або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті.

10. Якщо сума іноземної валюти, що вивозиться фізичною особою за межі митної території України, перевищує передбачену законодавством, фізична особа повинна отримати:

а) генеральну ліцензію від Департаменту валютного контролю та ліцензування

НБУ;

б) генеральну ліцензію від Операційного управління НБУ;

в) індивідуальну ліцензію від Департаменту валютного контролю та ліцензування НБУ;

г) спеціальний дозвіл від територіального управління НБУ.

Рекомендована література:

1. Про Національний банк України: Закон України від 05.05.1999 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №29.

2. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.10.2000 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - №5-6.

3. Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті: Закон України від 23.09.1994 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - №40.

4. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 29. - т.. 377.

5. Про систему валютного регулювання і валютного контролю: Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №17.

6. т. О.І. Валютно-фінансові відносини: Навч. посібник. - К.:

Знання, 2006. - 349 с.

7. т. о в В.К. Валютне регулювання. - Суми: Видавництво „Довкілля", 2003. - 210 с.

8. т. о в В.К. Валютно-фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник. - К.: „Центр навчальної літератури", 2004. - 216 с.

9. Завальна Ж.В., т. о віднов М.В. Валютне право України: Навч. посібник. - Вид. 2-ге, перероб. і доп. - Суми: ВТД „Університетська книга",

2006. - 384 с.

10. Законодавство України з валютного регулювання та валютного контролю. Збірник законів, урядових та відомчих нормативних документів з питань валютного регулювання та валютного контролю / Упоряд. М.І. Камлик.

- К.: т. о, 2005. - 664 с.

11. Костюченко О.А. Валютне законодавство України: Навч. посібник.

- К.: т. о, 2006. - 304 с.

12. Кравченко Л. Організаційно-правові основи здійснення суб'єктами банківської системи валютного контролю // Право України. - 2006. - №5. -

С.81-84.

13. Михайлів З.В., Гаталяк З.П., Горбаль Н.І. Міжнародні кредитно-розрахункові відносини та валютні операції. - Львів: Вид-во НУ „Львівська політехніка", 2004.

Тема 10. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ФІНАНСОВОГО

ЗАКОНОДАВСТВА

1. Теоретичний аспект відповідальності за порушення фінансового законодавства.

2. Адміністративна відповідальність за порушення фінансового законодавства.

3. Кримінальна відповідальність за порушення фінансового законодавства.

4. Фінансова відповідальність за порушення фінансового законодавства.

11. Теоретичний аспект відповідальності за порушення фінансового

законодавства.

Поняття адміністративного правопорушення законодавчо закріплене т..9 Кодексом України про адміністративні правопорушення. Згідно зазначеної норми адміністративним правопорушення (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Підставою будь-якої юридичної відповідальності, в тому числі і адміністративної, в сфері фінансів є фінансове правопорушення. Разом с тим деякі автори виділяють в теоретичному аспекті визначенню терміну «фінансове правопорушення». Так, С.В.Кивалов вважає, що фінансове правопорушення - це протиправна, винна дія або бездіяльність, яка посягає на встановлений державою порядок здійснення фінансової діяльності та викликає застосування юридичних санкцій. При цьому встановлення адміністративної відповідальності за порушення в сфері фінансів має за мету захист інтересів держави у правовідносинах, які пов' язані з забезпеченням режиму функціонування державних грошових фондів, а також з забезпеченням економічної безпеки держави взагалі. Такі правопорушення можуть бути скоєні при здійсненні фінансової, валютної, банківській діяльності. Адміністративна відповідальність за вказані правопорушення настають у випадку, якщо вони не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

Ефективність фінансово-правового регулювання визначають станом виконання суб' єктами фінансових правовідносин своїх обов' язків, закріплених у фінансово-правових нормах. У суспільстві з високим рівнем правової культури виконання обов' язків забезпечено переважно за рахунок переконання учасників суспільних відносин у потребі суспільно корисної поведінки. Саме цим визначають зміст юридичної відповідальності в позитивному аспекті.

Протилежним підходом є розгляд юридичної відповідальності в ретроспективному аспекті.

Ретроспективна відповідальність передбачає встановлену законом міру державно-владного впливу, що застосовують до суб'єкта правопорушення. Сутність юридичної відповідальності в ретроспективному змісті (на відміну від позитивного) визначає державний примус. Юридична відповідальність виконує функцію гаранта дотримання приписів правових норм, реалізації суб'єктивних прав і виконання юридичних обов' язків учасниками правовідносин.

Порушенню фінансового законодавства притаманні обов'язкові ознаки: 1) антисоціальний характер, що знаходить прояв у суспільній небезпечності (якщо правопорушення є злочином, передбаченим Кримінальним кодексом) або суспільній шкідливості; 2) протиправність; 3) винність; 4) караність.

Антисоціальний характер є матеріальною та необхідною ознакою порушень фінансового законодавства. Діяння, що порушують норми фінансового права, чинять шкоду нормальному здійсненню фінансової діяльності держави та місцевого самоврядування і підривають економічну систему держави.

Протиправність вказує на передбачуваність конкретного діяння в актах фінансового законодавства. Протиправність слід розглядати, як юридичну оцінку антисоціального характеру діяння з боку законодавця, що закріплена в нормах фінансового права. М.П.Кучерявенко вважає, що положення п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України щодо визначення виключно законами засад окремих видів юридичної відповідальності слід поширити також і на засади відповідальності за порушення фінансового законодавства.

Винність як ознака правопорушення вказує на наявність суб' єктивного зв' язку між протиправним діянням і його наслідками та особою, яка вчинила таку дію або бездіяльність у формі умислу чи необережності.

Караність є ознакою, яку логічно зумовлено антисоціальним характером правопорушення, негативною оцінкою з боку суспільства та безпосередньо випливає з його протиправності.

Теоретичне дослідження правової природи порушень фінансового законодавства, а також безпосередньо практичні потреби застосування відповідальності за їхнє вчинення вимагають законодавчого закріплення об' єктивних і суб' єктивних ознак цих правопорушень. Сукупність передбачених законом юридичних ознак, які визначають вчинене діяння правопорушенням, охоплено таким теоретичним поняттям як склад правопорушення. Однак, для надання характеристики правопорушення необхідно визначати родовий об'єкт фінансових правопорушень. А при цьому слід враховувати, що система фінансового права розглядається як сукупність фінансово-правових інститутів, що охоплюють відокремлені групи специфічних фінансових правовідносин. Отже, склади фінансових правопорушень законодавчо відображені в різних галузях законодавства та передбачають відповідальність за порушення, податкового, валютного, митного, банківського, бюджетного законодавства і т.д. Внаслідок цього більш детальне розкриття складу правопорушення надається при висвітленні загальної характеристики відповідальності за порушення фінансового законодавства в п.4 цього розділу.

Окремі види юридичної відповідальності є невід' ємними елементами різних галузевих режимів правового регулювання. Спробуємо надати характеристику окремих галузей щодо відповідальності за порушення фінансового законодавства та скоєння правопорушень, що посягають на фінансову систему України.

12. Адміністративна відповідальність за порушення фінансового

законодавства.

На сучасному етапі розвиту суспільства в Україні законодавець ставить за мету описати якомого більше адміністративних проступків, які прямо чи опосередковано можуть зашкодити фінансовій системі нашої держави. Основний масив складів адміністративних правопорушень сконцентрований у Главі 12 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка має назву «Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницької діяльності». Деякі склади перетинають спільні проблеми на стиках фінансів, підприємництва, приватизації, обігу цінних паперів тощо. Розглянемо докладніше деякі склади адміністративних проступків щодо зазначених питань:

Статтею 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за незаконні скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави. Безпосереднім об'єктом цього проступку є кредитно-фінансова система України в сфері законних операцій з валютними коштами. Національний банк України є головним органом валютного регулювання , він видає генеральні та індивідуальні ліцензії на здійснення операцій з валютними коштами. Об' єктивна сторона правопорушення може виявитись в таких незаконних (без відповідного дозволу НБУ) формах: 1) скуповування; 2) продажа; 3) обмін; 4) використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави. При цьому в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 18.04.1997р. за № 5 «Про практику застосування судами законодавства щодо порушення правил про валютні операції», наведений перелік незаконних валютних операцій є вичерпним, тому інші операції з валютними коштами, які не вказані в диспозиції ст. 162 КУАП (розмін, позика, дарування, передача за заповітом або отримання валютних коштів в порядку успадкування) не містять склад правопорушення, передбаченого цією статтею. Разом з цим отримання відсотків валютними коштами по договору позики необхідно вважати як використовування їх в якості платежу за надану послугу. Порушення правил про валютні операції слід вважати закінченим з моменту здійснення відповідної незаконної угоди з валютними коштами, в процесі якої відбулась їх повна або часткова передача іншій особі. Суб' єктивна сторона проступку характеризується виною в формі прямого умислу. Винна особа розуміє, що вона порушує правила про валютні операції, і бажає укласти незаконну угоду, предметом якої є валюта. Суб' єктом проступку можуть бути громадяни України (приватні та посадові особи), іноземні громадяни, особи без громадянства, які н момент здійснення проступку досягли шістнадцяти років.

Статтею 164-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за ухилення від подання декларації про доходи від заняття кустарно-ремісничим промислом, іншою індивідуальною трудовою діяльністю чи про інші доходи, що оподатковуються прибутковим податком, та в інших випадках, коли подання декларації передбачено законодавством, або несвоєчасне подання декларації, чи включення до неї завідомо перекручених даних. При застосуванні даної статті необхідно враховувати суттєві зміни, які відбулись в податковому законодавстві України Ці зміни мають пряме відношення до дотримання вимог законодавства щодо обов' язкового надання громадянами декларацій про доходи у встановленому порядку. Для визначення складу правопорушення по цій статті необхідно мати на увазі, що податкове законодавство зобов' язує громадян у встановлені терміни після закінчення календарного року подати до податкового органу за місцем проживання декларацію про суму сукупного доходу, отриманого як за основним, так неосновним місцем роботи. Суб' єктами правопорушення за діючим законодавством є всі громадяни - фізичні особи, що займаються підприємництвом, громадяни, що отримали доход від інших форм трудової діяльності, що не враховується за місцем основної роботи, інші особи, які за законом зобов' язані надавати декларації про свої доходи. Склад правопорушення свідчить про те, що порушення, як правило, є умисним діянням, але вина в деяких випадках може бути і в формі необережності.

Статтею 164-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за приховування в обліку валютних та інших доходів, непродуктивних витрат і збитків, відсутність бухгалтерського обліку або ведення його з порушенням установленого порядку, внесення неправдивих даних до фінансової звітності, неподання фінансової звітності, несвоєчасне або неякісне проведення інвентаризацій грошових коштів і матеріальних цінностей, порушення правил ведення касових операцій, перешкоджання працівникам державної контрольно-ревізійної служби у проведенні ревізій та перевірок, невжиття заходів щодо відшкодування з винних осіб збитків від недостач, розтрат, крадіжок і безгосподарності. Правопорушення, вказане в цій статті, посягає на фінансові інтереси держави. Відповідно до п.1 ст. 9 Закону України «Про систему оподаткування» Платники податків і зборів (обов' язкових платежів) зобов' язані: 1) вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність і забезпечувати її зберігання у терміни, встановлені законами; 2) подавати до державних податкових органів та інших державних органів відповідно до законів декларації, бухгалтерську звітність та інші документи і відомості, пов' язані з обчисленням і сплатою податків і зборів (обов' язкових платежів); 3) сплачувати належні суми податків і зборів (обов' язкових платежів) у встановлені законами терміни; 4) допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов' язані з утриманням об' єктів оподаткування, а також для перевірок з питань обчислення і сплати податків і зборів (обов' язкових платежів). Відповідно до ст.1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» бухгалтерським обліком є процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень. Отже, ст.164-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність за порушення встановленого порядку ведення бухгалтерського обліку та фінансової звітності. Суспільні відносини, що встановлюють зазначений порядок, складають об' єкт посягання зазначеного проступку. З об' єктивної сторони це правопорушення може бути виражено в таких діях або бездіяльності: - не відображення в обліку валютних та інших доходів, непродуктивних витрати та збитків;- відсутність бухгалтерського обліку або ведення його з порушенням встановленого порядку;- внесення неправдивих даних в фінансову або статистичну звітність;- ненадання фінансової звітності;-несвоєчасне або неякісне проведення інвентаризації грошових коштів та матеріальних цінностей; - порушення правил ведення касових операцій. Під фінансовою звітністю слід розуміти бухгалтерську звітність, яка містить інформацію про фінансовий стан, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період. При вивченні документів про фінансовий стан підприємства слід враховувати, що у зв' язку з прийняттям Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні») 05.04.2001р.

Статтею 164-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за здавання виторгу торговельними підприємствами всіх форм власності, що здійснюють реалізацію товарів за готівку, з порушенням термінів, установлених правилами розрахунків і ведення касових операцій. Зазначена норма направлена на охорону суспільних відносин, що пов' язані з виконанням вимог фінансового законодавства. Необхідність цієї норми обумовлена посиленням режиму сплати податків з діяльності торговельних підприємств, які здійснюють реалізацію товарів за готівку. Об' єктом проступку є фінансове законодавство в частині регулювання порядку здійснення розрахунків і ведення касових операцій. Предметом проступку вважають виручку, що отримана торгівельним підприємством від своєї діяльності. Об' єктивна сторона виражається в бездіяльності з боку відповідальних осіб суб' єкта підприємницької діяльності, а саме: неприйняття заходів, спрямованих на здавання виручки в банківську установу. Суб' єктивна сторона характеризується умисною формою вини, яка виражається в неналежному відношенні до правил ведення касових операцій. Суб' єктом правопорушення є посадові особи юридичних осіб, які здійснюють торгівлю за готівку.

Статтею 164-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за зберігання або транспортування алкогольних напоїв чи тютюнових виробів, на яких немає належним чином розміщених марок акцизного збору, або з підробленими чи фальсифікованими марками акцизного збору посадовими особами підприємств-виробників, імпортерів і продавців цих товарів та за незаконне зберігання марок акцизного збору. Ця стаття призвана регулювати відносини, пов' язані з зберіганням або транспортуванням алкогольних напоїв і тютюнових виробів. Мета застосування марок акцизного збору -впорядкування системи податкових зборів з виробництва алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Об' єктом проступку є порядок застосування марок акцизного збору, зберігання або транспортування алкогольних напоїв та тютюнових виробів, на яких немає належним чином розміщених морок акцизного збору, або з підробленими чи фальсифікованими марками акцизного збору. З об' єктивної сторони дане правопорушення може бути виражено в наступних діяннях: зберігання або транспортування алкогольних напоїв або тютюнових виробів; транспортування напоїв або тютюнових виробів; незаконне зберігання марок акцизного збору. Суб' єктом проступку є відповідальні особи суб' єкта підприємницької діяльності, що займаються зберіганням або транспортуванням алкогольних напоїв або тютюнових виробів, на яких відсутні акцизні марки встановленого зразку. Суб' єктивна сторона характеризується умисними діями.

Статтею 165-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за приховування (заниження) суми заробітної плати (виплат, доходу), на яку нараховуються страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування; порушення встановленого порядку нарахування, обчислення та строків сплати страхових внесків; ухилення від реєстрації або несвоєчасна реєстрація платника страхових внесків в органах Пенсійного фонду України, неподання відомостей про обставини, що спричиняють зміни юридичного статусу страхувальника, порядку сплати ним страхових внесків; порушення встановленого порядку використання та здійснення операцій з коштами Пенсійного фонду України і Накопичувального фонду; неподання, несвоєчасне подання, подання не за встановленою формою звітності щодо страхових внесків, коштів Пенсійного фонду України і Накопичувального фонду або подання недостовірних відомостей, що використовуються в системі персоніфікованого обліку, та іншої звітності і відомостей, передбачених Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. Об'єктом правопорушенням за даною нормою є суспільні відносини в сфері обов'язкового державного пенсійного страхування. Об' єктивна сторона правопорушення включає: а) ухилення громадян-підприємців та адвокатів від реєстрації в органах Пенсійного фонду України в якості платника обов' язкових страхових внесків; б) укриття (заниження) посадовими особами підприємства, установи, організації фонду оплати праці, громадянами-підприємцями та адвокатами сум доходу, з яких нараховується внески на пенсійне страхування; в) порушення встановленого порядку витрат коштів на це страхування і строків перерахування внесків у відповідні фонди; г) несвоєчасне надання або ненадання за встановленою формою бухгалтерських звітів і інших документів про нарахування і сплату внесків на пенсійне страхування. Відповідно до ст.14 Закону України «Про систему оподаткування» збори на обов' язкове пенсійне страхування входять до системи оподаткування України і сплачуються до державного цільового позабюджетного фонду. З метою контролю за своєчасністю та повнотою сплати цих зборів держава покладає обов' язок на платників цих зборів зареєструватись в органах Пенсійного фонду України. До другого складу правопорушень, визначених статтею 165-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відносяться діяння, пов' язані з укриттям посадовими особами підприємства, установи, організації фонду оплати праці, громадянами-підприємствами і адвокатами суми, з якої нараховується внески на пенсійне страхування. Для підприємств, установ і організацій об' єктом, з якого сплачується збір на пенсійне страхування, є фактичні витрати на оплату праці працівників, що містять витрати на сплату основної та додаткової заробітної плати та інших видів стимулювання і виплат, виходячи з тарифних ставок, у вигляді премій, що стимулюючих виплат, в тому числі в натуральній оплаті, а також обкладений податком доход фізичних осіб. До цих витрати не відносяться витрати на сплату виконаних робот (послуг) відповідно до цивільно-правових договорів, сплату доходів у виді дивідендів, відсотків і т.п., а також інші витрати, які не враховуються при нарахуванні середньомісячної заробітної плати для призначення пенсій та соціальних виплат, перелік яких передбачений Постановою Кабінету Міністрів України від 18.05.1998р. № 697. Суб' єктами даного правопорушення за діючим законодавством є фізичні особи - суб' єкти підприємницької діяльності, адвокати, посадові особи підприємств, установ і організацій. Склад цих правопорушень свідчить про те, що порушення, як правило, є умисним діянням, але вина в деяких випадках може бути і в формі необережності.

Необхідно також відмітити, що законодавець окремо виділив проступки в сфері суспільних відносин, що регулюють обов' язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, страхування від нещасного випадку на виробництві та страхування у зв' язку з тимчасовою втратою працездатності. До фінансової сфери зазначені склади також мають безпосереднє відношення, оскільки вони ставлять за мету охорону відповідних Фондів, які складають певну частину фінансової системи держави.

Так, статтею 165-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за порушення посадовими особами підприємств, установ, організацій, фізичними особами, які використовують найману працю, строку реєстрації як платника страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, несвоєчасна або неповна сплата страхових внесків. Об'єктом правопорушення є суспільні відносини в області обов' язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Об' єктивна сторона правопорушення включає: а) порушення строків реєстрації в якості платника; б) несвоєчасна або неповна сплата страхових внесків. Правові, організаційні на фінансові основи загальнообов' язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття визначаються Законом України «Про загальнообов' язкове державне соціальне страхування України на випадок безробіття». З метою контролю за своєчасністю і повнотою сплати зборів по цьому виду страхування держава покладає обов'язок на роботодавців зареєструватись в органах Фонду соціального страхування на випадок безробіття. З суб' єктивної сторони такі правопорушення можуть бути скоєні як умисно, так і з необережності. Суб' єктами цих проступків є посадові особи роботодавців (керівники або співробітники бухгалтерій), а також фізичні особи, які використовують працю найманих робітників.

Що стосується порушення посадовими особами підприємств, установ, організацій, фізичними особами, які використовують найману працю, строку реєстрації як платника страхових внесків до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, несвоєчасна сплата страхових внесків або несвоєчасне інформування Фонду про чисельність працівників, річний фактичний обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг), річну суму заробітної плати на підприємстві, нещасні випадки на виробництві та професійні захворювання, що сталися на підприємстві, про зміни технології робіт, виду діяльності підприємства або його ліквідацію, то відповідальність за це передбачена ст.165-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Об' єктом правопорушення за цією статтею є суспільні відносини в області обов' язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Об' єктивна сторона правопорушення включає: а) порушення строків реєстрації в якості платника; б) несвоєчасна сплата страхових внесків; 3) несвоєчасне інформування Фонду про: - кількість робітників; - річний фактичний об' єм реалізованої продукції; - річну суму заробітної плати на підприємстві; - нещасні випадки на виробництві; - професіональні захворювання на виробництві; - змінення технології робіт; - види діяльності підприємства; - ліквідацію підприємства. Правова основа, економічний механізм і організаційна структура загальнообов' язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань визначаються Законом України «Про загальнообов' язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». З метою контролю за своєчасністю і повнотою сплати зборів по цьому виду страхування держава покладає обов' язок на роботодавців в якості платників зареєструватись в органах Фонду соціального страхування у зв' язку з втратою працездатності. З суб' єктивної сторони такі правопорушення можуть бути скоєні як умисно, так і з необережності. Суб' єктами цих проступків є посадові особи роботодавців (керівники або співробітники бухгалтерій), а також фізичні особи, які використовують працю найманих робітників.

Окремо статтею 165-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за ухилення посадовими особами підприємств, установ та організацій, фізичними особами, які використовують найману працю, від реєстрації як платника страхових внесків до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, несвоєчасна або неповна сплата страхових внесків, а також порушення порядку використання цих кошт. Об'єктом правопорушення за цією статтею є суспільні відносини в області обов' язкового державного соціального страхування на випадок тимчасової втрати працездатності. Об'єктивна сторона включає: а) ухилення від реєстрації в якості платника цього збору; б) несвоєчасна або неповна сплата страхових внесків; в) порушення порядку використання коштів фонду. Правові, організаційні на фінансові основи загальнообов' язкового державного соціального страхування України на випадок тимчасової втрати працездатності, у зв' язку з вагітністю та пологами, народженням дитини та необхідністю догляду за нею, у разі смерті, а також надання послуг із санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованим особам та членам їх сімей визначаються Законом України «Про загальнообов' язкове державне соціальне страхування у зв' язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням». З метою контролю за своєчасністю і повнотою сплати зборів по цьому виду страхування держава покладає обов'язок на роботодавців зареєструватись в органах Фонду соціального страхування в якості платників. У випадку скоєння адміністративного проступку, передбаченого другим складом цієї статті, заходи адміністративного стягнення застосовуються до страховиків (їх посадових осіб) за несвоєчасну або неповну сплату страхових внесків. Строк і порядок сплати страхових внесків окрім вищезазначеного Закону регулюється також Законом України «Про розмір внесків на деякі види загальнообов' язкового державного страхування». З суб' єктивної сторони такі правопорушення можуть бути скоєні як умисно, так і з необережності. Суб' єктами цих проступків є посадові особи роботодавців (керівники або співробітники бухгалтерій), а також фізичні особи, які використовують працю найманих робітників.

Статтею 165-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за порушення порядку формування, встановлення та застосування цін і тарифів, а також знижок, націнок, доплат до них. Метою цієї статті є забезпечення адміністративно-правовими засобами порядку формування і застосування цін і тарифів на території України. Об' єктом правопорушення є суспільні відносини, що складаються в сфері політики ціноутворення України. Порядок встановлення і застосування цін і тарифів регулюється Законом України «Про ціни і ціноутворення» та іншими нормативними актами. Згідно цього Закону на території України застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення: а) державних фіксованих цін (тарифів); б) граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів. В разі надмірного зростання цін, раніше виведених з-під контролю за рішенням Кабінету Міністрів України, виконавчих комітетів обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад, допускається тимчасове повернення до державного регулювання цін і тарифів. Урядом України можуть вводитись інші методи державного регулювання цін і тарифів. Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку. Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються державними органами України. Зміна рівня державних фіксованих та регульованих цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг здійснюється в порядку і в строки, що визначаються тими органами, які відповідно до цього Закону затверджують або регулюють ціни (тарифи). Зміна державних фіксованих та регульованих цін і тарифів може здійснюватись у зв' язку із зміною умов виробництва і реалізації продукції, що не залежать від господарської діяльності підприємств. При здійсненні експортних та імпортних операцій безпосередньо або через зовнішньоторговельного посередника в розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку. Регулювання внутрішнього ціноутворення на експортну та імпортну продукцію (послуги) визначається Кабінетом Міністрів України. Порушення порядку встановлення та застосування цін і тарифів тягне за собою відповідальність за т.. 165-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Об' єктивна сторона правопорушення, передбаченого в ч.1 цієї статті, виражається в діях (бездіяльності), а саме: в порушенні порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів, а також скидок, націнок і доплат до них. З суб' єктивної сторони правопорушення характеризується наявністю умисної вини. Суб'єктом правопорушення є посадові особи.

Статтею 166-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за порушення керівниками банків або іншими особами, які відповідно до закону можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку. Правопорушення посягає на фінансову систему та встановлений порядок управління в сфері банківської діяльності, зазначене є об'єктом цього проступку. Банківське законодавство України - це сукупність нормативно-правових актів (законів та підзаконних актів), які видані в сфері фінансової системи щодо здійснення банківської діяльності для регулювання суспільних відносин, що виникають в області залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів, відкриття та ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб. Відповідно до Закону України «Про банки та банківську діяльність» однією з форм діяльності

Національного банку України є створення системи норм, які регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення фінансового законодавства в сфері банківської діяльності. Національний банк України уповноважений видавати нормативно-правові акти, які віднесені до його компетенції, які є обов' язковими для органів державної влади і місцевого самоврядування, банків, підприємств і організацій незалежно від форм власності і для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку України приймаються в формі постанов Правління НБУ, інструкцій, положень і правил, які затверджуються постановами Правління НБУ. Умовою легітимності актів Національного Банку України є їх відповідність Законам України та реєстрація в Міністерстві юстиції України. Порушення зазначеного законодавства і нормативно-правових актів, що видаються Національним банком України в межах своїх повноважень, є противоправним і тягне за собою настання адміністративної відповідальності за ст.166-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення. З об' єктивної сторони порушення фінансового законодавства в сфері банківської діяльності і нормативно-правових актів Національного банку України може бути скоєне як в формі дії, наприклад при здійсненні незаконних, заборонених законодавством банківських операцій, так і в формі бездіяльності, наприклад, шляхом нездійснення обов'язкових до виконання дій. Суб'єктом правопорушення можуть бути керівники банків і ті особи, які відповідно до законодавства можуть бути об' єктом перевірки Національного банку України. Згідно ст.42 Закону України «Про банки та банківську діяльність» керівниками банку є голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени правління (ради директорів), головний бухгалтер, його заступник, керівники відокремлених структурних підрозділів банку. Керівниками банку мають бути дієздатні фізичні особи, які відповідають таким вимогам: 1) наявність вищої економічної, юридичної освіти чи освіти у галузі управління залежно від займаної посади (ця вимога не застосовується до членів спостережної ради банку); 2) стаж роботи у банківській системі за відповідним фахом не менше трьох років (ця вимога не застосовується до членів спостережної ради банку); 3) бездоганна ділова репутація. Голова правління (ради директорів) та головний бухгалтер заступають на посаду після надання письмової згоди на це Національним банком України. Голова правління (ради директорів) банку та головний бухгалтер повинні мати попередній досвід керівної роботи у банках. Порушення банківського законодавства і нормативно-правових актів Національного банку України здійснюється в формі умислу. Протиправними відповідно до положень ст. 166-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення є також здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників або інших кредиторів. Правопорушення здійснюється в формі дії умисно, оскільки особа усвідомлює ризиковий характер операції, яка здійснюється, і свідомо допускає настання можливих шкідливих наслідків.

Кодекс України про адміністративні правопорушення доповнено т.. 166­6 щодо порушення порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи. Згідно зазначеної норми відповідальність настає за такі діяння: неподання або несвоєчасне подання, подання за невстановленою формою чи подання недостовірної фінансової звітності, ліквідаційного балансу, пов'язаних із ліквідацією юридичної особи, головою ліквідаційної комісії, ліквідатором, іншими відповідальними особами, залученими до ліквідації юридичної особи; ведення з порушенням встановленого порядку бухгалтерського обліку господарських операцій, пов' язаних із ліквідацією юридичної особи, включаючи оцінку майна і зобов' язань юридичної особи та складання ліквідаційного балансу, що здійснюється відповідальними за це особами; ухилення голови ліквідаційної комісії, ліквідатора, інших відповідальних осіб, залучених до ліквідації юридичної особи, від організації ведення бухгалтерського обліку господарських операцій, пов' язаних з ліквідацією юридичної особи, включаючи оцінку майна і зобов' язань юридичної особи та складання ліквідаційного балансу. Об' єктом проступку є встановлений порядок ведення бухгалтерського обліку, складання і надання фінансової звітності при ліквідації юридичної особи. Об' єктивна сторона ч.1 ст.166-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення виражається в скоєнні конкретних дій, які чітко прописані диспозицією зазначеної норми, а саме: - неподання фінансової звітності чи ліквідаційного балансу; - несвоєчасне подання фінансової звітності чи ліквідаційного балансу; подання недостовірної фінансової звітності чи ліквідаційного балансу; подання за невстановленою формою фінансової звітності чи ліквідаційного балансу. Об' єктивна сторона ч.2 ст.166-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення виражається в веденні з порушенням бухгалтерського обліку господарських операцій, пов'язаних із ліквідацією юридичної особи. Це може містити в собі дії, які пов'язані з порушенням порядку: - оцінки майна; - оцінки зобов' язань; складення ліквідаційного балансу. Об'єктивна сторона ч.3 ст.166-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення виражається в ухиленні від організації ведення бухгалтерського обліку господарських операцій, пов'язаних із ліквідацією юридичної особи. Це може включати в себе дії, пов' язані з не проведенням заходів по: - оцінці майна; - оцінці зобов' язань; - складенню ліквідаційного балансу. Суб'єктами даних правопорушень є посадові особи підприємств, установ і організацій, а також інші особи, на яких покладені відповідні обов' язки. До таких, наприклад, можуть бути віднесені: Голова ліквідаційної комісії, ліквідатор, працівник бухгалтерії, який веде облік операцій, що пов' язані з ліквідацією. Суб' єктивна сторона характеризується умисними діями, але вина в деяких випадках може бути в формі необережності.

Статтею 166-8 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за здійснення банківської діяльності без банківської ліцензії. Це правопорушення посягає на суспільні відносини, що складаються в сфері фінансової та підприємницької діяльності. В цьому вбачається об'єкт правопорушення. З об'єктивної сторони проступок, відповідальність за який передбачена цією нормою, може бути скоєний в формі протиправної дії, тобто в формі залучення до вкладів грошових коштів, їх розміщення, а також відкриття і ведення банківських рахунків без оформленої належним чином у встановленому законом порядку банківської ліцензії. Суб' єктом проступку визнаються посадові особи банку, в обов' язки яких входить заява клопотання на отримання ліцензії, а також надання всієї необхідної для цього документації. Правопорушення у виді здійснення банківської діяльності без ліцензії скоюється умисно, тобто особи, які здійснюють таку діяльність, усвідомлюють протиправний характер свого діяння, передбачають його шкідливі наслідки і свідомо допускають настання цих наслідків.

Статтею 166-9 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за: порушення вимог щодо ідентифікації особи, яка здійснює фінансову операцію, порушення порядку реєстрації фінансових операцій, що підлягають первинному фінансовому моніторингу, неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інформації про такі фінансові операції спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, а також невиконання вимог щодо зберігання документів, які стосуються ідентифікації осіб, що здійснюють фінансові операції, та документації щодо проведених ними фінансових операцій; розголошення інформації, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, або факту надання такої інформації. Об'єктом, на який посягає це правопорушення, є суспільні відносини, що складаються з приводу забезпечення державою додержання законодавства в фінансовій сфері. Відповідно до ст.6 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» суб' єкт первинного фінансового моніторингу на підставі наданих оригіналів або належним чином завірених копій документів ідентифікує осіб, які здійснюють фінансові операції, що згідно з цим Законом підлягають фінансовому моніторингу. З метою ідентифікації резидентів визначаються: для фізичних осіб - прізвище, ім' я та по батькові, дата народження, серія та номер паспорта (або іншого документа, який посвідчує особу), дата видачі та орган, що його видав, місце проживання, ідентифікаційний номер згідно з Державним реєстром фізичних осіб - платників податків та інших обов' язкових платежів; для юридичних осіб - найменування, юридична адреса, документи про підтвердження державної реєстрації (включаючи установчі документи, інформацію щодо посадових осіб та їх повноважень тощо), ідентифікаційний код згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України, реквізити банку, в якому відкрито рахунок, та номер банківського рахунку. З метою ідентифікації нерезидентів визначаються: для фізичних осіб - прізвище, ім' я, по батькові (у разі його наявності), дата народження, серія та номер паспорта (або іншого документа, який посвідчує особу), дата видачі та орган, що його видав, громадянство, місце проживання або тимчасового перебування; для юридичних осіб - повне найменування, місцезнаходження та реквізити банку, у якому відкрито рахунок, і номер банківського рахунку. Суб' єкту первинного фінансового моніторингу надається також копія легалізованого витягу торговельного, банківського чи судового реєстру або засвідчене нотаріально реєстраційне посвідчення уповноваженого органу іноземної держави про реєстрацію відповідної юридичної особи. Об' єктивна сторона проступку, передбаченого частиною першою зазначеної норми, виражається в бездіяльності (наприклад, при не проведенні ідентифікації особи, що здійснює фінансову операцію, яка відповідно до вимог законодавства повинна бути підданий первинному фінансовому моніторингу) або в діянні (наприклад, при відкритті рахунку без ідентифікації особи, що здійснює таку операцію). З суб' єктивної сторони правопорушення характеризується умисними діями. Суб' єктом відповідальності за частиною першою зазначеної статті є посадові особи суб' єктів первинного фінансового моніторингу. Уповноваженому органу забороняється передавати будь-яку інформацію, що була отримана від суб'єктів первинного фінансового моніторингу, яка містить комерційну або банківську таємницю. Відповідно, частина друга статті 166-9 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність саме за розголошення інформації, яка надається уповноваженому органу з питань фінансового моніторингу. З суб' єктивної сторони частина друга статті 166-9 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає скоєння активної дії, що виражається в розголошенні інформації, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу.

13. Кримінальна відповідальність за порушення фінансового

законодавства.

Аналогічна ситуація вбачається і у кримінальному законодавстві. Розвиток ринкових відносин зумовив розширення тіньових схем і нелегальних методів отримання прибутку під видом підприємницької чи іншої господарської діяльності. Зазначені схеми негативно впливають на стан фінансової системи країни, що зумовило внесення до Кримінального кодексу складів злочину, які забезпечують захист і безпеку економіки України від протиправних посягань. Нижче наведена характеристика деяких складів злочину, в яких основним чи факультативним об' єктом виступає фінансова система та суміжні з нею сфери суспільних відносин. Статтею 199 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту, а також збут підробленої національної валюти України у виді банкнот чи металевої монети, іноземної валюти, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї. Дії, передбачені цією статтею, вважаються вчиненими у великому розмірі, якщо сума підробки у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян; в особливо великому розмірі - якщо сума підробки у чотириста і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Об' єктом злочину є встановлений законом порядок формування і функціонування грошової системи України як частини фінансової системи нашої держави. Деякі різновиди цього злочину мають транснаціональний характер. Кримінальне переслідування за фальшивомонетництво незалежно від національної належності підроблених грошових знаків та країни, в якій вчинено відповідний злочин, передбачено міжнародно-правовими договорами, учасницею яких є Україна. Предметом злочину є: 1) гроші; 2) державні цінні папери; 3) білети державної лотереї. Поняттям «гроші» охоплюються національна валюта України та іноземна валюта. Державними цінними паперами є облігації, казначейські зобов' язання, приватизаційні папери та векселі. Об' єктивна сторона злочину полягає у: 1) виготовленні; 2) зберіганні; 3) придбанні; 4) перевезенні; 5) пересиланні; 6) ввезенні в Україну або70 збуті зазначених вище предметів. Суб'єкт злочину загальний. Його суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом. Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну підробленої національної валюти, іноземної валюти, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї є злочинним лише тоді, коли ці дії вчинені з метою їх подальшого збуту. Встановлення наявності великого чи особливо великого розміру, як кваліфікуючих ознак даного злочину, має здійснюватися виходячи із розміру (грошового значення) неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, який відповідно до законодавства діяв на момент вчинення злочину.

Статтею 200 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за підробку документів на переказ, платіжних карток чи інших засобів доступу до банківських рахунків, а так само придбання, зберігання, перевезення, пересилання з метою збуту підроблених документів на переказ чи платіжних карток або їх використання чи збут. Під документами на переказ слід розуміти документ в паперовому або електронному виді, що використовується банками чи їх клієнтами для передачі доручень або інформації на переказ грошових коштів між суб' єктами переказу грошових коштів (розрахункові документи, документи на переказ готівкових коштів, а також ті, що використовуються при проведенні міжбанківського переказу та платіжного повідомлення, інші). Об'єктом злочину є встановлений порядок виготовлення, використання та обігу документів на переказ, платіжних карток чи інших засобів доступу до банківських рахунків, який забезпечує нормальне функціонування фінансової і, зокрема, банківської системи України. Предметом злочину є: 1) документи на переказ грошових коштів; 2) платіжні картки; 3) інші засоби доступу до банківських рахунків. Іншими засобами доступу до банківських рахунків слід вважати будь-які, крім документів на переказ та платіжних карток, документи чи предмети, із застосуванням яких особа може з відома працівників банку отримати доступ до певного банківського рахунка та можливість здійснювати операції з коштами, які знаходяться на такому рахунку. При вчиненні цього злочину придбання, зберігання, перевезення, пересилання з метою збуту, використання чи збуту, його предметом є лише підроблені документи на переказ чи підроблені платіжні картки. Об'єктивна сторона злочину полягає у: 1) підробці; 2) придбанні; 3) зберіганні; 4) перевезенні; 5) пересиланні; 6) використанні чи 7) збуті зазначених вище предметів. Суб' єктом злочину може бути будь-яка особа віком від шістнадцяти років. Суб' єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Обов' язковою ознакою підробки, придбання, зберігання, перевезення, пересилання, відповідних предметів злочину є мета їх збуту.

Статтею 201 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за контрабанду, тобто переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю, вчинене у великих розмірах, а також незаконне переміщення історичних та культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, радіоактивних або вибухових речовин, зброї та боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї та бойових припасів до неї), а так само контрабанда стратегічно важливих сировинних товарів, щодо яких законодавством встановлено відповідні правила вивезення за межі України. Контрабанда товарів вважається вчиненою у великих розмірах, якщо їх вартість у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Основним безпосереднім об' єктом злочину є встановлений порядок переміщення відповідних предметів через митний кордон України, що є необхідною умовою нормальної діяльності митних органів по стягненню передбачених законодавством платежів, які складають певну частину фінансової системи України, здійсненню митного контролю і митного оформлення предметів. Додатковим факультативним об'єктом контрабанди можуть виступати встановлений порядок обігу предметів дозвільної системи, порядок сплати податків, зборів та інших обов' язкових платежів, громадська безпека та здоров' я населення. Усі предмети контрабанди поділяються на дві групи: 1) предмети, яким притаманні спеціальні ознаки, що надають підстави для кваліфікації їх незаконного переміщення через митний кордон України за ст. 201 Кримінального кодексу України, незалежно від розміру контрабанди (наприклад, історичні цінності, отруйні та вибухові речовини, стратегічно важливі сировинні товари і т.д.); 2) товари, які вільно обертаються в Україні і незаконне переміщення яких через митний кордон України утворює склад злочину, передбаченого ст. 201 КК України, лише у випадку вчинення його у великих розмірах. Об' єктивна сторона контрабанди виражається в діях, які полягають у незаконному переміщенні відповідних предметів через митний кордон України. Обов' язковою ознакою складу злочину є місце його вчинення - це митний кордон. Митний кордон збігається з державним кордоном України, за винятком меж спеціальних митних зон. Вартість предметів контрабанди визначається за національною валютою України за допомогою нормативних актів про ціни та ціноутворення на відповідні товари, вільних ринкових цін на них, а у разі відсутності таких цін - на підставі висновків товарознавчої експертизи. Контрабанда, якщо метою незаконного переміщення предметів було ухилення від сплати обов' язкових платежів, кваліфікується за сукупність злочинів, передбачених ст. 201 та ст. 212 (ухилення від сплати податків, зборів, інших обов' язкових платежів) КК України. Контрабанда є злочином з формальним складом. До визначення моменту закінчення контрабанди потрібно підходити диференційовано і враховувати: відбувається ввезення чи вивезення предметів злочину, а також місце вчинення протиправних дій. Добровільна відмова від вчинення контрабанди можлива лише на стадії готування, при цьому вона виключається якщо особа видає предмети контрабанди у зв' язку з оголошенням їй рішення про проведення огляду. Суб' єктом злочину є осудна особа, яка досягла шістнадцятирічного віку. Суб' єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Статтею 204 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за незаконне придбання з метою збуту або зберігання з цією метою, а також збут чи транспортування з метою збуту незаконно виготовлених алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів; незаконне виготовлення алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів, шляхом відкриття підпільних цехів або з використанням обладнання, що забезпечує масове виробництво таких товарів. Об'єктом злочину є запроваджений з метою захисту фінансової системи та економічних інтересів держави, порядок виробництва й обігу підакцизних товарів. Додатковим факультативним об' єктом виступає життя і здоров' я людей, як споживачів недоброякісної підакцизної продукції. Предметом злочину є: 1) алкогольні напої ; 2) тютюнові вироби; 3) інші підакцизні товари. Акцизним збором визнається непрямий податок на окремі товари, визначені законом як підакцизні, який включається до ціни цих товарів. Акциз є одним із стабільних і суттєвих джерел поповнення бюджету держави, встановлюється, як правило на високоліквідну, високорентабельну чи монопольну продукцію, виконує не лише фіскальну, а й регулюючу, а інколи і природоохоронну функцію. Об'єктивна сторона злочину полягає у таких діях: 1) придбання незаконно виготовлених алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів; 2) зберігання таких товарів; 3) їх транспортування; 4) збут незаконно виготовлених підакцизних товарів; 5) незаконне виготовлення алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів. Придбання, зберігання, збут чи транспортування утворюють склад цього злочину за умови, що вони вчинюються незаконно, тобто є порушення вимог законодавства, що регулює питання обігу підакцизних товарів. За своєю конструкцією склад цього злочину є формальним. Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з дій, які альтернативно становлять його об' єктивну сторону. Суб' єкт злочину загальний. Суб' єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Обов' язковою ознакою суб' єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 Кримінального кодексу України, є мета збуту. Придбання, зберігання або транспортування незаконно виготовлених підакцизних товарів без мети збуту, а, наприклад, для власного споживання, розглядуваного складу злочину не утворює.

Статтею 207 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за умисне ухилення службових осіб підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності або осіб, які здійснюють господарську діяльність без створення юридичної особи, від повернення в Україну у передбачені законом строки виручки в іноземній валюті від реалізації на експорт товарів (робіт, послуг), або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, а також умисне приховування будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей. Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, товарів або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, чи приховування будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей визнаються вчиненими у великому розмірі, якщо ця виручка, товари або інші матеріальні цінності в тисячу і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян (у перерахунку у валюту України за офіційним курсом національної валюти, визначеним Національним банком України, на останній день строку, передбаченого законодавством для перерахування виручки в іноземній валюті з-за кордону). Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, товарів або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, чи приховування будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей визнаються вчиненими в особливо великому розмірі, якщо ця виручка, товари або інші матеріальні цінності у три тисячі і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян (у перерахунку у валюту України за офіційним курсом національної валюти, визначеним Національним банком України, на останній день строку, передбаченого законодавством для перерахування виручки в іноземній валюті з-за кордону). Основним безпосереднім об' єктом злочину є встановлений порядок здійснення міжнародних валютних розрахунків, покликаний забезпечувати надходження валютних коштів і формування валютних резервів держави, які складають вагому частку фінансової системи України. Додатковим обов' язковим об' єктом виступає закріплений законодавством порядок формування доходної сатини бюджету за рахунок збирання податків та інших обов' язкових платежів з доходів в іноземній валюті. Предметом злочину є:1) виручка в іноземній валюті від реалізації на експорт товарів, робіт, послуг; 2) товари та інші матеріальні цінності, отримані від цієї виручки. Доходи і дивіденди в іноземній валюті, одержані в результаті здійснення інвестиційної діяльності за межами України, не є виручкою резидентів в іноземній валюті. З об' єктивної сторони вчинення злочину можливе у двох формах: 1) умисне ухилення від повернення в Україну у передбачені законом строки виручки в іноземній валюті або матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки; 2) умисне приховування будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей. Такі діяння можуть проявлятись у діях або бездіяльності. Способами приховування валютної виручки є: 1) договірне зменшення валютно-розрахункових зобов' язань партнера-нерезидента; 2) оплати за її допомогою видатків з-за кордону, не пов' язаних з даною зовнішньоекономічною операцією; 3) заздалегідь погоджені з іноземним контрагентом, який в майбутньому придбає експортований товар, анулювання акредитиву або неакцептованість інкасо; 4) навмисне порушення вітчизняним експортером договірних умов, що обумовлює, зокрема, фіктивні виплати іноземному партнерові значних штрафних санкцій порушником контракту. Обов' язковою ознакою цього злочину у його першій формі є місце вчинення -територія іншої держави. Стосовно другої форми законодавець не вимагає, що виручка в іноземній валюті, яка приховується у будь-який спосіб, була отримана за експортовану продукцію обов' язково за межами України. Суб'єкт злочину спеціальний. Це: 1) службові особи підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності; 2) особи, які здійснюють господарську діяльність без створення юридичної особи. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Статтею 209 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за вчинення фінансової операції чи укладення угоди з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, а також вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення, а так само набуття, володіння або використання коштів чи іншого майна, одержаних внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів. Суспільно небезпечним протиправним діянням, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, відповідно до цієї статті є діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох і більше років (за винятком діянь, передбачених статтями 207 і 212 Кримінального кодексу України) або яке визнається злочином за кримінальним законом іншої держави і за таке ж саме діяння передбачена відповідальність Кримінальним кодексом України та внаслідок вчинення якого незаконно одержані доходи. Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, визнається вчиненою у великому розмірі, якщо предметом злочину були кошти або інше майно на суму, що перевищує шість тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, визнається вчиненою в особливо великому розмірі, якщо предметом злочину були кошти або інше майно на суму, що перевищує вісімнадцять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Основним безпосереднім об' єктом злочину є встановлений з метою захисту фінансової системи України, протидії залучення в економіку «брудних» коштів та виконання Україною взятих на себе міжнародно-правових зобов' язань порядок здійснення підприємницької та іншої господарської діяльності. Додатковим об' єктом можуть виступати інтереси правосуддя, нормальне функціонування фінансово-кредитної системи, право власності. Об'єктивна сторона злочину досить детально описана диспозицією зазначеної статті. При цьому слід враховувати, що не має значення, чи майно здобуте злочинним шляхом на території України чи за її межами. Розглядуваний склад злочину сформульований законодавцем як формальний. Із суб' єктивної сторони цей злочин є лише умисним. Суб' єктом злочину може бути як особа, яка здобула злочинним шляхом грошові кошти та інше майно, так і будь-яка інша особа, яка здійснює зазначені у диспозиції ч. 1 ст. 209 КК України діяння з метою легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом іншими особами.

Статтею 209-1 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за повторне умисне неподання інформації про фінансові операції або повторне умисне подання завідомо недостовірної інформації про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов'язковому фінансовому моніторингу, спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу. Незаконне розголошення у будь-якому вигляді інформації, яка надається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, особою, якій ця інформація стала відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю. Основний об' єкт злочину - встановлений законодавством порядок подання інформації про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов' язковому фінансовому моніторингу. Додатковим факультативним об' єктом злочину виступають економічна безпека держави, належне функціонування фінансової системи, а також щодо ч. 2 ст. 209-1 КК України -конституційні права і законні інтереси громадян. Предметом злочину, передбаченого ч. 1 209-1 КК України, є інформація про фінансові операції, які мають ознаки, вказані у ч. 7 ст. 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації «відмиванню» доходів, одержаних злочинним шляхом». Предметом злочину, передбаченого ч. 2 209-1 КК України, є будь-яка інформація щодо здійснення фінансового моніторингу, яка має бути надана уповноваженому органу. З об' єктивної сторони злочин, передбачений ч.1 цієї статті, характеризується вчиненням одного з двох альтернативних діянь: 1) повторне умисне неподання інформації про відповідні фінансові операції; 2) повторне умисне подання уповноваженому органу завідомо недостовірної інформації про відповідні фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов' язковому фінансовому моніторингу. Злочин вважається закінченим з моменту закінчення доби, яка є останнім днем відповідної інформації. Суб' єкт злочину спеціальний: працівники юридичних осіб - суб' єктів первинного фінансового моніторингу, які призначені відповідальними за проведення фінансового моніторингу чи на яких покладені обов' язки відповідального працівника згідно із законодавством. Із суб' єктивної сторони злочин характеризується лише умисною виною, вид умислу - прямий. Склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 209-1 КК України, з об' єктивної сторони виражається у незаконному доведенні інформації, яка надається уповноваженому органу, а також іншої інформації з питань фінансового моніторингу. Суб' єктом злочину є особи, які незаконно розголосили зазначену вище інформацію, що стала їм відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов' язків. Із суб' єктивної сторони злочин характеризується умисною виною, вид умислу - прямий.

Статтею 210 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за використання службовою особою бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню або в обсягах, що перевищують затверджені межі видатків, а так само недотримання вимог щодо пропорційного скорочення видатків бюджету чи пропорційного фінансування видатків бюджетів усіх рівнів, як бюджетні кошти це встановлено чинним бюджетним законодавством, якщо предметом цих діянь були у великих розмірах. Великим розміром бюджетних коштів відповідно до статей 210, 211 цього Кодексу вважається сума, що в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Особливо великим розміром бюджетних коштів відповідно до статей 210, 211 цього Кодексу вважається сума, що в три тисячі і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Основний безпосередній об' єкт злочину - встановлений законодавством порядок виконання державного і місцевих бюджетів, порядок використання бюджетних ресурсів, покликаних з фінансового боку забезпечувати виконання державними органами та органами місцевого самоврядування покладених на них завдань і функцій. Предметом злочину є бюджетні кошти. З об' єктивної сторони вчинення злочину можливе у чотирьох альтернативних формах: 1) використання бюджетних коштів всупереч їх цільовому призначенню; 2) використання бюджетних коштів в обсягах, що перевищують затверджені межі видатків; 3) недотримання вимог щодо пропорційного скорочення видатків бюджету; 4) недотримання вимог щодо пропорційного фінансування видатків бюджетів усіх рівнів. Злочин вважається закінченим з моменту вчинення одного з чотирьох діянь, передбачених диспозицією зазначеної статті. Суб'єкт злочину спеціальний. Насамперед це службова особа, на яку покладено виконання функцій розпорядника бюджетних коштів. Суб' єктивна сторона злочину характеризується умислом.

Статтею 211 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за видання службовою особою нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку, якщо предметом таких дій були бюджетні кошти у великих розмірах. Об'єкт злочину збігається з об'єктом злочину, передбаченого ст. 210 КК України. З об' єктивної сторони злочин може бути вчинений лише шляхом дій у формі видання всупереч законом порядку нормативно - правового або розпорядчого акту, який змінює доходи або видатки бюджету. Злочин вважається закінченим з моменту видання службовою особою відповідного акту. Та обставина, набрав чині цей акт законної сили не впливає на визнання злочину закінченим. Суб' єкт злочину спеціальний. Це відповідна службова особа, на яку покладено виконання функцій розпорядника бюджетних коштів. Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом. Суб' єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Статтею 212 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за умисне ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, що входять в систему оподаткування, введених у встановленому законом порядку, вчинене службовою особою підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності або особою, що займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи чи будь-якою іншою особою, яка зобов'язана їх сплачувати, якщо ці діяння призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах. Особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені частиною першою та другою цієї статті, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки, збори (обов' язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня). Під значним розміром коштів слід розуміти суми податків, зборів і інших обов' язкових платежів, які в тисячу і більше разів перевищують установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, під великим розміром коштів слід розуміти суми податків, зборів і інших обов' язкових платежів, які в три тисячі і більше разів перевищують установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, під особливо великим розміром коштів слід розуміти суми податків, зборів, інших обов' язкових платежів, які в п' ять тисяч і більше разів перевищують установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Об' єктом злочину є встановлений законодавством порядок оподаткування юридичних і фізичних осіб, який забезпечує за рахунок надходження податків, зборів та інших обов' язкових платежів формування доходної частини державного та місцевого бюджетів, а також державних цільових фондів. Предмет злочину - податки, збори та інші обов' язкові платежі що входять у систему оподаткування і введені у встановленому законом порядку. Перелік загальнодержавних і місцевих податків і зборів міститься в Законі України «Про систему оподаткування». Об' єктивна сторона злочину характеризується сукупністю трьох ознак: 1) діяння - ухилення від сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів, що входять до системи оподаткування; 2) суспільно небезпечні наслідки у вигляді фактичного ненадходження податків, зборів та інших обов' язкових платежів до бюджетів чи державних цільових фондів. Описовий характер диспозиції зазначеної статті робить необхідним у кожному конкретному випадку звертатись до податкового законодавства, яке визначає конкретних платників, їхні обов' язки, строки і механізм сплати платежів, що врешті-решт визначає специфіку злочинних дій спрямованих на ухилення. До найбільш поширених способів цього злочину належать: неподання документів, пов' язаних з обчисленням і сплатою податків, зборів та інших обов' язкових платежів; приховування та заниження об' єкта оподаткування; умисне заниження податкових ставок; умисне неправильне обчислення сум податків або бази оподаткування; обманні маніпуляції з податковими пільгами. Злочин вважається закінченим з наступного дня після настання строку, до якого мав бути сплачений податок, збір чи інший обов' язковий платіж. Суб' єкт злочину спеціальний. Це: 1) службова особа підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності; 2) особа, яка займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи; 3) будь-яка інша особа, яка зобов' язана сплачувати податки, збори та інші обов' язкові платежі. Суб' єктивна сторона злочину характеризується умислом. Для застосування ч. 4 ст. 212 КК України стосовно звільнення від кримінальної відповідальності, щоб особа, яка вчинила ухилення від оподаткування, сприяла розкриттю і розслідуванню злочину або щиросердно покаялася у вчиненому.

Статтею 214 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за ухилення від передбачених законом обов'язкової здачі на афінаж або обов'язкового продажу видобутих із надр, отриманих із вторинної сировини, піднятих чи знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, якщо це діяння вчинене у великому розмірі, а також ухилення від обов'язкової здачі на афінаж або для обов'язкового продажу скуплених дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, ювелірних чи побутових виробів з них або лому таких виробів. Порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння визнається здійсненим у великому розмірі, якщо вартість вказаних у цій статті предметів, не зданих або не проданих, перевищує п' ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Об'єктом злочину є економічна система України в частині забезпечення обов' язкової здачі на афінаж або обов' язкового продажу дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння. Предметом злочину закон визнає: 1) видобуті з надр, отримані з вторинної сировини, підняті чи знайдені дорогоцінні метали чи дорогоцінне каміння; 2) скуплені дорогоцінні метали, дорогоцінне каміння, ювелірні чи побутові вироби з них; 3) скуплений лом ювелірних чи побутових виробів із дорогоцінних металів. Об'єктивна сторона злочину полягає в ухиленні від обов' язкової здачі на афінаж або обов' язкового продажу державі предметів злочину. Афінаж - це металургійний процес одержання дорогоцінних металів високої чистоти шляхом відділення від них забруднюючих домішок. Злочин вважається закінченим з моменту, коли суб' єкт господарської діяльності повинен був здійснити обов' язкову здачу чи обов' язків продаж наявних у нього предметів злочину і не здійснив їх. Суб' єктом злочину можуть бути службова особа суб' єкта господарської діяльності, яка здійснює видобування, переробку, скуповування дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння або індивідуальний підприємець. З суб' єктивної сторони злочин характеризується виною у формі прямого умислу.

Статтею 216 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору або контрольних марок для маркування упаковок примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних чи голографічних захисних елементів. Основним безпосереднім об' єктом злочину є фінансова система держави в частині встановленого законодавством порядку сплати акцизного збору на алкогольні напої і тютюнові вироби та надходжень від реалізації контрольних марок для маркування упаковок примірників аудіовізуальних творів та фонограм. Предметом злочину є: 1) марки акцизного збору на алкогольні напої і тютюнові вироби; 2) контрольні марки для маркування упаковок примірників аудіовізуальних творів та фонограм; 3) голографічні захисні елементи. Об' єктивна сторона злочину полягає у вчиненні однієї з таких дій: 1) незаконне виготовлення марок акцизного збору, контрольних марок для маркування упаковок примірників аудіовізуальних творів, фонограм та голографічних захисних елементів; 2) їх підроблення; 3) використання незаконно виготовлених, незаконно одержаних або підроблених марок акцизного збору, контрольних марок чи голографічних захисних елементів; 4) збут незаконно виготовлених, незаконно одержаних або підроблених марок акцизного збору, контрольних марок чи голографічних захисних елементів. Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої з перерахованих дій. Суб'єктом злочину у формі незаконного виготовлення марок акцизного збору, контрольних марок і голографічних захисних елементів є працівники спеціалізованих підприємств, які здійснюють їх виготовлення. Суб' єкт злочину в інших його формах загальний. З суб' єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом.

Статтею 218 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за завідомо неправдиву офіційну заяву громадянина -засновника або власника суб'єкта господарської діяльності, а також службової особи суб'єкта господарської діяльності, а так само громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов'язань перед бюджетом, якщо такі дії завдали великої матеріальної шкоди кредиторам або державі. У статтях 218 - 223 цього Кодексу матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п' ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. За своїм характером дії, передбачені зазначеною нормою, є особливою формою обману внаслідок якого може бути заподіяна майнова шкода фінансовій системі держави та багатьом суб' єктам підприємницької і господарської діяльності. Об' єктом цього злочину та злочинів, передбачених ст.ст.219-221 КК України, є встановлений законодавством порядок здійснення господарської діяльності у частині забезпечення інтересів громадян, юридичних осіб та фінансової системи держави від ризиків, пов' язаних з неплатоспроможністю суб' єктів господарської діяльності, яка юридично фіксується під час розгляду справ про банкрутство такого суб' єкта. Внаслідок ідентичності об'єктів злочину склади злочинів передбачених ст.ст. 219-221 КК України в даній роботі детально не розглядаються. Об' єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 218 КК України полягає у діях, змістом яких є завідомо неправдива офіційна заява про фінансову неспроможність юридичної особи виконати вимоги з боку кредиторів і зобов' язання перед бюджетом. Зазначена заява має бути офіційною, ознакою складу є фактичне подання цієї заяви до господарського суду. Злочин вважається закінченим з моменту настання передбачених законом наслідків - заподіяння великої матеріальної шкоди. Суб' єктом злочину закон визнає: 1) громадянина - засновника або власника суб' єкта господарської діяльності; 2) службову особу суб' єкта господарської діяльності; 3) громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності. При цьому суб' єктом може бути визнана особа, яка підписала свідомо неправдиву заяву і направила її до господарського суду або ж, використовуючи свої службові повноваження, ухвалила рішення (віддала розпорядження) про складання чи подання до господарського суду такої заяви. Суб' єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, який обов' язково включає усвідомлення винним неправдивості факту фінансової неспроможності, про який ідеться у поданій ним офіційній заяві.

Статтею 222 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за надання громадянином-підприємцем або засновником чи власником суб'єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб'єкта господарської діяльності завідомо неправдивої інформації органам державної влади, органам влади Автономної Республіки Крим чи органам місцевого самоврядування, банкам або іншим кредиторам з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків у разі відсутності ознак злочину проти власності. Об'єктом злочину є встановлений законодавством порядок фінансування, кредитування і оподаткування господарської діяльності, права і законні інтереси кредиторів. Об' єктивна сторона злочину полягає в активній поведінці - у наданні вказаними у диспозиції зазначеної статті особами органам державної влади чи органам місцевого самоврядування, банкам, іншим кредиторам свідомо неправдивої інформації з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків. Наданні завідомо неправдивої інформації - це обман держави або кредиторів, який набуває письмової форми і супроводжується використанням підроблених або іншим чином сфальсифікованих документів. Злочин вважається закінченим з моменту надання конкретному адресату відповідної інформації незалежно від того вдалося чи ні винному отримати той чи інший фінансовий ресурс, заподіяно чи ні потерпілому реальна майнова шкода. Суб' єкт злочину спеціальний. Це: 1) громадянин, який займається зареєстрованою підприємницькою діяльністю індивідуально, без створення юридичної особи; 2) засновник або власник суб' єкта господарської діяльності; 3) службова особа юридичної особи -суб'єкта господарської діяльності. Суб'єктивна сторона злочину характеризується виною у вигляді прямого умислу та спеціальною метою -отримати вказаний у ст. 222 КК України різновид фінансових ресурсів або пільгу щодо податків.

Статтею 223 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за випуск (емісію) громадянином або службовою особою суб' єкта господарської діяльності цінних паперів у формі їх відкритого розміщення без реєстрації емісії у встановленому законом порядку.

Внесення громадянином або службовою особою суб' єкта господарської діяльності в документи, які подаються для реєстрації емісії цінних паперів, завідомо недостовірної інформації, а також затвердження таких документів, якщо ці дії заподіяли велику матеріальну шкоду інвесторові. Об' єктом злочину є встановлений законом порядок випуску (емісії) та обігу цінних паперів порушення якого може призвести до дестабілізації державної фінансової системи, ринку цінних паперів України, погіршення загальної економічної ситуації в Україні, заподіяння майнової шкоди громадянам та юридичним особам. Предметом злочину є: 1) цінні папери, емісія яких має здійснюватися у формі відкритого розміщення за умови реєстрації випуску уповноваженими державними органами; 2) документи, які подаються для реєстрації емісії цінних паперів. Об' єктивна сторона злочину може проявитися у формі: 1) здійснення емісії цінних паперів у формі їх відкритого розміщення без реєстрації емісії у встановленому законом порядку; 2) внесення в документи, які подаються для реєстрації емісії цінних паперів, свідомо недостовірної інформації, а також затвердження таких документів. Злочин у першій його формі (ч. 1 ст.223 Кримінального кодексу України) слід вважати закінченим з моменту передачі емітентом чи торговцем цінними паперами покупцеві чи іншому набувачеві хоча б одного сертифіката незареєстрованих документарних цінних паперів, а також перерахування покупцеві чи іншому набувачеві хоча б однієї одиниці незареєстрованих бездокументарних цінних паперів. Злочин у другій його формі (ч. 2 ст.223 Кримінального кодексу України) є закінченим з моменту заподіяння великої матеріальної шкоди інвестору. Суб' єктом злочину закон називає громадянина або службову особу суб' єкта підприємницької діяльності. Його співучасниками, крім службових осіб юридичної особи, емітента цінних паперів, можуть бути і відповідні працівники юридичних осіб - торговців цінними паперами, а також і працівники юридичної служби, яка веде реєстр власників цінних паперів, якщо вони внесли до реєстру дані про власників цінних паперів, знаючи, що ці цінні папери випущено без належної реєстрації. Громадянин може бути суб'єктом цього злочину у випадках, коли він є засновником акціонерного товариства. Суб' єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Ставлення до наслідків передбачених ч. 2 ст.223 Кримінального кодексу України (заподіяння великої матеріальної шкоди інвесторові), може характеризуватися прямим або непрямим умислом.

Статтею 224 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за виготовлення з метою збуту, збут чи використання іншим чином підроблених недержавних цінних паперів. Об'єктом злочину є встановлений законом порядок виготовлення та обігу недержавних цінних паперів. Предметом злочину є недержавні цінні папери, якими можуть бути: акції, облігації підприємств, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати і т.д. Об'єктивна сторона злочину полягає у: 1) виготовленні з метою збуту підроблених недержавних цінних паперів; 2) їх збуті; 3) використання їх іншим чином. Виготовлення «акцій» чи інших «цінних паперів» неіснуючої юридичної особи не утворює складу даного злочину, однак виготовлення таких предметів з метою подальшого їх використання слід визнавати готуванням до шахрайства. Суб'єкт злочину загальний. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Склад розглядуваного злочину утворює лише таке виготовлення зазначених вище предметів, яке здійснюється з метою подальшого їх збуту.

Статтею 234 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за продаж або інша незаконну передачу приватизаційних паперів особою, яка не є власником цих документів, їх купівля або розміщення та інші операції з приватизаційними документами без належного дозволу; викрадення приватизаційних паперів. Об'єкт злочину -встановлений порядок випуску та обігу приватизаційних паперів. Предметом злочину є приватизаційні папери. Приватизаційні папери - це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду. Об' єктивна сторона злочину полягає у: 1) незаконному продажу приватизаційних паперів; 2) іншій їх незаконній передачі особою, яка не їх власником; 3) їх купівлі, розміщенні та інших операціях з приватизаційними паперами без належного дозволу; 4) викраденні приватизаційних паперів. Продаж або інша незаконна передача приватизаційних паперів утворюють склад даного злочину лише у разі, коли вони здійснюються особами, які не є власниками відповідних паперів. Під іншою незаконною передачею приватизаційних паперів слід розуміти їх відчуження будь-яким іншим, крім продажу, способом. Злочин вважається закінченим з моменту вчинення одного із вказаних у ст.234 КК України, діянь. Суб' єкт злочину загальний. Суб' єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

14. Фінансова відповідальність за порушення фінансового

законодавства.

На теперішній час як практикуючи юристи, так і науковці дедалі все частіше піднімають питання щодо необхідності законодавчого введення так званої «фінансової відповідальності». Діюче законодавство містить неодноразові приклади, коли на юридичних осіб покладаються грошові санкції за порушення тих чи інших норм, а саме: податкових, бюджетних, митних, в сфері касової дисципліна і т.п. Трансформація системи фінансово-правового регулювання та інтенсивний розвиток фінансового законодавства в Україні зумовили формування значного законодавчого масиву, в якому закріплено підстави відповідальності, санкції за порушення фінансово-правових норм і визначено процесуальний порядок застосування цих санкцій. Формування зазначеного нормативного масиву відбувалося за різними напрямами. По-перше, як на рівні законів, так і підзаконних нормативних актів. По-друге, ці норми отримували різне галузеве закріплення: було встановлено кримінальну відповідальність за ухилення від сплати податків, нецільове використання бюджетних коштів; до Кодексу про адміністративні правопорушення було включено окремі статті, які передбачають адміністративну відповідальність за порушення фінансового законодавства; в Декреті Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» закріплено фінансові санкції за порушення валютного законодавства.

Однак і дотепер науковці і практики мають протилежні погляди з цього питання: від визнання фінансово-правової відповідальності окремим видом юридичної відповідальності до повного заперечення наявності цього виду юридичної відповідальності. На думку Кучерявенка М.П., відповідальність за порушення фінансового законодавства слід розглядати як комплексну категорію, яка включає відносно відокремлені блоки, залежно від інституційної належності фінансово-правових норм, що порушуються під час вчинення протиправного діяння в сфері фінансової діяльності держави. Такими блоками, зокрема, є: відповідальність за порушення бюджетного законодавства, передбачена главою 18 Бюджетного кодексу України; відповідальність за порушення податкового законодавства (до прийняття Податкового кодексу механізм реалізації відповідальності за податкові правопорушення закріплено в Законі України «Про порядок погашення зобов' язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», Законі України «Про державну податкову службу в Україні», Кодексі України про адміністративні правопорушення та інших нормативних актах. Як окремі елементи можна розглядати відповідальність за порушення правил здійснення розрахункових операцій із застосуванням реєстраторів розрахункових операцій, передбачену Законом «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», відповідальність за порушення встановленого порядку обігу готівки відповідно до Указу Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки», відповідальність за порушення валютного законодавства, встановлену Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», а також іншими актами валютного законодавства.

Кожен із зазначених елементів має специфіку, зумовлену характером відносин у окремих сегментах фінансової діяльності. Але разом з тим їм усім притаманні обов' язкові ознаки, властиві юридичній відповідальності в цілому:

а) підставою відповідальності є вчинення правопорушення;

б) відповідальність за порушення фінансового законодавства виступає як форма реалізації державного примусу за порушення приписів фінансово-правових норм;

в) полягає у застосуванні до правопорушника негативних наслідків, передбачені санкціями фінансово-правових норм, які мають майновий характер і виражені переважно в грошовій формі.

Розглядаючи проблему правової природи відповідальності за порушення фінансового законодавства, слід визначити її співвідношення з іншими видами юридичної відповідальності.

Конституційною нормою (п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України) встановлено, що виключно законами України визначають засади цивільно­правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Конституційний Суд України в Рішенні від 30 травня 2001 року №7-рп /2001 у справі №1-22/2001 (справа про відповідальність юридичних осіб) відзначив, що вказаною нормою Конституції безпосередньо не встановлено види юридичної відповідальності. Таким чином, логічним є припущення, що перелік видів юридичної відповідальності включає також і інші види, які безпосередньо не вказано в Конституції. Додатковим аргументом на користь цього погляду може бути наступне положення. Пунктом 17.1.9. ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов' язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» передбачено сплату штрафу в разі, коли платник податків здійснює продаж (відчуження) товарів (продукції) або здійснює грошові виплати без попереднього нарахування та сплати податку, збору (обов' язкового платежу) якщо відповідно до законодавства таке нарахування та сплата є обов' язковою передумовою такого продажу (відчуження) або виплати. До того ж законодавець зауважує, що сплата зазначеного штрафу не звільняє платника податків від адміністративної або кримінальної відповідальності та / або конфіскації таких товарів (продукції), або коштів відповідно до закону.

Останнє положення має особливе значення з урахуванням ч. 1 ст. 61 Конституції України: «ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення». Таким чином, у п. 17.1.9. ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» законодавець безпосередньо відокремлює штрафні санкції (штраф ) за порушення податкового законодавства від адміністративної відповідальності, а відповідальність за порушення податкового законодавства в такому випадку треба визнати елементом окремого виду юридичної відповідальності, а саме відповідальності за порушення фінансового законодавства.

З огляду на викладене слід зазначити, що відповідальність за порушення фінансового законодавства виступає як форма реалізації державного примусу, що виникає в разі вчинення порушення приписів фінансово-правових норм і полягає в застосуванні спеціально вповноваженими державними органами до правопорушника передбачених законом санкцій. Проаналізувавши кримінальну, адміністративну та інші галузі законодавства, якими передбачена відповідальність суб' єктів, які ведуть господарську діяльність, можна виділити основні підстави відповідальності за порушення фінансового законодавства.

В юридичній науці загальноприйнятим є підхід до визнання правопорушення як підстави для юридичної відповідальності. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 2 Кримінального кодексу України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Підставою адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення (проступок), поняття якого сформульовано в ч. 1 ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Таким чином, для кожного виду юридичної відповідальності головним, системоутворюючим елементом виступає саме поняття відповідного правопорушення.

До деяких нормативних актів України були введені поняття фінансового правопорушення. В п. 1.5.3 Інструкції про порядок проведення ревізій і перевірок державною контрольно-ревізійною службою в Україні, затвердженої наказом Головного контрольно-ревізійного управління України від 3 жовтня 1997 року №12 було вказано, що «фінансове правопорушення - дія або бездіяльність органів держаної влади, місцевого самоврядування, суб' єктів господарювання всіх форм власності, об'єднань громадян, посадових осіб, громадян України та іноземних громадян, наслідком яких стало невиконання фінансово-правових норм». Якщо використовувати такий підхід, то констатувати наявність фінансового правопорушення слід у випадку порушення фінансово-правових норм.

В окремих статтях Бюджетного та Податкового кодексів України законодавці різних країн формулюють поняття бюджетних чи податкових правопорушень. Відповідно до ст. 116 Бюджетного кодексу України бюджетним правопорушенням визнають недотримання учасником бюджетного процесу встановленого цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про його виконання. В Податковому кодексі Російської Федерації (ст. 106) податковим правопорушенням визнають винно вчинене протиправне (тобто те, що порушує законодавство про податки й збори) діяння (дію або бездіяльність) платника податків, податкового агента та інших осіб, за які цим Кодексом установлено відповідальність.

Яким же чином законодавець формулює склади правопорушень щодо фактів недотримання вимог фінансового законодавства і які специфічні ознаки вони мають при забезпеченні стабільної діяльності економічної системи держави в цілому? Щоб надати відповідь на це питання слід докладніше розкрити деякі теоретичні аспекти складу правопорушення. Склад правопорушення включає наступні елементи: 1) об' єкт правопорушення; 2) об'єктивна сторона правопорушення; 3) суб'єкт правопорушення; 4) суб'єктивна сторона правопорушення. Теоретично обґрунтованим підходом під час визначення об' єкта правопорушення є його диференціація на загальний, родовий і безпосередній. Загальним об' єктом фінансових правопорушень є врегульовані нормами фінансового права суспільні відносини в сфері фінансової діяльності держави, тобто в процесі формування, розподілу й використання грошових коштів бюджетів і державних цільових фондів. Слід відзначити, що ці відносини є публічно-правовими, врегульованими імперативними фінансово-правовими нормами.

Для того, щоб правильно визначити родовий об' єкт фінансових правопорушень слід виходити із системи фінансового права як об' єктивно існуючої сукупності фінансово-правових інститутів, які об' єднують норми, що регулюють відносно відокремлені групи специфічних фінансових відносин. Цей принцип покладено в основу законодавчого відокремлення певних видів фінансових порушень (порушення бюджетного, податкового, валютного законодавства тощо).

Безпосереднім об' єктом фінансових правопорушень виступають конкретні відносини, на які посягає правопорушник. Прикладами таких об'єктів слід вважати механізм бюджетного планування, порядок цільового використання бюджетних коштів, вимоги щодо ведення бухгалтерського обліку й складання звітності про виконання бюджетів; стосовно порушень податкового законодавства - встановлено порядок ведення податкового обліку, правильність нарахування та своєчасність внесення до бюджетів сум податків і зборів або порядок здійснення операцій з активами, які перебувають у податковій заставі.

Об'єктивна сторона фінансового правопорушення характеризує його зовнішній прояв. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є діяння в формі дії (активної поведінки) або бездіяльності (пасивної поведінки). Закріплення об' єктивної сторони правопорушення є практичною стороною реалізації його протиправності. Діяння завжди описується законодавцем у диспозиції фінансово-правової норми або безпосередньо випливає з її змісту. Зокрема, об' єктивна сторона бюджетного правопорушення, передбаченого ст. 119 Бюджетного кодексу України, полягає в нецільовому використанні бюджетних коштів, тобто витрачанні їх на цілі, що не відповідають бюджетним призначенням, встановленим законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет, виділеним бюджетним асигнуванням чи кошторису. В окремих випадках законодавець деталізує об'єктивну сторону правопорушень шляхом закріплення її факультативних ознак, пов' язуючи з цим міру відповідальності: відповідно до п. 17.1.7 ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов' язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» розмір штрафу за порушення строку сплати узгодженої суми податкового зобов' язання залежить від тривалості затримки такої сплати платником податків.

Основною ознакою об' єктивної сторони значної кількості порушень фінансового законодавства є протиправна бездіяльність. Це зумовлено тим, що зобов' язані суб' єкти фінансових правовідносин не виконують власні обов' язки. Наприклад, змістом податкового обов' язку в широкому сенсі є обов' язок платника податків вести податковий облік, своєчасно й у повному обсязі сплачувати податки та збори (обов' язкові платежі), а також подавати до податкового органу податкову звітність. Тому в разі неподання податкової декларації у строки, визначені законодавством, платник податків сплачує штраф (п. 17.1.7 ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»). Бездіяльність, що полягає в невиконанні резидентами вимог щодо порядку й строків декларування валютних цінностей та іншого майна, яке перебуває за межами України, передбачених ч. 1 ст. 9 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» тягне за собою накладення штрафу згідно з Положенням про валютний контроль, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 8 лютого 2000 року № 49.

Окремо слід виділити відповідальність за порушення бюджетного законодавства. Бюджетні правовідносини нерозривно пов' язані с грошовою та фінансовою системою держави та виступають одним Ії основних її компонентів.

Підставою відповідальності за порушення бюджетного законодавства є бюджетне правопорушення, поняття якого сформульовано в ст. 116 Бюджетного кодексу України: «бюджетним правопорушення визначається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету».

Суб' єктом бюджетного правопорушення може виступати лише учасник бюджетного процесу. Відповідно до ст. 20 Бюджетного кодексу учасниками бюджетного процесу є органи та посадові особи, яких наділено бюджетними повноваженнями. Бюджетними повноваженнями визнають права й обов' язки учасників бюджетних правовідносин. Враховуючи положення цієї статті, суб' єктом бюджетного правопорушення може бути учасник бюджетних правовідносин, який не є органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування або бюджетною установою. В окремих випадках, і це безпосередньо передбачено в ч. 2 ст. 21 Бюджетного кодексу, учасниками бюджетних правовідносин є фізичні та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів). Таким чином, одержувачів бюджетних коштів слід також вважати потенційними учасниками бюджетного процесу та, відповідно, суб' єктами бюджетних правопорушень.

Такий висновок відповідає ст. 118 Бюджетного кодексу, в якій законодавець закріпив перелік заходів, що застосовують до розпорядників і одержувачів бюджетних коштів за вчинені ними бюджетні правопорушення:

1) застосування адміністративних стягнень до осіб, винних у бюджетних правопорушеннях відповідно до закону;

2) зупинення операцій з бюджетними коштами.

Зупинення операцій з бюджетними коштами полягає в зупиненні будь-яких операцій зі здійснення платежів з рахунку порушника бюджетного законодавства. Механізм зупинення операцій з бюджетними коштами визначає Кабінет Міністрів України. Бюджетний кодекс (ч. 1 ст. 121) передбачає, що особи, винні в порушенні бюджетного законодавства, несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законами України. Бюджетне правопорушення, вчинене розпорядником або одержувачем бюджетних коштів, може бути підставою для притягнення до відповідальності згідно з законом його керівника чи інших відповідальних посадових осіб, залежно від характеру вчинених ними діянь.

Одним із основних принципів бюджетної системи є принцип цільового використання бюджетних коштів, який полягає в використанні бюджетних коштів лише на цілі, визначені бюджетними призначеннями. Порушення цього принципу має наслідком зменшення асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на суму коштів, які витрачено не за цільовим призначенням, і притягнення відповідальних осіб до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності в порядку, визначеному законами України.

Адміністративну відповідальність за нецільове використання бюджетних коштів передбачено в ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Кримінальну відповідальність за нецільове використання бюджетних коштів передбачено ст. 210 Кримінального кодексу України. Характеристика складів зазначених правопорушень була надана раніше.

Деякі науковці виділять фінансову відповідальність за порушення податкового законодавства. Законодавче закріплення застосування штрафних санкцій до юридичних осіб за порушення податкового законодавства зумовлює потребу розгляду питання щодо правової природи цих санкцій. Ю.П.Битяк відзначає, що для підвищення ефективності законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб слід чітко визначити загальні засади такої відповідальності та встановити механізм притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності. Оскільки на сьогодні Кодекс про адміністративні правопорушення України не визнає юридичних осіб суб' єктами адміністративних правопорушень, то потрібно з' ясувати важливе теоретичне й практичне питання щодо належності штрафних санкцій, які застосовують до платників податків, - юридичних осіб до певного виду юридичної відповідальності.

Визнаючи фінансову відповідальність самостійним видом юридичної відповідальності, фахівці вказують на головну її особливість, яка полягає в тому, що крім штрафних санкцій, вона передбачає й право відновлювальні санкції, які стимулюють виконання фізичними та юридичними особами обов' язків, передбаченим фінансовим (податковим) законодавством, а також забезпечують компенсацію шкоди, завданої державі в результаті їхньої протиправної поведінки.

Заходами фінансової відповідальності за порушення податкового законодавства слід вважати передбачені санкції податково-правової норми, штрафні (фінансові) санкції та пеню. Їхні особливості:

- застосовують у разі вчинення порушення норм податкового законодавства, й полягають у додаткових майнових стягненнях;

- виступають як міра державного примусу, яку застосовують до правопорушників;

- мають за мету покарання правопорушників, а також компенсацію майнових втрат бюджетів і державних цільових фондів внаслідок ненадходження або несвоєчасного надходження податків і зборів;

- мають майновий (грошовий) характер.

Відповідно до п. 1.5 ст. 1 Закону України «Про порядок погашення зобов' язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» штрафною санкцією (штрафом) є плата в фіксованій сумі або у вигляді відсотків від суми податкового зобов' язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яку стягують із платник а податків у зв' язку з порушенням ним правил оподаткування, визначеними відповідними законами. Штрафні санкції накладають контролюючі органи, в окремих випадках самостійно нараховує й сплачує платник податків.

Механізм застосування штрафних санкцій до платників податків за порушення правил оподаткування деталізовано в Інструкції про порядок застосування та стягнення сум штрафних (фінансових) санкцій органами державної податкової служби, яку затверджено наказом Державної податкової адміністрації України від 17 березня 2001 року № 110.

Поряд зі штрафом, сплату пені також слід розглядати як міру фінансової відповідальності, а саме як плату у вигляді відсотків, нарахованих на суму податкового боргу (без урахування пені), що стягують із платника податків у зв' язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов' язання. В цьому законодавчому визначенні пені, закріпленому в п. 1.4. ст. 1 Закону України «Про порядок погашення зобов' язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», слід особливо відзначити, що підставою її нарахування є саме порушення терміну погашення податкового зобов' язання.

У податковому праві пеня має подвійну природу. По-перше, вона є способом забезпечення виконання обов' язку зі сплати податків і зборів. До того ж вона виконує стимулюючу функцію. По-друге, пеня є санкцією з порушення встановленого законодавством терміну сплати суми податкового зобов' язання, а тому виступає мірою відповідальності. Відповідальність передбачає застосування санкцій, спрямованих на відновлення порушеного права, примусове виконання обов'язків, усунення протиправного стану. Отже, зазначена санкція, на нашу думку, окрім виховної функції має виконувати роль компенсаційної виплати на користь держави, що ставить за мету скоригувати негативні наслідки, які були спричинені державному бюджету внаслідок скоєного правопорушення.

Порядок ведення органами державної податкової служби обліку нарахування й погашення пені, що стягують з платника податків у зв' язку з несвоєчасним погашенням узгодженого податкового зобов' язання, регулює ст. 16 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», а також відповідними підзаконними актами, ухваленими фіскальними органами України.

Враховуючи викладене можна зробити висновок, що законодавець в цілому забезпечив безпеку фінансової системи держави шляхом введення в дію як класичних складів правопорушень, передбачених адміністративним та кримінальним законодавством, так шляхом застосування «фінансової відповідальності». Однак останнє явище потребує більш детального обґрунтування як в конституційних нормах, так і в галузевих нормативних актах.

Питання для самоконтролю.

1. Поняття, сутність, підстави адміністративної відповідальності за порушення фінансового законодавства.

2. Поняття, ознаки фінансового правопорушення.

3. Поняття, ознаки, види адміністративних правопорушень у сфері фінансової діяльності.

4.Поняття, особливості злочинів у сфері фінансової діяльності.

5. Кримінальна відповідальність за порушення фінансового законодавства України.

6. Види злочинів у сфері фінансової діяльності.

7. Санкції за вчинення адміністративних правопорушень у сфері фінансової діяльності.

8. Фінансова відповідальність за порушення у сфері фінансового законодавства.

9. Санкції за скоєння злочинів у сфері фінансової діяльності.

10. Санкції за вчинення фінансових правопорушень.

Тести

1. Види юридичної відповідальності за порушення фінансового законодавства:

а) кримінальна;

б) матеріальна;

в) економічна;

г) політична.

2. Підставою для адміністративної відповідальності за порушення фінансового законодавства є:

а) злочин;

б) фінансове правопорушення;

в) адміністративне правопорушення;

г) дисциплінарний проступок.

3. Незаконне скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави є:

а) адміністративним проступком;

б) фінансовим правопорушенням;

в) злочином;

г) дисциплінарним проступком.

4. Ознакою адміністративного правопорушення є:

а) суспільна шкідливість;

б) суспільна небезпека;

в) суспільна користь;

г) незначна суспільна небезпека.

5. До адміністративної відповідальності за порушення у сфері фінансового законодавства особа притягується: а) судом;

б) органами Державної податкової служби;

в) органами внутрішніх справ;

г) адміністративними комісіями.

6. Продаж або інша незаконну передачу приватизаційних паперів особою, яка не є власником цих документів, їх купівля або розміщення та інші операції з приватизаційними документами без належного дозволу; викрадення приватизаційних паперів -

а) злочин;

б) адміністративне правопорушення;

в) фінансове правопорушення;

г) дисциплінарний проступок.

7. Підробка документів на переказ, платіжних карток чи інших засобів доступу до банківських рахунків, а так само придбання, зберігання, перевезення, пересилання з метою збуту підроблених документів на переказ чи платіжних карток або їх використання чи збут - це:

а) злочин;

б) адміністративне правопорушення;

в) фінансове правопорушення;

г) дисциплінарний проступок.

8. До кримінальної відповідальності за порушення фінансового законодавства особа притягується:

а) судом;

б) органами внутрішніх справ;

в) органами Державної податкової служби України;

г) територіальною громадою.

9. Емісія громадянином або службовою особою суб'єкта господарської діяльності цінних паперів у формі їх відкритого розміщення без реєстрації емісії у встановленому законом порядку - це:

а) злочин;

б) адміністративне правопорушення;

в) дисциплінарний проступок;

г) фінансове правопорушення.

10. Ухилення від передбачених законом обов' язкової здачі на афінаж або обов' язкового продажу видобутих із надр, отриманих із вторинної сировини, піднятих чи знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, якщо це діяння вчинене у великому розмірі, а також ухилення від обов' язкової здачі на афінаж або для обов' язкового продажу скуплених дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, ювелірних чи побутових виробів з них або лому таких виробів ­а) злочин;

б) адміністративне правопорушення;

в) фінансове правопорушення;

г) дисциплінарний проступок.

Рекомендована література

1. Конституція України// Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. -С 141.

2. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. - 4-те вид., перероб та доповн./ Відп. ред. С.С.Яценко. - К.: А.С.К., 2005.- 848с.

3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року/ За ред. М.І.Хавронюка, М.І.Мельника. - К.: Каннон, А.С.К., 2001. - 1104с.

4. Кодекс України про адміністративні правопорушення. - К.: Атіка, 2002. -

189с.

5. Административное право Украиньї: Учебник/ Под общ. ред. С.В.Кивалова. - Харьков: Одиссей, 2004. - 880с.

6. Фінансове право України: підручник/ Г.В.Бех, О.О.Дмитрик, І.Є.Криницький; за ред.. М.П.Кучерявенка. - К.: Хрінком Інтер, 2006. - 320с.

5. Орлюк О.П. Фінансове право. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 527с.

6. Дмитренко Е. С. Фінансове право України: Практикум. - К.: Атіка, 2004. -

216с.

7. Музика О.Л. Фінансове право: Навчальний посібник. - К.: Вид. Паливода А.В., 2004. - 220с.

8. Финансовое право. Л.К. Воронова, Н.П. Кучерявенко. - Х.: Легас, 2003. -

360 с.