Книга: Банківське право України (Селіванов)

ББК 67.9(4УКР)304я73 Б 23

Навчальний посібник підготовлено за сприяння Національного банку України

Колектив авторів:

Селіванов А. О. — доктор юридичних наук, професор, керівник авторського колективу — передмова, розділи 1—5, висновки;

Кротюк В. Л. — кандидат юридичних наук — розділи 6, 15;

Заруденко Л. Н. — розділ 6;

Коротка Г. Л. — розділ 7;

Сахтінова С. В.,

Карманов Є. В. — розділ 8;

Скотарь М. Я. — розділ 9;

Іоффе А. Ю. ' — розділ 10;

Пасічник В. В. — розділ 11;

Жуков А. М. — розділи 12, 13, 14.

Глосарій складено Артеменком В. П. за участю Глузової Я. О. та Клочкової К. П.

Рецензенти:

Авер'янов В. Б. — доктор юридичних наук, професор, завідувач відділу Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України;

Пинзеник В. М. — доктор економічних наук, професор;

Кафедра правових основ підприємництва і фінансового права Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого.

ДОПУЩЕНО Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти

Банківське право України: Навч. посібник. Кол. авт.: Жуков А. М., Іоффе А. Ю., Кротюк В. Л., Пасічник В. В., Селіванов А. О. та ін. / За заг. ред. А. О. Селі-ванова — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. — 384 с.

Викладений у цьому навчальному посібнику матеріал охоплює усі питання нормативного курсу навчальної дисципліни «Банківське право України».

Грунтовно розглянуто конституційні засади банківського права України, роль банків у суспільстві та їх правовий статус, концепцію і структуру банківського права як комплексної галузі і правової дисципліни, договори в банківській справі, питан­ня регулювання сучасної системи банківської справи, новітні зміни у цій галузі тощо.

Підготовлений провідними юристами України посібник сприятиме поповнен­ню спеціалістами запасу фахових знань, необхідних у практичній діяльності здій­снення банками різних форм власності своїх функцій щодо обслуговування ринку. Призначений для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти, ас­пірантів, викладачів, юристів — працівників банківських і кредитних установ.

ББК 67.9(4УКР)304я73

© Жуков А. М., Заруденко Л. Н., Іоффе А. Ю., Карманов Є. В., Коротка Г. Л., Кротюк В. Л., Пасічник В. В., Сахтінова С. В., Селіванов А. О., Скотарь М. Я., 2000

© Селіванов А. О., керівник авторського колективу, загальна редакція, 2000 І8ВИ 966-7183-94-7© Видавничий Дім «Ін Юре», 2000

Зміст

Передмова ..................................................9

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Банківська система та банківське право в Україні

Розділ 1

Мета і завдання правового регулювання

банківської системи України .................................14

Розділ 2

Банківське право: предмет і метод ............................20

Розділ З

Конституційні засади банківського права України ................33

Розділ 4

Поняття і роль банків у суспільстві ...........................46

Розділ 5

Правовий статус банків та фінансово-кредитних установ ..........56

в Україні

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Договори в банківській справі

Розділ 6

Договори банківського рахунку. Правове регулювання безготівкових розрахунків. Міжбанківські розрахунки

6.1. Правове регулювання банківського рахунку .....................90

6.2. Види рахунків та порядок їх відкриття ........................95

6.3. Особливості відкриття рахунків у національній валюті

фізичним особам ......................................105

6.4. Порядок відкриття рахунків у національній валюті України представництвам, установам та нерезидентам-інвесторам ...........109

6.5. Відкриття уповноваженими банками України рахунків

в іноземній валюті .....................................114

6.6. Переоформлення і закриття рахунків ........................118

6.7. Безготівкові розрахунки ..................................120

6.8. Розрахунки платіжними вимогами та інкасовими дорученнями ......134

6.9. Арешт коштів на рахунках ................................141

6.10. Зупинення (припинення) операцій на рахунках .................144

6.11. Відповідальність за порушення виконання грошових зобов'язань .....148

6.12. Міжбанківські розрахунки................................150

Розділ 7

Кредитні зобов'язання

7.1. Поняття кредитних зобов'язань ............................158

7.2. Правова природа кредитного договору .......................159

7.3. Поняття, сторони і форма кредитного договору .................160

7.4. Відповідальність сторін за кредитним договором ................170

Розділ 8

Правове регулювання готівкових розрахунків в Україні

8.1. Поняття та правові засади здійснення готівкових розрахунків .......172

8.2. Правове регулювання готівкового грошового обігу ...............175

8.3. Контроль за дотриманням касової дисципліни та відповідальність

за її порушення .......................................182

Розділ 9

Правове регулювання ринку цінних паперів в Україні

9.1. Місце і структура ринку цінних паперів у фінансовій системі України . 189

9.2. Цінні папери: класифікація, види ...........................191

9.3. Операції комерційних банків з векселями .....................204

9.4. Державно-правове регулювання ринку цінних паперів .............211

9.5. Банки — суб'єкти фондового ринку .........................213

Розділ 10

Правове регулювання валютних операцій та здійснення валютного контролю

10.1. Поняття валютного регулювання ............................215

10.2. Валюта і валютні операції ................................217

10.3. Валютний ринок. Операції з купівлі та продажу іноземної валюти .... 220

10.4. Ліцензування валютних операцій ...........................223

10.5. Розрахунки в іноземній валюті.............................225

10.6. Валютний контроль......................................229

Розділ 11

Банківський нагляд: правові засади та проблеми здійснення

11.1. Правові засади банківського нагляду .........................238

11.2. Створення та реєстрація банків ............................251

11.3. Ліцензування банківських операцій ..........................263

11.4. Ліквідація комерційного банку .............................272

Розділ 12

Правове регулювання оподаткування банків ....................281

Розділ 13

Правові засади бухгалтерського обліку в банках ................297

Розділ 14

Банківська статистика: проблеми регулювання ..................307

Розділ 15

Правові аспекти банківської таємниці

15.1. Комерційна та банківська таємниці як окремі правові інститути .....316

15.2. Правова регламентація банківської таємниці в Україні ............319

15.3. Банківська таємниця в зарубіжних країнах .....................323

Передмова

Особливістю пропонованого навчального посібника є те, що він спрямований на засвоєння банківського права та забезпечення необ­хідної компетентності як майбутніх юристів, так і правознавців — пра­цівників банківських та кредитних установ. Кваліфікованому банківсь­кому юристу притаманні якості професійно підготовленого працівни­ка, який завдяки своїм знанням може задовольнити найвибагливіших клієнтів банку, складні потреби керівного персоналу і банківських службовців.

Сучасний банківський юрист — це людина високого рівня власної відповідальності, всебічної професійної кваліфікації. Адже, володіючи широким діапазоном знань, він надає як персоналу банку, так і його клієнтам кваліфіковані юридичні послуги щодо широкого кола питань банківської справи, виступає консультантом керівного банківського персоналу, бере участь у прийнятті ним рішень. Завдання банківсько­го юриста на цьому рівні — широкі. Банківський юрист діє, будучи об'єднаний з усім банківським колективом, керівництвом банку задля спільної мети — досягнення успіху банком. Подібно невидимому штурману він має забезпечити великому кораблю — колективу банку неухильне просування в законодавчому просторі, без юридичних штормів, без «дев'ятого валу» до мети. Банківський юрист є радни­ком, дає консультації з правових питань, обізнаний із усім асортимен­том пропонованих клієнтам банківських послуг, йому відомо, де саме виникають ризики, і він може оцінити їх з правового погляду, щоб уникнути «підводних рифів і мілини».

Запропонувавши цей посібник з банківського права України, ав­торський колектив, до якого ввійшли відомі банківські юристи-прак­тики, намагався максимально наблизити складний юридичний мате­ріал до сприйняття його читачем як навчальної дисципліни норматив­ного курсу, що має самостійний предмет правового регулювання законодавством України.

Визначальним для банківського права як комплексної правової га­лузі є нормативне визначення у Конституції України єдиних для всіх галузей права понять та правового режиму функціонування банківсь-

10

Передмова

ких та кредитних інститутів на чолі з центральним банком держави — Національним банком України. Конституційні засади банківського права не тільки свідчать про його зв'язок з конституційним правом, а й дають змогу з позицій системності розглядати всі складові струк­тури банківського права, виділити інститути і правовідносини, які традиційно належали до фінансового, адміністративного, цивільного та інших галузей права.

Що нового прискіпливий читач може почерпнути з цього навчаль­ного посібника? Насамперед новим є сам підхід до банківського пра­ва як науки, що грунтується на методі порівняльного, системного і га­лузево-функціонального вивчення комплексу правовідносин, прита­манних функціонуванню банківсько-кредитної системи в Україні. Вона складається з різних банківських установ; функціонує самостій­но, без втручання центральних та місцевих органів державної виконав­чої влади.

З матеріалів нового посібника читач дізнається про правове стано­вище суб'єктів банківського права, які діють в умовах трансформації економіки, ознайомиться з правовою основою створення нових фі­нансових структур, що перетворюються на важливий засіб ефектив­ного господарювання, грошово-кредитного забезпечення руху валово­го національного продукту. Що стосується грошового обігу і платежів, то немає жодного великого банку, який би не займався встановлен­ням фінансових зв'язків та діловим партнерством на внутрішньому та міжнародному ринках. Обсяг компетенції та кредитно-фінансова спроможність банківських та фінансово-кредитних установ в Україні встановлюється як законодавством, так і підзаконними актами, зок­рема нормативно-правовими актами Національного банку України. При цьому предметом правового регулювання стає або власна діяль­ність банків, або діяльність їх клієнтів. Банківському юристу важли­во засвоїти цю сферу знань і бути обізнаним з широкою норматив­ною базою банківської діяльності. Як же цього можна досягти?

У навчальному посібнику враховано необхідність грунтовно ознай­омити читача з чинними правовими нормами, якими регулюються банківські послуги, що обумовлено видозміненням функцій сучасних кредитних установ, коли банки працюють з великою кількістю неве­ликих вкладів і видають вагомі кредити, здійснюють трансформацію ризиків.

Навчальний посібник допоможе банківському юристу грунтовно поповнити запас фахових знань, необхідних у практичній діяльності для здійснення банками різних форм власності своїх функцій щодо об­слуговування ринку. Для цього авторський колектив роз'яснює про­блеми сучасної системи регулювання банківської справи, новітні зміни у цій галузі. Ця система в Україні складається, починаючи з часу ство­рення її як незалежної держави, яка одним із перших своїх законів прийняла Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 20 бе­резня 1991 р., створила юридичні гарантії досягнення банками мети їх комерційної політики шляхом забезпечення ліквідності, довіри до бан­ківської установи, надійного банківського нагляду.

Навчальний посібник ставить за мету досягти зрозумілості склад­них категорій, наочності й доступності викладення матеріалу у поєд­нанні з ґрунтовністю аналізу. Для тих, хто готував цей навчальний посібник, було важливим якнайповніше передати характер тенденцій у нормотворчій діяльності та правозастосуванні в банківській сфері. Таким чином, саме викладення теорії банківського законодавства спрямовано на мислячого читача, який прагне збагатити свої знання сучасними теорією та практикою правового регулювання у банківсь­кій сфері.

Далі цікавим є те, що підготовка банківського юриста передбачає засвоєння в процесі навчання як загальних засад, так і особливих інституцій банківського законодавства, оскільки це стосується актив­них функцій регулювання державою банківської діяльності. Криза ба­гатьох українських банків, які знехтували зоною ризику, була обумов­лена грубими порушеннями в управлінні балансами, ризиками (лік­відності, кредитним, процентним, валютним, фондовим та іншими). Українським банківським законодавством встановлено ряд обов'язко­вих нормативів, систему бухгалтерського обліку та банківську статис­тику, що є обов'язковими стандартами функціонування будь-якого банку або фінансово-кредитної установи. Ці аспекти банківського права набувають чим далі важливішого значення, і тому в пропоно­ваному навчальному посібнику на них звертається особлива увага фа­хівців, які цікавляться новітніми тенденціями в застосуванні банківсь­кого права.

Безперечно, правове регулювання банківської діяльності — дуже різноманітне, і охопити в навчальному посібнику ґрунтовним аналі­зом усі інституції і норми банківського права неможливо. Такого за­вдання автори й не ставили перед собою, вони визначили за мету — викласти концепцію і структуру банківського права як комплексної галузі і правової дисципліни, яка складається із Загальної та Особли­вої частин. Тому окремі напрями банківської діяльності залишаються поза змістом посібника до того часу, поки правове регулювання їх до­сягне законодавчого рівня, що буде враховано авторами у наступних виданнях.

Банківське право в умовах України як самостійної держави — но­ва навчальна дисципліна, і тому воно закономірно викликає підвище­ний інтерес широкого кола спеціалістів та всіх, хто обрав для себе фах банківського юриста. Автори навчального посібника сподіваються, що їх праця збагатить індивідуальний потенціал, творчі можливості кож­ного, хто поділяє спільні погляди на банківське право, яке поклика­не сприяти процвітанню кожного банку і всієї банківської та кредит­ної системи на благо суспільства.

Перспективи банківської системи в Україні пов'язані з законо­творчою діяльністю і грошово-кредитною політикою Національного

12 ===== Передмова

банку України, який Конституцією України вперше наділено правом законодавчої ініціативи. Конституційний статус Національного банку як органу держави знайшов своє втілення у повноцінному Законі Ук­раїни «Про Національний банк України», який через п'ять років на­полегливої законотворчої роботи був прийнятий Верховною Радою України 20 травня 1999 року. Активну участь у його розробці брали автори навчального посібника. Завдяки двом архітекторам банківської системи — В. Гетьману і В. Ющенку — Україна отримала класичний коституційно-правовий акт діяльності Національного банку, який не­залежно забезпечує мету, визначену політичною владою, і відповідає за стабільність національних грошей. Розвиток банківської системи на конституційних засадах відкриває реальні можливості створення пра­вових умов становлення і розвитку банківського права як самостійної галузі.

Авторів навчального посібника об'єднувала спільна мета — підго­тувати з позицій сучасної юридичної науки універсальну за актуаль­ністю теорію банківського права, яка б була корисною студентам та практикам-юристам. Нові знання завжди відкривають нові горизонти в банківській діяльності. А той, хто власну волю збагачує духом і знан­нями, здатен бути першим і досягти успіху.

Людство вступило в третє тисячоліття — в добрий час до вершини знань!

А. О. Селіванов,

заслужений юрист України,

доктор юридичних наук, професор

Загальна частина

Розділ 1

Мета і завдання правового регулювання банківської системи України

• ^ Банкиякосновнийкомпонентринковоїекономіки

• ^ Центральнийбанкірозвитокбанківськогосектора

^ Нормативнізасадибанківськоїдіяльності

^ Метаізавданняправовогорегулювання банківськоїсистемиУкраїни

Зміст правового регулювання та його вплив на суспільні від­носини в банківській сфері зумовлюються економічними чинни­ками. Право надає економічній діяльності юридичної форми, закріплює реальні виробничі відносини. Від успішного проведен­ня науково обгрунтованих реформ залежить рівень добробуту на­роду. Банківська система, стимулюючи перехід до ринкових від­носин усіх господарюючих суб'єктів та активно заощаджуючи їх кошти та кошти громадян, здійснюючи розрахунки і платежі, сприяє реформуванню економіки України. Це не тільки впливає на правову практику, а й підпорядковує правову думку її потре­бам, стимулює розвиток нових наукових галузей і відповідно формує нові правові засади кредитно-фінансового механізму в державі.

Банки як фінансово-кредитні установи є основним компо­нентом того економічного ладу, який називається ринковим господарством. У теорії банківського права поняття «банківська система» має різний зміст. Юридичні аспекти цього поняття від­бивають організаційно-правову структуру банківських та фінан­сово-кредитних установ, яким притаманні внутрішня єдність, спільна мета та функції кредитування юридичних і фізичних осіб, єдині принципи організації банківської справи та верховен­ства Національного банку в регулюванні банківської справи на підставі Конституції та законів України.

В Україні створення незалежного від Кабінету Міністрів На­ціонального банку, а також наміри швидкого переходу до рин­кової економіки зумовлюють прискорений розвиток банківська -го сектора та швидке формування нової фінансової інфраструк­тури. Цей процес розпочався одразу після утвердження в І991 п. незалежної Української держави, що потребувало невідкладного формування власних банківської та грошової систем, нових ме­ханізмів фінансового обслуговування народного господарства та економіки в цілому.

15

Зрозуміло, що одразу перед правовою наукою постало завдан­ня визначити мету та обсяг правового регулювання банківських відносин. Як же на це питання відгукнулась конструктивна на­укова думка?

Банківська діяльність, виконуючи самостійну роль у фінан­сово-кредитних відносинах, сформувала свій реальний сектор відносин і знайшла свій предмет правового регулювання, оскіль­ки кредитний механізм контролюється державою і не може обій­тись без створення розгалуженої системи норм і відповідно — правовідносин, що охоплюються поняттям банківського права.

З прийняттям у 1996 р. Конституції України банківське пра­во формується на нових конституційних засадах, які підтверджу­ють наявність як власного предмета, так і методу правового ре­гулювання, оскільки грошово-кредитні відносини потребують комплексного правового визначення і закріплення їх нормами права.

Віддаючи належне фінансовому праву, яке виконало, образно висловлюючись, «материнську роль» стосовно банківського пра­ва, наука не могла залишити без уваги потреби в нових підходах, осмисленні перспектив розвитку банківського права і як науко­вої галузі, і як галузі права у правовій системі України. Наука бан­ківського права створювалась поступово на розвиток ідей теорії кредиту, теорії грошей, теорії банківської справи та банківських інститутів, інтегруючи наукові розробки в сфері державного уп­равління фінансами та кредитом в Україні. Авторами наукових обгрунтувань правових інститутів здебільшого виступали відомі українські банкіри В. ГТ. Гетьман, В. А. Ющенко, В. С. Стельмах та інші, а цьому процесові допомагали системні погляди вчених-юристів Л. К. Воронової, І. В. Мартем'янова, П. С. Пацурківсько-го, Д. А. Бекерської, В. Л. Кротюка, Н. Ю. Пришви та інших.

Роль і значення банків та фінансово-кредитних установ у житті суспільства такі, як і грошей у житті людини та держави. Більшою чи меншою мірою, прямо чи опосередковано норми банківського права стосуються інтересів кожного громадянина, кожної юридичної особи незалежно від форм власності, а також органів державної влади і місцевого самоврядування, об'єднань громадян.

Отже, створення розгалужених правових засад банківської справи та банківської діяльності, визначальним чинником яких є конституційні принципи, — одне з першорядних завдань дер­жави. Перед наукою постала конкретна сфера публічних відно­син, в якій держава мала забезпечити функціонування фінансо­вого механізму ринкового господарства країни та створити на­дійну правову регламентацію в банківському секторі економіки. Створення банківських установ і формування банківського ка­піталу зумовили необхідність прийняття Закону України «Про банки і банківську діяльність», Закону України «Про госпо­дарські товариства» та Закону України «Про Національний банк України».

■- Загальначастина

Застосування державного регулювання банківської діяльності пояснюється потребою ввести у ці відносини правовий порядок, який передбачав закріплення правового статусу Національного банку України, його відносин з Кабінетом Міністрів України, комерційними банками та іншими кредитними установами, по­рядок їх утворення та здійснення ними банківських та небан-ківських угод, різноманітних банківських операцій, зокрема кре­дитних операцій та операцій з цінними паперами тощо.

Якого характеру набули ці суспільні відносини, якщо поряд з державними банківськими установами ринкове господарство передбачає існування різноманітних фінансово-кредитних орга­нізацій, спілок, банківських посередників, що будують свої сто­сунки з юридичними і фізичними особами на взаємовигідних за­садах?

Банківські відносини за своїм характером є публічно-право­вими, оскільки обумовлюються об'єктивними чинниками, зокре­ма, наявністю правової форми діяльності держави, яка виключно законами встановлює засади створення і функціонування фінан­сового, грошового та кредитного ринків, статус національної ва­люти тощо (пункт 1 частини другої ст. 92 Конституції України).

Банківська діяльність має специфічні нормативні засади, які виокремлюють її правозастосовні відносини з юридичними та фізичними особами у самостійні види. Норми, які встановлюють правовий порядок у банківській діяльності, покликані всебічно регламентувати режим правозастосування, закріплюючи коло суб'єктів, їх права і обов'язки (платіжні, розрахункові, податкові та інші) учасників банківських відносин, специфіку банківських операцій тощо. До цих норм належать цілі галузі, зокрема ци­вільне право, фінансове право, окремі інститути, зокрема інсти­тут суб'єктів грошово-кредитного регулювання в конституційно­му праві, норми якого можуть бути застосовані у матеріальному і процесуальному значенні. Правовий порядок у банківській си­стемі встановлюється як форма здійснення внутрішньобанківсь-ких операцій, стосунків з клієнтами або забезпечення правового режиму операцій з готівкою та безготівковими коштами тощо.

Особливості правового порядку і відносин, які ним визнача­ються, в банківській діяльності полягають у тому, що незалежно від того, яка кредитна установа бере участь у грошово-кредитних зобов'язаннях, правовідносини, що виникають при цьому, нале­жать поряд з іншими видами (цивільно-правовими, фінансови­ми) до розряду «владних відносин», являючи собою зв'язки, че­рез які і за допомогою яких здійснюється воля кредитора і по­зичальника, а також державна воля керуючих суб'єктів стосовно керованих об'єктів. Це визначається метою розв'язання конкрет­них правових ситуацій. Владний вплив на поведінку безпосеред­ніх суб'єктів права, які беруть і мають виконати кредитні зобо­в'язання, відбувається з моменту визначення їх адміністративно­го та цивільно-правового статусу, закріплення суб'єктивних прав і обов'язків, порядку реалізації функцій і повноважень кредит­них установ щодо забезпечення платежів і розрахунків, встанов-

17

лення цивільно-правової відповідальності та ін. Загальною особ­ливістю правозастосовних відносин у банківській діяльності є специфіка підстав у їх виникненні (юридичних фактів), коло су­б'єктів, своєрідність змісту та об'єктивної спрямованості на до­сягнення фінансового (економічного) інтересу.

Таким чином, момент виникнення, тобто природа відносин у банківській системі, є не тільки цивільно-правовою, а й уп­равлінською за змістом та формою, що стосується розв'язання конкретних грошово-кредитних зобов'язань. Вони виникають між банком та особою у визначеній державою правовій формі і контролюються нею в межах дотримання банківською установою та іншими суб'єктами правового порядку банківської діяльності.

При цьому важливо пам'ятати відому залежність — характер економічних умов визначає зміст норми правопорядку. Це безсум­нівний факт. Ніхто не в змозі назвати таку систему права, яка була б створена абсолютно вільною політичною волею. Це вели­ке досягнення суспільства. Інакше система норм, особливо у банківській сфері, яка була б створена необмеженою волею за­конодавчої або виконавчої влади, настільки відірвалася б від ре­альних життєвих умов, що в будь-який момент спричинила б кризу фінансово-грошового ринку і зруйнувала б банківську си­стему. В будь-якій країні правопорядок залежить від економічних умов, соціального середовища, внутрішніх і зовнішніх чинників управління в державі.

Отже, мета і завдання правового регулювання банківської систе­ми є не абстрактними, а реальними категоріями, які обумовлені ^ економічними засадами життя суспільства, функціями держави та її роллю у фінансовій сфері.

Банківська сфера підлягає нормативному регулюванню, ос­кільки в грошово-кредитних відносинах виявляється сукупність можливих прав суб'єктів. Суб'єктом банківського права може бути лише дієздатний у правовому відношенні суб'єкт. Юридич­на особа повинна володіти не тільки правосуб'єктністю, а й ма­ти здатність бути належним позичальником, платником, заста­водавцем.

Держава (законодавець), встановлюючи через норми право­порядок у банківській сфері, прагне реалізувати мету, задля якої вона створюється. У фінансово-кредитних відносинах суб'єкти права (кредитор і позичальник) мають бути впевнені в тому, що будь-яка конкретна система норм, яка є правопорядком у цій сфері, повинна здійснюватись і фактично буде здійснена. Інак­ше виникає ситуація, коли, з одного боку, є призначена для виконання система норм, а з другого — має місце постійне не­виконання норм права. Таким чином, встановлюючи правопо­рядок, держава передбачає, що в банківській діяльності, у кре­дитних відносинах для індивідуального виконання зобов'язань повинна бути можливість здійснення права як у банківської ус­танови, так і в іншої сторони. Правопорядок враховує і таку важ­ливу особливість функціонування банківської системи, коли

18

Загальначастина

Забезпечення нормправа іправопорядку вбанківській системі

здатність суб'єктів грошово-кредитних правовідносин здійснюва­ти свої права є не творенням норми права, а їх потенційними можливостями виконати свої зобов'язання, наприклад, на мо­мент укладення угоди або користування платіжними засобами.

Пояснюючи необхідність введення та існування правопоряд­ку в банківській системі (мету і завдання правового регулюван­ня), ми намагалися довести, що між правовою нормою і мож­ливістю її здійснення не існує причинного зв'язку. Норма регу­лює поведінку учасників фінансово-кредитних правовідносин у межах, які свідчать про їх можливості виділити кошти і скорис­татись ними на певних умовах. Норма права і правопорядок у банківській системі забезпечуються, на відміну від не врегульо­ваних правом фінансово-економічних відносин, державним при­мусом, цивільно-правовою, адміністративною і кримінальною відповідальністю. Це вже початок виникнення правовідносин, тобто втілення права на практиці, за якими функціонують бан­ківські та фінансово-кредитні установи.

Підсумовуючи розгляд питання щодо обумовленості правово­го регулювання у такій важливій сфері, як банківська, слід мати на увазі такі обставини. По-перше, це встановлення державою такого правового порядку, який виходить із специфіки грошово-кредитних відносин, їх суб'єктів, а також особливого порядку ре­алізації можливостей і зобов'язань, які узгоджують між собою сторони кредитних та фінансових відносин. По-друге, це особ­ливість суб'єктів банківського права, які мають визначальні пра­ва та обов'язки суб'єктів відносин і наділені конкретними пра­вовими важелями. Вони беруть участь у правовідносинах у ме­жах своїх повноважень, прав та обов'язків.

Регулюючи і охороняючи заінтересованість у визначених зо­бов'язаннях кожної сторони, правопорядок дає змогу за таких умов побачити, яким чином і в яких випадках держава застосо­вує до учасників цих правовідносин правовий режим і правове регулювання. А що стосується банківської справи, то держава через закон наділяє центральний банк повноваженнями право­вого регулювання щодо всіх банківських і фінансово-кредитних установ, представляючи його як орган держави з особливим ста­тусом.

Цілісне уявлення про банківське право як одну із галузей си­стеми права України можна скласти передусім через з'ясування його предмета і методу, які розкривають суть правового регулю­вання банківських відносин.

Література

1. Банки и банковские операции: Учебник для вузов / Е. Жуков, М. Максимова и др.: — М., 1997.

2. Гамидов Г. М. Банковское и кредитное дело. — М., 1994.

3. Ерпилева Я. Ю. Международное банковское право. — М, 1998.

4. Ефимова Л. Г. Банковское право: Учебное и практическое пособие. — М, 1994.

5. Олейник 0. М. Основьі банковского права: Курс лекций. — М., 1997.

6. Сьірбу Т. Г. Проблемьі правового регулирования банковской деятель-ности // Государство и право. — 1999. — № 6.

7. Тихомиров Ю. А. Публичное право: Учебник. — М., 1995.

8. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Принципи банковского права // Госу­дарство и право. — 1998. — № 11.

9. Хау Р., Дайс Д., Козлов Н. Правовьіе основьі банковской деятельнос-ти. - М, 1995.

10. Ющенко В. А. Стабільні ціни можуть забезпечуватися тільки незалеж­ним центральним банком // Урядовий кур'єр. — 1999. — 20 лют.

20

Розділ 2

Банківське право: предмет і метод

^ КонституціяУкраїнипрозасадистворення іфункціонуванняфінансового, грошового, кредитноготаінвестиційногоринків

^ Поняттябанківськогозаконодавства ібанківськогоправа

^ Предметіметодбанківськогоправа

^ Необхідністьуніфікації (гармонізації) імперативних нормнаціональногозаконодавствавбанківській СферівідповіднододирективЄвропейського Союзу

Банківське право більшість правознавців вважають таким, що створювалось реальністю (артефактом), оскільки воно стосується великої групи правовідносин, які виникають у процесі банківсь­кої діяльності. В юридичній літературі термін «банківське право» вживається як самостійне поняття. За своїм змістом воно відріз­няється від поняття «банківське законодавство» [9, 13]. Щоб по­казати, які ознаки властиві банківському праву, передусім важ­ливо з'ясувати поняття «банківське законодавство». Банківське законодавство є самостійною юридичною категорією і воно по­в'язане з банківським правом.

Банківське законодавство, за традиційним уявленням, — це сукупність законодавчих актів, які є формою вираження право­вих норм, спрямованих на регулювання повноважень, обов'язків та відповідальності сторін у правовідносинах за участю банку. Це поняття охоплює також сукупність інших джерел, а саме: норма­тивно-правові акти, які видаються Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, а також уповноваженими суб'єк­тами відповідно до законів України.

Банківське законодавство як галузь системи законодавства України обумовлене передусім потребами практики, зокрема банківською діяльністю і банківською справою.

У сфері грошово-кредитних відносин банки та кредитні уста­нови здійснюють свою діяльність застосовуючи фінансові важелі, якими виступають гроші, цінні папери та валютні цінності. Су­б'єктами, що вступають у відносини з банками та кредитними установами, є платник і отримувач (позичальник) грошей. Між ними виникають правовідносини, що потребує різнопланової ді­яльності банків у зв'язку із проведенням розрахунків, позичок грошей, відкриттям рахунків у банках, здійсненням платіжних операцій, збереженням грошей тощо.

Розділ 2. Банківське право : предмет і метод =====

21

Коли панувало монопольне право держави здійснювати грошово-кредитну діяльність та дозволялось функціонування тількидержавних банків (період існування СРСР), між юридичними та фізичними особами з банками складалися в основному горизонтальні відносини, які регулювались нормами цивільного та фі­нансового права. У законодавстві вони мали назву «розрахункові і кредитні правовідносини». Усі грошові та кредитні кошти, з якими раніше працювали державні банки — Держбанк СРСР, Промбудбанк СРСР та інші, були частиною державних фінансів незалежно від їх власників. Банківська діяльність за тих умов бу­ла переважно касовою та ощадною за характером операцій і то­му відносини, які складались у кредитній сфері, були обмежени­ми і головним чином публічно-правовими.

Фінансові відносини, які обумовлювалися існуванням лише грошових ресурсів у вигляді державного кредиту, мали планово-розподільчий характер, а відсутність ринкової економіки та при­ватної форми власності не стимулювали створення розвиненої законодавчої бази у кредитній сфері. За таких умов державний кредит, як слушно зазначав професор П. С. Пацурківський, був домінуючим, що було пов'язано з функціонуванням політичної надбудови і рухом бюджетних коштів. Він був вагомою складо­вою фінансових відносин суспільства. При запозиченні коштів державою забезпеченням кредиту виступає все майно, що знахо­диться у її власності. Однак це лише уявна, потенційна застава [10, 143]. Відносини в галузі державного кредиту, який здійсню­вали банки держави, регулювались нормами двох галузей зако­нодавства — цивільного і фінансового.

У договірній сфері, коли надавався державний кредит, дер­жава виступала позичальником, але за цивільним законодавст­вом вона встановлювала всі умови цих відносин в імперативно­му порядку (види, строки, відплатність тощо).

У фінансовій сфері законодавчими актами регулювались відносини щодо формування централізованих фондів, сплати по­датків, обов'язкового державного страхування тощо.

Уся діяльність кредитної системи, яка наче і вважалась само­стійною ланкою загальнодержавних фінансів, на практиці була тісно пов'язана з Державним бюджетом по використанню його фінансових ресурсів і фактично була підпорядкована єдиній бю­джетній політиці.

Професор Л. К. Воронова узагальнила з позицій фінансово­го права місце та роль банків і кредитних установ у галузі загаль­нодержавних фінансів, коли держава безпосередньо чи в особі уповноважених фінансових і кредитних органів сама мобілізує, розподіляє і витрачає кошти, фінансуючи народне господарство, установи соціально-культурної сфери, оборону, охорону право­порядку в країні, управління, створення матеріальних і фінансо­вих резервів [17, 6].

Існує багато інших прикладів, коли звужене тлумачення фінан­сів ортодоксальними юристами-фінансистами обмежує водночас

22

існуючу різноманітність товарно-грошових відносин, правова фор­ма яких не може бути лише імперативно встановленою з боку дер­жави. Досить показовою є точка зору професора А. І. Худякова, який категорично зазначав: «Що стосується нашої позиції, то ми, пов'язуючи поняття «фінанси» і «фінансове право» (точніше, його предмет), поділяємо думку авторів, які визначають фінанси атри­бутом держави, а державу — атрибутом фінансів» [19, 11].

Якщо фінансові відносини в суспільстві мають бути за зміс­том державно-владними з імперативним характером норм і охоп­люватись фінансовою діяльністю держави, як стверджують фа­хівці фінансового права, то такий підхід не залишає місця іс­нуванню недержавної кредитної системи, зокрема, комерційних банків, різноманітних кредитних установ і спілок, фінанси яких є недержавними за своєю природою і правовою формою.

З'ясуємо, як це співвідноситься з конституційними засадами функціонування фінансового, грошового і кредитного ринків в Україні. У пункті 1 частини другої ст. 92 Конституції України закріплено: «Виключно законами України встановлюються: ...за­сади створення і функціонування фінансового, грошового, кре­дитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України». Тобто Кон­ституція України встановлює зовсім іншу позицію. Але якшо брати до уваги позицію прихильників домінуючої та визначаль­ної ролі державних фінансів у кредитних відносинах, то існуван­ня згідно з конституційною нормою ринку кредитів і обмежен­ня кредитних відносин державними фінансами, як стверджують деякі вчені-юристи, є взаємовиключними. Таким чином, у нау­кових колах наявні погляди, які значною мірою консервативні, оскільки не відповідають потребам практики.

У поясненні визначальних конституційних засад розвитку бан­ківського законодавства та його змісту варто згадати думку фран­цузького вченого П. М. Годме, який підкреслював: «Ні в якому разі не слід забувати про фундаментальну відмінність між держав­ними і приватними фінансами. Основна відмінність між ними зумовлена тим фактом, що стан приватних фінансів і динаміка приватних фінансів залежать від законів ринкової економіки. Так, попит і пропозиція на ринку зумовлюють визначення розміру від­соткової ставки. Стан же і динаміка державних фінансів визнача­ються рішеннями держави і діями публічної влади» [4, 42].

Цих відмінностей цілком достатньо, щоб розглядати фінан­сову, банківську (кредитну) та грошову сфери як самостійно функціонуючі ринки, стверджуючи, що фінансове законодавство не поглинає банківське, яке, незважаючи на свій зв'язок з дер­жавним кредитуванням, грошовим обігом у державі та іншими державними атрибутами, має свою чітко окреслену сферу. Тому банківське законодавство цілком правомірно вважати самостій­ною галуззю загальної системи законодавства в Україні.

Розглядаючи поняття банківського законодавства, важливо ок­реслити його риси:

23

• воно має власну сферу (галузь), мету і завдання правового ре­гулювання в Конституції та законах України, нормативно-правових актах стосовно банківської діяльності, функціону­вання кредитних установ та банківської справи;
• як галузь загальної системи законодавства має комплексний характер і включає джерела як публічного, так і приватного права (закони та підзаконні акти);
• у банківському законодавстві законодавчі акти поділяються за предметом правового регулювання і систематизуються у по­слідовності за їх юридичною силою;
• нормативно-правові акти розрізняються за предметом відання і повноваженнями владних суб'єктів держави (Верховна Рада України, Президент України і Національний банк України) і не можуть видаватися органами державної виконавчої влади без законодавчого доручення;
• первинним елементом цього законодавства є стаття законо­давчого акта як форма вираження, засіб викладення правової норми;
• воно безпосередньо пов'язане з регулюванням статусу гро­шей, цінних паперів та фінансовою діяльністю юридичних та фізичних осіб, а також з банківською діяльністю та власне банківською справою;
• використовує як імперативні, так і диспозитивні методи ре­гулювання банківських правовідносин, про що свідчить по­рівняльна таблиця на прикладі різних країн.

Законодавчі обмеження на певні види банківської діяльності, які застосовуються в окремих країнах

Отже, характеризуючи поняття «банківське законодавство», більш зрозумілим стає поняття «банківське право».

Які характерні риси банківського права ?

Як правова категорія воно означає внутрішню будову право­вих норм будь-якої галузі. Системний характер групування норм

24

банківського права має об'єктивний характер, а банківського за­конодавства — суб'єктивний, виходячи з потреб банківської прак­тики.

У банківському праві як галузі права існують класичні інсти­тути права, окремі групи однорідних за характером норм, а та­кож спеціальні норми та інші ознаки структури побудови норм, які регулюють самостійну сферу суспільних відносин.

Первинним елементом системи банківського права є норма права, яка складається з гіпотези, диспозиції та санкції (не плу­тати із статтею нормативного акта, яка не завжди містить всі три структурні елементи правової норми).

Банківське право характеризується стабільністю правових по­ложень, але не позбавлене динамізму, що свідчить про зміни, до­повнення галузі права новими правовими інститутами та норма­ми спеціального призначення (перехідні положення закону, по­рядок його введення та інші).

Банківське право має свої юридичні властивості, принципи та інститути (нормативна сторона), а також сукупність суб'єктів — правових установ (організаційна сторона), що дає підстави розгля­дати його як систему права. Накопичення законодавства в регулю­ванні банківської діяльності і банківської справи висуває необхід­ність виділення нових ланок у структурі банківського права (страху­вання депозитів, договір банківського рахунку, банківська таємни­ця, капітал банків та інше). Таким чином, як реалістично зазначає російський професор А. І. Бобилєв, у сучасний період відбувається характерний процес становлення банківського права [2, 24].

Якщо порівняти поняття «банківське законодавство» і «бан­ківське право», ми впевнено можемо стверджувати, що вони взає­мопов'язані між собою.

Але не можна обминути і дискусійності цього питання. Виз­начаючи поняття «банківське законодавство», вчені-юристи тра­диційних поглядів на фінансове право як галузь заперечують проти банківського права, ігноруючи всі ознаки його предмета. У 60—70-х роках банківське право «аргіогі» вважали підгалуззю фінансового права, і це було зрозуміло, оскільки тоді більша ча­стина правовідносин за участю банку мала фінансово-правовий характер. Поняття фінансових органів та кредитних установ роз­глядалися як тотожні [12, 161]. Проте Л. Г. Єфимова у своєму навчальному посібнику виходить за межі консервативних погля­дів, і при цьому без будь-яких пояснень стверджує, що «банківсь­ке право не є ані самостійною галуззю права, ані підгалуззю пра­ва» [7, 16]. Відповідь на запитання, чому так вважають окремі на­уковці, ми знайдемо у зарубіжних теоретичних джерелах.

Цікавими з точки зору розвитку наукової думки і практичної реалізації нових сучасних ідей про банківське право як самостій­ну комплексну галузь законодавства і галузь права є підручники зарубіжних авторів, зокрема, К. Гавалди та Ж. Стуффле [3], П. Годме [4], Р. Кольса [8], А. Полларда, Ж. Пассейка, К. Елліса та Ж. Дейлі [11] та багатьох інших.

25

Н. Ю. Єрпилєва узагальнила правові ідеї та міжнародний дос­від у цій галузі в монографії «Міжнародне банківське право» [6]. Послідовний у своїй концепції та правових поглядах професор Г. А. Тосунян збагатив науку банківського права відомою моно­графією «Банковское дело и банковское законодательство Рос-сии: опьіт, проблеми и перспективи» [14]. В Україні теорія бан­ківського права не набула належного рівня розвитку, оскільки вчені-юристи недостатньо приділяли уваги цій сфері знань.

Сучасна наука банківського права має свої історичні вито­ки — значним внеском збагатив розвиток теорії банківського права видатний банківський юрист М. М. Агарков, який ще на­прикінці 20-х років уперше опублікував курс лекцій «Основи банкового права» [1].

Цей невеликий за обсягом екскурс про погляди та наукові пра­ці вчених-юристів є лише загальним контуром і дає можливість скласти уявлення про становлення категорії «банківське право». Його користь полягає у засвоєнні теорії та практики банківсько­го права, оскільки важливо сформувати власний погляд на питан­ня: чи є банківське право самостійною галуззю системи права, що тісно пов'язана з більш загальною проблемою — праворозумінням.

Безперечно, у науці мають право на існування різні теоретич­ні моделі правової дійсності, але юридична кваліфікація право­вих явищ не повинна приводити до заперечення наявності самих явищ. Тому розглядаючи банківське право як самостійну галузь права, звернемося до питання про предмет та метод банківсько­го права. Відомо, що будь-яка галузь права характеризується ци­ми категоріями. Що вони означають?

Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспіль­них відносин спрямована дія норми права. Суспільні відносини, які складаються у сфері банківської та кредитної діяльності — це об'єктивна основа, яка обумовлює банківське право і вносить у нього систематизуючі ознаки.

Отже, під предметом банківського права слід розуміти само­стійну групу суспільних відносин, які виникають у процесі організа­ції, функціонування і розвитку банківської системи України, охоп­люють банківську діяльність і банківську справу, якою безпосеред­ньо займається Національний банк України, комерційні банки та фінансово-кредитні установи, а також відносини, що регулюються нормами права в інтересах громадянина, банків та держави.

Таке визначення предмета встановлює межі дисципліни, яка вивчає сукупність норм банківського права і дає можливість орі­єнтуватись на ключові категорії: «банківська діяльність», «бан­ківська справа», «банківські правовідносини», «принципи бан­ківського права», «суб'єкти банківського права», а також «нор­мативні регулятори».

Професор М. М. Агарков, відкриваючи у 1929 р. курс лекцій з банківського права, починав розгляд предмета з пояснення Віванте сутності банку: «Банк є торгове підприємство, яке зби­рає капітали для систематичного їх розподілу шляхом кредитних

26

операцій» [1, 6]. Порівняємо це визначення з сучасним понят­тям банку, яке наводиться у ст. 1 Закону України «Про Націо­нальний банк України»: «Банк — це юридична особа, яка на під­ставі ліцензії Національного банку України здійснює діяльність по залученню вкладів від фізичних та юридичних осіб, веденню рахунків і наданню кредитів на власних умовах».

Отже, головною ознакою банків, у наведених прикладах визна­чення цього поняття є банківська діяльність і банківська справа.

Категорія «банківська діяльність» у загальному вигляді озна­чає сукупність постійно або систематично здійснюваних опера­цій різних видів щодо грошей та інших фінансових інструментів, що підпорядковано досягненню єдиної мети — використанню грошей для отримання прибутку.

Банківські операції, які відображають банківську діяльність, це, по суті, угоди, які за своєю правовою природою спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Вони складають предмет діяльності банків, наприклад, прийом вкладів, облік векселів, відкриття банківського рахунку та інші.

Загальноприйнято ще з кінця XIXст. поділяти банківські операції на активні та пасивні (див. схему 1), коли банк видає кредит і водночас сам є позичальником грошей.

Банківські операції

Активні операції Пасивні операції

Операції з готівкою, касове Операції з валютними цінностями

обслуговування фізичних і

юридичних осіб

Розрахункові операції Видача банківських гарантій

Залучення коштів фізичних та Інкасація коштів, векселів, платіжних документів юридичних осіб у вклади

Залучення у вклади

і розміщення дорогоцінних

металів

Інші операції та види діяльності

Схема 1. Банківські операції

Розділ 2. Банківське право : предмет і метод ■■

27

Термін «банківські операції» широко вживається у Законі України «Про Національний банк України» (статті 6, 24, 40, 42, 44 та інші).

Банківські операції регулюються нормами закону і здійсню­ються на підставі ліцензій Національного банку у передбачених законами випадках. Це пов'язано з принципом виключної пра­воздатності банків та кредитних установ на підставі ліцензій здій­снювати операції з грошима, цінними паперами, дорогоцінними металами тощо.

Банківська діяльність, як слушно зазначають Г. А. Тосунян та А. Ю. Вікулін, може бути пов'язана зі створенням групи кредит­них установ, утворенням холдингу, реорганізацією кредитних ус­танов та іншими видами дій, якщо вони обумовлені банківськи­ми операціями, що ними проводяться (наприклад, реалізація за­ставного майна як умова невиконання угоди) [15, 36].

Категорія «банківська справа» стосується також кола суспіль­них відносин, які виникають у зв'язку з касовим обслуговуван­ням клієнтів банку, випуском внутрішніх векселів, їх обліком, ін­касуванням, організацією фондової справи (зберігання цінних паперів), складанням контокоренту, веденням бухгалтерського обліку тощо. Поняття банківської справи визначається через функції центрального банку, зафіксовані у ст. 7 Закону «Про На­ціональний банк України».

У процесі здійснення банківської діяльності правовідносини, які виникають, утворюють велику групу, притаманну виключно банківському праву, що і становить специфіку його предмета. Вони існують як врегульовані нормами права публічно-правові (банківський нагляд, ліцензування) і приватно-правові пра­вовідносини (кредитні угоди, депозитні рахунки).

Залежно від змісту правовідносини можна класифікувати так:

— майнові — пов'язані з грошима, цінними паперами або май­ном;

— немайнові — пов'язані з грошово-кредитною і банківською статистичною інформацією, статистикою платіжного балансу, захистом інформації, коштів і майна;

— організаційно-структурні та організаційно-кадрові — побудова банківської системи в цілому, організаційна структура бан­ку, ведення обліку і забезпечення трудових прав персоналу банку.

За своїм змістом банківські правовідносини поділяють на ма­теріальні та процесуальні (процедурні), що передусім пов'язано з наданням Законом «Про Національний банк України» права центральному банку здійснювати банківське регулювання та на­гляд (пункт 8 ст. 7). У цьому плані важливо ще раз підкреслити, що в процесі функціонування комерційних банків та фінансово-кредитних установ фінансово-правові відносини лише частково охоплюють банківський процес (оподаткування банків).

28

Безпосередньо з правовідносинами, які виникають у бан­ківській сфері, пов'язані суб'єкти банківського права. Вони є без­посередніми учасниками правовідносин, взаємопов'язані між со­бою, мають власне статутне становище.

Нормами статутного права визначається статус Національно­го банку України, комерційних банків та фінансово-кредитних установ, їх правосуб'єктність та правовий режим банківської ді­яльності.

Юридичні та фізичні особи, які набувають статусу клієнтів банків, є безпосередніми суб'єктами банківських правовідносин. Вони ініціюють на підставі юридичних фактів, норм законів або адміністративних актів банківські правовідносини. Тому слід на­голосити, що законодавча база, яка регламентує діяльність бан­ківської системи України, має комплексний характер і з позицій предмета правового регулювання не може бути зведена до однієї галузі фінансового права.

Якщо розуміти банківські правовідносини як єдність фактич­ного матеріального змісту і юридичної норми, то в них обов'яз­ково ми помітимо норми різних джерел банківського права. Тра­диційне розуміння джерела права як акта правотворчості, в яко­му містяться відповідні юридичні норми, привертає увагу до ще однієї його особливості.

Водночас джерело є формою юридичного офіційного буття норм і повною мірою відображає специфіку банківських право­відносин. Різноманітність джерел національного банківського права, до яких активно залучаються норми міжнародного бан­ківського права за згодою Верховної Ради України, свідчить про широкі потреби використання регулятивного впливу джерел у банківській діяльності.

Зменшення обсягу відомчої нормотворчості, посилення ролі закону обумовлено його здатністю визначати конкретну правову поведінку банків та їх клієнтів, забезпечити виконання функцій Національним банком України у відносинах з банками та фінан­сово-кредитними установами, де завжди присутні інтереси гос­подарюючих суб'єктів та громадян.

Таким чином, крім Конституції України, законів, норматив­но-правових актів Національного банку та інших уповноважених законами державних органів щодо їх прийняття, існують бан­ківські договірні правила, банківські звичаї, акти арбітражних су­дових органів та можливі інші джерела в банківській сфері, які визначають конкретну поведінку учасників банківських право­відносин.

Специфіка застосування методів правового регулювання бан­ківської діяльності полягає в тому, що, обираючи ту чи іншу фор­му нормативно-правового акта, який видається від імені держа­ви уповноваженим суб'єктом, мається на меті вирішити такі важ­ливі завдання:

— посилити характер прямої дії банківського законодавства;

29

— узгодити норми банківського законодавства з нормами інших галузей законодавства;

— обмежити втручання держави у сферу приватних інтересів ко­мерційних банків, визначених законами;

— обмежити надто ризикову банківську діяльність у ринковій економіці, яка грунтується на вільній конкуренції;

— забезпечити стабільність та надійність банківської системи в Україні (методами встановлення нормативів достатності капі­талу, ліквідності балансу комерційного банку та розміру ри­зику на одного позичальника, страхування банківських депо­зитів та іншими);

— розробити пакет нових законів, які мають регламентувати банківську діяльність в Україні з урахуванням міжнародних норм та звичаїв, що прийняті у банківській практиці зарубіж­них країн.

У зв'язку з важливістю вирішення цих завдань насамперед слід звернути увагу на застосування імперативного методу регу­лювання в банківській сфері, що зумовлює необхідність уніфіка­ції (гармонізації) імперативних норм з вимогами європейського законодавства. Що мається на увазі?

Основна відмінність між законодавством Європейського Союзу і національним законодавством держав — членів Євро­пейського Союзу полягає в тому, що, як правило, на рівні Євро­пейського Союзу немає законів, а є лише директиви, які стосу­ються конкретних юридичних сфер і мають бути виконані за до­помогою національного законодавства*. Потрібно зазначити й те, що Європейський Союз рідко встановлює абсолютний рівень правових стандартів. Здебільшого його директиви гармонізують конкретні питання законодавства шляхом встановлення міні­мальних стандартів, які знаходяться посередині між нормами держави-члена з найвищим рівнем регулювання і держави-члена з найнижчим рівнем регулювання.

Основні завдання директив Європейського Союзу щодо бан­ківської діяльності:

— Перша та Друга банківські координаційні директиви спрямо­вані на координацію законів, положень та адміністративних заходів стосовно діяльності кредитних установ. У широкому розумінні ці директиви дають змогу банкам брати участь у ба­гатьох видах фінансової діяльності на території держав-учас-ниць;

— Директива власних фондів встановлює вимоги щодо власно­го фонду для кредитних установ;

— Директива банківського коефіцієнта платоспроможності виз­начає необхідний коефіцієнт платоспроможності для кредит­них установ;

* Більшістьдирективщодобанківськоїдіяльностібулиприйнятінапідставіпункту 2 ст. 57 До­говорупроЄвропейськуЕкономічнуСпівдружність, щопередбачаєсвободузапочаткуван-няіздійсненнянезалежноїпрофесійноїдіяльності.

зо

Загальна частина

— Директива великої незахищеності передбачає нагляд та кон­троль за великими ризиками кредитних установ;

— Друга консолідаційна директива нагляду формулює принци­пи нагляду за діяльністю кредитних установ на консоліда-ційній основі. Директива може також застосовуватись стосов­но небанківських інвестиційних фірм;

— Директива гарантії вкладів визначає умови захисту інвесторів та вкладників.

Як приклад важливості застосування міжнародних стандартів нормативного методу регулювання банківської діяльності можна послатись на Директиву власних фондів кредитних установ. її метою є забезпечення послідовності діяльності кредитних уста­нов, захист заощаджень, поліпшення координації у банківській галузі, а саме: нагляд за основними ризиками та платоспро­можністю, які стосуються капіталу, фондів основних ризиків та кумулятивних пільгових часток і підпорядкованого боргу.

Згідно з Директивою банківського коефіцієнта платоспро­можності кредитних установ Європейська Співдружність прий­няла загальну законодавчу структуру стосовно оцінки ризиків. Встановлення відповідного співвідношення платоспроможності відіграє провідну роль у нагляді за діяльністю кредитних установ. Ця директива створює загальний стандарт для власних фондів, платоспроможність яких визначається відповідно до міри кре­дитного ризику.

Директива містить класифікацію пунктів балансу по чотирьох рівнях ризику: повний ризик, середній ризик, ризик нижче се­реднього та низький ризик. Окрім того, ця директива регулює за­стосування різних видів пунктів балансу, які пов'язані з відсот­ками та курсами обміну іноземної валюти.

Згадана директива також стосується нагляду за діяльністю кредитних установ на консолідаційному рівні. Зрозуміло, що для того щоб нагляд на консолідаційному рівні був ефективним, він має застосовуватись до всіх держав-учасниць та всіх банківських груп, включаючи аналогічні товариства, які не є кредитними ус­тановами. Важливо зазначити, що директива пояснює та уточнює методи, які можуть бути використані для належного банківсько­го нагляду, який забезпечує відповідно до банківського законо­давства в Україні реалізацію інтересів та захист прав громадян, оскільки вони є економічно та інформаційно стабільними клі­єнтами банків у ринкових умовах. Підтвердженням сприйняття Україною важливих європейських стандартів у банківській сфері, застосування єдиних методів правового регулювання банківських правовідносин є Указ Президента України «Про комплексні за­ходи щодо оздоровлення банківської системи на 1999—2000 роки» від 23 січня 1999 р. за № 44/99.

Отже, на відміну від фінансово-правових відносин, які, за висновком Н. І. Хімічевої [18, 35], є державно-владними майно­вими правовідносинами, банківські правовідносини, хоч і стосу­ються цих та інших цивільних, адміністративних правовідносин,

31

водночас утворюють самостійну групу відносин з власним мето­дом правового регулювання.

При цьому зазначимо, що предмет правового регулювання вказує на те, що регулюється нормами права, які суспільні відно­сини складаються у банківській сфері. Метод правового регулю­вання вказує на те, як регулюються ці відносини, якими засоба­ми та прийомами.

Норми банківського права регулюють різні за своїм змістом суспільні відносини різними методами та засобами. Поряд з - предметом банківського права метод виступає юридичним кри­терієм виділення банківського права у самостійну галузь права. Завдяки комплексному характеру банківське право використовує різні методи, які притаманні публічному та приватному праву [15, 42].

У банківському праві застосовується метод рівності сторін (су­б'єктів правовідносин), їх вільного волевиявлення, коли йдеться про договірні відносини щодо кредитної або депозитної угоди. У такому разі характерними рисами методу диспозитивного ре­гулювання (метод автономії) є:

— рівноправність учасників правовідносин, що свідчить про ін­дивідуально-регулятивне значення кредитного договору;

— автономія учасників правовідносин, що означає здатність фі­зичної чи юридичної особи незалежно формувати свою волю і здійснювати свої права, досягаючи власного інтересу;

— самостійність учасників правовідносин, що відображає мож­ливість розпоряджатися майном на свій розсуд, нести відпо­відальність за своїми зобов'язаннями.

Застосування у банківському праві публічно-правового методу

свідчить про необхідність існування імперативних правовідносин між його учасниками. Адміністративно-владний метод підпоряд­кування у правовідносинах однієї сторони іншій має такі харак­терні риси:

— обов'язковість і незаперечність виконання адміністративно-владних приписів (актів), щодо яких погодження між сторо­нами не передбачається;

— реалізація суб'єктами правовідносин адміністративно-владних повноважень та функцій випливає з їх статусу;

— застосування імперативного методу пов'язано з забороною окремих певних дій (операцій) банку чи кредитної установи або вилученням ліцензій (позбавленням права).

Таким чином, можна зробити висновок, що специфіка пред­мета правового регулювання банківської діяльності обумовлює за­стосування різних методів і засобів правового впливу на суспіль­ні відносини, які у сукупності характеризують банківське право і передбачають досягнення мети — забезпечення ефективного функціонування банківської системи в Україні. Далі важливо з'ясувати, на яких засадах побудовано банківське право України.

Література

1. Агарков М. М. Основьі банкового права: Учение о ценньїх бумагах. Изд. 2-е. - М., 1994.

2. Бобилев А. И. Современное толкование системи права и системи за-конодательства // Государство и право. — 1998. — № 2.

3. Гавалда К., Стуффле Ж. Банковское право (Учреждения — Счета — Операции — Услуги): Пер. с фр. / Под ред. В. Я. Лисняка. — М., 1996.

4. Годме П. М. Финансовое право. — М., 1979.

5. Долан 3., Кемпбелл К., Кемпбелл Р. Деньги, банковское дело и денеж-но-кредитная политика. — М.-Л., 1991.

6. Ергшлева Н. Ю. Международное банковское право. — М., 1998.

7. Ефимова Л. Г. Банковское право: Учебн. и практ. пособие. — М., 1994.

8. Кольс Р, Банковское право. — Мюнхен, 1994.

9. Олейник О. М. Основи банковского права: Курс лекций. — М., 1997.

10. Пацурківський П. С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології. — Чернівці, 1997.

11. Помард А. М., Пассейк Ж. Г., Зллис К. X ., Дейли Ж. П. Банковское право США. - М., 1992.

12. Ровинский Е. А. Основнне вопросьі теории финансового права. — М., 1960.

13. Сьірбу Т. Г. Проблеми правового регулирования банковской деятель-ности // Государство и право. — 1999. — № 6.

14. Тосунян Г. А. Банковское дело и банковское законодательство в Рос-сии: Опит, проблеми, перспективи. — М., 1995.

15. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Предмет и метод банковского права // Государство и право. — 1998. — № 9.

16. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Принципи банковского права //Государ­ство и право. — 1998. — № 11.

17. Фінансове право (за законодавством України) / За ред. Л.К.Вороно­вої та Д. А. Бекерської. — К., 1995.

18. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Н. И. Химичева. — М., 1996.

19. Худяков А. И. Основи теории финансового права. — Алма-Ата, 1995.

33

Розділ З

Конституційні засади банківського права України

^ Конституційніпринципибанківськогоправа

України: загальносоціальнііспеціально-юридичні

^ Банківськеправо—спеціальнагалузьправа

^ Гарантіїправавласності

^ Правонапідприємницькудіяльність

^ Оподаткуваннябанківськоїдіяльності

^ ДержавнеуправлінняІбанки

ґ ПринципидіяльностіНаціональногобанкуУкраїни

Банківська система в Україні спирається на принципи та пра­вовий порядок функціонування всієї грошово-кредитної та фі­нансової сфери. Головні її принципи (засади) закріплені в Кон­ституції України. Вони є визначальними як для банківського права в цілому, так і для кожної галузі права зокрема. Жодна га­лузь права не може обійтися без визнання її конституційно-пра­вовою сферою, в якій принципи мають велике значення, особ­ливо якщо це стосується грошово-кредитної політики. Держава довірила здійснювати її банківським та фінансово-кредитним ор­ганізаціям. Конституційні засади є тим необхідним для розумін­ня визначальним елементом права в цілому і банківського права зокрема, яке має відповідати їм, орієнтуватись на них і з них ви­ходити. Отже, з'ясуємо, які це конституційні засади та як вони формують банківську систему.

Принципи, закладені у Конституції, відіграють роль орієнти­рів у формуванні банківського права. Вони мають нормативне зна­чення і відмінні від звичайних норм тим, що, маючи більш загаль­ний характер, стосуються головних питань банківських відносин, що становлять предмет банківського права і ядро його системи. Правові норми безпосередньо повинні узгоджуватись з принципа­ми банківського права. Інакше виникає підстава для скасування певних норм чи їх суттєвих змін і приведення цих норм банківсь­кого законодавства у відповідність до конституційних.

Без урахування загальних конституційних засад, на яких фор­мується українське банківське право, неможливо правильно тлу­мачити і застосовувати його норми. Це важливо усвідомити кож­ному банківському юристу, оскільки у сучасному українському банківському законодавстві досі є значна кількість прогалин, су­перечливих норм. Конституційні принципи є необхідними орієн­тирами, напрямами, за якими розвивається кожна галузь права.

34

Вони створюють конституційні засади правового регулювання банківської системи (банківських інституцій) і банківської діяль­ності (банківської справи), визначають сферу внутрішніх і зов­нішніх правовідносин, в яких функціонують банківські та фінан­сово-кредитні установи, а також інші суб'єкти фінансово-кре­дитної сфери.

Необхідність урахування конституційних принципів зумовле­на й тим, що за ототожнення права і закону вихідні принципи банківського права потрібно розуміти системно, виходячи з са­мого законодавства, а не орієнтуючись на якусь абстрактну ідею вищого порядку. Отже, якими є конституційні засади банківсь­кого права України?

Згідно зі ст. З Конституції України «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держа­ви». Цей важливий принцип доповнюється конституційним обо­в'язком держави, яка «відповідає перед людиною за свою діяль­ність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є голо­вним обов'язком держави». Визначаючи зміст конституційних прав громадян України, які згідно зі ст. 22 Конституції України «гарантуються і не можуть бути скасовані», особливий зв'язок з правом на здійснення банківської діяльності має право приват­ної власності, яке відповідно до ст. 41 Основного Закону України «набувається в порядку, визначеному законом».

При цьому держава створює всі умови для здійснення кож­ним громадянином повного статусу своєї власності: права воло­діти, користуватися і розпоряджатися власністю, що належить йому. Конституційний принцип реальних можливостей громадян України підтверджується тим, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина третя ст. 41 Конституції України). Гарантії забезпечення права власності на­були конституційного закріплення у такому важливому прин­ципі, як визнання того, що «право приватної власності є непо­рушним». Це створює надійний правовий захист усіх форм при­ватної власності, серед яких банківський капітал належить до найбільш ризикових сфер існування власності, до якої легко за­стосувати банкрутство або примусове відчуження за умов реаль­ної кризи у суспільстві.

Для запобігання будь-яким посяганням на банківський капі­тал з боку заінтересованих суб'єктів кредитно-фінансової сфери у частині п'ятій ст. 41 Конституції України передбачено як важ­ливий принцип, що «примусове відчуження об'єктів права при­ватної власності може бути застосоване лише як виняток з мо­тивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановле­них законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості». До таких випадків належить вилучення майна у власника за рішенням суду при: зверненні стягнення на майно за зобов'язаннями власника; відчуженні майна, яке за законом не може належати громадянам; відчуження нерухомості, що на­лежить банківській установі у зв'язку з вилученням земельної

35

ділянки для суспільних потреб; викупі пам'яток історії та куль­тури, які безпосередньо утримуються власником. Конституцій­ним принципом визначається, що вилучення (реквізиція) майна в інтересах суспільства в умовах воєнного чи надзвичайного ста­ну, зокрема у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізо-отій, може здійснюватись тільки з подальшою повною виплатою власникові вартості майна.

Загальним конституційним принципом, який безпосередньо стосується банківської діяльності, є встановлене частиною пер­шою ст. 42 Конституції України право кожного громадянина на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це пра­во дає можливість громадянам вільно використовувати майнові права щодо власності, яка знаходиться у володінні і може стано­вити банківський капітал, бути предметом застави у кредитних відносинах, позичатись під відсотки тощо. При цьому держава, як визначає конституційний принцип у частині третій ст. 42 Ос­новного Закону України, забезпечує захист конкуренції у підпри­ємницькій діяльності.

У банківській сфері особливо важливою є конституційна за­борона за таких умов: не допускаються зловживання монополь­ним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкурен­ції та недобросовісна конкуренція. Такі випадки держава визнає протиправними, коли йдеться про обмеження у реєстрації бан­ківських та кредитних установ, які створюються відповідно до законодавства України, або відмову у ліцензуванні банківських операцій тощо. У цьому знаходить відображення гарантований Основним Законом України такий важливий для економіки вид підприємницької діяльності, як здійснення на законних підста­вах банківських угод і договорів з юридичними та фізичними особами.

Проведення грошових та інших фінансових операцій у бан­ківській сфері неможливе без дотримання імперативного конс­титуційного принципу, який визначає обов'язковість сплати податків. Ст. 67 Конституції України встановлює, що кожен зо­бов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законодавством.

У чому полягає мета зазначеного принципу? Він дає змогу забезпечити прозорість та підконтрольність усіх банківських опе­рацій та банківської діяльності в цілому, оскільки податки є за­собом застосування обов'язкових платежів для будь-яких підпри­ємницьких правовідносин при формуванні Державного та місце­вих бюджетів.

Банківська діяльність як вид підприємницької діяльності під­лягає обов'язковому оподаткуванню, оскільки її метою є отри­мання прибутку із обігу фінансових ресурсів як власних, так і за­лучених. Це передбачає облік собівартості та ведення рахунків за визначеними правилами. Для розуміння цього питання слід ма­ти на увазі, що сплата податків з будь-яких банківських операцій та послуг обумовлена залученням до цієї підприємницької діяль-

36

ності фінансових ресурсів інших суб'єктів. З цією метою держа­ва встановлює жорсткі економічні нормативи, які забезпечують як інтереси конкретних суб'єктів, так і всієї банківської системи і держави в цілому. Цим пояснюється особливість застосування конституційного принципу, що закріпив обов'язкове виконання податкових зобов'язань перед державою, коли передусім мають забезпечуватись публічні інтереси, а вже потім досягатись баланс приватних інтересів.

Особливо зауважимо, що в умовах розвитку місцевого само­врядування склалась і система місцевих податків, які також на­лежать до загальнообов'язкових платежів, що здійснюються бан­ківськими та кредитними установами. Відокремленість органів місцевого самоврядування від державної влади визначила і особ­ливість правового статусу місцевих бюджетів та місцевих подат­ків, які справляються на відповідній території. Принципи обо­в'язковості сплати місцевих податків і зборів, які можна теж віднести до публічних фінансів, передбачених законодавством України, стосуються банківських установ, які отримують у по­даткових інспекціях за місцем розташування всі реєстраційні реквізити, і їх підприємницька діяльність підлягає оподаткуван­ню на загальних підставах. Йдеться як про головні офіси банків, так і про філії, представництва, що створюються в областях та регіонах і не мають повного статусу юридичних осіб.

Податки та інші загальнообов'язкові платежі, які надходять від банків та кредитних установ до Державного та місцевих бю­джетів, є обов'язковими, незворотними та неоплатними платежа­ми на користь публічного суб'єкта держави або територіальної громади. Вони забезпечені при справлянні державним примусом, що не має характеру покарання і не зв'язаний з компенсацією будь-якої заподіяної шкоди.

Серед платників податків Закон України «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств» у редакції від 22 травня 1997 р. особ­ливо виділяє Національний банк України та його установи. Це означає, що об'єктом оподаткування є прибуток, який обчислю­ється стосовно операцій усіх банків та фінансово-кредитних ус­танов щодо реалізації (банківських послуг, робіт) на митній те­риторії України.

Зазначений конституційний принцип банківського права найбільш характерно визначає відносини банків та фінансово-кредитних установ з державою та органами місцевого самовря­дування в сфері податкових зобов'язань. Звернемо увагу на те, що податкові зобов'язання характеризують фінансово-майнові відносини, а державний контроль та адміністративний примус є специфікою забезпечення конституційного принципу в податко­вій сфері. Цією стороною банківське право торкається податко­вого права, коли галузева взаємодія правових систем дає можли­вість реалізувати відповідно інтереси банків і держави.

Безпосередньо пов'язаний з банківським правом принцип поділу державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та

37

судову. Органи державної влади мають реальний вплив на діяль­ність банків та фінансово-кредитних установ. Це пов'язано з не­обхідністю державного управління банківською сферою, що ми спостерігаємо в ході українських реформ. Постійна опіка та втру­чання держави в діяльність банків призводить до негативних на­слідків, хоча і слабке державне керівництво теж викликає серйоз­ні наслідки в грошово-кредитній сфері.

Передусім принципово важливе значення відіграють консти­туційні принципи для з'ясування місця і ролі Національного банку України в системі органів держави, встановлення його провідної ролі як єдиного емісійного центру в країні. Консти­туційний принцип розподілу функцій та повноважень між орга­нами держави дає можливість здійснювати Національному бан­ку України роль центру банківської системи, яка має власні нор­мативно-правові засади. Взаємовідносини Кабінету Міністрів України та Національного банку України будуються таким чи­ном, щоб досягалась головна мета — забезпечення стабільності національної валюти, а отже, і стабільності споживчих цін.

Конституційний принцип розподілу влад дав можливість ви­ділити Національний банк України як один з «найважливіших атрибутів державності». Така характеристика увійшла у науковий вжиток за висловом В. П. Гетьмана, одного з розробників Кон­ституції України, фундатора української банківської системи. Він як послідовний прихильник ідеї повного конституційного стату­су Національного банку України вважав, що банк має бути за європейською моделлю незалежним від уряду [2, 8]. У Консти­туції України закріплено шість визначальних принципів статусу Національного банку України.

Перший принцип формулює основну функцію центрального банку держави: забезпечення стабільності грошової одиниці — гривні.

Другим принципом встановлюється особиста відповідальність вищої посадової особи в банківській системі, що відбувається шляхом зміни статусу головного банкіра країни, посаду якого за­кріплено у пункті 18 ст. 85 Конституції України як Голови На­ціонального банку України (до цього — Голови Правління).

У третьому принципі визначена паритетність Верховної Ради України та Президента України щодо підбору та призначення на посаду головного банкіра країни, а також складу Ради Націо­нального банку України.

Четвертий принцип закріплює створення і функціонування керівного органу Національного банку України — Ради банку, на яку як найвищий керівний орган центрального банку держа­ви покладається відповідальність за розробку Основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її про­веденням.

П'ятий принцип вперше підносить статус Національного бан­ку України до рівня суб'єктів законодавчої ініціативи, що дає змогу незалежно і самостійно спрямовувати політику держави на

38

досягнення стабільності національної валюти, використовувати гроші як найефективніший інструмент управління економікою.

Нарешті, шостий принцип, який визначає статус Національ­ного банку України, фіксує конституційне положення про банк як орган держави серед інших органів державної влади, який єдиний наділений правом управляти грошима і валютною систе­мою в Україні.

Таким чином, виділяючи конституційні принципи статусу Національного банку України, можна зазначити їх консолідуючу роль у системі принципів банківського права. Конституція Ук­раїни особливо виділила статутні принципи центрального банку, оскільки вони мають важливе значення для інших принципів, які виділялися на початку викладеного матеріалу. В свою чергу орі­єнтуючись на загальні засади, необхідно перевіряти, наскільки норми банківського законодавства відповідають конституційним засадам банківської діяльності. Правове регулювання виходить з того, що банківська діяльність є одним з видів підприємницької діяльності в цілому. Тому класифікацію конституційних прин­ципів банківського права можна провести у двох напрямах: пер­ший — це виділення загальних засад всієї економічної системи, прав і свобод громадян, правового режиму власності. Другий на­прям передбачає визначення конституційних засад функціону­вання банківської сфери, у якій здійснюють свою діяльність су­б'єкти грошово-кредитних відносин, утворюючи банківську сис­тему на чолі з Національним банком України.

Зазначені принципи безпосередньо втілені в конкретних конституційних нормах. Проте наука визнає й інші, які випли­вають із їх змісту та змісту положень багатьох норм Конституції України.

Наука банківського права класифікує конституційні принци­пи, які охоплюють банківську сферу за двома типами: перший — охоплює організаційно-правові засади банківської системи Украї­ни; другий — стосується порядку здійснення банківської діяль­ності [4, 46-47].

Конституційні принципи закріплювалися, виходячи з досвіду банківської діяльності у вигляді правових аксіом і постулатів. Це пояснюється тим, що зв'язок між принципами і відбитими в їх змісті суспільними закономірностями, які існують у фінансово-економічній сфері, не завжди має безпосередній характер. Ряд відправних положень банківського права є прямим відображен­ням емпіричних фактів. Насамперед це стосується порушення принципу незалежності центрального банку держави, якщо він буде підпорядкований уряду, обслуговуючи фінансовими ресурса­ми його виконавчо-розпорядчу діяльність. Отже, конституційні принципи є принципи-аксіоми, принципи-постулати, в яких фік­суються найважливіші зв'язки і відносини монетарної дійсності.

Відображення у принципах закономірностей існування і роз­витку суспільних відносин стосовно кредитних і банківських ус­танов відбиває генезу банківського права. Воно проходить шлях

39

від казусу до конституційної норми, коли синтез накопиченого матеріалу в банківській сфері дає можливість перевести виявле­ну закономірність у відповідні конституційні положення, а ви­моги найбільш загального, абстрактного характеру — у консти­туційні принципи у власному розумінні їх змісту. У цьому разі індикаторами реальної наявності того чи іншого принципу бан­ківського права стають не стільки об'єктивні кредитно-фінансові правовідносини, скільки юридична, фінансова практика, бан­ківська справа та інші чинники.

Конституційні принципи отримують своє втілення у безпосе­редньому змісті банківського законодавства. Це дає підстави роз­глядати його як самостійну систему законодавства, а банківське право — відповідно як окрему галузь права, що безпосередньо регулює суспільні відносини. Ця позиція була обгрунтована у по­передньому розділі.

Важливо підкреслити, що регулятивні властивості консти­туційних принципів не можна ототожнювати з регулятивними можливостями норм банківського права, тому що у принципах вони більш абстрактні, але стають матеріальними у нормах. Кон­ституційний рівень регулювання банківських відносин — це ре­гулювання суспільних відносин з більш високих позицій. Хоча Конституція України закріплює принцип-аксіому про те, що конституційні норми — це норми прямої дії, все ж слід мати на увазі, що за допомогою одних лише принципів права не можна у всіх випадках урегулювати конкретні правовідносини. Оригіна­льною у зв'язку з цим є думка В. М. Семенова, який стверджу­вав, що «принципи регулюють остільки, оскільки регулює само право» [5, 150].

Розглядаючи роль і значення конституційних принципів для розвитку банківського права, важливо уявити їх реальну цінність. Вони дають можливість взаємоузгоджувати елементи банківської структури через механізм правового регулювання. Ще в Законі Української РСР від 3 серпня 1990 р. «Про економічну самостій­ність Української РСР» визначалось, що «держава на своїй тери­торії самостійно організовує банківську справу і грошовий обіг».

У Конституції України закріплено, що «забезпечення стабіль­ності грошової одиниці є основною функцією центрального бан­ку держави». Текстуально порівнюючи ці принципи, можна по­мітити, що конституційний рівень формулювання принципу відображає вже більш важливий для держави і суспільства орієн­тир розвитку банківської системи та її зв'язок з національною грошовою системою.

Таким чином, поняттям конституційного принципу охоплю­ються загальнофінансові та специфічно-юридичні засади органі­зації функціонування банківської системи в Україні. Тому мож­на стверджувати, що конституційні принципи банківського пра­ва мають самостійне значення і виступають не тільки як ідеї, вимоги, що висуваються в Основному Законі до банківського права як системи, а й мають регулятивне значення, оскільки сти-

40

мулюють процес банківського правоутворення. Тому доцільно сформулювати поняття «конституційний принцип банківського права».

Під конституційними принципами (засадами) банківського пра­ва слід розуміти закріплені прямо (текстуально) або опосередкова­но в Конституції України відправні ідеї існування банківської сис­теми, які відображають найважливіші риси грошово-кредитної сфери, монетарної функції держави і вирізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальносуспільним значенням у сфері пра­вового регулювання банківсько-кредитних відносин.

Як можна класифікувати конституційні принципи банківсь­кого права? Провести консолідацію принципів за певними озна­ками — це означає з наукових позицій показати зміст банківсь­кого права. Конституційні принципи з наукового погляду поді­ляються на загальносоціальні (загальні для всіх без винятку галузей права) і спеціально-юридичні (мають значення для окре­мих галузей права). Уже зазначалось, що принципи спрямовують функціонування правового банківського механізму, який забез­печує обслуговування фінансового, грошового, кредитного та ін­вестиційного ринків, обіг національної валюти, платежі та роз­рахунки.

Конституційні принципи є необхідною об'єктивною основою для формування безпосередньо регулюючих принципів банківсь­кого права у вигляді принципів-відносин. Наприклад, конститу­ційний принцип верховенства Національного банку України у банківсько-кредитній структурі означає, що його відносини з ко­мерційними банками складаються, виходячи з соціально-еконо­мічної дійсності, коли об'єктивне право комерційних банків, за­кріплене у конституційно-правових актах, реалізується залежно від реальної політики Національного банку щодо регулювання випуску банкнот, видачі ліцензій на здійснення банківських опе­рацій тощо.

Відповідно до конституційних принципів досить легко у бан­ківській діяльності виявити відносини, які за певними ознаками потрібно поділяти на: публічні та приватні, матеріальні та про­цесуальні, регулятивні та охоронні тощо. Вони визначаються характером норм банківського права, яке тісно примикає до ци­вільного, фінансового, адміністративного та інших галузей пра­вових систем. Ці галузі права теж мають свої спеціально-юри­дичні принципи, які обумовлюють зміст і спрямованість норма­тивних систем, регулюючи суспільні відносини шляхом прямого, безпосереднього впливу. Але саме інтегруюча роль конституцій­них принципів дає змогу встановлювати структурні зв'язки пред­мета, методу, механізму правового регулювання банківської ді­яльності, визначати процес банківського правотворення, право-реалізації і правоохорони.

Взагалі потрібно зазначити і пам'ятати, що конституційні принципи банківського права виконують складну і дуже необхід­ну функцію — поєднання суспільних (державних) і особистих

41

інтересів. Правове регулювання банківської системи як у мину­лому, так і нині грунтується на важливих загальноправових принципах — диспозитивності і імперативності банківських відносин. Це визначає метод регулювання, предмет правової га­лузі, форми зв'язків між різними суб'єктами правових відно­син — юридичними і фізичними особами. Зазначені загально-правові принципи знайшли своє відображення у конституційних принципах банківського права. Це слід розуміти так, що бан­ківська діяльність охоплює практично всі відносини з грошовим обігом, перетворенням грошей на товар та послуги, забезпечен­ням мобілізації грошових доходів і заощаджень та перетворення їх на капітал та в багатьох інших сферах грошового і кредитно­го ринків.

Конституційні принципи містять змістовну сторону банківсь­кого права, і тому його специфічні закономірності дістають відо­браження в юридичних принципах. Звичайно, у подальшому ці принципи деталізуються у банківському законодавстві. При цьо­му важливо усвідомлювати, що першоджерелом будь-якого пра­вового явища у банківській сфері є конституційні принципи, які стосуються різних сторін організації і функціонування банківсь­кої системи і банківської справи. Юридична наука вивчає і вдо­сконалює їх, а законодавець — Верховна Рада України — своєю волею відображає існуючі в суспільному житті закономірності че­рез конституційні принципи у вигляді нових понять та норм у конституційному праві. Саме такою є реальна картина ролі і міс­ця конституційних принципів у банківському праві, що є своє­рідним засобом досягнення мети правового регулювання бан­ківської діяльності.

Отже, розглядаючи конституційні принципи банківського права, важливо класифікувати їх за ознаками загальносоціально-го і спеціально-юридичного значення.

Першу групу ознак — загальносоціальні принципи — становлять такі конституційні засади банківського права:

— принцип свободи економічної та комерційної діяльності;

— принцип недоторканності і гарантованості права власності;

— принцип національного правового режиму та верховенства права;

— принцип відчуження власності на підставі закону і виключно в судовому порядку;

— принцип соціальної функції банківської власності;

— принцип паритетності (рівності) інтересів усіх суб'єктів бан­ківського права;

— принцип існування ринкових кредитних, інвестиційних, гро­шових та фінансових відносин у банківській діяльності;

— принцип проведення Національним банком України єдиної грошово-кредитної політики в державі та забезпечення дер­жавних інтересів з боку центральних банківських установ;

42

— принцип єдиної території у реалізації та застосуванні бан­ківського права;

— принцип загальності і обов'язковості виконання податкових зобов'язань суб'єктів банківського права.

До другої групи ознак, які характеризують спеціально-юридичні принципи банківського права, належать такі конституційні засади:

— принцип вільного договору і обов'язковості його виконання;

— принцип колективної самоорганізації, саморегулювання і са­моврядування банківської системи в Україні;

— принципи організації, регулювання і керівництва банківської системи з боку держави в інтересах людини і суспільства;

— принцип майнової відповідальності суб'єктів банківського права;

— принцип дворівневої побудови банківської системи в Україні;

— принцип забезпечення представництва центрального банку України за адміністративно-територіальним устроєм та на­дання банківських послуг з урахуванням інтересів громадян і суб'єктів підприємницької діяльності;

— принцип здійснення Національним банком України від імені держави владно-розпорядчих повноважень у фінансово-кре­дитній сфері;

— принцип монопольного права Національного банку України на емісію коштів та організацію їх обігу;

— принцип незалежності і самостійності Національного банку України при здійсненні повноважень у межах, визначених за­конодавством України;

— принцип нормативності актів центрального банку України та інтерактивний характер регулювання банківських відносин;

— принцип монополії валютного контролю в діяльності Націо­нального банку України;

— принцип дозвільності у банківському регулюванні та реєстра­ційний порядок здійснення банківських операцій;

— принцип самостійності та незалежності оперативної діяль­ності банківських та кредитних установ в Україні;

— принцип банківської таємниці і банківського нагляду;

— принцип невтручання органів державної влади та місцевого самоврядування у виконання функцій комерційних банків та їх представництв;

— принцип стандартизації єдиного бухгалтерського обліку в банківській системі;

— принцип забезпечення Національним банком України єдино­го накопичення, зберігання і використання золотовалютних резервів держави;

43

— принцип юридичної рівності всіх суб'єктів банківської систе­ми перед законом і судом.

Класифікація і послідовність розташування названих консти­туційних принципів банківського права зумовлені певними кри­теріями (ознаками) і логічним взаємозв'язком. Сам термін «принципи» є умовним, оскільки його зміст може уточнюватись залежно від ознак його існування та функціональної спрямова­ності. Проте не слід це сприймати спрощено, оскільки консти­туційні принципи відносно самостійні і є орієнтирами для роз­витку банківського права.

Конституційні принципи сприймаються нами залежно від способу їх матеріалізації в банківському праві. Вони безпосеред­ньо формуюються у нормах банківського права, адже в Консти­туції України прямо закріплено принцип як обов'язкову вимогу при її реалізації у законодавстві України.

Інший спосіб вираження конституційних засад банківської діяльності є їх змістовне закріплення, тобто виведення прин­ципів із змісту норм Конституції України. Такі принципи фор­мулюються як юридичні категорії спеціального застосування що­до суб'єктів банківського права. У механізмі банківського регу­лювання вони отримують своє практичне втілення, оскільки організовують і спрямовують діяльність людей і банківських ус­танов у кредитно-фінансовій сфері.

Спеціально-юридичні принципи є важливою складовою кон­ституційних засад формування банківської системи і банківсько­го права. Ось чому можна стверджувати, що визначення і реалі­зація конституційних засад банківського права є необхідним еле­ментом побудови структури банківського права у кодифікаційних та інших корпораційних формах його закріплення і вираження.

Продовжуючи цю думку, варто звернути увагу на те, що кон­ституційні принципи також зазнають відповідної еволюції пра-возастосування, і це зумовлено як об'єктивними, так і суб'єктив­ними чинниками і умовами розвитку держави і суспільства.

Прикладом цього є розгляд Конституційним Судом України конституційного подання Національного банку України про не­обхідність тлумачення частини першої ст. 58 Конституції Украї­ни. У рішенні Конституційного Суду України визначено, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб [3]. Отже, офіційним тлумачен­ням суду конституційної юрисдикції дано нову офіційну інтер­претацію принципу неприпустимості для юридичних осіб зворот­ної сили нормативно-правового акта, який встановлює нову чи більш сувору юридичну відповідальність. Це у свою чергу ставить закон або інший нормативно-правовий акт над правом юридич­них осіб (банків, кредитних установ) вимагати від держави до­тримання раніше встановлених юридичних гарантій проти су­б'єктивного та адміністративного свавілля державних органів, їх посадових осіб до визначення матеріальних правовідносин і ви-

44

конання майнових зобов'язань. Хоча рішення Конституційного Суду України мають відносний характер як джерело права, їх обов'язковість є умовою для існування чи застосування норм чинного законодавства України.

Таким чином, можна зробити висновок, що конституційні за­ сади банківського права характеризують його як галузь права:

— загальносоціальними ознаками предмета правового регулю­вання;

— спеціально-юридичними вимогами щодо структури правової галузі;

— наявністю у банківському праві публічних та приватних інте­ресів, матеріальних і процесуальних норм, об'єктивного і су­б'єктивного права, єдності норм та інститутів правового ре­гулювання.

Конституційні принципи права в концентрованому вигляді відбивають засади, на яких у ньому відображаються економічні і соціально-політичні відносини. Вони є синтезуючими засадами, об'єднуючими зв'язками, практичною основою виникнення, ста­новлення і функціонування багатьох правових явищ у банківсь­кій діяльності. Конституційні принципи визначають правотвірну і правореалізаційну банківську діяльність, координують функціо­нування правового механізму банківського регулювання, є в ос­таточному підсумку критеріями оцінки правомірності чи непра­вомірності дій суб'єктів банківського права, формують правове мислення і правову культуру як представників єдиного законо­давчого органу, так і банківського персоналу.

Отже, теоретичне і практичне значення конституційних засад полягає у тому, що вони є відображенням політики держави у банківській сфері. У цій сфері здійснюється об'єктивно необхід­не для економіки право спеціалізованих, економічно незалежних від органів державної влади та місцевого самоврядування бан­ківських та кредитних установ управляти грошовими ресурсами, визначати їх обсяг і призначення у суспільних відносинах відпо­відно до єдиної грошово-кредитної політики.

Тепер перейдемо до з'ясування поняття і ролі банків у сус­пільстві, їх економічно-фінансового призначення у житті дер­жави.

Література

1. Агарков М. М. Основи банкового права: Курс лекций. — М., 1994.

2. Гетьман В. П., Килимник Ю. В. Національний банк у системі влади: Бесіда про Конституцію. — К., 1997.

3. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) № 1-рп/99 від 9 лютого 1999 р.

4. Селіванов А. О. Статті 95—100 // Коментар до Конституції України: 2-е вид. - К., 1998.

5. Семенов В. М. Конституционньїе принципи гражданского судопрош-водства. —М., 1982.

6. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Принципи банковского права // Госу-дарство и право. — 1998. — № 11.

7. Ющенко В. А. Стабільні ціни можуть забезпечуватися тільки незалеж­ним центральним банком // Урядовий кур'єр. — 1999. — 20 лют.

46

Розділ 4

Поняття і роль банків у суспільстві

^ Поняттяірольбанківвумовахпереходу доринковоїекономіки

^ функціїбанків

^ Видибанківськихоперацій

^ Банкякоб'єкткомунальноївласності

^ БанківськістандартиIS0

^ Видибанківськоїдіяльності, якімоглиббути дозволенимидлярозширенняфінансовихпослуг вУкраїні

^ Концепціяорганізованогобанку—«LеаnВапК»

Щоб з'ясувати мету регулювання та сутність банківського права, потрібно насамперед дослідити зміст понять «банк» та «фінансово-кредитна установа». Мова науки банківського права складається саме з таких спеціальних термінів та загальновжива­них слів. Терміни, зв'язані з певними поняттями та категоріями, необхідні для відображення кредитно-фінансових відносин, а це — реалії життя, в якому важливу роль відіграють гроші.

Поняття «банк» ще не знайшло достатньої визначеності і чіт­кого розуміння в науці банківського права. Не досягнуто цього і в законодавстві України. У Законі України «Про Національний банк України» дається також і визначення поняття фінансово-кредитної установи — це юридична особа, яка проводить одну або кілька операцій, що можуть виконуватися банками, за ви­нятком залучення вкладів населення. Окремо вживається понят­тя «кредитна установа» (п. 1 ч. 1 ст. 42), хоча в глосарії зазначе­ного Закону поняття «банк» означає юридичну особу, яка на під­ставі ліцензії Національного банку України здійснює діяльність по залученню вкладів фізичних та юридичних осіб, веденню ра­хунків і наданню кредитів на власних умовах. Відмітні риси бан­ківської установи іноді ігноруються саме у правовому розумінні, про що свідчить термінологія деяких законів, у яких поняття «банки» охоплюються загальними визначеннями, наприклад, щодо суб'єктів оподаткування. Вживаються загальні терміни: підприємства, організації та установи або підприємницькі особи.

Ознаки банку мають юридичні відмінності, і тому розкрити зміст понять «банк» та «фінансово-кредитна установа» (далі банк — кредитна установа) важливо з самого початку викладен­ня навчального курсу банківського права.

47

Що означає поняття «банк»? Чим воно відрізняється від чис­ленних фінансових установ, господарських товариств та бірж, які мають справу з цінними паперами? Якими є ознаки, завдяки яким банк вважають суб'єктом, котрий займається банківською діяльністю?

Слово «банк» походить від слова «Ьапка» — стіл, на якому в Середньовіччі генуезькі міняли розкладали свої монети у мішках та посудинах. «Вапспегіі» — так звались у XIIстолітті міняли у Генуї. Від слова «Ьапка» походить також поняття «банкрут». Ко­ли міняла зловживав будь-чиєю довірою, розбивали стіл, за яким він сидів, тобто визначали — «Ьапко гоШ».

Міняли приймали грошові внески у торгівців, спеціалізую­чись на обміні грошей різних міст та країн. Через певний час грошові внески та власні кошти міняли стали позичати іншим і отримувати за це відсотки, що означало перетворення мінял на банкірів, і їх діяльність значно розширилась.

Отож основним фінансовим засобом банківської діяльності є гроші. Правовою ознакою грошей є їх офіційне визначення за­коном, який теж закріплює можливі форми їх існування у формі цінних паперів та валютних цінностей.

Про гроші банків можна говорити з позиції права, коли во­ни виконують функції засобу обігу (платежу), збереження това­ру (кредиту), але не функції міри вартості. При цьому гроші мо­жуть існувати в будь-якій з загальновідомих форм — у формі го­тівкових та безготівкових грошей.

Офіційно грошова одиниця — це одна з ознак держави. У ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України ви­значено гривню. Банки повинні здійснювати платежі та розра­хунки на території України виключно у національній валюті.

Об'єднуючи поняття «банки», «гроші», «кредити» у єдину правову категорію — банківські та кредитні установи (організації),

наука дає уявлення про головні ознаки «банку» [1—6]. Ось, на­приклад, яку характеристику банку дають американські автори у підручнику «Банківське право США»: «Що являє собою банк, звичайно визначається при вивченні статуту або ліцензії на ве­дення банківської діяльності, а потім повноважень, наданих тим, хто приймає такий статут. Статути можуть відрізнятись від ста­тутів інших депозитних та небанківських установ» [4, 33].

Автори пов'язують юридичну категорію «банк» із статутом і дозволеною банківською діяльністю. Але визначати банком будь-яку установу, яка 1) приймає вклади, які вкладник має законне право вилучити за вимогою, та 2) здійснює діяльність щодо на­дання комерційних позик — означає обмежувати предмет бан­ківської діяльності лише зазначеними функціями. За такого вузь­кого підходу багато банківських послуг залишиться поза сферою банківської діяльності. Водночас чимало організацій та установ на підставі дозволів пропонують комерційні кредити, придбання документів грошового ринку, але уникають визначення їх як банків. Вони не порушують закон, але і не мають правових під-

48

став для включення їх до категорії «банки і фінансово-кредитні установи».

Очевидно, що для характеристики поняття «банк» потрібне значно ширше коло ознак, пов'язаних не тільки з банківськими функціями, а й з банківськими операціями і банківською спра­вою.

Передусім з'ясуємо, що являють собою банківські функції. Вони характеризують установу щодо її правового статусу як юри­дичної особи, якій належить майно для самостійного здійснення повного господарського відання, отримання прибутку як резуль­тат господарської (комерційної) діяльності, а також забезпечен­ня контролю у касових та валютних операціях.

А що слід розуміти під банківськими операціями в контексті функціональної природи банку? Ми вже розглядали банківські операції, які є складовою банківської діяльності і охоплюються правовим регулюванням, являючи собою предмет банківського права. Банківські операції характеризують кредитну установу, яка має виключне право здійснювати:

— залучення грошових вкладів фізичних та юридичних осіб;

— розміщення грошових ресурсів від свого імені і за свій раху­нок на умовах їх повернення, плати за користування, строко-вості;

— відкриття та ведення банківських рахунків фізичних та юри­дичних осіб;

— випуск, купівлю, продаж та зберігання платіжних документів та цінних паперів;

— залучення та розміщення дорогоцінних металів, каміння та виробів з них у вклади, здійснення з ними цивільно-право­вих угод;

— придбання та продаж готівкової іноземної валюти, а також проведення інших операцій та укладення угод у межах ком­петенції, наданої законодавчими актами України.

Банківські операції включають не тільки юридично обумовле­ні дії, про що вже говорилось при розгляді предмета банківсько­го права, а й ряд фактичних дій бухгалтерського оформлення угод.

Класифікацію банківських операцій, пов'язаних із правовим статусом кредитних установ, запропонував М. М. Агарков, який звів їх до:

— утворення грошових ресурсів;

— надання кредиту;

— сприяння платіжному обігу.

Інші операції, які здійснюють банки, поділяють на пасивні та активні. Розглядаючи сутність поняття «банк», з'ясуємо, у чому полягають відмінності між цими операціями щодо банківських функцій.

49

Пасивними операціями щодо функцій банків на практиці вва­жаються всі види операцій щодо прийому вкладів, а також ви­пуск облігацій. Банк може створювати грошові ресурси, з якими він працює, також через отримання кредитів в інших банках. Взагалі характерною ознакою банківського обігу коштів є розпо­рядження головним чином не власними фінансовими ресурсами.

Стосовно функцій банку до активних операцій належать різ­номанітні угоди, які забезпечують клієнтові можливість отриман­ня необхідних йому кредитних ресурсів. При цьому юридичне поняття «фінансово-кредитні ресурси» означає кошти, якими відповідно до банківської угоди розпоряджається фізична чи юридична особа, якій вони надаються за певними умовами плат­ності і повернення у визначений термін. Фінансово-кредитні ре­сурси надаються клієнтові за кредитною угодою або купівлею у нього боргової вимоги до третьої особи, або до третіх осіб (облі­кова чи дисконтна операція). Законодавство дозволяє банку бра­ти на себе відповідальність за клієнта перед третьою особою (га­рантійний, акцептний кредит).

Банком можуть здійснюватись різноманітні платіжні операції, зокрема, оплата чеків, виконання переказів, отримання платежів за векселями та іншими документами тощо. Зазначені банківські операції не вичерпуються наведеним переліком. Банк може в ме­жах повноважень придбавати валютні і фондові цінності, здій­снювати прийом та зберігання цінних паперів тощо [1, 36—38]. Відповідно до функцій типового європейського ощадного банку розглянемо схему його операцій (схема 1).

Наведені нижче банківські операції становлять зміст діяль­ності банку, в цілому вони дають уявлення про банківську та фінансово-кредитну установу, яка за своєю правовою характери­стикою повинна мати спеціальну правоздатність. Вона закріпле­на у законодавстві та означає дотримання банком спеціальних правил, зокрема, його виключного права здійснювати банківські операції, в тому числі провадити ощадне зберігання запозичень. Будь-яким іншим підприємствам, господарським товариствам заборонено провадити зазначені операції, а кредитні установи зобов'язані отримати відповідну ліцензію.

Суттєві ознаки банку:

— банк як юридична особа може бути державною установою або суб'єктом комерційної діяльності, спрямованої на отримання прибутку;

— комерційний банк створюється у формі господарського това­риства або акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю;

— це кредитна установа, яка по суті створюється для здійснен­ня банківських операцій;

— банк зобов'язаний мати статутний фонд (капітал), який ре­зервується за рахунок власних коштів акціонерів на корес­пондентських рахунках у Національному банку України і від-

Загальначастина

Схема 1. Операції національного ощадного банку

повідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 1 лютого 1996 р. розмір статутного фонду на 31 березня кожного року має становити суму, еквівалентну не менш як 1 млн. екю за офіційним курсом грошової одиниці України;

51

— банк завжди є елементом банківської системи, що закріпле­но у Законах України «Про банки і банківську діяльність» та «Про Національний банк України».

Таким чином, банк відрізняється від будь-яких інших інсти­туцій (суб'єктів) господарської діяльності саме своєю функціо­нальною природою (грошово-кредитними операціями банку). Важливо пам'ятати таке правило: намагаючись визначити харак­тер кредитної установи, потрібно з'ясувати, чи є в статутних до­кументах цієї установи слова «банк» або «небанківська кредитна установа» і чи зазначається його організаційно-правова форма.

Останнім часом стала популярною така юридична новела. Йдеться про створення та існування банку як об'єкта комуналь­ної власності територіальної громади, що передбачає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. Відповідно до ст. 70 цього Закону «органи місцевого са­моврядування можуть у межах законодавства створювати кому­нальні банки та інші фінансово-кредитні установи». Вперше у законодавстві закріплено право створювати комунальні банки органам місцевого самоврядування. І це природний шлях поши­рення на територіальну економіку організаційно-правових форм у сфері банківської діяльності, в якій заінтересовані держава, ор­гани місцевого самоврядування, громадяни.

Це стало можливим завдяки вдосконаленню уповноважених суб'єктів кредитної сфери — банків, які можуть здійснювати будь-які види діяльності, що віднесені до їх компетенції. Але право мати офіційне найменування «банк» може належати ви­ключно господарському товариству або державній установі, які отримали ліцензію від Національного банку України на здій­снення банківських операцій. Найменування банку при його ре­єстрації завжди узгоджується з центральним банком України. Те ж саме стосується кредитної установи, яка утворюється з метою отримання депозитів чи інших надходжень коштів і забезпечен­ня кредитування за власний рахунок економіки, інвестування підприємництва, надання в борг, наприклад, кредитів спожива­чу, закладних кредитів тощо. У такому разі найменування банку або кредитної установи є правовим засобом його індивідуалізації як юридичної особи.

На найменування поширюються цивільно-правові норми, ос­кільки це пов'язано з правом на використання того чи іншого імені (ст. 27 Цивільного кодексу України). Будь-яке найменуван­ня банку може використовуватися у товарному знаку, що свід­чить про певні види послуг, які ним надаються. У будь-якому ра­зі фіксацію всіх реквізитів банку та кредитної установи здійсню­ють Національний банк України, органи державної статистики та податкової служби.

Розглядаючи поняття «банк» варто виділити і правові ознаки фінансово-кредитної установи, яка може здійснювати будь-які ви­ди діяльності, включаючи банківську. Але фінансово-кредитна ус­танова не має спеціалізованого статусу як банк, оскільки характер її діяльності більш широкий, що відображається в її фірмовому

52

найменуванні. Кредитна установа на відміну від банку має право здійснювати кредитні операції виключно за рахунок власних кош­тів (статутного капіталу) і не має права використовувати для цьо­го залучені кошти. Кредитна установа може бути наділена правом управління цінними паперами, здійснювати на підставі ліцензії і за рахунок клієнтури клірингові (розрахункові) операції, але вона не займається прямими банківськими операціями. Таким чином, кредитна установа більше схожа на «фінансове підприємство», яке працює під контролем Національного банку України.

Вимоги до існування банків та кредитних установ повинні відповідати банківським стандартам, які розробляються Міжна­родною організацією із стандартизації (180), до якої на правах комітетів-членів входять аналогічні національні організації. Це важливо для того, щоб терміни «банк» та «кредитна установа» ро­зумілися однаково всіма учасниками внутрішніх і міжнародно-правових відносин незалежно від того, де вони знаходяться і за яким національним законодавством створені і функціонують.

За європейськими стандартами кредитними установами вважа­ються:

— банки;

— ощадні банки;

— інвестиційні компанії;

— фінансові лізингові компанії;

— факторингові компанії;

— кредитно-закупівельні компанії.

Крім того, міжнародна банківська класифікація виділяє ос­новні види фінансових компаній:

— дилери;

— брокери;

— зовнішньообмінні та грошово-ринкові торгові компанії;

— компанії, які керують інвестиційними фондами;

— компанії, які видають кредитні картки;

— компанії, які керують майном;

— компанії з ризиковим капіталом;

— обмінні пункти.

Виходячи із змісту поняття «банк» та «кредитна установа», важливо назвати види банківської діяльності, які відповідно до Єдиної банківської ліцензії, що існує як стандарт у європейській банківській системі, могли б бути дозволеними з метою розши­рення фінансових послуг в Україні. Міжнародно-правові норми, зокрема Друга координаційна банківська директива (норма Євро­пейського Союзу), зумовлюють такі види банківської діяльності:

— прийняття депозитів та інших сум, які виплачуються з гро­мадських фондів;

53

— надання в борг (кредитів споживачу, закладних кредитів, фак­торингу, фінансові та комерційні операції);

— фінансова оренда;

— послуги по переведенню грошових сум;

— видача та управління платіжними засобами (наприклад, кре­дитні картки, дорожні чеки, банківські документи);

— гарантії та зобов'язання;

— торговельна діяльність за свій власний рахунок або за раху­нок замовників з допомогою:

а) грошових ринкових документів (чеків, рахунків та інших);

б) зовнішнього обміну;

в) фінансових ф'ючерсних операцій та опціонів;

г) обміну та документів відсоткових ставок;

д) цінних паперів, які можуть продаватись;

— надання банками та фінансово-кредитними установами послуг з таких питань:

а) консультації для підприємств щодо основної фінансово-економічної діяльності, виробничої стратегії та поради стосовно об'єднання та придбання підприємств;

б) маклерські та брокерські операції;

в) управління та консультації стосовно цінних паперів;

г) зберігання та управління цінними паперами;

д) кредитні довідкові послуги;

є) опікунські послуги.

Зазначені види банківської діяльності вважаються дозволени­ми, якщо вони підтверджуються відповідною ліцензією (дозвіль­не право) і компетентний орган (Національний банк України) впевнений, що кредитна установа відповідає встановленим зако­нодавством критеріям: щодо статутного капіталу, відповідності керівництва та банківського персоналу вимогам професійності (особливо голова правління та головний бухгалтер) тощо. Отже, сутність поняття «банк», що відіграє особливу роль у забезпечен­ні обігу грошей, які є невід'ємним чинником суспільного життя, безпосередньо відображає банківська діяльність.

Таким чином, банківська діяльність — це визначене законодав-

чими актами України право банків та кредитних установ реалізувати статутні функції та повноваження, здійснювати банківські операції в інтересах юридичних та фізичних осіб, надавати їм на підставі отриманих ліцензій банківські послуги, а також здійсню­вати в межах наданої компетенції іншу дозволену діяльність від свого імені та за власний рахунок.

Банківська діяльність відповідно до основних цілей, завдань, функцій та операцій може розглядатися як виключна, оскільки

54

не може поєднуватись з іншими видами підприємницької діяль­ності, наприклад, торгівлею об'єктами нерухомості. Водночас не можна вважати банківську діяльність забороненою, якщо діяль­ність банку проводиться від імені, наприклад, товариства, про­мислово-фінансової групи, які створені за участю банку або кре­дитної установи. Це означає, що власне банк не може займати­ся торгівлею, але, створивши дочірню фірму, може реалізувати через цю фірму закладне майно тощо.

Банківську діяльність можна розглядати з позицій внутріш­ньої та зовнішньої реалізації функцій та повноважень банку або кредитної установи. Наприклад, проведення ряду фактичних дій, які пов'язані з бухгалтерським оформленням угод, слід відноси­ти до внутрішньої банківської діяльності, оскільки це пов'язано з балансом банку. Але надання консультаційних та брокерських послуг, здійснення лізингових операцій означає проведення зов­нішньої банківської діяльності, яка має підтверджуватись прий­няттям угод з резидентами або нерезидентами.

Щоб з'ясувати роль банку (кредитної установи) як суб'єкта банківського права, необхідно звернути увагу на ще одне важли­ве поняття — «банківська справа». Воно означає організацію внутрішньої банківської діяльності, яка забезпечується банківсь­кою управлінською структурою і банківським персоналом. Струк­тура внутрішніх підрозділів у кожному банку може бути організо­вана за окремою схемою забезпечення банківських операцій, які належать до виключної компетенції банку (кредитної установи). За певними винятками розподіл функцій у більшості банків є ти­повим. Принципи розподілу робіт передбачають утворення таких підрозділів, як каси, каси купонів та іноземної валюти, відділу цінних паперів, кредитного відділу, відділу кореспонденції, юри­дичної групи і бухгалтерії та допоміжних підрозділів.

Практика структурної організації банків у зарубіжних країнах вже закладена в концепцію «Ьеап Вапк» (організований банк), яку можна схематично подати так (див. схему 2).

Результатом ефективної банківської справи в «організованих банках» є налагоджений сервіс, який відповідає потребам клієн­тів банку, підвищує якість консультацій, забезпечує бездоганну юридичну форму всіх кредитно-фінансових відносин, які прово­дяться банком, і головне — обумовлює скорочення витрат. Роз­рахункові операції, обробка заявок на кредити та інші банківські справи можуть здійснюватись за допомогою автоматів (електрон­на пошта), що дешевше, оперативніше і з меншою кількістю по­милок. Гнучке використання банківського персоналу дає змогу організованим банкам скоротити простої, а показники продук­тивності праці аналізуються керівництвом банку за даними від­ділу контролінгу [2, 140].

Таким чином, визначаючи банк та фінансово-кредитну уста­нову суб'єктами грошово-фінансових та кредитних відносин, які наділені законодавчими актами України функціями та повнова­женнями здійснювати банківську діяльність, необхідно підкрес-

55

лити їх провідну роль у забезпеченні ринкового механізму, еко­номічних зв'язків світового виробництва, збуту і споживання. Але в кожній країні створена і функціонує власна банківська си­стема з притаманними їй структурною організацією, правовим статусом державних і комерційних банків та фінансово-кредит­них установ, діяльність яких грунтується на національній норма­тивно-правовій базі.

Структурні ознаки організованого банку

1) колонка таблици

Орієнтація на клієнта

Організація відповід­но

до основних ринків;

організація у вигляді Ргойї-Сепіег;

орієнтація послуг на попит за рахунок об'єднання завдань

2)

Пропозиція послуг,які відповідаютьпопиту

Розподіл клієнтів на сегменти відповід­но до вимог ринку;

оформлення орієнто­ваних на попит ком­плектів документів;

стандартизація та автоматизація послуг;

гнучке використання персоналу

3)

Орієнтаціяспівробітниківна результат

Прийняття угод від­повідно до визначе­них інтересів;

зосередження відпові­дальності на керівни­ках підрозділів бан­ківської структури та його філій;

постійне підвищення

кваліфікації

персоналу

Схема 2. Структурні ознаки організованого банку

Просуваючись вперед сходинками науки банківського права, звернемо особливу увагу на правовий статус банків в Україні.

Література

1. Агарков М. М. Основи банкового права: Учение о ценньїх бумагах: Курс лекций. Изд. 2-е. — М., 1994.

2. Заутер В., Усоскин В., Шваб Т. Банковская система и рьшки креди-та. — Франкфурт-на-Майне, 1996.

3. Олейник О. М. Основи банковского права: Курс лекций. — М., 1997.

4. Поллард А. М., Пассейк Ж. Г., Зллис К. X ., Дейли Ж. П. Банковское право США. - М., 1996.

5. Слуцкий М. И. Популярньїе лекций по финансовому праву. — СПб.₍ 1992.

6. Финансовое право. — М., 1995.

56

Розділ 5

Правовий статус банків

та фінансово-кредитних установ

в Україні

^ Загальнахарактеристикабанківськоїсистеми України

^ СтруктураНаціональногобанкуУкраїни

^ ФункціїтаповноваженняРадиНаціонального банкуУкраїни

^ ВзаємовідносиниНаціональногобанкуУкраїни зорганамидержавноївлади

^ Правовийстатускомерційнихбанківтаінших фінансово-кредитнихустанов

Сучасна банківська система в Україні склалася в результаті політичних та соціально-економічних перетворень, запроваджен­ня товарно-грошових відносин у багатоукладній економіці, по­долання монополії державних фінансів та створення законодав­чих можливостей існування банків різної форми власності.

Банківську систему в Україні юридична наука визначає як внутрішньо організовану, взаємопов'язану, об'єднану загальною метою сукупність банківських та фінансово-кредитних установ, що утворені і діють на основі Конституції та законів України. За за­гальним принципом структурної організації банківська система ви­никає тоді, коли поряд із звичайними банками з'являється неза­лежний центральний банк, який виконує функції управління цією системою. Варто при цьому зазначити, що термін «система» — грецького походження і означає ціле, яке складається з окремих частин. Стосовно управлінської діяльності в банківській сфері під «системою» слід розуміти «організаційну множину структурних елементів, які взаємопов'язані і виконують відповідні функції». У системі всі елементи підпорядковані цілому, але кожен з них має своє призначення і відповідає переважно тільки за себе.

Система може мати більшою або меншою мірою складний ха­рактер. Банківська система є дворівневою. Це зумовлено тим, що кожній системі притаманне саморегулювання, тобто цілеспрямо­вані управлінські впливи на систему в цілому або усередині неї. У кожній системі існують підсистеми. У банківській системі їх дві — одна здійснює функції управління — Національний банк України (функціональні підрозділи, територіальні управління, Державна скарбниця і т. д.), друга — є об'єктом регулюючого впливу — комерційні банки. Така система визначається як само-

57

регульована. Тому система може одночасно виступати як суб'єкт і як об'єкт управління. Таким чином, під системою як об'єктом регулювання банківським правом і важливою категорією управління слід розуміти внутрішньо організовану сукупність відносно само­стійних, взаємодіючих складових частин (елементів), які виступа­ють як одне ціле і в межах якого здійснюються процеси управління.

У процесі становлення банківська система в Україні багато в чому сприйняла зарубіжний досвід організаційно-правового регу­лювання банківських відносин. Цікаво простежити процес форму­вання банківських систем у деяких західноєвропейських країнах.

У державах з розвинутою економікою еволюція банківської системи здійснювалась упродовж багатьох століть, а існуючі сьо­годні банки пройшли тривалий ринковий шлях випробувань різ­них кредитних систем.

У світовій практиці, як відомо, існують два типи банківських систем — централізована і вільна. У нинішніх умовах централізо­вана банківська система являє собою систему, в межах якої єди­ний банк має повну або часткову монополію на здійснення емі­сійної діяльності*, при цьому ступінь запровадження емісії дає йому можливість здійснювати регулюючу функцію центру у виз­наченні загального обсягу грошей і контроль за кредитами. Мо­нопольна емісійна діяльність є джерелом, з якого виникають функції контролю центрального банку за станом золотовалютних резервів та запасів у державі, збереження значної частки бан­ківських грошових ресурсів, що дає змогу регулювати загальну фінансово-кредитну ситуацію та забезпечувати стабільність на­ціональної грошової одиниці.

На відміну від централізованої вільна система банківського бізнесу передбачає існування таких законодавчих умов, за яких створення емісійних банків дозволяється на тих же підставах, що й фірм у будь-якій іншій сфері бізнесу, в межах, в яких ці бан­ки відповідають вимогам закону про комерційні компанії. За та­ких умов банки мають такі ж права і обов'язки, як і будь-який суб'єкт комерційної діяльності. За характером взаємозв'язків бан­ківська система класифікується як дворівнева та однорівнева.

Однорівневій банківській системі притаманні переважно гори­зонтальні зв'язки між банками, універсалізація їх операцій і функцій. У межах цієї системи всі кредитні установи, в тому чис­лі центральний банк країни, знаходяться на одній ієрархічній сходинці, виконуючи аналогічні функції у кредитно-розрахунко­вому обслуговуванні клієнтів. Цей принцип побудови характер­ний головним чином для країн з нерозвинутою економікою, а також для країн з адміністративно-командними методами управ­ління народним господарством.

Слід мати на увазі, що дворівнева банківська система харак­теризується взаємовідносинами між банками як по вертикалі, так

* УнікальноюєбанківськасистемаСША, дефункціїцентральногобанкувиконуєфедеральна резервнасистема, якаскладаєтьсяз 12 федеральнихрезервнихбанківтарадикеруючих імаєчисленніфункціональніоргани: п'ятьфедеральнихагентствтавеликукількістьрізних комісій.

58

і по горизонталі. По вертикалі відповідно до законів складають­ся відносини підлеглості між центральним банком як керівним органом та низовими ланками — комерційними банками; по го­ризонталі відносини складаються за принципом рівного партнер­ства між будь-якими банками та фінансово-кредитними устано­вами. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість врахувати інтереси двох категорій клієнтів — комер­ційних банків і урядових структур. При цьому у законах визна­чаються такі головні функції, як «банк банків» та управління ді­яльністю банківськими установами з метою регулювання та кон­тролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг.

Показово, що у XXст. централізована банківська система ста­ла однією з обов'язкових умов досягнення найвищого ступеня економічного розвитку. Так, у Західній Німеччині у час післяво­єнного відродження була створена нова, дворівнева система цен­тральних банків. Зразком для неї була федеральна резервна систе­ма Сполучених Штатів Америки. До її складу входили юридично самостійні центральні банки земель, а також Банк німецьких зе­мель у Франкфурті-на-Майні, який створено 1948 р. З прийнят­тям закону про Національний федеральний банк (1957 р.) ліквідо­вано дворівневу систему. Замість неї створено один Німецький федеральний банк. При цьому центральні банки земель, включа­ючи Центральний банк міста Берліна, об'єднались з Банком ні­мецьких земель, а згодом перетворились на Федеральний банк.

Інакше відбувалися процеси у Польщі, де концентрація бан­ківської системи розпочалася з 1948 р. У 1953 р. Національний польський банк прийняв від Сільськогосподарського банку креди­тування і контроль за діяльністю сільськогосподарського вироб­ництва та лісівництва, а решта інвестицій кредитувалася інвес­тиційним банком. На кінець 1989 р. у Польщі діяло 25 національ­них банків, з них 9 — комерційних, створених на базі операційних відділень центрального банку. У листопаді 1990 р. кількість націо­нальних банків доходила вже до 75, з них 30 — з переважанням приватного капіталу. Наприкінці 1991 р. у Польщі існувало 80 ко­мерційних банків.

В іншому прогресивному напрямі складався японський досвід стабільного економічного розвитку, який вивів цю країну на пе­редові позиції у світовому господарстві. У цьому процесі важли­ва роль належала і належить банківським інститутам. На відміну від інших країн з розвинутою ринковою економікою саме бан­ківська система Японії історично була одним з найважливіших важелів формування її сучасної економіки, а нині є стимулюю­чим джерелом коштів для бізнесу та учасником формування ви­робничо-комерційної політики корпоративних клієнтів. Слід звернути увагу на те, що займаючи центральне місце в банківсь­кій системі країни, Банк Японії має такий статутний капітал, де 55 % належить державі, а 45 % — приватному сектору. Вважа­ється, що взірцем для створення цього банку був Національний банк Бельгії.

59

Отже, центральний банк відіграє провідну роль у банківській системі, створюючи сприятливі умови для її функціонування. Це досягається шляхом забезпечення стабільності цін, грошей і на­дійності банківського сектора.

Для висвітлення характерних рис правового становища бан­ківської системи в Україні важливою є орієнтація на міжнародно-правові норми Першого європейського законодавства, яке вклю­чає: Договір про утворення Європейського співтовариства, Дого­вір про внесення змін до деяких фінансових положень, Єдиний європейський акт, Договір про злиття, Гренландський договір, Акт приєднання та Договір про Європейський Союз. Друге європейсь­ке законодавство включає, як зазначалося вище, Директиви щодо організації банківської діяльності.

За визначенням Європейської директиви центральних банків головною метою діяльності центрального банку є підтримка ціно­вої стабільності через втілення в життя послідовних заходів моне­тарної політики. Хоча в деяких законах про центральні банки ще вживаються положення «підтримка стабільності валюти» або «під­тримка національної грошової одиниці», на практиці більшість центральних банків ставлять за мету саме досягнення цінової ста­більності як більш правильного визначення довгострокової мети монетарної політики. Термін «цінова стабільність» використано в законах багатьох європейських держав, наприклад, Франції, Іспа­нії, Португалії тощо. Більш того, для виконання вимог Європейсь­кої директиви центральних банків усі країни Європи — члени ЄС — мають змінити (адаптувати) свої закони щодо визначення цілей та статусу незалежності своїх центральних банків.

Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. цілком відповідає вимогам європейського законодавства, закріпивши основні функції (завдання) центрального банку — забезпечення стабільності національної валюти шляхом регулю­вання емісійної, монетарної, кредитної та розрахункової діяль­ності банківської системи. Чим зумовлена необхідність орієнтації України на стандарти правового статусу європейських банків?

В економіці колишнього СРСР державні банки в Україні яв­ляли собою допоміжний засіб, який виконував функції обслуго­вування виробництва. Моноструктура банківського сектора існу­вала як невід'ємна складова системи Держбанку СРСР та кількох державних спецбанків, які здійснювали окремі операції за його дорученням (Будбанк СРСР, Зовнішторгбанк СРСР). При цьому Держбанк СРСР здійснював короткострокове кредитування клієнтів, за Будбанком СРСР закріплювалися функції з довгост­рокового обслуговування, а за Зовнішторгбанком СРСР — з об­слуговування зовнішньоекономічної діяльності. За таких умов правове регулювання однорівневої банківської системи було спрямоване на кредитну сферу і обмеження кількості платіжних засобів в економіці, що зводились до жорстких обмежень опе­рацій з готівкою і централізованим перерозподілом банківською системою безготівкових коштів підприємств, установ і організа­цій у межах єдиного державного кредиту країни.

60

Процес юридичного становлення банківської системи, яку очолює Національний банк України, розпочався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та Зако­ну «Про економічну самостійність Української РСР» (1991 р.). За­конодавчо було закріплено, що Національний банк є вищою кре­дитною та емісійною установою держави, підзвітний Верховній Раді України і проводить єдину серед комерційних банків та кре­дитних установ державну грошово-кредитну та валютну політику, координує діяльність банківської системи в цілому, організовує міжбанківські розрахунки, здійснює функції резервного банку.

Законодавче закріплення банківської системи в Україні пов'я­зано з прийняттям Закону України «Про банки і банківську ді­яльність (20 березня 1991 р.*). З прийняттям цього Закону Укра­їнський республіканський банк Держбанку СРСР було оголоше­но власністю України і на його базі створено Національний банк України. Таким чином, державою було зроблено вибір і закладе­но засади класичної дворівневої структури банківської системи, яка включає підсистему комерційних банків та фінансово-кредитних установ, які скеровуються Національним банком України як цен­тром емісії грошей та управління всією грошово-кредитною сис­темою.

Як це вплинуло на функціонування банківських інститутів? Уже влітку 1992 р. Національний банк України запровадив по­рядок надання ліцензій банківським установам на право здій­снення операцій з валютними цінностями, почав встановлювати валютний контроль та легалізовувати свою присутність на міжна­родній арені як незалежна фінансова інституція. Розпочалося встановлення кореспондентських відносин з іншими країнами СНД, була заснована валютна біржа як підрозділ Національного банку**. В листопаді 1992 р. у безготівковий обіг було запровад­жено український карбованець, і Україна офіційно вийшла з гру­пи країн, які використовували рубль як законний платіжний засіб. У вересні 1993 р. Україна стала другою, після Росії, краї­ною СНД, яка приєдналася до міжнародної електронної системи банківських платежів СВІФТ (8ШІРТ). З січня 1994 р. Націо­нальний банк України запровадив національну платіжну систему з впровадженням системи електронних міжбанківських платежів, що дало змогу відмовитись від використання паперових платіж­них документів.

Аналізуючи правову регламентацію становлення банківської системи в Україні, не можна обійти проблеми достатності бан­ківського законодавства, яке формувалося практично за внутріш­німи ознаками регулювання банківських відносин. За цей час бу­ли внесені деякі важливі зміни до законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про заставу» та до Декрету Кабінету Мі­ністрів України «Про систему валютного регулювання і валют-

* ІснуєйіншадумкащодопочаткуствореннябанківськоїсистемиУкраїни—щопершийетап розпочавсяу 1988—1990 рр., колиукраїнськібанкиреєструвалисяуМоскві.

** Улипні 1993 р. реорганізованавУкраїнськуміжбанківськувалютнубіржу, якаєгоспода­рюючимсуб'єктомпідконтролемдержави.

61

ного контролю». Але повільний розвиток банківського законо­давства негативно відбився на банківській системі, яка реагува­ла збільшенням прострочених кредитів та звуженням кредитної діяльності.

І хоча в цих умовах центральний банк, маючи обмежений Верховною Радою України правовий статус, проводив жорстку грошово-кредитну політику за допомогою адміністративних і економічних важелів стосовно комерційних банків, вживав за­ходів щодо санації банківської системи, займався відкликанням ліцензій у банків, це суттєво не поліпшило ситуацію в сфері бан­ківської діяльності. Верховна Рада України спільно з Національ­ним банком намагались визначити стратегію розвитку законо­давчої основи банківської діяльності, приділяючи особливу ува­гу правовому статусу банків та кредитних установ. З цією метою у вересні 1994 р. було проведено першу науково-практичну кон­ференцію керівників банків та кредитних установ, які функціо­нували в Україні, і як результат була схвалена Концепція розвит­ку банківського законодавства. Зверталась увага передусім на те, що на той час залишалась невизначеною у правовому статусі си­стема банківського нагляду, не було і системи страхування ризи­ків кредитної діяльності, страхування банківських депозитів, не діяв механізм застави майна, про що свідчать численні колізії, які виникали при застосуванні законів і підзаконних актів.

Важливим стимулюючим фактором для визначення правово­го статусу банківської системи в Україні стала Конституція Украї­ни 1996 р. З її прийняттям вперше за всі роки існування незалеж­ної держави з'явилась модель законодавчих засад функціонуван­ня Національного банку, який є органом держави, що здійснює управління банківською системою. Конституційні принципи ство­рили організаційно-правові засади функціонування банківської систе­ми, яка включає дворівневу структуру банківських інститутів, умови їх функціонування, правові межі втручання (регулювання) держави у сферу банківської діяльності, її функціональну приро­ду та правовий статус національної грошової системи.

Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про Національний банк України» банківсь­ка система України схематично має такий вигляд (див. схему 1).

Таким чином, загальна характеристика сучасної банківської си­стеми показує, що банківська система в Україні — це внутрішньо організована, взаємозв'язана, об'єднана загальною метою та конс­титуційними принципами сукупність банківських та фінансово-кре­дитних установ, які відповідно до банківського законодавства здій­снюють банківську діяльність при постійному банківському нагляді з боку держави.

Необхідність єдності (взаємоорганізації) елементів банківської системи випливає з конституційних гарантій незалежності Націо­нального банку України та обов'язку всієї банківської системи за­безпечувати стабільність національної валюти — гривні. Існує за­кономірність — чим більш незалежний центральний банк держави,

62

тим нижчий рівень інфляції в країні. Саме тому відповідно до єв­ропейського законодавства зростає кількість країн, які визнача­ють якісно новий статус власних центральних банків. У 1997 р. уряд Великобританії прийняв рішення щодо організаційного ві­докремлення Банку Англії, який більше п'ятидесяти років був підпорядкований казначейству (міністерству фінансів). Отже, важливо за системним підходом насамперед розглянути правовий статус Національного банку України, в якому знайшов відобра­ження, про що зазначалося вище, світовий досвід статутного банківського права. Передусім слід привернути увагу до консти­туційної моделі Закону України «Про Національний банк Украї­ни». Він сприйняв п'ять концептуальних позицій щодо самостій­ного статусу центрального банку серед інших органів держави:

1. Програма грошової політики на поточний рік, а також на пер­спективу розробляється і приймається спеціально створеним колегіальним органом — Радою Національного банку залеж­но від стану економіки, цін та грошово-кредитного ринку країни. Центральний банк зобов'язаний доводити цю програ­му до відома уряду та парламенту, але виключно як інформа­ційний матеріал.

2. Усі рішення, які стосуються обсягів кредитної емісії, відсот­кової ставки та поточного валютного курсу, приймаються ви­ключно органами банку.

3. Керівництво центрального банку (його голова, колегіальний орган), призначене на новий строк, не може бути достроково

63

увільнено парламентом або Президентом з посад (за винятком визначених законом випадків, таких як довготривала хвороба або засудження за злочин). Що стосується колегіального ор­гану, який визначає політику в сфері фінансів та кредиту, то він є частиною системи Національного банку, його вищим ке­рівним органом, а не своєрідним наглядовим органом.

4. Від членів керівництва центрального банку вимагається про­фесіоналізм та політична нейтральність. Не можна суміщати посади в центральному банку з посадами в будь-яких інших органах влади, займатися партійною або профспілковою ді­яльністю. Неприпустимим є делегування членів уряду, пред­ставників органів виконавчої влади до колективних органів управління центральним банком.

5. Національний банк не можна примусити і він, власне, не має права давати кредити уряду і купувати цінні державні папери на первинному ринку.

Схематично функціональне призначення Національного бан­ку як головної банківської інституції має такий вигляд.

Основні функції Центрального банку (традиційний підхід)

1) Емісія грошей(банківські банкнотита монети)

2) Грошово-кредитнаустанова(орган держави)

3) Останній кредитор у критичній ситуації

Центральний банк (інституційний підхід)

1) Біржовий орган (управління резервами та зовнішнім боргом)

2) Банкір держави

3) Радник уряду з питаньдержавного боргу тафінансування бюджету

)

Як видно з наведених схем (схеми 2, 3), функціональна ха­рактеристика є важливою складовою правового статусу Цент­рального банку як будь-якого суб'єкта права і включає в себе на­бір елементів, що є системною сукупністю. Відповідно до теорії права правовий статус включає також передбачену нормами пра­ва спеціальну правоздатність суб'єкта права у питаннях відання, а також його повноваження, що, враховуючи публічні функції Національного банку, якраз і становлять його компетенцію.

Як суб'єкт права Національний банк, реалізуючи свою спеці­альну правоздатність, для здійснення покладених на нього обо­в'язків вступає в різні правовідносини. Тут він є вже не просто

64

суб'єктом права, а й суб'єктом конкретних правовідносин. Ці правовідносини виникають, змінюються і припиняються залеж­но від конкретних юридичних фактів. Відповідно змінюється і загальний обсяг прав і обов'язків, але постійним залишається правовий статус центрального банку.

Правовий статус Національного банку відповідно до Закону України «Про Національний банк України» має комплексний ха­рактер, що притаманно статусу органів держави. Він складається з конституційної правосуб'єктності та галузевих статусів (адміні­стративно-правовий, цивільно-правовий). Насамперед статус центрального банку закріплюється ст. 99, 100 Конституції Украї­ни, які визначили його місце серед інших органів держави, по­клавши на нього основну функцію—забезпечення стабільності грошової одиниці. Крім того, спеціальну юрисдикцію централь­ного банку врегульовано Законом України «Про банки і бан­ківську діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та інши­ми законодавчими актами.

Оскільки Національний банк є юридичною особою (п. 1 ст. 1 Закону «Про Національний банк України»), він виступає як су­б'єкт цивільно-правових відносин. Водночас для виконання публічних функцій він наділений владними розпорядчими повноваженнями, що не властиво цивільному праву. Це відображено у визначенні центрального банку як особливого центрального органу державного управління (частина перша ст. 2 Закону).

Це свідчить про те, що правовідносини між Національним бан­ком і комерційними банками в більшості випадків будуються на принципах влади і підпорядкування, що обумовлено його компе­тенцією здійснювати банківське регулювання та банківський на­гляд (частина друга ст. 55 та ст. 61 Закону). У цих правовідноси­нах немає рівності сторін. Банк видає та відкликає ліцензії на здійснення банківських операцій, здійснює свої наглядові функції. Правовою основою діяльності Національного банку є як приват­не, так і публічне право. Це обумовлює і природу нормативно-пра­вових актів, що видаються центральним банком на основі делего­ваного державною права, оскільки такою є суть «банку банків».

Звернемо увагу на визначене у Законі юридичне поняття На­ціонального банку України як особливого центрального органу державного управління, що одразу виключає його з системи ор­ганів державної виконавчої влади. Правова характеристика орга­ну управління виступає універсальною категорією для виділення спеціальної правосуб'єктності Національного банку в банківсь­кій системі.

Адміністративне право визначає компетенцію як сукупність прав і обов'язків, які належать до владно-організаційної діяль­ності органів державного управління. Але адміністративно-пра­вовий підхід не можна застосувати до характеристики централь­ного банку, правовий статус якого має подвійну природу. Банк об'єднує у своїй діяльності організаційні управлінські елементи

65

з елементами майновими. Слід підкреслити, що до компетенції центрального банку відносять права та обов'язки не тільки уп­равлінського характеру, а й ті, що пов'язані зі здійсненням гос­подарської діяльності. Тобто поняття «орган державного управ­ління» стосовно банку в господарській сфері включає одні озна­ки, а у сфері адміністративно-правових відносин — інші.

За основу законодавчого визначення елементів статусу Націо­нального банку було взято практику його фактичного впливу на економічне життя України. У Концепції адміністративної рефор­ми в Україні, яка розроблена Державною комісією з проведення в Україні адміністративної реформи, теоретично пропонувалась інша модель центрального банку з визначенням його як допо­міжного уряду центрального органу виконавчої влади із спеціаль­ним статусом*. Однак вищий законодавчий орган не сприйняв такого підходу і не погодився віднести Національний банк за юридичними ознаками до органів виконавчої влади. Національ­ний банк не може входити до системи органів, яку очолює Кабі­нет Міністрів України, і, таким чином, підпорядковуватись йому. Згідно зі ст. 51 Закону «Про Національний банк України» Націо­нальний банк підзвітний Президентові України та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень.

Потрібно зазначити, що призначення згідно зі ст. 85 Консти­туції Голови Національного банку України Верховною Радою за поданням Президента України підкреслює особливий статус На­ціонального банку, оскільки Конституція регламентує зазначе­ний порядок зайняття посади лише для Прем'єр-міністра, керів­ників судової влади, Генерального прокурора України та голови центрального банку. Схиляючись до думки, що голова банку поєднує риси політичного діяча та професійного фінансиста-банкіра, найбільш переконливою може бути позиція, зокрема, В. Ющенка, який аргументує залежність голови банку виключно від вимог закону [10]. Це дає змогу, за визначенням народного де­путата України П. Порошенка та професора А. Селіванова, На­ціональному банку, хоча і бути безпосередньо юридичною осо­бою публічного права, але голові банку залишатися незалежним від будь-якого впливу з боку органів державної влади [9].

Згідно зі ст. 19 закону Голова Національного банку керує ді­яльністю банку, діє від імені банку і представляє його інтереси без доручення у відносинах з органами державної влади і управ­ління, з банками, фінансовими та кредитними установами, між­народними організаціями, іншими установами і організаціями. Він також головує на засіданнях Правління Національного бан­ку, підписує протоколи, постанови Правління Національного банку, накази та розпорядження, а також угоди, які укладають­ся Національним банком, особисто призначає і звільняє дирек­торів департаментів, але тільки за погодженням з Радою Націо­нального банку, призначає одного першого та двох своїх заступ­ників та звільняє їх після закінчення терміну повноважень. Спе-

КонцепціяадміністративноїреформивУкраїнізнайшлавтіленняукомплексномудокументі, схваленомуУказомПрезидентаУкраїниза№ 810 від 27 липня 1998 р.

66

ціальний статус Голови Національного банку України обумовлює його політичну відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за всю діяльність банку.

Отже, правовий статус вищої посадової особи в системі бан­ків дозволяє Голові Національного банку виступати об'єднуючою основою управління центральним банком держави і забезпечува­ти послідовність формування та реалізації грошово-кредитної політики. Для цього, на нашу думку, голова банку має обиратися згідно зі ст. 12 зазначеного Закону «ехз о#ісіо» головою Ради Націо­нального банку, що усуватиме серйозні суперечності між Радою та Правлінням Національного банку.

Реалізація саме такої моделі поєднання функцій та повнова­жень Головою Національного банку зі статусом Голови Ради Національного банку дасть змогу залишити дію частини третьої ст. 19 Закону як виняток у відносинах Ради Національного бан­ку з Національним банком, у питаннях віднесених до її відання.

Особливість правового статусу Національного банку України пов'язана з існуванням згідно зі ст. 8—13 Закону України «Про Національний банк України» вищого органу управління Національ­ним банком — Ради Національного банку. Цей орган належить до конституційних органів у системі Національного банку. Закон визначає збалансований між суб'єктами Ради порядок формуван­ня (Верховною Радою України і Президентом України) 14 осіб персонального складу Ради Національного банку. Але Закон доз­воляє звільняти їх не раніше ніж через один рік з дня призна­чення при визначеному терміні їх повноважень сім років, крім Голови Національного банку, який призначається на строк здій­снення його повноважень — п'ять років.

Ідея створення такого органу, як Рада Національного бан­ку—не нова. У Німеччині існує аналогічна за функціями Рада центральних банків, у Японії — комітет визначення політики (монетарної), в Австрії — Рада директорів, у США — Рада керу­ючих. Є подібні органи в центральних банках і інших країн. Від­різняються вони між собою складом та порядком формування, обсягом функцій та повноважень, проте характерними для усіх є принципи функціонування, згідно із якими зазначені утворення визначають лише основні, глобальні питання діяльності цент­ральних банків, не втручаючись у їхню оперативну діяльність.

До повноважень Ради Національного банку ст. 9 Закону відно­сить розроблення Основних засад грошово-кредитної політики України відповідно до загальнодержавної програми економічно­го та соціального розвитку. Основні засади вносяться до 15 ве­ресня для інформування на розгляд Верховної Ради України і на­далі стають об'єктом контролю за їх виконанням з боку Ради На­ціонального банку. До її важливих повноважень Закон відносить аналітичну діяльність щодо впливу грошово-кредитної політики на стан соціально-економічного розвитку України, внесення пропозицій Правлінню Національного банку, затвердження ко­шторису доходів та витрат Національного банку. Здатність вико-

67

нувати функції вищого органу управління Національного банку обумовлена повноваженнями Ради застосовувати відкладальне вето щодо окремих рішень Правління Національного банку, пра­вом затвердження рішень Правління про участь у міжнародних фінансових організаціях, правом брати участь у засіданнях Прав­ління з правом дорадчого голосу тощо. Проведення засідань Ра­ди Національного банку не рідше одного разу на квартал, поря­док прийняття рішень та контроль за їх виконанням визначаєть­ся регламентом, який затверджується Радою.

Таким чином, можна зробити висновок, що Рада Національ­ного банку — це орган з особливими функціями та повноваженнями, що охоплюють весь цикл стратегічно-наглядової функції держави — від розроблення Основних засад грошово-кредитної політики до контролю за проведенням цієї політики центральним банком дер­жави в діяльності органів державної виконавчої влади та місце­вого самоврядування та всієї банківської системи в Україні.

Водночас юридичну сутність Ради Національного банку Украї­ни не можна зводити до її головних завдань — розроблення Ос­новних засад грошово-кредитної політики та здійснення контро­лю за її проведенням. Законом «Про Національний банк України» на неї покладаються також певні управлінські функції, оскільки Закон визнає Раду вищим органом управління і це знаходить про­яв у погодженні призначення та звільнення членів Правління На­ціонального банку, затвердженні бухгалтерського балансу банку, встановленні форми оплати праці його працівників, затвердженні кошторису доходів і витрат банку тощо.

Отже, правовий статус дає цілісне уявлення про те, що Рада Національного банку України є особливим політико-фінансовим органом змішаної правової природи, який можна вважати аналі­тичним центром всієї фінансово-економічної системи держави.

Іншим керівним органом Національного банку є його Правління. До його повноважень Законом віднесено забезпечення реалізації грошово-кредитної політики через відповідні монетарні важелі, управління діяльністю центрального банку, організація виконан­ня інших його функцій. Правління очолює Голова Національно­го банку України, який разом з Радою Національного банку виз­начає кількість та персональний склад Правління, з наступним затвердженням його Радою Національного банку.

Принциповим положенням, яке досить конкретно висвітлює правовий статус Правління Національного банку, є здатність ви­конувати адміністративні функції в повному обсязі і приймати рішення щодо економічних заходів та монетарних методів, необ­хідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політи­ки відповідно до рекомендацій Ради з цих питань та необхідності забезпечення стабільності і купівельної спроможності національ­ної валюти.

У ст. 15 Закону «Про Національний банк України» до повно­важень Правління віднесено також прийняття рішень про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет, про зміну

== 68

відсоткових ставок Національного банку, про встановлення еко­номічних нормативів для банків та фінансово-кредитних установ, про розмір та порядок формування обов'язкових резервів для банків та фінансово-кредитних установ, про встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює центральний банк, про перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку, про умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України та інше.

Правління здійснює виконавчо-розпорядчу діяльність як са­мостійний суб'єкт: управління від імені Національного банку України, надаючи повноваження визначати організаційні засади структури Національного банку України, затверджувати поло­ження про його структурні підрозділи та установи, статути його організацій та підприємств, порядок призначати керівників під­розділів, підприємств, установ та організацій, затверджувати штатний розклад, встановлювати порядок надання ліцензій на ведення банківських операцій, видавати нормативні акти Націо­нального банку, затверджувати регламент роботи Правління та виконувати інші функції, що випливають з основної мети діяль­ності центрального банку. Законодавець врегулював у частині першій ст. 15 Закону таку важливу особливість правового стату­су Правління Національного банку України, як право купувати та продавати майно для забезпечення діяльності Національного банку. Отже, дискусія, яка протягом тривалого часу точилась на­вколо цього питання, вирішена на користь Національного бан­ку, який правомочний володіти майновими правами без втручан­ня при їх реалізації органів державної виконавчої влади.

Важливим є те, що річний звіт та проект кошторису витрат на наступний рік Правління зобов'язано подавати на розгляд Ра­ди Національного банку України. Таким чином, управлінська та господарська діяльність Правління перебуває під контролем Ра­ди Національного банку, що виключає саму можливість, зокре­ма, появи розпорядчих актів, наприклад, листів, телеграм, які не належать до актів управління, оскільки порядок видання норма­тивних актів Національного банку суворо регламентований. За­кон припинив довгорічну практику адміністративного втручання керівників Національного банку у діяльність комерційних банків.

Таким чином, встановлена у Законі «Про Національний банк України» структура керівних органів центрального банку та виз­начення їх правосуб'єктності узгоджується із Конституцією Украї­ни і відповідає інтересам як забезпечення незалежності банку що­до проведення грошово-кредитної політики, так і завданням за­безпечення контролю за її здійсненням у фінансово-економічній та банківській сферах.

Організаційно-правову та функціональну діяльність Націо-

Національного банку України забезпечує поряд з іншими юридично самостійними організаціями, підприємствами та установами, територіальними управліннями (філіями), які не мають статусу юридичної особи, розгалужена структура апарату. Структура На­ціонального банку України будується за принципом централізації з

69

вертикальним підпорядкуванням. Законодавець надав право На­ціональному банку самостійно вирішувати питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ системи банку, затверджувати положення, які визначають завдання та функції філій (територіальних управлінь), які діють від імені банку та в межах отриманих від нього повноважень.

Правовий статус філій (територіальних управлінь) Національно­го банку України з позицій адміністративного права більше схожий на той, що притаманний органам представництва, встановлений законодавством для органів управління. Територіальні управління створені у всіх областях та в Автономній Республіці Крим — Кримське республіканське управління, у м. Києві та Київській об­ласті, у м. Севастополі. Вони виконують комплекс функцій від імені центрального банку, але не уповноважені приймати рішен­ня, які мають нормативний характер, а також видавати гарантії та поручительства, вексельні та інші зобов'язання без дозволу Прав­ління Національного банку. Згідно з існуючим положенням ство­рення територіального управління та його реорганізація здійсню­ються за рішенням Правління Національного банку України.

Банк забезпечує територіальне управління рухомим та нерухо­мим майном, вартість якого відображається в балансі управління, який є складовою частиною балансу центрального банку. Тери­торіальне управління має печатку зі своїм найменуванням і зоб­раженням Державного герба України та інші печатки, штампи, не­обхідні для діяльності управління згідно з чинним законодавством.

Територіальне управління Національного банку України очолює начальник, який призначається на посаду і звільняєть­ся з неї постановою Правління Національного банку України. Начальник цього управління діє на підставі положення та дові­реності. Він видає накази, розпорядження, затверджує згідно з Типовою структурою та затвердженим Правлінням кошторисом структуру та штатний розклад, положення про структурні під­розділи управління, посадові обов'язки працівників та інші до­кументи згідно з нормативними актами Національного банку.

Національний банк покладає на територіальні управління за­вдання, які дають змогу йому проводити грошово-кредитну по­літику на місцях, спрямовану на підтримку стабільності націо­нальної валюти, зміцнення засад функціонування банківської системи та ефективного управління грошово-кредитним ринком відповідно до Основних напрямів грошово-кредитної політики, здійснення контролю за розвитком валютного ринку, ринку цін­них паперів та аналіз грошово-кредитних відносин у регіоні. Те­риторіальні управління мають проводити розрахунки між комер­ційними банками через систему електронних платежів Націо­нального банку, займатися емісійно-касовою роботою, а також здійснювати контроль за дотриманням комерційними банками банківського законодавства, економічних нормативів і його нор­мативних актів. Загальна структура територіальних управлінь бу­ла затверджена постановою Правління Національного банку

70

України «Про удосконалення структури і чисельності регіональ­них управлінь Національного банку України» за № 262 від 2 лип­ня 1998 р. Відносини територіальних управлінь з управліннями Державного казначейства, комерційними банками, підприємст­вами і організаціями будуються на підставі договорів, що укла­даються від імені Національного банку, який несе відповідаль­ність за цими договорами.

Особливу роль у реалізації завдань, які покладені на Націо­нальний банк Конституцією та законами України, відіграють де­партаменти, що становлять центральний апарат Національного банку України. У департаментах зосереджено основний профе­сійний персонал, який забезпечує функціонування банківської системи в Україні, поділяючись на службовців та обслуговуючий персонал.

До системи Національного банку України входять в обов'яз­ковому порядку згідно з частиною другою ст. 22 Закону «Про На­ціональний банк України» центральний апарат, філії (територі­альні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські на­вчальні заклади, зокрема, Банківська академія по перепідготовці банківських працівників та інші структурні одиниці і підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.

Таким чином, організаційна структура Національного банку являє собою складний організм, що забезпечує ефективне вико­нання покладених на нього завдань. Центральний апарат відпо­відно до ст. 10 зазначеного Закону забезпечує організаційно-тех­нічне обслуговування Ради Національного банку та Правління, але Закон забороняє втручатися в його оперативну діяльність, а також впливати на кадровий персонал Національного банку.

Про місце і роль центральних банків, особливості їх побудо­ви в кожній країні можна скласти уявлення з порівняння їх ор­ганізаційних структур. Для прикладу наведемо структури Націо­нального банку України та Банку Португалії (схеми 4, 5).

Розглянувши місце та роль Національного банку України як центру дворівневої банківської системи з врахуванням особли­востей побудови його організаційної структури, більш зрозумі­лим буде з'ясування покладених на банк функцій та повнова­жень. Для цього спочатку зупинимося на функціях, оскільки во­ни відбивають цільове утворення банку держави, який потрібен усьому суспільству. Функції центрального банку поділяються згід­но з Законом України «Про Національний банк України» на: а) основну (ст. 6) та б) інші функції (ст. 7). Основна функція від­биває конституційне призначення Національного банку, який зобов'язаний забезпечити стабільність грошової одиниці Украї­ни. Досягнення цієї мети передбачає сприяння стабільності всієї банківської системи, а також обумовлює відповідно до правово­го статусу Національного банку дотримання цінової стабільності у державі.

71

«Але є ще дві важливі функції сучасного центрального бан­ку, які тісно пов'язані з грошово-кредитною політикою і склада­ють єдине ціле, — стверджує Е. Джералд Корріган — президент Федерального резервного банку Нью-Йорка. — Це широкий на­гляд за фінансовою системою та за окремими аспектами діяль­ності платіжних систем» [5, 5]. По суті, така думка відповідає не­обхідному статусу Національного банку, який функціонально по­винен представляти державу у фінансово-кредитній сфері.

Голова Національного банку України (5 років)

Правління Національного

банку України

(5 років)

Голова Ради (З роки)

Верховна Рада України (призначає 7 членів)

Департаменти та самостійні —| управління Національного банку (15 одиниць)

Рада Національного

банку України

(7 років)

Президент України (призначає 7 членів)

Банківські навчальні заклади

Центральний апарат

Розрахункові палати

Банківський нагляд (служба внутрішнього аудиту)

Філії (територіальні управління) (25 одиниць)

Державна скарбниця України

Банкнотно-монетний двір

Фабрика банкнотного паперу

Національний депозитарій

Схема 4. Структура Національного банку України

Що стосується центрального банку України, то інші його функції закріплені у Законі «Про Національний банк України» та в інших нормах банківського законодавства України. Зокре­ма, це такі функції (за названим Законом):

— визначення та проведення грошово-кредитної політики, узго­дженої з її Основними засадами;

— регулятивна функція (встановлення правил проведення бан­ківських операцій, бухгалтерського обліку, визначення систе­ми порядку і форм платежів, проведення банківського та ва­лютного регулювання та інше);

72

• монопольне здійснення емісії грошей та організація їх обігу;
• реєстраційно-наглядова функція;
• зовнішньоекономічна функція;
• методологічна та методична функція у сферах банківської ста­тистичної інформації та статистики платіжного балансу, роз­витку сучасних банківських технологій тощо;
• банківське обслуговування;
• функція кредитора останньої інстанції для комерційних бан­ків, яка забезпечує отримання рефінансування у разі вичер­пання інших можливостей рефінансування;
• накопичення та зберігання золотовалютних резервів та валют­них цінностей;
• сприяння кадровому забезпеченню банківської системи.

До інших функцій Національного банку можна віднести, на­приклад, здійснення емісії приватизаційних паперів (ст. 8 Зако­ну «Про банки і банківську діяльність»).

Крім того, функції Національного банку можуть поділятись на внутрішні та зовнішні, що здійснюються як у межах України, так і поза ними у разі представлення інтересів держави та Національ­ного банку у відносинах з центральними банками інших країн, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними орга­нізаціями, де міждержавне співробітництво передбачено на рівні центральних банків. Слід підкреслити, що Закон обмежує функції Національного банку, оскільки він не може конкурувати з комер­ційними банками, які є його клієнтами («банк банків»).

73

Функції Національного банку України

Центральний банк держави

Банк банків

Емісійний центр

Державний банк

Валютний орган

Орган банківського нагляду

Організатор

міжбанківських розрахунків

та гарант заощаджень громадян

Орган

нормативного регулювання

банківської системи

Скарбник

золотовалютних ресурсів

та монетарного золота

Аналітичний центр

макроекономічних процесів

у країні

Схема 6. Функції Національного банку України

Функції Національного банку України (схема 6) схожі з функ­ціями зарубіжних центральних банків. Це пояснюється тим, що головні державні банки несуть здебільшого однакове функціо­нальне навантаження, захищаючи державні інтереси. При цьому всі структурні підрозділи центральних банків, здійснюючи по­кладені на них функції, забезпечують реалізацію загальних функ­ціональних завдань цього органу.

Але функціям будь-якого органу державного управління при­таманні завжди визначені законодавчими актами повноваження. Відповідно до закону, який визначає статус Національного бан­ку України, вони за формою впливу можуть бути адміністратив­но-правовими, цивільно-правовими, організаційно-регулюючи­ми (операційними). Повноваження центрального банку мають в основному економічну спрямованість, оскільки застосування на­даних законом Національному банку прав безпосередньо обу-

74

мовлено економічними інтересами і змінюють, встановлюють або припиняють економічні відносини між сторонами у грошо­во-кредитній сфері.

Повноваження, визначені законом для Національного банку України, поділяються за суб'єктами їх застосування. У ст. 9 За­кону «Про Національний банк України» закріплені повноважен­ня Ради Національного банку, а за ст. 15 для виконання покладе­них функцій Правління Національного банку має застосовувати властиві йому повноваження щодо керівництва Національним банком. Формою реалізації повноважень для Ради Національно­го банку є рекомендації або рішення щодо конкретних цілеспря­мованих дій, пов'язаних з питаннями її відання (наприклад, фор­ми оплати праці працівників Національного банку, кошторис до­ходів та витрат банку, зміна розміру статутного капіталу та інше). Особливою формою реалізації статусу вищого органу управління Національного банку є право застосування Радою Національно­го банку відкладального вето щодо окремих рішень Правління Національного банку з питань, віднесених до її компетенції. При цьому Закон передбачає збалансований механізм прийняття або відхилення вето Ради Національного банку. Слід зазначити, що повноваження Ради не поширюються безпосередньо на Голову Національного банку, якщо він не обраний одночасно Головою Ради Національного банку. Голова Національного банку здійснює власні повноваження, закріплені у ст. 19 цього Закону, несе пер­сональну відповідальність за діяльність Національного банку України і тому за обсягом наданих повноважень він є досить са­мостійною і впливовою посадовою особою, яка здатна видавати розпорядчі акти для системи Національного банку та діяти від його імені у відносинах з органами державної влади і місцевого самоврядування.

Але згідно з ст. 15 цього Закону Правління Національного бан­ку України наділено виключними повноваженнями, які реалізують­ся у формі прийняття рішень, визначення структури Національ­ного банку, затвердження положень та статутів його підрозділів, підприємств і організацій, встановлення порядку в сферах здій­снення банківських операцій тощо. Найважливішим юридичним засобом здійснення регулятивної функції Національного банку України слід вважати повноваження щодо прийняття Правлінням нормативних актів Національного банку України.

Саме нормотворчість дає змогу піднести рішення Національ­ного банку як органу держави до загальнообов'язкових правил поведінки шляхом їх закріплення в підзаконних нормативно-правових актах центрального банку, що прийняті відповідно до законодавства України. Нормотворчі повноваження Національ­ного банку слід розуміти як закріплені у законі повноваження щодо реалізації завдань і функцій центрального банку держави і спрямовані на конкретизацію законів, указів Президента Украї­ни, постанов уряду, видання самостійних нормативно-правових актів у галузях, не врегульованих законом. Нормативні акти за загальним визначенням їх правової природи встановлюють пра-

75

вові норми (правила поведінки), що є обов'язковими для невиз-наченого кола осіб, розраховані на неодноразове застосування і діючі незалежно від виникнення чи припинення конкретних правовідносин, що передбачені відповідним актом. Наприклад, виключно нормативними актами Національного банку реалізу­ються його повноваження щодо організації готівкового грошово­го обігу, що передбачено ст. 33 Закону.

У результаті нормотворчої діяльності загальні положення, що встановлюються Національним банком у процесі банківського ре­гулювання та банківського нагляду, одержують статус юридичних норм, дія яких поширюється як на органи державної влади та місцевого самоврядування, так і на юридичних осіб незалежно від форми власності, а також на громадян. У ст. 56 Закону на відміну від органів державної виконавчої влади (міністерств, відомств) прямо зазначена форма правових актів, що видаються Національ­ним банком, — постанови Правління, інструкції, положення, правила, що також затверджуються постановами Правління.

З особливостями центральних банків деяких держав світу та їх органів управління, за методикою Німецького федерального банку, можна ознайомитись, розглянувши порівняльну таблицю (див. таблицю 1 наприкінці розділу).

Наведемо один з типових прикладів застосування норматив­них актів при здійсненні Національним банком повноважень, закріплених у п. 5 ст. 25 «Засоби та методи грошово-кредитної політики» Закону «Про Національний банк України».

Правовий режим випуску та обігу облігацій внутрішньої дер­жавної позики України встановлюється відповідно до законів України «Про цінні папери та фондову біржу», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» та визначається конкретними постановами Кабінету Міністрів України. Але ці законодавчі акти мають загальний правовий характер, а їх нор­ми є матеріальними за змістом.

Застосовуючи надані регулюючі повноваження, на підставі зазначених законодавчих актів, а також Закону України «Про банки і банківську діяльність» постановою Правління Національ­ного банку за № 15 від 21 січня 1996 р. було затверджено пакет документів, які регламентують функціонування ринку державних цінних паперів. Це такі документи, як:

— Положення про функціонування ринку облігацій внутрішньої державної позики;

— Положення про проведення аукціону з розміщення облігацій внутрішньої державної позики;

— Положення про порядок бухгалтерського і депозитарного об­ліку, розміщення, обігу, сплати відсотків та погашення облі­гацій внутрішньої державної позики в банківських установах.

Отже, нормативні акти Національного банку наочно свідчать про те, що їх мета — застосування правових механізмів, необхід­них для реалізації норм законів. У такому разі норми матеріаль-

76

ного банківського законодавства забезпечуються процедурно-процесуальними загальнообов'язковими правилами (процесуаль­ним порядком) і це створює у сукупності компонентів необхідну правову основу для правовідносин, які виникають між суб'єкта­ми конкретної фінансової, фондової або банківської сфери.

Таким чином, розглянувши повноваження та форму їх ре­алізації як важливу складову правового статусу Національного банку України, визначену законодавством, наочно постає харак­теристика з позицій статутного права керівних органів — Ради та Правління Національного банку. При цьому не важко помітити, що центральний банк наділено необхідною виконавчо-розпоряд­чою владою для проведення узгодженої з Кабінетом Міністрів України економічної та грошово-кредитної політики в країні.

Слід звернути увагу на ще один суттєвий аспект правового статусу системи Національного банку, яка є першим рівнем бан­ківської системи. Йдеться про те, що в результаті п'ятирічної підготовки Конституції України та Закону України «Про Націо­нальний банк України» центральний банк отримав статус, який повністю відповідає міжнародним стандартам щодо його місця та ролі у державі. Важливим досягненням у гармонізації законодав­ства є дотримання принципу, закладеного у ст. 107 Маастрихтсь­кої угоди Європейського співтовариства, укладеної у 1992 р. Во­на встановлює, що ні Європейський центральний банк, ні цен­тральні банки країн-учасниць не можуть одержувати вказівки від уряду чи будь-яких інших владних структур. Аналогічна норма є і в ст. 7 статуту Європейського центрального банку, і в законах системи центральних банків Європи, зокрема в Україні.

До цього додамо, що Конституція України, заклавши цей принцип, стала взірцем для законодавства про банки європейсь­ких країн. Національному банку України ст. 93 Конституції України надано право законодавчої ініціативи нарівні з Кабіне­том Міністрів України. Це означає, що Національний банк України має право офіційно вносити до Верховної Ради України пропозиції щодо прийняття законів, змін до законів або їх ска­сування. З цього видно, що Національний банк за системним підходом до вивчення його правового статусу можна охарактери­зувати як повноцінний, спеціальної компетенції, незалежний у досягненні поставленої мети орган держави.

Але які взаємовідносини відповідно до зазначеного Закону складаються у Національного банку з Кабінетом Міністрів Украї­ни, Верховною Радою України та Президентом України? Чи можна вважати незалежність центрального банку абсолютною?

Питання незалежності центрального банку є досить склад­ним. У юридичній літературі існує декілька поглядів на те, що слід розуміти під незалежністю центральних банків. Деякі авто­ри під «незалежністю» центрального банку як головною ознакою його правового статусу розуміють міру його автономії від орга­нів влади при визначенні цільових орієнтирів діяльності в межах основних функцій по забезпеченню стабільності національної ва-

77

люти, а також стабільності й ефективності фінансової системи в цілому. Як бачимо, питання стосується взаємовідносин з урядом.

Це викликано, по-перше, тим, що грошово-кредитна політи­ка, за проведення якої відповідає центральний банк, є складовою частиною національної економічної політики, яка здійснюється урядом. Тому неузгодженість питань компетенції центрального банку і уряду може спричиняти конфлікти між цілями грошово-кредитної політики та реальним проведенням економічної полі­тики. По-друге, грошово-кредитна політика не може проводитись ізольовано від економічної політики і її основних напрямів. На­впаки, вона повинна тісно пов'язуватися з ними.

У публікаціях науковців та практиків-юристів неодноразово порушувалося це питання і пропонувалося його вирішення через:

— міжвідомчі консультативні ради (парламент, центральний банк, уряд);

— консультативні групи за участю представників різних відомств та центрального банку (центральний банк та міністерства фі­нансів і економіки);

— узгоджувальні консультації представників центрального бан­ку, парламенту, уряду, банківських асоціацій (у разі виник­нення загрози «дефолту»).

Необхідність надання центральному банку незалежного ста­тусу, який послідовно обстоював в Україні відомий банкір і на­родний депутат України В. П. Гетьман, пояснюється прагненням забезпечити послідовність і постійність грошово-кредитної полі­тики, звільнити її від тимчасових інтересів, підтримати довіру до неї [4, 8—22]. Найважливішою умовою довіри до грошово-кре­дитної політики є чітко і офіційно сформований курс на стабіль­ність цін, який проводиться Національним банком незалежно від змін у політичному житті країни.

Окреслимо найбільш характерні ознаки незалежності правово­го статусу центрального банку:

— участь держави в капіталі центрального банку і розподіл при­бутку;

— процедура призначення керівництва банку (Ради та Правлін­ня Національного банку);

— міра відображення в законодавстві цілей та завдань централь­ного банку;

— право держави на втручання в грошово-кредитну політику;

— правила, які регулюють можливість прямого або непрямого фі­нансування державних витрат центральним банком держави.

Відповідно до цих ознак доречно буде простежити, як скла­дався правовий статус деяких центральних банків за характером їх власності:

— державні — капітал яких належить державі (Великобританія, Німеччина, Франція, Данія);

78

— акціонерні (США, Італія, де 100 % капіталу центрального банку належить банкам і страховим компаніям);

— змішані (Японія — 55 % власності належить державі, 45 % — приватним особам; Швейцарія — 57 % власність кантонів і 43 % — приватних осіб; Греція — 75 % власність держави, 25 % — приватних осіб).

Тим часом стовідсоткова участь держави в капіталі цент­рального банку не завжди є єдиним критерієм, який дозволяє стверджувати, що тільки такий банк найбільше залежить від держави. Наприклад, центральний банк Італії, хоча і є акціо­нерним, за своїм правовим статусом значно залежить від дер­жави.

Що стосується правового статусу Національного банку Украї­ни за юридичними ознаками, то аналіз конституційних норм, зо­крема статей 85, 93, 99, 100, 106 Конституції України дає підста­ви для висновку, що центральний банк виступає у двох вимірах його правосуб'єктності: з одного боку, як орган держави, який виконує завдання, пов'язані із захистом національної валюти, з другого — як своєрідний центр управління саморегульованої банківської системи.

У наступному питанні важливо з'ясувати: чим відрізняється правовий статус системи комерційних банків та фінансово-кре­дитних установ від правового статусу системи Національного банку України. Поряд з визначеним поняттям «банк» у Законі «Про Національний банк України» уточнюється також і поняття «фінансово-кредитна установа». Підкреслимо, що правові відно­сини, які стосуються залучення вкладів від населення, не можуть виникати і не можуть передбачатись правовим статусом фінан­сово-кредитних установ. Це відрізняє їх за юридичною природою від категорії «банк».

Правова основа функціонування комерційних банків та фі­нансово-кредитних установ в Україні визначена Законом Украї­ни «Про банки та банківську діяльність» з внесеними змінами та доповненнями до нього.

Правовий статус комерційного банку або фінансово-кредитної установи поєднує в собі правовий статус приватної юридичної особи та правовий статус суб'єкта публічного права, який бере участь у грошовому процесі держави. Банк покликаний обслуго­вувати цей процес, використовуючи дозволені законом фінансові інструменти, розрахунки у готівковій і безготівковій формах гро­шового обігу. За своїм юридичним становищем банки є еконо­мічно самостійними і повністю незалежними суб'єктами від ви­конавчих та розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов'язаних з їх оперативною діяльністю. Це встановлено у ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», де також визначено: банки у своїй діяльності керуються цим Законом, за­конодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами. Окре­мо у Законі виділені нормативні акти Національного банку, а та-

79

кож статути, які приймаються при заснуванні банку і визнача­ють предмет його діяльності.

Банк може створюватись як організація корпоративного ти­пу, але, щоб займатися господарською діяльністю, він повинен пройти відповідну дозвільну реєстрацію у Національному банку України, оскільки за загальним порядком реєстрацію всіх інших суб'єктів підприємницької діяльності здійснюють місцеві органи виконавчої влади. Комерційним банкам, як визначено у ст. З за­значеного Закону, забороняється діяльність у сферах матеріаль­ного виробництва, торгівлі, страхування. Засновниками, акціо­нерами (учасниками) комерційного банку можуть бути як укра­їнські, так і іноземні фізичні та юридичні особи, які утворюють статутний фонд банку. Правові умови створення комерційного банку не дозволяють виступати засновниками політичним пар­тіям і профспілковим організаціям, спілкам, громадським фон­дам. Організаційно-правова форма кредитної установи не повин­на виходити за межі банківського права, оскільки небанківські форми діяльності не можуть бути легалізовані у статуті банку. Банк за своєю правовою характеристикою — це господарське то­вариство, яке розглядається законодавцем як один із елементів банківської системи.

При створенні банку засновниками має бути додержана ви­мога щодо мінімального розміру власного статутного фонду, за­лежно від того створюється банк за участю резидентів чи нере­зидентів. Формування статутного капіталу має бути здійснено тільки за рахунок власних коштів засновників, акціонерів (учас­ників) у грошовій формі і частка будь-кого із зазначених осіб не повинна перевищувати 35 % статутного капіталу комерційного банку.* Отже, статутний фонд є власними коштами банку, що складає матеріальну основу його діяльності. Саме цим визна­чається обсяг депозитів, які залучаються, що свідчать про реальні кредитні ресурси і в остаточному підсумку — про обсяг актив­них операцій банку. Закон забороняє банкам спрямовувати до статутних фондів інших підприємств і організацій більше 10 % їх власного статутного фонду.

Внесок засновників, акціонерів (учасників) до статутного ка­піталу комерційного банку здійснюється в національній валюті України та вільно конвертованій іноземній валюті — для нерези­дентів України. Забороняється використовувати для формування статутного капіталу банку бюджетні кошти та кошти, одержані в кредит.

Для формування статутного капіталу, до реєстрації комерцій­ного банку, обласним управлінням Національного банку за міс-

* Нинівстановленомінімальнийрозмірстатутногокапіталу, еквівалентний 1 млн. євро; для новостворюваногобанкузаучастюіноземногокапіталу, часткаякогостановитьдо 50 %, — сума, еквівалентна 5 млн. євронаденьпідписанняустановчогодоговору, 50 % ібільше— 10 млн. євро. Удіючихбанків, щобулизареєстрованіНаціональнимбанкомдо 1 січня 1997 р., розмірстатутногокапіталуповиненстановитисуму, еквівалентну 3 млн. євро. Для банків, якібулизареєстрованіпісля 1 січня 1997 р., атакождляновостворюванихбанків визначенийнормативкапіталувстановлюєтьсязавищезазначенимирозмірами, починаючи післяпершогокалендарногорокузпочаткуїхдіяльності.

80

цем створення банку засновникам відкривається тимчасовий ра­хунок для внесення визначеної установчими документами част­ки статутного капіталу.

Рішення про реєстрацію комерційного банку приймає Націо­нальний банк, який видає свідоцтво про реєстрацію та відкриває кореспондентський рахунок в обласному управлінні Національ­ного банку за місцезнаходженням банку. У такому порядку банк набуває свого правового статусу і стає суб'єктом банківської ді­яльності. Проте на практиці Національний банк інколи застосо­вує такі санкції, як скасування раніше виданого дозволу на ство­рення комерційного банку. Чи правомірно у такому разі припи­няється дія правового статусу комерційного банку?

Якщо виходити із змісту Постанови Верховної Ради України від 1 лютого 1996 р. «Про введення в дію Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяль­ність», то це можливо, оскільки згідно з її п. 6 Національний банк зобов'язаний скасувати дозвіл на створення комерційних банків, які не виконали встановлених законодавством вимог що­до строків і розмірів збільшення статутних фондів.

Проте відповідно до Закону України «Про Національний банк України» та Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» такого права центральний банк не має. Відповідно до ст. 48 зазначеного Закону про банки у разі порушення суб'єкта­ми банківської діяльності чинного законодавства Національним банком можуть прийматися рішення про реорганізацію чи лікві­дацію комерційного банку.

Таким чином, Національному банку не надано права скасо­вувати дозвіл на створення комерційних банків у разі порушен­ня ними банківського законодавства, а названа норма банківсь­кого права не може виступати як правова основа для скасуван­ня правового статусу банків.

Національний банк дає згоду на відкриття філій і представ­ництв комерційними банками, які вже зареєстровані. Яким є правовий статус цих суб'єктів?

Правовий статус Філія банку — банківська установа, яка не є юридичною осо-

філій банку бою, діє від імені головного банку на підставі окремого положен-

ня, має свій субкореспондентський рахунок або працює на єди­ному кореспондентському рахунку з головним банком та здій­снює банківські операції, передбачені положенням про філію, за умови наявності і в межах дозволу, наданого їй банком як юри­дичною особою.

Комерційні банки можуть відкривати власні філії за умови, що розмір капіталу банку не повинен бути меншим за встанов­лений Національним банком і має перевищувати розмір зареєст­рованого і фактично сплаченого статутного капіталу у разі від­криття філії на території області, де розташовано банк, — у роз­мірі 1 млн. євро, у разі відкриття філії в межах України — 3 млн. євро. Крім цього, на правовий статус банків відповідно до вимог чинного законодавства впливають покладені на них обов'язки:

81

здійснювати формування резервного фонду, резерву на покрит­тя можливих втрат за позиками і фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Обов'язковою умовою має бути стабільна беззбит­кова діяльність банків та додержання ними економічних норма­тивів і обов'язкових резервів протягом півріччя.

Як слід діяти банкам для відкриття власних філій? По-пер­ше, комерційні банки повинні одержати згоду територіального управління Національного банку за місцезнаходженням головно­го банку; по-друге, — узгодити відкриття філії з територіальним управлінням за місцезнаходженням філії.

Далі з'ясуємо, що являє собою представництво банку. Це ус­танова банку, яка не є юридичною особою, діє на підставі окре­мого положення, виступає від імені головного банку і ним фі­нансується. Представництво банку не має права здійснювати банківські операції.

Представництво відкривається банком за погодженням із те­риторіальним управлінням Національного банку за місцезнаход­женням представництва, яке, виносячи рішення про погоджен­ня відкриття представництва, повідомляє листом про це комер­ційний банк, центральний банк, а територіальному управлінню Національного банку за місцезнаходженням банку — юридичної особи надсилає положення про представництво, повідомляє його назву, відомості про поточний рахунок і адресу.

На практиці банківські установи можуть відкривати терито­ріально відокремлені безбалансові відділення. Комерційні банки по­винні в тижневий строк повідомити про це територіальне управ­ління Національного банку за місцезнаходженням такого відді­лення.

Територіально відокремлені безбалансові відділення створю­ються з метою поліпшення обслуговування клієнтів комерційно­го банку і розширення їх кола на балансі головного банку або йо­го філії в межах однієї області. Вони можуть здійснювати окремі банківські операції в межах дозволу, наданого головним банком.

Отже, правовий статус комерційного банку визначається його статутом і характеризується функціями та обсягом повноважень, які він може застосовувати за законом при здійсненні банківсь­кої діяльності.

Комерційні банки набувають статусу юридичної особи з часу їх реєстрації в Республіканській книзі реєстрації банків, валют­них бірж та інших фінансово-кредитних установ. Однак здійсню­вати банківські операції вони можуть тільки після одержання відповідних ліцензій Національного банку (ст. 17 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Порядок ліцензування банківської діяльності розглядається ок­ремо, оскільки воно здійснюється з метою допущення на ринок банківських послуг України комерційних банків та банківських установ, умови діяльності яких відповідають встановленим На­ціональним банком України обов'язковим вимогам та діяльність

82

яких не загрожує інтересам їх клієнтів. Ліцензія — це фіксоване у

спеціальному дозволі право банку здійснювати обумовлені законом види діяльності. Одержання від Національного банку ліцензії оз­начає набуття банком — юридичною особою спеціальної компе­тенції, тобто одержання прибутку тільки шляхом здійснення пев­них операцій. Філії комерційних банків здійснюють банківські операції у межах повноважень, наданих головним банком, і доз­волу територіального управління Національного банку України за місцезнаходженням філії банку.

Якщо звернутись до банківського законодавства, можна по­мітити, що до внесення 1 лютого 1996 р. змін до ст. 17 Закону України «Про банки і банківську діяльність», дієздатність комер-

ційного банку виникала з моменту реєстрації і існувала в межах видів діяльності (банківських операцій), які передбачались його статутом. Виняток складали лише валютні операції, для здій­снення яких банки мали одержувати відповідну ліцензію.

Але оскільки між реєстрацією комерційного банку і видан­ням ліцензій на здійснення банківських операцій проходить пев­ний час, можна вважати, що спеціальна дієздатність комерційно­го банку (можливість здійснювати банківські операції) не збіга­ється з його спеціальною загальною дієздатністю як юридичної особи. Видаючи ліцензії, Національний банк має можливість ре­гулювати обсяг спеціальної дієздатності комерційного банку. Після реєстрації банк набуває статусу юридичної особи і, безу­мовно, може виступати суб'єктом цивільно-правових відносин — укладати господарські угоди тощо. Проте суб'єктом банківської діяльності він стає з моменту одержання ліцензії від Національ­ного банку на виконання банківських операцій. Ліцензування має за мету обгрунтувати процес входження в банківську діяль­ність і переконатися в готовності банку та в компетентності його керівництва здійснювати банківські операції.

Згідно з Положенням про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій, затвердженим Правлінням Національного банку України за № 181 від 6 травня 1998 р., лі­цензування — це порядок видачі комерційним банкам, які з ча­су реєстрації набули статусу юридичної особи, дозволу на здій­снення окремих чи всіх банківських операцій, якщо умови діяль­ності комерційних банків відповідають чинному законодавству України, а також діяльність яких не загрожує інтересам фізич­них і юридичних осіб. Таким чином, для розуміння правового статусу комерційного банку ліцензію слід розглядати як акт кон­кретного регулювання, акт-дозвіл.

Ознаки _ Отже, з'ясувавши юридичні підстави набуття комерційним

комерційного банком або фінансово-кредитною установою правового статусу

юридичної особи із спеціальною дієздатністю, слід виділити дві його характерні ознаки. Перша — це наявність реєстрації банку за установчими документами (статутом), яка дає право на профе­сійну діяльність. Друга — наявність одержаної від Національного банку України ліцензії, що визначає зміст та обсяг банківської

83

діяльності і є свідченням правосуб'єктності банку. За правовим статусом комерційні банки поділяються на такі види (схема 7).

Види комерційних банків

Створені як акціонерні товариства(ст. 25 Закону України«Про господарські товариства») :

1. Акціонерні комерційні банки як закриті акціонерні товариства
2. Акціонерні комерційні банки як відкриті акціонерні товариства

Створені як товариства з обмеженою відповідальністю

Схема 7. Види комерційних банків

Таким чином, розгляд правового статусу банків в Україні свідчить, що правове регулювання кредитних установ має склад­ну організаційно-правову природу, але воно має гарантувати ін­тереси кредиторів та вкладників банку від втрати коштів, гаран­тувати платоспроможність банку. Саме тому правовий статус будь-якого банку або фінансово-кредитної установи можна роз­глядати тільки в системній організації, яку очолює і якою керує від імені держави Національний банк України.

Література

1. Банковское дело / Под ред. О. И. Лаврушина. — М., 1998.

2. Банківська справа в Україні: законодавчі і нормативні акти. — К., 1998. - Т. 1. - № 2 (Б) 7; № 2 (Б) 10.

3. Бернд Р. Банковская система и контроль за банковской деятельнос-тью в условиях рьіночной зкономики. — Мюнхен, 1994.

4. Гетьман В. П. Банківська система України: діяльність і проблеми // Банківська справа. — 1995. — № 1.

5. Корріган Е. Дж. Функції центральних банків та фінансова система у виникаючих ринкових економіках: Доповідь на 14 щорічному еко­номічному симпозіумі Федерального резервного банку. — Гарвардсь­кий Університет. Проект ПЕРУ. — 1992.

6. Лекции о деятельности центральних банков / Отв. ред. М. Роккас и К. Мастропаскуа. — Рим, 1996.

7. Полицатто В. П. Разумное регулирование и банковский надзор: Со-здание институциональннх рамок для банков. — Вашингтон, 1992.

8. Поляков В. П., Москвина Л. А. Структура и функции центральних бан­ков: Зарубежньїй опьіт. — М., 1996.

9. Порошенко П., Селіванов А. Національний банк і стратегія грошово-кредитної політики // Голос України. — 1999. — 13 квітня.

10. Ющенко В. А. Стабільні ціни можуть забезпечуватися тільки незалеж­ним центральним банком // Урядовий кур'єр. — 1999. — 20 лют.

Особлива частина

90

Розділ 6

Договори банківського рахунку. Правове регулювання безготівкових розрахунків. Міжбанківські розрахунки

ґ Регламентуванняінститутубанківськогорахунку законамиУкраїнитанормативнимиактами НаціональногобанкуУкраїни

^ Видирахунківтапорядокїхвідкриття

^ Особливостівідкриттярахунківунаціональній валютіфізичнимособам

^ Порядоквідкриттярахунківунаціональнійвалюті представництвамтаустановамнерезидентів. Рахуноктипу«Н». рахуноктипу«П»

^ Відкриттярахунківвіноземнійвалюті

^ Переоформленняізакриттярахунків

^ Безготівковірозрахунки

^ Платіжнедоручення. Платіжнавимога-доручення. Розрахункичеками. Акредитив

^ Розрахункиплатіжнимивимогамитаінкасовими дорученнями

^ Арешткоштівнарахунках

^ Зупинення (припинення) операційнарахунках

^ Міжбанківськірозрахунки

6.1. Правове регулювання банківського рахунку

Інститут банківського рахунку не має чіткого регламентуван­ня в чинному законодавстві України, хоча окремі питання, що входять до цього поняття, відображено у відповідних законах та нормативних актах. Проте цього явно недостатньо для повного і цілісного регулювання правовідносин, пов'язаних зі здійсненням банками діяльності по відкриттю рахунків і проведенням касово-розрахункового обслуговування клієнтів. Насамперед слід зазна­чити, що чинний Цивільний кодекс України, хоча і містить гла­ву 33 «Розрахункові і кредитні відносини» (статті 380—385), про­те її норми мають надто загальний характер і не відповідають вимогам сьогодення. Кодекс не передбачає договору банківсько­го рахунку як окремого виду договорів і не регулює прав і обо­в'язків сторін за цим договором, відповідальність за їх порушен­ня тощо.

91

Питання функціонування банківських рахунків регулюються окремими законодавчими актами, зокрема, Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зо­бов'язань» та Законом України «Про внесення до деяких законів України змін щодо відкриття банківських рахунків». Деякі зако­нодавчі акти комплексного характеру встановлюють певні нор­ми, що стосуються інституту банківського рахунку (наприклад, ст. 24 Закону України «Про підприємства в Україні», ст. 8 Зако­ну України «Про підприємництво», ст. 31 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Зазначені питання також регу­люються постановами Верховної Ради України (Постанова «Про норматив обігу платіжних документів в Україні» від 25 червня 1993 р., Постанова «Про внесення змін до Постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 13 липня 1996 р.), указами Президен­та України (зокрема, Указом «Про заходи щодо нормалізації пла­тіжної дисципліни в народному господарстві України» за № 227 від 16 березня 1995 р. з відповідними змінами і доповненнями, Указом «Про заходи щодо підвищення відповідальності за роз­рахунки з бюджетами та державними цільовими фондами» за № 167 від 4 березня 1998 р. та ін.).

Найбільш докладно і повно інститут банківського рахунку ре­гламентується нормативними актами Національного банку України. Це передусім Інструкція про відкриття банками рахун­ків у національній і іноземній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України за № 527 від 18 грудня 1998 р. із наступними змінами і доповненнями, та Інструкція про безготівкові розрахунки в господарському обороті України, за­тверджена постановою Правління Національного банку України за № 204 від 2 серпня 1996 р. з наступними змінами і доповнен­нями, Інструкція про міжбанківські розрахунки в Україні, за­тверджена постановою Правління Національного банку України за № 621 від 27 грудня 1999 р.

Правові підвалини кодифікації норм, що стосуються інститу­ту банківського рахунку, мас закласти новий Цивільний кодекс України, проект якого прийнято Верховною Радою України у першому читанні у 1997 р. На відміну від чинною кодексу про­ект передбачає такі договори, як договір банківського рахунку, договір банківського вкладу, що мають широке застосування на практиці.

92

На сьогодні саме зазначені імперативні норми складають пе­реважну частину норм серед тих, які регулюють відносини, по­в'язані з банківським рахунком. На сучасному етапі, в умовах спаду виробництва, платіжної кризи, бюджетного дефіциту, зат­римки з виплатою заробітної плати як працівникам виробничої сфери, так і бюджетних організацій, держава прагне все більше регулювати різні сторони правовідносин щодо відкриття і функ­ціонування банківського рахунку. Особливо це стосується підви­щення ролі податкових та деяких інших державних органів (Дер­жавне казначейство, Пенсійний фонд тощо) у цих відносинах.

Як зазначалось, питання, що стосуються договору банківсь­кого рахунку, напрацьовані практикою і узагальнені теорією. Цей досвід було узагальнено і враховано при підготовці проекту нового Цивільного кодексу України. Зокрема, ст. 1127 проекту передбачено, що за договором банківського рахунку банк зобо­в'язується прийняти і зарахувати на відкритий клієнтом рахунок кошти, що надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку та здійснюва­ти інші операції за рахунком. Банк може використовувати наявні на рахунку кошти, але не має права визначати і контролювати напрями використання коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені законом або договором, обмеження його права роз­поряджатися коштами на свій розсуд.

Деякі положення проекту кодексу передбачені і чинним за­конодавством. Зокрема, ст. 381 Цивільного кодексу України встановлює, що юридичні та фізичні особи — суб'єкти підпри­ємницької діяльності розпоряджаються коштами, що зберігають­ся на їх рахунках у банках, згідно з цільовим призначенням цих коштів.

Без згоди юридичних та фізичних осіб — суб'єктів підпри­ємницької діяльності списання (стягнення) коштів, що знахо­дяться на їх рахунках у банках, не допускається за винятком ви­падків, установлених законами України, а також за рішенням су­ду, арбітражного суду та за виконавчими написами нотаріусів.

Водночас слід зазначити, що зі специфіки правовідносин, що регулюють відкриття і ведення банківського рахунку, в яких пе­реплітаються диспозитивні і імперативні норми, випливають і особливості укладення договору банківського рахунку, порядку відкриття рахунку. Вони визначаються не лише домовленістю сторін і правилами комерційного банку, а й досить жорстко ре­гулюються законами України, указами Президента України і нормативними актами Національного банку України. Це пере­дусім зумовлено фіскальними цілями, оскільки рух коштів на рахунках найпростіше проконтролювати і разом з тим відстежу-вати сплату податків, з рахунків зручно стягнути кошти на по­гашення заборгованості, насамперед податкової тощо. Тому за­конодавством встановлюються обов'язки для банку і клієнта, які не зовсім випливають із змісту договору про відкриття рахунку і встановлюють певні умови, що не залежать від волевиявлення сторін.

93

Так, на сьогодні важливим для інституту банківського рахун­ку є Закон України «Про внесення до деяких законів України змін щодо відкриття банківських рахунків», прийнятий 16 груд­ня 1997 р. До його прийняття юридичній особі (її філіям, відді­ленням та іншим відокремленим підрозділам, що не мають ста­тусу юридичної особи), фізичній особі — суб'єкту підприємниць­кої діяльності дозволялось відкривати лише один розрахунковий (поточний) рахунок (а саме через цей рахунок мали здійснюва­тися всі безготівкові операції). Цим же законом суб'єктам госпо­дарювання було надано право відкривати декілька рахунків у будь-яких банках на свій вибір і за згодою цих банків у поряд­ку, що встановлюється Національним банком України. Зазначе­ний Закон вніс відповідні зміни до ст. 31 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ч. З ст. 24 Закону України «Про підприємства в Україні», ч. 6 та 7 ст. 8 Закону України «Про під­приємництво». Лібералізація порядку відкриття рахунку зумов­лювалась умовами переходу до ринкової економіки, необхідністю забезпечення інтересів клієнтів у разі поганого фінансового ста­новища банку, шляхом надання їм можливості розподілу своїх коштів між банками для підвищення гарантії хоча б часткового їх збереження у разі банкрутства одного з банків, створення біль­ших зручностей для використання своїх коштів тощо.

Водночас зазначеними законами встановлено низку поло­жень, спрямованих на забезпечення фіскальних інтересів, недо­пущення використання права відкриття декількох рахунків з ме­тою ухилення від своєчасної сплати податків та обов'язкових зборів.

Так, закони України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 31), «Про підприємства в Україні» (ст. 24), «Про підприєм­ництво» (ст. 8) були доповнені аналогічними за своїм змістом положеннями, які передбачають однією з обов'язкових умов від­криття рахунку суб'єкта підприємницької діяльності пред'явлення копії документа, що підтверджує взяття суб'єкта на податковий облік, та встановлюють обов'язок банків і суб'єктів підприєм­ницької діяльності протягом трьох робочих днів з дня відкриття або закриття рахунку надсилати повідомлення про це податково­му органу, в якому обліковується такий суб'єкт підприємницької діяльності, як платник податків. Форма і зміст повідомлень про відкриття або закриття рахунків юридичних та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності встановлюється централь­ним податковим органом України.

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 5 лютого 1998 р. затверджена нова редакція ст. 11, де, зокрема у п. 7, додатково встановлена відповідальність банків і суб'єктів підприємницької діяльності за неповідомлення про відкриття або закриття рахун­ку у вигляді стягнення від 20 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Відповідно до ст. 31 Закону України «Про бан­ки і банківську діяльність», а також ст. 24 Закону України «Про підприємства в Україні» та ст. 8 Закону України «Про підприєм-

94

ництво» Державною податковою адміністрацією України нака­зом за № 100 від 7 березня 1998 р. затверджені форма і зміст по­відомлень про відкриття (закриття) рахунків суб'єктів підприєм­ницької діяльності, що подаються відповідно установами банків та суб'єктами підприємницької діяльності.

Отже, відкриттю рахунку і відповідно укладенню договору банківського рахунку з юридичною або фізичною особою — су­б'єктом підприємницької діяльності обов'язково передує взяття її на податковий облік і надання копії документа на підтвердження цього факту, а відкриття та закриття рахунку зумовлює обов'язок повідомити про це податковий орган. Більше того, вже після оформлення відкриття рахунку здійснення всіх розрахункових операцій, крім зарахування коштів, починається лише після одер­жання повідомлення податкового органу про взяття рахунку на облік. Таке правило включено до Інструкції про відкриття банка­ми рахунків у національній та іноземній валюті на виконання ст. 18 Указу Президента України «Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюд­жету і запобігання фінансовій кризі» за № 41 від 21 січня 1998 р.

Закон України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» також пов'язує відкриття поточних рахунків з на­явністю копії документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України.

Таким чином, у відкритті рахунків, крім сторін за догово­ром — банку і-клієнта, значну роль відіграють державні органи.

Отже, з одного боку, посилюється вплив державних контро­люючих органів на регулювання операцій за поточними рахун­ками, з другого — Закон України «Про внесення до деяких законів України змін щодо відкриття банківських рахунків» знач­но розширює права банків і клієнтів, надаючи їм можливість від­кривати не один, як раніше, а декілька рахунків у будь-яких бан­ках України.

Щоправда, відповідно до п. 2 розд. II«Прикінцеві положен­ня» цього Закону тимчасово до створення умов для здійснення контролю за проведенням операцій на рахунках у банках, у то­му числі щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) за наявності у юридичних осіб та фізичних осіб — суб'єктів під­приємницької діяльності рахунків у кількох установах банків, до 1 січня 1999 р. суб'єктам підприємницької діяльності було доз­волено відкривати розрахункові (поточні ) рахунки не більш як у двох установах банків.

Крім того, пунктом 4 прикінцевих положень передбачено обов'язок банку при надходженні розрахункових документів що­до списання (стягнення) у безспірному порядку сум податкової заборгованості у разі нестачі чи відсутності коштів на основно­му рахунку повідомляти юридичним та фізичним особам — су­б'єктам підприємницької діяльності про надходження зазначених документів. Ці особи за таких обставин зобов'язані протягом

95

трьох робочих днів перерахувати своїм розрахунковим докумен­том залишки коштів клієнтів з інших розрахункових (поточних) рахунків на основний рахунок для забезпечення погашення за­значеної заборгованості або провести погашення такої заборго­ваності з додаткового рахунку.

Водночас варто зауважити, що закон не встановив відпові­дальності за невиконання цього зобов'язання боржником і не пе­редбачив якихось механізмів, які примушували б до його вико­нання. Більше того, зазначений обов'язок встановлений лише щодо податкової заборгованості, тоді як на картотеці до основ­ного рахунку обліковуються й інші розрахункові документи на стягнення в безспірному порядку коштів (за рішеннями судів, визнаними претензіями тощо).

На практиці це створює певні труднощі при стягненні забор­гованості з недобросовісних боржників, які використовують можливість відкриття додаткових рахунків для ухилення від по­гашення своїх боргів.

При відкритті рахунків на банки покладаються певні конт­рольні функції і обов'язки перед державними органами та треті­ми особами, що виходять за межі суто договірних відносин між банками і клієнтами. Цей порядок докладно регламентується в Інструкції про відкриття банками рахунків у національній та іно­земній валюті, затвердженій постановою Правління Національ­ного банку України від 18 грудня 1998 р. № 527 (далі — Інструк­ція про відкриття рахунків).

Залежно від того, з якою метою відкриваються рахунки, роз­різняють види банківських рахунків та режим виконуваних за ци­ми рахунками операцій. Порядок їх відкриття має певні особли­вості, передусім він залежить від того, для кого відкривається ра­хунок у банку (підприємство, фізична особа тощо), а також у якій валюті.

6.2. Види рахунків та порядок їх відкриття

Розрізняють такі основні види рахунків:

Поточні рахунки відкриваються підприємствам* усіх видів та форм власності, а також їх відокремленим підрозділам для збе­рігання грошових коштів та здійснення усіх видів банківських операцій відповідно до чинного законодавства України.

Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам (їх відокремленим підрозділам), яким виділяються кошти за раху­нок державного або місцевого бюджету для їх цільового вико­ристання.

До поточних рахунків належать також рахунки за спеціальни­ми режимами їх використання, що відкриваються на підставі рі­шень Кабінету Міністрів України і Національного банку Украї­ни, з визначенням режиму цих рахунків.

* Підпідприємствамиуцьомурозділірозуміютьсяюридичнітафізичніособи—суб'єктипід­приємницькоїдіяльності.

96

Депозитні рахунки підприємствам та їх відокремленим підроз­ділам відкриваються на підставі укладеного депозитного догово­ру між власником рахунку та установою банку на визначений у договорі строк. Кошти на депозитні рахунки перераховуються з поточного рахунку і після закінчення строку зберігання поверта­ються на поточний рахунок. Проведення розрахункових операцій та видача коштів готівкою з депозитного рахунку забороняється.

У разі потреби в акумуляції коштів для виїзду на лікування за кордон відкриття рахунку здійснюється в порядку, передбаче­ному Положенням про порядок направлення громадян на ліку­вання за кордон, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України за № 991 від 9 грудня 1995 р.

Рахунки виборчих фондів відкриваються для фінансування передвиборної агітації кандидатам у народні депутати, довіреним особам кандидатів у депутати, уповноваженим особам політич­них партій чи виборчих блоків партій після їх реєстрації відпо­відними виборчими комісіями згідно зі ст. 37 Закону України «Про вибори народних депутатів України».

Кореспондентські рахунки — рахунки, які відкриваються ко­мерційному банку (філії) для здійснення розрахунків, що їх ви­конує один банк за дорученням і на кошти іншого банку на під­ставі укладеного кореспондентського договору.

Порядок відкриття і функціонування кореспондентських ра­хунків регулюється окремим Положенням про міжбанківські роз­рахунки в Україні, затвердженим постановою Правління Націо­нального банку України за № 414 від 8 жовтня 1998 р.

Слід звернути увагу на те, що хоча у багатьох законах йдеться про відкриття розрахункових (поточних) рахунків, в Інструкції про відкриття рахунків термін «розрахунковий рахунок» не вживаєть­ся, натомість у цьому значенні вживається «поточний рахунок». Варто зазначити, що до цього часу поняття «розрахунковий (по­точний) рахунок» вживалися практично паралельно, в одному зна­ченні. У науковій літературі [8, 224—226; 10, 431] і в нормативних актах робилися спроби визначити відмінність між цими видами рахунків в основному за суб'єктами, яким вони відкриваються: су­б'єктам підприємницької діяльності — розрахункові рахунки, не-комерційним бюджетним організаціям — поточні, юридичним особам — розрахункові, структурним підрозділам — поточні.

Проте такий поділ мав штучний, практично лише терміноло­гічний характер, оскільки відмінності в режимі здійснення опе­рацій за зазначеними рахунками не було.

У 1997 р. в Україні була проведена реформа бухгалтерського обліку. Постановою Правління Національного банку України за № 388 від 21 листопада 1997 р. було затверджено новий План ра­хунків бухгалтерського обліку комерційних банків відповідно до вимог світових стандартів. У Плані рахунків згідно зі світовою практикою передбачаються саме поточні рахунки, тобто такі, за якими здійснюються регулярні зарахування коштів за продані, поставлені товари, надані послуги тощо, а також списання кош-

97

тів для розрахунків з бюджетами та державними цільовими фон­дами (податків та інших платежів), на виплату заробітної плати, одержання готівки, розрахунки з постачальниками тощо, тобто поточні розрахунки.

Таким чином, тепер у банках відкриваються поточні рахунки, а назва «розрахункові рахунки» не застосовується, оскільки, по су­ті, ці поняття тотожні.

Розглядаючи питання відкриття рахунків, слід звернути увагу на одну загальну умову, яка повинна дотримуватися при відкрит­ті більшості рахунків. Уведення до Інструкції про відкриття ра­хунків такої вимоги було зумовлено непоодинокими випадками відкриття рахунків на підставних осіб з використанням загубле­них чи викрадених документів. Такі рахунки використовуються для викрадання коштів, відмивання «брудних», тобто здобутих злочинним шляхом грошей, незаконних валютних операцій то­що. Для посилення боротьби з такими явищами в Інструкції встановлено, що документи на відкриття усіх банківських рахун­ків суб'єктів підприємницької діяльності особисто подають до банку особи, які мають право першого і другого підписів і пов­новаження яких перевіряються уповноваженим працівником банку. У разі зміни особи (осіб), яка має право підпису, ново-призначена особа (особи) повинна особисто подати до банку картки із зразками підпису та пред'явити паспорт.

Фізичні особи при відкритті рахунків на своє ім'я також по­винні з'явитися особисто і пред'явити паспорт чи документ, що його замінює. У разі відкриття рахунку на ім'я неповнолітніх осіб чи на ім'я іншої особи за довіреністю пред'являється паспорт (документ, що його замінює) тієї особи, яка відкриває рахунок.

У разі відкриття рахунків особисто неповнолітніми, яким не виповнилося 16 років, вони подають свідоцтво про народження та довідку із зразком підпису неповнолітнього, видану навчаль­ним закладом, де він навчається, або картку із зразком підпису, засвідчену у встановленому законодавством порядку. Рахунки та­кож можуть бути відкриті у присутності одного із батьків із на­данням паспорта та свідоцтва про народження неповнолітнього.

Крім того, уповноважений працівник банку зобов'язаний зняти в присутності осіб, які відкривають рахунки, копії з чоти­рьох сторінок паспорта або документа, що його замінює, свідоцт­ва про народження, які зберігаються в юридичній справі.

Для відкриття поточних та поточних бюджетних рахунків під­приємства подають до установ банків такі документи:

— заяву на відкриття рахунку встановленого зразка, що підпи­сується керівником та головним бухгалтером підприємства. Якщо в штаті підприємства немає посади головного бухгал­тера чи іншої службової особи, яка виконує його обов'язки, то заява підписується лише керівником;

— копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі державної виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснюва-

98

ти державну реєстрацію, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію. Бюджетні ус­танови та організації замість свідоцтва про державну реєстра­цію подають копію довідки про внесення до Єдиного держав­ного реєстру підприємств і організацій України, засвідчену нотаріально або органом, що видав відповідну довідку;

— копію належним чином зареєстрованого статуту (положення), засвідчену нотаріально чи реєструючим органом. Положення, які затверджуються постановами Кабінету Міністрів України чи указами Президента України, нотаріального засвідчення не потребують.

Установи та організації, які діють на підставі законів, стату­ти (положення) не подають. Підприємства, що діють на під­ставі лише установчого договору, замість статуту надають но­таріально засвідчену копію установчого договору;

— копію документа, що підтверджує взяття підприємтва на по­датковий облік;

— довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України;

— картку із зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства та установчих документів підприємства надано право розпорядження рахунком та підпису розрахункових доку­ментів. Картка містить також зразок відбитка печатки підпри­ємства.

Порядок оформлення картки із зразками підписів та відбит­ком печатки також регулюється окремим розділом Інструкції про відкриття рахунків. Цей документ потрібний для забезпечення надійного і безпечного користування власником коштами, що знаходяться на його рахунку. Усі операції за рахунком, за винят­ком випадків, передбачених законами України, можуть здійсню­ватися за розпорядженням клієнта. Для підтвердження того фак­ту, що таке розпорядження (відповідна форма розрахункового документа) підписане саме уповноваженими особами власника рахунку, банківські працівники зобов'язані звірити підписи і від­битки печатки на таких документах із зразками на картці. Зазна­чені правила спрямовані на те, щоб уникнути можливості роз­крадання або інших зловживань з коштами, що знаходяться на рахунках. Крім того, такий порядок зручний для клієнтів, оскіль­ки для проведення будь-якої операції керівнику юридичної осо­би та головному бухгалтеру або уповноваженим особам не обо­в'язково кожного разу особисто з'являтися до банку. Це може робити будь-який працівник клієнта без оформлення довіреності або якихось інших документів на підтвердження його повнова­жень за умови надання банкові належно оформлених розрахун­кових документів.

Картку із зразками підписів та відбитком печатки подають усі юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяльності не­залежно від форм власності, яким відкриваються рахунки в ус­тановах банків.

99

Право першого підпису належить керівникові підприємства, якому відкривається рахунок, а також службовим особам, упов­новаженим керівником.

Право другого підпису належить головному бухгалтеру чи служ­бовій особі, на яку покладено ведення бухгалтерського обліку (за відсутності посади головного бухгалтера — уповноваженій керів­ником службовій особі).

Найчастіше уповноваженими особами є один або декілька за­ступників керівника та заступник головного бухгалтера або ін­ший працівник бухгалтерії.

Як правило, в картці є кілька зразків підписів, щоб за тим­часової відсутності керівника або головного бухгалтера не ство­рювались перешкоди для здійснення поточних розрахунків юри­дичної особи.

Право першого підпису не може бути надано головному бух­галтеру та іншим особам, які мають право другого підпису.

Право другого підпису не може бути надано особам, які ко­ристуються правом першого підпису.

За рахунками юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів, у штаті яких немає осіб, яким може бути надане право другого підпису, а також підприємців без створення юридичної особи до установи банку подається нотаріально засвідчена картка із зраз­ками підписів осіб, яким належить право першого підпису.

У картку із зразками підписів та відбитком печатки обов'яз­ково включається зразок відбитка наданої підприємству та його відокремленим підрозділам печатки. Використання печаток, при­значених для спеціальних цілей, наприклад, «для пакетів», «для перепусток», не допускається.

За тимчасової відсутності печатки у новоствореного підпри­ємства, а також у зв'язку з реорганізацією, зміною найменуван­ня чи підпорядкованості, спрацьованістю чи втратою печатки ке­рівник установи банку надає власникові рахунку строк для виго­товлення нової печатки.

Комітети первинних організацій добровільних товариств, яким печатка не надана, можуть користуватися печаткою вищих органів або печаткою тих організацій, при яких вони знаходять­ся. У картці із зразками підписів та відбитком печатки у графі «Зразок відбитка печатки» має бути проставлений зразок печат­ки, якою користуватиметься первинна організація добровільного товариства.

Картка із зразками підписів та відбитком печатки має бути за загальним правилом засвідчена підписом керівника (заступника керівника) вищого органу та печаткою цього органу або нотарі­ально.

У разі призначення тимчасово виконуючого обов'язки керів­ника чи головного бухгалтера подається нова тимчасова картка тільки із зразками підписів особи, котра тимчасово виконує обо-

100

в'язки керівника чи головного бухгалтера, засвідчена вищою ор­ганізацією чи нотаріально.

У картці із зразками підписів та відбитком печатки зазнача­ється номер рахунку, а також ідентифікаційний код (номер) власника рахунку, що проставляється на підставі відповідних до­відок статистичних чи податкових органів.

Говорячи про поточні бюджетні рахунки, окремо слід зупи­нитися на таких поняттях, як Єдиний казначейський рахунок та реєстраційні рахунки бюджетних установ.

Річ у тому, що після створення на підставі Указу Президен­та України за № 335 від 27 квітня 1995 р. Державного казначей­ства України здійснювався процес поступового переходу до каз­начейської системи виконання Державного бюджету. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України за № 13 від 14 січня 1997 р. «Про впровадження казна­чейської системи виконання Державного бюджету» з 1 лютого 1997 р. почалося поетапне запровадження касового виконання Державного бюджету за видатками через територіальні органи Державного казначейства України.

Статтею 41 Закону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» передбачено, що «з 1 січня 1999 року касове вико­нання Державного бюджету України за доходами (за винятком доходів, кошти від яких надходять на рахунки Державної митної служби України) здійснюються органами Державного казначей­ства України.

З 1 квітня 1999 року видатки Державного бюджету України здійснюються через реєстраційні рахунки установ і організацій в органах Державного казначейства України».

Казначейська система виконання Державного бюджету оз­начає акумуляцію всіх бюджетних коштів на рахунках, що від­криваються в установах банків на ім'я органів Державного каз­начейства України. Зазначені рахунки діють у єдиному режимі, створюючи таким чином загальнодержавну систему єдиного каз­начейського рахунку. На ньому знаходяться кошти всіх установ і організацій, які переведено на казначейське виконання Держав­ного бюджету за видатками. Бюджетні ж рахунки розпорядників коштів в установах банків закриваються. Бюджетним установам в органах казначейства відкриваються реєстраційні рахунки в по­рядку, визначеному Інструкцією про відкриття реєстраційних ра­хунків органами Державного казначейства України, затвердже­ною наказом Головного управління Державного казначейства за № 32 від 9 квітня 1997 р. (зареєстрована в Міністерстві юстиції 12 травня 1997 р. за № 172/1976). Такі рахунки не є банківськи­ми, з них безпосередньо не здійснюється перерахування коштів суб'єктам господарської діяльності, які виконали роботи, надали послуги, продали товари тощо, розпорядниками бюджетних коштів.

Кошти перераховуються з Єдиного казначейського рахунку, відкритого в установах банків на ім'я органів Державного казна-

101

чейства України, на підставі документів, підписаних уповнова­женими працівниками цих органів і завірених печатками органів казначейства. Тому при розгляді питань, пов'язаних з розрахун­ками бюджетних установ і організацій, треба чітко визначити, який рахунок їм відкрито, — поточний бюджетний у банку чи реєстраційний у органі Державного казначейства, оскільки ре­жим їх відрізняється. Правовідносини з функціонування реєст­раційних рахунків регулюються нормативними актами Держав­ного казначейства України, а не Національного банку України. До них, зокрема, крім зазначеної Інструкції, належать також Тимчасова інструкція про порядок касового виконання Держав­ного бюджету за видатками та Положення про Єдиний казна­чейський рахунок, затверджені наказом Головного управління Державного казначейства за № 28 від 21 березня 1997 р. (заре­єстрованим у Міністерстві юстиції України за № 102/1906 від 21 березня 1997 р.). Порядок безспірного списання коштів із ре­єстраційних рахунків установ і організацій, оплата видатків яких здійснюється з Єдиного казначейського рахунку, затверджений наказом Головного управління Державного казначейства за № 25 від 22 березня 1999 р. (зареєстрований у Міністерстві юстиції України за № 233/3526 від 15 квітня 1999 р.).

Водночас варто зауважити, що у зв'язку з запровадженням касового виконання Державного бюджету органами казначейст­ва кількість поточних бюджетних рахунків у банках постійно зменшуватиметься.

Аналогічний процес відбувається щодо позабюджетних кош­тів бюджетних установ, тобто отриманих понад асигнування, ви­ділені із Державного бюджету, за надані цими установами послу­ги тощо. Відповідно до Указу Президента України за № 173 від 15 лютого 1999 р. «Про внесення змін до Указу Президента України від 27 квітня 1995 року № 355» і Постанови Кабінету Міністрів України № 180 від 17 лютого 1999 р. «Про деякі пи­тання діяльності Державного казначейства України» наказом Го­ловного управління Державного казначейства України за № 27 від 25 березня 1999 р. (зареєстрованим у Міністерстві юстиції України за № 202/3495 від 1 квітня 1999 р.) затверджений Поря­док казначейського обслуговування позабюджетних коштів ус­танов і організацій, що утримуються за рахунок коштів Держав­ного бюджету. Відповідно до цього Порядку для обліку таких коштів відкриваються спеціальні реєстраційні рахунки в органах Державного казначейства.

При відкритті поточних рахунків відокремленим підрозділам підприємств до установи банку, в якій відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, подаються такі документи:

— заява про відкриття поточного рахунку встановленого зразка за підписом керівника та головного бухгалтера відокремлено­го підрозділу, за відсутності посади головного бухгалтера чи особи, на яку покладено обов'язок ведення бухгалтерського обліку, — за підписом керівника;

102

— копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в ор­гані державної виконавчої влади, іншому органі, уповнова­женому здійснювати державну реєстрацію, засвідчена нота­ріально чи органом, який видав свідоцтво про державну ре­єстрацію;

— копія довідки про внесення відокремленого підрозділу до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвід­чена нотаріально або органом, що видав цю довідку;

— копія належним чином оформленого положення про відокрем­лений підрозділ, засвідчена нотаріально чи органом, що ство­рив відокремлений підрозділ;

— картка з відбитком печатки та зразками підписів службових осіб підрозділу, яким згідно з чинним законодавством та від­повідними документами підприємства надано право розпоря­дження рахунком та підпису розрахункових документів. Зраз­ки підписів та повноваження службових осіб засвідчуються нотаріально або керівником підприємства — юридичної осо­би, до складу якого входить відокремлений підрозділ;

— клопотання підприємства або відповідного органу приватизації (щодо структурних підрозділів, які виділяються в процесі приватизації) до банку, в якому відкривається поточний ра­хунок відокремленому підрозділу, про відкриття рахунку із за­значенням місцезнаходження підприємства, його ідентифіка­ційного коду, номера основного поточного рахунку та банку, в якому він відкритий, а також податкового органу, в якому підприємство стоїть на обліку;

— копії документів про взяття на податковий облік юридичної особи, яка створила відокремлений підрозділ, та відокремле­ного підрозділу (від податкового органу за місцезнаходжен­ням цього підрозділу), засвідчені податковим органом, нота­ріально або уповноваженим працівником банку;

— довідка про реєстрацію в органах Пенсійного фонду.

Колективні сільськогосподарські підприємства, товариства спо­живчої кооперації, політичні партії та громадські організації, ре­лігійні організації (релігійні громади, управління і центри, мона­стирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади) для відкриття рахунку додатково мають пода­ти протокол загальних зборів про створення або копію протоко­лу (витяг з протоколу), засвідчену нотаріально.

Профспілкові організації для відкриття поточного рахунку по­дають до установи банку, крім заяви про відкриття поточного ра­хунку, картки із зразками підписів та довідки про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України, статут (витяг із статуту) від­повідної профспілки, засвідчений нотаріально або вищим проф­спілковим органом, та витяг з рішення загальних зборів (конфе­ренції) профорганізації про обрання профспілкового комітету та голови профспілкового комітету, засвідчений нотаріально або вищим профспілковим органом.

103

Орендні підприємства додатково подають копію договору оренди, засвідчену нотаріально.

Довірчі товариства, крім подання загальних документів, які вимагаються для відкриття рахунку, укладають з установою бан­ку договір на відкриття та обслуговування рахунку з довірчими товариствами відповідно до Типового договору на обслуговуван­ня комерційним банком довірчого товариства, затвердженого на­казом Фонду державного майна України за № 583 від 24 грудня 1993 р. і наказом Національного банку України за № ЗО від 18 лютого 1994 р.

Для рахунків виборчих фондів передбачені особливості їх від­криття та функціонування. Вони відкриваються за заявою кан­дидатів у народні депутати, довірених осіб кандидатів у депута­ти, уповноважених осіб політичних партій або виборчих блоків партій після їх реєстрації відповідними виборчими комісіями. До заяви додається рішення про їх реєстрацію відповідною вибор­чою комісією та картка із зразками підписів (незалежно від кіль­кості підписів), засвідчена нотаріально.

Якщо картка містить зразок підпису тільки кандидата у депу­тати, то зразок його підпису може бути поданий у присутності уповноваженого працівника банку та засвідчений цим працівни­ком після пред'явлення документів, що засвідчують особу кан­дидата у депутати, та рішення про його реєстрацію у відповідній виборчій комісії.

Рахунки виборчих фондів закриваються через місяць з дня проведення виборів (повторних виборів). Не використані під час виборчої кампанії кошти виборчих фондів за рішенням Цент­ральної або відповідних окружних виборчих комісій перерахову­ються до Державного бюджету України. Якщо проводяться по­вторні вибори кандидата у депутати, він має право розпоряджа­тися коштами, що залишилися в його власному виборчому фонді за умови подання рішення відповідної виборчої комісії про реєстрацію кандидата в народні депутати на повторні вибори.

Для забезпечення таких видів діяльності, як виробнича коопе­рація, спільне виробництво та інші види спільної діяльності (ст. 432—434 Цивільного кодексу України), що здійснюються на підставі договорів (контрактів) без утворення юридичної особи, в

установах банків відкривається лише один поточний рахунок при поданні:

— заяви про відкриття рахунку, підписаної особою, якій на під­ставі довіреності надано право розпорядчого підпису при проведенні грошових операцій за цим рахунком;

— копії договору про здійснення сумісної діяльності, засвідченої но­таріально;

— копії документа про реєстрацію такого договору (контракту), засвідченої нотаріально або органом, що видав документ про реєстрацію (подається тільки за договорами з участю інозем­них інвесторів);

104

— рішення учасників договору про визначення осіб, яким надається право розпорядчого підпису при проведенні грошових операцій за цим рахунком, що оформляється у вигляді дрвіреності;

— картки із зразками підписів осіб, які мають право розпоряджа­тися рахунком, засвідченої нотаріально. У картці із зразками підписів ставиться зразок відбитка печатки учасника догово­ру, якому за довіреністю усіх учасників договору про сумісну діяльність надано право розпорядчого підпису при проведен­ні грошових операцій за цим рахунком;

— копії документа, що підтверджує взяття підприємства (рези­дента) на податковий облік, засвідченої податковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку.

Відмітка установи банку про відкриття рахунку ставиться на титульній сторінці першого примірника договору (контракту).

При відкритті рахунку для формування статутного фонду гос­подарського товариства подається: рішення засновників про виз­начення особи, якій надається право розпорядчого підпису при проведенні грошових операцій за цим рахунком, яке оформля­ється у вигляді довіреності, засвідченої нотаріально (якщо серед засновників є фізична особа); копія установчого договору, за­свідчена нотаріально (якщо серед засновників є фізична особа); заява про відкриття рахунку, підписана уповноваженою заснов­никами особою; картка із зразком підпису особи, якій засновни­ками надано право розпорядчого підпису, засвідчена уповнова­женим працівником банку.

Кошти з цього рахунку перераховуються тільки на поточний рахунок зареєстрованого в установленому порядку господарсько­го товариства або повертаються засновникам, учасникам.

Варто зазначити, що паралельно з наданням документів на відкриття рахунку між установою банку і власником рахунку має бути укладено договір, в якому можуть передбачатися додаткові умови щодо функціонування відповідного рахунку. Стосовно по­точних рахунків укладається договір на здійснення розрахунко­во-касового обслуговування.

Фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, по­точні та інші рахунки відкриваються на їх ім'я за умови надання паспорта чи іншого документа, що посвідчує особу. Для відкрит­тя рахунку до установи банку ними подаються: заява про відкрит­тя рахунку, підписана підприємцем; копія свідоцтва про держав­ну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, засвідчена но­таріально або органом, що його видав; картка із зразком підпису, засвідчена нотаріально або уповноваженим працівником банку; копія документа, що підтверджує взяття фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності на податковий облік, засвідчена по­датковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку; довідка про реєстрацію в органах Пенсійного фонду Украї­ни. За довіреністю підприємця, що засвідчена нотаріально, рахун­ком підприємця можуть розпоряджатися інші особи.

105

У разі смерті підприємця його права і обов'язки щодо розпо­рядження коштами на рахунках переходять до його спадкоємців відповідно до чинного законодавства України.

6.3. Особливості відкриття рахунків у національній валюті фізичним особам

Інструкцією про відкриття рахунків окремо регулюються по­рядок відкриття рахунків фізичним особам, які не займаються підприємницькою діяльністю, та використання коштів за цими рахунками. Фізичним особам рахунки в національній валюті від­криваються двох основних видів: вклади «до запитання» (поточні рахунки) та вкладні (депозитні) рахунки.

Поточні рахунки призначені для обліку коштів фізичних осіб «до запитання», зберігання коштів та для проведення безготівко­вих розрахунків з іншими фізичними та юридичними особами.

Вкладні (депозитні) рахунки фізичних осіб призначені для об­ліку коштів, внесених на встановлений у договорі строк. Розра­хунки з іншими фізичними та юридичними особами за цими ра­хунками не здійснюються.

Вкладні рахунки відкриваються на підставі договору про від­криття вкладного рахунку з видачею вкладникові вкладного до­кумента. Таким документом може бути ощадна книжка (іменна чи на пред'явника) або інший, виданий банком документ, що за­свідчує укладення з банком договору. Слід підкреслити, що фі­зичній особі-нерезиденту видається іменна ощадна книжка.

У договорі обумовлюються: сума, що вноситься або перера­ховується на вкладний рахунок; строк зберігання та порядок по­вернення коштів після закінчення строку зберігання (виплата готівкою, перерахування на поточний рахунок вкладника та ін.); розмір сплати відсотків, умови перегляду їх розміру, відповідаль­ність сторін; умови розірвання договору; інші умови за погод­женням сторін. На підставі документа податкового органу в до­говорі зазначається ідентифікаційний номер фізичної особи (ре­зидента).

Кошти на вкладні рахунки фізичних осіб можуть бути вне­сені готівкою, перераховані з власного вкладного рахунку в ін­шому банку чи з поточного рахунку в національній чи іноземній валюті.

Слід зазначити, що особливості регулювання депозитних опе­рацій і укладення строкових депозитних договорів як з фізични­ми, так і юридичними особами визначаються Правилами здій­снення депозитних операцій для банківських депозитів, нова ре­дакція яких затверджена постановою Правління Національного банку України за № 250 від 30 червня 1998 р. з доповненням за № 19 від 19 січня 1999 р.

Поточні і депозитні рахунки в національній валюті можуть відкриватися не тільки резидентам — громадянам України, а й резидентам-іноземцям та особам без громадянства, що отрима-

106

ли посвідку на проживання в Україні, а також нерезидентам — громадянам України, що постійно проживають за межами України.

Вкладні «до запитання» (поточні) рахунки можуть відкрива­тися також деяким нерезидентам-іноземцям та особам без гро­мадянства, а саме тим, хто:

— проживає в Україні відповідно до відкритої візи строком до одного року або документів, що підтверджують законність їх перебування на території України відповідно до вимог чин­ного законодавства, чия оплата праці згідно з трудовою уго­дою (контрактом) здійснюється в національній валюті Украї­ни (за довідкою організації, установи, посольства, представ­ництва про оплату праці нерезидента);

— отримав спадщину та успадковані кошти в Україні (за наяв­ності підтверджуючих документів);

— отримав прибуток у результаті вкладення іноземної інвестиції в економіку України.

Вкладні (депозитні) рахунки відкриваються нерезидентам-іно­земцям та особам без громадянства, що проживають в Україні відповідно до відкритої візи строком до одного року або доку­ментів, що підтверджують законність їх перебування на території України (за наявності підтвердження джерел походження готів­кових коштів у грошовій одиниці України чи при перерахуванні коштів з власного поточного рахунку).

Поточні рахунки відкриваються на підставі: заяви фізичної особи; документа, що посвідчує особу (паспорт або документ, що замінює його); договору на відкриття та обслуговування рахунку між установою банку та громадянином; картки із зразком підпи­су, який зроблений у присутності працівника банку, що відкри­ває рахунок, та засвідчується цим працівником.

У договорі між установою банку та фізичною особою зазна­чається номер, дата та ким виданий документ, що засвідчує фі­зичну особу (паспорт або документ, що замінює його), адреса по­стійного місця проживання, а також ідентифікаційний номер фі­зичної особи — платника податку (резидента), що вноситься в договір на підставі відповідного документа, виданого податковим органом.

Відкриття рахунку однією фізичною особою іншій особі здій­снюється за умови подання паспорта чи іншого документа, що посвідчує особу, яка відкриває рахунок, та укладення угоди між банком і цією особою. Відкриття рахунку та виконання операцій за таким рахунком здійснюються тільки за наявності довіреності, засвідченої в установленому чинним законодавством України по­рядку.

Виконання операцій на поточних рахунках здійснюється на підставі розрахункових документів у безготівковій та готівковій формах.

107

При проведенні операцій у безготівковій формі фізичні осо­би мають дотримуватися вимог, передбачених Інструкцією № 7 Національного банку України про безготівкові розрахунки в гос­подарському обороті України.

На поточні рахунки в національній валюті фізичних осіб-рези-дентів зараховуються:

— оплата праці, пенсії, допомоги, авторські гонорари за літера­турні роботи, музичні твори, витвори образотворчого мис­тецтва, за артистичну діяльність, наукові роботи та винаходи;

— виплати страхових сум;

— орендна плата за найм житлових помешкань, рухомого і не­рухомого майна;

— відшкодування шкоди, заподіяної робітникам та службовцям каліцтвом або в разі втрати годувальника;

— кошти в національній валюті за продану іноземну валюту;

— кошти за реалізоване власне майно та за здану сільськогос­подарську продукцію;

— інші надходження у випадках, що не суперечать чинному за­конодавству України.

З поточних рахунків у національній валюті фізичних осіб-ре-зидентів за розпорядженням власника чи за його дорученням про­водяться такі операції:

— розрахунки за надані послуги юридичними та фізичними осо­бами;

— розрахунки за придбані на підприємствах торгівлі товари;

— відрахування до державного та місцевих бюджетів обов'язко­вих та інших платежів;

— розрахунки за участь у створенні підприємств різних форм власності;

— розрахунки за купівлю та продаж цінних паперів на біржово­му або позабіржовому ринках;

— розрахунки за купівлю готівкової іноземної валюти;

— розрахунки за купівлю іноземної валюти за дорученням фі­зичної особи, яка виїжджає на постійне місце проживання за кордон, для подальшого зарахування на її поточний рахунок в іноземній валюті (копії документів про виїзд з України за­лишаються в уповноваженому банку);

— інші операції у випадках, що не суперечать чинному законо­давству України.

Забороняється перерахування коштів на будь-який рахунок фізичних осіб-нерезидентів.

На поточні рахунки фізичних осіб-нерезидентів (за наявності підтвердження джерел надходження готівкових коштів у грошо-

108

вій одиниці України чи при перерахуванні коштів з власного по­точного рахунку) зараховуються відповідно:

— кошти, одержані як оплата праці, допомога, авторські гоно­рари;

— кошти, одержані як відшкодування шкоди, заподіяної робіт­никам та службовцям каліцтвом;

— кошти від продажу власного майна;

— успадковані кошти;

— кошти, отримані в результаті здійснення іноземної інвестиції в економіку України;

— виплати страхових сум;

— кошти, раніше зняті власником з рахунку, але не використані або не повністю використані;

— інші надходження, що не суперечать чинному законодавству України.

З поточних рахунків у національній валюті фізичних осіб-не­резидентів за розпорядженням власника чи за його довіреністю проводяться операції в грошовій одиниці України:

— видача коштів готівкою;

— видача платіжних документів для здійснення безготівкових розрахунків;

— розрахунки у безготівковій формі за послуги, надані юридич­ними та фізичними особами на території України;

— сплата мита, податків та інших обов'язкових платежів;

— сплата страхових та членських внесків;

— здійснення платежів з відшкодування витрат судовим, слід­чим, арбітражним, нотаріальним та іншим органам;

— перерахування на рахунок іншої фізичної особи;

— перерахування на інший власний поточний рахунок в іншо­му банку України чи на вкладний рахунок;

— перерахування на рахунок юридичної особи-резидента як внесок до її статутного фонду у випадках, передбачених чин­ним законодавством;

— перерахування на рахунок юридичної особи-резидента як ре-інвестування в об'єкт первинного інвестування чи в інші об'єкти інвестування відповідно до чинного законодавства України;

— перерахування за купівлю іноземної валюти (купівля інозем­ної валюти за кошти в грошовій одиниці України з ураху­ванням нарахованих відсотків за залишками коштів на ра­хунку);

— інші операції, що не суперечать чинному законодавству України.

Розділ 6. Договори банківського рахунку . === Правове регулювання безготівкових розрахунків . Міжбанківські розрахунки =

Поточний рахунок фізичної особи закривається на підставі його заяви або у разі смерті та в інших випадках, передбачених договором або чинним законодавством України.

109

З вкладних рахунків фізичних осіб-нерезидентів у разі закін­чення строку договору проводяться операції в грошовій одиниці України (при закритті рахунку):

— виплата готівкових коштів;

— виплата платіжними документами;

— перерахування на власний поточний рахунок.

6.4. Порядок відкриття рахунків у національній валюті України представництвам, установам та нерезидентам-інвесторам

Особливі правила встановлені для відкриття рахунків у націо­нальній валюті України представництвам та установам нерези­дентів.

Представництва та установи нерезидентів в Україні, яким мо­жуть відкриватися рахунки в національній валюті, поділяють на дві основні групи:

— представництва та установи нерезидентів, які не займаються підприємницькою діяльністю, а призначені для здійснення представницьких та інших офіційних функцій;

— постійні представництва іноземних та міжнародних організа­цій, через які здійснюється підприємницька діяльність нере­зидента на території України.

Відповідно до цієї принципової відмінності в статусі представ­ництв і установ-нерезидентів їм відкриваються два різні типи ра­хунків, які мають певні особливості щодо оформлення відкриття рахунків та режиму їх функціонування. Першій групі представ­ництв відкривається рахунок типу «Н», другій — типу «П».

Рахунок типу «Н» _____________

Рахунок типу «Н» відкривається уповноваженим банком:

іноземним дипломатичним, консульським, торговельним та іншим офіційним представництвам, міжнародним організаці­ям та їх філіям, що користуються імунітетом та дипломатич­ними привілеями (далі — офіційні представництва);

представництвам юридичних осіб-нерезидентів, установам, які представляють інтереси юридичних осіб-нерезидентів в Україні і не займаються підприємницькою діяльністю на те­риторії України (далі — представництва юридичних осіб-не­резидентів);

представництвам іноземних банків;

організаціям та установам (групам управління програмами або проектами), які згідно з чинними міжнародними догово­рами України та законодавством України залучаються для

110

здійснення програм або проектів міжнародної допомоги або міжнародної технічної допомоги.

— військовим частинам Чорноморського флоту Російської Фе­дерації, що дислокуються на території України, які одержу­ють для свого утримання бюджетні кошти за кошторисами Міністерства оборони Російської Федерації.

Для відкриття рахунку типу «Н» офіційному представництву до уповноваженого банку подаються такі документи:

— заява про відкриття рахунку;

— індивідуальна ліцензія Кримського республіканського, територі­ального чи по м. Києву і Київській області управління Національ­ного банку України на відкриття рахунку типу «Н», засвідче­на нотаріально;

— копія посвідчення Міністерства закордонних справ України про акредитацію представництва на території України, засвідчена Міністерством закордонних справ України або нотаріально;

— картка із зразками підписів та відбитком печатки, засвідчена Міністерством закордонних справ України або нотаріально.

Для відкриття рахунку типу «Н» представництву юридичної особи-нерезидента до уповноваженого банку в основному пода­ються такі ж документи, тільки замість копії посвідчення Міні­стерства закордонних справ України таке представництво" має подати копію свідоцтва про реєстрацію Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, засвідчену нотаріально, а також копію легалізованої довіреності на виконання представ­ницьких функцій тією чи іншою особою в Україні, засвідчену нотаріально, картку із зразками підписів та відбитком печатки, яка має бути засвідчена лише нотаріально.

Порядок одержання індивідуальної ліцензії на відкриття ра­хунку типу «Н» представництвам юридичних осіб-нерезидентів та офіційним представництвам регулюється п. 4.1.3 Інструкції про відкриття рахунків.

На рахунок типу «Н» для здійснення розрахунків, пов'язаних з утриманням офіційного представництва або представництва юридичної особи-нерезидента (в тому числі банку), а також для виконання організацією чи установою (групою управління про­грамами або проектами) статутної діяльності юридичної особи-нерезидента, не пов'язаної з підприємницькою діяльністю в Україні, і для впровадження програм та проектів міжнародної технічної і міжнародної допомоги можуть бути зараховані кошти:

— від продажу на міжбанківському валютному ринку України іноземної валюти, отриманої від відповідного органу інозем­ної держави чи юридичної особи нерезидента;

— отримані посольством, консульством за надані консульські послуги, у тому числі в готівковій формі;

— отримані для відшкодування збитків у разі настання страхо­вих випадків;

111

— від нарахованих відсотків за залишком коштів на цьому ра­хунку (якщо таке нарахування передбачене договором між банком та власником рахунку);

— від продажу на території України майна, що належить пред­ставництву (транспортні засоби, комп'ютерна та інша техні­ка, меблі тощо).

Наявні кошти з рахунку типу «Н» можуть бути використані

офіційним представництвом, представництвом юридичної осо-би-нерезидента (в тому числі банку), організацією чи установою (групою управління програмою або проектом) згідно з коштори­сом для:

— здійснення в Україні розрахунків, пов'язаних з утриманням представництва, організації чи установи (в тому числі на оп­лату праці, орендну плату, купівлю та утримання обладнання і транспортних засобів, поточний ремонт будівлі чи примі­щення представництва, установи тощо);

— страхування в Україні майна та транспортних засобів пред­ставництва, а також життя і здоров'я його працівників;

— перерахування офіційним представництвом та представницт­вом юридичної особи-нерезидента благодійних внесків на ко­ристь юридичних осіб-резидентів згідно з чинним законодав­ством України;

— перерахування коштів на цілі, передбачені статутом міжнарод­ної організації та її філій, що користуються імунітетом і дип­ломатичними привілеями, та статутом представництва юри­дичної особи-нерезидента (покриття витрат на території Украї­ни емігрантам і біженцям на купівлю квитків, оформлення для них віз, їх проживання в готелях та харчування тощо);

— впровадження організацією чи установою (групою управління програмою або проектом) програм та проектів міжнародної допомоги та міжнародної технічної допомоги.

Рахунок типу «П» _______________

Рахунок типу «П» відкривається уповноваженим банком по­стійним представництвам іноземних компаній, фірм, міжнарод­них організацій, створеним у будь-якій організаційній формі без статусу юридичної особи, через які повністю або частково здій­снюється підприємницька діяльність нерезидента на території України.

Для відкриття рахунку типу «П» постійному представництву до Відкриття

уповноваженого банку подаються такі документи: рахунку типу «П»

— заява про відкриття рахунку;

— індивідуальна ліцензія Кримського республіканського, територі­ального чи по м. Києву і Київській області управління Національ­ного банку України на відкриття рахунку типу «П»;

— картка із зразками підписів та відбитком печатки, засвідчена нотаріально;

— копія легалізованої довіреності на здійснення представницьких функцій тією чи іншою особою в Україні, засвідчена нотарі­ально.

Для одержання індивідуальної ліцензії на відкриття та кори­стування рахунком типу «П» постійні представництва юридичних осіб-нерезидентів подають документи, визначені у п. 4.2.3 Інст­рукції про відкриття рахунків.

Рахунок типу «П» використовується відповідно до правил, встановлених для поточних рахунків резидентів України (у тому числі для нарахування та зарахування на рахунок відсотків за за­лишком коштів на цьому рахунку, якщо таке нарахування перед­бачено договором між банком та власником рахунку), крім ви­падків купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України.

Враховуючи, що такі представництва створені для здійснення комерційної діяльності, наявні кошти з рахунку типу «П» можуть бути використані постійним представництвом юридичної особи-нерезидента для купівлі на міжбанківському валютному ринку України іноземної валюти з метою її перерахування тільки на:

а) рахунок юридичної особи-нерезидента, інтереси якої пред­ставляє на території України це представництво, на суму коштів:

— отриманих у результаті здійснення в Україні операцій купівлі-продажу товарів (робіт, послуг);

— нарахованих та зарахованих відсотків за розміщеними депо­зитами та за залишком коштів на цьому рахунку;

— залишку на рахунку (після сплати обов'язкових податків та платежів) у разі припинення діяльності на території України, що підтверджується відповідними документами;

б) власний рахунок в іноземній валюті в уповноваженому бан­ку України для використання на:

— оплату праці працівників-нерезидентів;

— виплату коштів на відрядження за кордон;

— представницькі витрати за кордоном відповідно до чинного законодавства України.

Здійснення інвестицій в Україні, інших операцій, що заборо­нені чинним законодавством України з цього виду рахунків, не дозволяється.

Розміщення коштів на депозитних рахунках в установах бан­ків України здійснюється з рахунку типу «П» з подальшим повер­ненням коштів та нарахованих відсотків на зазначений рахунок.

Що стосується здійснення інвестицій іноземних інвесторів, то для забезпечення цієї діяльності передбачена можливість від­криття окремого виду поточного рахунку, який так і називаєть­ся «рахунок нерезидента-інвестора» і який має певні особливості щодо правового режиму його відкриття і функціонування. Так,

113

для його відкриття, крім документів, необхідних для відкриття будь-яких рахунків (заяви на відкриття та картки із зразками підписів), повинні бути подані:

— копія легалізованої довіреності на ім 'я особи, яка має право від­кривати та розпоряджатися рахунком, засвідчена нотаріально;

— копія легалізованого витягу з торговельного, банківського чи су­дового реєстру або реєстраційне посвідчення місцевого органу влади іноземної держави про реєстрацію юридичної особи, за­свідчена нотаріально.

Якщо нерезидентом-інвестором виступає фізична особа, по­дання копії вищезазначеного витягу не вимагається.

Для забезпечення таких видів діяльності, як виробнича коо­перація, спільне виробництво та інших видів спільної діяльності за участю нерезидентів-інвесторів, які здійснюються на підставі договорів (контрактів) без утворення юридичної особи, в упов­новаженому банку відкривається поточний рахунок у національ­ній валюті на підставі вищепередбачених документів для веден­ня обліку коштів за цими договорами (контрактами). Крім того, додаються документи, зазначені вище, щодо відкриття поточних рахунків для спільної діяльності.

На поточний рахунок у національній валюті нерезидента-інвес-тора зараховуються кошти:

— одержані від продажу іноземної валюти на міжбанківському ва­лютному ринку України, що вносяться як іноземна інвестиція;

— одержані у вигляді доходів (дивідендів) від здійснення інвес­тиційної діяльності на території України, у тому числі від спільної діяльності без створення юридичної особи та від операцій з цінними паперами;

— повернуті у результаті припинення нерезидентом інвестицій­ної діяльності в Україні;

— одержані в інших випадках, визначених чинним законодавст­вом.

З поточного рахунку в національній валюті нерезидента-інвес-тора проводяться такі операції:

— здійснення реінвестиційної діяльності на території України;

— придбання іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України для подальшого перерахування за кордон до­ходів, дивідендів від інвестиційної діяльності в Україні;

— розрахунки з митними, податковими та іншими органами у випадках, передбачених чинним законодавством України;

— розрахунки з резидентами при здійсненні спільної інвестицій­ної діяльності з дотриманням вимог чинного законодавства України;

— сплата послуг уповноваженому банку, який обслуговує рахунок (у порядку, визначеному чинним законодавством України);

114

— інші виплати, якщо вони передбачені договорами (угодами, контрактами) про інвестиційну діяльність і не суперечать чинному законодавству України.

Зарахування та списання коштів з поточних рахунків, що від­криваються для забезпечення таких видів діяльності, як вироб­нича кооперація, спільне виробництво та інші види спільної ді­яльності за участю нерезидентів-інвесторів без створення юри­дичної особи, має здійснюватися виключно на цілі, передбачені договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, включаючи і розподіл прибутків між сторонами угоди (контрак­ту) з урахуванням вимог чинного законодавства України.

Після завершення розподілу належних сторонам коштів та/або строку дії договору (контракту) про спільну інвестиційну діяльність зазначені кошти перераховуються:

— у грошовій одиниці України — на поточні рахунки резидентів та/або нерезидентів-інвесторів у національній валюті;

— в іноземній валюті — на поточні рахунки резидентів та/або нерезидентів-інвесторів в іноземній валюті.

Варто підкреслити, що на рахунки у національній валюті спе­ціалізованих установ Організації Об'єднаних Націй не поширю­ються вимоги щодо відкриття рахунків типу «Н», як для інших міжнародних організацій. Ці спеціалізовані установи ООН, до яких, зокрема, належить і Міжнародний банк реконструкції та розвитку, функціонують відповідно до Конвенції ООН «Про при­вілеї та імунітети спеціалізованих установ» (від 21 листопада 1947 р.) Згідно з розділом 7 цієї конвенції режим рахунків, які від­криваються таким установам, не обмежується ніяким фінансовим контролем, правилами чи мораторієм. Для відкриття таких поточ­них рахунків потрібно подати лише заяву та картки із зразками підписів. Ці особливості передбачені п. 4.5, яким була доповнена вищезазначена Інструкція відповідно до постанови Правління Національного банку України за № 364 від 21 липня 1999 р.

Окремим розділом Інструкції про відкриття рахунків регла­ментується порядок відкриття рахунків військовим частинам, ус­тановам, підприємствам та організаціям.

6.5. Відкриття уповноваженими банками України рахунків в іноземній валюті

Банківські рахунки в іноземній валюті поділяють на:

— поточні;

— депозитні (вкладні).

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається:

— підприємству для проведення розрахунків у межах чинного за­конодавства України в безготівковій та готівковій іноземній валюті при здійсненні поточних операцій, визначених чин­ним законодавством України, та для погашення заборгова­ності за кредитами в іноземній валюті;

Розділ 6. Договори банківського рахунку . Правове регулювання безготівкових розрахунків . Міжбанківські розрахунки ■■

— підприємцям — фізичним особам-резидентам, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, за таким же режимом, як і юридичним особам-резидентам;

— відокремленим підрозділам підприємств за згодою головного підприємства, що має право використовувати іноземну валю­ту відповідно до чинного законодавства України.

На поточний рахунок відокремленого підрозділу можуть за­раховуватися валютні кошти за реалізовані товари та надані по­слуги у випадках, передбачених чинним законодавством України, а також перераховані головним підприємством чи придбані на міжбанківському валютному ринку України.

Виручка за реалізовані товари та надані послуги після зара­хування на поточний рахунок відокремленого підрозділу в пов­ному обсязі перераховується на поточний рахунок юридичної особи-резидента.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті підпри-ємство-резидент подає уповноваженому банку ті самі докумен­ти, що і для відкриття поточного рахунку в національній ва­люті.

Якщо поточний рахунок в іноземній валюті відкривається в тому самому банку, де відкрито поточний рахунок у національній валюті, то подання ще одного пакета документів не обов'язкове (крім заяви про відкриття рахунку та картки із зразками підписів і відбитком печатки).

Аналогічні правила діють і щодо відкриття поточного рахун­ку в іноземній валюті відокремленому підрозділу юридичної осо­би-резидента.

Поточні рахунки в іноземній валюті відкриваються також:

— фізичним особам-резидентам:

а) громадянам України (без підтвердження джерел походжен­ня коштів в іноземній валюті);

б) іноземцям та особам без громадянства, які отримали по­свідку на проживання в Україні (без підтвердження дже­рел походження коштів в іноземній валюті);

— фізичним особам-нерезидентам:

в) іноземцям та особам без громадянства, які проживають в Україні відповідно до відкритої візи строком до одного ро­ку або документів, що підтверджують законність їх пере­бування на території України відповідно до вимог чинно­го законодавства (за наявності підтвердження джерел по­ходження іноземної валюти);

г) громадянам України, які постійно проживають за кордо­ном (за наявності відкритої візи строком до одного року або документів, що підтверджують законність їх перебу­вання на території України, та підтвердження джерел по­ходження іноземної валюти).

116

= Особливачастина

Поточний рахунокв іноземнійвалюті фізичнійособі— суб'єкту підприємницької діяльності

Поточний рахунок віноземній валютіфізичній особі, якане займається підприємницькою діяльністю

Поточний рахунокв іноземнійвалюті фізичнійособі-нерезиденту

Документи длявідкриття поточного рахунку віноземній валюті

представництву юридичної особи-нерезидента

Документи длявідкриття поточного рахунку віноземній валюті

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі — суб'єкту підприємницької діяльності відкривається на підставі договору за умови пред'явлення паспорта чи іншого документа, що посвідчує особу, та подання до уповноваженого банку:

— заяви встановленої форми;

— копії свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи як су­б'єкта підприємницької діяльності, засвідченої нотаріально чи органом, що видав свідоцтво;

— картки із зразком підпису, що зроблений у присутності пра­цівника банку, який відкриває рахунок, та засвідчується цим працівником або нотаріально.

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі, яка не займається підприємницькою діяльністю, відкривається на підста­ві договору за умови пред'явлення паспорта чи іншого докумен­та, що посвідчує особу, та подання до уповноваженого банку та­ких же документів, крім копії свідоцтва про реєстрацію фізичної особи як суб'єкта підприємницької діяльності. Картка із зразком підпису в цьому разі засвідчується працівником банку, в присут­ності якого зроблений зразок підпису.

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі-нерезиден-

ту відкривається на підставі тих же документів, що і фізичній особі-резиденту, а також копії легалізованого дозволу централь­ного банку іноземної країни на відкриття рахунку у разі, якщо це передбачено угодами між центральними банками країн або зако­нодавством відповідної іноземної країни, засвідченої нотаріально.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті представ­ництву юридичної особи-нерезидента до уповноваженого банку подаються;

— заява про відкриття рахунку;

— копія свідоцтва про реєстрацію представництва в уповноваже­них органах України, засвідчена нотаріально або органом, що видав свідоцтво;

— копія легалізованого витягу з торговельного, банківського чи судового реєстру або реєстраційне посвідчення місцевого ор­гану влади іноземної держави про реєстрацію юридичної осо­би-нерезидента, засвідчена нотаріально;

— копія легалізованої довіреності юридичної особи-нерезидента її офіційному представнику на ведення справ в Україні, за­свідчена нотаріально;

— картка із зразками підписів та відбитком печатки, засвідчена нотаріально.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті розташо­ваним на території України іноземним дипломатичним, консульсь­ким, торговельним та іншим офіційним представництвам інозем­них держав до уповноваженого банку подаються:

— заява про відкриття рахунку;

117

— копія посвідчення Міністерства закордонних справ України про ак­редитацію посольства (представництва) на території України, засвідчена нотаріально або органом, що видав посвідчення;

— картка із зразками підписів та відбитком печатки, засвідчена Міністерством закордонних справ України або нотаріально.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті іноземно­му інвестору до уповноваженого банку подаються такі ж доку­менти, які необхідні для відкриття таким інвесторам рахунку в національній валюті України, про що йшлося вище.

Депозитні (вкладні) рахунки в іноземній валюті відкриваються уповноваженим банком фізичним і юридичним особам (резиден­там та нерезидентам) на підставі укладеного депозитного догово­ру між власником рахунку та банком на визначений у договорі строк.

Відкриття депозитних (вкладних) рахунків в іноземній валюті фізичним особам здійснюється на підставі договору за умови пред'явлення паспорта чи іншого документа, що посвідчує особу.

Розділ 6 Інструкції про відкриття рахунків грунтовно регла­ментує особливості відкриття рахунків деяким іншим клієнтам та режим функціонування рахунків залежно від виду і того, хто є власником рахунку.

Окремо слід зупинитись на питаннях відкриття та режиму ко­дованих рахунків. Такі рахунки були запроваджені Указом Пре­зидента України за № 805 від 21 липня 1998 р. «Про деякі пи­тання захисту банківської таємниці» на заміну анонімних валют­них рахунків. Анонімні валютні рахунки фізичних осіб існували в Україні з 1995 р. після прийняття Указу Президента України за № 679 від 1 серпня 1995 р. «Про відкриття анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)». Запровад­ження цих рахунків було спрямоване на залучення валютних коштів від населення України та фізичних осіб-нерезидентів. Принциповою особливістю анонімних рахунків було те, що при їх відкритті не вимагалось документів, що посвідчували особу вкладника, власники рахунків були невідомі працівникам банку. Ця обставина могла бути використана злочинними структурами для «відмивання» коштів. Питання протидії легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом, останнім часом стало дуже актуаль­ним у всьому світі. У 1997 р. Україна ратифікувала Конвенцію про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержа­них злочинним шляхом, 1990 р. Це вимагало приведення внут­рішнього законодавства у відповідність з нормами конвенції, зо­крема, щодо можливості надання інформації про власників коштів на рахунках і руху цих коштів.

У зв'язку з цим Указом Президента України «Про деякі пи­тання захисту банківської таємниці» за № 805 від 21 липня 1998 р. було заборонено відкриття нових анонімних валютних ра­хунків і передбачено закриття анонімних рахунків або трансфор­мацію їх в кодовані та інші рахунки.

118

Кодований рахунок — це рахунок, що відкривається в інозем­ній або національній валюті України фізичній особі (резиденту чи нерезиденту) не як суб'єкту підприємницької діяльності, а операції за цим рахунком здійснюються із застосуванням елек­тронного підпису — коду (набору цифр або літер), встановлено­го самим власником рахунку при його відкритті. Кодовані рахун­ки можуть бути поточними і вкладними.

Від анонімних кодовані рахунки відрізняються тим, що від­криваються за умови обов'язкового пред'явлення банку паспор­та або документа, що його заміняє, та дотримання інших вимог, передбачених Інструкцією про відкриття рахунків, стосовно від­криття звичайних поточних чи депозитних рахунків фізичних осіб, викладених раніше, крім зразка підпису, який замінюється кодом. Отже, за умов, передбачених чинним законодавством, до­відки за кодованими рахунками можуть надаватися уповноваже­ним органам у такому ж порядку, як і за іншими рахунками фі­зичних осіб. У свою чергу від звичайних, «некодованих» рахун­ків, кодовані відрізняються способом здійснення операцій — за електронним кодом та підвищеним ступенем захисту від розго­лошення інформації щодо цього рахунку. Це означає, що доступ до інформації стосовно таких рахунків має вузьке коло праців­ників банку, які займаються відкриттям та веденням кодованих рахунків. Встановлено особливий порядок зберігання докумен­тів, за якими можуть ідентифікуватися власники рахунків. Іноді відкриття і ведення операцій за кодованими рахунками здійсню­ються в окремих приміщеннях.

Правовідносини, пов'язані з кодованими рахунками, регулю­ються Інструкцією про порядок відкриття та функціонування кодованих рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) у іноземній валюті та національній валюті України, затвердженою постановою Правління Національного банку України за № 469 від 9 листопада 1998 р. Крім того, 23 грудня 1998 р. постановою Правління Національного банку України за № 540 затверджена Інструкція про порядок закриття діючих анонімних валютних ра­хунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) або трансфор­мації цих рахунків у інші рахунки.

6.6. Переоформлення і закриття рахунків

Порядок переоформлення рахунків залежить від підстав, що зумовили необхідність такого переоформлення.

Так, наприклад, якщо має місце лише зміна найменування, форми власності тощо, яка не викликана реорганізацією, уста­нові банку слід подавати заяву власника, нову копію свідоцтва про державну реєстрацію, належним чином оформлені зміни до установчих документів та копію документа, що підтверджує взят­тя підприємства на податковий облік.

У разі переоформлення рахунку в зв'язку з реорганізацією підприємства (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виді­лення), тобто коли фактично має місце припинення діяльності

119

одного підприємства і виникнення іншого, мають подаватися та­кі документи, як і при відкритті рахунку.

Якщо підприємство ліквідується, його основний рахунок пе­реоформляється на ім'я ліквідаційної комісії, для чого подається рішення про ліквідацію підприємства і нотаріально засвідчена картка із зразками підписів уповноважених членів ліквідаційної комісії і відбитком печатки підприємства, що ліквідується. Лік­відаційна комісія вживає заходів щодо закриття додаткових ра­хунків.

Поточні рахунки закриваються в установах банку:

— на підставі заяви власника рахунку;

— на підставі рішення органу, на який законом покладено функ­ції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;

— на підставі відповідного рішення суду або арбітражного суду про ліквідацію підприємства;

— на інших підставах, передбачених чинним законодавством України чи договором між установою банку та власником ра­хунку.

За відсутності згоди обслуговуючого банку розірвати договір на обслуговування банківського рахунку та закрити рахунок на підставі заяви клієнта власник рахунку має право передати спір на вирішення суду в порядку, передбаченому чинним законодав­ством. Серед підстав, за якими банк має право порушити питан­ня про розірвання договору, може бути відсутність операцій за рахунком протягом встановленого договором на відкриття та об­слуговування банківського рахунку строку, за винятком бюджет­них установ.

Власник рахунку має право порушити питання про розірван­ня договору в разі відсутності коштів на кореспондентському ра­хунку банку та ін. У цьому разі залишки коштів власника рахун­ку, які неможливо перерахувати на поточний рахунок, відкритий в іншому банку, через їх відсутність на кореспондентському ра­хунку попереднього банку, обліковуються на рахунку № 2903 «Кредиторська заборгованість клієнтів за недіючими рахунками».

Певні особливості порядку закриття рахунків, передбачені Ін­струкцією про відкриття банками рахунків у національній та іно­земній валюті, зумовлені необхідністю забезпечення податково­го контролю, та наявністю такого явища, як картотека та інсти­тути основного і додаткового рахунків.

Основний поточний рахунок відрізняється від додаткового тим, що до нього за відсутності або браку коштів для виконан­ня документів на безспірне списання (стягнення) коштів, а та­кож доручень клієнтів на перерахування до бюджетів та держав­них цільових фондів сум податків і зборів (обов'язкових пла­тежів), неподаткових платежів та санкцій за несвоєчасну сплату цих платежів, ведеться позабалансовий рахунок № 9803 «Розра­хункові документи, не сплачені в строк через відсутність коштів

120

у платників». Це означає, що такі документи не повертаються банком без виконання, а обліковуються на позабалансовому ра­хунку № 9803 і мають виконуватися у міру надходження коштів на основний рахунок. На практиці і в деяких законодавчих і нор­мативних актах цей позабалансовий рахунок ще називається кар­тотекою заборгованості.

Існування картотеки є однією із особливостей системи роз­рахунків в Україні (у більшості країн, за винятком кількох дер­жав СНД, картотеки не застосовуються). Наявність картотеки суттєво впливає на стан розрахунків, черговість платежів, мож­ливість власника рахунків самостійно розпоряджатися коштами на них, покладає додаткові обов'язки на банки і вимагає вста­новлення спеціальних додаткових правил у нормативних актах. Зокрема, зазначеною Інструкцією передбачено, що за наявності на рахунку, що закривається, залишків коштів, установа банку на підставі платіжного доручення власника рахунку перераховує такі залишки на інший, відкритий цим підприємством рахунок (основний чи додатковий). За наявності у підприємства лише од­ного (основного) рахунку для його закриття та перерахування за­лишків коштів необхідно відкрити додатковий рахунок.

У разі закриття основного поточного рахунку, на якому обліковується картотека заборгованості, зазначена картотека пе­редається спецзв'язком до банку, в якому відкрито додатковий рахунок і який клієнт визначає основним.

При зміні (у тому числі у зв'язку із закриттям) основного ра­хунку суб'єкт підприємницької діяльності, який має податкову заборгованість, зобов'язаний подати до установи банку, де облі­ковується картотека заборгованості, письмову згоду податкового органу за місцем його реєстрації як платника податків та пись­мову згоду установи банку, в якому відкривається основний ра­хунок на переведення картотеки заборгованості. За наявності такої згоди банк не має права відмовитись від прийняття доку­ментів, , не сплачених у строк, у тому числі розрахункових доку­ментів, пов'язаних із сплатою податкової заборгованості.

Зазначені правила спрямовані на забезпечення здійснення податкових та інших обов'язкових платежів, стягнення коштів у безспірному порядку у випадках, передбачених законами Украї­ни за документами, що обліковуються у картотеці, недопущення ухилення від їх оплати клієнтами шляхом закриття рахунку з кар­тотекою заборгованості і відкриття нового «чистого» рахунку.

6.7. Безготівкові розрахунки

Як зазначалося, відкриття банківського рахунку є передумо­вою здійснення банківських операцій. Безготівкові розрахункові операції проводяться за поточними рахунками. Більшість опера­цій за розрахунками юридичних осіб і частина операцій за роз­рахунками фізичних осіб проводяться у безготівковій формі. Та­ка форма розрахунків дає змогу забезпечити значне скорочення терміну проходження платежів, захист від розкрадання, підвищує

121

надійність і ефективність розрахунків. Порівняно з готівковою формою вона зменшує витрати на проведення розрахунків, при­скорює обіг грошей, дає змогу банкам використовувати залишки коштів на рахунках для кредитування та здійснення інвестицій в економіку України.

З січня 1994 р. в Україні запроваджена високоефективна між-банківська система електронних платежів (СЕП).

Відповідно до ст. 40 Закону України «Про Національний банк України» правила і форми розрахунків встановлюються Націо­нальним банком України. Виходячи з цього, Національним бан­ком України розроблені правила здійснення безготівкових розра­хунків. Основні принципи організації безготівкових розрахунків у національній валюті України, їх форми, стандарти документів та порядок їх обігу регулюються Інструкцією № 7. про безготівкові розрахунки в господарському обороті України, затвердженою по­становою Правління Національного банку України за № 204 від 2 серпня 1996 р. з подальшими змінами та доповненнями.

Інструкція поширюється на підприємства, організації та ус­танови всіх форм власності, на фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності (далі — підприємства), на банки та їх установи, фізичних осіб та обов'язкова для виконання ними.

Безготівкові розрахунки між підприємствами, фізичними осо­бами здійснюються через банки шляхом перерахування коштів з поточних рахунків платників на поточні рахунки одержувачів коштів.

Банки списують кошти з рахунків підприємств тільки за роз­порядженнями їх власників, крім випадків, за яких безспірне списання (стягнення) коштів передбачене законами України, а також за рішенням суду, арбітражного суду та за виконавчими написами нотаріусів.

Доручення підприємства на перерахування коштів прийма­ються банками до виконання тільки в межах наявних коштів на їх рахунках, за винятком доручень на перерахування з основних рахунків підприємств до бюджетів та державних цільових фондів сум податків і зборів (обов'язкових платежів), неподаткових пла­тежів, пені, штрафів та інших санкцій, передбачених законодав­ством і застосованих у встановленому порядку за несвоєчасну сплату цих платежів, які приймаються банками, незалежно від наявності коштів на цих рахунках.

За відсутності коштів на основному рахунку підприємства та­кі доручення та розрахункові документи на безспірне списання (стягнення) коштів банк приймає і обліковує їх на позабалансо­вому рахунку № 9803 «Розрахункові документи, не сплачені в строк через відсутність коштів у платників» (так звана картоте­ка), виконуючи платежі згідно з черговістю, встановленою чин­ним законодавством. Якщо законодавством не визначено чер­говість виконання платежів, такі документи виконуються банка­ми у календарній черговості їх надходження.

122

Форми Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами роз-

розрахункових рахункових документів:

— платіжні вимоги-доручення;

— чеки;

— акредитиви;

— векселі;

— платіжні вимоги;

— інкасові доручення (розпорядження).

Безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здій­снюватися також за допомогою банківських платіжних карток.

Платіжна картка Платіжна картка — це іменний грошовий оплатно-розрахунко-

вий банківський документ, що видається вкладникам банків для без­готівкової оплати придбаних ними товарів чи одержаних послуг.

Платіжні картки нині широко застосовуються у світовій прак­тиці. Є багато видів цих карток. В Україні платіжні картки поки що не набули належного розповсюдження. Нині проводиться ро­бота щодо створення відповідних економічних, організаційних, технічних умов і опрацювання правової бази, необхідної для ши­рокого запровадження такого сучасного, прогресивного виду без­готівкових розрахунків. На сьогодні в Україні діє лише Положен­ня про впровадження пластикових карток міжнародних платіж­них систем у розрахунках за товари, надані послуги та при видачі готівки, затверджене постановою Правління Національного бан­ку України за № 37 від 24 лютого 1997 р. Проте цей документ регулює тільки питання, пов'язані з використанням в Україні карток міжнародних систем. Що стосується розрахунків у грив­нях за допомогою платіжних карток внутрішніх платіжних сис­тем, то в Україні готується впровадження інтегрованої платіжної системи масових електронних платежів населення з використан­ням пластикових карток, тобто внутрішньої (національної) сис­теми, відкритої для взаємодії з іншими платіжними системами. В стадії підготовки і нормативні акти з цього питання.

За загальним правилом підприємства самостійно обирають форми розрахунків, але лише з тих, які передбачені Інструкцією № 7. Нею докладно регламентуються вимоги щодо оформлення розрахункових документів клієнтами, обов'язки банків при прийнятті розрахункових документів, їх обліку і проведенні опе­рацій за ними.

У межах чинного законодавства форми безготівкових розра­хунків обумовлюються в господарських договорах між суб'єкта­ми підприємницької діяльності та в договорі на розрахунково-касове обслуговування, що укладається між банком і клієнтом. Проте це не стосується форм, пов'язаних з використанням пла­тіжних вимог та інкасових доручень (розпоряджень). Якщо при застосуванні інших форм розрахункових документів ініціатором платежу є власник рахунку, операція здійснюється за його воле-

123

виявленням, ним заповнюються бланки розрахункових доку­ментів, то за платіжними вимогами і інкасовим дорученням (роз­порядженням) стягуються кошти без згоди, а часто і всупереч бажанню власника коштів, іншими підприємствами і організа­ціями, яким таке право надано за законами України. Більш до­кладно про це буде сказано в наступних параграфах.

Інструкція № 7 встановлює вимоги, загальні для всіх форм розрахункових документів.

Розрахункові документи, які подаються клієнтами в банк у па­перовій формі, мають відповідати вимогам встановлених стан­дартів та вміщувати залежно від їх форми такі реквізити:

— назву документа;

— номер документа, число, місяць, рік його виписки.

Число та рік зазначаються цифрами, місяць — літерами. На розрахункових документах, які заповнюються за допомогою тех­нічних засобів, допускається зазначення місяця цифрами:

— назви платника та одержувача коштів, які відповідають заре­єстрованим у статуті, їх ідентифікаційні коди за Єдиним дер­жавним реєстром підприємств і організацій України, у фізич­них осіб — платників податків — ідентифікаційні номери, що проставляються на підставі відповідних документів податко­вих органів, номери рахунків в установах банку;

— назви банків платника та одержувача, їх місцезнаходження та умовні номери за МФО (код банку);

— суму платежу цифрами та літерами;

— призначення платежу: назву товару (виконаних робіт, наданих послуг), посилання на документ, на підставі якого здійсню­ється операція (договір, рахунок, товарно-транспортний до­кумент та інше), із зазначенням його номера і дати, назви і відповідної статті закону, якою передбачено безспірне спи­сання (стягнення) коштів тощо.

Замість назви товару може зазначатись його кодове (умовне) позначення. Якщо платник або одержувач платежу (або вони ра­зом) є особами, які відповідно до чинного законодавства України визнаються нерезидентами, реквізит «Призначення платежу» обов'язково має додатково вміщувати дані про зміст операції, за якою здійснюється рух коштів, а також код країни, в якій одер­жувач платежу зареєстрований як юридична особа (для фізичних осіб — країна постійного проживання);

— на першому примірнику (незалежно від способу виготовлен­ня розрахункового документа) — відбиток печатки та підпи­си відповідальних осіб платника або (та) одержувача коштів;

— підрозділи бюджетної класифікації та строк настання плате­жу (у разі перерахування коштів до бюджету);

— суму податку на додану вартість (цифрами) або напис «без податку на додану вартість».

Якщо хоча б один із вищезазначених реквізитів (якщо вони передбачені формою документа) не заповнений або заповнений неправильно, банк такий документ до виконання не приймає.

Використання факсиміле при вчиненні підпису, виправлення і під­чистки у розрахункових документах не допускаються. Банк не має права робити виправлення на поданих розрахункових докумен­тах, за винятком випадків, обумовлених нормативними актами Національного банку України. У разі відмови прийняти від клі­єнта розрахунковий документ банк у день отримання документа має зробити на його зворотній стороні напис про причину по­вернення документа без виконання (за підписами головного бух­галтера і виконавця, завіреними штампом банку) та повернути його клієнтові.

Розрахункові документи за операціями, що здійснюються:

— суб'єктами підприємницької діяльності — юридичними осо­бами, повинні мати відбиток печатки та підписи відповідаль­них осіб, яким відповідно до чинного законодавства України та установчих документів підприємства надано право розпо­рядження рахунком і підпису розрахункових документів і які повідомлені банку в картці із зразками підписів та відбитком печатки;

— відділеннями, філіями, представництвами від імені юридич­ної особи, підписуються особами, які уповноважені цією юридичною особою, і завіряються відбитком печатки, що від­повідає вміщеним до картки зразкам підписів та відбитка пе­чатки;

— підприємцями без створення юридичної особи, підписуються однією відповідальною особою, зразок підпису якої зазначе­ний у картці зразків підписів, та завіряються відбитком пе­чатки (за її наявності);

— фізичними особами, підписуються ними та приймаються бан­ком до виконання за наявністю на документі підпису, що відповідає зразку вміщеного до картки рахунку.

Нині при проведенні платежів великого значення набувають нові прогресивні системи проведення розрахунків з використан­ням електронних засобів.

Враховуючи зазначене, Інструкція № 7 передбачає можли­вість здійснення платежів не лише в паперовій формі, а й із за­стосуванням системи електронних платежів «клієнт — банк». Ця

система забезпечує передачу повідомлень між клієнтом та бан­ком у зашифрованому вигляді за допомогою сертифікованих за­собів захисту. Вимога сертифікації засобів захисту означає, що клієнт банку може включатися до системи електронних платежів лише тоді, коли його програмне забезпечення буде перевірене Національним банком України з точки зору забезпечення її за­хисту від доступу сторонніх осіб, щоб уникнути можливості ви­крадення коштів, а також відповідності такої системи технології банківських розрахунків. Використання клієнтом системи елек-

125

тронних платежів має здійснюватись на підставі окремого дого­вору між ним і банком. Електронні документи, що подаються клієнтом до банку, повинні відповідати формату розрахункових документів системи електронних платежів Національного банку України із зазначенням електронних цифрових підписів відпові­дальних осіб платника, яким згідно з установленими документа­ми надане право підпису.

Після отримання від банку виписки з рахунку клієнт складає Реєстр розрахункових документів, які відправлені в банк канала­ми зв'язку і прийняті банком до оплати. Такий же реєстр за кож­ним клієнтом складається в банку після друкування балансу опе­раційного дня. Реєстр електронних платежів з повним переліком реквізитів розрахункових документів підшивається банком до до­кументів дня як первинний документ, що надійшов від клієнта в банк для оплати.

Реєстр має обов'язково містити відомості про дату і час подан­ня розрахункових документів власником рахунку до виконання.

Інструкція № 7 докладно регулює проведення розрахунків за кожною формою розрахункових документів. Найпоширенішими з них є платіжні доручення.

Платіжне доручення — документ, який являє собою письмово оформлене доручення клієнта банку, що його обслуговує, на перера­хування визначеної суми коштів зі свого рахунку. Доручення склада­ються за формою, визначеною Інструкцією.

Доручення приймаються до виконання банками протягом 10 календарних днів з дня виписки.

Банки приймають до виконання доручення від платників тіль­ки в межах наявних коштів на їх рахунках, за винятком доручень на перерахування з основних рахунків підприємств до бюджетів та державних цільових фондів сум податків і зборів (обов'язкових платежів), неподаткових платежів, пені, штрафів та інших санк­цій, передбачених законодавством і застосованих у встановлено­му порядку за несвоєчасну сплату цих платежів, які приймають­ся банками незалежно від наявності коштів на цих рахунках.

Якщо на основному рахунку платника коштів немає, такі до­ручення обліковуються банком на спеціальному позабалансово­му рахунку. При цьому платник зобов'язаний протягом трьох ро­бочих днів надати доручення на перерахування залишків коштів з інших поточних рахунків на основний рахунок для забезпечен­ня погашення зазначеної заборгованості або погасити її безпосе­редньо з додаткового рахунку.

За браком коштів на основному рахунку підприємства для ви­конання таких доручень здійснюється їх часткова оплата, яка оформляється меморіальним ордером. Перший примірник мемо­ріального ордера поміщається в документи дня банку, другий — видається платникові як підтвердження про часткову оплату, а доручення з відміткою банку про часткову оплату поміщається в картотеку.

126

Доручення застосовуються в розрахунках за платежами товар­ного і нетоварного характеру. Розрахунки дорученнями можуть здійснюватись:

— за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, на­дані послуги);

— в порядку попередньої оплати;

— для завершення розрахунків за актами звірки взаємної забор­гованості підприємств;

— для перерахування підприємствами сум, які належать фізич­ним особам (заробітна плата, пенсії, дивіденди тощо) на їх рахунки, відкриті в установах банків;

— в інших випадках за угодою сторін.

При розрахунках за фактично відвантажену, продану про­дукцію (виконані роботи, надані послуги) в дорученні в рядку «Призначення платежу» зазначається назва відвантаженої, про­даної продукції (виконаних робіт, послуг), номер, дата товарно-транспортного чи іншого документа, що підтверджує відванта­ження, продаж продукції (виконання робіт, надання послуг).

Платіжними дорученнями дозволяється здійснювати попе­редню оплату, якщо це обумовлено в договорі між платником і одержувачем коштів або чинним законодавством. У платіжному дорученні має бути посилання на попередню оплату і на відпо­відний договір.

Якщо одержувач коштів не має рахунку в установі банку або розрахунки безпосередньо з одержувачем коштів платіжними до­рученнями неможливі, підприємство може здійснювати перера­хування коштів гарантованими платіжними дорученнями через підприємства зв'язку. За допомогою цих доручень підприємство може здійснювати без обмеження суми переказ коштів:

— на ім'я окремих громадян — коштів, що належать їм особи­сто (пенсії, аліменти, заробітна плата, витрати на відряджен­ня, авторський гонорар тощо);

— підприємствам — на видатки для виплати заробітної плати, за організований набір робітників для заготівлі сільськогос­подарської продукції у населених пунктах, де немає банків.

До всіх примірників доручення додається належно оформле­ний список одержувачів переказів із зазначенням тих, хто одер­жує гроші та на які цілі.

Платіжна ви мога-доручення

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин:

— верхня — вимога постачальника (одержувача коштів) безпо­середньо до покупця (платника) сплатити вартість поставле­ної йому за договором продукції (виконаних робіт, наданих послуг);

127

— нижня — доручення платника своєму банку перерахувати з його рахунку суму.

Верхня частина вимоги-доручення заповнюється одержувачем коштів і надсилається безпосередньо платнику. Доставку вимог-до­ручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника.

За згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює ни­жню частину цього документа і здає в банк, що його обслуговує.

Платіжні вимоги-доручення приймаються банками протягом 20 календарних днів з дня виписки. Банк приймає до оплати ви­могу-доручення в сумі, яка може бути сплачена за наявними ко­штами на рахунку платника.

Якщо платник відмовляється сплатити вимогу-доручення, він про мотиви відмови повідомляє безпосередньо одержувача кош­тів у порядку і строки, зазначені в договорі.

Розрахунковий чек ______________

Розрахунковий чек — це документ, що містить письмове роз­порядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазна­чену в чеку суму коштів.

Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у безготів­ковій формі між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги.

В Інструкції встановлено, що чекодавцем може бути юридич­на або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека і підписує його.

Чекодержатель — підприємство, яке є отримувачем коштів за чеком.

Чекодавець — підприємство або фізична особа, що здійснює пла­тіж за допомогою чека і підписує його.

Банк-емітент — банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі.

Чекові книжки є бланками суворої звітності і можуть склада­тися з 10, 20, 25 окремих аркушів-чеків. Фізичній особі можуть бути надані один або кілька окремих розрахункових чеків на виз­начену банком суму, яка не може перевищувати суми коштів, що знаходяться на її рахунку або суми, внесеної готівкою.

Строк дії чекової книжки — один рік, а розрахункового че­ка, який видається для разового розрахунку фізичній особі, — три місяці. За погодженням з установою банку строк дії невико­ристаної чекової книжки може бути продовжений.

Інструкцією № 7 передбачено такі обов'язкові реквізити чеків:

— назва «розрахунковий чек»;

128

— назва (для фізичних осіб — прізвище, ім'я, по батькові чеко­давця, дані його паспорта або документа, що його замінює) власника чекової книжки та номер його рахунку;

— назва банку-емітента і його номер МФО;

— ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України, у фізичних осіб — ідентифікаційні номери у разі їх присвоєння державною податковою адміністрацією;

— назва чекодержателя;

— доручення чекодавця банку-емітенту сплатити конкретну суму, що зазначена цифрами та літерами;

— призначення платежу;

— число, місяць та рік складання чека, місце складання чека;

— підписи чекодавця та відбиток печатки (юридичної особи).

Вимоги щодо доручення чекодавця і призначення платежу не стосуються окремого чека, виданого фізичною особою.

Чек, на якому немає хоча б одного із зазначених реквізитів, вважається недійсним і повертається банку чекодавця без вико­нання.

Чек із чекової книжки пред'являється до оплати в банк че­кодержателя протягом 10 календарних днів.

Чек приймається чекодержателем до оплати безпосередньо від чекодавця, на ім'я якого виписано документ, що підтверджує отримання ним товарів, виконаних робіт та наданих послуг.

Забороняється передавання чекової книжки (розрахунково­го чека) її власником будь-якій іншій юридичній або фізичній особі, а також підписання незаповнених бланків чеків і про­ставляння на них відбитка печатки юридичними особами. За бажанням фізичної особи розрахунковий чек може бути випи­саний на ім'я іншої особи, яка в цьому разі стає власником че­ка (чекодавцем). Видача розрахункових чеків на пред'явника не дозволяється.

Чекові книжки (чеки) видаються банком-емітентом, в якому відкрито рахунок чекодавця ( щодо фізичних осіб — також у разі внесення готівки), на підставі заяви клієнта встановленого зразка.

Якщо втрачено чекову книжку (розрахунковий чек), чекода­вець має подати до банку-емітента заяву із зазначенням номерів невикористаних чеків. Банк у реєстраційній картці, яка ведеться для обліку чеків, робить відмітку про номери загублених чеків. Кошти в сумі невикористаного ліміту чекової книжки поверта­ються клієнту на підставі його доручення (фізичній особі — за­яви або ордера) не раніше ніж через 10 днів після отримання за­яви про втрату чекової книжки. У разі загублення розрахунково­го чека, який видається для разового розрахунку фізичній особі, кошти повертаються їй не раніше ніж через 10 днів після закін­чення строку дії чека.

129

Відповідальність за неправильне використання чеків, за збит­ки, що утворились у разі передачі чекової книжки або окремих чеків іншій особі, втрати або крадіжки, а також через зловжи­вання з боку осіб, уповноважених на підписання чеків, несе че­кодавець, якому видана чекова книжка (розрахунковий чек). У разі порушення клієнтом порядку розрахунків чеками банк мо­же позбавити його права користування цією формою розрахун­ків, якщо це передбачено умовами договору на розрахунково-ка­сове обслуговування.

Враховуючи, що неправильне використання чеків, їх втрата Відповідальність можуть призвести до значних збитків та інших негативних на- ^гй неправильне

слідків, Інструкція покладає на банк обов'язок під розписку на ^{викорис} ™І!!^

„—чеків

заяві на отримання чекової книжки ознайомити особу, яка одер­жує чекову книжку, про порядок заповнення чеків, а також по­передити чекодавця щодо відповідальності за втрачені або вик­радені чеки. Якщо при оформленні чекової книжки (розрахун­кового чека) допущено помилку, така книжка (чек) вважається зіпсованою і замість неї виписується нова чекова книжка (роз­рахунковий чек).

Перераховує депоновані кошти з рахунку чекодавця банк-емі-тент, у якому відкрито цей рахунок. Привабливість цієї форми розрахунків полягає в гарантованості оплати за чеком. Це забез­печується депонуванням, тобто резервуванням коштів на суму чекової книжки (чеків) на окремому аналітичному рахунку «роз­рахунки чеками» у банку-емітенті.

Чеки з чекової книжки виписуються в момент здійснення платежу і видаються чекодавцем за отримані ним товари та на­дані йому послуги. Виписуючи чек, чекодавець переносить зали­шок ліміту з корінця попереднього чека на корінець виписаного чека і виводить новий залишок ліміту (тобто залишок від суми, на яку видана чекова книжка).

Чеки підписуються особою, яка має право підписувати роз­рахункові документи, та повинні мати відбиток печатки чекодав­ця (крім фізичних осіб). Якщо чек підписується службовою осо­бою чекодавця за дорученням керівника підприємства, право підпису чеків обумовлюється в цьому дорученні. У цьому разі в чеку перед підписом обов'язково робиться посилання на це до­ручення.

При прийнятті чека до оплати за товари (виконані роботи, надані послуги) чекодержатель має перевірити правильність за­повнення чека і дотримання вимог Інструкції № 7 та упевнити­ся в особі пред'явника чека. Якщо чекодавець і чекодержатель обслуговуються в одній установі банку, після перевірки правиль­ності складання реквізитів чека і реєстру кошти списуються з відповідного рахунку чекодавця та зараховуються на рахунок че-кодержателя.

Для здійснення розрахунків чеками між клієнтами різних банків банк чекодержателя зобов'язаний прийняти чек з реєст­ром та переслати їх спецзв'язком до банку-емітента. У цьому разі

130

кошти на рахунок чекодержателя зараховуються тільки після от­римання їх із банку-емітента.

Невикористані чеки після закінчення строку дії чекової книжки або вичерпання ліміту підлягають поверненню до бан­ку-емітента, де вони мають бути погашені банком. За бажанням клієнта банк може продовжити строк дії чекової книжки або клієнт може поповнити її ліміт у разі його вичерпання.

Якщо клієнтом припинено подальші розрахунки чеками та є невикористаний ліміт за чековою книжкою до закінчення стро­ку її дії, чекодавець подає її в банк разом з дорученням для за­рахування невикористаного залишку ліміту на той рахунок, з якого депонувалися кошти.

Банк-емітент може відмовитись від оплати чека у випадках, якщо чек або реєстри чеків заповнені з порушенням вимоги Інструкції або мають виправлення і підчистки, факсиміле замість підпису. Якщо банк-емітент відмовляється сплатити чек, чеко-держатель має право пред'явити до чекодавця у встановленому порядку претензію, а якщо той її повністю або частково відхи­ляє, — позов до суду.

Акредитив ______________________

Розрахунки за акредитивами — це форма безготівкових розра­хунків, згідно з якою оплату товарів і послуг провадять за місцем перебування постачальника (продавця) товарів із коштів покупця, заброньованих для цього в банку на спеціальному рахунку — акреди­тиві.

Така форма розрахунків більш вигідна для постачальника (продавця), оскільки оплата за його товари гарантується ще до моменту поставки (продажу), відвантаження товарів тощо. Вод­ночас для покупця така форма розрахунків не дуже бажана, ос­кільки відволікає його кошти, які мають бути заброньовані на певний час до одержання товару на окремому рахунку. Ця фор­ма розрахунків застосовується тоді, коли в договорі між поста­чальником (продавцем) і покупцем прямо передбачена оплата за акредитивом.

У минулому нормативними актами передбачалась можливість переведення на акредитивну форму розрахунків як засіб впливу на ненадійного контрагента за договором, який постійно пору­шує строк оплати за придбані товари (послуги тощо).

Така форма розрахунків має актуальне значення і в умовах платіжної кризи, оскільки забезпечує гарантовану оплату за гос­подарськими договорами. Акредитиви широко використовують­ся при укладенні зовнішньоекономічних угод.

Відповідно до Інструкції № 7 акредитив — це форма розрахун­ків, за якої банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника ак­редитива) зобов 'язаний:

— виконати платіж третій особі за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги;

Розділ 6. Договори банківського рахунку . = Правове регулювання безготівкових розрахунків . Міжбанківські розрахунки 131

— надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійсни­ти цей платіж.

Заявник акредитива — платник, який звернувся до банку, що його обслуговує, для відкриття акредитива.

Банк-емітент — банк платника, що відкриває акредитив своєму клієнтові.

Бенефіціар — юридична особа, на користь якої виставлено ак­редитив (продавець, виконавець робіт або послуг тощо).

Виконуючий банк — банк бенефіціара або інший банк, що за до­рученням банку-емітента виконує акредитив.

Залежно від характеру акредитивної операції, що покладена банком-емітентом на виконуючий банк, він може виступати аві-зуючим або банком-платником. Умови та порядок проведення акредитивної форми розрахунків передбачаються у договорі між бенефіціаром і заявником акредитива.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів:

— покритий акредитив — коли завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку;

— непокритий акредитив — оплата за яким у разі тимчасової від­сутності коштів на рахунку платника гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Акредитиви бувають відзивні та безвідзивні. На кожному акре­дитиві має бути зазначено, є він відзивним чи безвідзивним. Як­що таке не зазначено, акредитив вважається безвідзивним.

Відзивний акредитив — акредитив, який може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього погодження з бенефіціаром (наприклад, у разі недотримання умов, передбаче­них договором, дострокової відмови банку-емітента від гаранту­вання платежів за акредитивом).

Усі розпорядження про змінення умов відзивного акредити­ва заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній — бенефіціара. Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпо­середньо від заявника акредитива. Виконуючий банк зобов'яза­ний оплатити документи, які відповідають умовам акредитива, виставлені бенефіціаром і прийняті виконуючим банком, до от­римання останнім повідомлення про зміну або анулювання ак­редитива.

Безвідзивний акредитив — акредитив, який може бути зміне­ний або анульований тільки за згодою бенефіціара, на користь яко­го він був відкритий.

Бенефіціар може достроково відмовитися від використання акредитива, якщо таке передбачено його умовами. Із своїми про­позиціями про зміну умов акредитива бенефіціар має звернути­ся до заявника акредитива, а заявник, у разі згоди, вносить зміни

132 —

до акредитива через банк-емітент, який надсилає потрібне пові­домлення виконуючому банку.

Акредитиви в іншому (виконуючому) банку за дорученням банку-емітента можуть виконуватися:

— депоновані — списанням коштів з аналітичного рахунку «Роз­рахунки акредитивами»;

— гарантовані — наданням виконуючому банку права списува­ти кошти з кореспондентського рахунку банку-емітента, від­критого при встановленні кореспондентських відносин між банками.

Для відкриття акредитива підприємство має подати банку-емі-тенту заяву встановленого зразка. В ній, крім загальних реквізитів платника і бенефіціара, банку-емітента і банку, виконуючого ак­редитив, зазначаються специфічні для акредитива реквізити: вид акредитива, строк його дії (дату закриття у виконуючому банку), сума акредитива, дата і номер договору (угоди), яким передбаче­не відкриття акредитива, умови акредитива (види товарів, для сплати яких він відкривається, розрахункові, товарно-транспортні та інші документи, порядок їх оплати — з акцептом уповноваже­ного платника або без нього).

Без зазначення всіх цих реквізитів акредитив не відкривається.

Акредитив повинен мати такі умови, які можуть бути доку­ментально перевірені банком і забезпечувати інтереси платника і бенефіціара.

Строк дії акредитива в банку-емітенті встановлюється покуп­цем у межах 15 днів з дня відкриття, не враховуючи норматив­ний термін проходження документів спецзв'язком між банками. Керівник установи банку-емітента має право за поданням заяв­ника акредитива у разі необхідності продовжувати строк дії ак­редитива на 10 днів, якщо це викликано зміною умов поставки та відвантаження продукції. Банк-емітент у свою чергу повідом­ляє про це виконуючий банк, а останній — бенефіціара.

Дата, зазначена в акредитиві, є останнім днем для оплати ви­конуючим банком документів за акредитивом.

Один примірник заяви про відкриття акредитива надсилаєть­ся спецзв'язком банком-емітентом виконуючому банку. Остан­ній про відкриття і умови акредитива повідомляє бенефіціара (авізує акредитив).

Після відвантаження продукції, виконання робіт або послуг бе-нефіціар подає документи, що підтверджують цей факт, оформлені відповідно до умов акредитива разом з реєстром цих документів. Виконуючий банк перевіряє дотримання всіх умов акредитива і в разі їх відповідності за акредитивом, депонованим у виконуючому банку, здійснює виплату бенефіціару. При цьому два примірники реєстру разом з документами, передбаченими умовами акредитива, відправляються банку-емітенту, а той у свою чергу видає докумен­ти і один примірник реєстру заявнику акредитива.

133

Зазначені документи після їх перевірки відповідності умовам акредитива надсилаються і в разі використання акредитива, де­понованого у банку-емітенті. Але тоді платіж здійснюється вико­нуючим банком не відразу, а після перевірки виконання всіх умов акредитива його перераховує на рахунок бенефіціара банк-емітент. Цей вид акредитива за своїм механізмом дещо нагадує розрахунки чеками, тільки платіж здійснюється не за умови пред'явлення належно оформлених чеків, а при пред'явленні всіх документів, передбачених у договорі між бенефіціаром і заявни­ком акредитива та визначених у заяві про його відкриття.

Виплата бенефіціару за акредитивом, депонованим у викону­ючому банку, відрізняється від оплати за чеком ще й тим, що у цьому разі перерахування коштів їх одержувачу (бенефіціару) здійснюється банком бенефіціара, а не банком-емітентом. Зара­хування коштів бенефіціару за непокритим гарантованим акре­дитивом здійснюється виконуючим банком після перевірки от­риманого реєстру документів за акредитивом та інших докумен­тів, що передбачені умовами акредитива, списанням коштів з кореспондентського рахунку банку-емітента.

У свою чергу банк-емітент відшкодовує кошти за рахунок за­явника акредитива в порядку, встановленому для повернення кредитів згідно з договором.

Варто зауважити, що у разі, якщо виконуючий банк при пе­ревірці пред'явлених бенефіціаром документів виявить хоча б од­не порушення умов акредитива, він виплати не здійснює, а над­силає банку-емітенту повідомлення для підтвердження і згоди на виконання акредитива, поінформувавши про це бенефіціара.

Якщо підтвердження не надійде, всі документи мають бути повернені виконуючим банком бенефіціару з відміткою про при­чини їх невиконання.

Слід зазначити, що умовами акредитива може бути передба­чений акцепт заявника акредитива. У такому випадку виконую­чому банку мають бути надані уповноваженою особою заявника документи, що підтверджують її особу, завірений заявником ак­редитива зразок підпису цієї особи та документи щодо її повно­важень, видані заявником акредитива. На документах, визначе­них умовами акредитива, такою особою робиться напис про ак­цептування за рахунок акредитива.

Якщо акредитив не використано та закінчився строк його дії, він закривається, а депоновані кошти повертаються на рахунок заявника. Акредитив може закриватися за ініціативою заявника або банку-емітента при відзивному акредитиві чи в зв'язку з ро­зірванням договору між заявником акредитива і бенефіціаром.

Вексель

Особливістю векселя є те, що він одночасно є і розрахунковим документом і цінним папером. Вексель застосовується як засіб роз­рахунку дуже давно.

134

Нині порядок використання векселів у господарському обо­роті України регулюється Положенням про переказний і простий вексель, прийнятим відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України за № 528 від 10 вересня 1992 р. Постановою Правління Національного банку України за № 258 від 28 травня 1999 р. було також затверджено Положення про операції банків з векселями.

6 липня 1999 р. Верховна Рада України прийняла три зако­ни, які безпосередньо стосуються питання правового регулюван­ня вексельного обігу: «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі», «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких ко­лізій законів про переказні векселі та прості векселі» та «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гер­бовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів».

Ці закони набирають чинності через три місяці після вручен­ня повідомлення про ратифікацію депозитарію конвенції. При­єднання до зазначених конвенцій зумовлює необхідність внесен­ня змін до чинних нормативних актів України з цього питання.

Докладно питання правового регулювання застосування век­селів викладені у розділі «Правове регулювання ринку цінних па­перів в Україні».

6.8. Розрахунки платіжними вимогами та інкасовими дорученнями

Як уже зазначалось, за загальним правилом безготівкові роз­рахунки здійснюються з ініціативи та за дорученням власників рахунків. Проте мають місце випадки, коли банки зобов'язані списувати кошти з рахунків їх власників не тільки за їх доручен­ням, а й на вимогу (розпорядження) державних органів або гос­подарюючих суб'єктів, яким надане таке право. Це так звані ви­падки безспірного стягнення (списання) коштів. У окремих зако­нах іноді ще вживається поняття «безакцептне списання коштів», проте воно застаріло. На сьогодні в Україні не існує такої фор­ми розрахунків, як акцепт платіжної вимоги, а отже, не зовсім коректно говорити про безакцептне списання.

Останнім часом у законодавстві закріпився такий термін, як «безспірне стягнення коштів», однак це, звичайно, не означає, що таке списання взагалі не може бути оскаржене, опротестова­не у суді або в іншому встановленому законодавством порядку. Мається на увазі, що в момент пред'явлення розрахункових до­кументів на таке стягнення, якщо вони належним чином оформ­лені, банк повинен виконати їх (за умови наявності коштів), не питаючи згоди власника рахунку і не розглядаючи його запере­чень проти стягнення. Якщо на момент надходження документів на безспірне стягнення коштів на їх виконання на рахунку не­має або їх недостатньо, то вони мають прийматися банком і обліковуватися в картотеці та оплачуватися в міру надходження

135

коштів, а не повертатися без виконання, як це в більшості ви­падків робиться з розрахунковими документами самого клієнта. У цьому ж розумінні застосовується і вираз «безакцептне списан­ня коштів», тому надалі використовуватиметься узагальнений термін «безспірне стягнення».

Безспірне стягнення коштів є досить суттєвим обмеженням прав власника рахунку розпоряджатися своїми коштами. Тому застосування його обмежене і може мати місце лише у випадках, коли таке право прямо передбачено в законі. До недавнього ча­су безспірне стягнення досить широко застосовувалось і право на нього передбачалося не лише в законах, айв указах Прези­дента та постановах Кабінету Міністрів України. Проте напри­кінці 1996 р. було прийнято два закони, які значно обмежили сферу застосування безспірного стягнення. Були внесені зміни до ст. 24 Закону України «Про підприємства в Україні» та до ст. 381 Цивільного кодексу України. Відповідно до них без зго­ди юридичної особи, фізичної особи — суб'єкта підприємниць­кої діяльності стягнення (списання) коштів, що знаходяться на їх рахунку в банках, не допускається за винятком випадків, ус­тановлених законами України, а також за рішеннями суду, арбіт­ражного суду та за виконавчими написами нотаріусів.

Наступним кроком у обмеженні випадків безспірного стяг­нення було прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законів України, що передбачають безспірне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичних осіб та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності у банках». Відповід­но до нього у 13-ти законах України безспірний порядок стяг­нення коштів був замінений на загальний, претензійно-позов­ний. Проте і нині існує значна кількість законодавчих актів, які надають право державним органам і суб'єктам підприємницької діяльності на безспірне стягнення коштів. Це, зокрема, такі за­кони та декрети:

1. Арбітражний процесуальний кодекс України (ст. 8).

2. Цивільний процесуальний кодекс України (сталті 348, 349.

3. Кодекс торговельного мореплавства України (статті 55, 183).

4. Закон України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 53).

5. Закон України «Про Єдиний митний тариф» (ст. 25).

6. Закон України «Про бюджетну систему України» (ст. 23).

7. Закон України «Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (ст. 6).

8. Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» (ст. 9).

9. Закон України «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкоголь­ними напоями та тютюновими виробами» (ст. 17).

10. Закон України «Про державну податкову службу в Україні» (ст. 11, п. 8).

11. Закон України «Про списання та реструктуризацію податко­вої заборгованості платників податків за станом на 31 берез­ня 1997 р. » (ст. 5).

12. Закон України «Про зупинення спаду сільськогосподарсько­го виробництва та продовольче забезпечення країни у 1997-1998 роках» (ст. 1).

13. Закон України «Про деякі питання підготовки до проведен­ня в місті Києві щорічних зборів Європейського банку рекон­струкції та розвитку» (п. 6 розд. II).

14. Закон України «Про державне регулювання видобутку, ви­робництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцін­ного каміння та контроль за операціями з ними» (ст. 22).

15. Закон України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» (статті 9, 21, 34, 41).

16. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. за № 13—92 «Про прибутковий податок з громадян» (ст. 20).

17. Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. за № 8—93 «Про стягнення не внесених у строк податків і не­податкових платежів» (статті 6, 7).

18. Декрет Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1993 р. за № 30—93 «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» (ст. 8).

19. Декрет Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1993 р. за № 33—93 «Про порядок вилучення та реалізації вантажів, що знаходяться у морських торговельних портах і на припорто­вих залізничних станціях понад установлені терміни» (ст. 7).

20. Закон України «Про виконавче провадження» (статті 3, 44, 46, 50, 51, 87).

Водночас варто зазначити, що цей перелік не є сталим, бо попри загальну тенденцію до зменшення випадків безспірного стягнення, все ж має місце прийняття окремих законів, які на­дають таке право певним категоріям стягувачів. Безспірний по­рядок стягнення є бажаним і зручним для стягувачів, оскільки він значно прискорює і спрощує процедуру одержання коштів порівняно з претензійно-позовним порядком, не потребує вит­рат на сплату мита за судовий розгляд. Але, як уже зазначалось, такий порядок суттєво обмежує право платників на розпоряд­ження його коштами, у зв'язку з чим може негативно вплинути на його фінансово-господарську діяльність. Тому в майбутньому, на нашу думку, єдиним випадком безспірного (примусового) стягнення коштів має стати стягнення за виконавчими докумен­тами. Проте на сьогодні, враховуючи необхідність прискорення надходження коштів до бюджету та на рахунки пріоритетних га­лузей (наприклад, сільськогосподарських товаровиробників), ко­ло підстав для безспірного стягнення досить значне.

136

Найпоширенішими випадками застосування безспірного стягнення є:

— стягнення недоїмок до бюджетів і державних цільових фондів за податками і обов'язковими зборами та фінансових санкцій до бюджету;

— стягнення за визнаними документами судів загальної юрисдик­ції та арбітражних судів;

— стягнення за виконавчими претензіями відповідно до ст. 8 Ар­бітражного процесуального кодексу України.

Безспірне стягнення здійснюється на підставі двох розрахун­кових документів, таких як платіжна вимога та інкасове доручен­ня (розпорядження).

За своїми реквізитами ці документи нічим не відрізняються. Єдине, чим вони різняться між собою, так це те, що стягувача-ми за інкасовим дорученням (розпорядженням) можуть бути тільки органи державної податкової служби, а за платіжними ви­могами — будь-які інші юридичні особи, які відповідно до зако­нодавства мають право застосувати безспірне стягнення коштів.

На розрахункові документи щодо безспірного стягнення коштів поширюються викладені вище загальні вимоги щодо обо­в'язкових реквізитів розрахункових документів. Додатково до цих загальних реквізитів згідно з п.п. 143, 145 Інструкції № 7 як у платіжній вимозі, так і в інкасовому дорученні залежно від кон­кретного виду безспірного стягнення, в рядку «призначення пла­тежу» потрібно зазначити назву закону та відповідну статтю, якою передбачено безспірне списання (стягнення) коштів, а в разі необхідності — вид платежу і строк, протягом якого здій­снюється стягнення (наприклад, період, упродовж якого нарахо­вується пеня), а також акт ненормативного характеру, на підставі якого здійснюється стягнення (постанова, рішення, наказ тощо). Така вимога до оформлення зазначених документів спрямована на те, щоб обмежити випадки безспірного стягнення лише тими, які передбачаються законами України. Якщо зі змісту закону випливає необхідність посилання на інші документи, то в розра­хунковому документі мають зазначатися назва, дата, номер від­повідного документа. Ними можуть бути: договір (наприклад, у разі стягнення вартості сільськогосподарської продукції за Зако­ном України «Про зупинення спаду сільськогосподарського ви­робництва та продовольче забезпечення країни у 1997—1998 ро­ках»), митна декларація, вексель тощо.

Із змісту деяких законів випливає необхідність не тільки по­силатися на певні документи, а й додавати їх до розрахункових документів. Ці вимоги відображені в Інструкції № 7. Так, зокре­ма, відповідно до ст. 8 Арбітражного процесуального кодексу України до платіжної вимоги має додаватися відповідь на пре­тензію (оригінал), а якщо в ній не зазначена сума визнаної пре­тензії, то і копія претензії. У разі списання на підставі виконав­чого документа слід обов'язково подати в банк його оригінал. При цьому в останньому випадку посилання у розрахунковому

137

документі на законодавчий акт не вимагається, оскільки право­мірність списання підтверджується наявністю виконавчого доку­мента, в якому є посилання на статті відповідного кодексу.

Відповідальність за обгрунтованість і правильність внесення даних у розрахункові документи у разі безспірного стягнення коштів несе стягувач. Банк не повинен і не має можливості здій­снювати контроль за достовірністю таких даних. Він повинен тільки перевірити правильність заповнення розрахункових доку­ментів, відповідність зазначених у них підстав для безспірного стягнення законам України, а також у разі необхідності — да­ним, зазначеним у виконавчих або інших документах, що дода­ються.

Платіжні вимоги (інкасові доручення) приймаються банком протягом 10 календарних днів з дня виписки. Ці документи по­даються стягувачем до установи банку, в якому він обслуговуєть­ся. Виняток з цього правила може мати місце лише у тому ви­падку, якщо кошти підлягають стягненню саме з цього банку. У випадку конфліктної ситуації, щоб запобігти можливості ство­рення цим банком перешкод до стягнення, стягувач має право надіслати розрахункові та виконавчі документи безпосередньо до територіального управління Національного банку України, в якому відкрито кореспондентський рахунок банку-платника.

Як зазначалось, документи на безспірне стягнення коштів з основних рахунків платників приймаються банками незалежно від наявності коштів на цих рахунках. Якщо коштів бракує, спи­сується наявна сума, а розрахунковий документ поміщається на позабалансовий рахунок № 9803 (так звана картотека) з відміт­кою про часткову оплату. У разі повної відсутності коштів на ви­конання розрахункових документів на безспірне стягнення вони також обліковуються в картотеці. Такі документи виконуються в міру надходження коштів на рахунок.

Зазначений порядок вимагає встановлення певної черговості ви­конання розрахункових документів, оскільки кількість документів, що обліковуються на картотеці, може бути досить значною. Ос­кільки кошти, що надходять на рахунок, мають спрямовуватися на оплату документів, котрі обліковуються на картотеці, то це може суттєво обмежити можливість власника рахунку розпоряд­жатися своїми коштами, заблокувати його розрахунки.

Положенням про виконання установами банків доручень під­приємств та розрахункових документів на безспірне стягнення (списання) коштів, в редакції, затвердженій постановою Прав­ління Національного банку України за № 220 від 5 травня 1999 р., встановлений такий порядок здійснення платежів у разі недостатності коштів на основному рахунку: в першу чергу 10 % від надходжень коштів на основний рахунок спрямовується на сплату сум збору на обов'язкове державне пенсійне страхування та безспірне списання (стягнення) органами Пенсійного фонду України недоїмки за цим збором та коштів за регресними вимо­гами. Це положення зумовлене необхідністю вирішення важли-

138

вого соціального питання щодо забезпечення виплати населен­ню заборгованості за пенсіями. Далі кошти, що надходять на ос­новний рахунок, в розмірі до 15 % від надходжень за попередній місяць (для вуглевидобувних, гірничорудних, гірничохімічних підприємств — до 25 %) дозволяється спрямовувати на невід­кладні потреби за розпорядженням власника рахунку.

Конкретні напрями спрямування цих коштів визначає влас­ник рахунку. Це можуть бути розрахунки за господарськими до­говорами з клієнтами, заробітна плата, премії своїм працівникам, виплати на будівництво, реконструкцію, соціальну сферу тощо. Крім того, виходячи із необхідності вирішення важливого соці­ального питання і обов'язку наймодавців виплачувати заробітну плату, до 50 % від решти коштів, що залишилися після здійснен­ня зазначених вище платежів, власник рахунку може використа­ти на сплату простроченої понад 15 днів заробітної плати, при­рівняних до неї платежів та утримань з неї. У цьому випадку ре­шта 50 % коштів має спрямовуватися на оплату обов'язкових зборів, що нараховуються на фонд оплати праці (збір на обов'яз­кове державне пенсійне страхування, обов'язкове соціальне стра­хування, до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслід­ків Чорнобильської катастрофи), оскільки відповідно до законів про такі збори вони мають сплачуватися одночасно із виплатою заробітної плати. При цьому якщо у картотеці є документи на стягнення сум заробітної плати та прирівнених до неї платежів за рішенням судів, то вони виконуються в рахунок цих 50 %, але перед видачею підприємству коштів на виплату заробітної плати за розпорядженням його керівника.

Потім мають сплачуватися платіжні доручення клієнта та роз­рахункові документи на безспірне стягнення коштів за платежа­ми з податків та обов'язкових зборів до бюджету, а далі — інші документи на безспірне стягнення в порядку календарної черго­вості їх надходження.

Можливість існування додаткового поточного рахунку зумов­лює необхідність розробки процедури безспірного стягнення з та­ких рахунків. Якщо їх власник за відсутності коштів на основно­му рахунку при надходженні до нього розрахункових документів на безспірне стягнення на підставі повідомлення банку відповід­но до п. 4 розділу IIЗакону України «Про внесення до деяких законів України змін щодо відкриття банківських рахунків» не перераховує кошти з додаткового поточного рахунку на основ­ний для забезпечення погашення зазначеної заборгованості або безпосередньо не погасить її з додаткового рахунку, то така за­боргованість може бути стягнена з додаткового рахунку в без-спірному порядку.

Цей механізм стягнення коштів з додаткового рахунку, перед­бачений Інструкцією № 7, загалом такий же, що і викладений вище механізм стягнення з основного рахунку. Відмінність по­лягає лише в тому, що до додаткових рахунків картотека забор­гованості не відкривається і стягнення здійснюється лише в ме­жах наявних на таких рахунках коштів. Тому, якщо на момент

139

надходження розрахункових документів на безспірне стягнення до додаткових рахунків коштів на них немає, банк повертає такі документи без виконання з відповідною відміткою.

Якщо коштів бракує, здійснюється їх часткова оплата у ме­жах наявних коштів, про що також робиться відповідна відмітка на розрахункових документах. При цьому оригінали виконавчих документів або визнаної претензії з відміткою про часткову оп­лату повертаються стягувачу, щоб він міг використати їх у по­дальшому для стягнення решти коштів. У банку мають залиша­тися копії цих документів, завірені штампом банку. Цим меха­нізм стягнення з додаткового рахунку також дещо відрізняється від порядку стягнення з основного рахунку, відповідно до якого розрахункові документи виконуються до їх повного погашення і оригінали виконавчих документів (визнаної претензії) залиша­ються в документах для банку.

Варто зауважити, що викладені положення не стосуються без-спірного списання коштів з реєстраційних рахунків бюджетних установ і організацій. Відповідно до ст. 41 Закону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» таке стягнення прово­диться виключно органами Державного казначейства України. Порядок безспірного списання коштів із реєстраційних рахунків установ і організацій, оплата видатків яких здійснюється з Єди­ного казначейського рахунку, затверджений Головним управ­лінням Державного казначейства України за № 25 від 22 берез­ня 1999 р. (зареєстровано в Міністерстві юстиції України за № 233/3526 від 15 квітня 1999 р.).

Безспірне стягнення коштів з рахунків в іноземній валюті ре­гулюється окремим нормативним актом — Порядком безспірно­го списання (стягнення) коштів з рахунків в іноземній валюті суб'єктів підприємницької діяльності (крім банків) на території України, нова редакція якого затверджена постановою Правлін­ня Національного банку України за № 374 від 16 вересня 1998 р.

Слід зазначити, що в цілому механізм стягнення коштів з ва­лютних рахунків аналогічний механізму стягненню з рахунків у національній валюті. Проте він має і певні особливості, що вип­ливають зі специфіки розрахунків в іноземній валюті.

Оскільки однією з особливостей валютного регулювання є за­борона обігу і використання іноземної валюти як засобу плате­жу між резидентами України, тому і коло підстав, коли можли­ве безспірне стягнення коштів з рахунків, ще більш обмежене порівняно зі стягненням з рахунків у національній валюті.

Стягнення коштів з рахунків у іноземній валюті допускається у тих випадках, якщо це випливає з чинного законодавства.

Так, зокрема, відповідно до п. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про стягнення не внесених у строк податків і неподат­кових платежів» за № 8—93 від 21 січня 1993 р. стягнення недо­їмки може бути звернене на будь-які окремі рахунки недоїмни­ка, тобто і на рахунки в іноземній валюті.

140

Крім того, стягнення з рахунків у іноземній валюті здійсню­ється на підставі виконавчих документів судів України, виданих на виконання рішень про стягнення коштів у іноземній валюті, прийнятих судами України (оскільки суди мають право зверну­ти стягнення на будь-яке майно боржника, в тому числі на ко­шти в іноземній валюті) та судами інших країн, які є обов'язко­вими до виконання на території України відповідно до міжна­родних угод або чинного законодавства України, якщо інший порядок виконання не передбачений міжнародними договорами.

Стягнення з рахунку в іноземній валюті можливе також згід­но зі ст. 8 Арбітражного процесуального кодексу України за визнаною боржником претензією. На користь резидента стяг­нення за визнаною претензією допускається за операціями, пе­редбаченими чинним законодавством як такі, що можуть здій­снюватися між резидентами на території України в іноземній валюті (наприклад, за заборгованістю за кредитами, наданими в іноземній валюті тощо). Зазначена вимога спрямована на те, щоб не допускати застосування претензійного порядку для ви­користання іноземної валюти як засобу платежу між резидента­ми України.

Нерезиденти України мають право на стягнення за визнаною претензією у тому разі, якщо в договорі між ними і резидентом України передбачено, що спори, які виникають у процесі вико­нання цього договору, розглядаються арбітражними судами України відповідно до чинного законодавства. Саме у цьому ви­падку на відносини між нерезидентом і резидентом-боржником поширюється ст. 8 Арбітражного процесуального кодексу Украї­ни щодо права безспірного стягнення коштів.

Головною особливістю безспірного стягнення з рахунків у інозем­ній валюті є те, що воно здійснюється лише в межах наявних кош­тів на рахунку на день надходження документів. Картотека забор­гованості до валютних рахунків не ведеться.

Порядок безспірного стягнення з валютних рахунків нагадує порядок безспірного стягнення з додаткових рахунків у націо­нальній валюті України. Особливістю стягнення з рахунків в іно­земній валюті є те, що в більшості випадків при цьому має здій­снюватися конвертація іноземної валюти в національну валюту, якщо стягувачем (одержувачем) коштів є резидент України. Про­даж іноземної валюти за гривні не вимагається, якщо стягувачем є нерезидент України. У цьому разі відповідна іноземна валюта перераховується безпосередньо на його рахунок. У випадку здій­снення безспірного стягнення нерезидентом на відміну від за­гального правила розрахунковий документ може направлятися безпосередньо до уповноваженого банку боржника.

6.9. Арешт коштів на рахунках

На режим функціонування рахунків фізичних та юридичних осіб можуть суттєво впливати такі заходи, як арешт коштів та зу­пинення (припинення) операцій на рахунках. У разі їх застосу-

142

вання безготівкові операції, а також і видача готівки з рахунків значно обмежуються або і зовсім «блокуються».

Відповідно до ст. 53 Закону України «Про банки і банківську діяльність» арешт може бути накладений на грошові кошти та інші цінності юридичних осіб та громадян, що знаходяться у бан­ках, тільки за рішенням судів і арбітражних судів та постанова­ми слідчих органів, а на кошти іноземних та міжнародних ор­ганізацій — тільки на підставі рішень судів або арбітражних судів.

На сьогодні арешт коштів на рахунках може застосовуватися для забезпечення цивільного позову відповідно до статей 149—152 Цивільного процесуального кодексу України та статей 66—67 Арбітражного процесуального кодексу України судами загальної юрисдикції та арбітражними судами. Крім того, згідно зі стаття­ми 29, 126 Кримінально-процесуального кодексу України для за­безпечення можливого цивільного позову арешт можуть наклада­ти також слідчі прокуратури, органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової міліції та прокурори на стадії попереднього слідства за порушеними кримінальними справами. Відповідно до статей 5, 50, 51 Закону України «Про виконавче провадження» арешт може бути накладений державними виконавцями. Арешт може накладатися за заявою сторони, що подала позов, або за ініціативою судді (суду, арбітражного суду), слідчого, прокурора, державного виконавця.

Крім того, відповідно до Кримінально-процесуального кодек­су України арешт може бути накладений на кошти фізичних осіб для забезпечення можливої конфіскації майна.

Варто зауважити, що відповідно до ст. 152 Цивільного про­цесуального кодексу України забезпечувати позови до державних підприємств, установ, організацій, колгоспів та інших коопера­тивних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій дозволяється тільки у формі заборони проводити певні дії, тоб­то арешт судами загальної юрисдикції коштів таких юридичних осіб не передбачається.

Залежно від ухвали суду, постанови прокурора, слідчого арешт може бути накладений на кошти, що знаходяться на всіх або декількох рахунках юридичної (фізичної) особи або на яко-му-небудь конкретному рахунку, на кошти на рахунку в цілому і на конкретно визначену суму.

Чинне законодавство докладно не регламентує порядок вико­нання ухвал (постанов) про накладення арешту, а лише передба­чає можливі випадки його застосування.

Механізм виконання банками ухвал (постанов) про накладен­ня арешту на кошти на рахунках визначається розділом XІнст­рукції № 7. Суть його полягає в тому, що банк списує суму, на яку накладено арешт, з поточного чи іншого рахунку власника, який зазначено в ухвалі (постанові), і перераховує його на спе­ціальний рахунок, який відкривається клієнту на час накладен ня арешту на окремому аналітичному рахунку того самого балан­сового рахунку, що й рахунок, на який накладено арешт (далі

143

спеціальний рахунок). Якщо необхідної суми коштів на рахунку немає, то накопичення коштів на спеціальному рахунку здійсню­ється в міру надходження коштів на поточний або інший раху­нок клієнта, на кошти якого накладено арешт. Накопичення коштів на спеціальному рахунку на виконання ухвали суду (по­станови прокурора, слідчого, державного виконавця), здійсню­ється в тій же групі черговості, що і оплата розрахункових доку­ментів за виконавчими документами судів, згідно з установленим порядком черговості виконання платежів.

У разі накладення арешту до моменту накопичення необхід­ної суми на спеціальному рахунку банком припиняється списан­ня коштів за розпорядженням власника рахунку (в тому числі ви­користання коштів на потреби підприємства та виплату заробіт­ної плати і прирівнених до них платежів), за винятком платежів до бюджету і обов'язкових зборів до державних цільових фондів.

За загальним правилом арешт накладається на конкретно визначену суму, яка відповідає розміру цивільного позову. У цьо­му разі після накопичення (резервування) такої суми на спеці­альному рахунку, поточний чи інший рахунок, на кошти якого було накладено арешт, продовжує функціонувати в звичайному режимі.

Проте в деяких випадках (наприклад, при провадженні спра­ви про банкрутство, або на стадії попереднього слідства, коли не­має змоги визначити можливу суму позову) арешт може накла­датися на кошти на рахунку в цілому, без зазначення конкрет­ної суми. У цьому разі накопичення коштів на спеціальному рахунку здійснюється без обмеження суми на весь час дії ухвали (постанови) про накладення арешту (до прийняття судом рішен­ня за позовом), тобто операції за розпорядженням клієнтів не можуть здійснюватись, практично рахунок «блокується» до ска­сування арешту.

Ухвала суду або постанова прокурора, слідчого, державного виконавця надсилається безпосередньо до банку, в якому відкри­то рахунок юридичної або фізичної особи, на кошти якої накла­дено арешт. Заходи щодо здійснення арешту коштів виконують­ся банками негайно після отримання ухвали суду або постанови прокурора, слідчого, державного виконавця про накладення аре­шту. Якщо ухвала суду або постанова прокурора чи слідчого про накладення арешту надійшла до банку після закінчення операцій­ного дня, то заходи щодо здійснення арешту коштів виконують­ся банками за станом на початок наступного операційного дня.

Якщо на кошти юридичних осіб арешт накладає арбітраж­ний суд, то, крім винесеної ухвали, ним має бути виданий та­кож наказ.

Процедура виконання банками ухвал (постанов) про накла­дення арешту дещо нагадує механізм безспірного стягнення, про який вже мовилося. Мається на увазі, що кошти списуються бан­ком з рахунків, зазначених в ухвалі (постанові) про накладення арешту і перераховуються на інший рахунок, обмежується вико-

144

нання розпоряджень власника рахунку щодо перерахування кош­тів. Якщо коштів на рахунку бракує для негайного накопичення на спеціальному рахунку, ухвала (постанова) про арешт також, як і документи на безспірне стягнення, вміщується до картотеки для подальшого стягнення коштів у разі їх надходження на ра­хунок, причому у тій же групі черговості, що і оплата розрахун­кових документів за виконавчими документами судів.

Відмінність полягає в тому, що при накладенні арешту влас­ник рахунку не може використати за своїм розпорядженням ко­шти навіть у межах розміру невідкладних потреб та на виплату простроченої заробітної плати, на які він має право у разі засто­сування безспірного стягнення коштів. Крім того, за безспірним стягненням списані кошти негайно перераховуються на рахунки стягувачів або відповідні рахунки Державного бюджету України та місцевих бюджетів. У разі накладення арешту кошти резерву­ються на спеціальному рахунку, який банк відкриває тій же юри­дичній або фізичній особі, на кошти якої накладено арешт. Ці кошти до прийняття рішення судом продовжують належати такій особі, вони лише «відокремлюються» від інших коштів і не мо­жуть витрачатися нею.

У Інструкції № 7 чітко зазначено, що кошти, які накопичу­ються на спеціальному рахунку, забороняється використовувати до отримання рішення суду про їх стягнення або ухвали суду (по­станови прокурора, слідчого) про зняття арешту. Накопичені ко­шти використовуються виключно для забезпечення позову (кон­фіскації). Будь-які інші претензії до спеціального рахунку вису­ватися не можуть. Перерахування коштів з цього спеціального рахунку стягувачам або до бюджету можливе тільки після прий­няття судом рішення за цивільним позовом, для забезпечення якого був накладений арешт, про повне або часткове задоволен­ня позову або в разі конфіскації майна на підставі виконавчого документа суду. Якщо суд приймає рішення про стягнення суми меншої, ніж накопичена на спеціальному рахунку, або про від­мову в позові і знятті в зв'язку з цим арешту, невикористана су­ма повертається банком на той рахунок, з якого вона була вилу­чена і відновлюється проведення операції у встановленому по­рядку. Викладене стосується і інших випадків скасування арешту органом, який прийняв рішення про його застосування, або су­дом, що розглядає справу.

Якщо до банку надійшло кілька ухвал (постанов) про накла­дення на кошти на рахунку арешту, то вони виконуються бан­ком у календарній черговості їх надходження.

6.10. Зупинення (припинення) операцій на рахунках

Деякими законами України передбачається право відповідних державних органів зупиняти (припиняти) операції на рахунках. У різних законах вживається то термін «зупинення», то «припи­нення» операцій, хоча мається на увазі одне і те саме: заборону банкам здійснювати операції за розпорядженням власника ра­хунку (обмеження можливості власника рахунку проводити роз-

145

рахункові операції). На нашу думку, правомірно було б застосо­вувати поняття «зупинення операції». «Припинення» означає ос­таточне «закінчення» операцій, наприклад, у зв'язку з закриттям рахунку в результаті припинення діяльності юридичної особи та в інших випадках. Зупинення є тимчасовим заходом, який за за­гальним правилом передбачає відновлення операції після усу­нення обставин, які стали підставою для їх зупинення.

На сьогодні Законом України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (п. 6 ст. 8) передбачено, що Дер­жавна комісія з цінних паперів та фондового ринку має право у разі виявлення ознак правопорушення у вигляді випуску в обіг та розміщення незареєстрованих відповідно до чинного законо­давства цінних паперів або діяльності на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії) зупиняти операції по бан­ківських рахунках відповідної юридичної особи до виконання або скасування в судовому порядку рішення про накладення штрафу.

Ст. 11 п. 5 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» встановлює право податкових органів зупиняти опе­рації на рахунках, а п. 2 ст. 10 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» передбачає право цих органів припиняти на рахунках операції у випадках, коли керів­ництво об'єкта, на якому необхідно провести ревізію або пере­вірку, перешкоджає працівнику державної контрольно-ревізійної служби виконувати свої обов'язки. Керівникам органів Пенсій­ного фонду України та їх заступникам, директорам та їх заступ­никам виконавчих дирекцій і відділень Фонду соціального стра­хування України відповідно до п. З Постанови Верховної Ради України від 17 червня 1993 р. «Про порядок введення в дію За­кону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про пенсійне забезпечення» надано право припиняти операції підприємств, установ, організацій, громадян-підприємців на ра­хунках в установах банків у разі відмови їх від реєстрації як плат­ників внесків до зазначених фондів.

Органи податкової служби відповідно до п. 5 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» можуть зу­пиняти операції у разі:

— відмови у проведенні документальної перевірки чи недопу­щення посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження приміщень, що використовуються для одер­жання доходів або пов'язані з утриманням інших об'єктів оподаткування, незалежно від їх місцезнаходження, облад­нання, електронних контрольно-касових апаратів, комп'ю­терних систем, що застосовуються для розрахунків за готівку із споживачами, вагокасових комплексів, систем та засобів штрихового кодування;

— неподання органам державної податкової служби та їх посадо­вим особам бухгалтерських звітів, балансів, податкових дек­ларацій (розрахунків), декларацій про валютні цінності, звітів

146

про застосування електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем та інших документів, пов'язаних з об­численням і сплатою податків, інших платежів;

— непред'явлення свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів тощо) на її здійснення, сертифікатів відповідності електронних контрольно-касових апаратів, комп'ютерних систем;

— порушення підприємством, установою, організацією, громадя­нином — суб'єктом підприємницької діяльності встановлено­го законом порядку реєстрації в органі державної податкової служби як платників податків, відсутності обліку об'єктів оподаткування або якщо існує реальна загроза витрачання коштів чи відчуження майна, вилучення яких у встановлено­му законом порядку є єдиним засобом відшкодування збит­ків, завданих державі, у зв'язку з неплатоспроможністю юри­дичної особи, що перевіряється.

Статтею 8 Указу Президента України «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та дер­жавними цільовими фондами» за № 167 від 4 березня 1998 р. встановлено, що у разі непогашення платником податків подат­кової заборгованості протягом п'яти робочих днів від дня її ви­никнення органи державної податкової служби на шостий робо­чий день приймають рішення про припинення операцій по всіх рахунках (за винятком основного) такого платника, крім опера­цій із спрямування коштів на основний рахунок, до повного по­гашення податкової заборгованості та надсилають таке рішення до установ банків, у яких обслуговується платник податків, а та­кож інформують у письмовій формі платника податків про прий­няте рішення.

Таким чином, законодавчими актами та указами Президента визначені випадки, коли можуть зупинятися (припинятися) опе­рації на рахунках, та органи, які мають право застосовувати та­кий захід.

Проте докладної регламентації порядку зупинення (припи­нення) операції, строку його дії, порядку оскарження рішень про зупинення (припинення) операцій, відповідальність за безпід­ставне зупинення операцій та несвоєчасне прийняття рішення про їх відновлення вони не встановлюють. Немає і єдиного під­ходу до питання, які операції все ж таки можна виконувати при застосуванні цього заходу. У більшості законів йдеться про зупи­нення всіх операцій на рахунках, тобто як по зарахуванню коштів на рахунки, так і списанню за всіма платежами. Тим часом зу­пиняти операції по зарахуванню коштів немає сенсу. Як видно з переліку випадків, що передбачає зупинення операцій, воно спрямоване на те, щоб спонукати власника рахунку, який допу­стив певні порушення, усунути їх (зареєструватися як платник обов'язкових зборів, надати необхідні документи, допустити уповноважених осіб державних органів до проведення перевірок тощо).

147

Таку мету належним чином може забезпечити зупинення опе­рацій по списанню коштів, позбавлення власника рахунку права розпоряджатися коштами відповідно до своїх потреб. Тим часом зупинення операцій по зарахуванню коштів лише ускладнить розрахунки між господарюючими суб'єктами. Тому на практиці, як правило, зупиняються операції по списанню коштів з рахун­ку. Але і такі операції суттєво відрізняються за своїм характером. У повсякденній діяльності часто виникає питання, чи всі опера­ції по списанню коштів мають блокуватися. Адже від цього мо­же постраждати бюджет (за платежами з податків, зборів, непо­даткових платежів до бюджету тощо), інші суб'єкти підприєм­ницької діяльності, які мають право на безспірне стягнення коштів за судовими рішеннями тощо. На сьогодні лише два за­кони визначають, які операції можуть виконуватись, незважаю­чи на рішення про їх зупинення. Пунктом 6 ст. 8 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» пе­редбачено, що зупиняються всі операції, за винятком сплати дер­жавного мита із заяв і скарг, що подаються до суду. У новій ре­дакції пункту 5 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 5 лютого 1998 р. уточнено, що зупиняють­ся всі операції, за винятком операцій щодо сплати податків, ін­ших платежів до бюджету.

Слід зазначити, що наказом Державної податкової адмініст­рації України за № 191 від 23 квітня 1998 р. було затверджено Положення про зупинення операцій платників податків на ра­хунках в установах банків, інших фінансово-кредитних устано­вах. У ньому докладно регулюється порядок прийняття розпоря­джень про зупинення операцій, їх виконання тощо, зокрема, ви­значено, які операції можуть здійснюватися у разі прийняття розпорядження уповноваженого органу податкової адміністрації. До них віднесені, крім платежів щодо сплати податків та інших платежів до бюджету та державних цільових фондів, також опе­рації по надходженню коштів, з стягнення коштів на виконання інкасових доручень (розпоряджень) податкових органів та пере­рахування коштів з додаткового рахунку на основний у рахунок погашення податкової заборгованості відповідно до вимог п. 4 розділу IIЗакону України «Про внесення до деяких законів України змін щодо відкриття банківських рахунків».

На нашу думку, доцільно було б у законодавчому порядку пе­редбачити, що у разі прийняття рішення про зупинення операції повинні виконуватися також документи інших стягувачів на без­спірне стягнення коштів за виконавчими документами та на сплату державного мита за розгляд у судовому порядку заяв про визнання недійсними таких рішень про зупинення операцій.

Що ж стосується конкретних випадків виконання банками рішень про зупинення операцій, то у разі сумніву щодо виконан­ня певної операції треба за роз'ясненням звертатися до того ор­гану, який прийняв рішення про зупинення.

Щодо строку, на який можна зупиняти операції, то із змісту законів, що передбачають такий захід, можна зробити висновок,

148

що він триває до того часу, поки будуть усунені обставини, які були підставою до його застосування, і скасування зупинення операцій органом, який прийняв таке рішення, вищим органом або судом. Хоча у відповідних законах не передбачається поря­док оскарження рішень (розпоряджень) про зупинення операцій, вони можуть за заявою заінтересованої сторони бути визнаними недійсними в судовому порядку як акти ненормативного харак­теру. Крім того, вони можуть бути оскаржені в порядку підлег­лості вищому органу.

Зупинення операцій і накладення арешту на кошти мають де­які спільні риси: вони обмежують функціонування рахунку в зви­чайному (нормальному) режимі, позбавляють права власника ра­хунку розпоряджатися своїми коштами, «блокують» його. Тому в деяких випадках на практиці ці поняття плутають. Тим часом це різні інститути. Вони різняться за підставами застосування. Арешт відповідно до чинного законодавства застосовується як захід за­безпечення цивільного позову (конфіскації майна), зупинення, як уже зазначалось, — як захід впливу на порушників, спонукання їх до усунення порушення. Різні вони і за механізмом здійснення. При виконанні арешту, як говорилось вище, кошти списуються з поточного або іншого рахунку, щодо якого застосований арешт, і перераховуються на спеціальний рахунок, де акумулюються до по­вного накопичення арештованої суми. Після накопичення визна­ченої суми функціонування рахунку відбувається у звичайному ре­жимі. У разі виконання розпорядження про зупинення операцій списання коштів і перерахування їх на інший рахунок не прова­диться, а просто більшість операцій не виконуються, рахунок прак­тично «заморожується» до скасування розпорядження про зупинення операцій (або прийняттям розпорядження про відновлення опе­рацій, як це передбачено зазначеним Положенням про зупинення операцій Державної податкової адміністрації України).

6.11. Відповідальність за порушення виконання грошових зобов'язань

У процесі здійснення безготівкових розрахунків їх учасники мають дотримуватися встановлених правил, своєчасно і в повно­му обсязі оплачувати товари, послуги тощо, а банки — забезпе­чувати своєчасне виконання розрахункових документів, чітке і якісне обслуговування клієнтів.

Відповідальність за порушення, допущені при проведенні розрахунків між платниками і одержувачами коштів, слід перед­бачати у відповідних господарських угодах про поставку (купів-лю-продаж) товарів, виконання робіт, надання послуг тощо, а у відносинах між банками і клієнтами — у договорах на здійснен­ня розрахунково-касового обслуговування.

Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне вико­нання грошових зобов'язань» передбачено, що платники грошо­вих коштів, які не дотримуються встановлених строків платежів, сплачують на користь одержувачів пеню в розмірі, що встанов­люється за угодою сторін, але не вище подвійної облікової став-

149

ки Національного банку України, що діяла у період, за який стя­гується пеня.

Аналогічно сформульовані у цьому Законі і положення щодо відповідальності банку перед одержувачами коштів у разі затрим­ки зарахування грошових надходжень на їх рахунки.

Постанова Верховної Ради України «Про норматив обігу пла­тіжних документів в Україні» від 25 червня 1993 р. встановлює від­повідальність обслуговуючого банку відправника коштів за переви­щення нормативного строку проходження платежів у вигляді стяг­нення пені державним податковим органом із зарахуванням до державного бюджету та відправником коштів із розрахунку 120 % річних облікової ставки Національного банку України від суми не­доплати, розрахованої за кожний день прострочення платежу. За­значеною Постановою також передбачено, що зарахування або списання коштів за отриманим платіжним документом має здій­снюватися банком у день його надходження, а для підприємств Міністерства зв'язку України* норматив проходження банківських платіжних документів з перерахування коштів у межах України має становити сім днів, а з внутрішньообласних розрахунків — три дні. У свою чергу обслуговуючий банк має право відшкодувати стягне­ну з нього пеню з установ, винних у перевищенні нормативного терміну платежу (Міністерства зв'язку України, банку одержувача).

Слід підкреслити, що відповідно до Закону України «Про від­повідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» його дія не поширюється на порядок нарахування та сплати пені, штрафних та фінансових санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів, передбачених чинним законодавством України.

Так, зокрема, за несплату у встановлені строки податків і не­податкових платежів статтею 4 Декрету Кабінету Міністрів Украї­ни за № 8—93 від 21 січня 1993 р. «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів» встановлена пеня із розрахунку 120 % річних від облікової ставки Національного бан­ку України від суми недоплати, розрахованої за кожний день простроченого платежу.

Фінансові санкції за певні порушення вимог законодавства щодо сплати податків та неподаткових платежів передбачені п. 7 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Украї­ні». Цим пунктом, наприклад, встановлена відповідальність уста­нов банків, юридичних та фізичних осіб — суб'єктів підприєм­ницької діяльності за неповідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках у вигляді стягнення від 20 до 100 неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян.

Крім того, певні штрафні санкції, які можуть застосовувати­ся до банків, передбачені указами Президента України. Так, статтею 8 Указу Президента України за № 167 від 4 березня 1998 р. «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розра-

ТеперДержавногокомітетузв'язкутаінформатизаціїУкраїни

150

хунки з бюджетами та державними цільовими фондами» перед­бачено, що у разі невиконання рішення органу податкової служ­би про припинення операцій на рахунках до банків застосову­ються фінансові санкції у вигляді стягнення сум, у розмірі пере­рахованих з порушенням цієї вимоги коштів.

Аналогічні санкції передбачені ст. 5 ^і Указу Президента Украї­ни «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народ­ному господарстві України» за № 227 від 16 березня 1995 р. за порушення порядку перерахування виручки від реалізації товарів (робіт, послуг), коштів, повернених з депозитів, а також сум за­боргованостей, що надійшли від інших підприємств, у тому числі гарантів або поручителів, на єдиний поточний рахунок.

Потрібно зазначити, що статтею 8 Арбітражного процесуаль­ного кодексу України передбачено штраф за необгрунтоване спи­сання у безспірному порядку претензійної суми у розмірі 10 % від списаної суми. На сьогодні це єдиний випадок, коли законом пе­редбачена штрафна відповідальність за необгрунтоване безспірне списання (стягнення) коштів. Тому в інших випадках необгрун­тованого безспірного стягнення коштів мають застосовуватися за­гальні норми цивільного законодавства щодо відшкодування збитків як у вигляді прямих збитків, так і упущеної вигоди. Крім того, сторони можуть додатково встановлювати відповідальність у вигляді штрафу, пені як за безпідставне безспірне стягнення коштів, так і за інші порушення, які можуть мати місце під час здійснення безготівкових розрахунків, у відповідних договорах.

6.12. Міжбанківські розрахунки

Міжбанківські розрахунки — система безготівкових розрахунків за грошовими вимогами і зобов'язаннями, які виникають між бан­ківськими установами чи їх клієнтами в процесі їх діяльності.

Законодавчою базою для здійснення міжбанківських розра­хунків в Україні є закони України «Про банки і банківську діяль­ність», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про Національний банк України».

В Україні функціонує система електронних міжбанківських розрахунків (система електронних платежів — далі СЕП), тобто комплекс програмно-технічних засобів, призначений для вико­нання міжбанківських розрахунків їх учасниками із застосуван­ням електронних засобів приймання, передачі, обробки та захи­сту інформації. Для здійснення міжбанківських розрахунків бан­ки відкривають кореспондентські рахунки.

Кореспондентський рахунок — рахунок, який відкривається ко­мерційному банку (філії) для здійснення розрахунків, що їх виконує один банк за дорученням і на кошти іншого банку на підставі укла­деного кореспондентського договору.

Особливістю кореспондентського рахунку є те, що на ньому обліковуються не лише кошти самого банку, а й кошти його клі­єнтів. Цим зумовлюються і певні особливості функціонування кореспондентських рахунків.

151

Система міжбанківських розрахунків забезпечує проведення розрахунків не тільки між установами Національного банку України, комерційними банками, а й опосередковано — між клі­єнтами банків, якщо платник і одержувач коштів обслуговують­ся не в одній установі банку.

При проведенні міжбанківських розрахунків застосовуються норми Інструкції № 7, яка визначає загальні принципи і форми безготівкових розрахунків, у тому числі міжбанківських, визна­чає вимоги до розрахункових документів тощо. Проте основним нормативним документом, який регулює питання міжбанківсь­ких розрахунків, їх особливості є Інструкція про міжбанківські розрахунки в Україні, затверджена постановою Правління Націо­нального банку України за № 621 від 27 грудня 1999 р. з подаль­шими змінами і доповненнями.

Взаємовідносини між територіальними управліннями Націо­нального банку України та комерційними банками регламенту­ються договорами про встановлення кореспондентських відносин.

Національний банк України відіграє визначальну роль у впровадженні і функціонуванні системи електронних міжбан­ківських розрахунків. Усі такі розрахунки здійснюються за учас­тю установ Національного банку України. Національний банк України забезпечує функціонування СЕП шляхом надання всім її учасникам відповідних програмно-технічних комплексів СЕП, захисту інформації, гарантує надійність, безпеку СЕП, відповідає за нагляд за платіжною системою. СЕП є власністю Національ­ного банку України.

Нині усі комерційні банки України (їх філії, управління тощо) об'єднані в єдину платіжну систему. Комерційні банки та їх уста­нови відкривають кореспондентські рахунки в територіальних управліннях Національного банку України. Безпосередньо тех­нічне забезпечення проведення розрахунків здійснюється через підрозділи територіальних управлінь Національного банку Украї­ни — регіональні розрахункові палати (РРП), які обслуговують бан­ки-учасники СЕП відповідного регіону. Центральна розрахункова палата (ЦРП) організовує функціонування СЕП у цілому, а також обслуговує банки-учасники СЕП Києва та Київської області, для яких не існує окремої регіональної розрахункової палати, і об­слуговує інші віртуальні банківські регіони.

Робота Центральної та регіональних розрахункових палат за­безпечується працівниками відповідних підрозділів Національно­го банку України.

Для відкриття кореспондентського рахунку комерційний банк має

надати територіальному управлінню практично такі ж документи, які вимагаються для відкриття поточних рахунків клієнтам банків:

— заяву встановленого зразка, підписану керівником та головним бухгалтером комерційного банку;

— копію належним чином зареєстрованого статуту, засвідчену реєструючим органом або нотаріально;

152

— картку із зразками підписів та відбитком печатки встановле­ного зразка, засвідчену нотаріально. (Правила оформлення карток із зразками підписів в основному аналогічні передба­ченим у Інструкції про відкриття рахунків);

— копію документа, що підтверджує взяття комерційного банку на податковий облік, засвідчену нотаріально;

— копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду, засвідчену органом, що видав документ, або нотаріально;

— копію довідки органу державної статистики про включення до Державного реєстру, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку.

Додатково вимагається подання копії банківської ліцензії, за­свідченої нотаріально.

Для відкриття кореспондентського рахунку установа (філія) ко­мерційного банку подає до територіального управління Націо­нального банку України такі документи:

— заяву на відкриття рахунку встановленого зразка, підписану керівником та головним бухгалтером філії;

— копію положення про філію, засвідчену нотаріально чи банком, що створив філію;

— копію дозволу комерційного банку на здійснення банківських операцій, засвідчену нотаріально;

— копії документів про взяття філії на податковий облік та ре­єстрацію в органах Пенсійного фонду;

— копію довідки органу державної статистики про включення до Державного реєстру, завірену цим органом або нотаріально;

— клопотання комерційного банку про відкриття кореспондентсь­кого рахунку філії із зазначенням свого місцезнаходження, ідентифікаційного коду, номера кореспондентського рахунку та територіального управління Національного банку України, в якому він відкритий, і податкового органу, в якому банк стоїть на обліку;

— картку із зразками підписів та відбитком печатки, встановле­ного зразка, засвідчену нотаріально.

Зазначені документи для відкриття кореспондентського ра­хунку банку або установи банку подаються особисто керівником і головним бухгалтером банку (філії).

Кореспондентський рахунок відкривається на підставі укла­деного договору та відповідного напису на заяві про відкриття рахунку керівника або уповноваженої ним особи територіально­го управління Національного банку України.

У разі переоформлення кореспондентського рахунку в зв'яз­ку з реорганізацією (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділення) подаються такі самі документи.

Кореспондентський рахунок комерційного банку закривається:

153

— за рішенням Національного банку України про ліквідацію ко­мерційного банку;

— за рішенням арбітражного суду про ліквідацію комерційного банку чи визнання його банкрутом;

— за рішенням вищого органу управління комерційного банку про реорганізацію чи ліквідацію, на інших підставах, передбаче­них чинним законодавством.

Кореспондентський рахунок філії комерційного банку закрива­ється за рішенням вищого органу управління комерційного бан­ку, якому відповідно до чинного законодавства та установчих до­кументів банку надано таке право.

Сторона, яка вважає за необхідне змінити чи розірвати дого­вір, надсилає пропозиції про це другій стороні за договором. Змі­на чи розірвання договору здійснюється за узгодженням сторін, а у разі недосягнення згоди — в порядку, встановленому чинним законодавством.

При відкритті і закритті кореспондентських рахунків комер­ційному банку (філії) діють такі ж правила щодо повідомлення про це податкового органу, як і при відкритті поточних та інших ра­хунків клієнтів банку, тобто територіальне управління Національ­ного банку України зобов'язане в триденний строк, включаючи день відкриття (закриття), надіслати відповідне повідомлення по­датковому органу за місцем обліку власника рахунку, а щодо фі­лії — ще й додатково за місцем обліку комерційного банку — юри­дичної особи, а також територіальному управлінню Національно­го банку України, де обслуговується комерційний банк цієї філії.

Активні операції комерційні банки та їх установи здійснюють за умови наявності коштів на кореспондентських рахунках.

Усі операції, виконані протягом операційного дня за корес­пондентським рахунком комерційного банку (філії), мають бути відображені того ж дня як у балансі самого банку, так і у балансі територіального управління Національного банку, де відкритий такий рахунок.

У СЕП виконується адекватне ведення і взаємна звірка ста­ну кореспондентських рахунків банків (філій) у територіальному управлінні Національного банку і стану їх технічних рахунків у відповідній РРП.

Системи електронних міжбанківських розрахунків можуть ви­користовувати один з двох підходів до обслуговування рахунків учас­ників:

— усі абоненти і рахунки в системі рівноправні і їх дії ніяк не коригуються між собою;

— у розрахунках безпосередньо беруть участь лише головні бан­ки, а банківські філії виконують розрахунки через головні банки.

Кореспондентський рахунок, на якому об'єднані кошти кіль­кох банківських установ одного банку із наданням можливостей

154

спільного їх використання, дістав назву «консолідований корес­пондентський рахунок». Залежно від способів взаємодії головно­го банку з його філіями при виконанні міжбанківських розра­хунків через СЕП розрізняють різні варіанти або моделі обслу­говування кореспондентського рахунку комерційного банку [12, 354]. В одному випадку всі кошти об'єднуються на одному кон­солідованому рахунку, через який здійснюються розрахунки всіх його установ. У іншому — в ролі головного банку виступає ус­танова (філія) банку (наприклад, обласне управління) і на кон­солідованому рахунку, який відкривається в територіальному уп­равлінні Національного банку України, об'єднуються кошти ус­танов цього адміністративного регіону (області). Установи цього регіону (наприклад, районні відділення) не мають окремих коре­спондентських рахунків у Національному банку України.

Інструкція про міжбанківські розрахунки на сьогодні передба­чає 7 різних моделей обслуговування консолідованого кореспон­дентського рахунку у СЕП, які різняться між собою способом розподілу системних ризиків, відповідальності та загальносистем-них витрат між учасниками розрахунків, а також інформаційну модель (модель О), яка полягає лише в наданні комерційному банку додаткової інформації про роботу його філій у СЕП без злиття їх кореспондентських рахунків. Банки обирають найбільш прийнятну для них модель, виходячи із особливостей своєї внутрішньої структури, конкретних умов діяльності, сьогоденних потреб і перспектив розвитку. Консолідований кореспондентсь­кий рахунок дає змогу ефективніше використовувати спільні ко­шти групою установ банків, сприяє економії кредитних ресурсів групи банків, підвищенню ступеня керованості філіями в межах системи розрахунків, а тому вже більшість банківських установ працюють за тією чи іншою моделлю консолідованого кореспон­дентського рахунку [12, 353—368].

Переважно потреби банківської системи в проведенні розра­хунків забезпечуються функціонуванням СЕП. Проте в деяких випадках (наприклад, при розрахунках між клієнтами банків за операціями, що мають постійний характер, при здійсненні опе­рацій, пов'язаних із купівлею-продажем валютних коштів на Міжбанківській валютній біржі), комерційні банки укладають між собою прямі кореспондентські відносини — договірні відно­сини, метою встановлення яких є здійснення платежів і розра­хунків за дорученням один одного.

Кореспондентські відносини можуть бути як односторонні, так і двосторонні.

Комерційні банки, які встановили міме собою прямі кореспон­дентські відносини — це банки-кореспонденти.

Розрізняють кореспондентські рахунки «лоро» і «ностро».

Рахунок «лоро» — кореспондентський рахунок, відкритий бан-ком-кореспондентом комерційному банку та за яким банк-кореспон-дент здійснює операції з перерахування і зарахування коштів згідно з укладеним договором.

155

Цей рахунок є кореспондентським рахунком «ностро» у комер­ційному банку.

Порядок відкриття та режим функціонування кореспон­дентського рахунку одного комерційного банку в іншому визна­чається договором між ними, умови якого повинні відповідати чинному законодавству. Для встановлення прямих кореспон­дентських рахунків потрібна ліцензія Національного банку України.

Крім зазначеної ліцензії для відкриття рахунку «лоро» комер­ційний банк подає банку-кореспонденту такі документи:

— заяву на відкриття рахунку, підписану керівником та голо­вним бухгалтером банку;

— нотаріально завірені копії статуту та ліцензії на здійснення банківських операцій;

— картку із зразками підписів та відбитком печатки.

Особливості кореспондентського рахунку банку, призначено­го для проведення міжбанківських розрахунків банку з іншими банками як за платежами клієнтів, так і операціями самого бан­ку, визначають і деякі особливості виконання заходів щодо здій­снення арешту коштів на кореспондентському рахунку та без­спірного стягнення коштів з кореспондентських рахунків комер­ційних банків. Ці питання регулюються відповідно розділом 10 (п.п. 10.1—10.10) та розділом 9 (п.п. 9.1—9.5) Інструкції про між­банківські розрахунки в Україні.

У цілому правові підстави здійснення безспірного стягнення коштів з кореспондентських рахунків банків і накладення арешту на них та механізм застосування таких заходів аналогічні викладе­ним вище стосовно коштів клієнтів банків. Особливості ж їх за­стосування до кореспондентських рахунків полягають у тому, що стягнення коштів у безспірному порядку та виконання ухвал про накладення арешту здійснюється територіальним управлінням На­ціонального банку України, в якому відкрито такий рахунок бан­ку. Проте Інструкцією про міжбанківські розрахунки в Україні (зокрема пунктом 9.4) також встановлено, що при стягненні кош­тів у безспірному порядку на кореспондентському рахунку комер­ційного банку мають залишатися кошти в розмірі встановлених Національним банком обов'язкових резервів та 10 % від суми за­лишку коштів на початок операційного дня, зменшеного на суму обов'язкових резервів для забезпечення потреб клієнтів. Таке ж положення міститься і у пункті 10.4.3 щодо порядку накладення арешту на кошти на кореспондентському рахунку банку.

Якщо після застосування вищезазначених заходів розрахун­ковий документ не буде повністю виконаний, а отже, і картоте­ка не буде сплачена (розрахункові документи на безспірне стяг­нення приймаються територіальним управлінням Національного банку України в картотеку за позабалансовим рахунком № 9804 «Розрахункові документи, не сплачені в строк через відсутність коштів у банку»), за рішенням начальника або уповноваженої

156

ним особи територіального управління здійснюється стягнення коштів з боржника з урахуванням поточних надходжень на ко­респондентський рахунок протягом операційного дня. Механізм цього стягнення полягає в тому, що кожного дня вираховується сума утримання, яка визначається як відсоток від надходжень на кореспондентський рахунок банку за останній робочий день, у який було надходження. Розмір відсотка дорівнює показнику платоспроможності цього банку на останню звітну дату, але не нижче його нормативного значення і не вище 50 %.

Норматив платоспроможності банку (НЗ) — це співвідношен­ня капіталу банку і сумарних активів, зважених щодо відповідних коефіцієнтів за ступенем ризику. Це співвідношення визначає до­статність капіталу банку для проведення активних операцій з ура­хування ризиків, що характерні для різноманітних видів банківсь­кої діяльності. Цей показник розраховується окремо для кожно­го банку, але нормативне значення його не може бути нижче ніж 8 %. Порядок визначення нормативу платоспроможності ре­гулюється розділом 3 Інструкції про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків, затвердженої постановою Правління Національного банку України за № 141 від 14 квітня 1998 р. зі змінами і доповненнями від 18 травня 1999 р. за № 238.

Кошти, накопичені з поточних надходжень у розмірі, визна­ченому за цим розрахунком, спрямовуються на оплату розрахун­кових документів на безспірне стягнення, які враховуються в картотеці.

Запровадження зазначеної норми щодо обмеження стягнен­ня з кореспондентського рахунку банку (10 % від суми залишку коштів і показник платоспроможності не вище 50 %) зумовлено тим, що у разі стягнення всіх коштів (перерахування їх на нако­пичувальний рахунок для здійснення арешту), неможливо буде здійснювати розрахунки клієнтів, кошти яких знаходяться на ра­хунках, відкритих у цьому банку, тобто постраждають треті осо­би, які не мають ніякого відношення до обставин, що стали під­ставою для стягнення коштів (накладення арешту). У свою чер­гу банк, якщо не вистачає коштів на кореспондентському рахунку, для здійснення доручень клієнтів на проведення пла­тежів зобов'язаний ужити заходів для вивільнення коштів за ра­хунок високоліквідних активів, їх надходження на рахунок і за­безпечення нормального здійснення розрахунків.

Варто нагадати, що ще однією особливістю здійснення без-спірного стягнення коштів з кореспондентського рахунку банку є право стягувача у разі стягнення з банку, в якому він обслуго­вується, надавати або надсилати розрахункові та виконавчі доку­менти безпосередньо до територіального управління Національ­ного банку України, в якому відкрито кореспондентський раху­нок банку-платника.

Слід також зазначити, що відкриття кореспондентських ра­хунків у іноземній валюті банків-резидентів і нерезидентів як в іноземній валюті, так і в гривнях, та порядок здійснення розра-

157

хунків за ними регулюється окремим нормативним докумен­том — Положенням про відкриття та функціонування в уповно­важених банках України рахунків банків-кореспондентів в іно­земній валюті та в гривнях, затвердженим постановою Правління Національного банку України за № 118 від 20 березня 1998 р. з наступними змінами і доповненнями. Проте це вже питання сфери валютного регулювання і вони докладно розглядаються в окремому розділі.

Література

1. Банковское право / Под общ. ред. С. И. Кумок: В 4-х т. — М., 1994.

2. Белов В. Н. Финансовне договори. — М., 1967.

3. Гарантии и акредитиви в современной банковской практике / Под ред. А. Д. Голубовича. — М., 1994.

4. Ефимова Л. Г., Каблукова Л. А. Ответственность банков за нарушение расчетннх операций // Бизнес и банки. — 1993. — № 19.

5. Ефимова Л. І., Новоселова Л. А. Банки: ответственность за нарушения при расчетах. — М, 1996.

6. Кочмола К. В. Банк: Расчетнне и кассовне операций. — Ростов-на-Дону, 1997.

7. Кротюк В. Л., Заруденко Л. Н. Безспірне стягнення та накладення аре­шту на кошти комерційних банків // Вісник Національного банку України. — 1996. — № 2.

8. Олейник О. М. Основи банковского права: Курс лекций. — М., 1997.

9. Правовьіе аспекти межбанковских расчетов: Сб. ст. по банковскому праву. - К., 1994.

10. Фінансове право: Підручн. під ред. проф. Л. К. Воронової. — Харків, 1998.

11. Чмелик Г. В., Панченко Г. П. Дещо про безспірне стягнення коштів із боржника-держави // Вісник Національного банку України. — 1999. - № 7.

12. Ющенко В. А., Савченко А. С, Цокол С. Л., Новак І. М., Страхар-чук В. П. Платіжні системи. — К., 1998.

158

Розділ 7

Кредитні зобов'язання

^ Поняттякредитнихзобов'язань

^ Правоваприродакредитногодоговору

^ Поняття, сторониіформакредитногодоговору

/ Відповідальністьсторінзакредитнимдоговором

7.1. Поняття кредитних зобов'язань

У ринковій економіці товарно-грошові відносини обумовлю­ють існування зобов'язань, що пов'язані з наданням на умовах повернення грошей або майна, визначеного родовими ознаками. Це дає можливість поповнювати обігові кошти учасників товар­но-грошових відносин.

Зобов'язання, які виникають у зв'язку з наданням грошових кош­тів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах по­вернення, називають кредитними зобов'язаннями.

В юридичній літературі тривалий час ведеться дискусія про роль кредитних зобов'язань у цивільних правовідносинах. Одні ав­тори вважають, що кредитні зобов'язання виконують допоміжну функцію, яка пов'язана з обслуговуванням основного зобов'язан­ня щодо передачі майна, виконання робіт, надання послуг [12; 6], інші автори вважають кредитні зобов'язання автономними і виді­ляють їх у конкретні види договірних правовідносин [7; 9; 11; 15].

Зобов'язання щодо кредитування виникають не тільки тоді, коли є факт надання грошей або майна на умовах повернення, а й тоді, коли сторона основного зобов'язання (купівля-продаж, підряд та ін.) надала іншій стороні відстрочку виконання зо­бов'язання (сплатити грошові кошти, передати майно, виконати роботи, надати послуги).

Є дві основні форми кредиту — грошовий і комерційний [5, 421—422; 6, 322—323]. Грошовий кредит — це відносини щодо пе­редачі грошей або речей, які їх заміняють, у власність боржника із зобов'язанням останнього повернути еквівалентну кількість грошей або речей.

Комерційний кредит — це відстрочка виконання зобов 'язання за основним договором (купівля-продаж, підряд, надання юридичних по­слуг).

Відповідно до ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» операції по залученню та розміщенню грошових вкладів і кредитів можуть здійснювати тільки банки. Але питан­ня про те, що тільки банки можуть надавати грошові кредити, на сьогодні є спірним і однозначно не вирішеним у законодавстві.

159

Право власника кредитувати інших за рахунок власного май­на або майна, що перебуває в його в повному господарському віданні (оперативному управлінні) випливає з його повноважень власника, які зазначені, зокрема, у статтях 2, 4, 19, ЗО, 37—39 За­кону України «Про власність». До майна юридичних осіб нале­жать основні фонди та обігові кошти в національній та інозем­них валютах. Це, зокрема, випливає зі статей 1, 22—29, 34, 35, 39 Закону України «Про власність», ст. 10 Закону України «Про під­приємства в Україні», ст. 12 Закону України «Про господарські товариства», ст. 13 Закону України «Про товарну біржу».

Отже, надавати грошові кредити в Україні, крім банків, мо­жуть підприємства та інші юридичні особи, незалежно від орга­нізаційно-правової форми їхньої діяльності і форми власності на їхнє майно.

Визначаючи кредитні відносини банків та інших суб'єктів, слід зазначити, що останні мають право кредитувати тільки за рахунок власних коштів, а банки мають виключне право надава­ти грошові кредити за рахунок як власних, так і залучених коштів (п. 1 ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Такий висновок випливає з тлумачення чинного законодавства.

Деякі фахівці пропонують віднести грошові кредити, які на­даються суб'єктами підприємницької діяльності за рахунок влас­них коштів, до комерційних кредитів [8, 176].

Підсумовує дискусію щодо форм кредиту проект Цивільного кодексу України, який визначає дві основні форми кредиту — банківський (ст. 1115) і комерційний (ст. 1118). Відповідно до за­значених норм банківське кредитування здійснюється спеціаль­ним суб'єктом — банком або іншою кредитною організацією.

Банківське кредитування як форма кредиту достатньо висвіт­лене в юридичній літературі [4, 191—212; 16, 232-235]. Ми спи­нимось на кредитних договорах, які опосередковують відносини банків та інших кредитних організацій по наданню грошових коштів позичальникам кредитів.

7.2. Правова природа кредитного договору

Щодо правої природи кредитного договору у фахівців немає єдиної точки зору. Одні вважають його самостійним договором цивільного права [7, 40—55; 10, 69; 5, 434—437], інші — різнови­дом договору позики [1, 58; 3, 43; 15, 213—218]. Основна теоре­тична проблема тут пов'язана з реальністю та консенсуальністю кредитного договору, а також його односторонністю та двосто-ронністю.

На цю проблему дуже влучно вказала Л. Г. Єфимова [8, 182—184]. Розбіжність у поглядах вона пояснює різним підходом до аналізу процедури укладання договору банківського кредиту. Раніше він укладався на підставі подання клієнтом до банку за­яви про надання кредиту разом з документами, які обґрунтову­вали необхідність кредиту. Керуючий установою банку ставив на

160

заяві підпис про видання кредиту. Прибічники «реальності» кре­дитного договору розглядали підпис про надання кредиту не як акцепт пропозиції клієнта, а як розпорядження внутрішнього ха­рактеру, обов'язкового тільки для конкретного працівника бан­ківської установи. Таким чином, договір вважався укладеним з моменту зарахування грошей на рахунок клієнта і розглядався як реальний.

Прибічники «консенсуальності» договору банківського кре­диту розглядали зазначений підпис керуючого банківською уста­новою як акцепт, а отже, сам договір як консенсуальний і дво­сторонній. Таким чином, право вимагати надання кредиту вини­кало у клієнта безпосередньо з моменту здійснення підпису керівником банку.

«Визначення договору реальним і одностороннім, — зазначав Є. Г. Полонський, — привело б нас до визнання того, що банк не має обов'язку перед госпорганами щодо видання кредиту, що ав­томатично тягне за собою обмеження прав госпоргану» [10, 116].

Слушною є позиція М. М. Агаркова, котру підтримує біль­шість фахівців. Аналізуючи ст. 218 і 219 Цивільного кодексу РРФСР 1922 р., він писав, що вони «регулюють договір про від­криття кредиту у формі позики в складі «попереднього договору про укладення в майбутньому договору позики» (попередній до­говір позики). Попередній договір позики може бути двосторон­нім або одностороннім. У разі двостороннього попереднього дого­вору позики, обидві сторони — і майбутній кредитор, і майбутній боржник — обопільно зобов'язані: перший — надати позику, другий — прийняти позику. У разі одностороннього попереднього договору позики, зобов'язання виникає тільки для однієї сторо­ни — для майбутнього кредитора або майбутнього боржника. До­говір про відкриття банком кредиту в формі позики (строкової, до запитання, цільової) є одностороннім попереднім договором позики, в якому зобов'язання виникає на стороні майбутнього кредитора (банку)» [1, 82].

Аналіз ст. 1115 і 1117 проекту Цивільного кодексу України дає можливість зробити висновок про те, що кредитний договір — це різновид договору позики.

У ч. 2 ст. 1115 проекту цього кодексу прямо говориться, що до відносин за кредитним договором застосовуються правила, передбачені для договору позики, якщо інше не передбачене правилами для кредитного договору і не випливає із його суті.

7.3. Поняття, сторони і форма кредитного договору

За кредитним договором банк або інша кредитна організація (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти позичаль­никові у розмірі та на умовах, що передбачені договором, а по­зичальник зобов'язується повернути грошову суму та сплатити відсотки за неї. Коли виникає момент кредитної угоди, — питан­ня спірне, основна теоретична проблема тут стосується реаль­ності і консенсуальності кредитного договору.

161

На підставі аналізу нормативних актів, які нині регулюють правовідносини щодо надання банківських кредитів, можна зро­бити висновок, що кредитний договір є консенсуальний. Такий вис­новок випливає з тлумачення нормативних актів Національного банку України, зокрема, Положення про кредитування (постано­ва Правління Національного банку України за № 246 від 28 ве­ресня 1995 р.), Правил проведення закритих кредитних аукціонів з продажу кредитів Національним банком України (постанова Правління Національного банку України за № 97 від 20 травня 1994 р.), Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування (постанова Правління Національного банку Украї­ни за № 37 від 21лютого 1996 р.) тощо.

Поняття кредитного договору, запропоноване проектом Ци­вільного кодексу України (ст. 1115), дає можливість визначити кредитний договір як консенсуальний, з особливістю, передбаче­ною ст. 1117 проекту. Ця особливість полягає в тому, що креди-тодавець має право відмовитися від надання позичальникові пе­редбаченого договором кредиту повністю або частково у разі по­рушення процедури визнання позичальника неплатоспроможним або ж за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що надана позичальникові сума не буде повернена своєчасно. Вод­ночас позичальник має право відмовитись від одержання креди­ту повністю або частково, сповістивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не пе­редбачено законом, іншими правовими актами або договором.

Кредитний договір може бути дво- або багатостороннім. Із кредитної угоди виникає обов'язок банку надати кредит і обов'я­зок позичальника повернути його. З огляду на те, що чинне в Україні законодавство передбачає здійснення консорціумного кредитування, кредитний договір може бути багатостороннім.

Банківські консорціуми оформляються шляхом відповідного договору для здійснення кредитування програм із значними об­сягами. У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька позичальників. Кредитні взаємовідно­сини між консорціумом та позичальником (позичальниками) ре­гулюються кредитною угодою, яка підписується усіма учасника­ми. Після підписання кредитна консорціумна угода набуває юри­дичної сили і є обов'язковою для виконання всіма учасниками угоди.

Кредитний договір завжди є оплатним. Як правило, позичаль­ник сплачує за кредит відсотки. їх розмір і порядок сплати виз­начається в договорі сторонами залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про банки і банківську діяльність» регулювання відсоткових ставок банківських та інших фінансово-кредитних установ України здійснює Національний банк України шляхом встановлення відсоткової облікової ставки.

162

У разі зміни облікової ставки умови договору можуть пере­глядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди креди­тора та позичальника.

Таким чином, якщо відсоткова ставка за наданий кредит встановлена договором, банк в односторонньому порядку не має права змінити цю умову договору навіть у разі підвищення від­соткової ставки Національним банком України. За таких обста­вин внесення відповідних змін до договору має бути здійснене у порядку, встановленому ст. 11 Арбітражного процесуального ко­дексу України. До внесення зміни в договір щодо відсоткової ставки за кредит сторони і арбітражний суд повинні виходити з передбаченої договором ставки [14].

Порядок сплати відсотків за строками (щомісячно, щоквар­тально та ін.) встановлюється сторонами в договорі.

Сторонами кредитного договору є кредитодавець і позичальник.

Кредитодавцем відповідно до чинного законодавства можуть бути Національний банк України, комерційні банки та фінансо­во-кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України на залучення і розміщення грошових вкладів та креди­тів, і банківські консорціуми (тимчасові об'єднання банків, які створюються для кредитування шляхом укладення відповідного договору). Відповідно до ч. 5 ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» здійснення операцій, пов'язаних з вида­чею кредитів, іншим юридичним особам, крім банків, забороня­ється, за винятком випадків, визначених законодавчими актами України. Оскільки на цей час законодавство України не перед­бачає таких випадків, договори кредитування, в яких кредито­давцем виступає не банк (фінансово-кредитна установа), слід вважати такими, що не відповідають вимогам закону. До таких договорів потрібно застосовувати наслідки, передбачені ст. 48 Цивільного кодексу України [14].

На практиці виникають також проблеми, пов'язані з тим, що кредитні договори з господарюючими суб'єктами укладають структурні одиниці (відділення, філії) комерційних банків. Якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної оди­ниці (положення, статут, довіреність), остання має право укла­дати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. У разі порушення цієї умови договір, укладений структурною одиницею банку від свого імені, визнається недійсним (ст. 48 Цивільного кодексу України).

Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних по­вноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній у подальшому схвалив цю угоду, то у таких випадках є підстави керуватися ст. 63 Цивільного кодексу України [14].

Позичальниками кредиту можуть бути юридичні і фізичні особи, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності. Комерційний банк аналізує, вивчає діяльність потенційного по­зичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ри-

163

зик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту.

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичаль­ника можуть бути:

— забезпеченість власними коштами не менш як 50 відсотків усіх його видатків;

— репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної, платіжної дисципліни);

— оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її реалізацію, характер послуг, які надаються (конкуренто­спроможність на внутрішньому та зовнішньому ринках, по­пит на продукцію, послуги, обсяги експорту);

— економічна кон'юнктура (перспективи розвитку позичальни­ка, наявність джерел коштів для капіталовкладень) тощо.

Необхідні відомості про позичальника та інформація, яка от­римана банком при оформленні кредиту, систематизується у кре­дитній справі позичальника.

Крім того, слід мати на увазі, що залежно від виду кредиту позичальником як стороною кредитного договору може бути особа, яка має спеціальні властивості. Так, позичальниками іпотечного кредиту можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки, або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника. Споживчий кредит надається фізичним особам-резидентам на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг. Ломбардний кредит надається Національним банком України комерційним банкам під забезпечення державних цінних папе­рів, випущених Міністерством фінансів України, список яких за­тверджується Правлінням Національного банку України. Як ви­няток, за рішенням Правління Національного банку України, під забезпечення ломбардного кредиту можуть прийматися й інші цінні папери.

Кредитний договір має особливий предмет, яким завжди висту­пають кошти (національна або іноземна валюта). Відповідно до кредитного договору кредитодавець зобов'язується надати пози­чальникові кошти на умовах і в розмірі, що передбачені догово­ром, у власність (повне господарське відання, оперативне управ­ління). Інші речі, визначені родовими ознаками, не можуть бу­ти предметом кредитного договору.

Саме цим кредитний договір відрізняється від договору май­нового найму, згідно з яким наймач зобов'язаний повернути ін­дивідуально визначену річ. Позичальник за кредитним договором зобов'язаний повернути визначену суму грошей, а не конкретні купюри.

Як правило, кредитодавець надає позичальникові кредит у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з по­зичкового рахунку або шляхом перерахування на розрахунковий

164

рахунок позичальника. У готівковій формі кредит може надава­тися для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продук­ції, а також фізичним особам-резидентам при наданні спожив­чого кредиту.

Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у без­готівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з позич­кового рахунку як у національній, так і в іноземній валюті у по­рядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахуван­ня на розрахунковий рахунок позичальника, якщо інше не пе­редбачено кредитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції.

Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків (комісій) здійснюється позичальником з розрахункового чи поточного (ва­лютного) рахунку. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий в іншому банку, погашення боргу за кредитом та спла­та відсотків здійснюються платіжними дорученнями позичальни­ка, а за умови визнання боргу позичальником — платіжною ви­могою банку в установленому чинним законодавством порядку. У разі неможливості сплатити борг позичальником, він стягуєть­ся з гарантів (поручителів) у встановленому чинним законодав­ством порядку.

Погашення заборгованості за кредитом та відсотків за його користування здійснюється у черговості, яка встановлюється сто­ронами при укладенні угоди про надання кредиту.

Залежно від умов надання і використання коштів, порядку повернення заборгованості тощо визначають різні типи кредит­них договорів [6, 343—344].

Контокорентний кредит — класична форма кредиту [2, 421-524}. Він надається позичальникові у різних формах: у Гот тівковій формі, банківського переказу тощо.

Акцептний (рамбурсний) кредит використовується, як прави­ло, для поповнення обігових коштів. При акцептному кредиті позичальник оформляє переказний вексель, зазначаючи платни­ком банк. Банк акцептує цей вексель за умови, що позичальник надасть банкові покриття векселя до настання строку платежу по ньому.

Авальний (гарантований) кредит пов'язаний з наданням кре-дитодавцем гарантій виконання позичальником грошового зобо­в'язання за цивільно-правовою угодою, яка опосередковує купів-лю-продаж товару, надання послуг, виконання робіт.

Форма кредитного договору. Чинні в Україні закони, які ре­гулюють кредитний договір, зокрема, гл. 33 Цивільного кодексу України і Закон України «Про банки і банківську діяльність» не передбачають вимог щодо форми і змісту кредитного договору. Щодо цього питання в нинішніх умовах потрібно виходити з норми п. 15 Положення про кредитування (постанова Правління Національного банку України за № 246 від 28 вересня 1995 р.).

165

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кре­дитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальни­ком тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зо­бов'язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Кредитний договір може бути укладений як шляхом складан­ня одного документа, підписаного кредитором та позичальни­ком, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограма­ми, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Проект Цивільного кодексу України — (ст. 1116) передбачає просту письмову форму кредитного договору. Особливість фор­ми кредитного договору за проектом Цивільного кодексу поля­гає в тому, що недодержання письмової форми не має наслідком визнання кредитного договору недійсним.

Відповідно до ст. 820 Цивільного кодексу Російської Феде­рації, кредитний договір має бути укладений у письмовій формі. Вбачається, що стосовно цього є певні переваги норми ст. 1116 проекту Цивільного кодексу України — адже обов'язкова пись­мова форма кредитного договору дає можливість позичальникові уникати повернення кредиту у разі, якщо кошти фактично бу­дуть надані без належного оформлення договору.

Як і всі інші угоди, кредитний договір має бути підписаний повноважними особами сторін, які його укладають. У зв'язку з цим потрібно враховувати, що статутні документи юридичних осіб часто встановлюють обмеження повноважень керівників при ук­ладанні кредитних угод на значні суми. У літературі з цього при­воду були висловлені думки про те, що підписання кредитного до­говору особою, яка не має відповідних повноважень, само по собі не тягне визнання кредитного договору недійсним [8, 186].

Зміст кредитного договору. Кредитний договір — це угода, із якої одночасно випливають обов 'язок кредитодавця надати кредит і обов 'язок позичальника повернути грошову суму та сплатити від­сотки на неї.

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбаче­них кредитним договором. Основними із них є: забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільовий характер.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповер­нення боргу через неплатоспроможність позичальника.

Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його ко­ристування.

Цільовий характер використання передбачає вкладення по­зичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним дого­вором.

166

Цінною з точки зору прав та обов'язків сторін кредитного до­говору є ст. 1117 проекту Цивільного кодексу України, яка пе­редбачає можливість односторонньої відмови від надання креди­ту кредитодавцем або його одержання позичальником.

Відповідно до ст. 178 Цивільного кодексу України виконан­ня зобов'язання щодо повернення кредиту і сплати відсоткової ставки може бути забезпечене поручительством або гарантією.

При вирішенні спорів, пов'язаних з відповідальністю поручи­теля (гаранта) перед банком, що надав кредит позичальникові, слід мати на увазі таке.

Підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором є договір, що укладений між банком (кредитором) та поручителем (гаран­том) у письмовій формі. Відповідно до ст. 191 Цивільного кодек­су України, яка поширюється і на гарантії (ст. 196 Цивільного кодексу України), недодержання письмової форми тягне недій­сність договору поруки (гарантії). Письмова форма цього догово­ру має відповідати вимогам, викладеним у ч. 2 ст. 154 Цивільно­го кодексу України.

Так, одним з доказів укладання договору гарантії є письмове повідомлення банку (лист, телеграма, телетайпограма, телефоно­грама тощо) гарантові про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договір­ні відносини між банком та гарантом, якщо в договорі банку з позичальником є посилання на надісланий банку гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо в кредитному дого­ворі такого посилання на гарантійний лист немає, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлені.

Відповідно до ст. 192 Цивільного кодексу України у разі не­виконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають пе­ред банком як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, якщо іншого не встановлено догово­ром поруки, позичальник кредиту та поручитель несуть перед банком відповідальність за правилами, встановленими стаття­ми 174 та 175 Цивільного кодексу України.

Що ж до гарантії, то чинне законодавство не передбачає со­лідарної відповідальності боржника і гаранта. Відповідно до ст. 191 Цивільного кодексу України гарант зобов'язується перед банком, що надав кредит іншій особі, відповідати за виконання нею свого зобов'язання за кредитним договором.

Отже, гарант несе субсидіарну відповідальність, і тому банк має право у претензійно-позовному порядку вимагати від гаран­та сплати основної заборгованості позичальника та сум відсотко­вої ставки за наданий кредит тільки за відсутності у боржника грошових коштів, необхідних для належного виконання зобо­в'язання.

Згідно зі ст. 194 Цивільного кодексу України порука або га­рантія припиняється з припиненням забезпеченого ними зобо-

167

в'язання, зокрема, виконання зобов'язання позичальником (ст. 216 Цивільного кодексу України).

Порука чи гарантія також припиняється, якщо банк протя­гом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання позичаль­ником кредиту не пред'явить позову до поручителя або гаранта. Цей строк не може бути змінений угодою сторін або відновле­ний арбітражним судом.

Якщо в кредитному договорі строк виконання позичальни­ком зобов'язання про повернення банку кредиту не зазначений або визначений моментом вимоги банку, то за відсутності іншої угоди відповідальність поручителя (гаранта) припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки чи га­рантії (ч. 2 ст. 194 Цивільного кодексу України).

Якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона входить, належним чином оформлені повнова­ження на укладання від її імені договорів гарантії або поруки, то та обставина, що в тексті договору немає посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за наданими повноваженнями, сама по собі не може бути підставою для виз­нання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

При вирішенні спорів, пов'язаних з вимогами банків про стягнення зі страховика неповернутих позичальником кредиту та відсоткової ста"вки за наданий кредит, слід мати на увазі таке.

Відповідно до ст. 370 Цивільного кодексу України, ч. З ст. З та ст. 15 Закону України «Про страхування», укладаючи договір страхування, страхувальник має право передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема, банкові, від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, арбітраж­ний суд повинен з'ясувати, чи є в договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. За відсутності цієї умо­ви у банку немає правових підстав вимагати від страховика спла­ти суми неповернутого позичальником кредиту та відсотків, навіть у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасної виплати кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк має перевіри­ти наявність у договорі обов'язку страховика у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму банку.

Підстави, за якими страховик має право відмовити у виплаті страхових сум, передбачені у ст. 25 зазначеного Закону. Викла­дений у цій статті перелік таких підстав не є вичерпним, оскільки договором можуть бути передбачені й інші підстави відмови у ви­платі страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про страхування» факт укладення договору страхування може посвідчуватися стра­ховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою догово­ру страхування. Чинне законодавство не позбавляє сторони

168

цього договору права укласти його і в іншій письмовій формі від­повідно до вимог ст. 44 Цивільного кодексу України та ст. 15 за­значеного Закону, і отже, в арбітражного суду немає правових підстав для визнання договору страхування неукладеним лише через відсутність полісу чи сертифіката, який посвідчує договір.

Договір страхування, як передбачено ч. З ст. 15 Закону Украї­ни «Про страхування», набуває чинності з моменту внесення страхового платежу, якщо інше не передбачено умовами страху­вання. Зокрема, згідно зі ст. 5 згаданого Закону загальні умови і порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком само­стійно.

Якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування, то подальше посилання останнього на те, що він не був ознайомлений з цими правилами, як правило, не повинно братися до уваги.

Відповідно до ст. 33 Арбітражного процесуального кодексу України позивач (банк) повинен довести, що його вимоги щодо стягнення страхової суми зі страховика грунтуються на договорі страхування, який набрав чинності.

ВідповідальністьСтраховик має відповідати за договором страхування тільки

за договором тоді, коли на рахунку позичальника кредиту немає достатніх кош-страхування^ _{ддя виконання} д_ого зобов'язання за кредитним договором.

Цю обставину арбітражний суд з'ясовує при вирішенні спору.

Неустойка (пеня)Одним з видів забезпечення виконання зобов'язань позичаль-

ника перед кредитором (банком) є неустойка (пеня). Відсоткова ставка є плата за наданий кредит, а не неустойка. Таким чином, у разі невиконання позичальником зобов'язання про повернен­ня сум кредиту та відсоткової ставки у визначений договором строк до нього може бути застосована майнова відповідальність згідно із Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», за умови, що відповідним до­говором встановлено конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені.

Що ж до відповідальності поручителя або гаранта у вигляді сплати банку пені за прострочку платежу позичальником, то при вирішенні цього питання слід виходити з такого. Відповідно до ч. 2 ст. 192 Цивільного кодексу України поручитель відповідає в такому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату неустойки, як­що інше не встановлено договором поруки. Ця норма законодав­ства не поширюється на гарантію. У зв'язку з цим, якщо в до­говорі між банком та гарантом немає умови про відповідальність гаранта у вигляді сплати пені за прострочку платежу позичаль­ником, у арбітражного суду нема правових підстав для покладан­ня цієї відповідальності на гаранта. Оскільки відсотки за нада­ний кредит, у тому числі у підвищеному розмірі, за своїм харак­тером є платою, а не неустойкою, то до позовів про стягнення цих відсотків застосовується загальний, а не скорочений строк позовної давності.

169

Виконання зобов'язання за кредитним договором може забез­печуватися також заставою (ст. 178 Цивільного кодексу України та ст. З Закону України «Про заставу»). Відповідно до ст. 11 за­значеного Закону в редакції Закону України від 25 лютого 1994 р. «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про заста­ву» державне підприємство, за яким майно закріплено на правах повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підпри­ємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Ст. 4 Закону «Про заставу» містить ще ряд обмежень щодо застави дер­жавного майна. Для господарюючих суб'єктів інших форм влас­ності чинне законодавство таких обмежень не передбачає.

Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням умов договору щодо предмета застави, буде встановлено, що належне позичальникові кредиту державне майно передано в заставу з по­рушенням вимог закону, то за таких обставин слід застосовува­ти ст. 48 Цивільного кодексу України.

Укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені права в цьому договорі передбачити умови щодо забезпечення зобов'я­зання боржника заставою. Однак слід мати на увазі, що у випад­ках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні за­соби, космічні об'єкти, товари в обороті або у переробці, договір застави повинен бути нотаріально засвідчений. Недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального за­свідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, пе­редбаченими законодавством (ст. 13, 14 Закону України «Про за­ставу», ст. 48 Цивільного кодексу України).

Банк має право вимагати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, включаючи відсотки за наданий кредит, від­шкодування збитків, завданих прострочкою виконання, а у ви­падках, передбачених договором, також неустойку. Крім того, за рахунок заставленого майна відшкодовуються витрати банку на утримання цього майна та інші витрати, пов'язані зі здійснен­ням забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави (ст. 19 Закону «Про заставу»).

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється бан­ком відповідно до ст. 20 цього Закону, а щодо майна селянсько­го (фермерського) господарства — відповідно до п. 4 ст. 25 За­кону України «Про селянське (фермерське) господарство».

Заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконан­ня зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде викона­но, якщо інше не передбачено договором. Таким чином, відпо­відно до ст. 76 Цивільного кодексу України перебіг строку по­зовної давності для позову банку про звернення стягнення на предмет застави починається з наступного дня після настання строку виконання зобов'язання щодо повернення кредиту.

170

Згідно зі ст. 20 Закону «Про заставу» при припиненні (реор­ганізації, ліквідації) юридичної особи-заставодавця заставодер-жатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпе­ченого заставою. Отже, за таких обставин перебіг строку позов­ної давності починається з дня, коли банк дізнався або повинен був дізнатися про наявність зазначених обставин.

7.4. Відповідальність сторін за кредитним договором

Зобов'язання за кредитним договором повинні виконуватися відповідно до умов договору та вимог закону.

Відмова в односторонньому порядку від виконання зобов'я­зання або зміна його умов не допускаються. Якщо одна з сторін кредитного договору допустила невиконання, вона несе за це відповідальність.

У кредитних угодах передбачається відповідальність пози­чальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його користування і банку за несвоєчасне перерахування валюти кре­диту у вигляді стягнення пені, що встановлюється за згодою сторін. У кредитних договорах кредитодавець може передбачати відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредитів за рахунок отриманих від Національного банку України кредитних ресурсів у вигляді стягнення з пози­чальника штрафу, а також відповідальність позичальника за ви­користання не за цільовим призначенням кредиту, наданого за рахунок власних ресурсів комерційного банку.

У разі порушення зобов'язання і за наявності збитків запо-діювач повинен їх відшкодувати. При цьому під збитками від­повідно до ст. 203 Цивільного Кодексу України розуміються ви­трати, зроблені стороною, якій заподіяні збитки, втрата або по­шкодження її майна, а також неодержані доходи, які б вона одержала, якби зобов'язання контрагентом було виконано.

Сплата неустойки (штрафу, пені), встановленої на випадок неналежного виконання кредитного договору і відшкодування збитків, не звільняє від виконання зобов'язання в натурі.

Література

1. Агарков М. М. Основи банковского права.

М., 1994.

2. Банковскш портфель / Под ред. Ю. И. Коробова и др. — М, 1994. — Т. 1.

3. Вильнянский С. И. Кредитно-расчетньїе правоотношения и финансо-вьій контроль. — Харьков, 1955.

4. Воронова Л. К., Мартьянов И. В. Советское финансовое право. — К., 1983.

5. Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого: В 2-х т. - М., 1997. - Т. 2.

6. Гражданское право / Под ред. Е. А. Суханова: В 2-х т. — М., 1993. — Т. 2.

7. Гуревич И. С. Очерки советского банковского права. — Л., 1959.

8. Ефимова Л. Г. Банковское право. — М., 1994.

9. Иоффе О. С. Советское гражданское право. Отдельнне видн обяза-тельств. — Л., 1961.

10. Компанеец Е. С, Полонский 9. Г. Применение законодательства при кредитований и расчетах. — М., 1967.

11. Куник Я. А. Кредитнне и расчетньїе отношения в торговле. — М., 1970.

12. Новицкий И. Б., Лунц Л. А. Общее учение об обязательствах. — М., 1950.

13. Новосьолова Л. А. Кредитні договори в арбітражному суді // Бізнес і банки. - 1993. - № 9.

14. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладен­ням та виконанням кредитних договорів: Роз'яснення Президії Ви­щого арбітражного суду України від 6 жовтня 1994 р. за № 02-5/706.

15. Флейшиц Е. А. Расчетньїе и кредитньїе правоотношения. — М., 1956.

16. Цивільне право: У 2-х т. / За ред. О. А. Підопригори, Д. В. Бобро­вої. - К., 1996. - Т. 2.

172

Розділ 8

Правове регулювання готівкових розрахунків в Україні

^ Правовізасадиздійсненняготівковихрозрахунків

^ Регулюванняготівковогогрошовогообігу вУкраїні

^ Контрользадотриманнямкасовоїдисципліни тавідповідальністьзаїїпорушення

8.1. Поняття та правові засади здійснення готівкових розрахунків

За останні роки в економіці і банківській системі країни від­булися радикальні зміни, обумовлені досягненням Україною по­літичної і економічної незалежності та переходом до розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки, що характеризують­ся, зокрема:

— формуванням дворівневої банківської системи;

— створенням власної грошової системи;

— проведенням грошової реформи із запровадженням у готівко­вий обіг національної грошової одиниці — гривні;

— конституційним визначенням основної функції Національно­го банку України — забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

— подоланням гіперінфляційних процесів в економіці країни і досягненням фінансової стабілізації на основі виваженого за­стосування механізмів монетарної політики.

Функціонування в нових умовах національної грошової сис­теми, створення якої було започатковано з введенням українсь­кого карбованця, потребує вдосконалення організації готівково­го обігу як складової частини загальної платіжної системи країни і приведення його у відповідність до потреб ринкової економіки. Готівка традиційно посідає важливе місце в платіжній системі країни, відіграючи значну роль у забезпеченні здійснення насе­ленням готівкових платежів для обслуговування своїх потреб.

Готівковий грошовий обіг — це сукупність платежів, що здій­снюються готівкою.

Механізми здійснення готівкових операцій регулюються від­повідною нормативною базою. Основними правовими актами є: Конституція України, Закон України «Про банки та банківську діяльність», Закон України «Про застосування електронних кон­трольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахуй-

173

ках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», Закон України «Про Національний банк України», Інст­рукція Національного банку України № 1 з організації емісійно-касової роботи в установах банків України (затверджена поста­новою Правління Національного банку України за № 129 від 7 липня 1994 р. з подальшими змінами та доповненнями), Інст­рукція № 4 про організацію роботи з готівкового обігу установа­ми банків України (затверджена постановою Правління Націо­нального банку України за № 149 від 20 червня 1995 р., — у ре­дакції постанови Правління Національного банку України за № 335 від 13 жовтня 1997 р.), Порядок ведення касових операцій у національній валюті в Україні (затверджений постановою Правління Національного банку України за № 21 від 2 лютого 1995 р., — у редакції постанови Правління Національного банку України за № 334 від 13 жовтня 1997 р.) із подальшими змінами та доповненнями, Положення про порядок реєстрації і застосу­вання електронних контрольно-касових апаратів при розрахун­ках готівкою у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг (затверджено наказом Державної податкової адміністрації Украї­ни за № 343 від 18 вересня 1997 р. в редакції наказу Державної податкової адміністрації України за № 660 від 31 грудня 1998 р.), Перелік окремих форм діяльності у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, специфіка яких дозволяє здійснювати роз­рахунки зі споживачами без застосування електронних контроль­но-касових апаратів з використанням товарно-касових книг (за­тверджений наказом Міністерства економіки України від 12 бе­резня 1998 р. за № 24).

Постійний контроль за дотриманням правил ведення касових операцій дає змогу зменшити неконтрольовані масштаби вико­ристання готівки підприємствами і організаціями, а отже, і об­межує роль готівкового обігу як засобу обслуговування руху ті­ньового капіталу, приховування доходів та ухилення від сплати податків до бюджету.

Суб'єкти розрахункових відносин мають право здійснювати розрахунки між собою як у готівковій, так і у безготівковій фор­мі. Готівка може бути одержана суб'єктами з власних рахунків в установах банків у межах наявних на них коштів.

Усі готівкові розрахунки суб'єктів правовідносин проводять­ся як за рахунок коштів, одержаних у касі банку, так і за раху­нок виручки, отриманої від реалізації товарів (робіт, послуг), крім виплат, які пов'язані з оплатою праці за наявності в них по­даткової заборгованості.

Підприємства та індивідуальні підприємці, які мають подат­кову заборгованість, здійснюють виплати, пов'язані з оплатою праці, виключно за рахунок коштів, одержаних з установ банків. Сума платежу готівкою одного підприємства (індивідуального підприємця) іншому підприємству (індивідуальному підприєм­цю) не повинна перевищувати 3 тис. грн. протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами. При цьому кількість підприємств (індивідуальних підприємців), з якими

174

проводяться розрахунки, протягом дня не обмежується. Платежі підприємства (індивідуального підприємця) іншому підприємст­ву (індивідуальному підприємцю) понад установлену граничну суму (3 тис. грн.) проводяться виключно в безготівковій формі.

Кошти на виплати, пов'язані з оплатою праці на підприєм­ствах та індивідуальним підприємцям, які мають податкову за­боргованість, повинні одержуватися виключно в касах банків. При цьому ними має забезпечуватися систематична і повна спла­та податків та внесення обов'язкових платежів до державних ці­льових фондів у порядку і строки, визначені чинним законодав­ством та відповідними нормативними актами.

Для здійснення готівкових розрахунків кожне підприємство повинно мати касу і вести касову книгу встановленої форми. У касі підприємства (організації, установи) залишок готівки на кінець кожного робочого дня не повинен перевищувати ліміту, встановленого йому установою банку. Готівка, яку суб'єкти гос­подарювання одержують в установах банків, має використовува­тися за прямим призначенням, тобто на цілі, на які вона одержа­на. Підприємства (індивідуальні підприємці), які здійснюють розрахунки зі споживачами у сфері торгівлі, громадського харчу­вання та послуг за готівку через належним чином зареєстровані електронні контрольно-касові апарати (ЕККА), повинні обов'яз­ково видавати касовий чек, а під час виходу з ладу ЕККА або на період тимчасового відключення електроенергії — товарний чек.

За бажанням громадян кошти за придбані в них підприємст­вами товари (виконані роботи, надані послуги) можуть бути пе­рераховані на їх поточні (вкладні) рахунки в установах банків, порядок відкриття і режим здійснення операцій за якими вста­новлено Інструкцією про відкриття банками рахунків у націо­нальній та іноземній валюті, затвердженою постановою Правлін­ня Національного банку України за № 527 від 18 грудня 1998 р.

Готівкові розрахунки обслуговують купівлю-продаж товарів, як правило, за участю населення, тобто здійснюються між під­приємствами і населенням, між окремими громадянами. Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності набули права ви­користовувати готівку у розрахунках між собою без обмеження. З рахунків підприємств готівка видається за чеками, на звороті яких зазначається цільове призначення грошей, що будуть одер­жані.

Касові операції, тобто касове (готівкове) обслуговування су­б'єктів господарювання і населення, є важливим напрямом ді­яльності Національного банку України і комерційних банків. Банки організовують збір (інкасацію) готівки, що вивільняється з господарського обороту, а також видачу підприємствам (орга­нізаціям, установам) і населенню готівки відповідно до існуючих положень і правил.

Національний банк України здійснює емісію грошей та регу­лює сферу емісійно-касових операцій у господарському обороті України. Він встановлює для всіх суб'єктів господарювання єди-

175

ні правила щодо обігу готівки, її збереження і раціонального ви­трачання.

Для підприємств, організацій і установ встановлено єдиний порядок приймання грошей у каси, їх зберігання, транспортуван­ня і видачі, єдині вимоги щодо технічного оснащення і облад­нання приміщень кас підприємств, оформлення касових доку­ментів, ведення касової книги, проведення ревізій каси і контро­лю за додержанням касової дисципліни.

Установи банків повинні постійно контролювати додержання всіма суб'єктами розрахункових правовідносин правил ведення касових операцій.

Ринкове реформування потребує постійного перегляду та вдо­сконалення нормативних документів, що регламентують обіг го­тівки. Нормативна база Національного банку України щодо регу­лювання використання готівки має охоплювати усі сфери її обігу.

Відповідно до ст. 99 Конституції України забезпечення ста­більності грошової одиниці є основною функцією Національного банку України.

Для забезпечення організації готівкового грошового обігу На­ціональний банк України відповідно до ст. 33 Закону України «Про Національний банк України» здійснює:

— виготовлення та зберігання банкнот і монет;

— створення резервних фондів банкнот і монет;

— встановлення номіналів, систем захисту платіжних ознак та дизайну грошових знаків;

— встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;

— встановлення правил випуску в обіг, зберігання, перевезен­ня, вилучення та інкасації готівки;

— визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств та ор­ганізацій;

— визначення вимог стосовно технічного стану й організації охорони приміщень банківських установ.

Таким чином, готівкові розрахункові правовідносини — це вре­гульовані нормами права відносини, що виникають, змінюються і припиняються між суб'єктами у процесі касово-емісійної діяльності.

8.2. Правове регулювання готівкового грошового обігу

Національний банк України як єдиний емісійний банк і ка­совий центр держави організовує та регулює обсяг і структуру го­тівкової маси в обігу на підставі основних напрямів грошово-кредитної політики й показників економічного і соціального роз­витку України.

Рух основної маси готівки через каси банку складається, з од­ного боку, з видач готівкових коштів суб'єктам господарювання

176

для виплати заробітної плати, дивідендів, оплати сільськогоспо­дарських продуктів, закуплених у населення, розрахунків по пен­сіях, стипендіях, допомогах, забезпечення інших господарських потреб, з другого — з надходжень грошової виручки від реалізації продукції, продажу товарів, надання послуг, виконання робіт, сплати податків, зборів і з інших джерел.

Оскільки через каси підприємств, установ і організацій про­ходить переважна маса готівкових коштів, правильна організація їх обороту має важливе значення, безпосередньо впливаючи на розмір грошової маси в обігу, її стабільність, швидкість обігу гро­шей. Для регулювання сфери готівково-грошового обігу Націо­нальний банк України використовує ліміт залишку готівки в ка­сах підприємств (організацій, установ).

Відповідно до Порядку ведення касових операцій у націо­нальній валюті в Україні усі суб'єкти розрахункових відносин, які мають рахунки в установах банків, зобов'язані зберігати свої кошти на цих рахунках.

Наприкінці кожного дня підприємства, організації та установи можуть залишати в своїх касах готівку лише в межах ліміту. Ліміт залишку готівки в касі встановлюється щорічно протягом пер­шого кварталу. У разі звернення протягом року клієнта (або з іні­ціативи банку) щодо перегляду ліміту каси і поданні ним відпо­відного документа — заявки-розрахунку остання має бути розг­лянута банком, і за умови її обгрунтованості встановлений раніше ліміт каси переглядається.

Ліміт залишку готівки в касі для кожного підприємства (не­залежно від того, перебуває чи не перебуває воно на самостійно­му балансі) встановлюється комерційними банками за місцем відкриття основного поточного рахунку з огляду на режим та специфіку роботи підприємства, його віддаленості від установи банку, розміру касових оборотів, встановлених строків і порядку здавання касової виручки (надходжень) та графіка заїзду інкаса­торів.

Усю готівку понад встановлені ліміти залишку готівки в касі підприємства зобов'язані здавати у порядку і в строки, встанов­лені установою банку для зарахування їх на рахунки. У разі, як­що ліміт залишку готівки в касі підприємства взагалі не встанов­лено, то вся наявна готівка його в касі наприкінці дня має бути здана до банку.

Для підприємств і організацій, які мають постійну грошову виручку і зобов'язані здавати її до банку або на пошту щоденно наприкінці робочого дня, ліміт залишку готівки в касі встанов­люється в розмірах, необхідних для забезпечення нормальної ро­боти вранці наступного дня. Для виробничих підприємств, а та­кож для організацій і установ, які не мають постійної грошової виручки і одержують готівку в банку, ліміти залишку каси вста­новлюються в межах середньоденного витрачання готівки, крім витрат на заробітну плату, допомоги за тимчасовою непрацез­датністю, стипендії, премії.

177

Колективні сільськогосподарські підприємства, колгоспи, сільськогосподарські кооперативи, селянські спілки (далі — ко­лективні сільськогосподарські підприємства) самостійно визна­чають обсяги готівки, що постійно знаходиться в їх касах, як це передбачено ст. 17 Закону України «Про колективне сільського­сподарське підприємство» з відповідним повідомленням у пер­шому кварталі кожного року обслуговуючих установ банків. Го­тівка понад визначені обсяги має здаватися ними до банків і вільно одержуватися у касах банків на цілі, зазначені у чеку.

Ліміт залишку готівки в касі не встановлюється селянським (фермерським) господарствам, які займаються суто вироб­ництвом, переробкою та реалізацією сільськогосподарської про­дукції, а також фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності.

Підприємства, виконавчі органи селищних, міських та район­них у містах рад мають право зберігати протягом трьох робочих днів понад встановлений ліміт у касах готівку, що одержана у бан­ку для виплати заробітної плати, заохочень, допомог усіх видів, компенсацій, пенсій, стипендій, коштів на відрядження, дивіден­дів; колективні сільськогосподарські підприємства, підриємства залізничного транспорту та морські порти для проведення таких виплат працівникам віддалених підрозділів, виконавчі органи сільських рад — протягом п'яти робочих днів, включаючи день одержання готівки в установі банку. Після закінчення цього строку суми готівки, не використані за призначенням, мають бу­ти повернуті до банку не пізніше наступного робочого дня.

Для встановлення лімітів залишків готівки в касах установи банків одержують заявку-розрахунок від підприємств, організа­цій і установ встановленої форми. Поряд з лімітом залишку го­тівки в касі підприємством плануються і банком затверджують­ся порядок та строки здавання виручки до банку.

Готівкова виручка підприємств та індивідуальних підприємців може використовуватись ними для забезпечення господарських потреб (за винятком випадків, коли вони мають заборгованість, за наявності якої виплати, пов'язані з оплатою праці, здійсню­ються виключно за рахунок коштів, одержаних в установах бан­ків). Виручка підприємств та індивідуальних підприємців, які не мають податкової заборгованості, може використовуватися ними і на виплату заробітної плати, заохочень, допомог усіх видів, компенсацій.

Видача готівки під звіт проводиться з кас підприємств за умо­ви повного звіту конкретної підзвітної особи за раніше видани­ми під звіт сумами. Особи, які одержали готівку під звіт, зобо­в'язані подати звіт Про витрачені суми до бухгалтерії. Готівка, видана під звіт на відрядження, але не витрачена, має бути по­вернута до каси підприємства не пізніше трьох робочих днів піс­ля закінчення відрядження, на закупівлю сільськогосподарської продукції та заготівлю вторинної сировини і металобрухту — протягом 10 робочих днів з дня видачі готівки під звіт, на всі

178

інші виробничі (господарські) потреби — наступного робочого дня після видачі її під звіт. Якщо з каси підприємства його пра­цівнику одночасно видана готівка на відрядження та кошти під звіт для вирішення у цьому відрядженні виробничих чи госпо­дарських питань, то підзвітна особа, незалежно від строку відря­дження, протягом трьох робочих днів після повернення з відря­дження повинна подати до бухгалтерії підприємства одночасно звіт про суму, що була їй видана для вирішення виробничих (гос­подарських) питань, та авансовий звіт про витрачені кошти без­посередньо на відрядження.

Організація касових операцій на підприємстві регламентуєть­ся розділом 2 Порядку ведення касових операцій у національній валюті в Україні. Касові операції оформляються документами, типові форми яких затверджено наказом Міністерства статисти­ки України за № 51 від 15 лютого 1996 р., і мають застосовува­тися на всіх підприємствах, незалежно від їх відомчої підпоряд­кованості і форми власності.

Прийом, зберігання і витрачання готівки підприємствами здійснюється через касу.

Касові операції на підприємстві проводить касир, який несе повну матеріальну відповідальність за збереження готівки і за можливі втрати у зв'язку з неправильним збереженням ціннос­тей. Касир — службова особа, яка безпосередньо виконує касові операції. Після видання наказу про призначення касира на ро­боту керівник підприємства зобов'язаний ознайомити його з По­рядком ведення касових операцій у національній валюті в Украї­ні, після чого з касиром укладається договір на повну матеріаль­ну відповідальність. Касир не має права передовіряти виконання своєї роботи будь-яким іншим особам.

Приймання готівки касою підприємства проводиться за при­бутковими касовими ордерами (ф. КО-1), підписаними головним бухгалтером або особою, ним уповноваженою. Видача готівки проводиться за видатковими касовими ордерами (ф. КО-2) або за належно оформленими платіжними відомостями. Документи на видачу грошей мають бути підписані керівником і головним бух­галтером підприємства або особами, ними уповноваженими. До видаткових ордерів можуть долучатися заявки на видачу грошей, рахунки тощо. Якщо на доданих до видаткових касових ордерів документах є дозвільний напис керівника підприємства, то підпис керівника на видаткових касових ордерах не обов'язковий.

Касові ордери до передачі у касу реєструються бухгалтерією в журналі реєстрації прибуткових і видаткових касових ордерів.

Касир повинен видавати гроші тільки особі, зазначеній у ви­датковому ордері або документі, що його замінює. В окремих ви­падках можлива видача грошей за дорученням, оформленим у встановленому порядку.

Оплата праці, виплата допомог у зв'язку з тимчасовою непра­цездатністю, стипендій і премій здійснюється касиром за платіж­ними відомостями, без складання видаткового касового ордера

179

на кожного одержувача. Аналогічно може оформлятися також видача депонованих сум. Депонування коштів (лат. деропеге — відкладати, здавати на зберігання) — внесення грошових сум (на­приклад, невиплаченої заробітної плати, допомоги, стипендії) на збереження до установи банку, де підприємство має рахунок.

Приймання та облік готівки підприємствами торгівлі, гро­мадського харчування та послуг при здійсненні розрахунків з на­селенням проводиться із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів або товарно-касових книг. Порядок реєстрації та застосування ЕККА визначається Державною податковою адміні­страцією України.

Усі надходження і видачі готівки в національній валюті під­приємства враховують у касовій книзі, типова форма (КО-4) якої затверджена наказом Міністерства статистики України за № 51 від 15 лютого 1996 р.

Правила використання і ведення товарно-касової книги під­приємствами та індивідуальними підприємцями, а також поря­док здійснення контролю за дотриманням ними цих правил рег­ламентується Порядком реєстрації та ведення товарно-касової книги при розрахунках готівкою у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, затвердженим наказом Міністерства фі­нансів України і Міністерства статистики України за № 48/53 від 25 лютого 1997 р., зареєстрованим у Міністерстві юстиції Украї­ни за № 123/1926 від 14 квітня 1997 р.

Касова книга — це книга встановленої форми, яка застосову­ється для обліку руху грошей у касі, в якій фіксуються операції з готівкою.

Кожне підприємство, що має касу, веде тільки одну касову книгу, яка має бути пронумерована, прошнурована і скріплена сургучною або мастичною печаткою. Кількість аркушів у касовій книзі засвідчується підписами керівника і головного бухгалтера цього підприємства.

У разі, якщо підприємства — юридичні особи мають відо­кремлені підрозділи, які здійснюють касові операції з готівкою і які розташовані окремо від юридичної особи, то незалежно від того, чи мають ці підрозділи самостійний баланс чи ні, з метою повного врахування здійснюваних касових оборотів ці підрозділи мають також вести касову книгу, яка оформляється за взірцем касової книги підприємства і видається цим підрозділам.

Записи в касовій книзі ведуться у двох примірниках; другі примірники аркушів мають бути відривними, вони є звітом ка­сира.

Контроль за правилами ведення касової книги покладається на головного бухгалтера підприємства.

Кожне підприємство для здійснення розрахунків готівкою повинно мати касу. Касою називається спеціально обладнане, ізольоване приміщення, призначене для приймання, видачі і тимчасового зберігання готівки. Керівник підприємства зобов'я-

180

заний обладнати касу і забезпечити зберігання грошей у примі­щенні каси, а також під час доставки їх з установи банку та здачі до установи банку і несе за це відповідальність у встановленому законодавством порядку.

Приміщення каси має бути ізольоване, а двері до каси під час здійснення операцій — замкнуті зсередини. Доступ до приміщен­ня каси особам, які не причетні до її роботи, забороняється.

Уся готівка і цінні папери на підприємствах зберігаються, як правило, у вогнетривких металевих шафах. Зберігання в касі го­тівки та інших цінностей, що не належать даному підприємству, забороняється.

Банки укладають з підприємствами договори на касове (роз­рахунково-касове) обслуговування.

Касове обслуговування банком підприємств включає два ос­новних види операцій:

— переведення в готівку платіжних коштів шляхом списання коштів з розрахункового рахунка підприємства і видача йому відповідної суми готівкою;

— переведення готівки у безготівкові платіжні кошти — зараху­вання на рахунки коштів, одержаних від підприємства готів­кою.

Установа банку забезпечує прийом готівки від підприємства і вчасне зарахування її на його рахунок. Банк за наявності ліцензії на здійснення інкасації організовує збір інкасаторами грошової виручки підприємства.

Видача готівки з установ банків здійснюється за грошовими чеками та іншими документами.

Грошовий чек — письмове розпорядження підприємства — влас­ника рахунку установі банку, яка обслуговує його, видати готівкою певну суму грошей уповноваженим особам — касирам. Гроші вида­ються особі, яка зазначена в грошовому чеку, під її підпис на звороті чека. Крім інших реквізитів, у грошовому чеку клієнт за­значає, з якою метою він одержує готівку. Чек дійсний протягом 10 днів, не рахуючи дня його видачі. Ніякі виправлення у тексті чека неприпустимі, якщо вони є, то чек недійсний.

Готівка має забезпечувати поточні потреби банку в грошах для готівкових виплат — видачі грошей з рахунків, розміну гро­шей, надання позик у готівковьій грошовій формі, оплати ви­датків банку, виплати заробітної плати банківським службовцям тощог Банк повинен мати такий запас купюр і монет, щоб задо­вольнити вимоги клієнтів.

Для касової роботи в банку організовується спеціальне при­міщення для збереження коштів — грошове сховище.

Касова робота комерційного банку передбачає: касове обслу­говування клієнтів, перевезення грошових знаків, їх збереження, визначення платоспроможності грошових знаків, заміну пошко­джених і вилучення зношених банкнот тощо.

181

В установах банків безпосередня касова робота виконується відділом касових операцій, відділом грошового обігу, операцій­ним відділом, підрозділом інкасації.

Касові приміщення в установах банку мають бути ізольовані і обладнані таким чином, щоб була виключена будь-яка можли­вість спостереження і вивчення сторонніми особами розташуван­ня грошових сховищ та приміщень касового вузла. Дя* перера­хунку грошових купюр і монет каса банку має бути оснащена лічильно-грошовими і лічильно-підсумовуючими машинами, пресами для в'язання грошей тощо.

Важливою ділянкою касової роботи в установах банку є фор­мування і пакування грошових білетів і монет. У всіх банках України застосовується єдиний порядок формування готівки. Кожні 100 листів грошових білетів одного номіналу формуються в корінці і обандеролюються. Бандеролі для пакування банкнот повинні мати такі реквізити: штамп з найменуванням установи банку, сума і кількість листків вкладення, номінал банкноти, да­та упаковки, підпис та іменний штамп (код) касира, який про­водив сортування і перерахування банкнот. На бандеролях зно­шених білетів, крім того, проставляються штампи «зношені» і найменування установи банку, яка відправляє ці пачки в Цен-ральне сховище при Національному банку України.

Придатна до обігу монета розфасовується касирами в пакети за номіналом. Пакети з монетою одного номіналу пакуються в стандартні мішки.

Кожного дня в установі банку підбиваються підсумки касо­вої роботи. Після звірки касових оборотів з касовими журнала­ми операційних працівників касири здають завідувачу каси сфор­мовані в установленому порядку залишки грошей, які в них є, разом із касовими документами.

Ревізія грошових білетів, монет та інших цінностей, які зна­ходяться в грошових сховищах і касах установ банків, а також перевірка порядку їх зберігання проводяться: за розпорядженням керівника установи банку не рідше одного разу на півріччя, та щорічно за станом на,1 січня нового року, а також при зміні ке­рівника, головного бухгалтера або завідувача каси; за тимчасової зміни службових осіб, відповідальних за схоронність цінностей.

Видача готівки підприємствам (організаціям, установам) має забезпечуватися установами банків насамперед за рахунок поточ­них надходжень грошей до каси банку. Якщо поточних над~ ходжень недостатньо для покриття видатків, установи банків звертаються до територіальних управлінь Національного банку України за підкріпленням операційної каси.

Установи комерційних банків укладають з територіальними управліннями Національного банку України договір про здійснен­ня касового обслуговування банку. Головним предметом цього до­говору є регламентація порядку підкріплення операційної каси установи банку, здачі готівки операційної каси установи банку

182

до оборотної каси управління Національного банку України та оплата послуг касового обслуговування.

Установи Національного банку України при підкріпленні ко­мерційних банків встановлюють плату за касове обслуговування відповідно до тарифів банківських послуг, затверджених поста­новою Правління Національного банку України за № 381 від 17 листопада 1997 р, «Про внесення змін і доповнень до поста­нови Правління Національного банку України за № 147 від 12 травня 1997 р. «Про затвердження Переліку і Тарифів бан­ківських послуг, що надаються установами та регіональними уп­равліннями Національного банку України за операціями (послу­гами), пов'язаними з діяльністю клієнтів і банків-кореспонден-тів, Національного банку України».

Національний банк України витрати на касове обслуговуван­ня бюджетних організацій, військових частин і видачу готівки комерційним банкам для виплати пенсій через підприємства зв'язку передбачає у власному кошторисі витрат на відповідний рік централізовано. Установи Національного банку України у зв'язку з цим такі операції здійснюють безкоштовно.

Плата з комерційних банків, що здають в установи Націо­нального банку надлишки кас, зношені банкноти і банкноти, що вилучаються з обігу, не стягується. Комерційні банки також не стягують плати за приймання готівки від клієнтів.

У разі постійного здавання комерційними банками надлиш­ків готівки (банки, які мають сальдо операцій з вилученням го­тівки з обігу) Національний банк в межах зданих сум видає під­кріплення готівкою комерційним банкам безкоштовно.

Підкріплення комерційних банків розмінною монетою неза­лежно від сум здійснюється безкоштовно.

Обмін зношених, пошкоджених банкнот та монет на платіжні проводиться банками безкоштовно.

Підкріплення операційних кас установ банків і здача надлиш­ків готівки проводяться з одночасним відображенням цих опе­рацій (списанням і зарахуванням коштів) на кореспондентських рахунках. При касовому підкріпленні установа банку надсилає до операційного відділу відповідного управління Національного банку України платіжне доручення для сплати готівки з корес­пондентського рахунку.

8.3. Контроль за дотриманням касової дисципліни та відповідальність за н порушення

Дотримання підприємствами і організаціями вимог чинних нормативних актів з питань готівкового обігу та порядку веден­ня касових операцій забезпечується організацією відповідного контролю. Так, відповідно до Інструкції № 4 про організацію ро­боти з готівкового обігу установами банків України, затвердже­ної постановою Правління Національного банку України за № 149 від 20 червня 1995 р. (у редакції постанови Правління На-

183

ціонального банку України за № 335 від 13 жовтня 1997 р.) ус­танови банків не менш як один раз на два роки згідно з рішен­ням керівника установи банку перевіряють дотримання касової дисципліни на всіх підприємствах, які вони обслуговують, неза­лежно від форм власності, і мають право одержувати від них дані про їх касові обороти за джерелами надходжень і цільовим при­значенням витрачання грошей.

Додержання вимог нормативних актів з питань готівкового обі­гу та порядку ведення касових операцій в Україні контролюється також органами Державної податкової адміністрації України і фі­нансовими органами, Державною контрольно-ревізійною службою України, органами Міністерства внутрішніх справ України.

При перевірці касової дисципліни з'ясовуються:

а) наявність встановленого ліміту залишку готівки в касі.

Понадлімітні залишки готівки в касі підприємства визнача­ються прямим рахунком за кожний робочий день шляхом порів­няння залишку готівки в касі суб'єкта господарювання на кінець дня з встановленим йому обслуговуючою установою банку лімі­том залишку готівки в касі, незалежно від того, здійснювалися в цей день касові обороти (надходження і витрати готівки) чи ні.

Готівка, що видана під звіт, але за якихось причин не витра­чена (частково або в повній сумі) має бути повернена до каси підприємства одночасно з авансовим звітом не пізніше наступ­ного робочого дня після видачі її під звіт (за відрядженнями — не пізніше трьох робочих днів після повернення з відрядження, на закупівлю сільськогосподарської продукції та заготівлю вто­ринної сировини і металобрухту — не пізніше 10 робочих днів з дня її видачі під звіт).

За перевищення встановлених строків використання виданої під звіт готівки, за видачу готівкових коштів під звіт без повно­го звітування щодо раніше виданих коштів, за витрачання готів­ки з виручки на виплати, пов'язані з оплатою праці за наявності податкової заборгованості, а також у разі витрачання підприєм­ствами та індивідуальними підприємцями одержаних в установах банку готівкових коштів не за цільовим призначенням та неодер­жання ними при здійсненні готівкового платежу від їх одержува­ча платіжного документа до них застосовуються фінансові санк­ції згідно з чинним законодавством.

У разі здійснення підприємствами (індивідуальними підпри­ємцями) готівкових розрахунків із іншими підприємствами (ін­дивідуальними підприємцями) понад встановлену граничну суму (З тис. грн.) кошти в розмірі перевищення зазначеної суми роз­рахунково додаються: до фактичних залишків готівки в касі плат­ника того дня, коли, було здійснено таку операцію, з подальшим порівнянням одержаної суми із затвердженим лімітом каси;

б) повнота оприбуткування готівки, одержаної з каси банку;

в) відповідність записів касової книги підприємства про суми, одержані з банку і здані до банку, даним банку. У разі роз-

184

ходження між даними банку і записами в касовій книзі з'ясо­вуються причини цих розходжень. При встановленні пору­шень, що можуть бути пов'язані із зловживаннями, установи банків зобов'язані негайно передати матеріали до правоохо­ронних органів;

г) забезпечення щоденного додержання встановлених банком лімітів залишків готівки в касі, строків і порядку здавання грошової виручки, своєчасність повернення до банку не витрачених у встановлений строк сум заробітної плати, допомог, стипен­дій, винагород та інших сум. У разі виявлення порушень з'я­совується, протягом якого часу і яка сума не здавалася до банку і з якої причини, коли і на яку суму мало місце пере­вищення ліміту залишку готівки в касі за період, що переві­ряється;

д) правильність витрачання готівки, що одержана в банку, на ці­лі, зазначені в чеку; правомірність витрачання готівки з ви­ручки;

є) витрачання готівки з виручки на виплати, пов'язані з оплатою праці, тими підприємствами, що мають податкову заборго­ваність на цілі, зазначені в чеку; правомірність витрачання готівки з виручки;

є) правильність ведення касової книги та своєчасність і повнота обліку в ній надходжень і видачі готівки.

Результати перевірки оформляються актом із доданням до нього довідки, де відображається стан надходжень готівки до кас підприємств, що перевіряються, і її витрачання за період, що пе­ревіряється. Акт і довідка підписуються керівником, головним (старшим) бухгалтером підприємства і представником банку.

У разі виявлення порушень відповідні примірники актів пе­ревірок мають бути передані до органів державної податкової служби або правоохоронних органів для застосування до поруш­ників відповідних заходів впливу, передбачених чинним законо­давством.

Відповідно до Порядку ведення касових операцій у національ­ній валюті України, затвердженого постановою Правління Націо­нального банку України за № 21 від 2 лютого 1995 р. (у редакції постанови Правління Національного банку України за № 334 від 13 жовтня 1997 р.), у строки, встановлені керівником підприєм­ства, але не рідше одного разу на квартал, на кожному підприєм­стві проводиться раптова ревізія каси з покупюрним перерахуван­ням усіх грошей і перевіркою інших цінностей, що знаходяться в касі. Залишок готівки в касі звіряється з даними обліку за касо­вою книгою. Для проведення ревізії каси наказом керівника під­приємства призначається комісія, яка складає акт. У разі вияв­лення ревізією нестачі або лишку цінностей у касі в акті зазна­чається сума нестачі або лишку і причини її виникнення.

Засновники підприємств, вищі організації (у разі їх наявнос­ті), а також аудитори (аудиторські фірми) відповідно до укладе-

185

них угод під час проведення документальних ревізій на всіх під­відомчих підприємствах в обов'язковому порядку проводять реві­зію каси і перевіряють дотримання касової дисципліни. Під час проведення ревізій особлива увага має надаватися питанню за­безпечення схоронності грошей і цінностей.

У господарських товариствах, де це передбачено їх статутом, такі ревізії проводяться ревізійними комісіями.

Перевірки касової дисципліни здійснюються органами дер­жавної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, Міністерства внутрішніх справ України, фінансовими органами та установами банків.

Відповідальність за додержання касової дисципліни поклада­ється на керівників підприємств, головних бухгалтерів, керівни­ків фінансових служб і касирів.

Порядок ведення касових операцій в установах банків, які здійснюють касове обслуговування клієнтів, встановлений Інст­рукцією № 1 з організації емісійно-касової роботи в установах банків України, затвердженою постановою Правління Націо­нального банку України за № 129 від 7 липня 1994 р.

З метою поліпшення стану готівкового обігу, запобігання зло­вживанням під час здійснення операцій з готівкою, приховуван­ня доходів в Україні застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу за порушення норм з регулювання обігу готівки. В ос­нові цих санкцій — принцип забезпечення єдиного державного підходу до встановлення відповідальності суб'єктів господарю­вання за порушення касової дисципліни і норм готівкового обігу. Так, відповідно до Указу Президента України «Про застосуван­ня штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» за № 436/95 від 12 червня 1995 р. застосовуються штрафні санкції. Для наочності відобразимо це у вигляді схеми (див. схему 1).

Штрафні санкції за порушення норм регулювання обігу го­тівки застосовуються до юридичних осіб усіх форм власності, а також до фізичних осіб — громадян України, іноземних грома­дян, осіб без громадянства, які є суб'єктами підприємницької діяльності, органами державної податкової служби на підставі матеріалів проведених ними перевірок, подань комерційних бан­ків, державної контрольно-ревізійної служби, органів Міністер­ства внутрішніх справ України, Національного банку України у встановленому законодавством порядку.

Порядок лімітування готівки та організація контролю за його додержанням визначається Національним банком України.

Штрафи, що передбачені Указом Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулю­вання обігу готівки» за № 436/95 від 12 червня 1995 р., стягують­ся до Державного бюджету України.

Контроль за додержанням вимог цього Указу юридичними особами, крім комерційних банків, і фізичними особами — су-

186

б'єктами підприємницької діяльності здійснюють комерційні банки, органи державної податкової служби в Україні, державної контрольно-ревізійної служби та Міністерства внутрішніх справ України.

У розмірі сплачених коштів

У розмірі здійснених виплат

За проведення готівкових розрахунків без подання одержувачем коштів платіж­ного документа (товарного або касового чека, квитанції до прибуткового ордера, ін­шого письмового докумен­та), який би підтверджував сплату покупцем готівкових коштів

За витрачання готівки з ви­ручки, одержаної від реаліза­ції продукції (робіт, послуг) та інших касових надход­жень, на виплату заробітної плати, матеріального заохо­чення, допомог усіх видів, компенсацій за наявності податкової заборгованості

За перевищення встановлених строків використання вида­ної під звіт готівки, а також за видачу го­тівкових коштів під звіт без повного зві­тування щодо раніше виданих коштів

У розмірі 25 відсотків виданих під звіт сум

За використання одержаних в установі банку коштів не за цільовим призначен­ням

У розмірі витраченої готівки

За перевищення встановле­них лімітів залишку готівки в касі

За неоприбуткування (не­повне оприбуткування) у ка­сах готівки

У двократному розмірі суми виявленої понадлімітної готівки за кожний день

У п'ятикратному розмірі неоприбуткованої суми

Схема 1. Фінансові санкції у вигляді штрафу

Контроль за додержанням вимог Указу комерційними банка­ми здійснює Національний банк України.

187

Крім того ст. 164² Кодексу України про адміністративні пра­вопорушення (далі — КпАП України) передбачає відповідальність посадових осіб за: приховування в обліку валютних та інших доходів, непродуктивних витрат і збитків; відсутність бухгалтерсь­кого обліку або ведення його з порушенням установленого по­рядку; внесення неправдивих даних до бухгалтерської або статис­тичної звітності; несвоєчасне або неякісне проведення інвентари­зацій грошових коштів і матеріальних цінностей; порушення правил ведення касових операцій; перешкоджання працівникам державної контрольно-ревізійної служби у проведенні ревізій та перевірок; невжиття заходів щодо відшкодування з винних осіб збитків від недостач, розтрат, крадіжок і безгосподарності у ви­гляді штрафу від восьми до п'ятнадцяти неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян. Вчинення цих дій особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за одне з зазна­чених правопорушень, тягне за собою накладення штрафу від де­сяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Справи про зазначені адміністративні правопорушення роз­глядаються органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні. Від її імені розглядати справи про адміністративні пра­вопорушення і накладати адміністративні стягнення мають пра­во: начальник Головного контрольно-ревізійного управління України та його заступники, начальники контрольно-ревізійних управлінь в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та їх заступники ( ст. 234^і КпАП України).

Відповідальні особи торговельних підприємств усіх форм власності, що здійснюють реалізацію товарів за готівку, несуть адміністративну відповідальність відповідно до статті 164⁴ КпАП України за здавання виторгу з порушенням термінів, установле­них правилами розрахунків і ведення касових операцій, у вигляді штрафу від сімнадцяти до вісімдесяти восьми неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Вчинення цих дій особою повторно протягом року після накладення адміністративного стягнення за це порушення тягне за собою накладення штрафу від сорока трьох до ста сімдесяти п'яти неоподатковуваних мінімумів дохо­дів громадян.

Справи про ці правопорушення розглядаються органами внутрішніх справ України. Від їх імені розглядати справи про ад­міністративні правопорушення і накладати адміністративні стяг­нення мають право начальники органів внутрішніх справ та їх заступники (ст. 222 КпАП України).

Без належної касової дисципліни неможливе нормальне здій­снення готівкового грошового обігу. Виконання всіма суб'єкта­ми підприємницької діяльності встановлених правил здійснення операцій з готівкою — правил її зберігання, інкасації, витрачан­ня за призначенням тощо — необхідна передумова ефективного реформування національної грошової системи.

Література

1. Костюченко О. А. Банківське право. — К., 1998.

2. Вступ до банківської справи / За ред. М. І. Савлук. — К., 1998.

3. Національний банк і грошово-кредитна політика / За ред. А. М. Мороза, М. Ф. Пуховкіної. — К., 1999.

4. Основи банковского дела / Под ред. А. Н. Мороза. — К., 1994.

5. Фінансове право / За ред. Л. Н. Воронової, Д. А. Бекерської. — К., 1995.

6. Финансовое право / Под ред. О. Н. Горбуновой. — М., 1996.

7. Цивільне право / За ред. О. А. Підопригори, Д. В. Бобрової. -К., 1995.

189

Розділ 9

Правове регулювання ринку цінних паперів в Україні

^ Місцеіструктураринкуціннихпаперів уфінансовійсистеміУкраїни

^ Видиціннихпаперівтаїхкласифікація

^ Операціїкомерційнихбанківзвекселями

^ Державно-правоверегулюванняринкуцінних паперів

^ Банки-суб'єктифондовогоринку

9.1. Місце і структура ринку цінних паперів у фінансовій системі України

Розвиток економіки країни постійно потребує мобілізації, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів. Цей процес здій­снюється, як правило, на ринку фінансових ресурсів. Водночас ринок фінансових ресурсів — це загальна назва системи ринків, що зосереджують попит і пропозицію на різні за своїм характе­ром платіжні засоби.

Ринок фінансових ресурсів об'єднує три складові частини: кредитний ринок, валютний ринок і ринок цінних паперів. Кож­на з цих складових частин синтезує в собі певну групу ринкових відносин, що взаємопов'язані в межах загальної системи.

Кредитний ринок — це механізм відносин між юридичними осо­бами, які потребують коштів для свого розвитку, з одного боку, та організаціями і громадянами, які можуть надати такі кошти, — з другого.

Цей ринок виконує кілька головних функцій. До них нале­жить, по-перше, об'єднання дрібних, відокремлених заощаджень населення, державних органів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створення потужних грошових фондів. По-друге, трансформація цих коштів у позиковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування капіталовкладень сфери матері­ального виробництва економіки країни. По-третє, надання кре­диту державним органам і населенню для вирішення таких важ­ливих завдань, як покриття державного дефіциту, фінансування житлового будівництва тощо.

Таким чином, кредитний ринок дає змогу здійснювати нагро­мадження, обіг, розподіл і перерозподіл позикового капіталу між сферами національної економіки.

Водночас кредитний ринок — це синтез ринків різноманітних платіжних засобів. Кредитні угоди опосередковуються кредитни-

190

ми інститутами (комерційними банками або іншими установа­ми), які беруть у борг, і навпаки, надають грошові позики, а та­кож інвестиційними чи аналогічними організаціями, котрі забез­печують випуск і обіг боргових зобов'язань, що реалізуються на специфічному ринку цінних паперів. Таким чином, у межах кре­дитного ринку розрізняють ринок грошових ресурсів (готівки) та ринок боргових зобов 'язань.

Валютний ринокВалютний ринок — це механізм встановлення правових та еконо-

мічних відносин між споживачами та продавцями валюти. Попит на іноземну валюту відбиває міру залежності національної економіки від імпорту і зумовлюється конвертованістю тієї чи іншої валюти.

Конвертованість Конвертованість — це гарантована спроможність грошової одиниці вільно обмінюватись на інші валюти. За умови повної конвертова-ності будь-яка фізична особа може фактично без перепон брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, вільно продавати, купу­вати та обмінювати національну валюту на іноземну відповідно до ринкового курсу без обмежень чи втручання держави.

Ринок ціннихРинок цінних паперів охоплює частину кредитного ринку (зо-

паперів: _крема, ринок позикових боргових інструментів, або ринок бор-

['в^ЛииЯийгових зобов'язань) і повністю ринок інструментів власності. Цей

біржовийринок інтегрує операції щодо випуску та обігу боргових шстру-

і позабіржовий ментів, інструментів власності, а також їх похідних. До боргових

інструментів належать передусім облігації, векселі, сертифікати.

До інструментів власності — всі види акцій, а до їх похідних — оп-

ціони, ф'ючерси та інші аналогічні цінні папери.

Таким чином, ринок інструментів позики як елемент кредит­ного ринку є сферою відносин, що стосуються позикового капі­талу, тоді як ринок інструментів власності стосується відносин щодо власного капіталу, тобто пайових внесків у статутних фон­дах підприємств.

Ринок цінних паперів умовно поділяють на первинний і вторин­ний, біржовий і позабіржовий [4, 22].

Первинний ринок — це ринок перших і повторних емісій (випус­ків) цінних паперів, на якому здійснюється їх початкове розміщен­ня серед інвесторів.

Межі первинного ринку фактично обмежуються найпершим актом купівлі-продажу того чи іншого цінного папера. На цій стадії емітент (організація, що випустила цінні папери) передає майнові права на свою власність (частину власності) іншим осо­бам, одержуючи грошові кошти для інвестицій.

Як правило, більшість цінних паперів (отже, і майнові права, що в них виражені) згодом переходять від одного власника до ін­шого — відбувається подальша їх купівля-продаж, інші операції, що залежать від кон'юнктури ринку і в свою чергу впливають на неї. Іншими словами, цінні папери надходять у обіг. Обіг цінних паперів — це прерогатива вторинного ринку.

Одне із найважливіших завдань первинного ринку полягає в тому, щоб звести до мінімуму ризик інвестора. На це спрямовані

191

вимоги щодо опублікування інформації про емітента, підготовки проспекту емісії, реєстрації цінних паперів та відповідних даних у фінансових органах тощо.

Головною метою вторинного ринку є забезпечення ліквідності цінних паперів, тобто створення умов для найширшої торгівлі ними.

Біржовий ринок нерозривно пов'язаний з поняттям фондової біржі. Практично ці терміни — тотожні. Під ними розуміють ри­нок з найвищим рівнем організації (як правило, вторинний), що максимально сприяє підвищенню мобільності капіталу та фор­муванню реальних ринкових цін на фінансові вклади, які пере­бувають в обігу.

Позабіржовий ринок охоплює операції з цінними паперами поза біржою. У більшості випадків на цьому ринку відбувається первинне розміщення, а також перепродаж цінних паперів тих емітентів, які не бажають чи з об'єктивних причин не можуть ви­ставляти свої активи на біржу.

9.2. Цінні папери: класифікація, види

В умовах становлення ринкової економіки широкого застосу­вання в господарській діяльності суб'єктів підприємницької ді­яльності набувають цінні папери. Спектр їх використання — як господарський оборот у межах України, так і сфера зовнішньо­економічної діяльності. Цінні папери можуть бути використані для проведення розрахунків, а також для забезпечення (напри­клад, застави) платежів і кредитів.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про цінні папери і фон­дову біржу» від 18 червня 1991 р. зі змінами та доповненнями цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право воло­діння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, ви­плату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можли­вість передачі грошових або інших прав, що випливають з цих доку­ментів, іншим особам.

Цінний папір є специфічним товаром. Як і будь-який товар, він має споживчу вартість і ціну. Споживча вартість цінного па­пера полягає в тому, що вона приносить прибуток у вигляді ди­відендів, відсотків чи певного майна.

Ціна, за якою цінний папір перебуває в обігу на ринку, на­зивається курсовою ціною. Курси цінних паперів є досить ди­намічними, змінними і, як правило, не збігаються з їх номі­налом.

Цінний папір відрізняється від інших документів тим, що він завжди є документом майнового характеру. Але на відміну від ін­ших документів, які фіксують певні права (боргові розписки, за­повіти, страхові поліси тощо), цінний папір може бути реалізо­ваний лише шляхом його пред'явлення. Іншими словами, цінний папір — це такий документ, пред'явлення якого обов'язкове для здійснення засвідченого ним майнового права.

192

Залежно від способу визначення уповноваженої особи цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника.

Іменний цінний папір — це документ, виписаний на ім'я кон­кретної особи, яка тільки і може здійснити закріплене цим па­пером право. Цінний папір на пред'явника не містить зазначення про конкретну особу, якій треба здійснити виконання. Будь-який держатель цінного папера є особою, уповноваженою на здій­снення закріпленого цим папером права.

Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено законом або якщо в них спеціально не зазначено, що вони не підлягають пе­редачі, передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід права за цінним папером до ін­шої особи). Цінні папери на пред'явника обертаються вільно.

Цінний папір має бути складений у визначеній законом фор­мі і повинен мати всі необхідні реквізити, перелік яких встанов­люється законодавством. Поліграфічне виконання бланків цін­них паперів (папір, спосіб друку, засоби захисту) має відповіда­ти встановленим вимогам.

Водночас слід мати на увазі, що згідно з Указом Президента України «Про облік прав власності на іменні цінні папери та де­позитарну діяльність» від 25 травня 1994 р. № 247/94, зі змінами та доповненнями, встановлено, що випуск цінних паперів може здійснюватися як у паперовій, так і безпаперовій формі (у ви­гляді записів у електронних базах даних).

У цінному папері мають бути чітко визначені права володіння або відносини позики чи визначені ті юридичні можливості, на здійснення яких має право його законний власник. Як зазнача­лось, це може бути одержання доходу у вигляді дивідендів, від­сотків чи певного майна.

Цінні папери характеризуються також можливістю передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, ін­шим особам. Способи передачі та можливі обмеження щодо неї залежать від виду цінного папера і можуть бути різними — від вільного обігу до повного індосаменту або до заборони передачі іншим особам.

Здійснення права, засвідченого або передбаченого цінним па­пером, можливе лише шляхом пред'явлення останнього. Тому втрата цінного папера, за загальним правилом, зумовлює немож­ливість реалізувати втілене в ньому право. Водночас Закон «Про цінні папери і фондову біржу» передбачає можливість відновлен­ня іменних цінних паперів. Відновлення втрачених іменних цін­них паперів проводиться державними органами, підприємствами, установами, організаціями, що випустили ці папери.

Особа, яка втратила цінний папір на пред'явника, може в по­рядку, встановленому ст. 276—284 Цивільно-процесуального ко­дексу України, просити суд визнати цей папір недійсним і від­новити її права на нього. Заява подається до районного суду за місцем знаходження установи, що видала цінний папір на

193

пред'явника. Розглянувши справу, і за наявності законних під­став, суд виносить ріщення про недійсність втраченого цінного папера. Це рішення є підставою для видачі заявникові цінного папера замість визнаного недійсним.

Відповідно до ст. З Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» в Україні можуть випускатисй і обертатися такі види цінних паперів: акції; облігації внутрішніх республікансь­ких і місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобо­в'язання України; ощадні сертифікати; векселі; приватизаційні папери.

Акції

Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвід­чує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в цьому товаристві та право на участь в уп­равлінні ним, дає право його власникові на одержання частини при­бутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Акції поділяють на види, правова суть яких полягає в тому, що акції одного виду дають їх власникам однакове за обсягом право майнової участі в акціонерному товаристві. За ознакою класу акції поділяють на привілейовані і прості. Залежно від пе­редбачених статутами товариств обмежень прав відчуження роз­різняють також іменні акції і акції на пред'явника.

Прості іменні акції — акції з рівними правами участі акціонерів, імена яких входять до обов'язкових реквізитів акцій. Власниками простих іменних акцій є, як правило, громадяни, які в принципі вільно розпоряджаються ними (продають, передають, дарують, обмінюють, відчужують іншим способом), але з додержанням певних правил. Так, обіг іменної акції фіксується у книзі реєст­рації акцій, що ведеться товариством. У ній зазначаються відо­мості про кожну іменну акцію, включаючи відомості про влас­ника, час придбання акції, а також про кількість таких акцій у кожного з акціонерів.

Статутами акціонерних товариств і бланками акцій визнача­ються іменні акції, які підлягають вільному відчуженню іншим особам, і ті, що не підлягають цьому. Якщо в акції спеціально не зазначено, що вона не підлягає передачі, така акція пере­дається шляхом повного індосаменту.

Акції на пред'явника обертаються вільно, тобто без індоса-ментних процедур. Акціонерне товариство у книзі реєстрації ак­цій фіксує лише загальну кількість акцій на пред'явника.

Привілейовані акції — це акції з пільговими правами майнової участі. Власники таких акцій мають певні майнові привілеї і не­суть менший ризик порівняно з простими акціонерами. Приві­леєм є насамперед переважне право на одержання дивідендів. Річний розмір дивіденда фіксується у відсотках номінальної вар­тості акції і виплачується у розмірі, зазначеному в ній, незалеж­но від розміру одержаного товариством прибутку у відповідно-

194

му році. Якщо прибутку відповідного року недостатньо, дивіденд ди за привілейованими акціями виплачуються за рахунок ре­зервного фонду. Водночас, якщо розмір дивідендів, що випла<-чуються акціонерам за простими акціями, перевищує розмір ди-рідендів за привілейованими акціями, власникам останніх може провадитися доплата до розміру дррщенш, виплачених іншим

аКЦІрНераМ..., ,>,.,'; '•.'".'.- .■;.;.'•!....,.'; ,і ;:,...>

Привілейовані акції дають їх власникові також переважне право на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного то­вариства в разі його ліквідації.

Оскільки власники привілейованих акцій ризикують менше, ніж власники простих акцій, вони мають обмежені управлінські права. За загальним правилом (якщо інше не передбачено стату­том акціонерного товариства), власники'привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством.

Привілейовані акції не можуть бути випущенні на суму, що перевищує 10 % статутного фонду акціонерного товариства.

Питання, строків і порядку виплати дивідендів належать до виключної компетенції загальних зборів акціонерного товарист­ва і не може бути передано іншим органам управління товарист­ва. Рішення про виплату дивідендів, належить до категорії пи­тань, які вимагають трьох четвертих голосів акціонерів (прий­мається простою більшістю за умови присутності акціонерів, які володіють понад 60 % акцій).

Підставою для виплати дивідендів є рішення про розподіл прибутку. Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» передбачена можливість виплати дивідендів від акцій за рахунок прибутку, який залишається після .виплати податків, інших обов'язкових платежів, відсотків за кредити банків і облігації. ,

Виплата дивідендів проводиться один раз на рік за підсумка* ми календарного року.

Облігації

Обдігадйя — це цінний папір? що засвідчує внесення її власником коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього, цінного папера в передбачений у ньому строк з ви-г платою фіксованих відсотків (якщо інше не передбачено умоваг ми випуску).

Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Громадяни придбавають облігації тільки за рахунок особис­тих коштів, а підприємства — за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та відсотків за бан­ківський, кредит.

В Україні випускаються облігації'таких видів:

— облігації.внутрішніх респуйійкадеькщ і місцевих позик;

— облігації підприємств.

Облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик випу­скаються на пред'явника. Рішення про іх випуск приймається Кабінетом Міністрів України і місцевими радами. У рішенні по­винні визначатися емітент, умови випуску і порядок розміщен­ня облігацій. Кошти, одержанні від реалізації зазначених обліга­цій, спрямовуються відповідно до державного і місцевих бюдже­тів, до позабюджетних фондів місцевих рад.

Облігації підприємств випускаються підприємствами усіх пе­редбачених законом форм власності, об'єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні. Рішення про випуск облігацій під­приємств приймається емітентом і оформляється протоколом, який повинен містити такі реквізити:

— найменування цінного папера — «облігація»;

— фірмове найменування і місцезнаходження емітента;

— фірмове найменування або ім'я покупця (для іменної облігації);

— номінальну вартість облігації;

— строки погашення, розмір і строки виплати відсотків (для від­соткових облігацій);

— місце і дату випуску;

— серію і номер облігації;

— підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це осо­би, печатку емітента.

Крім основної частини, до облігації може додаватися купон­ний лист на виплату відсотків.

Доход від облігацій усіх видів виплачується відповідно до умов їх випуску. Доход від облігацій цільових позик (відсоткових облігацій) не виплачується. Власникові такої облігації надається право на придбання відповідних товарів або послуг, під які ви­пущено позики.

Якщо ціна товару до моменту його одержання перевищувати­ме вартість облігації, то власник одержує товар за ціною, зазна­ченою в облігації, а при одержанні дешевшого товару — різни­цю між вартістю облігації та ціною товару.

За облігаціями підприємств доходи виплачуються за рахунок коштів, що залишилися після розрахунків з бюджетом і сплати інших обов'язкових платежів.

У разі невиконання чи несвоєчасного виконання емітентом зобов'язання з виплати доходів від відсоткових облігацій, надан­ня права придбання відповідних товарів або послуг за безвідсот-ковими (цільовими) облігаціями чи погашення зазначеної в облі­гації суми у визначений строк стягнення відповідних сум прова­диться примусово судом або арбітражним судом.

Порядок викупу облігацій усіх видів, крім цільових, визнача­ється при їх випуску.

196

Казначейські зобов'язання України — це вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах се­ред населення, засвідчують внесення їх власником коштів до бюдже­ту і дають право на одержання фінансового доходу.

Випускаються такі види казначейських зобов'язань:

— довгострокові — від 5 до 10 років;

— середньострокові — від 1 до 5 років;

— короткострокові — до одного року.

Рішення про випуск довгострокових і середньострокових каз­начейських зобов'язань приймається Кабінетом Міністрів Украї­ни. Рішення про випуск короткострокових казначейських зобо­в'язань приймається Міністерством фінансів України. У рішенні про випуск казначейських зобов'язань визначаються умови їх ви­пуску.

Порядок продажу казначейських зобов'язань встановлюється Міністерством фінансів України, виходячи з часу їх придбання.

Кошти від реалізації казначейських зобов'язань спрямову­ються на покриття поточних видатків державного бюджету.

Виплата доходу від казначейських зобов'язань та їх погашен­ня здійснюються відповідно до умов їх випуску, затверджених: за довгостроковими і середньостроковими зобов'язаннями — Кабі­нетом Міністрів України, за короткостроковими — Міністерст­вом фінансів України.

Ощадні сертифікати

Ощадні сертифікати — письмовий документ банку про депону­вання коштів, який засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Ощадні сертифікати можуть бути строковими (під певний дого­вірний відсоток на визначений строк) або до запитання. Законо­давством передбачається видача як іменних сертифікатів (обігу не підлягають, а їх продаж (відчужений) іншим особам є недій­сним), так і сертифікатів на пред'явники.

Доход від ощадних сертифікатів виплачується при пред'явг ленні останніх для оплати в банк, що їх випустив.

Якщо власник сертифіката вимагає повернення депонованих коштів по строковому сертифікату раніше обумовленого в ньому строку, то йому виплачується знижений відсоток, рівень якого визначається на договірних умовах при внесенні депозиту.

Приватизаційні папевн

Приватизаційні папери — особливий вид державних цінних па­перів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, дер­жавного житлового фонду, земельного фонду. Вони можуть бути тільки іменними.

197

Порядок випуску та обігу приватизаційних паперів визнача­ється Законом України «Про приватизаційні папери» від 6 берез­ня 1992 р., а також іншими нормативними документами. Так, за­провадження в обіг приватизаційних майнових сертифікатів (цін­них паперів, які засвідчують право власників на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних під­приємств) у паперовій формі було здійснено згідно з зазначеним Законом, а також відповідно до Постанови Верховної Ради Украї­ни «Про вдосконалення механізму приватизації в Україні і поси­лення контролю за її проведенням» від 29 липня 1994 р., Указу Президента України «Про введення в готівковий обіг привати­заційних майнових сертифікатів» від 21 квітня 1994 р. № 178/94. Видача приватизаційних майнових сертифікатів здійснюється в порядку, встановленому Положенням про порядок видачі прива­тизаційних майнових сертифікатів, затвердженим наказом Націо­нального банку України від 2 грудня 1994 р. № 204 (зі змінами, внесеними наказом від 14 листопада 1995 р. № 106).

Приватизаційні папери мають містити такі реквізити:

— запис про приналежність приватизаційного папера до України;

— найменування органу, що випустив папір;

— зазначення виду приватизаційного папера, серії та порядко­вого номера, дати випуску і строку використання;

— номінальне значення приватизаційного папера у вартісному, обчисленому, виходячи з відновної вартості майна, що при­ватизується, та (або) натуральному вираженні, або в умовних одиницях;

— прізвище, ім'я, по батькові та місце проживання власника;

— відомості про документ, що посвічує його особу;

— підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це осо­би та відбиток печатки установи, яка видала папір.

У приватизаційних паперах є також інформація про умови і порядок їх використання та про права власника.

Приватизаційні папери використовуються громадянами Украї­ни тільки шляхом їх обміну на паї, акції, інші документи, що вста­новлюють та засвідчують право власності на частку державного майна відповідно до номіналу приватизаційного папера з обов'яз­ком відображення змісту обмінної операції як у самому привати­заційному папері, так і в супутніх документах, і супроводжується погашенням приватизаційного папера. Угоди, укладені з викори­станням приватизаційних паперів для цілей, не передбачених За­коном України «Про приватизаційні папери», є недійсними.

Громадяни мають право використовувати приватизаційні па­пери одного виду в різних сферах приватизації шляхом забезпе­чення їх взаємного конвертування. Конвертованість приватиза­ційних паперів у період приватизації забезпечується встановлен­ням коефіцієнтів для перерахунку номінального значення папера одного виду при його конвертуванні в інший.

198

Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зо­бов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначе­ну суму грошей власникові векселя (векселедержателю).

Основними учасниками вексельних правовідносин є векселе­давець, векселедержатель і платник. Залежно від того, хто є плат­ником за векселем — сам векселедавець чи третя особа, розрізня­ють два види векселів: простий і переказний.

Простий вексель — це складений за чітко визначеною фор­мою документ, за яким боржник (векселедавець) бере на себе аб­страктне, нічим не обумовлене зобов'язання в зазначений строк або на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю), або тому, кому він накаже. При простому векселі платником є сам векселедавець.

Переказний вексель ще називається трата (чек). У цьому ви­падку учасники вексельних правовідносин називаються так: век­селедавець — трасант, перший набувач векселя, векселедержа­тель — ремітент; платник — трасат. Таким чином, переказний вексель (трата) — це складений за чітко визначеною формою до­кумент, в якому міститься проста і нічим не обумовлена пропо­зиція боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі, платникові (трасату) в зазначений строк здійснити платіж кредитору, вексе­ледержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже.

Вексельне зобов'язання створюється одностороннім волеви­явленням з боку векселедавця. Вексель як цінний папір має такі особливості. Передусім він є дуже формальним документом. Щодо нього діє правило: чого немає у векселі, того не існує. Де­фект форми векселя зумовлює його недійсність без попередньо­го визнання цього факту судом. Цю особливість векселя ще називають вексельною [2, 19]. Водночас недійсність векселя є відносною, оскільки через недоліки форми він визначає тільки вексельну силу, але не є перепоною для розгляду його боргово­го документа іншого правового характеру, наприклад, боргової розписки.

Вексельна сила — це процесуальний і матеріально-правовий елементи. Процесуальний аспект вексельної сили проявляється в існуванні спеціальних процесуальних норм, які застосовуються при розгляді спорів, які випливають тільки з вексельних зобов'я­зань. Наприклад, це вимога про здійснення протесту векселя у встановлені строки до заяви відповідного позову в арбітражному суді. Позапроцесуальний (мат.еріально-правовий) аспект вексель­ної сили проявляється в існуванні ряду спеціальних норм мате­ріального права, які не застосовуються для регулювання інших правовідносин.

Боржник за векселем зобов'язаний у встановлений у векселі строк зробити платіж незалежно від того, чи одержував він що-небудь свого часу від кредитора. У результаті цього кредитор по­трапляє в особливо сприятливе становище — не потрібно дово­дити свої права. Боржник за векселем може захищатися проти

199

кредитора тільки з використанням тих заперечень, які безпосе­редньо випливають з вексельного законодавства. Боржник не має права будувати свої заперечення, виходячи з підстав видачі век­селя. Кожний набувач векселя може передати його за індосамен­том іншій особі. Порівняно з цивільно-правовою уступкою пра­ва вимоги індосамент має ряд особливостей. При цьому індосант залишається відповідальним перед усіма наступними набувачами, якщо не вніс до тексту індосаменту відповідного застереження.

Вексельне законодавство містить особливі норми, які регулю­ють вексельне поручительство (аваль). Вексельна строгість змушує кредитора також додержуватися всіх формальностей і строків, встановлених вексельним законодавством. Упущення за векселем не приймаються навіть тоді, якщо вони були допущені під впли­вом непереборної сили.

Складання векселів

Положення про переказний і простий векселі (затверджено постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1937 р. № 104/1341) прямо вказує на зміст векселя. Пункти 1 і 75 цього положення містять такий перелік обов'язкових відомостей.

1. Найменування «вексель», яке включається в текст докумен­та. Найменування документа векселем зазначається двічі: в тексті і над ним.

2. Просту і нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначе­ну суму (п. 1 положення) або просту і нічим не обумовлену про­позицію сплатити певну суму (п. 75 положення). Вексель є до­кументом, який значно відрізняється від інших цивільно-право­вих угод.

Наприклад, підставою платежу за договором купівлі-продажу є сам договір і факт передачі майна. Таким чином, покупець пла­тить тому, що він купив майно. А боржник за векселем зобов'я­заний у зазначений у ньому строк зробити платіж тільки тому, що вексель видано. У векселі не зазначається матеріальна підста­ва боргу, що виражено словами — «нічим не обумовлена пропо­зиція сплатити певну суму» (для переказного векселя) і просто нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму» (для простого векселя). Предметом вексельних зобов'язань завжди є гроші, а не товари і цінні папери.

Вексельна сума повинна бути зазначена у векселі досить чіт­ко, наприклад, «триста гривень». У документі не можна зазнача­ти, наприклад, що платник повинен заплатити від 200 до 300 гри­вень. До вексельної суми можуть включатися відсотки за час обігу векселя, який підлягає оплаті за пред'явленням, чи через такий-то час після пред'явлення. Вексельна сума має бути зазначена прописом чи прописом і цифрами. Якщо є розбіжності між су­мою, зазначеною цифрами, і сумою, зазначеною словами, пра­вильною вважається сума, написана словами. Якщо допущено розбіжності між зазначеною декілька разів сумою прописом чи цифрами, правильною вважається найменша сума. Ніякі виправ-

200

лення вексельної суми не допускаються, навіть якщо вони заві­рені підписом векселедавця.

3. Найменування того, хто повинен платити (платника), за­значається тільки у переказному векселі (п. 1 положення). У про­стому векселі цього реквізиту немає. Пропонуючи платникові провести платіж за векселем, векселедавець (трасант), по-перше, переносить свій борг на іншу особу, якій робиться пропозиція вступити в зобов'язання. По-друге, векселедавець сам вступає в зобов'язальні відносини з першим набувачем векселя. Це зобо­в'язання характеризується таким. У разі відмови платника-вико­нати пропозицію векселедавця про оплату векселя векселедавець зобов'язаний сам провести платіж грошової суми за векселем. Таким чином, зобов'язання векселедавця набуває умовного ха­рактеру: «Я сам сплачу за векселем, якщо платник відмовиться платити». Згода платника сплатити за векселем оформляється у вигляді акцепту в місці, спеціально відведеному для цього на лицьовій стороні векселя. Акцепт може бути виражений словами «акцептовано», «прийнято», «сплачу» з обов'язковим підписом платника. Простий підпис платника на лицьовій стороні вексе?-ля також означає прийняття векселя.

До здійснення напису про акцепт платник не є особою, зо­бов'язаною за векселем. До нього направлена тільки пропозиція векселедавця. Він стає зобов'язаним за векселем тільки з часу здійснення акцепту. Після цього платник називається акцептан­том. Пред'явлення векселя до акцепту — це право, а не обов'я­зок зацікавленої особи. Реалізувати таке право можна в будь-який час до закінчення строку платежу.

Платник може обмежити акцепт частиною суми. На іншу су­му вексель вважається неприйнятим. Вексель вважається неприй­нятим у таких випадках:

— якщо платника неможливо знайти за зазначеною адресою;

— платник помер (для фізичних осіб);

— у разі неспроможності платника;

— якщо у векселі зазначено: «неакцептовано», «не Прийнято» тощо.

У випадку неакцепту векселя векселедержатель набуває пра­ва на здійснення протесту в неплатежі і на дострокове задово­лення своєї вимоги.

Відповідно до п. З Положення про простий і переказний век­селі цей цінний папір "може бути виданий на ім'я векселедавця, маючи на увазі, що векселедавець у цьому випадку може призна­чити платником за переказним векселем самого себе. Такий век­сель має назву переказного векселя «на себе» чи «переказно-про-стого векселя».

4. Зазначення строку платежу. Строк платежу — обов'язко­вий реквізит платежу. При визначенні строку платежу потрібно дотримуватися правила про єдність платежу, маючи на увазі, що

201

строк платежу за векселем може бути одним для всієї вексельної суми. Строк платежу за векселем має бути зазначено. Можливі такі варіанти щодо цього.

— Строк «на певний день» (наприклад, «ЗО травня 1998 р.»).

— Строк «у такий-то час від складення векселя» (наприклад, «через шість місяців після складення цього векселя»).

— Строк «за пред'явленням».

— Строк «у визначений строк після пред'явлення» (наприклад, «через два місяці після пред'явлення векселя платникові»).

Тривалість строку платежу за векселем не обмежується. Вод­ночас векселедавець має право робити особливі застереження стосовно векселів строком «за пред'явленням». Наприклад, строк платежу може настати «за пред'явленням, але не пізніше 1 груд­ня 1998 р. » Вексель, в якому строк платежу не зазначено, роз­глядається як такий, що підлягає оплаті «за пред'явленням».

— Зазначення місця, в якому має здійснитися платіж. Вексель може підлягати оплаті за місцем проживання трасата (за пе-реказним векселем), за місцем проживання векселедавця (за простим векселем) чи в іншому місці, визначеному у векселі.

— Найменування того, кому або за наказом кого платіж має бу­ти здійснений.

— Зазначення дати і місця складення векселя. Вексель, в якому не зазначено місце його складення, визнається підписаним у місці, визначеному поряд з найменуванням векселедавця.

— Підпис того, хто видає документ (векселедавця). Відсутність такого підпису в простому векселі і трасанта в переказному векселі робить цей цінний папір беззмістовним. Без підпису немає письмового зобов'язання. На відміну від тексту вексе­ля підпис векселедавця має бути поставлений власноруч.

Над підписом, якщо вексель складено юридичними особами, потрібно зазначити найменування юридичної особи, посаду, прізвище, ім'я, по батькові посадової особи, яка підписує век­сель від імені суб'єкта підприємницької діяльності.

Передача векселя ______________

Порядок передачі векселя регулюється п.п. 11—20 Положен­ня про переказний і простий векселі. До безумовних переваг векселя можна віднести спрощений спосіб передачі прав по ньому з допомогою здійснення особливого передатного напису на звороті векселя — індосаменту. Особа, яка уступає свої права, на­зивається «індосант». Особа, яка набуває права, називається «ін­досат». Передача векселя за допомогою індосаменту суттєво від­різняється від цивільно-правової уступки права вимоги. Це такі відмінності.

— Індосамент має бути здійснений тільки на звороті векселя чи на особливому додатковому аркуші — алонжі. Договір уступ­ки права вимоги може бути здійснений як на самому доку-

202

менті, права якого передаються іншікг особі, так і окремо він ньоіО. Для здійснення уетупки права вимоги за цивільно-пра­вовою угодою слід укласти окремий двосторонній договір (ст. 197—202 Цивільного кодексу України), Для передачі век­селя досить здійснити односторонню угоду — індосамент.

— Вексельне законодавство допускає здійснення бланкового індосаменту, який не містить імені нового набувача. Уступка права вимоги не може бути здійснена шляхом бланкового на­пису, вона може бути тільки іменною;.-.;

— Здійснюючи індосамент, індосант бере на себе абстрактне зо­бов'язання, подібне до того, яке робить векселедавець при видачі векселя. Тому індосат отримує самостійне право вимо-» т за векселем, незалежно від прав його попередників. Про­ти вимог нового векселедержателя не можуть бути висунуті заперечення, зв'язані з дефектом прав попередніх держателів векселя. Наприклад, якщо держателем векселя є недієздатна особа, то перший векселедержатель не може висунути до неї ніяких вимог. Водночас, якщо недієздатна особа передасть такий вексель за індосаментом, індосат може вимагати від ін­досанта виконання своїх обов'язків. Таким чином, здійснен­ня індосаменту на звороті має такі самі правові наслідки, як і видача нового векселя. Така ситуація у разі уетупки права вимоги неможлива.

— У результаті здійснення індосаменту індосант, як і векселе­держатель, бере на себе абстрактне зобов'язання перед будь-яким наступним векселедержателем. При уступці права ви­моги кредитор відповідає, тільки перед своїм безпосереднім наступником. Індосант; як і векселедержатель, відповідає не тільки за дійсність переданої вимоги, а й за платіж, за його фактичне здійснення. Звільнення від цього зобов'язання можливе тільки шляхом включення до тексту індосаменту спеціального застереження.

Протест векселя і стягнення по ньому

Під вексельним протестом розуміють офіційно засвідчену ви­могу платежу і його неодержання.

Існують такі види вексельного протесту:

— протест переказного векселя про неакцепт. Мета протесту — створення у^ов для дострокового задоволення вимог креди­тора;

— протест у неплатежі за простим і переказним векселем. Юри­дична мета протесту ттг збереження прав зворотних вимог до зобов'язаних за векселем осіб.

Чинне законодавство передбачає необхідність пред'явлення векселів у нотаріальні контори для здійснення протесту про не­платіж на наступний день після закінчення строку платежу за векселем, але не пізніше 12 годин наступного після цього стро­ку дня. ,;..„ . 203

Нотаріальна контора у день прийняття векселя, до протесту пред'являє платникові вимоги про платіж чи акцепт цього век­селя. Якщо після цього робиться платіж, то нотаріальна конто­ра не робить протесту, а повертає вексель платникові з напи­сом встановленої форми на самому векселі про одержання пла­тежу. Якщо платник робить помітку про акцепт на переказному векселі, вексель також повертається векселедержателю без про­тесту.

Якщо протест здійснено своєчасно, то настають такі наслідки:

— судові органи мають право виносити рішення за позовами, які грунтуються на опротестованих векселях;

— настає відповідальність за простим векселем осіб, які їх під­писали, а за переказним векселем — осіб, які їх підписали і протестанта (векселедавця).

Усі ці особи, крім індосантів, які написали перед своїм підпи­сом слова «без звернення на мене», є солідарними відповідачами перед векселедержа'гелем. Векселедержатель має право пред'яви­ти позов до всіх зобов'язаних за векселем осіб (право регресу) чи до одного з них, незважаючи «а порядок розміщення підписів цих осіб на векселі, Особа, яка оплатила вексель, звертається з вимогою до інших осіб і, отримавши гроші, передає особі, яка їх сплатила, опротестований вексель,

Векселедержатель за опротестованим, векселем може вимага­ти сплати:

— несплаченої суми векселя з відсотками, якщо вони були обу­мовлені;

— 6 % річних з дня строку платежу;

— витрат за протестом, поштових та інших витрат;

— пені в розмірі 3 % за день.

Право на пред'явлення позову обмежується певним строком, який називається вексельною давністю. Чинне законодавство встановлює різні строки для різних учасників вексельних- ораво-відносин. Так, позовні вимоги, які випливають з переказного векселя проти акцептанта, погашаються після закінчення трьох років з дня строку платежу.

Позовні вимоги векселедержателя проти індосантів і векселе­давця погашаються після закінчення одного року з дня протес­ту, здійсненого у визначений строк, або з дня строку платежу, у разі застереження про оборот без витрат. -

Позовні вимоги індосантів один до одного і до векселедавця погашаються після закінчення шести місяців, рахуючи з того дня, в який індосант оплатив вексель, або-з дня пред'явлення йо­му позову....

Перерва давності має силу лише- щодо того, проти ааагобуло вчинено дію, яка переривав давність.

204

9.3. Операції комерційних банків з векселями

Комерційні банки здійснюють операції з векселями відповід­но до «Порядку проведення банками операцій з векселями», за­твердженого Головою Правління Національного банку України 25 лютого 1993 р. із змінами і доповненнями, внесеними поста­новою Правління Національного банку України від 2 червня 1997 р. № 171.

Відповідно до цієї постанови комерційні банки мають право здійснювати з векселями такі операції:

1. Кредитні:

— врахування (дисконт) векселів;

— видача позичок до запитання під забезпечення векселів;

— рефінансування вексельних операцій.

2. Комісійні:

— прийняття векселів на інкасо для одержання платежів і опла­ти векселів у строк;

— зобов'язання оплатити вексель за платника (доміциляція);

— гарантування оплати векселя (авалювання).

Вексельні кредити — це банківські операції по врахуванню (дис­конту) векселів і видачі позичок до запитання під забезпечення век­селів. Кредит надається за заявою векселедержателя, яка подаєть­ся, як правило, до банку, в якому йому відкриті рахунки.

Врахування векселів і позички під заставу векселів є актив­ними операціями банку.

При розгляді можливості надання вексельного кредиту банк зобов'язаний переконатися, що клієнт буде спроможний своє­часно повернути кредит. Для оцінки і аналізу платоспроможності використовуються дані бухгалтерського обліку і звітності осіб, зобов'язаних векселями, дані інших банків, послуги незалежних аудиторських служб. Підприємствам, які допустили векселі до протесту, вексельні кредити, як правило, не надаються.

Векселі подаються до банку з реєстром, форма якого встанов­люється банком. Векселі у реєстрах мають бути розташовані, у порядку строків їх оплати, починаючи з найближчого.

Держатель векселя при внесенні векселя до реєстру зобов'яза­ний зробити іменний індосамент на користь банку. Якщо на век­селі останній індосамент був бланковий, то він переводиться в іменний на ім'я банку також бланковим індосаментом, перед яким має бути залишено достатньо місця для того, Щоб банк міг поставити штамп (напис): «Сплачуйте за наказом ... банку». На­пис на ім'я банку доречно робити ще й для того, щоб унемож­ливити використання векселя при його втраті або викраденні.

Подані векселі перевіряються з позиції їх юридичної та еко­номічної надійності. З юридичної точки зору перевіряються пра­вильність заповнення усіх обов'язкових реквізитів, повнота спла-

205

ти вексельного мита, повноваження осіб, які підписали вексель, а також справжність цих підписів. Векселі» які видані в інших державах, повинні відповідати вексельному законодавству цих країн. Якщо вексель виписаний- іноземною мовою, то, прийма­ючи його до врахування або в заставу, банк повинен вимагати завірений нотаріусом переклад тексту векселя.

Метою перевірки економічної надійності векселя є встанов­лення повної впевненості в йога оплаті. Крім перевірки загальної кредитоспроможності клієнта, піддягає аналізу економічне стано­вище індосантів, які зробили? написи на векселі. Для цього вико­ристовуються усі наявні можливості банку, в тому числі послуги аудиторських організацій і дані тих банків, у яких відкриті основні рахунки індосантам. До врахування під заставу і рефінансування приймаються тільки векселі, видані юридичними особами на під­ставі здійснення реальних товарних та комерційних угод.

Векселедавці при видачі векселя мають сплатити на користь бюджету мито встановленого обсягу.

Врахування (дисконт} векселів

Врахування, або дисконт, векселів полягає в тому, що банк, придбавши вексель за іменним індосаментом, терміново його сплачує пред'явникові, а платіж одержує тільки із настанням за­значеного у векселі строку.

Економічною суттю операції врахування є дострокова грошо­ва реалізація векселя його держателем банку і переведення ко­мерційного кредиту в банківський.

За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми век­селя певну винагороду на свою користь, тобто вексель оплачу­ється зі знижкою. Різниця між сумою, яку банк заплатив, придбав­ши вексель, і сумою, яку він отримає за цим векселем у строк пла­тежу, називається врахуванням, або дисконтом. Дисконт — слово італійського походження/івЬнй» перекладається як «знижка». Вра­ховуючи вексель, банк одержує його у своє розпорядження, стає кредитором-векселедержателем з усіма правами і обов'язками'ос­таннього.

Векселі, які враховуються, повинні мати не менше як два під­писи, тобто векселедавця і першого векселенабувача. кількість передатних підписів свідчить про надійність векселя (чиД.бііїьще, тим краще). Обов'язково потрібно перевірити.безперЄ;£Їін$ті пе­редатних індосаментів, визначити законність водрданіЦ. вексе­лем. Законним власником векселя є та особа, на ім'я якої вчи­нено останній індосамент, або пред'явник, якщо останній/ індо­самент є бланковим.

Щодо строків, то перевага надається короткостроковим век­селям, які менше. залежать,.. від змін економічного становища клієнтів і загальної господарської кон'юнктури.

Не приймаються до обліку векселі, додані юридшиввди осо­бами, векселі яких опротестовувалися за останні 6 місяціви

206

Векселі, що не відповідають вимогам банку, викреслюються з реєстру і повертаються клієнтові. Після цього реєстри розгля­даються керівником банку і за наявності кредитних ресурсів на реєстрі ставиться напис з дозволом і зазначенням щодо кількості і суми векселів, які приймаються до врахування.

Реєстри і прийняті векселі направляються для подальшої об­робки до кредитно-вексельного відділу. Прийняті векселі реєст­руються у спеціальній книзі врахування векселів, яка щороку від­кривається банком, а реєстраційний порядковий номер векселя з цієї книги проставляється банком на лицьовій стороні самого векселя і у реєстрах навпроти запису кожного векселя.

Сума, яка підлягає утриманню на користь банку як дисконт, розраховується на підставі відсоткової ставки врахування век­селів, і розмір встановлюється банком за узгодженням з векселе-держателем.

Для своєчасного одержання платежу за врахованими векселя­ми банк веде нагляд за строками настання платежів, для чого складається спеціальна відомість. При одержанні платежу у відо­мості роблять відповідні позначки, а вексель повертають платни­кові.

Якщо платіж приймається достроково, то платникові повер­тається відповідна сума дисконту за дні, що залишилися до стро­ку (звичайно, не менш як за 7—10 днів), але, виходячи із ставки відсотка банку, що сплачується за кошти за поточними рахунка­ми. У разі оплати векселів після строку платежу платник понад вексельну суму платить банку за прострочені дні пеню і 6 % річ­них, а також витрати на опротестування, відсилання повідомлень тощо. Після цього банк видає вексель платникові.

Банк може прийняти платіж за векселем, що відправлений ним до нотаріуса для опротестування і ще не повернений нота­ріусом до банку. У цьому разі банк, прийнявши належну суму, вручає платникові лист до нотаріуса про видачу векселя пред'яв­никові листа без оплати. На вимогу платника банк має зробити на векселі позначку про те, від кого саме надійшов платіж за век­селем.

Неоплачений у день строку платежу вексель банк повинен передати наступного дня до нотаріуса для опротестування. Ця вимога є категоричною: ні за яких обставин не можна передава­ти вексель для опротестування раніше від дня, наступного за днем строку платежу банку. Водночас якщо пропущено цей день, хоча й не з вини банку, то стає неможливим опротестування. Як­що строк платежу або строк відправки векселя на опротестуван­ня збігається з встановленими законодавством днями відпочин­ку, ці строки переносяться.

Векселі з описом передаються нотаріусу до опротестування. Опротестований вексель повертається від нотаріуса до банку з написом про опротестування, після чого банк подає письмову вимогу векселепред'явникові про оплату векселя у строк від 3 до 7 днів.

207

При невиконанні цієї вимоги банк може припинити креди­тування векселепред'явника за усіма видами позичок і звертаєть­ся до суду про примусове стягнення боргу за векселем.

Позички, забезпечені векселями

Для підприємств, які інтенсивно використовують векселі, більш еластичною формою вексельного кредиту є позички, що видаються під заставу у формі відкритого рахунку у визначено­му відсотковому відношенні заборгованості клієнта стосовно по­даного ним забезпечення.

Банки можуть відкривати клієнтам за їх заявою спеціальні позичкові рахунки, де відображають суму наданої позички під за­безпечення прийнятих векселів.

Позички оформляються без зазначеного строку або до настан­ня строку погашення векселів, що приймаються в заставу. Така по­зичка може надаватися шляхом видачі клієнтові чекової книжки.

Векселі приймаються (депонуються) як забезпечення спеціаль­ного позичкового рахунку не на їх повну вартість, а на 60—90 % їх номінальної суми, залежно від розміру, визначеного банком конкретному клієнтові, зважаючи на його кредитоспроможність і надійність пред'явлених ним векселів.

Погашення позички за спеціальним рахунком під векселі ро­бить саме той, хто користується кредитом, після чого йому по­вертаються із забезпечення векселі на суму, відповідну до внесе­ної на погашення боргу. Якщо від самого клієнта кошти не над­ходять, на погашення позички обертаються суми, які надходять на оплату векселів.

За спеціальним позичковим рахунком позичальник сплачує відсотки, як за користування звичайними позичками. Спеціаль­ний позичковий рахунок є рахунком до запитання, і це надає право банкові в будь-який момент вимагати від клієнта повного або часткового погашення позички або внесення додаткового за­безпечення векселями. Це повинно бути обумовлено в кредитній угоді. При наданні кредиту за спеціальним позичковим рахунком під векселі позичальник видає банку зобов'язання, виконання яких є обов'язковою умовою для користування кредитом.

Погашення позички може здійснюватися шляхом перераху­вання коштів за розпорядженням клієнта з його рахунку або шляхом зарахування платежів, що надійшли від векселедавців за векселями, які знаходяться в забезпеченні позички, безпосеред­ньо на позичковий рахунок.

Якщо в процесі користування кредитом за спеціальним по­зичковим рахунком клієнта серед забезпечення будуть виявлені векселі підприємств, проти яких учинені протести, то банк спо­віщає про це пред'явника і пропонує йому викупити векселі оп­ротестованого векселедавця або замінити їх у тижневий строк ін­шими надійними векселями. Невиконання цієї вимоги спричи­няє закриття цього кредиту.

208

Інкасування банками векселів

ЗдійсненняБанки виконують доручення векселедержателів і беруть на се-

банком інкасо бе відповідальність за пред'явлення векселів у строк платникові і одержання належних платежів. Якщо платіж надійде, вексель повертається боржникові. У разі ненадходження платежу вексель повертається векселедержателю, але з опротестуванням неплате­жу. Отже, банк відповідає за наслідки, які з'явилися через не-вчинення протесту. Якщо при врахуванні векселів банк зазнає певного ризику, оплачуючи вексель (з мінусом дисконту), то, здійснюючи інкасо векселя, він бере на себе лише доручення одержати належний за векселем платіж у визначений термін і пе­редати його власникові векселя. Роль банку полягає лише в точ­ному виконанні інструкцій клієнта-векселедержателя. За здій­снення інкасо банк одержує комісійну винагороду. Він також має право на відшкодування витрат за відправку, одержання векселів і одержання платежу, якщо платіж за векселем потрібно одержа­ти в іншому місці.

Доміциляція векселів ____________

ДоміциляціяДоміциляція — призначення платником за векселем будь-якої

третьої особи, а такі векселі називаються доміцильованими. Зов­нішньою ознакою доміцильованих векселів є напис на лицьовій стороні векселя «Доміцильований» або «Платник-(банк)» і під­пис доміциліата.

Банки можуть за дорученням векселедавця або трасата здій­снювати платежі за векселем у встановлений строк. Банк у цьо­му разі на відміну від інкасування векселів є не одержувачем пла­тежу, а платником. Виступаючи як доміциліат, банк не ризикує, оскільки він сплачує вексель лише в тому випадку, якщо плат­ник вніс йому раніше вексельну суму або якщо платник має у нього на своєму рахунку достатні кошти і уповноважує банк спи­сати з його рахунку суму, необхідну для оплати векселя. Інакше банк відмовляє в платежі, і вексель опротестовується звичайним порядком проти векселедавця. За оплату векселя банк як особ­ливий платник може стягувати комісійні, а сплачені векселі від­силає клієнтові.

Авалювання векселів ____________

Аваль — вексельна порука, через яку особа (аваліст), котра здійснила її, перебирає на себе відповідальність за виконання зобо­в'язання будь-якою зобов'язаною за векселем особою — акцептан­том, векселедавцем, індосантом. Аваль може бути здійснений при видачі векселя або на будь-якому подальшому етапі його обігу. Банк може здійснити авалювання векселя на підставі договору з будь-якою зобов'язаною за векселем особою.

Аваль виражається за допомогою напису на лицьовій стороні векселя або на додатковому аркуші (алонжі): «Вважати за аваль», «Як аваліст за (назва юридичної особи, за яку видано аваль)», «Авальований» та будь-яким іншим рівнозначним написом, який

209

підписується авалістом. В авалі обов'язково має бути зазначено, за кого він виданий, інакше він вважається виданим за векселе­давця.

Аваль векселя банком здійснюється тільки після ґрунтовної перевірки його юридичної та економічної надійності. Аваль не втрачає своєї сили внаслідок недійсності зобов'язання, за яке він був наданий (недійсності підпису юридичної особи, її фінансо­вої неспроможності тощо).

Договір між банком і клієнтом щодо надання останньому ава­лю на векселі укладається на строк, який визначається залежно від строку платежу за векселем. Договір може передбачати вста­новлення комісійної винагороди банкові за здійснення авалю.

У разі неоплати платником пред'явленого йому векселя век-селедержатель звертається з пропозицією про оплату до банку-аваліста. Після оплати авальованого векселя банк-аваліст набу­ває права регресної вимоги проти особи, за яку він надав аваль, а також проти усіх зобов'язаних за векселем осіб.

Після належного протесту векселя про неплатіж, здійсненого векселедержателем, останній набуває права звернення позову до всіх зобов'язаних осіб, у тому числі до банку-аваліста.

Інші документи, що мають озна ки цінних паперів

Розглянуті види цінних паперів, визначені в ст. З Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», є вичерпним пе­реліком, який уявляється невиправдано обмеженим. Адже в ци­вільному обороті беруть участь й інші документи, які за своїм призначенням можна було б віднести до цінних паперів. Це — ін­вестиційні і компенсаційні сертифікати, чеки, коносаменти тощо.

Інвестиційні сертифікати

Відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвес­тиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. № 55/94, інвестиційний сертифікат є цінним па­пером, який випускається виключно інвестиційним фондом або інве­стиційною компанією і дає право його власникові на отримання до­ходу у вигляді дивідендів.

Компенсаційні сертифікати

Компенсаційні сертифікати можуть використовуватися для придбання акцій акціонерних товариств, що створюються в про­цесі приватизації державного майна відповідно до постанови Кабі­нету Міністрів України «Про порядок обігу сертифікатів, отрима­них фомадянами України як компенсацію втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку та колишньо­го Укрдержстраху» від 7 лютого 1998 р. № 161.

Чек

Чек застосовується для здійснення розрахунків у безготівко­вій формі між юридичними особами з метою скорочення розра-

210

хунків готівкою за одержані товари, виконані роботи та надані послуги. Розрахунковий чек — це документ, що містить письмо? ве розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде рахунок, сплатити чекодержателю за­значену в чеку суму.

Коносамент

Коносамент є товаророзпорядчим документом, що засвідчує право його держателя розпоряджатися зазначеним у ньому ванта­жем і одержати останній після завершення перевезення. Коноса­мент головним чином застосовується при здійсненні шрсьЙЙс перевезень і є доказом прийняття перевізником вантажу, зазна­ченого в цьому документі.

Таким чином, охарактеризовані документи мають ознаки цін­них паперів, але в законодавчому порядку такими не визначені [5, 137].

Крім того, досить поширеним об'єктом торгівлі на фондово­му ринку є депозитні свідоцтва та варанти.

Депозитне свідоцтво

Депозитне свідоцтво — це цінний папір, який підтверджує, що особа володіє акціями однієї з іноземних корпорацій, котрі зберігог ються в одному з банків, та має право на одержання дивідентів, а також на частину активів цієї корпорації у випадку її ліквідації. Депозитні свідоцтва надають можливість доступу корпорацій на іноземні фондові ринки.

Варанти

інти — специфічний вид цінних паперів, котрі випускають­ся разом з привілейованими акціями і облігаціями і дають власнико­ві право на купівлю простих акцій за обумовленою ціною упродовж встановленого періоду (як правило, кілька років). Цей інструмент дає змогу акціонерному товариству знизити процент регулярних виплат за облігаціями чи привілейованими акціями, оскільки на¹ дає можливість інвесторам одержати прибуток на різниці куреій простих акцій у разі її зростання порівняно з обумовленою у ва­ранті.

Об'єктами фондової торгівлі є також опціони та ф'ючерси.

Опціон — угода (контракт) між партнерами, один із яких ви­писує і продає опціонний сертифікат, а другий купує його, тобгпо отримує право до обумовленої дати за фіксовану ціну придбати пев­ну кількість акцій у особи, яка виписала опціон (опціон на купівлю), або ж продати їх (опціон на продаж). Головною особливістю оп-ціону є те, що його власник одержує право купити чи продати акції за попередньо погодженими умовами, а продавець контрак­ту бере на себе обов'язки щодо його виконання.

211

Ф'ючерс — контракт, згідно з яким особа, що уклала його, бе­ре на себе зобов'язання після закінчення певного строку продати клієнтові (або купити в нього) відповідну кількість фінансових інст­рументів за обумовленою ціною. Однак на відміну від опціону роз­рахунок після закінчення строку ф'ючерсного контракту є обо­в'язковим.

Депозитні сертифікати, варанти, опціони, ф'ючерси набули значного поширення на фондових ринках Заходу. Цілком імовір­но, що незабаром вони з'являться і на фондовому ринку України.

9.4. Державно-правове регулювання ринку цінних паперів

Важливим аспектом характеристики правового режиму цін­них паперів є державне регулювання їх ринку, тобто здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних і запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері.

Правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів визначені Законом України «Про державне регу­лювання ринку цінних паперів в Україні» від ЗО жовтня 1996 р. Згідно зі ст. З зазначеного Закону державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється у таких формах:

— прийняття законодавчих актів з питань діяльності учасників ринку і цінних паперів;

— регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обо­в'язків їх учасників;

— видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення профе­сійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за нею;

— заборона та зупинення на термін до одного року професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності ліцензії на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здій­снення такої діяльності згідно з чинним законодавством;

— реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформація про випуск цінних паперів;

— контроль за додержанням емітентами порядку реєстрації ви­пуску цінних паперів та інформації про випуск цінних папе­рів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбаче­них такою інформацією;

— створення системи захисту прав інвесторів і контролю за до­держанням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

— встановлення правил та стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контролю за їх додержанням;

— контроль за додержанням антимонопольного законодавства, системи ціноутворення на ринку цінних паперів та за діяль-

212

ністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів тощо.

Відповідно до зазначеного Закону під поняттям «професійна діяльність на ринку цінних паперів» мається на увазі підприєм­ницька діяльність щодо перерозподілу фінансових ресурсів за до­помогою цінних паперів та організаційного, інформаційного, тех­нічного, консультаційного й іншого обслуговування випуску та обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або переваж­ним видом діяльності.

На ринку цінних паперів можуть здійснюватися такі види професійної діяльності: торгівля цінними паперами, депозитар­на діяльність, розрахунково-клірингова діяльність, діяльність з управління цінними паперами, діяльність з ведення реєстру влас­ників іменних цінних паперів, діяльність щодо організації тор­гівлі на ринку цінних паперів.

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, що є державним ор­ганом, підпорядкованим Президентові України і підзвітним Вер­ховній Раді України. Основними функціями цієї комісії є:

— формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних па­перів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національ­ного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;

— координація діяльності державних органів з питань функціо­нування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;

— здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;

— захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо за­побігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законо­давства у межах своїх повноважень;

— сприяння розвитку ринку цінних паперів;

— узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблен­ня пропозицій щодо його вдосконалення.

Для виконання покладених на неї завдань Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку наділена широкими повно­важеннями, зокрема щодо застосування заходів відповідальності за правопорушення на ринку цінних паперів. Так, вона має пра­во накладати на юридичних осіб штрафи в розмірах, встановле­них зазначеним Законом, за випуск в обіг та розміщення не за­реєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних папе­рів, за діяльність на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено чинним законо­давством, за ненадання, несвоєчасне надання або надання свідо­мо недостовірної інформації, за ухилення від виконання або не-

213

своєчасне виконання розпоряджень, рішень про усунення пору­шень щодо цінних паперів. Окремо в цьому законі визначені підстави та міра відповідальності за адміністративні правопору­шення, пов'язані з діяльністю на ринку цінних паперів.

9.5. Банки — суб'єкти фондового ринку

У ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено здійснення банками таких функцій, як випуск пла­тіжних документів і цінних паперів, купівля-продаж і зберігання платіжних документів, цінних паперів, операції з ними, а також здійснення довірчих операцій — залучення і розміщення коштів та управління цінними паперами за дорученням клієнтів.

У Законі України «Про цінні папери і фондову біржу» зазна­чається, що діяльність щодо випуску та обігу цінних паперів виз­нається посередницькою діяльністю, здійснюваною банками, а також акціонерними товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності.

Відповідно до вимог названих нормативних актів кожен ко­мерційних банк має обумовлену можливість вибору, якими саме видами діяльності він займатиметься: випуском цінних паперів, комісійною, комерційною та іншими видами діяльності, пов'яза­ними з перерахованими вище, передусім консультаціями, збері­ганням, обліком і веденням розрахунків за операціями з цінни­ми паперами.

Здійснення діяльності щодо випуску та обігу цінних паперів допускається на підставі дозволу, що видається Державною ко­місією з цінних паперів та фондового ринку. Перелік документів, необхідних для одержання дозволу, визначається Міністерством фінансів України.

Аналіз діяльності банків України свідчить, що не всі банки скористалися своїми правами в повному обсязі. Такий дозвіл видається на певних умовах: банк має здійснити оплату оголо­шеного статутного фонду, крім того, комерційним банкам не дозволяється здійснювати діяльність щодо випуску і обігу цін­них паперів, якщо в їх статутному фонді частка якого-небудь торгівця цінними паперами перевищує 5 % або частка юридич­ної особи, учасником якої є торгівець цінними паперами, пере­вищує 10 %. Банк, що здійснює діяльність щодо випуску і обігу цінних паперів, не може безпосередньо чи опосередковано во­лодіти майном іншого торгівця цінними паперами вартістю по­над 10 %, у тому числі безпосередньо — вартістю понад 5 % ста­тутного фонду.

Функціонування фондового ринку зумовило обрання бан­ківськими установами певних видів послуг: одні з них пропону­ють увесь спектр послуг, передбачених чинним законодавством (зокрема Законом України «Про цінні папери і фондову біржу»), інші — зосередилися на наданні окремого виду послуг, тобто тя­жіють до певної спеціалізації.

214

Провідні комерційні банки є одним із засновників Українсь­кої фондової біржі, більшість із них зареєстрували на біржі свої брокерські контори. Інші банки зосередили свої зусилля на емісії власних акцій та на розгортанні різних комерційних операцій з цінними паперами на позабіржовому ринку.

Література

1. Агарков М. М. Основьі банкового права: Учение о ценньїх бумагах: Курс лекций. — М., 1994.

2. Гордон В. М. Вексельное право: Сущность векселя, его составление, передача и протест. — Харьков, 1926.

3. Кравець В. М. Інкасація боргових вимог у рахунок акцепту переказ-ного векселя. — К., 1997.

4. Фондовий ринок України: Навч. посібн. / За ред. Краузе В. В. — К., 1994.

5. Щербина В. С. Правовий режим цінних паперів в Україні. — К., 1998.

6. Цінні папери в Україні. За ред. УФБ. — К., 1993.

7. Лисенков Ю. Переказний і простий вексель. — К., 1998.

215

Розділ 10

Правове регулювання валютних операцій та здійснення валютного контролю

•Поняттявалютногорегулюваннятайогомета

^ Валютаівалютніоперації

^ Валютнийринок. Операціїзкупівлітапродажу іноземноївалюти

^ Ліцензуваннявалютнихоперацій

/ Розрахункивіноземнійвалюті

^ Валютнийконтроль

10.1. Поняття валютного регулювання

Система валютних відносин є базовою в структурі сучасної економіки. Від функціонування цієї системи значною мірою за­лежить розвиток народного господарства. Складовими частина­ми національної валютної системи є такі її елементи, як націо­нальна валюта і ступінь її конвертованості, режим валютного курсу, стан валютної ліквідності країни, порядок використання резидентами міжнародних засобів обігу та платежу, регламен­тація міжнародних розрахунків, режим національного валютного ринку. Суттєву роль у цій системі відіграють національні органи валютного регулювання і контролю, серед яких традиційно важ­ливе місце посідають центральні банки країни [8, 222].

Функціонування валютної системи здійснюється через спе­ціальний механізм, правова регламентація якого становить зміст валютного регулювання. Проблема валютного регулюван­ня є актуальною не тільки тому, що держава відіграє в ньому ключову роль, а й тому, що ці питання впливають на економіч­ні показники діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, зачіпаючи певною мірою інтереси кожного. Валютне регулю­вання виступає як комплекс заходів (законодавчих, адміністра­тивних, економічних та організаційних), як складова валютної політики держави, спрямованої на встановлення порядку про­ведення операцій з валютними цінностями і входженням у сві­товий валютний ринок [3, 11].

Існує думка, що сьогодні в Україні втручання держави в еко­номічну сферу, передусім у сферу валютного регулювання, є над­то значним. Справді, адміністративні методи безпосереднього ке­рування економічними процесами продемонстрували в багатьох країнах світу свою неспроможність враховувати інтереси всіх суб'єктів господарської діяльності. Проте історичний досвід та-

216

кож свідчить, що ігнорування ролі держави в регулюванні еко­номіки призводить до глобальних кризових явищ у суспільстві. За сучасних економічних умов простежується об'єктивна тен­денція до міжнародної кооперації виробництва та розширення міжнародної торгівлі, що обумовлено виходом процесу концент­рації і централізації капіталу за національні кордони.

Хоча обмін грошей є таким же старим, як і самі гроші, ва­лютні операції у їх сучасному вигляді беруть свій початок при­близно з 1880 р. Це час, коли в результаті тривалого розвитку ви­никла грошова система, еталоном цінності в якій стало виключ­но золото, замість золота та срібла. Довіра до нової системи зростала одночасно з її поширенням, що на практиці привело до здійснення міжнародних платежів шляхом дебатування або кре­дитування іноземного рахунку замість фізичної передачі дорого­цінного металу у вигляді монети. З появою телеграфу, телефону та телетайпу з'явились технічні можливості для здійснення між­народної валютної торгівлі на професійній основі.

Сучасні міжнародні валютні відносини регламентуються Ста­тутом Міжнародного валютного фонду (МВФ), що набрав чин­ності 27 грудня 1945 р. Останні зміни до нього вносились у 1976 р. Можна сказати, що у Статуті МВФ зафіксовано основні норми та принципи міжнародного валютного порядку.

Розширення міжнародних зв'язків, зростання інтернаціоналі­зації господарського життя зумовлюють об'єктивну необхідність обміну одних грошових одиниць на інші. Саме це створює спри­ятливі умови для обігу національних валют, які мають найбільшу купівельну спроможність, стабільність, тобто високий ступінь конвертованості за межами країн-емітентів. Реалізація цієї необ­хідності відбувається через такий особливий механізм, як валют­ний ринок, де під впливом попиту та пропозиції стихійно фор­мується валютний курс.

У зв'язку з цим зростає роль національного законодавства у визначенні статусу іноземної валюти, порядку її обігу з урахуван­ням необхідності забезпечення пріоритету обігу національної ва­люти і захисту її купівельної спроможності, у врегулюванні інших чинників, що впливають на конвертованість національної валю­ти, яка є необхідною умовою для успішного включення країни у міжнародний поділ праці і міжнародну торгівлю, для захисту еко­номічних інтересів держави в системі міжнародних економічних зв'язків. Валютне законодавство, яке являє собою складову час­тину внутрішньої і зовнішньої економічної діяльності держави і спрямоване на валютне забезпечення прогресивного економічно­го розвитку та підтримку її стійкого міжнародного валютно-фі­нансового становища, є відображенням валютної політики дер­жави [1, 29]. Отже, поглиблення міжнародної економічної інте­грації та структуризація валютного ринку кожної країни потребує виваженої політики державного регулювання економіки та пев­ного втручання державних органів у валютно-кредитні та фінан­сові відносини.

217

Мета валютного регулювання — підтримка економічної ста­більності та утворення міцної основи для розвитку міжнародних економічних відносин шляхом впливу на валютний курс та на операції обміну валюти. Політика валютного регулювання реалі­зується через механізм валютних обмежень і валютного контро­лю. У всьому світі валютні обмеження передбачають певні захо­ди щодо регулювання валютних операцій резидентів і нерези­дентів країни. Валютне регулювання передусім спрямоване на організацію міжнародних розрахунків, встановлення порядку здійснення операцій з іноземною валютою та іншими валютни­ми цінностями і, крім цього, є формою державного впливу на зовнішньоекономічні відносини країни.

Найбільш поширеним методом валютного регулювання зов­нішньої торгівлі в світі є обов'язковий продаж валютної вируч­ки від експорту за національну валюту. Продаж експортної ви­ручки центральним валютним органам або її репатріація є обо­в'язковим в Італії, Іспанії, Португалії, Бельгії, Данії, Норвегії та Туреччині. З травня 1987 р. французькі компанії-резиденти ма­ють право відкривати валютні рахунки як у французьких, так і в іноземних банках. Проте кредитне сальдо цих рахунків не повин­но перевищувати 25 % обороту фірми з іншими країнами [9, 336]. Тому можна сказати, що наявність валютного регулювання і кон­тролю з боку держави є не просто світовою практикою, а об'єк­тивною економічною необхідністю.

Безперечно, поряд з загальними рисами об'єктивний процес валютного регулювання в кожній країні має свої особливості, і Україна тут є яскравим прикладом. Обмеження обігу валютних цінностей полягає в тому, що для них встановлені особливі пра­вила. Особливістю України в цьому плані є наявність значної кількості підзаконних актів, які регулюють цей процес.

10.2. Валюта і валютні операції

Поняття валюти і валютних операцій мають як загальнотео­ретичний, так і юридичний зміст. При цьому слід зазначити, що юридичне визначення цих категорій, як правило, в кожній країні закріплюється в її законодавстві, а тому зміст цих категорій мо­же дещо відрізнятися залежно від правових традицій та еконо­мічної ситуації в країні.

У загальнотеоретичному розумінні валюта — це грошова оди­ниця, грошові знаки держави або кредитні та платіжні документи. Валютними операціями у цьому розумінні є діяльність підпри­ємств, банківських та фінансово-кредитних установ, юридичних та фізичних осіб з приводу купівлі-продажу, розрахунків та надання в кредит іноземної валюти. Основа валютних операцій — міжнарод­на торгівля та міжнародний рух капіталів.

Що стосується юридичного значення, то в Україні ці засади були закладені з прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за № 15-93 від 19 лютого 1993 р. (далі Декрет № 15-93). У цьому

218

документі були закріплені термінологія, принципи та порядок контролю з боку держави в сфері валютного регулювання.

Ст. 1 Декрету № 15-93 містить визначення практично всіх ос­новних термінів, що застосовуються у валютному регулюванні. У зв'язку з цим варто звернути увагу на запровадження Декре­том № 15-93 такого поняття, як «валютні цінності». Під валют­ними цінностями розуміють:

— валюту України;

— іноземну валюту;

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, ку­пони до них, бони, векселі (трати), боргові розписки, акреди­тиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, ку­пони до них, векселі (трати), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінан­сові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах;

— банківські метали.

Слід також зазначити, що Конституцією України (статті 92, 99) запроваджено нові правові поняття «національна валюта України» та «грошова одиниця України». В Указі Президента України «Про грошову реформу в Україні» за № 762/96 від 25 серпня 1996 р. та­кож міститься поняття «національна валюта України».

Згідно з Декретом № 15-93 до валютних операцій належать:

— операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між рези­дентами у валюті України;

— операції, пов'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням забор­гованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;

— операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересилан­ням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

При здійсненні валютних операцій з метою запобігання порушень чинного законодавства завжди потрібно чітко усві­домлювати правовий зміст понять, що застосовуються для виз- ' начення тих чи інших категорій. Так, наприклад, зазначений Декрет містить спеціальні визначення суб'єктів валютних опе­рацій, таких як «уповноважений банк», «резидент», «нерези­дент».

Під «уповноваженим банком» розуміють будь-який комерцій­ний банк, офіційно зареєстрований на території України, що має ліцензію Національного банку України на здійснення валютних

219

операцій, а також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів.

До «резидентів» належать:

— фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, осо­би без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебу­вають за кордоном;

— юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України;

— дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні пред­ставництва України за кордоном, які мають імунітет і дипло­матичні привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підпри­ємницької діяльності.

«Нерезиденти» — це:

— фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, осо­би без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебува­ють на території України;

— юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб'єктів підприємницької діяльності України;

— розташовані на території України іноземні дипломатичні, кон­сульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжна­родні організації та їх філії, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також представництва інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів України.

Як свідчить практика, при використанні понять «резидент» і «нерезидент» не виникає труднощів. Проте іноді не звертається увага на різний правовий статус представництв іноземних юри­дичних осіб, який залежить від здійснення або нездійснення ни­ми на території України підприємницької діяльності.

Валютні операції між учасниками валютного ринку немож­ливі без обміну валют та визначення їх пропорцій. Під обміном однієї валюти на іншу розуміють купівлю та продаж іноземної ва­люти за національну або інші валюти. Пропорції їх обміну встанов­люються через їх котирування, що в свою чергу означає визначення та встановлення курсу іноземної валюти щодо національної. Це співвідношення між двома валютами не може бути величиною постійною, оскільки попит та пропозиція на валютному ринку постійно змінюються [7, 12].

220

В Україні порядок визначення і використання курсу валюти України є компетенцією Національного банку України. Відповід­но до ст. 8 Декрету № 15-93 для валютних операцій використо­вуються валютні (обмінні) курси іноземних валют, виражені у ва­люті України, курси валютних цінностей в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях. Зазначені курси встановлюються Національним банком України.

На виконання зазначених повноважень Національним бан­ком України прийнято Порядок встановлення і використання офіційного обмінного курсу гривні до іноземних валют, який за­тверджено постановою Правління Національного банку України за № 129 від 18 березня 1999 р. Згідно з цим Порядком Націо­нальний банк України встановлює офіційний обмінний курс гривні до долара США як середньозважений курс за операціями комерційних банків на міжбанківському валютному ринку. Офіційні обмінні курси гривні до інших вільно конвертованих іноземних валют, які широко використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та продаються на голов­них валютних ринках світу, розраховуються на підставі курсу гривні до долара США та фіксингу Європейського центрального банку поточних крос-курсів валют до євро, а також крос-курсів відповідних валют до долара США на міжнародних валютних ринках. Офіційні обмінні курси гривні до вільно конвертованих валют, які обмежено використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продаються на головних ва­лютних ринках світу, а також до неконвертованих іноземних ва­лют, встановлюються через крос-курси, розраховані на підставі курсу гривні до долара США та курсів національних валют до до­лара США, встановлених центральними (національними) банка­ми держав СНД та Балтії, а також поточних крос-курсів відпо­відних валют до долара США на міжнародних валютних ринках, у тому числі тих, що публікує газета «Ріпапсіаі Тітез».

10.3. Валютний ринок. Операції з купівлі та продажу іноземної валюти

Валютний ринокПоняття валютного ринку є економічною категорією, яка у за-

гальному розумінні визначає систему соціально-економічних та ор­ганізаційних відносин з приводу купівлі та продажу іноземних валют і платіжних документів, що виражені в іноземних валютах. Валют­ний ринок можна визначити також як певний механізм, через який здійснюються розрахунки в іноземній валюті. Основу цьо­го механізму складають офіційні фінансові центри, в яких про­вадяться операції з купівлі-продажу валют і валютних цінностей на основі попиту та пропозиції учасників торгівлі.

Валютний ринок являє собою переважно міжбанківський ри­нок, оскільки саме банки є установами, через які здійснюються розрахунки, та тому, що в процесі міжбанківських операцій без­посередньо формується курс валюти. Банки як учасники цього ринку обслуговують міжнародний обіг товарів та послуг, форму­ють валютний курс під впливом попиту та пропозиції і є провід-

221

никами економічної політики держави. У діяльності комерційних банків організація та проведення міжнародних розрахунків, опе­рації з іноземною валютою і касовому обслуговуванню клієнту­ри посідають важливе місце [1, 186].

Залежно від обсягу та характеру валютних операцій, кількості валют, що використовуються, а також рівня нормативно-право­вого регулювання валютні ринки умовно поділяють на світові і на­ціональні. У світових валютних ринках у зв'язку із зростанням ролі окремих регіонів нерідко виділяють регіональні валютні ринки.

Світові валютні ринки обслуговують рух грошових потоків у міжнародному платіжному обороті, забезпечуючи при цьому між різними країнами рух товарів, послуг та перерозподіл капіталів.

Національні валютні ринки забезпечують рух грошових по­токів усередині країни і обслуговують зв'язок із світовими цент­рами. Залучення національних ринків до операцій світового ва­лютного ринку залежить від міри інтеграції економіки країни у світове господарство, від становища її валютно-кредитної систе­ми та системи оподаткування, рівня валютного контролю та ва­лютного регулювання, стабільності політичної системи.

Функціями валютного ринку є:

— обслуговування міжнародного обігу товарів, послуг та капіта­лів;

— формування валютного курсу під впливом попиту та пропо­зиції;

— утворення механізму для захисту від валютних ризиків;

— використання державою валютного ринку як інструменту для здійснення грошово-кредитної та економічної політики.

Основу нормативної бази для формування внутрішнього ва­лютного ринку України склали свого часу Декрет Кабінету Міні­стрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за № 15-93 від 19 лютого 1993 р., Декрет Кабінету Мі­ністрів України «Про тимчасовий порядок використання надхо­джень в іноземній валюті за № 16-93 від 19 лютого 1993 р., а та­кож ряд нормативних актів Національного банку України.

Формування валютного ринку в Україні, як у всіх посткому­ністичних країнах, пов'язано з реформуванням економіки. З по­чатком економічних реформ виникла необхідність подолати ві­дірваність виробників готової продукції від світового ринку. Для вирішення цієї проблеми потрібно було створити відповідні пра­вила поведінки для суб'єктів господарської діяльності в нових умовах.

Правові засади організації торгівлі іноземною валютою в Україні встановлені Декретом № 15-93. Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію Націо­нального банку України, мають право від свого імені купувати і продавати іноземну валюту на міжбанківському валютному рин­ку України за дорученням і за рахунок резидентів і нерезидентів,

222

а також за свій рахунок здійснювати операції з фізичними осо­бами з купівлі та продажу готівкової іноземної валюти.

Відповідно до п. 1 ст. 6 вищезазначеного Декрету Національ­ний банк України визначає структуру міжбанківського валютно­го ринку, а також порядок та умови торгівлі на ньому іноземною валютою. Тобто ці питання належать до виключної компетенції Національного банку України.

На підставі зазначених повноважень Національним банком України розроблені Правила здійснення операцій на міжбан -ківському валютному ринку України, затверджені постановою Правління Національного банку України за № 127 від 18 берез­ня 1999 р. Відповідно до їх положень безпосереднє здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України дозво­ляється лише суб'єктам цього ринку, до яких належать:

— Національний банк України;

— уповноважені банки (комерційні банки, які одержали ліцен­зію Національного банку України на право здійснення опе­рацій з валютними цінностями);

— уповноважені кредитно-фінансові установи (які одержали лі­цензію Національного банку України на здійснення операцій з валютними цінностями);

— валютні біржі.

Українську міжбанківську валютну біржу, як постійно діючий центр по проведенню на території України операцій з купівлі та продажу іноземної валюти уповноваженими банками, було ство­рено на підставі постанови Правління Національного банку Украї­ни за № 50 від 8 червня 1993 р. Зазначена біржа не займається ко­мерційною діяльністю і не має на меті отримання прибутку.

Відповідно до п. 2.1 Правил здійснення операцій на міжбан­ківському валютному ринку України суб'єкти цього ринку мають право купувати іноземну валюту для власних потреб (як за готів­кові, так і за безготівкові кошти) та за дорученням клієнтів у разі виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами та в ін­ших випадках, передбачених чинним законодавством України. Підставою для купівлі іноземної валюти є відповідні документи, що підтверджують правомірність здійснення цієї операції (дого­вір тощо).

Слід зазначити, що відповідно до положень названих Правил та ст. 5 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» валютні кошти, придбані у встановленому по­рядку через уповноважені банки або інші кредитно-фінансові ус­танови, повинні бути використані резидентом протягом 5 робо­чих днів з моменту зарахування цих коштів на його валютний ра­хунок на цілі, зазначені у заяві на купівлю валюти.

Окремо варто зупинитись на питанні обов'язкового продажу іноземної валюти, що надходить на користь резидентів України. Національним банком України запроваджено цей захід у зв'язку з

223

тим, що суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України про­довжували затримувати продаж експортної валютної виручки та інших валютних надходжень, що спричиняло суттєве зменшення обсягу операцій на міжбанківському валютному ринку. Відповід­но до постанови Правління Національного банку України «Про введення обов'язкового продажу надходжень в іноземній валюті на користь резидентів — юридичних осіб» за № 349 від 4 вересня 1998 р. встановлено, що на період до стабілізації ситуації на ва­лютному ринку України 50 % надходжень в іноземній валюті пер­шої групи Класифікатора іноземних валют Національного банку України на користь резидентів — юридичних осіб підлягають обов'язковому продажу через уповноважені банки та уповноважені кредитно-фінансові установи на міжбанківському валютному рин­ку України за винятком випадків, передбачених у цій постанові.

Уповноважені банки та уповноважені кредитно-фінансові ус­танови, здійснюючи операції з купівлі-продажу іноземної валю­ти за власні кошти, зобов'язані, крім загальних правил, також дотримуватись додаткових обмежень. Такі операції, зокрема, по­винні здійснюватись тільки в межах ліміту відкритої валютної позиції, який визначає Національний банк України відповідно до повноважень, що закріплені у п.1 ст. 6 Декрету Кабінету Мі­ністрів України «Про систему валютного регулювання і валют­ного контролю» та у п. З ст. 44 Закону України «Про Національ­ний банк України». Зміст цих обмежень полягає у такому.

При здійсненні операцій на валютних ринках банки постійно частину своїх ресурсів у валюті, яку вони продають, вкладають у найбільш ліквідну валюту. При цьому змінюється співвідношен­ня вимог та зобов'язань банку в іноземній валюті, яке визначає його валютну позицію. Якщо вони рівні, валютна позиція вва­жається закритою, а якщо не збігаються — відкритою. Відкрита валютна позиція може бути «довгою» (вимоги перевищують зо­бов'язання) і «короткою» (зобов'язання перевищують вимоги). Стан валютної позиції є головним чинником валютного ризику, тому правове врегулювання цього питання сприяє стабілізації економічної ситуації через мінімізацію валютних ризиків окре­мих банків та банківської системи в цілому та запобігання спе­кулятивному тиску на валютний курс.

Окремо слід зазначити, що Правилами здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України Національний банк України, виходячи із стану валютного ринку та методів і принципів його регулювання, визначає порядок застосування суб'єктами цього ринку курсу гривні до іноземних валют. Тобто йдеться про регулювання дій суб'єктів міжбанківського валютно­го ринку України щодо обмеження розміру маржі між курсами купівлі та продажу іноземних валют і комісійної винагороди.

10.4. Ліцензування валютних операцій

Ліцензія — це дозвіл, що видається відповідним спеціально упов­новаженим державним органом, на здійснення певних видів діяльнос­ті, які згідно з чинним законодавством потребують ліцензування.

224

У Положенні про порядок видачі банкам ліцензій на здій­снення банківських операцій, затвердженому постановою Прав­ління Національного банку України за № 181 від 6 травня 1998 р. ліцензування визначається як порядок видачі банкам дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських операцій, якщо умови діяльності комерційних банків відповідають чинному законодав­ству України, а також їх діяльність не загрожує інтересам їх клі­єнтів. Комерційні банки мають право здійснювати банківські операції тільки після отримання відповідної ліцензії Національ­ного банку України. Філії комерційних банків здійснюють бан­ківські операції за наявності відповідно оформленої довіреності головного банку і дозволу регіонального управління Національ­ного банку за місцем знаходження філії банку.

Відповідно до ст. 5 Декрету № 15-93 Національний банк ви­дає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Слід зазначити, що операціями банків, що підлягають ліцен­зуванню, вважаються банківські операції, перелічені у ст. З Зако­ну України «Про банки і банківську діяльність», та інші операції з дозволу Національного банку України. У Положенні про поря­док видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій йдеться саме про конкретні банківські операції, що потребують ліцензування, в тому числі про операції з валютними цінностями.

Відповідно до ст. 5 Декрету № 15-93 індивідуальні ліцензії ви­даються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валют­ної операції на період, потрібний для здійснення такої операції. У зв'язку з цим виникає запитання, чи потрібно уповноважено­му банку одержувати індивідуальні ліцензії. Якщо йдеться лише про суто банківські операції, зрозуміло, що банк діє тільки в ме­жах генеральної ліцензії. Проте варто зауважити, що банк, маю­чи специфічний статус, може здійснювати й інші операції, які не пов'язані з банківськими операціями і які прямо не заборонені законом. Тобто банк у певних правовідносинах може виступати як звичайний суб'єкт господарської діяльності. Так, ст. З Зако­ну України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. встанов­лено, що підприємці мають право без обмежень приймати рішен­ня і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не супере­чить чинному законодавству, а особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються законодавством України. Саме в цих випадках може постати питання про одержання упов­новаженим банком індивідуальної ліцензії. Наприклад, пошире­ним випадком одержання уповноваженими банками індивідуаль­ної ліцензії Національного банку України є здійснення уповно­важеними банками інвестування за межі України.

Вимоги, які висуваються до комерційних банків при одер­жанні ними генеральної та індивідуальної ліцензій, є різними. Це

225

пов'язано з тим, що генеральна ліцензія є безстроковою та при­значена для здійснення необмеженої кількості операцій, а інди­відуальна ліцензія надається для здійснення лише однієї операції.

Не всі валютні операції потребують одержання індивідуальної ліцензії Національного банку. Виключний перелік випадків, які підпадають під режим індивідуального ліцензування, міститься у п. 4 ст. 5 Декрету № 15-93. Водночас на практиці виникає бага­то труднощів щодо з'ясування точного змісту валютної операції, що підлягає ліцензуванню. Це пов'язано з тим, що у чинному за­конодавстві не за всіма випадками такого ліцензування існує чіт­ка регламентація порядку одержання зазначених ліцензій.

Найбільш чітко врегульовано питання ліцензування операцій щодо здійснення інвестицій за кордон. Ці питання регулюються Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та Указом Президента України від 13 вересня 1995 р. № 839 «Про інвестування майно­вих цінностей резидентами за межами України». Відповідно до зазначених нормативних актів інвестування валютних цінностей ліцензується Національним банком України, а здійснення інве­стицій у вигляді іншого майна та майнових цінностей ліцензу­ються Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, функції якого згідно з Указом Президента України від

15 грудня 1999 р. № 1573 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» передані Міністерству економіки України. В Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцен­зій на здійснення інвестицій за кордон, яка затверджена поста­новою Правління Національного банку України за № 122 від

16 березня 1999 р., також чітко визначено, що Національний банк України видає ліцензії не на всі інвестиції за кордон, а лише на ті, що за своїм змістом є господарською операцією, яка передбачає придбання суб'єктами інвестицій основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав, цінних паперів та їх похідних в обмін на валютні цінності.

Оскільки здійснення валютних операцій передбачає, як пра­вило, участь у цих операціях декількох осіб, то може постати пи­тання про те, хто саме з суб'єктів конкретної угоди зобов'язаний одержати відповідну індивідуальну ліцензію. Відповідно до п. 5 ст. 5 Декрету № 15-93 одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснен­ня іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

10.5. Розрахунки в іноземній валюті

Правове регулювання проведення розрахунків в Україні ство­рювалось і розвивалось в міру розвитку та становлення України як незалежної держави. Основні труднощі були пов'язані з від­сутністю досвіду та традицій державного будівництва безпосеред­ньо в Україні. Крім цього, проблема полягала у створенні влас­ної фінансової системи та запровадженні власної грошової оди-

226

ниці. З поступовим виходом України із зони функціонування російського рубля та з появою тимчасової розрахункової одини­ці — купонокарбованця — виникла необхідність обумовити і пра­вове поле функціонування та обігу національної валюти. Декре­том Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регу­лювання і валютного контролю» закладено для цього правові засади, а також розроблено певну чітку систему, де порядок роз­рахунків в іноземній валюті є одним із найважливіших елементів.

З прийняттям нової Конституції України правова регламента­ція всіх правовідносин в Україні, в тому числі щодо проведення розрахунків, набула нового рівня. Зміцненню та оздоровленню си­туації на фінансовому ринку України сприяло також і проведен­ня згідно з Указом Президента України «Про грошову реформу в Україниі» за № 762/96 від 25 серпня 1996 р. грошової реформи.

Відповідно до зазначеного Декрету, який був першим спеці­альним фундаментальним законодавчим актом України в сфері валютного регулювання, валюта України є єдиним законним за­собом платежу на території України, який приймається без об­межень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено актами валютного законодавства України. Рези­денти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених законодавством України. Саме ці обмеження мають місце при використанні резидентами України іноземної валюти як засобу платежу. Як зазначалося, об­меження, зокрема у валютному регулюванні, виявляються або у прямій забороні на здійснення певних операцій або шляхом за­провадження ліцензування. Так, для використання іноземної ва­люти на території України як засобу платежу потрібно мати спе­ціальний дозвіл, тобто отримати відповідну ліцензію Національ­ного банку України.

У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що в міру станов­лення України як самостійної держави зростала необхідність зміцнення її грошової одиниці, яка є невід'ємним атрибутом кожної незалежної і економічно стабільної держави. Тому посту­пово звужувалося коло резидентів, які отримували ліцензію на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Так, наприклад, згідно з Указом Президента України за № 711/95 від 3 серпня 1995 р. «Про внесення змін до Указу Пре­зидента України від 22 серпня 1994 р. № 457» Національному банку було доручено внести зміни до порядку видачі індивіду­альних ліцензій на здійснення валютних операцій, враховуючи, що з 1 серпня 1995 р. раніше видані дозволи на здійснення роз­дрібної торгівлі та надання послуг на території України за готів­кову іноземну валюту припинили свою дію. Після проведення грошової реформи індивідуальні ліцензії Національного банку України на проведення операцій в іноземній валюті на території України видаються лише у виключних випадках.

Використання відповідної валюти як платежу між резидента­ми і нерезидентами України регулюється ст. 7 Декрету № 15-93, відповідно до якої у розрахунках між резидентами і нерезиден-

227

тами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки. Здійснення розрахунків між резиден­тами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку.

Якщо нерезиденти України здійснюють свою підприємниць­ку діяльність в Україні через свої представництва, то взаємовід­носини між резидентами і нерезидентами України підносяться на новий рівень. Відповідно до положень Інструкції про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, яка затвер­джена постановою Правління Національного банку України за № 527 від 18 грудня 1998 р., зазначеним представництвам відкри­вається рахунок у національній валюті типу «П». Резидент може розраховуватись з нерезидентом у валюті України за умови здій­снення таких розрахунків через представництва нерезидентів, що мають рахунок типу «П».

Варто зазначити, що в результаті певної лібералізації зовніш­ньоекономічних відносин встановлено, що розрахунки між рези­дентами України та резидентами країн, що входили до складу ко­лишнього СРСР, можливі у валюті України без одержання відпо­відної ліцензії, якщо це передбачено контрактами.

Розрахунки в іноземній валюті з нерезидентами мають низкуПорядок

особливостей, які відображені у Законі України «Про порядокздійснення

здійснення розрахунків в іноземній валюті». Основне призначен-^іїї^ІЛа

_ ., в іноземній

ня цього Закону — запобігти незаконному відтоку з України то-валюті

варів та коштів.

Відповідно до вимог зазначеного Закону виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, за­значені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декла­рації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (по­слуг), прав інтелектуальної власності — з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, на­дання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Переви­щення зазначеного строку потребує індивідуальної ліцензії На­ціонального банку.

Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах від­строчення поставки, в разі, якщо таке відстрочення перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, також потребують індивідуаль­ної ліцензії Національного банку України.

Варто зазначити, що Закон України «Про порядок здійснен­ня розрахунків в іноземній валюті» регулює порядок припинен­ня зобов'язань між резидентом і нерезидентом шляхом виконан­ня. Проте це не виключає можливості припинити зобов'язання іншим шляхом, у тому числі зарахуванням. Відповідно до части-

228

ни четвертої ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну ді­яльність» суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають пра­во укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів, крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами Украї­ни. З огляду на те, що ст. 217 Цивільного кодексу України є чин­ною, ніяких загальних обмежень щодо припинення зобов'язан­ня зарахуванням не встановлено.

Загальновідомо, що основою ринкових правовідносин є при­ватна власність та свобода підприємницької діяльності, які в свою чергу грунтуються насамперед на принципі вільного розпоряд­ження власником своїми коштами та майном. Проте ця свобода в умовах суспільного устрою не є анархією, а навпаки, має чітку правову регламентацію. Ця регламентація містить певні обмежен­ня, в тому числі для власників щодо розпорядження ними своїми коштами. Одним з таких обмежень є процедура безспірного стяг­нення коштів з рахунків суб'єктів підприємницької діяльності.

У зв'язку з внесенням змін до ст. 24 Закону України «Про підприємства в Україні» та до ст. 381 Цивільного кодексу Украї­ни списання в безспірному порядку з банківських рахунків юри­дичних осіб та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяль­ності може здійснюватися тільки у випадках, встановлених зако­нами України.

Це знайшло відображення і в сфері валютного регулювання. Національним банком України розроблено Порядок безспірного стягнення та безакцептного списання коштів з рахунків в іно­земній валюті суб'єктів підприємницької діяльності (крім банків) на території України, затверджений постановою Правління Національного банку України за № 261 від 10 жовтня 1996 р.

Відповідно до цього Порядку безспірне стягнення та безак-цептне списання коштів з рахунків в іноземній валюті, відкритих суб'єктам підприємницької діяльності в уповноважених банках України, виконуються лише в таких випадках:

— згідно зі ст. 8 Арбітражного процесуального кодексу України (у разі визнання боржником претензії в іноземній валюті);

— на підставі виконавчих документів судів України, виданих на виконання рішень про стягнення коштів в іноземній валюті, прийнятих судами України, судами інших країн, міжнарод­ними судами, які є обов'язковими для виконання на терито­рії України відповідно до міжнародних договорів або чинно­го законодавства України, якщо інший порядок не передба­чено міжнародними договорами;

— згідно з вимогами Декрету Кабінету Міністрів України «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових пла­тежів» від 21 січня 1993 р. № 8-93 у разі недостатності коштів у грошовій одиниці України на рахунках недоїмника або його дебітора для погашення сум недоїмки.

Безспірне стягнення та безакцептне списання коштів у вище­зазначеному другому випадку має свої процедурні особливості.

229

Так, стягнені кошти в іноземній валюті (за винятком випадків, коли одержувачем коштів є нерезидент або уповноважений банк, що надав кредит в іноземній валюті) у триденний строк підляга­ють продажу уповноваженим банком платника за грошову оди­ницю України згідно з вимогами її валютного законодавства, а одержані від продажу кошти в грошовій одиниці України пере­раховуються уповноваженим банком платника на розрахунковий рахунок стягувача.

Нині досить часто трапляються ситуації, коли у визнаного су­дом боржника по зобов'язаннях у грошовій одиниці України на момент виконання судових рішень на його рахунку у національ­ній валюті немає коштів, хоча водночас на рахунках в іноземній валюті цього боржника кошти є. Відповідно до ст. 121 Арбітраж­ного процесуального кодексу України арбітражний суд за заявою сторони має право до закінчення строку, встановленого для пред'явлення наказу до виконання, змінити спосіб та порядок його виконання. Тому в цьому випадку кредитор може зверну­тися з відповідною заявою до арбітражного суду, про що має бу­ти винесена ухвала і видано відповідний наказ.

10.6. Валютний контроль

Поглиблення економічних реформ, поява нових форм влас­ності, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, зростання кількості експортерів додають нові елементи в практику госпо­дарської діяльності, в тому числі негативні.

Утворення чіткої системи економічної стабільності є трива­лим процесом і передбачає нові та вдосконалення вже існуючих структур державних органів влади, до функцій яких входить за­безпечення економічної стабільності і нейтралізація реальних або можливих загроз для національної економіки. Світовий досвід свідчить про те, що успішний розвиток внутрішнього валютного ринку здійснюється, як правило, за активної регулюючої участі держави і ефективного контролю за валютними операціями з бо­ку уповноважених органів. На практиці це реалізується через закони, що регламентують найбільш важливі сфери діяльності держави та наділяють її органи відповідними контрольними функціями, відповідно до яких можуть вживатися заходи обме­жувального характеру для захисту економіки від кримінальних елементів, а також негативного впливу з боку іноземних держав.

Лише побіжний огляд щорічних звітів Міжнародного валютно­го фонду «Про конвертованість та валютні обмеження», що вихо­дять з 1950 р., показує, що в більшості країн — членів фонду зберігаються, як і раніше, численні обмеження правового та/або фактичного порядку, які ускладнюють або забороняють обмін на­ціональної валюти на іноземну або підпорядковують переведення національної валюти за кордон певним обмеженням. Майже всі держави протягом своєї історії обмежували на більш або менш тривалий строк міжнародний рух платежів і капіталів. Навіть США, які з часів Бреттон-Вудської конференції 1944 року нале­жать до прибічників свободи міжнародного руху платежів та капі-

230

талів, запроваджували з 1966 р. по 1974 р. «зрівняльний податок» («іпіегей е^иа1І8аїіоп Іах») на купівлю іноземних цінних паперів громадянами США. Метою цього податку було введення обмежен­ня купівлі іноземних цінних паперів американцями [11, 22].

Становлення та розвиток валютного ринку, особливо в краї­нах з нестабільною економікою, є неможливим без ефективної системи контролю. Валютний контроль можна охарактеризувати як діяльність держави в особі органів валютного контролю, що спрямована на забезпечення дотримання валютного законодавства при здійсненні валютних операцій. Забезпечення державою дотри­мання зобов'язаними суб'єктами правових норм про валютні операції є гарантією законності відповідної діяльності.

Інтервенції на валютному ринку шляхом мобілізації держав­них валютних резервів, маніпуляції відсотковими ставками та ви­користання міжнародних ринків капіталу є частиною арсеналу заходів, що рекомендовані різними міжнародними організаціями для протистояння дефіциту зовнішніх платежів та захисту курсу валюти. Держава може втручатися в обмін з зарубіжними країна­ми також адміністративним шляхом. Це втручання може набира­ти форми простої централізації усіх розрахунків із закордоном, коли національна валюта конвертується в іноземну валюту лише адміністративним шляхом за курсом, що визначається органами державної влади [6, 289].

В Україні валютному контролю підлягають валютні операції за участю резидентів і нерезидентів. Валютний контроль здій­снюється також за виконанням резидентами зобов'язань щодо декларування валютних цінностей та іншого майна, що знахо­дяться за межами держави.

На практиці ефективність валютного контролю залежить пе­реважно від якості інформації, якою володіють відповідні упов­новажені органи держави щодо торговельних потоків та пакетів зобов'язань і боргів. Ця інформація може забезпечуватись зобо­в'язанням резидентів здійснювати будь-яку операцію із закордо­ном через уповноважених посередників (банки), які зобов'язані давати про це звіт відповідним уповноваженим державним орга­нам [6, 293].

Відповідно до положень Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за № 15-93 (далі Декрет № 15-93) від 19 лютого 1993 р. органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати і одержу­вати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здій­снення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті, а також про майно, що підлягає декларуван­ню, у межах повноважень, визначених ст. 13 цього документа.

Відповідно до зазначеної ст. 13 Декрету № 15-93 органами ва­лютного контролю в Україні є:

— Національний банк України;

— уповноважені банки;

231

— Державна податкова адміністрація України;

— Державний комітет зв'язку та інформації України;

— Державна митна служба України.

Залежно від своїх функцій зазначені органи мають різний об­сяг повноважень у сфері валютного контролю.

Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними опе- Відповідальність раціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці за порушення банки. Державна податкова адміністрація здійснює фінансовий „„.^1™

ЗаКОНОДсяВСТВд

контроль за валютними операціями, що провадяться резидента­ми і нерезидентами на території України. Державний комітет зв'язку та інформації України здійснює контроль за додержан­ням правил поштових переказів та пересиланням валютних цін­ностей через митний кордон України. Державна митна служба України здійснює контроль за додержанням правил переміщен­ня валютних цінностей через митний кордон України.

Питання щодо відповідальності за порушення валютного зако­нодавства регулюються ст. 16 Декрету № 15-93. Цією статтею встановлено, що незаконні скуповування, продаж, обмін чи ви­користання валютних цінностей як засобу платежу або як заста­ви, тобто вчинення цих дій без відповідного дозволу (ліцензії), якщо відповідно до вимог валютного законодавства наявність та­кого дозволу (ліцензії) є обов'язковою, тягнуть за собою адміні­стративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним за­конодавством України.

Так, наприклад, згідно зі ст. 162 Кодексу України про адмі­ністративні правопорушення незаконні скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, якщо вартість предмета незаконної операції не пере­вищує двадцяти мінімальних розмірів заробітної плати, — тяг­нуть за собою накладення штрафу в розмірі до п'ятдесяти міні­мальних розмірів заробітної плати з конфіскацією валютних цін­ностей.

У Кримінальному кодексі України зазначеним питанням при­свячені ст. 80 «Порушення правил про валютні операції» та ст. 80^і «Приховування валютної виручки». Відповідно до ст. 80 незаконні скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, вчинені протягом року після накладення адміністративного стягнення за такі ж по­рушення, а також вчинення цих дій у значних розмірах (неза­конна операція з валютними цінностями визнається вчиненою у значному розмірі, якщо вартість предмета цієї операції переви­щує двадцять мінімальних розмірів заробітної плати), — кара­ються позбавленням волі на строк до п'яти років з конфіскацією валютних цінностей, або виправними роботами строком до двох років, або штрафом до ста мінімальних розмірів заробітної пла­ти з конфіскацією валютних цінностей.

Ті ж дії, вчинені організованою групою або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, чи у великих роз-

232

мірах (незаконна операція з валютними цінностями визнається вчиненою у великому розмірі, якщо вартість предмета цієї опе­рації перевищує сто мінімальних розмірів заробітної плати), — караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна і валютних цінностей.

Враховуючи складність та актуальність питань валютного ре­гулювання, а також з метою забезпечення однакового підходу судів до застосування законодавства про порушення правил про валютні операції та у зв'язку з питаннями, які виникають при су­довому розгляді справ цієї категорії, Пленум Верховного Суду України прийняв постанову «Про практику застосування судами законодавства щодо порушення правил про валютні операції» за № 5 від 18 квітня 1997 р. Відповідно до п. З цієї постанови виз­начено поняття незаконних валютних операцій, що перераховані у ст. 80 Кримінального кодексу України:

— скуповування — дії, пов'язані з одноразовим чи багаторазо­вим оплатним придбанням валютних цінностей у власність;

— продаж валютних цінностей — це їх оплатне відчуження іншим особам;

— обмін — операція, в процесі якої сторони передають одні ва­лютні цінності взамін на інші;

— використання валютних цінностей як засобу платежу — це розрахунок ними за товари, послуги, об'єкти права інтелек­туальної власності тощо;

— використання валютних цінностей як застави полягає в їх пе­редачі та прийнятті в рахунок забезпечення зобов'язань.

Наведений перелік незаконних валютних операцій згідно з зазначеною постановою Пленуму Верховного Суду України є ви­черпним, а тому інші операції з валютними цінностями, не за­значені в диспозиції ст. 80 Кримінального Кодексу України (роз­мін, позика, дарування, передача за заповітом чи отримання у спадщину тощо), не містять складу злочину, передбаченого цією статтею.

Згідно із вимогами ст. 80^і відкриття або використання за ме­жами України валютних рахунків підприємств, установ та органі­зацій без дозволу Національного банку України посадовими осо­бами підприємств, установ та організацій, що діють на території України чи за їх дорученням іншими особами або особами, які займаються підприємницькою діяльністю, незалежно від форм власності, а так само будь-якою іншою особою, яка є громадя­нином України і постійно проживає на її території, або прихо­вування валютної виручки — караються позбавленням волі на строк до двох років, або виправними роботами на той же строк, або штрафом до п'ятисот офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією вкладу і валютної ви­ручки.

Водночас фінансові санкції не варто ототожнювати з адміні­стративною відповідальністю, до якої притягують фізичних осіб

233

відповідно до Кодексу України про адміністративні правопору­шення. Фінансові санкції за порушення валютного законодавст­ва застосовуються відповідно до вимог Декрету Кабінету Мініст­рів України «Про стягнення не внесених у строк податків і не­податкових платежів» за № 8-93 від 21 січня 1993 р. і стягуються до Державного бюджету України незалежно від строку давності. Ці санкції як міра відповідальності за порушення валютного за­конодавства застосовуються Національним банком України. Ос­карження дій Національного банку щодо накладення стягнень провадиться у судовому порядку.

Усі фінансові санкції залежно від порядку їх встановлення поділяють на санкції, що визначені в самому Декреті № 15-93, та на санкції, що встановлюються безпосередньо Національним банком України.

Національний банк України є головним органом валютного контролю, що здійснює контроль за додержанням правил регу­лювання валютних операцій на території України з усіх питань, що не віднесені цим Декретом до компетенції інших державних органів, та забезпечує виконання уповноваженими банками функцій органу валютного контролю згідно з законодавством України про валютне регулювання. Національний банк України, крім прямих контрольних функцій, також здійснює наступне:

— здійснює державну валютну політику виходячи з принципів загальної економічної політики України;

— складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний ба­ланс України;

— контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;

— визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;

— видає у межах своєї компетенції обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України;

— нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цін­ностей для здійснення державної валютної політики;

— видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

— встановлює способи визначення і використання валютних (об­мінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених у іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях;

— встановлює за погодженням з Державним комітетом статисти­ки України єдині форми обліку, звітності та документації про валютні операції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням;

— забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків.

234

Для реалізації своїх повноважень у сфері застосування фінан­сових санкцій Національним банком України була прийнята Ін­струкція про порядок застосування ст. 16 Декрету Кабінету Мі­ністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» за № 16010/1568 від 30 лип­ня 1993 р.

На сьогодні цей документ втратив чинність і зазначені питан­ня регулюються Положенням про порядок застосування ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного ре­гулювання і валютного контролю» за № 15-93 від 19 лютого 1993 р., затвердженим постановою Правління Національного банку України за № 212 від 4 липня 1997 р. (діє в редакції по­станови Правління Національного банку України за № 280 від 20 липня 1998 р.).

Перевірки з питань додержання валютного законодавства проводяться всіма державними органами валютного контролю та правоохоронними органами в межах їх компетенції. За результа­тами перевірок складаються акти перевірок, які у випадку вияв­лення порушення валютного законодавства надсилаються до те­риторіальних управлінь Національного банку України за місцем проведення зазначених перевірок. Працівниками департаменту валютного контролю та ліцензування Національного банку України або уповноваженими працівниками територіальних уп­равлінь Національного банку України здійснюється аналіз отри­маних матеріалів перевірок (у разі необхідності може супровод­жуватись повторною перевіркою на місці) і при підтвердженні факту порушення валютного законодавства складається протокол встановленої форми, який вручається керівникові перевіреної ус­танови. Крім того, від посадових осіб перевіреної установи бе­руться письмові пояснення щодо кожного факту порушення.

Після проведення зазначених процесуальних дій і встанов­лення факту правопорушення на підставі протоколу порушення валютного законодавства приймається постанова про притягнен­ня до відповідальності винної особи за порушення валютного за­конодавства. Ця постанова надсилається порушнику, який про­тягом п'яти днів після її отримання має перерахувати суму штра­фу до Державного бюджету України. В окремих випадках з метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків постановою Правління Національного бан­ку України для уповноважених банків може бути встановлений інший строк сплати штрафів, але такий строк сплати штрафів не може перевищувати двох років. При цьому слід зазначити, що зменшення розмірів сум штрафних санкцій не допускається.

У разі несплати суми штрафу у зазначений строк постанова про притягнення до відповідальності надсилається до органів Державної податкової адміністрації України за місцем знаход­ження порушника і сума штрафу стягується відповідно до вимог чинного законодавства.

Матеріали про порушення валютного законодавства розгляда­ють і приймають відповідні рішення щодо застосування санкцій

235

(залежно від розміру відповідальності) начальники територіаль­них управлінь Національного банку України, директор відповід­ного департаменту Національного банку України, Голова Націо­нального банку України.

Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Реєстру банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кре­дитних установ, а також, якщо сума штрафу перевищує суму, еквівалентну 100 тис. доларів США, перераховану у валюту Украї­ни за обмінним курсом Національного банку України на день ви­явлення порушення, застосовуються виключно на підставі поста­нови Правління Національного банку України.

Як зазначалося, уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами і нерези­дентами через ці банки, тобто на уповноважених банках лежить відповідальність за законність валютних операцій, що здійсню­ються його клієнтами. Уповноважені банки є єдиними недержав­ними органами валютного контролю. Це пов'язано з тим, що банк є організацією, основне призначення якої — посередництво у переміщенні коштів від кредиторів до позичальників та від про­давців до покупців. Практично увесь грошовий обіг у господарсь­кому обороті здійснюється через банківську систему і жоден інший орган чи установа не має такого оперативного і повного доступу до інформації стосовно операцій, пов'язаних з обігом коштів. Враховуючи таке монопольне становище банківської си­стеми як єдиного організму в сфері розрахунків, та об'єктивні за­кони функціонування держави, які полягають в покладанні пев­них обов'язків на всіх суб'єктів, на яких поширюється суверенітет цієї держави, уповноважені комерційні банки України отримали певні обов'язки щодо контролю своїх клієнтів. На банках лежить обов'язок передусім запобігти проведенню тієї чи іншої незакон­ної валютної операції, а якщо це неможливо, то поінформувати про це уповноважені державні органи.

Специфіка уповноважених банків полягає також у тому, що вони самі є суб'єктами підприємницької діяльності і активно здійснюють валютні операції. Тому не випадково у валютному законодавстві багато уваги надається порядку здійснення валют­них операцій комерційними банками.

Відповідно до вимог Положення про порядок застосування ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України за № 15-93 від 19 лю­того 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» невиконання уповноваженими банками зобов'язань щодо здійснення функцій органу валютного контролю за опера­ціями своїх клієнтів тягне за собою позбавлення генеральної лі­цензії Національного банку України на право здійснення валют­них операцій або накладення штрафу в розмірі 25 % від суми коштів, які були використані резидентами і нерезидентами під час проведення через ці банки валютних операцій з порушенням чинного законодавства.

За інші порушення валютного законодавства комерційними банками, такі як здійснення певних операцій без наявності гене-

236

ральної або індивідуальної ліцензії та порушення порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених Національним банком України, пе­редбачається відповідальність у вигляді штрафу, сума якого є рів­ною сумі (вартості) валютних цінностей проведеної операції, пе­рерахованій у валюту України за обмінним курсом Національно­го банку на день здійснення таких операцій, або позбавлення ліцензії Національного банку на право здійснення валютних опе­рацій.

Стосовно діяльності уповноважених банків як органів валют­ного контролю при запобіганні проведенню їх клієнтами ва­лютних операцій з порушенням чинного законодавства не існує якогось особливого механізму. Банки повинні перевіряти опе­рації своїх клієнтів на відповідність їх чинному законодавству і у разі виявлення порушень законодавства не здійснювати таких операцій.

Якщо йдеться про діяльність уповноважених банків як орга­нів валютного контролю стосовно надання певної інформації відповідним державним органам, то тут ситуація дещо складніша, оскільки для виконання цього обов'язку уповноважений банк повинен чітко знати процедуру надання цієї інформації та її об­сяг. Як приклад такої регламентації можна навести Інструкцію про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за екс­портними, імпортними та лізинговими операціями, яка затверд­жена постановою Правління Національного банку України за № 136 від 24 березня 1999 р. Два розділи цієї інструкції спеціаль­но присвячені контрольним функціям уповноважених банків та порядку надання інформації державним органам.

ЗаходиПоложення цієї Інструкції передбачають комплекс заходів, що

щодо посилення повинні здійснити уповноважені банки у разі ненадходження на рахунок резидентів виручки в іноземній валюті за експортними контрактами. Нездійснення зазначених функцій валютного кон­тролю тягне за собою застосування до банків фінансових санкцій у вигляді штрафу, що передбачено ст. 16 Декрету № 15-93.

Повертаючись до загальної проблеми валютного контролю, слід зазначити, що необхідний обсяг та порядок здійснення та­кого контролю безпосередньо залежить від стану економічного розвитку та рівня правової свідомості і правової культури сус­пільства. Водночас потрібно підкреслити, що в економічно роз­винених та демократичних країнах вплив і втручання держави у валютні правовідносини не зникають, а лише змінюються за своєю формою.

Література

1. Антонов Н. Г., Пессвль М. А. Денежное обращение, кредит и банки. - М., 1994.

2. Банковское дело / Под ред. Лаврушина О. И. — М., 1992.

3. Валютний рьшок и валютное регулирование / Под ред. Платоно-вой И. Н. - М., 1996.

4. Глухов В. В., Бахрамов Ю. М. Финансовнй менеджмент. — СПб., 1995.

5. Ефимова Л. Г. Банковское право. — М., 1994.

6. Мишель П. Международньїе зкономические, валютньїе и финансовме отношения: Пер. с фр. / Общ. ред. Бабинцевой Н. С. — М., 1994.

7. Носкова И. Я. Международньїе валютно-кредитнне отношения. — М., 1995.

8. Основи банковского дела / Под ред. Мороза А. Н. — К., 1994.

9. Пресняков В., Соколов В. Валютное регулирование в зарубежньїх стра­тах // Год планети. — М., 1994.

10. Сапожников Н. В. Зкономическая основа и правовая природа валют­ного контроля // Дело и право. — М., 1996. — № 8.

11. Збке В. Международное валютное право: Пер. с нем. — М., 1997.

238

Розділ 11

Банківський нагляд: правові засади та проблеми здійснення

^ Правовізасадибанківськогонагляду

^ Створеннятареєстраціябанків

^ Ліцензуваннябанківськихоперацій

^ Ліквідаціякомерційногобанку

11.1. Правові засади банківського нагляду

Як свідчить практика, нестабільність банківської системи, кризи банків мають тяжкі економічні наслідки. Це розвал систе­ми платежів, скорочення пропозиції грошей, великі та несподі­вані зобов'язання уряду тощо. Тому не випадково, що населен­ня і особливо окремі особи, що займаються великомасштабною діяльністю в сфері економіки, хочуть бути впевненими у тому, що банківська система країни є стабільною. Для створення такої впевненості і функціонує банківський нагляд.

У різних формах він існує уже понад сто років. Банківський нагляд у широкому розумінні — це система, якою користується держава, щоб гарантувати стабільність фінансової системи, її без­пеку та здоров'я [12, 4].

Нерідко терміни «банківський нагляд», «банківське регулю­вання» і «банківський контроль» не розрізняють і вживають їх як синоніми.

Окремі автори зміщують акценти на користь того чи іншого поняття. Наприклад В. П. Поляков вважає узагальнюючим понят­тя «банківське регулювання» і дає таке його визначення: «Бан­ківське регулювання — це система заходів, з допомогою яких дер­жава через центральний банк забезпечує стабільне та безпечне функціонування банківської системи» [13, 139]. Інший автор — Жан Матук — узагальнює поняття «банківський контроль», вклю­чаючи до нього як видання нормативно-правових актів, так і про­цес відстеження діяльності банків та адміністративно-вольового впливу на їх діяльність [11, 283-327].

Проте, на нашу думку, це різні види діяльності щодо виконан­ня завдання забезпечення надійного та стабільного функціонуван­ня банків, які доповнюють один одного. У більшості випадків під регулюванням розуміють розробку та видання уповноваженими орга­нами на підставі законів нормативно-правових актів, які регламенту­ють види і способи банківської діяльності. А під контролем за діяль­ністю банків мається на увазі цілісне і безперервне відстеження здій­снення банками їх діяльності згідно із нормативно-правовими актами.

239

Законодавець визначив свій підхід щодо розуміння цих по­нять у Законі України «Про Національний банк України». Ст. 1 цього Закону визначає банківський нагляд як систему контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спря­мованих на забезпечення дотримання банками та іншими фінансо­во-кредитними установами у процесі їх діяльності законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабіль­ності банківської системи та захисту інтересів вкладників, а бан­ківське регулювання визначає як одну із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулю­ють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської ді­яльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.

Державна політика щодо банків проводиться з допомогою різних правових актів — законів, постанов та інструкцій, що ви­даються уповноваженими органами. За своїми цілями ці акти по­діляють на акти так званого пруденційного, або інакше, «розум­ного», регулювання та акти економічного регулювання. До пру­денційного регулювання належать правові акти, метою яких є мінімізація можливих ризиків банків та забезпечення стійкості та здоров'я як окремої банківської установи, так і системи в ціло­му. Сюди можна віднести межі кредитування, рівні мінімально­го капіталу, ступінь ліквідності тощо.

До економічного регулювання відносять регулювання, спрямо­ване на досягнення економічних цілей — це передусім цільове кредитування, норми обов'язкових резервів тощо [12, 2]. Розріз­няють три основні види економічних методів регулювання — подат­кові, нормативні (встановлення кількісних нормативів або розмі­рів обмежень чи пільг) та коригуючі (застосовуються для впливу в конкретній ситуації).

Методи банківського регулювання матеріалізуються через си­стему заходів, які умовно поділяють на превентивні, що застосо­вуються для уникнення можливих негативних наслідків за тієї чи іншої економічної ситуації, та протекційні, що вживаються для захисту від уже існуючої ситуації [6].

До превентивних заходів, зокрема, можна віднести:

— вимоги щодо розміру та структури власного капіталу банку;

— вимоги щодо ліквідності;

— диверсифікацію банківських ризиків;

— обмеження виконуваних операцій. -До протекційних заходів можна віднести:

— створення системи гарантування вкладів;

— формування банками резервів на покриття кредитних та ін­ших ризиків;

— рефінансування центральним банком комерційних банків;

— допомогу інших державних органів.

240

Основні цілі та завдання банківського регулювання та контро­лю фахівці формулюють по-різному. Зокрема, відомий італійсь­кий фахівець Карла Нанні вважає, що кінцевими цілями бан­ківського контролю є:

— підтримання стабільності та довіри до банківської системи шляхом забезпечення платоспроможності банківських струк­тур, відвернення системного ризику (тобто ризику того, що банкрутство одного або кількох банків спричинить кризу усієї банківської системи);

— захист вкладників та інших клієнтів банківської системи від надмірного ризику збитків та інших видів шкоди, що вини­кає внаслідок банкрутства, шахрайства, зловживань, маніпу­ляцій та інших видів посадових правопорушень з боку поста­чальників фінансових послуг (індивідуальний ризик);

— забезпечення безперебійного, ефективного, надійного та ре­зультативного функціонування фінансових ринків, включаю­чи правильну роботу конкурентних ринкових сил (стимулю­вання ефективності системи) [10, 135].

Аналогічні формулювання можна знайти і в багатьох інших авторів, а також у банківських законах. Суть їх залишається не­змінною — це гарантування здоров'я банківського сектора для сприяння економічному зростанню країни та захист вкладників, які розміщують свої кошти в банках. Чому потрібно захищати вкладників? Тому що вони не володіють необхідною інформа­цією для визначення ступеня ризику банку, і втрата довіри вкладників до одного банку може підірвати довіру до всієї банківської системи, чим спричинити її послаблення.

Існують і інші потенційні завдання банківського нагляду. Це, зокрема, підвищення конкуренції в банківському секторі еко­номіки, підвищення ефективності банківської справи, справед­ливий розподіл кредиту в економіці [14].

У систематизованому та концентрованому вигляді ці завдан­ня знайшли своє відображення в Ключових принципах ефектив­ного банківського нагляду, сформульованих Базельським коміте­том з банківського нагляду*.

Вони включають в себе 25 основних принципів, підпорядко­ваних вищезазначеним цілям, що стосуються:

— попередніх умов здійснення ефективного банківського нагляду;

— ліцензування та структури нагляду;

— пруденційних положень та вимог;

— методів поточного банківського контролю;

— вимог, що висуваються до інформації;

— офіційних повноважень контролюючих органів;

Базельськийкомітетзбанківськогонаглядуствореноу 1975 р. Доньоговходятькерівні представникибанківськихнаглядовихорганівтацентральнихбанківБельгії, Канади, Фран­ції, Німеччини, Італії, Японії, Люксембургу, Нідерландів, Швеції, Швейцарії, Великобританіїта США. СекретаріатзнаходитьсявБазелі, вБанкуміжнароднихрозрахунків.

241

— трансграничних банківських операцій.

У країнах з плановою економікою, де всі великі підприємства належать державі і кредитний ризик майже відсутній, оскільки держава має фінансові можливості і зобов'язана виконувати свої фінансові зобов'язання, банківський нагляд здійснювався голо­вним чином для того, щоб забезпечити виконання плану фінан­сування підприємств і дотримання відповідних правил при цьо­му, для запобігання зловживанням. А в країнах з ринковою еко­номікою основна увага приділяється якості банківських активів, тобто кредитному ризику, оскільки тут банківські установи і під­приємства більше не належать державі, виникають інші спону­кальні мотиви і запорукою успішного банківського нагляду є прийняття правил, які забезпечували б безпеку та прибутковість банківських установ.

Законодавство та практика здійснення банківського нагляду в Україні, його цілі та завдання є характерними для країн з пе­рехідною економікою. Так, ст. 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність» метою здійснення банківського контролю визначала додержання юридичними особами банківського зако­нодавства та власних нормативних актів Національного банку. Проте із наступної частини цієї ж статті можна зробити висно­вок, що контроль здійснюється також і за дотриманням еконо­мічних нормативів, порядку, строків та технології виконання банківських операцій, за несанкціонованою емісією (емісією грошей), поданням звітності, недопущенням збиткової діяльнос­ті, загрози інтересам вкладників і кредиторів банку, створенням перешкод антимонопольним діям чи праву клієнта вільно оби­рати банк.

Непослідовність та нечіткість у визначенні цілі банківського нагляду на практиці породжувала значні ускладнення, особливо, коли внаслідок прийняття тих чи інших правових актів вступали у конфлікт економічні цілі та цілі пруденційного нагляду. При­кладом цього може бути ситуація, коли урядом приймались рі­шення про пріоритетність надання кредитів певній галузі або певним підприємствам. Така вимога змушувала банки надавати кредити низької якості, збільшувати ризики та погіршувати своє фінансове становище, тобто вступати у суперечність з вимогами розумного банківського нагляду.

Нормативно-правові акти Національного банку України як органу держави, що здійснює банківське регулювання та конт­роль, поступово зміщували акценти банківського нагляду від економічних пріоритетів до розумного (пруденційного) банківсь­кого нагляду, маючи на меті насамперед контроль якості активів, аналіз кредитного ризику, оскільки в кінцевому підсумку це дасть змогу вирішувати і економічні проблеми.

Зокрема, Положення про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства, затверджене постановою Правління Національного банку України за № 38 від 4 лютого 1998 р., ос-

242

новним завданням усіх рівнів системи банківського нагляду На­ціонального банку України щодо вжиття заходів впливу визначає регулювання діяльності комерційних банків з метою приведення її у відповідність до норм і вимог чинного банківського законо­давства та нормативних актів Національного банку України, а та­кож з метою забезпечення ліквідності, платоспроможності та стабільності банківської системи, захисту інтересів вкладників і кредиторів. А Інструкція про порядок регулювання та аналіз ді­яльності комерційних банків, затверджена постановою Правлін­ня Національного банку України за № 141 від 14 квітня 1998 р., уже визначає метою банківського нагляду захист інтересів клієн­тів та забезпечення фінансової надійності банків.

З прийняттям Закону України «Про Національний банк України» головним завданням державної політики у сфері бан­ківської діяльності та головною метою банківського регулювання і нагляду визначено підтримання безпеки та фінансової стабіль­ності банківської системи, захист інтересів вкладників та креди­торів. Якщо раніше ст. 48 Закону України «Про банки і банківсь­ку діяльність» не давала однозначної відповіді щодо кола суб'єктів банківського нагляду, то ст. 55 Закону України «Про Національ­ний банк України» однозначно вказує на те, що банківський на­гляд здійснюється за банками, а також за іншими фінансово-кре­дитними установами.

В Україні функції органу банківського нагляду покладено на Національний банк України. Його повноваження щодо здійснен­ня банківського нагляду регламентуються ст. 55—63 Закону України «Про Національний банк України». Відповідно Націо­нальний банк України наділено такими повноваженнями:

— видавати нормативні акти з питань своєї компетенції;

— здійснювати реєстрацію банків та ліцензування банківських операцій;

— встановлювати економічні нормативи діяльності банків;

— здійснювати контроль та застосовувати заходи впливу до су­б'єктів банківської діяльності.

Закон передбачає, що наглядові та регулятивні функції На­ціонального банку України можуть здійснюватися ним безпосе­редньо або через створений ним орган банківського нагляду. При виконанні своїх наглядових та регулятивних функцій Національ­ний банк України:

— здійснює всі види перевірок на місцях банків, інших фінан­сово-кредитних установ в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірку дос­товірності інформації, що надається юридичними та фізични­ми особами при реєстрації банків, інших фінансово-кредит­них установ та ліцензуванні банківських операцій;

— може вимагати від банків та інших фінансово-кредитних ус­танов проведення загальних зборів акціонерів (учасників), за-

243

сідань наглядової ради, правління і ревізійної комісії банку та іншої фінансово-кредитної установи та брати участь у їх ро­боті з правом дорадчого голосу.

Національний банк України також має право висувати вимо­ги щодо здійснення обов'язкових аудиторських перевірок банків та інших фінансово-кредитних установ, отримує висновки неза­лежних аудиторських організацій про результати діяльності бан­ків та інших фінансово-кредитних установ.

У деяких країнах, зокрема у Великобританії, Італії, Нідерлан­дах, Португалії, Іспанії тощо, банківський нагляд уповноважені здійснювати також виключно центральні банки. Дійсно, цент­ральний банк є ядром фінансової системи і банківський нагляд є його прямою і цілком природною функцією, особливо в краї­нах, що розвиваються. Проте існують і інші системи — в США, Німеччині, Франції, Японії та деяких інших країнах центральний банк здійснює банківський нагляд спільно з іншими державни­ми органами. У деяких країнах усі важливі аспекти фінансової системи контролює міністерство фінансів. Іншим варіантом є не­залежне агентство, що здійснює банківський нагляд і відпові­дальне перед президентом або парламентом.

Банківський нагляд як система контролю включає в себе вступний контроль, дистанційний (або документарний) контроль та інспектування на місцях. Деякі фахівці вважають вступний кон­троль найбільш важливою частиною правоздатності банківсько­го нагляду, оскільки він обмежує можливість здійснення бан­ківських операцій лише тими суб'єктами, які мають ліцензію на право займатись банківською діяльністю [14, 19]. З таким твер­дженням важко не погодитись. Новостворені банки найбільш вразливі щодо розорення, тому контроль при вступі до ринку банківських послуг має дуже важливе значення. На цій стадії банківський нагляд зобов'язаний не допускати до банківської ді­яльності людей з недостатньою професійною підготовкою, досві­дом, фінансовим забезпеченням та етичними стандартами, ви­ключати політичні мотиви, особисті та вузьковідомчі інтереси при допуску на ринок банківських послуг.

В Україні вступний контроль складається з двох етапів: пер­ший — реєстрація банку, яка означає дозвіл на початок банківсь­кої діяльності (в інших країнах цей етап іменується ліцензуван­ням банків або наданням дозволу на відкриття банку), і другий — надання ліцензії на здійснення банківських операцій. Більш грунтов­но про вступний контроль (реєстрацію банків та ліцензування операцій) йдеться в окремих розділах.

Наступними стадіями наглядової діяльності є дистанційний контроль (в Україні він називається безвиїзним) та інспектування.

Залежно від системи нагляду в різних країнах віддається пе­ревага тому або іншому із зазначених способів. Проте в більшості країн існує змішана форма, коли поєднується дистанційний кон­троль та інспектування на місцях, причому у тісній взаємодії з органами внутрішнього і зовнішнього аудиту.

244

В Україні також впроваджена змішана форма банківського на­гляду. Істотні зміни у структурі банківського нагляду відбулися після затвердження постановою Правління Національного банку України за № 380 від 17 листопада 1997 р. Положення про струк­туру системи банківського нагляду Національного банку України та його повноваження щодо адекватного реагування на порушен­ня в діяльності комерційних банків. Цей нормативно-правовий документ встановлює, що система банківського нагляду в Україні скоординована за вертикаллю, функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь Націо­нального банку України і має такі рівні (з правом прийняття від­повідних рішень у межах своєї компетенції):

— відділ банківського нагляду територіального управління;

— Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків при територіальному управлінні Національного банку України;

— начальник територіального управління Національного банку України;

— відповідні департаменти банківського нагляду Національного банку України;

— заступник голови Правління Національного банку України;

— Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків На­ціонального банку України.

Безпосередньо банківський нагляд здійснюється територіаль­ними управліннями Національного банку України, відділи бан­ківського нагляду яких на підставі отриманої інформації та звіт­ності контролюють фінансовий стан банків та їх установ, дотри­мання ними економічних нормативів, банківського законодавства та нормативних актів Національного банку України. На рівні те­риторіального управління Національного банку України вирішуються такі питання банківського нагляду:

— здійснення нагляду за банками, які в установленому порядку отримали рейтинг «сильний» (1), «задовільний» (2) та «посе­редній» (3);

— інспектування банків і банківських установ;

— обробка економічної інформації;

— погодження відкриття філіалів банків та інших банківських установ.

Органи банківського нагляду рівня територіального управлін­ня Національного банку України мають широкі повноваження щодо адекватного реагування на порушення в діяльності банків. Зокрема, вони можуть проводити наради з керівництвом комер­ційних банків з обговорення проблемних питань, надсилати бан­кам листа із зобов'язаннями банку, надсилати попередження, стягувати штраф у розмірі неправомірно отриманого доходу, про­водити позапланові інспектування банків, усувати від управління філіалом або іншою банківською установою керівництво цієї ус-

245

танови, а також вносити пропозиції центральним органам бан­ківського нагляду щодо вжиття інших заходів впливу.

Виконання функцій центрального органу банківського нагля­ду забезпечує департамент пруденційного нагляду, у складі яко­го функціонують, зокрема, управління інспектування банків та управління безвиїзного контролю, управління методології та ко­ординації банківського нагляду, самостійні управління реєстрації та ліцензування банків, управління роботи з проблемними бан­ками. Ці підрозділи виконують організаційно-координаційні функції, до яких, зокрема, належать проведення спільних нарад з членами спостережних рад та виконавчих органів банків, на­дання їм рекомендацій щодо кадрових змін, проведення інспек­тування банків, підготовка матеріалів на розгляд Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків, яка має широкі повно­важення щодо регулювання та нагляду за діяльністю банків, включаючи застосування такого заходу примусового впливу, як відкликання ліцензії на здійснення банківських операцій. Пере­лічені вище підрозділи не мають повноважень застосовувати за­ходи примусового впливу.

Заступник голови Правління Національного банку України, який очолює банківський нагляд, затверджує плани контрольно-інспек­ційної діяльності банківського нагляду, приймає рішення про здійснення інспектування банків, координує діяльність департа­ментів банківського нагляду, вирішує інші поточні питання. Повноважень застосовувати заходи примусового впливу він не має, що, на нашу думку, є не досить зручно.

Найвищою інстанцією системи банківського нагляду є Правління Національного банку України, яке приймає найважливіші рішення щодо банківського нагляду, зокрема, видає нормативно-правові документи, вирішує питання усунення керівництва банків, при­значення тимчасової адміністрації в банк, ліквідації банку.

Варто зауважити, що розбудова інфраструктури банківського нагляду значною мірою залежить від запровадження нової сис­теми бухгалтерського обліку для Національного банку України та комерційних банків, яка узгоджується з міжнародними стандар­тами бухгалтерської звітності, оскільки належне функціонування банківського нагляду, розвиток довіри до цієї системи потребу­ють надання надійної та достовірної інформації органам нагляду про діяльність банків.

Таким документом є вищезгадана Інструкція про порядок ре­гулювання та аналіз діяльності комерційних банків, яка встанов­лює економічні нормативи діяльності банків, звітність банків, визначає порядок здійснення контролю за дотриманням еко­номічних нормативів та основні аспекти аналізу економічної діяльності банків і є правовою основою здійснення безвиїзного (документарного) контролю за економічною діяльністю банків.

Інструкція встановлює чотири групи економічних нормативів — нормативи капіталу, ліквідності, ризику та відкритої валютної по­зиції.

246

Норматив капіталу встановлюється для діючих банків, які бу­ли зареєстровані Національним банком України до 1 січня 1997 р.:

— у сумі, еквівалентній 2 млн. екю*, на 1 квітня 1998 р.;

— у сумі, еквівалентній 3 млн. екю, на 1 квітня 1999 р.

При цьому мінімальний розмір капіталу банку не повинен бу­ти нижчим ніж 2 млн. екю.

Для банків, які були зареєстровані Національним банком України після 1 січня 1997 р., а також для новостворюваних бан­ків норматив капіталу банку встановлюється за вищезазначени­ми розмірами, починаючи після одного календарного року з по­чатку діяльності.

У разі неможливості збільшення комерційними банками роз­міру капіталу до 1 квітня 1999 р. до встановленого мінімального розміру — 2 млн. екю та 3 млн. екю до 1 квітня 2000 р. Націо­нальний банк України розглядає питання щодо відкликання ок­ремих пунктів ліцензії на виконання банківських операцій.

Для забезпечення реальної капіталізації банківської системи України встановлюється, що залежно від розміру капітал банків поділяється на три категорії. Категорія капіталу банку визнача­ється щоквартально.

Відповідно до встановленої категорії капіталу Національний банк України рекомендує такі обмеження:

— банкам, капітал яких віднесено до категорії 1, не рекоменду­ється у будь-якій формі здійснювати виплату дивідендів (крім виплати дивідендів власними акціями) та викуповувати власні акції (частки учасників у статутному капіталі);

— банкам, капітал яких віднесено до категорії 2, виплата диві­дендів (крім виплати дивідендів власними акціями) не повин­на перевищувати 50 % понаднормативного капіталу;

— банкам, капітал яких віднесено до категорії 3, виплату диві­дендів можна здійснювати в межах понаднормативного капі­талу.

Для реєстрації комерційного банку встановлюється мінімаль­ний розмір статутного капіталу в сумі, еквівалентній 1 млн. екю.

Діючі комерційні банки мали збільшити свій статутний капі­тал до суми, еквівалентної 1 млн. екю, та здійснити перереєст­рацію до 1 січня 1998 р.

Мінімальний розмір статутного капіталу новоствореного бан­ку за участю іноземного капіталу у разі, якщо частка іноземного капіталу в статутному капіталі банку становить до 50 %, має бу­ти не менше суми, еквівалентної 5 млн. екю на день підписання

Екю (ЕСІІ-ЕигореапСиггепсуІІпії) —грошоваодиницяЄвропейськогоСоюзу. Уразізаміни екюнаіншугрошовуодиницю (євро) відповіднінормативніеквіваленти, щовційінструкції номінованівекю, маютьбутиперерахованівновуодиницюзаофіційнимкурсомпереве­дення, якийвизначаєтьсяуповноваженимиорганамиЄС. Надаліприрозрахункуекономіч­нихнормативівслідвикористовуватиофіційнийкурсгривнідоновоїодиниці, щовстанов­люєтьсяНаціональнимбанкомУкраїни.

247

установчого договору за офіційним курсом Національного банку України.

Якщо частка іноземного капіталу в статутному капіталі бан­ку становить 50 % і більше, то мінімальний розмір статутного ка­піталу за участю іноземного капіталу має бути не менше суми, еквівалентної 10 млн. екю на день підписання установчого дого­вору за офіційним курсом Національного банку України.

Починаючи з 1 січня 1998 р. у разі, якщо розмір внесеного ста­тутного капіталу комерційного банку за станом на 31 березня кож­ного року становить суму, в еквіваленті меншу ніж 1 млн. екю за офіційним курсом національної грошової одиниці України, Націо­нальний банк України скасовує дозвіл на створення комерційного банку та відкликає всі ліцензії на виконання банківських операцій.

Контроль за дотриманням комерційними банками встановлених економічних нормативів здійснюється щоденно та щомісячно (за встановленими формами звітності).

Розрахунок економічних нормативів за юридичною особою проводиться банками на підставі щоденних балансів. За порушен­ня комерційними банками економічних нормативів застосовують­ся диференційовані заходи впливу згідно із ст. 62 Закону України «Про Національний банк України» та Положенням про застосу­вання Національним банком України заходів впливу до комерцій­них банків за порушення банківського законодавства, затвердже­ним постановою Правління Національного банку України за № 38 від 4 лютого 1998 р. [5].

Національний банк України залишає за собою можливість за­стосовувати інші заходи впливу згідно із зазначеною постановою та у порядку, якого потребує конкретна економічна ситуація.

У разі неузгодження зазначеного питання між департаментом пруденційного нагляду та територіальними управліннями Націо­нального банку України остаточне рішення приймається Прав­лінням Національного банку України.

Результати економічного аналізу діяльності кожного комерцій­ного банку та висновки щомісячно подаються територіальними уп­равліннями Національного банку України департаменту пруденцій­ного нагляду Національного банку України.

Висновок має містити:

— загальну оцінку фінансового стану банку;

— оцінку дотримання банком економічних нормативів;

— відомості про суми нарахованих, стягнутих та нестягнутих штрафів (у разі порушення банком економічних нормативів);

— наявність на розгляді територіального управління Національ­ного банку України документів банку на збільшення статут­ного капіталу;

— аргументовані пропозиції територіального управління про по­дальшу діяльність банку (загальний режим роботи, режим фі-

248

нансового оздоровлення, пропозиції про скасування режиму фінансового оздоровлення, припинення діяльності або лікві­дацію банку);

— основні відомості про проведені перевірки діяльності банку, а також інформацію про те, чи порушено проти банку або його керівників та основних акціонерів справи.

Департамент пруденційного нагляду здійснює економічний аналіз діяльності банків, основними завданнями якого є: визна­чення джерел, якості і стійкості банківських доходів, дотриман­ня всіх вимог щодо ліквідності, підтримання стану адекватності і достатності капіталу. Економічний аналіз діяльності комерційного банку складається з трьох основних частин:

— аналізу балансу;

— аналізу форм звітності;

— порівняльного аналізу.

Зусилля Національного банку України щодо інспектування на місцях спрямовуються на розробку відповідної методології здійснення контролю безпосередньо в банках. Правлінням На­ціонального банку України затверджено Методичні вказівки що­до інспектування комерційних банків та банківських установ України за № 241 від 18 травня 1999 р., які визначають тактику дій працівників банківського нагляду при здійсненні інспектуван­ня банків.

Правовий статус та обсяг повноважень працівників банківсь­кого нагляду, які здійснюють інспектування, визначається Поло­женням про управління інспектування. На жаль, у цьому доку­менті основна увага приділяється відносинам управління з інши­ми підрозділами Національного банку України і лише в загальних рисах визначено повноваження працівників банківського нагляду при інспектуванні. Зокрема, зазначено право здійснювати пере­вірки банків за дорученням керівництва Національного банку України, без перешкод отримувати з відповідних джерел інфор­мацію для створення паспорту ризику банку, складати звіт за ре­зультатами інспектування з визначенням рейтингової оцінки.

Прогрес, якого було досягнуто у сфері безвиїзного контролю та інспектування, спонукав до виділення окремої функції з ре­абілітації та ліквідації банків і створення відповідного підрозділу. Правовими засадами створення цього підрозділу стали положен­ня ст. 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність», яка покладає на Національний банк України обов'язок ліквіда­ції банків та надає йому право здійснювати заходи щодо фінан­сового оздоровлення банку.

Згідно з Положенням про управління з питань роботи з про­блемними банками Національного банку України метою цього підрозділу є запобігання кризовому стану банків, створення умов для їх фінансового оздоровлення, здійснення реорганізації та ліквідації банків з максимальним зменшенням негативних на­слідків для банківської системи, вкладників та інших кредиторів

249

банків. Об'єктами діяльності цього управління є банки, що пе­ребувають в зоні найбільшого ризику, в режимі фінансового оз­доровлення, у стадії припинення діяльності. Управління з питань роботи з проблемними банками проводить комплексний аналіз їх діяльності на підставі даних безвиїзного контролю та інспек­тування, вносить корективи до програми фінансового оздоров­лення, контролює виконання банками цих програм, вживає не-примусових заходів впливу та вносить пропозиції уповноваже­ним органам банківського нагляду щодо застосування інших заходів впливу.

Завершальним етапом банківського нагляду є контроль за ви­конанням банками вказівок та приписів органів банківського на­гляду. Вузловим нормативно-правовим документом для цього є Положення про застосування Національним банком України за­ходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства, затверджене постановою Правління Національно­го банку України № 38 від 4 лютого 1998 р.

Заходи впливу, які застосовує Національний банк України, мають як непримусовий, так і примусовий характер.

Вибір заходів впливу, які застосовуються до комерційних банків відповідно до банківського законодавства та цього Поло­ження, має визначатися найбільш ефективним вирішенням ви­явлених проблем у діяльності комерційних банків та проводить­ся з урахуванням характеру допущених комерційним банком по­рушень, причин, які зумовили виникнення виявлених порушень, загального фінансового стану комерційного банку, значення ко­мерційного банку на ринку банківських послуг.

Непримусові заходи впливу застосовуються до комерційних банків Національним банком України при незначному рівні під­вищеного ризику та глибини проблем у фінансово-кредитній ді­яльності комерційного банку і мають добровільний характер ви­рішення й розуміння наявності проблем з боку комерційного банку.

До непримусових заходів впливу належать лист із зобов'язан­нями та письмове попередження.

Лист із зобов'язаннями — це письмове визнання комерцій­ним банком своїх проблем і недоліків у роботі та допущених по­рушень, який також має містити перелік заходів, котрі банк зо­бов'язується вжити для їх вирішення і усунення, із зазначенням конкретних строків виконання цих заходів.

Крім того, у листі із зобов'язаннями комерційний банк має передбачити періодичність і строки подання до відповідного рів­ня системи банківського нагляду Національного банку України звітів про поетапне виконання зобов'язань, передбачених лис­том.

У письмовому попередженні Національний банк України повідомляє комерційному банку про своє занепокоєння станом його справ, вказує на конкретні заходи, яких необхідно вжити

250

комерційному банку для виправлення порушень або розв'язання інших проблем, вказує на конкретні коригуючі дії, що має вжи­ти банк для виправлення небезпечної або неправильної банківсь­кої практики, конкретних порушень пруденційних правил бан­ківської справи та строки їх усунення.

Цим листом Національний банк України також попереджає комерційний банк про можливість застосування примусових за­ходів — санкцій відповідно до ст. 62 Закону України «Про На­ціональний банк України» у разі недотримання банком вимог письмового попередження.

Примусові заходи впливу застосовуються Національним банком України у разі, якщо діяльність комерційних банків та їх установ характеризується високим рівнем ризику, якщо комерційні банки та їх установи порушують чинне законодавство, економічні нор­мативи, порядок, строки та технологію виконання банківських операцій, допускають несанкціоновану емісію, не виконують нор­мативних актів Національного банку, не подають звітності чи по­дають недостовірну звітність, якщо діяльність їх збиткова і спри­чиняє становище, що загрожує інтересам вкладників та кредиторів банку, перешкоджає антимонопольним діям чи праву клієнта віль­но вибирати банк.

До примусових заходів впливу належать:

— штраф на керівників банків та інших фінансово-кредитних установ у розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

— штраф на банки і інші фінансово-кредитні установи у розмірі до одного відсотка зареєстрованого статутного фонду;

— відсторонення керівництва (голови правління та головного бухгалтера) від управління банком і призначення тимчасової адміністрації;

— зупинення дії ліцензії на здійснення окремих банківських операцій на строк до одного року;

— відкликання ліцензії на здійснення усіх банківських операцій та реорганізація чи ліквідація банку.

Орган банківського нагляду може застосовувати також особ­ливий захід для виправлення ускладненого становища банку — режим фінансового оздоровлення. Підставою для переведення ко­мерційного банку в режим фінансового оздоровлення є віднесен­ня банку до категорії проблемних, відсутність необхідного рівня капіталу, порушення загальновстановлених норм банківського законодавства. Проблемна діяльність комерційного банку ви­значається на підставі Методичних вказівок про визначення кри­теріїв діяльності, за якими комерційні банки переводяться до ка­тегорії проблемних, затверджених постановою Правління Націо­нального банку України за № 425 від 9 грудня 1997 р.

Режим фінансового оздоровлення — це система непримусових та примусових заходів, спрямованих на збільшення обсягу капіталу

251

до необхідного рівня протягом визначеного Національним банком України періоду з метою відновлення ліквідності та платоспромож­ності і усунення порушень, які призвели комерційний банк до збит­кової діяльності або скрутного фінансового становища, а також на­слідків цих порушень. Комерційний банк може бути переведений Правлінням Національного банку України в режим фінансового оздоровлення на строк не більше 12 місяців. За наявності обгрун­тованих підстав для успішного завершення виконання програми фінансового оздоровлення цей строк може бути продовжений банку Правлінням Національного банку України ще на 6 місяців.

Програма фінансового оздоровлення в обов 'язковому порядку має містити:

— аналіз причин, які спричинили погіршення фінансового ста­ну та збиткову діяльність комерційного банку;

— конкретні заходи фінансового оздоровлення із зазначенням строків щодо їх виконання та розрахунок економічного ефек­ту від впровадження кожного заходу;

— прогнозні показники діяльності комерційного банку, які пе­редбачено досягти після виконання заходів фінансового оз­доровлення;

— кошторис витрат щоквартально в цілому по банку та з роз­поділом за філіями.

Залежно від підстав, за яких комерційний банк переведений у режим фінансового оздоровлення, банк зобов'язаний передбачи­ти на період дії режиму фінансового оздоровлення заходи, спря­мовані на поліпшення його фінансового стану. Після завершен­ня встановленого періоду фінансового оздоровлення комерційно­го банку територіальне управління Національного банку України зобов'язане надати відповідному підрозділу системи банківського нагляду конкретні пропозиції з висновками про подальшу діяль­ність цього банку в нормальному режимі або ж про його реорга­нізацію чи ліквідацію.

11.2. Створення та реєстрація банків

Важливе значення в закладенні основ стабільності банків ма­ють початкові стадії банківського нагляду — реєстрація та ліцен­зування, правовими засадами здійснення яких є закони України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про господарські товариства» та два основних нор­мативно-правових документи Національного банку України — Положення про порядок створення і реєстрації комерційних бан­ків та Положення про порядок ліцензування банків в Україні, за­тверджені постановою Національного банку України за № 77 від 27 березня 1996 р. із наступними змінами і доповненнями.

Комерційні банки різних видів і форм власності створюють­ся в Україні в формі акціонерних товариств або товариств з об­меженою відповідальністю. Для акціонерних товариств характер­но, що власником їх капіталу є саме товариство, тобто банк.

252

У банків, що функціонують як акціонерні товариства, статутний капітал поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, що розповсюджуються серед юридичних та фізичних осіб. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. У випадках, передбачених ста­тутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відпо­відальність за зобов'язаннями товариства також у межах неспла-ченої суми. Банк не відповідає за зобов'язаннями своїх акціо­нерів. Акціонерні банки створюються у формі відкритих або закритих акціонерних товариств. У першому випадку акції мо­жуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах, а в другому — розподіляються між засновни­ками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, переда­ватися та продаватися на біржі.

Комерційні банки можуть бути створені у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю. Товариством з обмеженою відпові­дальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розді­лений на частки, розмір яких визначається установчими докумен­тами. Учасники банку несуть відповідальність у межах їх внесків. У випадках, передбачених установчими документами, учасники, які не повністю зробили внески, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах не внесеної частки вкладу. Учаснику банку, який у повному обсязі зробив внесок, видається свідоцтво товариства.

Комерційний банк вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з моменту внесення Національним банком України до Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ запису про його ре­єстрацію.

Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційних бан­ків можуть бути українські та іноземні юридичні і фізичні особи за винятком рад усіх рівнів, їх виконавчих органів, політичних і профспілкових організацій, спілок і партій, громадських фондів.

Водночас прийнятий у 1997 р. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» надає право органам місцевого само­врядування створювати комунальні банки та інші фінансово-кре­дитні установи в межах законодавства. Проте до внесення відпо­відних змін до ст. 22 Закону «Про банки і банківську діяльність», якою забороняється бути учасниками банків радам усіх рівнів та їх виконавчим органам, створення комунальних банків є пробле­матичним.

Ст. 22 зазначеного Закону також передбачає, що жоден з за­сновників, акціонерів (учасників) не може володіти частиною статутного фонду, що перевищує 35 %.

Крім того, законодавство містить обмеження щодо участі в банках окремих категорій фізичних осіб. Засновниками, акціоне­рами (учасниками) новостворюваних банків за участю іноземно­го капіталу можуть бути суб'єкти підприємництва (крім офшор-них компаній та банків) за умови повної «прозорості» усіх за-

253

сновників (учасників) іноземних (спільних) банків з точки зору їх фінансової надійності, ділової репутації та запобігання мож­ливим спробам відмивання «брудних грошей».

Формування статутного фонду банку відбувається тільки за ра­хунок власних вільних коштів учасників (акціонерів). Забороняється використовувати для формування статутного фонду комерційно­го банку бюджетні кошти, а також кошти, одержані в кредит та під заставу. Частка будь-якого з учасників не повинна переви­щувати 35 % статутного фонду. Банкам забороняється збільшу­вати статутний фонд за рахунок нерозподіленого прибутку та коштів інших фондів, а також збільшувати статутний (Іюнд для покриття збитків.

Внесок учасників (акціонерів) до статутного фонду комерцій­ного банку здійснюється тільки у вигляді коштів.

Перерахування сум з іноземної вільно конвертованої валюти, внесених іноземними засновниками та акціонерами (учасника­ми), у національну валюту України здійснюється за офіційним курсом Національного банку України на дату підписання уста­новчого договору про створення банку. Кошти можуть перерахо­вуватися: юридичними особами — тільки з розрахункових ра­хунків, фізичними особами — з особистих рахунків або готівкою.

Для формування статутного фонду до реєстрації комерційно­го банку в територіальному управлінні Національного банку України за місцем створення комерційного банку засновникам відкривається тимчасовий рахунок, на який кожний засновник вносить визначену чинним законодавством і установчими доку­ментами частку статутного фонду. Підставою для відкриття тим­часового рахунку є установчий договір засновників банку і заява на відкриття рахунку. До подання Національному банку пакета документів для реєстрації комерційного банку на тимчасовому рахунку повинна бути зібрана сума коштів відповідно до уста­новчого договору, але не менша ніж передбачено статтями ЗО, 31, 52 Закону України «Про господарські товариства». Комерційний банк вважається створеним і одержує статус юридичної особи після його реєстрації Національним банком України.

Після реєстрації банку зібрані кошти перераховуються до ста­тутного фонду комерційного банку на кореспондентський раху­нок в установі Національного банку України. У разі відмови в реєстрації банку кошти з тимчасового рахунку повертаються за­сновникам банку за їх заявою у тижневий строк.

Якшо вихід на фінансовий ринок регулюється і перебуває під контролем і якшо контролюючий орган здатний здійснювати цей контроль за суб'єктами, що створюють новий банк або купують контрольний пакет акцій існуючого банку, то небезпека неефек­тивної роботи банку, зокрема неефективного керівництва, знач­но знижується. Тому Націонапьний банк України як регулюю­чий та контролюючий орган передбачив у Положенні про по­рядок створення та реєстрації комерційних банків відповідну процедуру та ряд вимог щодо заснування банків.

Формування

статутного фонду

банку

254

Для реєстрації комерційного банку орган управління банку (ра­да банку) в двотижневий строк після аудиторської перевірки фі­нансового стану засновників подає до територіального управління Національного банку України за місцем створення банку такі до­кументи:

— заяву про реєстрацію банку установчими зборами (зборами учасників) за підписом уповноваженої особи, яка призначе­на відповідальною за реєстрацію банку;

— установчий договір, підписаний засновниками банку та заві­рений їхніми печатками;

— статут банку, затверджений установчими зборами (зборами учасників) і підписаний уповноваженою особою. Статут бан­ку повинен відповідати вимогам законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства» та ін­шим чинним законодавчим актам;

— протокол установчих зборів (зборів учасників), підписаний голо­вою та секретарем зборів, який повинен містити рішення про створення банку, прийняття статуту, обрання ради (спосте­режної ради банку) і ревізійної комісії, призначення голови правління, головного бухгалтера банку і особи, відповідальної за реєстрацію банку в Національному банку України;

— економічне обгрунтування створення банку, включаючи про­гнозний розрахунковий баланс і розрахунок плану доходів, витрат і прибутку на кінець першого року його діяльності;

— висновок аудиторської організації (аудитора), яка має ліцен­зію Аудиторської палати України, про фінансовий стан та платоспроможність засновників, учасників (акціонерів) бан­ку, наявність у них вільних власних коштів у розмірі, який забезпечує виконання їхніх зобов'язань щодо формування статутного фонду банку та достовірність балансових даних бухгалтерської і фінансової звітності, наданої на дату перед здійсненням внеску до статутного фонду за тими учасниками (акціонерами) банку, які мають частку в загальному оголоше­ному статутному фонді не менше 5 %.

Достовірність висновків про фінансовий стан засновників і акціонерів банку, що мають п'ять і більше відсотків у статутно­му фонді банку, може також перевірятися підрозділами Націо­нального банку України.

Фізичні особи для підтвердження відповідності фінансового стану подають:

— довідки державної податкової адміністрації про наявність до­ходів, достатніх для внесення коштів, визначених в установ­чих документах банку, якщо їх розмір перевищує сто неопо­датковуваних мінімумів заробітної плати, встановленої на день сплати коштів;

— бухгалтерську і фінансову звітність учасників (акціонерів) бан­ку на перше число місяця, в якому здійснюється внесок до

255

статутного фонду банку, незалежно від розміру їх участі в ста­тутному фонді банку;

— наявність професійно придатних перших керівних осіб банку (голови правління та головного бухгалтера), кандидатури яких погоджені Національним банком;

— копію платіжного документа про внесення плати за реєстра­цію банку на рахунок в операційному управлінні Національ­ного банку України;

— копію звіту про проведення відкритої підписки на акції, прийнятого Державною комісією з цінних паперів і фондово­го ринку України, з доданням переліку акціонерів банку;

— угоду про надання приміщення для розміщення банку за під­писом уповноваженої за установчим договором особи;

— установчі документи акціонерів (учасників) банку (нотаріаль­но завірені копії або в оригіналі).

Територіальне управління Національного банку України за місцем знаходження комерційного банку в двотижневий строк з дати одержання від банку повного пакета документів готує вис­новок про фінансовий стан, платоспроможність і репутацію ак­ціонерів (учасників) банку, наявність вільних власних коштів для внеску до статутного фонду банку і підтвердження про внесок на тимчасовий рахунок банку коштів до статутного фонду кожним акціонером (учасником) у передбачених законом розмірах; наяв­ність приміщення, придатного для розміщення банку; професій­ну придатність і репутацію голови виконавчого органу (правлін­ня) банку і головного бухгалтера банку.

Пакет цих документів, включаючи статут банку в 4-х примір­никах і висновок територіального управління Національного банку України, подається до Національного банку України.

Документи для реєстрації банку розглядаються підрозділами банківського нагляду, департаментом валютного регулювання, юридичним департаментом та у разі необхідності — іншими де­партаментами і подаються Комісії Національного банку України з питань нагляду і регулювання діяльності банків.

Перед реєстрацією банку його готовність до здійснення бан­ківських операцій може перевірятись на місці працівниками На­ціонального банку.

Рішення про реєстрацію комерційного банку, створеного за учас­ тю іноземного капіталу, приймає Правління Національного банку України, а комерційного банку, створеного за участю вітчизняно­го капіталу,— Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків. Реєстрація здійснюється шляхом внесення відповідного за­пису до Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ у місячний строк з дня одержання всіх передбачених документів.

До розгляду питання про реєстрацію банків на засіданні Прав­ління Національного банку України або на засіданні Комісії з пи-

256

тань нагляду та регулювання діяльності банків кандидати на по­сади голови правління і головного бухгалтера комерційного бан­ку проходять співбесіду з членами комісії. Анкета співбесіди до­дається до пакета документів з реєстрації банку, результати спів­бесіди враховуються при розгляді питання про реєстрацію банку.

Національний банк може відмовити у реєстрації комерційно­му банку в разі порушення порядку створення банку, невідповід­ності його статуту та інших установчих документів законодавст­ву України, незадовільного фінансового стану засновників, що загрожуватиме інтересам вкладників і кредиторів банку, а також у разі професійної непридатності рекомендованого керівництва банку, відсутності відповідної матеріально-технічної бази.

Рішення про відмову в реєстрації комерційного банку може бути оскаржено в судовому порядку.

Установчі документи банку, зміни та доповнення до яких під­лягають реєстрації, зазначені у ст. 22 Закону України «Про бан­ки і банківську діяльність».

Комерційні банки зобов'язані у місячний строк після прий­няття компетентним органом банку рішення про внесення змін та доповнень до установчих документів, подати до Національного банку України (територіального управління) для їх реєстрації па­кет необхідних документів за правилами, які встановлені для ре­єстрації банків.

Рішення про збільшення статутного фонду банку може бути прийняте за умови повної сплати кожним учасником (акціоне­ром) банку своєї частки в попередньо зареєстрованому статутно­му фонді банку.

Пакет документів і висновок територіального управління На­ціонального банку України, підготовлений у двотижневий строк з моменту його одержання, подаються до Національного банку України.

Реєстрація змін і доповнень здійснюється у місячний строк з моменту одержання всіх документів.

Територіальні управління Національного банку України ма­ють право проводити перевірки комерційного банку з питань, пов'язаних із сплатою статутного фонду в період розгляду змін та доповнень до установчих документів банку.

Територіальні управління Національного банку приймають рішення про реєстрацію змін та доповнень до установчих доку­ментів, пов'язаних лише із збільшенням статутних фондів окре­мих банків, перелік яких визначається Положенням про порядок створення та реєстрації комерційних банків. Реєстрація всіх ін­ших змін та доповнень до установчих документів банків здійсню­ється за рішенням Комісії Національного банку України з пи­тань нагляду і регулювання діяльності банків.

Якщо одночасно з внесенням змін та доповнень до установ­чих документів, пов'язаних із збільшенням статутних фондів бан-

257

ків, віднесених до компетенції територіальних управлінь Націо­нального банку, вносяться й інші зміни, то рішення про їх ре­єстрацію приймається Комісією Національного банку України з питань нагляду і регулювання діяльності банків.

Рішення про реєстрацію змін та доповнень до установчих до­кументів банків приймається територіальними управліннями На­ціонального банку України в місячний строк з моменту одержан­ня повного пакета документів. Про відмову в реєстрації змін та доповнень до установчих документів територіальні управління Національного банку України повідомляють банкам письмово з зазначенням підстав відмови.

Рішення територіального управління Національного банку про реєстрацію змін та доповнень до установчих документів бан­ків надсилається разом із змінами та доповненнями до установ­чих документів банків (у 4-х примірниках, які мають бути про­шиті та завірені на звороті печаткою загального відділу територі­ального управління Національного банку) Національному банку України для внесення відповідного запису до Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кре­дитних установ та завірення підписом заступника голови Прав­ління і печаткою Національного банку України. Розглянутий па­кет документів з висновками щодо їх розгляду залишається в те­риторіальних управліннях.

Банки зобов'язані у тижневий строк повідомляти Національ­ному банку про зміну адреси (з поданням документів, необхідних хтя внесення змін до установчих документів банку), телефонів, телетайпу, факсу.

Для реєстрації банку за участю іноземних юридичних та фізич­них осіб до Національного банку України, окрім документів, пе­редбачених для реєстрації банків з вітчизняним капіталом, пода­ються такі документи:

— рішення уповноваженого органу іноземного засновника (учасни­ка) про участь у створенні комерційного банку в Україні;

— письмова згода контрольного органу країни, резидентом якої є іноземний засновник (учасник), на участь у створенні в Украї­ні комерційного банку, якщо це передбачено законодавством країни іноземного засновника (учасника);

— витяг з торговельного (банківського) реєстру країни, де інозем­ний засновник (учасник) офіційно зареєстрований;

— копії установчих документів іноземних засновників (учасни­ків);

— висновок однієї з аудиторських організацій, яка визначена На­ціональним банком України як така, що має право здійсню­вати аудиторську перевірку діяльності іноземних засновників (учасників) або висновок іноземного аудитора, підтвердже­ний аудиторською організацією (аудитором) України, який має відповідний сертифікат на право проведення аудиту;

258

— повідомлення керівництва центрального банку іноземної держа­ви або уповноваженого органу про здійснення достатнього контролю за діяльністю своїх комерційних банків-засновни-ків, акціонерів (учасників) українського банку за участю іно­земного капіталу.

Іноземними громадянами подаються такі документи:

— підтвердження банку про платоспроможність громадянина;

— рекомендації не менше двох іноземних юридичних осіб або гро­мадян з відомою платоспроможністю.

Зазначені документи подаються мовою оригіналу з нотаріаль­но завіреними перекладами українською мовою і повинні бути нотаріально завірені за місцем їх видачі і легалізовані в консуль­ських установах України.

Комерційні банки, зареєстровані Національним банком України, можуть відкривати філії і представництва після одержання від­повідної ліцензії Національного банку України за умови, що з моменту її одержання до моменту відкриття певної філії ними не порушені вимоги, на підставі яких ліцензія була одержана.

Філією банку згідно із нормативними актами Національного банку України вважається банківська установа, яка не є юридич­ною особою, діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку, має свій субкореспондентський рахунок і МФО та здійснює банківські операції, передбачені положенням про філію у разі наявності відповідно оформленої довіреності го­ловного банку і дозволу на здійснення операцій, виданого тери­торіальним управлінням Національного банку України за місцем знаходження філії банку.

Представництво банку — установа банку, яка не є юридичною особою, діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку і ним фінансується. Представництво банку не має права здійснювати банківські операції.

Філії комерційних банків відкриваються за погодженням з тери­торіальним управлінням Національного банку України за місцем зна­ходження філії на підставі:

— клопотання комерційного банку про відкриття філії;

— рішення зборів акціонерів (учасників) або іншого компетентно­го органу банку про створення філії (протокол або витяг з протоколу);

— затвердженого у встановленому порядку положення про філію;

— згоди територіального управління Національного банку України за місцем знаходження головного банку на відкриття філії банку, яка надається за умови відповідності статутного фон­ду банку встановленим вимогам для відкриття філій, а також наявності вільних коштів фонду виробничого розвитку для створення філії, беззбиткової діяльності банку протягом пів­річчя, дотримання економічних нормативів, відсутності від-

259

волікання коштів у дебіторську заборгованість за господарсь­кими операціями банку (граничний рівень допускається у розмірі, що не перевищує 5 % статутного фонду банку);

— копії статуту банку, зареєстрованого Національним банком України;

— копії платіжного документа про внесення плати за відкриття філії;

— договору оренди на приміщення, в якому буде розташована філія на строк не менше 5 років, або документального підтверджен­ня права власності банку на це приміщення.

Філія комерційного банку може бути відкрита за таких умов:

— наявності приміщення, придатного для розміщення філії бан­ку;

— професійної придатності і відповідної репутації керуючого і головного бухгалтера філії банку;

— забезпеченості кваліфікованими кадрами.

Територіальні управління Національного банку України у тижневий строк з моменту погодження питання про відкриття філії комерційного банку надсилають Національному банку України положення про філію і повідомляють повну і скорочену назву філії банку, дані про субкореспондентський рахунок, по­штову адресу і телефони, прізвища керівника і головного бухгал­тера.

Представництво комерційного банку відкривається за погод­женням з територіальним управлінням Національного банку України за місцем знаходження представництва на підставі:

— клопотання комерційного банку про відкриття представництва;

— копії статуту банку, зареєстрованого Національним банком України;

— згоди територіального управління Національного банку України за місцем знаходження головного банку на відкриття пред­ставництва;

— рішення зборів учасників (акціонерів) банку про створення пред­ставництва банку;

— довіреності керівництву представництва здійснювати пред­ставницькі функції від імені банку.

Представництву комерційного банку відкривається поточний рахунок у територіальному управлінні Національного банку Украї­ни, яке здійснює нагляд за його діяльністю.

Територіальні управління Національного банку у тижневий строк після погодження відкриття представництва комерційного банку надсилають Національному банку України положення про представництво і повідомляють назву представництва, відомості про поточний рахунок, поштову адресу та телефони, прізвища представників.

260

Письмова згода територіального управління Національного банку України на створення філії, представництва видається ко­мерційному банку протягом двох тижнів з дня одержання всіх необхідних документів.

Територіальне управління Національного банку може відмо­вити комерційному банку у відкритті філії, представництва у разі порушення порядку їх створення, невідповідності докумен­тів законодавству і статуту банку, незадовільного фінансового стану банку, професійної непридатності керівника і головного бухгалтера філії, відсутності матеріально-технічної бази для функціонування філії. Для визначення професійної придатності кандидати на керівні посади філії проходять співбесіду із спеціалістами територіального управління Національного банку України з поданням тих же відомостей про них, що і для голо­ви правління та головного бухгалтера банку, які передбачені Положенням про порядок створення та реєстрації комерційних банків.

Банки зобов'язані в місячний строк подати для узгодження в територіальне управління Національного банку зміни і допов­нення до положень про філії, представництва, погоджувати зміну керівника, головного бухгалтера філії. Філії зобов'язані в тижне­вий строк повідомляти територіальне управління Національного банку про зміну поштової адреси, телефонів, телетайпу, факсу. Територіальне управління в тижневий строк повідомляє про ці зміни Національний банк України.

Комерційні банки можуть створювати філії і представництва на території інших держав на підставі відповідної ліцензії Націо­нального банку України за тими ж вимогами, що встановлені для відкриття філій і представництв на території України і наявності ліцензії на здійснення інвестиції за кордон у зв'язку із створен­ням філії і представництва на території іншої держави.

Документи про відкриття філій та представництв банків на території інших держав розглядають підрозділи банківського на­гляду, департамент валютного регулювання, юридичний департа­мент Національного банку України.

Філія чи представництво, що створюється комерційним бан­ком на території іншої держави, реєструється відповідно до ви­мог законодавства цієї держави. Не пізніше одного місяця після реєстрації філії чи представництва контрольним органом держа­ви, на території якої вона створюється, комерційний банк подає до Національного банку України легалізовані в установленому порядку документи про реєстрацію філії чи представництва на території іншої держави і положення про філію або представ­ництво.

Банки зобов язані у місячний строк подавати Національному банку України інформацію про зміни та доповнення до положен­ня про філію чи представництво, про зміни в керівництві філією або представництвом, про зміну місцезнаходження філії чи пред­ставництва.

261

Реєстрація представництв іноземних банків здійснюється На­ціональним банком України. Для їх реєстрації подаються такі до­кументи:

— клопотання про реєстрацію представництва за підписом упов­новаженої особи, завіреним печаткою банку;

витяг банку;

з банківського (торговельного) реєстру про реєстрацію

— положення про представництво в 4-х примірниках;

— довіреність керівникам представництва на здійснення пред­ставницьких функцій;

— свідоцтво про державну реєстрацію представництва.

Зазначені документи подаються мовою оригіналу з нотаріаль­но завіреними перекладами українською мовою і мають бути но­таріально завірені за місцем їх видачі та легалізовані в консульсь­ких установах України.

Представництва іноземних банків повинні в місячний строк повідомляти Національному банку України про всі зміни, що внесені до документів представництва.

Національний банк України може відмовити в реєстрації представництва іноземного банку у разі порушення порядку ре­єстрації, невідповідності поданих документів, недостовірності ін­формації, а також недотримання умов реєстрації або перевищен­ня повноважень представництвом (комерційна діяльність, вико­нання банківських операцій).

З метою поліпшення обслуговування власних клієнтів і роз­ширення їх кола банківські установи можуть створювати тери­торіально відокремлені безбалансові відділення на балансі головного банку або його філії в межах однієї області. Ці безбалансові відді­лення можуть здійснювати тільки розрахунково-касове обслуго­вування клієнтів та вкладні операції.

У разі створення територіально відокремлених безбалансових відділень банківські установи зобов'язані здійснити заходи щодо забезпечення складання узагальнених щоденних балансів бан­ківських установ, які включають залишки кас відповідних балан­сових відділень, та проведення повного і своєчасного обліку, пе­ріодичного (не рідше одного разу на місяць) перевезення пер­винних документів аналітичного обліку до філії банку.

Підкріплення операційної каси, вилучення надлишків готів­ки, перевезення інших цінностей проводиться в міру необхіднос­ті, залежно від технічного оснащення та організації охорони без-балансового відділення.

На відкриття безбалансового відділення банківська установа повинна одержати дозвіл територіального управління Національ­ного банку України за місцем розташування відділення. Для одер­жання дозволу банківська установа, на балансі якої відкривається це відділення, надає територіальному управлінню такі документи

263

машинної обробки банківської інформації, засобами зв'язку для складання щоденного балансу банку або філії, системою програмного забезпечення, кадрами відповідної кваліфікації.

Після одержання рішення територіального управління Націо­нального банку про скасування дозволу банківська установа, на балансі якої діяло територіально відокремлене безбалансове від­ділення, повинна здійснити заходи щодо припинення його діяль­ності.

У разі невиконання протягом двох місяців банківською уста­новою, на балансі якої функціонувало безбалансове відділення, заходів щодо ліквідації зазначеного відділення, територіальне уп­равління Національного банку України може відкликати наданий їй дозвіл на здійснення банківських операцій, які виконувало безбалансове відділення.

11.3. Ліцензування банківських операцій

З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи України, забезпечення інтересів кредиторів, вкладників комерційних банків і відповідно до ст. 17 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Положення про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій, затвердже­ного постановою Правління Національного банку України за № 181 від 6 травня 1998 р. [5], Національний банк України на­дає ліцензії (дозволи) на здійснення банківських операцій. По­ложення регламентує порядок і умови надання ліцензії (дозволу) на здійснення банківських операцій комерційним банкам і їх ус­тановам, а також порядок і умови, за яких Національний банк України може відмовити в наданні ліцензії та відкликати її.

Ліцензування — порядок надання дозволу на здійснення окремих Мета

чи всіх банківських операцій комерційному банку, який з моменту ліцензування

реєстрації Національним банком України набув статусу юридичної ^ опвоаиій особи.

Ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою допущення на ринок банківських послуг України комерційних банків та банківських установ, умови діяльності яких відповіда­ють встановленим Національним банком України обов'язковим вимогам та діяльність яких не загрожує інтересам їх клієнтів.

Комерційні банки (юридичні особи) мають право здійснюва­ти банківські операції тільки після одержання відповідної ліцен­зії Національного банку.

Філії комерційних банків здійснюють банківські операції у межах повноважень, наданих головним банком, і дозволу тери­торіального управління Національного банку за місцем знаход­ження філії банку.

Операціями банків, що підлягають ліцензуванню, вважають­ся банківські операції, перелічені у ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність», та інші операції з дозволу Націо­нального банку України.

262

(з доведенням здатності чіткого і якісного функціонування цьо­го підрозділу в межах банку (філії):

— рішення виконавчого органу банку про відкриття такого підроз­ділу;

— затверджене виконавчим органом банку положення про відо­кремлений підрозділ, яке має містити перелік операцій, які він здійснюватиме;

— договір про оренду приміщення, де має бути розташований відо­кремлений підрозділ;

— договір про охорону безбалансового відділення територіальним підрозділом Управління державної служби охорони при МВС України;

— договір на перевезення цінностей інкасацією Національного банку України або власними силами в супроводі працівників міліції підрозділів державної служби охорони.

Територіальне управління Національного банку може відмо­вити банківській установі в наданні такого дозволу, якщо в ре­зультаті перевірки вищезазначених документів з'ясувалось, що вони не відповідають вимогам Національного банку України, тобто:

— приміщення відділення не відповідає вимогам з технічного оснащення і організації охорони;

— відділення не забезпечено засобами машинної обробки бан­ківської інформації, засобами і каналами зв'язку для складан­ня щоденного балансу банку (філії) і якісного проведення розрахунків, системою програмного забезпечення;

— відділення не забезпечено кадрами відповідної кваліфікації.

Територіальне управління Національного банку повинно по­вернути пакет документів для одержання дозволу на відкриття безбалансового відділення у разі, якщо відділення здійснювати­ме повний комплекс банківських операцій і в подальшому ко­мерційний банк подає пакет документів на відкриття не безба­лансового відділення, а філії.

Територіальне управління Національного банку може скасу­вати свій дозвіл на відкриття територіально відокремленого без­балансового відділення у разі:

— систематичного порушення правил ведення касової роботи;

— якщо підкріплення операційної каси, вилучення надлишків готівки, перевезення інших цінностей проводиться з пору­шенням встановлених Національним банком вимог;

— виявлення, що безбалансове відділення виконує банківські операції, які не передбачені положенням про відокремлений підрозділ;

— якщо приміщення відділення не відповідає вимогам технічно­го оснащення і організації охорони, не забезпечене засобами

264

Національний банк України надає банкам ліцензію на здійснення таких операцій:

— касове обслуговування клієнтів;

— перевезення грошово-валютних цінностей та інкасація гро­шових коштів;

— відповідальне зберігання цінностей клієнтів банку;

— ведення рахунків клієнтів (резидентів) у грошовій одиниці України;

— відкриття та ведення рахунків банків-кореспондентів (рези­дентів) у грошовій одиниці України;

— проведення операцій з касового виконання Державного бю­джету України, в тому числі ведення бюджетних рахунків клі­єнтів та рахунків державних позабюджетних фондів;

— проведення операцій з касового виконання місцевого бюдже­ту, ведення бюджетних рахунків клієнтів та рахунків місцевих позабюджетних фондів;

— надання та одержання кредитів на міжбанківському ринку;

— кредитування юридичних і фізичних осіб та фінансовий лі­зинг;

— факторинг;

— вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб;

— залучення депозитів юридичних осіб;

— залучення депозитів фізичних осіб;

— емісія цінних паперів;

— ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в іно­земній валюті та клієнтїв-нерезидентів у грошовій одиниці України;

— неторговельні операції з валютними цінностями;

— ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і не­резидентів) в іноземній валюті;

— ведення кореспондентських рахунків банків (нерезидентів) у грошовій одиниці України;

— відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених бан­ках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ни­ми;

— відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезиден­тах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

— залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України;

— залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках;

— валютні операції на міжнародних ринках;

265

— операції з банківськими металами на валютному ринку Украї-

ни;

— операції з банківськими металами на міжнародних ринках;

— фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів;

— видача поручительств, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі;

— купівля, продаж цінних паперів та операції з ними;

— управління грошовими коштами та цінними паперами за до­рученням клієнтів;

— купівля, продаж державних цінних паперів та операції з ними.

Національний банк України надає новоствореним банкам лі­цензії на здійснення банківських операцій у разі додержання ними ря­ду обов'язкових умов. Щоб одержати ліцензію, банк повинен ма­ти професійно придатних керівних осіб банку (голову прав-лін-ня, його заступників, головного бухгалтера та його заступника, членів правління), кандидатури яких відповідають встановленим Національним банком кваліфікаційним вимогам щодо освіти, досвіду роботи та ділової репутації. На ці керівні посади не мо­жуть бути призначені особи, які займали керівні посади в бан­ках, що були визнані відповідно до чинного законодавства Украї­ни банкрутами, та особи, які притягувалися до кримінальної ідповідальності або були звільнені за вимогою Національного ^анку. Окрім того, у структурі банку мають бути підрозділи, які виконуватимуть відповідні банківські операції, підрозділ внут­рішнього аудиту, укомплектовані професійно придатними, квалі­фікованими кадрами.

Банк повинен мати відповідні внутрішні документи, що рег­ламентують здійснення ним діяльності, яка ліцензується Націо­нальним банком. Умовою отримання ліцензії є також забезпече­ність банку необхідним банківським обладнанням, комп'ютерною ехнікою, програмними продуктами та засобами зв'язку, відповід­ними приміщеннями.

Новоствореному банку ліцензія надається лише на декілька операцій, до виконання яких він готовий і які забезпечать його нормальне функціонування та умови для розвитку.

Для розширення переліку операцій банк має дотримуватись ще деяких вимог.

• Статутний фонд діючого банку повинен бути зареєстрований і фактично сплачений у розмірі, не менше встановленого На­ціональним банком України.

• Формування резервного та страхового фонду банку має від­повідати вимогам чинного законодавства та нормативних ак­тів Національного банку, статуту банку.

• Стабільна беззбиткова діяльність, додержання банком еконо­мічних нормативів, встановлених Національним банком Украї-

266

ни, протягом півріччя, що передує його зверненню до Націо­нального банку, також є обов'язковим.

Стан кредитного портфеля банку не повинен загрожувати ін­тересам його кредиторів та вкладників (сума безнадійних до повернення кредитів не повинна перевищувати розмірів фак­тично сформованих резервного та страхового фондів банку).

Висновок зовнішнього аудитора про діяльність банку за звіт­ний період, що передує зверненню банку до Національного банку щодо надання ліцензії, має бути позитивним.

Здійснення операцій, які ліцензуються Національним бан­ком, не повинно негативно вплинути на діяльність банку (відсутність надмірної концентрації надання ризикових бан­ківських послуг одному сектору економіки, здатність банку у разі розширення його діяльності забезпечувати формування резервів у розмірах, необхідних для покриття можливих збитків).

Банк не повинен мати порушень вимог чинного законодав­ства, нормативних актів Національного банку України і внут­рішніх документів банку протягом року, що передує звернен­ню банку до Національного банку з клопотанням на одер­жання ліцензії.

Комерційний банк для одержання ліцензії на здійснення бан­ківських операцій подає до Національного банку України такі доку­менти:

— клопотання банку про надання ліцензії на здійснення банківських операцій (з переліком операцій, які банк бажає виконувати);

— бізнес-план банку на перший фінансовий рік його діяльності;

— відомості, що підтверджують професійну придатність керівни­ків відповідних підрозділів;

— висновок територіального управління Національного банку Украї­ни щодо технічної готовності та забезпеченості кваліфікова­ними кадрами.

Для розширення ліцензії на здійснення банківських операцій банк подає до Національного банку України такі документи:

— клопотання про надання ліцензії на здійснення банківських опе­рацій (з переліком операцій, які банк бажає виконувати) за підписом голови правління банку;

— бізнес-план на наступний рік діяльності банку з урахуванням здійснення операцій, на які він має намір розширити ліцен­зію. Бізнес-план обов'язково повинен містити:

опис операцій та їх економічної доцільності;

коло клієнтів, яких банк має намір залучити з метою обслу­говування;

економічне обгрунтування прогнозних показників балансово­го звіту та звіту про прибутки і збитки банку (опис джерел

267

залучення та спрямування коштів, фінансових результатів ді­яльності, формування резервів у розмірах, необхідних для по­криття можливих збитків, прогнозний розрахунок додержан­ня економічних нормативів);

розрахунковий балансовий звіт і розрахунок звіту по прибут­ках та збитках банку на наступний фінансовий рік (з ураху­ванням операцій, які проводитиме банк після розширення лі­цензії);

опис кадрових змін та структури банку;

- балансовий звіт банку та звіт про прибутки і збитки на остан­ню звітну дату, що передує зверненню банку до Національ­ного банку України про розширення ліцензії, та на 1 січня поточного року, завірені територіальним управлінням Націо­нального банку за місцезнаходженням банку;

- висновок зовнішнього аудитора про діяльність банку за звітний рік, що передує зверненню банку до Національного банку України. Має містити, згідно з угодою між комерційним бан­ком та зовнішнім аудитором, інформацію про:

достовірність даних бухгалтерської звітності банку на дату складання звіту;

відповідність бухгалтерської звітності вимогам нормативних актів Національного банку України;

відповідність результатів фінансово-господарської діяльності банку його звітності;

дотримання банком вимог чинного законодавства України та нормативних актів Національного банку України;

правильність визначення прибутку, що підлягає оподатку­ванню;

зловживання керівних осіб банку, якщо це мало місце;

допущення фактів діяльності та проведення операцій, на здій­снення яких банк не мав ліцензії Національного банку, якщо вони мали місце;

стан системи та оцінку роботи внутрішнього аудиту комер­ційного банку;

іншу інформацію за згодою комерційного банку;

відповідні внутрішні документи банку, що регламентують здій­снення банком операцій, на які банк бажає розширити лі­цензію;

відомості, що підтверджують професійний рівень керівників від­повідних підрозділів, які здійснюватимуть операції, на які банк бажає розширити ліцензію, та керівника підрозділу внутрішнього аудиту або особи, яка його здійснює;

висновок територіального управління Національного банку Украї­ни про фінансовий стан банку, дотримання ним чинного зако­нодавства та нормативних актів Національного банку Украї-

268

ни, його технічну готовність і забезпеченість кваліфіковани­ми спеціалістами для виконання відповідних операцій, а та­кож обгрунтовані пропозиції щодо можливості розширення ліцензії на здійснення кожної операції;

— довідку Державної податкової адміністрації про відсутність за­боргованості банку перед бюджетом та відсутність порушень податкового законодавства протягом шести місяців, які пере­дують зверненню банку щодо розширення ліцензії;

— звіт за всіма операціями, які дозволені банку ліцензією, за ос­танні шість місяців. У звіті потрібно зазначити, скільки ра­хунків відкрив банк клієнтам, в яких валютах, кількість об­мінних пунктів, кількість відкритих банком кореспондентсь­ких рахунків типу «ностро» і «лоро», а також класифікацію кредитного портфеля банку.

Положенням передбачено і ще деякі особливі умови для одержан­ня банком ліцензії на здійснення окремих операцій. Ці умови перед­бачають більш жорсткі вимоги щодо розміру статутного капіта­лу, підготовки персоналу, матеріально-технічного забезпечення, досвіду (тривалості) функціонування банку тощо.

Одночасно з пакетом документів комерційний банк подає до територіального управління Національного банку України кло­потання про надання висновку щодо їх відповідності встановле­ним вимогам. При поданні пакета документів територіальне уп­равління перевіряє його комплектність. За відсутності хоча б од­ного з документів територіальне управління протягом трьох днів з моменту одержання документів має повернути комерційному банку пакет документів з супровідним листом з обгрунтуванням підстав його повернення.

У двотижневий термін з дня одержання повного пакета доку­ментів територіальне управління розглядає його та готує висно­вок щодо можливості надання банку ліцензії на здійснення пе­релічених у клопотанні банківських операцій та готовності бан­ку до їх здійснення. У разі необхідності територіальне управління Національного банку може на місці перевірити достовірність ін­формації, викладеної в поданих документах.

Після розгляду пакета документів банку для одержання ліцен­зії територіальне управління Національного банку надсилає його разом зі своїм висновком до Національного банку України.

Підрозділ банківського нагляду розглядає подані документи разом з висновком територіального управління на предмет їх від­повідності чинному законодавству, нормативним актам Націо­нального банку України, вимогам, на підставі яких здійснюється ліцензування.

У разі необхідності подані документи розглядаються іншими департаментами Національного банку України.

Рішення щодо можливості надання ліцензії банкам приймається протягом одного місяця з дня одержання Національним банком Украї-

269

ни клопотання про одержання ліцензії та всіх документів, необхідних для одержання ліцензії.

Новостворені банки разом з документами, які подаються для їх реєстрації, у разі готовності до здійснення діяльності, на яку вони бажають одержати ліцензію, можуть подавати клопотання і про надання ліцензії на здійснення банківських операцій, додав­ши усі необхідні документи.

Після розгляду пакета документів управління реєстрації та лі­цензування банків готує висновок щодо можливості надання банку ліцензії на здійснення певних операцій з переліком опе­рацій і подає пакет документів з висновком на розгляд Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків (далі — Комісія) для прийняття рішення про надання ліцензії.

Національний банк може відмовити банку в наданні ліцензії, якщо за результатами розгляду поданого пакета документів, а для діючого банку також аналізу діяльності за рік, що передує його зверненню до Національного банку, встановлено, що надана не­достовірна або неповна інформація, що здійснення операцій мо­же негативно вплинути на діяльність банку, або якщо банк не виконав умов Положення про порядок видачі банкам ліцензій на здійснення банківських операцій. Рішення про відмову в наданні ліцензії повідомляється банку в письмовій формі із зазначенням причин відмови.

Ліцензія набуває чинності з моменту прийняття відповідного рішення Комісією за поданням департаменту банківського на­гляду і здійснення відповідного запису в Книзі реєстрації нада­них ліцензій.

Ліцензія має бути виписана на спеціальному бланку, підпи­сана заступником голови Правління Національного банку Украї­ни, який за розподілом обов'язків між членами правління здій­снює загальне керівництво банківським наглядом, і скріплена гербовою печаткою.

Територіальні управління Національного банку України надають дозвіл відкритим філіям банків на здійснення банківських операцій у місячний термін. Для одержання дозволу на здійснення банківсь­ких операцій відкрита філія повинна подати територіальному уп­равлінню Національного банку України за місцем знаходження філії клопотання про надання їй дозволу на здійснення банківсь­ких операцій, нотаріально завірену копію ліцензії банку — юри­дичної особи на здійснення банківських операцій, довіреність, надану банком філії на здійснення банківських операцій, інфор­мацію головного банку про наявність у філії необхідного бан­ківського обладнання, комп'ютерної техніки, програмних про­дуктів, приміщення, які відповідають вимогам, встановленим Національним банком України, а також інформацію про квалі­фікацію і професійну придатність керівника та головного бухгал­тера філії і посадових осіб, зазначених у пункті 3.2 вищезазначе­ного Положення.

270

У разі необхідності територіальне управління Національного банку України може на місці перевірити достовірність інформа­ції, викладеної в поданих документах.

Територіальне управління Національного банку може відмо­вити філії у наданні дозволу, якщо за результатами розгляду по­даного пакета документів та діяльності філії за рік, що передує її зверненню до територіального управління, встановлені факти по­дання недостовірної або неповної інформації, негативного впли­ву від здійснення операцій на діяльність філії або банку, невико­нання філією умов щодо передбаченого технічного оснащення.

Ліцензія на здійснення банківських операцій (окремих або всіх) відкликається згідно з Положенням про застосування Націо­нальним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства, затвердженим постано­вою Національного банку України за № 38 від 4 лютого 1998 р. Підставою для розгляду питання щодо позбавлення ліцензії є по­дання відповідних департаментів Національного банку України.

Ліцензія може бути відкликана у разі:

— виявлення недостовірних даних, на підставі яких була нада­на ліцензія;

— затримки початку проведення діяльності, на яку надана лі­цензія, більш як на один рік з моменту надання ліцензії;

— виникнення становища, яке загрожує інтересам кредиторів та вкладників банку;

— виявлення порушень, допущених банком щодо вимог бан­ківського і антимонопольного законодавства та нормативних актів Національного банку України;

— порушення економічних нормативів, які встановлені Націо­нальним банком України, протягом трьох місяців підряд або шести місяців протягом року;

— здійснення операцій, на які не було надано ліцензії;

— надання недостовірної інформації та звітності або несвоєчас­ного їх подання;

— невиконання у встановлений термін вимог Національного банку України щодо діяльності банку та умов, на підставі яких була надана ліцензія;

— порушення уповноваженими банками або установами упов­новажених банків порядку і умов торгівлі валютними цінно­стями на міжбанківському валютному ринку України, вста­новлених Національним банком України;

— відмови купівлі та продажу іноземної валюти на міжбанківсь­кому валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов'язань ре­зидентів.

Рішення про відкликання в банку ліцензії на право здійснен­ня окремих банківських операцій приймається Комісією з питань

271

нагляду та регулювання діяльності банків. Вона має право на строк до трьох місяців зупиняти дію всіх або окремих пунктів лі­цензії, забороняти або обмежувати проведення операцій, право на здійснення яких дає той чи інший пункт ліцензії.

Комісія при територіальному управлінні Національного бан­ку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків має право:

— на строк до трьох місяців зупиняти дію окремих пунктів лі­цензії (дозволу банку — юридичної особи на здійснення фі­лією визначених банківських операцій);

— забороняти або обмежувати проведення окремих банківських операцій, які виконують комерційні банки (філії);

— відкликати в комерційного банку ліцензію на здійснення ок­ремих банківських операцій за умов, визначених Комісією з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національ­ного банку України.

Відкликання ліцензії на здійснення банківських операцій є край­нім заходом Національного банку України. До його застосуван­ня Національний банк використовує інші заходи застережного характеру відповідно до чинного законодавства та своїх норма­тивних актів.

У разі прийняття рішення про відкликання ліцензії на здій­снення однієї або декількох банківських операцій комерційний банк повинен у день одержання зазначеного рішення відпо­відно припинити здійснення нових операцій та забезпечити виконання зобов'язань банку за банківськими операціями, за якими відкликано ліцензію перед кредиторами і вкладниками згідно з укладеними договорами. Банк зобов'язаний у триден­ний термін повернути Національному банку України раніше одержану ліцензію для заміни додатку з іншим переліком опе­рацій.

Підрозділи банківського нагляду Національного банку Украї­ни та його територіальних управлінь ведуть постійний контроль за додержанням банком вимог Національного банку щодо при­пинення здійснення операцій, за якими відкликано ліцензію. Якщо банк не припинив здійснення цих операцій, Правління Національного банку України може прийняти рішення про відкликання ліцензій на всі види банківських операцій.

Рішення про відкликання ліцензії на всі банківські операції прий­мається Правлінням Національного банку України на підставі пропозицій Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків. У разі прийняття такого рішення Правління Національ­ного банку України одночасно приймає рішення про ліквідацію комерційного банку.

Рішення Правління Національного банку України про від­кликання ліцензії на здійснення всіх банківських операцій пові­домляється всім банкам України, а також публікується у цент­ральній пресі.

272

11.4. Ліквідація комерційного банку

Комерційний банк може припинити свою діяльність у такий самий спосіб, як і інші господарські товариства. Проте банк є набагато складнішим організмом, він втілює в собі значно біль­ший публічний (суспільний) інтерес, оскільки оперує і ризикує чужими коштами. Тому і порядок припинення його діяльності має враховувати ці особливості.

На сьогодні особливою проблемою є ліквідація банку як фор­ми припинення його діяльності. Національний банк України, спираючись на ст. 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність» розробив процедуру ліквідації банку і неодноразово коригував її з урахуванням набутого досвіду. Постановою Прав­ління Національного банку України за № 38 від 4 лютого 1998 р. затверджено Положення про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства, яке зареєстровано в Міністерстві юстиції України за № 177/2617 від 19 березня 1998 р. [5].

Рішення Національного банку України про примусову ліквідацію комерційного банку може бути прийнято у разі допущення ним порушень, зазначених у ст. 62 Закону України «Про Національ­ний банку України». Таке рішення приймається Правлінням На­ціонального банку України та оформляється відповідною поста­новою. Цією постановою також відкликається ліцензія на право здійснення всіх банківських операцій, призначається ліквідатор (ліквідаційна комісія), а також припиняються повноваження правління, ради банку і загальних зборів комерційного банку. Копія постанови про ліквідацію комерційного банку, відкликан­ня ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій та призначення ліквідатора (ліквідаційної комісії) надсилається ко­мерційному банку в день її прийняття.

У разі прийняття рішення про ліквідацію комерційного бан­ку та відкликання ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій керівник територіального управління Національного банку України, в якому відкрито кореспондентський рахунок банку, не пізніше наступного дня після прийняття відповідного рішення припиняє усі активні операції за кореспондентськими (субкореспондентськими) рахунками комерційного банку як у національній, так і в іноземній валютах.

Якщо банк має відкриті кореспондентські рахунки у закор­донних банках, ліквідатор (ліквідаційна комісія) на підставі відпо­відної інформації територіального управління Національного бан­ку України, в якому відкрито кореспондентський рахунок банку, доводить до цих банків рішення про ліквідацію комерційного банку та забезпечує повернення коштів з кореспондентських ра­хунків на накопичувальний рахунок ліквідатора (ліквідаційної ко­місії) відповідно до п. 2.13 розділу 2 глави IVцього Положення.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) приступає до виконання обо­в'язків відразу після прийняття постанови про ліквідацію комер­ційного банку. Ліквідатором банку може бути юридична особа,

273

■явність у такий на.. Проте банк є собі значно біль-ссерує і ризикує М його діяльності

■вя банку як фор-ій банк України, йіки і банківську Vі неодноразово Постановою Прав-4 лютого 1998 р. дьним банком за порушення в Міністерстві № р. [5].

шмухову ліквідацію і допущення ним «Про Національ-Правлінням На­гло відною поста-.хіиензія на право е-ється ліквідатор '.• повноваження іерційного банку. аїнку, відкликай-ькзіх операцій та надсилається ко­мерційного бан-всіх банківських я Національного нтський рахунок ггтя відповідного еспондентськими ного банку як у

рахунки у закор-на підставі відпо-■вонального бан-й рахунок банку, щю комерційного ■ондентських ра-рвжвідаційної ко-юго Положення.

» виконання обо-іквідацію комер-юридична особа,

основною діяльністю якої є надання юридичних чи аудиторських послуг.

До прийняття постанови Національного банку України про ліквідацію комерційного банку між Національним банком та лік­відатором укладається договір. У цьому договорі визначаються права та обов'язки сторін щодо забезпечення процедури ліквіда­ції комерційного банку. Договір вступає в дію з моменту призна­чення ліквідатора відповідною постановою Національного банку.

Крім того, ліквідація комерційного банку може проводитись ліквідаційною комісією, яка створюється під керівництвом та за участю працівників Національного банку України. У такому разі ліквідатором виступає ліквідаційна комісія, створена Національ­ним банком. її роботою керує голова, призначений постановою Правління Національного банку України про ліквідацію комер­ційного банку.

Робота ліквідатора (ліквідаційної комісії) оплачується за ра­хунок банку, що ліквідується, або інших джерел. Кошторис вит­рат ліквідатора (ліквідаційної комісії) затверджує орган, який йо­го призначив.

Ліквідатором не може бути юридична особа:

— яка є кредитором або акціонером (учасником) банку, що лік­відується;

— яка є стороною у судовій справі за участю банку, що ліквіду­ється.

Юридична особа перед призначенням її ліквідатором зобов 'язана надати Національному банку України інформацію про свої ділові ін­тереси, зокрема щодо:

— заборгованості перед банками або володіння майновими пра­вами банків;

— невиконання будь-яких зобов'язань стосовно будь-якого бан­ку упродовж останніх п'яти років;

— володіння майном, яке конкурує з нерухомим майном банку, якщо при ліквідації здійснюватиметься оцінка цього майна, володіння та управління ним;

— інших інтересів, що можуть зашкодити неупередженому ви­конанню функцій ліквідатора;

— відсутності конфлікту інтересів з Національним банком України.

Національний банк України перед призначенням ліквідатора зобов'язаний переконатись у відсутності конфлікту інтересів та у здатності юридичної особи діяти неупереджено.

Якщо виникає конфлікт інтересів після призначення ліквіда­тора, останній зобов'язаний вжити заходів щодо усунення конф­лікту інтересів та одночасно повідомити про це Національний банк України, який вирішує питання щодо можливості продов­ження роботи ліквідатора.

274

Національний банк України здійснює контроль за діяльністю ліквідатора (ліквідаційної комісії). У разі невідповідності роботи ліквідатора встановленим вимогам законодавства та умовам до­говору Національний банк має право розірвати договір з ліквіда­тором та призначити нового ліквідатора (ліквідаційну комісію).

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) не має права:

— використовувати або дозволяти використовувати майнові ак­тиви банку, що ліквідується, в своїх інтересах або в інтересах третіх осіб;

— приймати зобов'язання від імені Національного банку Украї­ни без його письмового дозволу;

— розголошувати службову інформацію, якщо це не пов'язано із виконанням функцій ліквідатора.

На осіб, які залучаються ліквідатором до участі у процедурі ліквідації комерційного банку (або членів ліквідаційної комісії), поширюються усі вимоги, передбачені п. 6.5, 6.7, 6.8 зазначено­го Положення.

Особи, які залучаються до процедури ліквідації, якщо вони є працівниками Національного банку України, звільняються за їх згодою від виконання своїх трудових обов'язків із збереженням за ними місця роботи, заробітної плати та всіх виплат, передба­чених системою оплати праці за основним місцем роботи, на весь час їх участі у процедурі ліквідації комерційного банку.

З дня свого призначення ліквідатор (ліквідаційна комісія) має повне та виняткове право управляти та контролювати банк, вжи­вати будь-яких заходів для ефективної ліквідації банку та одер­жання максимальної виручки від продажу активів банку.

При здійсненні заходів щодо проведення ліквідації банку ліквіда­тор (ліквідаційна комісія) діє в межах наданих повноважень:

— управляє майном банку;

— здійснює інвентаризацію та оцінку майна банку. При визна­ченні суми, яку можна одержати від продажу активів, ліквіда­тор зобов'язаний дати оцінку різним пропозиціям з урахуван­ням ринкової вартості активів;

— визначає ліквідаційну масу та розпоряджається нею;

— проводить роботу щодо стягнення дебіторської заборгованос­ті, у тому числі може подавати позови у судові органи від імені банку;

— виявляє кредиторів та вживає заходів, спрямованих на задо­волення їх вимог, зокрема реалізує майно банку;

— вирішує в установленому чинним законодавством порядку питання щодо звільнення працівників банку та призначення спеціалістів для забезпечення діяльності ліквідатора (зокрема головного бухгалтера, бухгалтера), у разі необхідності може залучати до роботи з ліквідації банку будь-якого експерта, консультанта;

275

— виплачує в установленому порядку заробітну плату особам, залученим до процедури ліквідації банку;

— складає ліквідаційний баланс і подає його на затвердження територіальному управлінню Національного банку України;

— зупиняє або обмежує погашення зобов'язань банку (за винят­ком зобов'язань, взятих ліквідатором при виконанні його функцій).

Водночас ліквідатору (ліквідаційній комісії) забороняється вчиняти дії, які свідчили б про продовження діяльності банку.

Дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені кредиторами або засновниками, акціонерами (учасниками) бан­ку в судовому порядку.

Для забезпечення виконання ліквідатором (ліквідаційною ко­місією) своїх повноважень у територіальному управлінні Націо­нального банку України замість закритого кореспондентського рахунку банку відкривається накопичувальний рахунок, на який зараховуються кошти банку і надходження на його адресу та з якого проводяться розрахунки з кредиторами.

Відкриття накопичувального рахунку здійснюється на підста­ві рішення про ліквідацію банку та нотаріально засвідченої карт­ки із зразками підписів уповноважених осіб, залучених до лікві­дації, з відбитком печатки банку, що ліквідується.

Представник територіального управління Національного бан­ку України, в якому відкрито кореспондентський рахунок комер­ційного банку, що ліквідується, контролює перерахування кош­тів і візує перші примірники розрахункових документів на пере­рахування коштів з накопичувального рахунку.

Названим Положенням передбачено, що ліквідатор (ліквіда­ційна комісія) зобов 'язаний упродовж: трьох днів після свого призна­чення опублікувати у двох газетах, що поширюються на усій те­риторії України, та двох місцевих газетах інформацію про поча­ток ліквідації банку, а також вивісити цю інформацію у кожному територіальному підрозділі банку із зазначенням дати і місця, де він приступає до управління банком. Оголошення має публіку­ватися у зазначених органах преси раз на тиждень протягом місяця.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) також надсилає письмові по­відомлення вкладникам банку — фізичним особам, зазначаючи розмір вкладу згідно з бухгалтерським обліком банку.

Вимоги кредиторів повинні бути заявлені протягом одного мі­сяця від дня першої публікації в офіційному друкованому органі зазначеного оголошення. Після закінчення зазначеного строку заяви кредиторів та вкладників банку не приймаються.

Після завершення строку, наданого кредиторам для заявлен­ня своїх вимог, ліквідатор (ліквідаційна комісія), за наявності пропозицій купити банк цілком, може звернутися до відповідно­го підрозділу системи банківського нагляду Національного банку

276

України з обгрунтованими пропозиціями щодо проведення реор­ганізації банку шляхом злиття, приєднання або його продажу.

За висновками зазначеного підрозділу Правління Національ­ного банку України може прийняти відповідне рішення, на під­ставі якого ліквідатор (ліквідаційна комісія) проводить реоргані­зацію комерційного банку або його продаж.

У разі ліквідації банку шляхом продажу частини або усіх його активів ліквідатор (ліквідаційна комісія) протягом трьох місяців з дня свого призначення здійснює інвентаризацію активів банку. Протягом цього строку ліквідатор (ліквідаційна комісія) має пра­во розірвати договори про надання банку послуг, а також при­пинити зобов'язання банку щодо оренди (найму) рухомого і не­рухомого майна, попередньо повідомивши про це іншу сторону за ЗО днів.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов 'язаний у двомісячний строк з дати призначення:

— припинити трастові зобов'язання банку, повернути власни­кові усі активи та матеріальні цінності, що перебувають у до­вірчому управлінні банку, здійснити остаточні розрахунки за трастовими рахунками;

— надіслати повідомлення усім клієнтам, які користуються по­слугами відповідального зберігання, про необхідність вилучи­ти свої цінності упродовж місяця.

Матеріальні цінності, що перебували на відповідальному збе­ріганні банку і не були вилучені власниками в зазначений у по­відомленні строк, вважаються фондами, на які не можуть пре­тендувати кредитори банку. Ці цінності переходять у розпоряд­ження Національного банку України для повернення законним власникам.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) у строк до трьох місяців з дня, зазначеного у повідомленні про ліквідацію, здійснює такі заходи що­до задоволення вимог кредиторів:

— складає перелік акцептованих ним вимог для затвердження Національним банком України;

— відхиляє вимоги у разі сумніву в їх дійсності;

— визначає суму заборгованості кожному кредитору та черго­вість погашення вимог;

— сповіщає кредиторів про акцептування вимог;

— щотижня протягом трьох тижнів публікує оголошення про день і місце, де можна ознайомитись з переліком вимог, та про да­ту подання цього переліку Національному банку України.

Після закінчення періоду, протягом якого можна подавати вимоги та проводити роботу щодо визнання або відхилення ви­мог кредиторів, ліквідатор (ліквідаційна комісія) складає проміж­ний ліквідаційний баланс, враховуючи результати проведеної інвентаризації активів та майна банку, і подає його до територі-

277

ального управління Національного банку України. Проміжний ліквідаційний баланс повинен містити дані про майно банку, що залишилося, список вимог кредиторів та результати розгляду їх вимог.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний щомісяця пись­мово повідомляти територіальне управління Національного банку України, в якому відкрито кореспондентський рахунок банку, про результати роботи та подавати необхідні документи. Така інфор­мація обов'язково повинна містити дані про стягнення дебіторсь­кої заборгованості, стан реалізації майна банку та розрахунки з кредиторами. Територіальне управління Національного банку в свою чергу зобов'язане щомісяця інформувати відповідний депар­тамент системи банківського нагляду Національного банку Украї­ни про роботу ліквідатора (ліквідаційної комісії). На вимогу зазна­ченого департаменту та територіального управління ліквідатор зо­бов'язаний надати додаткову інформацію.

Для задоволення вимог кредиторів ліквідатор (ліквідаційна комі­сія) проводить роботу щодо продажу майна комерційного банку. Рі­шення про продаж майна приймається ліквідатором (ліквідацій­ною комісією) і про це сповіщається у засобах масової інформа­ції. Оголошення про аукціон має бути опубліковане принаймні у двох загальнодержавних та двох місцевих газетах.

Оголошення про аукціон має містити:

— назву, опис та іншу необхідну інформацію про майно;

— місце та час проведення аукціону, що повинен відбутися уп­родовж місяця після опублікування оголошення;

— умови покупки.

Якщо відсутні покупці і неможливо реалізувати повністю або частково майно банку, ліквідатор вирішує з кредиторами питан­ня про передачу їм майна в рахунок задоволення претензійних вимог.

Вимоги кредиторів до банку, що ліквідується, задовольняються

за рахунок коштів банку в такій послідовності:

вимогкредиторів

— витрати і винагорода ліквідатора (ліквідаційної комісії) згіднодо банку, із затвердженим кошторисом та договором з Національним який ліквідується банком України;

— витрати Національного банку України, здійснені з метою за­безпечення проведення ліквідації;

— вимоги кредиторів, забезпечені заставою (сума, що виплачу­ється, не перевищує вартість застави);

— зобов'язання перед працівниками банку з оплати праці, не­виконані та накопичені до дня призначення ліквідатора (лік­відаційної комісії);

— вимоги щодо державних і місцевих податків та неподаткових платежів до бюджету і вимоги органів державного страхуван­ня та соціального забезпечення;

278

— вимоги інших кредиторів;

— всі інші вимоги.

Вимоги кожної із наступних категорій задовольняються тіль­ки після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо майна банку виявиться недостатньо для повного задоволення всіх вимог певної черги, наявні кошти розподіляються між кре­диторами цієї черги пропорційно до суми їх вимог. Вимоги, не задоволені за браком майна, вважаються погашеними. Активи, що залишились після погашення усіх вимог до банку, розподіля­ються між акціонерами (учасниками) відповідно до кількості на­лежних їм акцій.

Вимоги кредиторів не задовольняються в таких випадках:

— майна банку не вистачає для задоволення вимог;

— вимоги не надійшли протягом встановленого строку;

— вимоги не визнані ліквідатором (ліквідаційною комісією) і це не оскаржено кредитором у встановленому порядку або за скаргою кредитора прийнято рішення про незадоволення його вимоги.

Вимоги кредиторів, що надійшли пізніше встановленого строку, можуть бути задоволені, якщо залишились кошти чи майно банку після задоволення вимог кредиторів, вимоги яких надійшли протягом встановленого строку.

У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості бан­ку його кредиторам кошти не підлягають розподілу між акціоне­рами (учасниками) до вирішення цих спорів.

З дня прийняття рішення про ліквідацію комерційного бан­ку припиняється нарахування пені та відсотків з усіх видів за­боргованості банку та штрафів, нарахованих за результатами пе­ревірок, здійснених Національним банком України, місцевими державними податковими адміністраціями тощо, а також за ак­тивними та пасивними операціями, у тому числі за депозитами. З цього дня також припиняється нарахування відсотків банками-кореспондентами за міжбанківськими кредитами, наданими ни­ми банку, що ліквідується.

Після завершення роботи ліквідатор (ліквідаційна комісія) скла­дає ліквідаційний баланс, який не пізніше 10-ти днів від дня за­кінчення строку роботи ліквідатора (ліквідаційної комісії) по­дається одночасно з матеріалами про його роботу територіально­му управлінню Національного банку України для розгляду та затвердження. Якщо за результатами ліквідації банку є залишки за активами та пасивами балансу, то разом з ліквідаційним ба­лансом надаються розшифровки усіх рахунків.

Не пізніше 10-ти днів після завершення роботи ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний одержати довідку органів внутрішніх справ щодо знищення печаток та штампів такого бан­ку та подати її до територіального управління Національного банку України. У разі втрати (або інше) печаток та штампів ко-

279

мерційного банку ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний подати пояснювальну записку та копію заяви до органів внутріш­ніх справ про їх зникнення.

Розгляд матеріалів щодо ліквідації або реорганізації комер­ційного банку (у разі реорганізації обов'язково має бути акт приймання та передачі майна та документів, підписаний банком, що реорганізується, та банком-правонаступником), що готують­ся територіальним управлінням Національного банку, затверд­ження ліквідаційного балансу та закриття накопичувального ра­хунку здійснює уповноважена Правлінням Національного банку України Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності бан­ків при територіальному управлінні Національного банку.

Рішення про виключення комерційного банку з Республі­канської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінан­сово-кредитних установ приймає ця ж Комісія.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний передати доку­менти ліквідованого комерційного банку згідно з вимогами ар­хівних правил відповідному територіальному управлінню Націо­нального банку. Після прийняття документів від ліквідатора (лік­відаційної комісії) територіальне управління Національного банку передає зазначені документи до державного архіву або до архіву Національного банку України.

Після виключення комерційного банку з Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кре­дитних установ ліквідатор (ліквідаційна комісія) звільняється від будь-яких зобов'язань, пов'язаних з ліквідацією банку.

Ліквідація комерційного банку вважається завершеною, а банк таким, що припинив свою діяльність, з моменту внесення запи­су про це до Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

Водночас постає ряд проблем, пов'язаних із існуванням іншої процедури ліквідації банку — ліквідації внаслідок порушення ар­бітражним судом справи про банкрутство банку. У цьому разі банк ліквідовується згідно із законом України «Про банкрутство». На жаль, ні цим Законом, ні будь-яким іншим не врегульовано питан­ня щодо пріоритетності процедур ліквідації банків і на практиці виникають ускладнення, якщо одночасно судом порушена справа про банкрутство і Національним банком України прийнято рішен­ня про ліквідацію банку згідно із вищеназваним Положенням.

Література

1. Агарков М. М. Основи банкового права: Курс лекций. — М., 1929.

2. Банковское дело / Под ред. О. И. Лаврушина. — М., 1998.

3. Базельский комитет по банковскому надзору: Сб. документов и мате-риалов / Сост. Ю. В. Кузнец. — М., 1997.

4. Бельїх Л. П. Устойчивость коммерческих банков: Как банкам избє-"■*" " жать банкротства. — М., 1996.

5. Банківська справа в Україні: законодавчі і нормативні акти. — К., 1998 - Т.1. - №2 (Б)7; № 2 (Б)10.

6. Бернд Р. Банковская система и контроль за банковской деятельнос-тью в условиях рьгаочной зкономики. — Мюнхен, 1994.

7. Воронова Л. К. Правове регулювання кредитно-розрахункових відно­син у народному господарстві: Навч. посібн. для юрид. вузів і факуль­тетів. - К., 1988.

8. Ефимова Л. Г. Банковское право. — М., 1994.

9. Конопатська Л., Горячек І. Регулювання діяльності комерційних банків // Вісник Національного банку України. — 1998. — №7.

10. Лекции о деятельности центральних банков / Отв. ред. М. Роккас и К. Мастропаскуа. — Рим, 1996.

11. Матук Ж. Финансовьіе системи Франции и других стран. — М., 1994.

12. Полицатто В. П. Разумное регулирование и банковский надзор. Со-здание институциональннх рамок для банков. — Вашингтон, 1992.

13. Поляков В. П., Москвина Л. А. Структура и функции центральних бан­ков: Зарубежньїй опьіт. — М.,1996.

14. Портер Р. С. Введение в регулирование, надзор и анализ банковской деятельности: Институт зкономического развития. — Вашингтон, 1993.

281

Розділ 12

Правове регулювання оподаткування банків

^ ЗаконодавствоУкраїнипрооподаткування діяльностібанків

• Загальнодержавнітамісцевіподаткиізбори

^ Оподаткуваннядоходівбанків, одержаних закордоном

VПраватавідповідальністьплатниківподатків

Правове регулювання оподаткування банків здійснюється на підставі Закону України «Про систему оподаткування» у редакції від 18 лютого 1997 р. та законів, які регулюють конкретні подат­ки і збори (обов'язкові платежі). Згідно з Законом України «Про систему оподаткування» банки є платниками загальнодержавних, місцевих податків і зборів (обов'язкових платежів).

Об'єктами оподаткування є доходи (прибуток), додана вар­тість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна або її натуральні показники, спеціальне ви­користання природних ресурсів та інші об'єкти, визначені зако­нами України про оподаткування.

Ставки податків і зборів (обов'язкових платежів) встановлю­ються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами від­повідно до законів України про оподаткування і не повинні змі­нюватися протягом бюджетного року. Ставки, механізм справ­ляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися ін­шими законами України, крім законів про оподаткування.

Податки і збори (обов'язкові платежі), справляння яких не передбачено Законом України «Про систему оподаткування», крім визначених Законом України «Про джерела фінансування дорожнього господарства України», сплаті не підлягають.

Зміни і доповнення до законів України про оподаткування стосовно пільг, ставок податків і зборів (обов'язкових платежів), механізму їх сплати вносяться не пізніше ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з почат­ку нового бюджетного року.

При здійсненні основної діяльності банки сплачують такі загаль­нодержавні податки і збори:

— податок на прибуток;

282

— податок на додану вартість;

— плата (податок) за землю;

— збір на обов'язкове соціальне страхування;

— збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;

— збір до Державного інноваційного фонду;

— податок з власників транспортних засобів та інших самохід­них машин і механізмів;

— державне мито;

— плата за торговий патент на діяльність у сфері торгівлі іно­земною валютою.

Банки сплачують також місцеві податки: податок з реклами та комунальний податок. Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі), механізм справляння та порядок їх сплати встановлю­ються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених за­конами України.

Обов'язок банків щодо сплати податків і зборів (обов'язко­вих платежів) припиняється із сплатою податку, збору (обов'яз­кового платежу) або його скасуванням. У разі ліквідації юридич­ної особи заборгованість з податків і зборів (обов'язкових плате­жів) сплачується у порядку, встановленому законами України.

Якщо міжнародним договором України, ратифікованим Вер­ховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містять закони України про оподаткування, то застосовуються правила міжнародного договору.

Суми доходу або прибутку, одержані банками, їх філіями, від­діленнями за кордоном, включаються до загальної суми доходу (прибутку), що підлягає оподаткуванню в Україні, і враховують­ся при визначенні розміру податку.

Суми податку на доход (прибуток), одержані за межами тери­торії України, її континентального шельфу та виключної (морсь­кої) економічної зони, сплачені банками, їх філіями, відділення­ми за кордоном відповідно до законодавства іноземних держав, зараховуються під час сплати ними податку з доходів (прибутку) в Україні. При цьому розмір зараховуваних сум не може переви­щувати суми податку з доходів (прибутку), що підлягає сплаті в Україні, стосовно доходу (прибутку), одержаного за кордоном.

Контроль за правильністю та своєчасністю справляння по­датків і зборів (обов'язкових платежів) здійснюється державни­ми податковими органами та іншими державними органами в межах повноважень, визначених законами.

Керівники і відповідні посадові особи юридичних осіб та фі­зичні особи під час перевірки, що проводиться державними по­датковими органами, зобов'язані давати пояснення з питань опо­даткування у випадках, передбачених законами, виконувати ви­моги державних податкових органів щодо усунення виявлених

283 —

порушень законів про оподаткування і підписати акт про прове­дення перевірки.

Платники податків і зборів (обов'язкових платежів) мають право:

— подавати державним податковим органам документи, що під­тверджують право на пільги щодо оподаткування у порядку, встановленому законами України;

— одержувати та ознайомлюватися з актами перевірок, проведе­них державними податковими органами;

— оскаржувати у встановленому законом порядку рішення дер­жавних податкових органів та дії їх посадових осіб.

Відповідальність за правильність нарахування, своєчасність сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) і додержання за­конів про оподаткування несуть платники податків і зборів (обо­в'язкових платежів) відповідно до законів України.

Фінансові санкції за наслідками документальних перевірок та ревізій, які здійснюються органами державної податкової служ­би України та іншими упдвноваженими державними органами, застосовуються у розмірах, передбачених законодавчими актами, чинними на день завершення таких перевірок або ревізій.

Податок на прибуток __________

Податок на прибуток банки сплачують згідно з Законом Украї­ни «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (22 травня 1997 р.).

Об'єктом оподаткування є прибуток, який визначається шля­хом зменшення суми скоригованого (без врахування доходів, за­значених у законі) валового доходу звітного періоду на суму ва­лових витрат і суму амортизаційних відрахувань. Прибуток бан­ків оподатковується за ставкою ЗО % до об'єкта оподаткування. До складу валового доходу входить загальна сума доходу банку від усіх видів діяльності.

Датою збільшення валових доходів банків від здійснення кре­дитно-депозитних операцій є дата нарахування відсотків (комі­сійних) у строки, визначені кредитним (депозитним) договором. Якщо сума одержаних від боржника (дебітора) відсотків (комі­сійних) перевищує їх нараховану суму (дострокове погашення зо­бов'язань по сплаті відсотків (комісійних), валовий доход креди­тора збільшується на суму фактично одержаних протягом подат­кового періоду відсотків (комісійних), а валові витрати дебітора збільшуються на таку ж суму в податковому періоді такого пере­рахування.

Якщо дебітор затримує сплату відсотків (комісійних), креди­тор має право застосувати механізм врегулювання сумнівної (без­надійної) заборгованості. При цьому метод нарахувань для виз­начення податкових зобов'язань кредитора за таким кредитом (депозитом) не застосовується до повного погашення дебітором

284

За наявності простроченої заборгованості з відсотків при над­ходженні від дебітора коштів на погашення заборгованості за кредитом у першу чергу погашається заборгованість з відсотків.

До складу валових витрат включається сума будь-яких витрат банку, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, по­слуг), які придбаваються банком для їх подальшого використан­ня у власній господарській діяльності.

Зокрема, до валових витрат банків належать:

— витрати, пов'язані з виплатою або нарахуванням відсотків за борговими зобов'язаннями (у тому числі за будь-якими кре­дитами, депозитами або у вигляді орендної плати);

— суми коштів, внесених до страхових резервів;

— суми безнадійної заборгованості;

— витрати на проведення рекламних заходів;

— витрати зі страхування кредитних ризиків;

— витрати на оплату праці.

Датою збільшення валових витрат вважається дата, яка при­падає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

— або дата списання коштів банків на оплату товарів (робіт, по­слуг), а в разі їх придбання за готівку — день їх видачі з ка­си банку;

— або дата оприбуткування банком товарів, дата фактичного одержання банком результатів робіт (послуг).

Банк має право зменшити суму валового доходу на вартість сумнівної, безнадійної заборгованості у разі, якщо банк звернув­ся із заявою до суду (арбітражного суду) про стягнення заборго­ваності з такого клієнта або про визнання його банкрутом, а та­кож у випадках, якщо нотаріус вчинив виконавчий напис про стягнення боргу чи стягнення заставленого майна.

Безнадійною заборгованістю вважаються:

— заборгованість з зобов'язань, за якою минув строк позовної давності;

— заборгованість, яка виявилася непогашеною через нестачу майна фізичної чи юридичної особи, оголошеної банкрутом у встановленому законодавством порядку, або юридичної особи, що ліквідується;

— заборгованість, яка виявилася непогашеною через брак кош­тів, одержаних від продажу на відкритих аукціонах (публічних торгах) майна позичальника, переданого у заставу як забез­печення зазначеної заборгованості, за умови, що інші юри­дичні дії кредитора щодо примусового стягнення іншого майна позичальника не привели до повного покриття заборгова­ності;

— заборгованість, стягнення якої стало неможливим у зв'язку з дією обставин непереборної сили, стихійного лиха (форс-ма­жору), підтверджених у порядку, передбаченому законодавст­вом;

— прострочена заборгованість померлих фізичних осіб, а також визнаних у судовому порядку безвісно відсутніми, померли­ми або недієздатними, а також прострочена заборгованість фізичних осіб, засуджених до позбавлення волі.

Якщо суд (арбітражний суд) приймає рішення на користь банку, валові доходи такого банку збільшуються на суму фактич­но відшкодованої заборгованості.

Якщо протягом ЗО календарних днів після прийняття зазначе­ного рішення боржник не повертає суми заборгованості, визна­ної судом (арбітражним судом), банк протягом наступних ЗО ка­лендарних днів може звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання такого боржника банкрутом. При цьому валові до­ходи банку не збільшуються на суму визнаної заборгованості боржника протягом строку судового розгляду справи. Якщо банк у зазначений строк не подає заяви до арбітражного суду, він зо­бов'язаний збільшити валові доходи на суму заборгованості, виз­наної судом (арбітражним судом).

Заборгованість, яка залишилась непогашеною після розподілу активів боржника, оголошеного банкрутом за рішенням суду (ар­бітражного суду), погашається у порядку, передбаченому законом.

Банки зобов'язані створювати страховий резерв для відшко­дування можливих втрат з основного боргу (без відсотків та ко­місій) за всіма видами кредитів та інших активних операцій, які належать до їх господарської діяльності згідно з законодавством.

Створення страхового резерву здійснюється банком за мето­дикою, яка встановлюється Національним банком України.

Розмір страхового резерву, що створюється за рахунок збіль­шення валових витрат банків, не може перевищувати 20 % від суми боргових вимог, а саме: сукупної заборгованості за креди­тами, гарантіями та поруками, фактично наданими (виставлени­ми на користь) дебіторам на останній робочий день звітного по­даткового періоду.

До суми зазначеної заборгованості не включаються зобов'я­зання дебіторів, які виникають при здійсненні операцій, що не включаються до основної діяльності банків. Під терміном «основ­на діяльність» розуміють операції, визначені ст. З Закону Украї­ни «Про банки і банківську діяльність» .

Якщо відбувається зменшення сукупного розміру нестандарт­них або безнадійних кредитів (інших видів заборгованості) у зв'язку з їх переведенням до стандартної категорії чи зі списан­ням до складу валових витрат банку, або при зменшенні сум бор-

286

гових вимог, що використовується як база для визначення обме­жень, надлишкова сума страхового резерву направляється на збільшення валового доходу банку.

Безнадійна заборгованість відноситься на валові витрати кре­дитора, якщо термін позовної давності за відповідною угодою з дебітором минув до моменту набрання чинності Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

У випадках, якщо строк позовної давності за кредитною уго­дою не минув на момент набрання чинності зазначеного Закону, безнадійна заборгованість відшкодовується за рахунок страхового резерву та включається до складу валових витрат у порядку, ви­кладеному нижче.

При цьому валовий доход дебітора збільшується на суму його заборгованості, з якої минув строк позовної давності у відповід­ний податковий період.

Безнадійна заборгованість за угодами, що передбачають вистав­лення векселя на користь кредитора як забезпечення боргових зо­бов'язань дебітора, відшкодовується за рахунок страхового резер­ву кредитора за умови, що опротестований у неплатежі вексель залишається непогашеним упродовж ЗО календарних днів з мо­менту його опротестування та векселеодержувач порушив справу про банкрутство векселедавця в арбітражному суді.

При цьому валовий доход векселедавця збільшується на суму опротестованого в неплатежі векселя у податковому періоді, на який припадає 30-й календарний день з моменту опротестуван­ня такого векселя.

Безнадійна заборгованість позичальника, визнаного банкрутом у встановленому законодавством порядку, відшкодовується за ра­хунок страхового резерву кредитора після прийняття арбітраж­ним судом рішення про визнання дебітора банкрутом. Кошти, отримані кредитором у результаті завершення ліквідаційної про­цедури та продажу майна позичальника, включаються до складу валових доходів кредитора в податковий період їх надходження.

Якщо кредитор надає кредит дебітору, проти якого порушено справу про банкрутство до моменту укладення кредитної угоди, та інформація про порушення такої справи була оприлюднена (за винятком випадків надання фінансових кредитів у межах проце­дури санації дебітора під заставу його корпоративних прав), без­надійна заборгованість за кредитом погашається за рахунок влас­них коштів кредитора. При цьому валовий доход дебітора, оголо­шеного банкрутом у встановленому законодавством порядку, не збільшується на суму зазначеної безнадійної заборгованості.

Заборгованість, забезпечена заставою, погашається у порядку, передбаченому нормами Закону України «Про заставу». Заставо-держатель має право відшкодувати за рахунок страхового резер­ву частину заборгованості, що залишилася непогашеною через брак коштів, одержаних кредитором від продажу майна дебітора, переданого у заставу, та за умови, що інші юридичні дії креди

287

тора щодо примусового стягнення іншого майна позичальника не привели до повного покриття заборгованості. Продаж майна, переданого у заставу, здійснюється лише через аукціони (публіч­ні торги). У разі відчуження майна, переданого у заставу, інши­ми способами кредитор покриває збитки за рахунок прибутку, який залишається у його розпорядженні після оподаткування.

Порядок проведення аукціонів (публічних торгів) встановлю­ється Кабінетом Міністрів України.

Безнадійна заборгованість, яка виникла внаслідок неспромож­ності дебітора погасити заборгованість у зв'язку з дією обставин непереборної сили або стихійного лиха (форс-мажору), відшкодову­ється за рахунок страхового резерву кредитора за наявності будь-якого з таких документів:

— підтвердження Торгово-промислової палати України про на­стання обставин непереборної сили чи стихійного лиха на те­риторії України або підтвердження уповноважених органів іншої держави, легалізованих консульськими установами України, про настання обставин непереборної сили чи сти­хійного лиха на території такої держави;

— рішення Президента України про запровадження надзвичай­ної екологічної ситуації в окремих місцевостях України, за­тверджене Верховною Радою України, або рішення Кабінету Міністрів України про визнання окремих місцевостей Украї­ни потерпілими від повені, посухи, пожежі та інших видів стихійного лиха, включаючи рішення щодо визнання окре­мих місцевостей потерпілими від несприятливих погодних умов, які спричинили втрату врожаю сільськогосподарських культур в обсягах, які перевищують ЗО % від середнього вро­жаю за попередні п'ять календарних років.

При цьому валовий доход дебітора не збільшується на суму заборгованості, що виникла внаслідок його неспроможності по­гасити таку заборгованість у зв'язку з дією обставин неперебор­ної сили або стихійного лиха (форс-мажору), протягом усього строку дії таких форс-мажорних обставин.

Прострочена заборгованість підприємств, установ і організацій, на майно яких не може бути звернено стягнення (або тих, що не підлягають приватизації) згідно із законодавством України, від­шкодовується за рахунок страхового резерву кредитора у разі, як­що протягом ЗО календарних днів з моменту виникнення прост­рочення зазначена заборгованість не була відшкодована коштами Державного бюджету України чи відповідних місцевих бюджетів або компенсована в будь-який інший спосіб.

При цьому кредитор у строки, передбачені законодавством, зобов'язаний звернутися до суду (арбітражного суду) з позовом щодо відшкодування збитків, одержаних у зв'язку з таким кре­дитуванням. Якщо кредитор не звертається до суду (арбітражно­го суду) протягом визначених законодавством строків, або якщо суд (арбітражний суд) відмовляє у позові чи залишає позовну за-

288

яву без розгляду, кредитор зобов'язаний збільшити валові дохо­ди на суму безнадійної заборгованості у відповідний податковий період.

Прострочена заборгованість фізичних осіб, визнаних у судовому порядку безвісно відсутніми або померлими, відшкодовується за ра­хунок страхового резерву кредитора за умови, що рішення суду про визнання фізичних осіб безвісно відсутніми або померлими було прийнято пізніше дати укладення кредитної угоди.

Прострочена заборгованість за договорами, визнаними у судово­му порядку повністю або частково недійсними з вини дебітора, від­шкодовується за рахунок страхового резерву кредитора у разі, як­що дебітор не погашає заборгованість за зазначеними договора­ми протягом ЗО календарних днів з дня прийняття рішення суду про визнання їх повністю або частково недійсними.

При цьому валовий доход дебітора збільшується на суму та­кої заборгованості у податковий період, на який припадає рішен­ня суду (арбітражного суду) щодо визнання договорів повністю або частково недійсними з вини дебітора.

Прострочена заборгованість за договорами або їх частинами, визнаними у судовому порядку недійсними з вини кредитора або з вини обох сторін, погашається за рахунок повернення дебітором суми кредиторської заборгованості, а в разі її неповернення про­тягом ЗО календарних днів — з прибутку, який залишається у розпорядженні кредитора після оподаткування.

Якщо всі заходи щодо стягнення безнадійної заборгованості не привели до позитивного наслідку, банки відносять на валові витрати таку заборгованість у частині, що не відшкодована за ра­хунок страхового резерву.

У випадку, коли дебітор повністю або частково погашає без­надійну заборгованість, попередньо віднесену кредитором до складу валових витрат або відшкодовану за рахунок страхового резерву, кредитор збільшує валовий доход на суму компенсації, одержаної від дебітора, у податковий період, протягом якого відбулося повернення зазначеної заборгованості або її частини.

Якщо відповідно до законодавства рішення про визнання до­говорів недійсними з вини дебітора скасовано, а кредитор не ос­каржує таке рішення у строки, передбачені законодавством, кре­дитор збільшує валовий доход на суму заборгованості, поперед­ньо включену до валових витрат або відшкодовану за рахунок страхового резерву у податковий період, протягом якого закін­чився строк для подання такої скарги.

Валові витрати та валові доходи при відчуженні заставленого майна визначаються у такому порядку: відчуження об'єкта заста­ви для заставодавця прирівнюється до продажу такого об'єкта, а основна сума кредиту та нарахованих на неї відсотків, що за­лишилися неповернутими кредитору, є ціною продажу такої за­стави. Якщо згідно з умовами договору або закону об'єкт заста­ви відчужується у власність заставодержателя у рахунок погашен -

289

ня боргових зобов'язань, таке відчуження прирівнюється до ку­півлі заставодержателем такого об'єкта застави, а основна сума кредиту та нарахованих на неї відсотків, що залишилися непо-вернутими кредитору (гаранту), є ціною придбання такої заста­ви. Якщо кредитор у подальшому продає об'єкт застави іншим особам, його доходи або збитки визначаються у загальному по­рядку.

Витрати банку на сплату відсотків за депозитами, орендними платежами, цивільно-правовими договорами пов'язаним з банком особам визначаються, виходячи із договірних цін (відсоткових ставок за депозит), але не вищих за звичайні ціни (звичайні від­соткові ставки за депозит). Звичайна відсоткова ставка за депо­зит — відсоткова ставка, що встановлюється залежно від строків та розміру депозиту за рішенням банку, яке має бути оприлюд­неним, встановлювати однакові правила щодо укладення депо­зитного договору з будь-якими категоріями осіб з урахуванням обмежень, установлених законом.

До пов 'язаних з банком осіб належать:

— юридична особа, яка здійснює контроль над банком, або кон­тролюється банком, або перебуває під спільним контролем з банком;

— фізична особа або члени сім'ї фізичної особи, які здійснюють контроль над банком. Членами сім'ї фізичної особи вважа­ються її чоловік або дружина, прямі родичі (діти або батьки) як фізичної особи, так і її чоловіка або дружини, а також чо­ловік або дружина будь-якого прямого родича фізичної осо­би або її чоловіка (дружини);

— посадова особа банку, уповноважена здійснювати від імені банку юридичні дії, спрямовані на встановлення, зміну або зупинення правових відносин, а також члени її сім'ї.

Під здійсненням контролю розуміють володіння безпосеред­ньо або через більшу кількість пов'язаних фізичних чи юридич­них осіб найбільшою часткою (паєм, пакетом акцій) статутного фонду банку або управління найбільшою кількістю голосів у ке­рівному органі банку або володіння часткою (паєм, пакетом ак­цій), не меншою 20 % від статутного фонду банку.

Для фізичної особи загальна сума володіння часткою статут­ного фонду банку (голосів у керівному органі) визначається як загальна сума корпоративних прав, що належить такій фізичній особі, членам сім'ї такої фізичної особи та юридичним особам, які контролюються такою фізичною особою або членами її сім'ї.

При здійсненні операцій з продажу або купівлі іноземної валюти за дорученням та за рахунок клієнтів до валових доходів банку відносяться суми комісійних (брокерських) та інших подібних видів винагород, одержаних (нарахованих) банком у зв'язку із здійсненням таких операцій протягом звітного періоду, а до ва­лових витрат — витрати банку, понесені (нараховані) у зв'язку із здійсненням таких операцій протягом звітного періоду.

290

Коштиабо майно, щоне включаютьсядо валовогодоходу інепідлягають оподаткуванню

При здійсненні операцій з купівлі або продажу іноземної валюти за рішенням банку до складу валових доходів або вало­вих витрат банку включають кінцевий фінансовий результат обмінних (конверсійних) операцій за результатами звітного пе­ріоду, який вираховується як сума фінансових результатів об­мінних (конверсійних) операцій за результатами кожного бан­ківського дня. Фінансовим результатом обмінних (конверсій­них) операцій за результатами банківського дня є різниця між валовими доходами, одержаними (нарахованими) банком у ре­зультаті продажу іноземної валюти протягом такого банківсь­кого дня, та валовими витратами, понесеними (нарахованими) у зв'язку із придбанням іноземної валюти протягом такого бан­ківського дня.

У розрахунки фінансового результату обмінних (конверсій­них) операцій не беруться суми комісійних (брокерських) або ін­ших подібних винагород, сплачених або одержаних (нарахова­них) банком у зв'язку із здійсненням обмінних (конверсійних) операцій, які відносяться до складу валових доходів або валових витрат банку в загальному порядку.

При здійсненні операцій з продажу або купівлі іноземної ва­люти за рахунок власних коштів банку іноземна валюта або забор­гованість в іноземній валюті перераховуються в гривні за офіцій­ним валютним (обмінним) курсом Національного банку України. При цьому позитивна або від'ємна різниця між результатом тако­го перерахунку та балансовою вартістю іноземної валюти або за­боргованості включається відповідно до валових доходів або вало­вих витрат кредитора або дебітора.

Не включаються до валового доходу і не підлягають оподатку­ванню кошти або майно, залучені у зв 'язку з:

— одержанням банком фінансових кредитів, а також повернен­ням основної суми фінансових кредитів, наданих банком;

— залученням банком коштів або майна в депозит (вклад) чи на інші строкові або довірчі рахунки, а також поверненням бан­ку основної суми депозиту (вкладу);

— залученням банком майна на підставі договору лізингу (орен­ди), концесії, комісії, консигнації, довірчого управління, схо­ву (відповідального зберігання), а також згідно з іншими ци­вільно-правовими договорами, що не передбачають передачі права власності на таке майно.

Банки самостійно визначають суми податку, що підлягають сплаті. Протягом кварталу банки сплачують до бюджету за пер­ший та другий місяць кварталу авансові внески податку на при­буток. Розрахунки авансових внесків здійснюються банками са­мостійно, без подання декларації про прибуток. Повідомлення про результати таких розрахунків надсилається податковому ор­гану в строки, передбачені для сплати авансових внесків.

Суми податку на прибуток зараховуються до бюджетів тери­торіальних громад за місцезнаходженням платника податку.

291

Податок на додану вартість

Податок на додану вартість банки сплачують згідно з Зако­ном України «Про податок на додану вартість» (від 3 квітня 1996 р.), якщо обсяг оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт, послуг) протягом будь-якого періоду з останніх дванадця­ти календарних місяців перевищував 600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Об'єктами оподаткування є:

— операції банків з продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України, в тому числі операції з оплати вартості по­слуг за договорами оперативної оренди (лізингу) та операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення кредиторської заборгованості за­ставодавця;

— операції з продажу бланків дорожніх, банківських та особис­тих чеків, цінних паперів, розрахункових та платіжних доку­ментів, пластикових (розрахункових) карток.

Не є об'єктами оподаткування операції банків з: Неоподатковувані

операції' банків

— випуску, розміщення та продажу за кошти цінних паперів, що і

емітовані (випущені в обіг);

— обміну цінних паперів на інші цінні папери;

— депозитарної, реєстраторської і клірингової діяльності по цін­них паперах;

— сплати орендних (лізингових) платежів за умовами договору фінансової оренди (лізингу) або за умовами договору оренди житлового фонду, що є основним місцем проживання орен­даря;

— передачі майна в заставу позикодавцю (кредитору) згідно з договором позики та його повернення заставодавцю після за­кінчення дії такого договору;

— передачі кредитором, що є резидентом, об'єкта іпотечного кредиту у власність або використання позичальником;

— грошових виплат основної суми та відсотків згідно з умова­ми іпотечного кредиту;

— обігу валютних цінностей (у тому числі національної та іно­земної валют), монетарних металів, банкнотів та монет Націо­нального банку України, за винятком тих, що реалізуються для нумізматичних цілей; випуску, обігу та погашення держав­них лотерейних білетів, випущених в обіг за дозволом Міні­стерства фінансів України, виплати грошових виграшів, гро­шових призів і грошових винагород; продажу негашених по­штових марок України, конвертів та листівок з негашеними поштовими марками України, крім колекційних марок, листі­вок та конвертів для філателістичних потреб;

— надання послуг з інкасації, розрахунково-касового обслугову­вання, залучення, розміщення та повернення коштів за дого-

292

ворами позики, депозиту, вкладу, страхування або доручен­ня; надання, управління і переуступки фінансових кредитів, кредитних гарантій і банківських поручительств особою, що надала такі кредити, гарантії або поручительства;

— торгівлі за кошти або цінні папери борговими зобов'язання­ми, за винятком операцій з інкасації боргових вимог та фак­торингу (факторних операцій);

— оплати вартості державних платних послуг, які надаються фі­зичним або юридичним особам органами виконавчої влади і місцевого самоврядування та обов'язковість одержання (на­дання) яких встановлюється законодавством, включаючи плату за реєстрацію, одержання ліцензії (дозволу), сертифіка­тів у вигляді зборів, державного мита тощо;

— виплат заробітної плати, пенсій, стипендій, субсидій, дотацій, інших грошових або майнових виплат фізичним особам за ра­хунок бюджетів або соціальних чи страхових фондів у поряд­ку, встановленому законом;

— виплат дивідендів у грошовій формі або у формі цінних папе­рів (корпоративних прав), надання брокерських, дилерських послуг з укладання договорів (контрактів) на торгівлю цінни­ми паперами та деривативами на фондових і товарних біржах, створених у порядку, передбаченому законами України «Про цінні папери і фондову біржу» та «Про товарну біржу»;

— передачі основних фондів як внеску до статутних фондів юри­дичних осіб для формування їх цілісного майнового комплек­су в обмін на їх корпоративні права. (Під цілісним майновим комплексом слід розуміти активи, сукупність яких забезпечує ведення окремої підприємницької діяльності на постійній і регулярній основі та термін використання яких перевищує дванадцять календарних місяців).

База оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, ви­значеної за вільними або регульованими цінами (тарифами) з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших податків та зборів (обов'язкових платежів), за винятком податку на додану вартість, що включаються в ціну товарів (робіт, послуг) згідно з законами України з питань оподаткування. До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вар­тість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платникові податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу в зв'язку з компенсацією вартості товарів (робіт, по­слуг), проданих (виконаних, наданих) таким платником податку.

Податок становить 20 % бази оподаткування та додається до ціни товарів (робіт, послуг).

Банк зобов'язаний надати одержувачу товарів (робіт, послуг) податкову накладну або товарний чек, інший розрахунковий або платіжний документ, що підтверджує продаж товарів (робіт, по­слуг) та/або прийняття платежу із зазначенням суми податку.

Якщо пре

танням кредіг персональних бов'язань вваї що засвідчує жувачу, або . чека), залежк

293

Якщо продаж товарів (робіт, послуг) здійснюється з викорис­танням кредитних або дебетових карток, дорожніх, комерційних, персональних або інших чеків, датою збільшення податкових зо­бов'язань вважається або дата оформлення податкової накладної, що засвідчує факт надання банком товарів (робіт, послуг) одер­жувачу, або дата виписування відповідного рахунку (товарного чека), залежно від того, яка подія відбулася раніше.

Суми податку, що підлягають сплаті до бюджету або відшко­дуванню з бюджету, визначаються як різниця між загальною су­мою податкових зобов'язань, що виникли у зв'язку з будь-якою передачею товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду, та сумою податкового кредиту звітного періоду.

Податковий кредит звітного періоду складається із сум подат­ків, сплачених (нарахованих) банком у звітному періоді у зв'яз­ку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких входить до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Сплата податку провадиться не пізніше двадцятого числа мі­сяця, що настає за звітним періодом. Для сплати податку банк подає податковому органу за місцем свого знаходження податко­ву декларацію незалежно від того, чи виникло у цьому періоді податкове зобов'язання, чи ні.

Якщо за результатами звітного періоду сума має від'ємне значення, вона підлягає відшкодуванню банку з Державного бю­джету України протягом місяця, наступного після подачі декла­рації.

Підставою для одержання відшкодування є дані тільки подат­кової декларації за звітний період. За бажанням банку сума бю­джетного відшкодування може бути повністю або частково зара­хована в рахунок платежів з цього податку. Таке рішення банку фіксується в податковій декларації.

Суми податку на додану вартість зараховуються до Держав­ного бюджету та використовуються насамперед для бюджетного відшкодування податку на додану вартість та формування бюд­жетних сум, що направляються як субвенції місцевим бюджетам.

Земельний податок

Земельний податок сплачують банки, які є власниками землі або землекористувачі (крім орендарів) на підставі Закону Украї­ни «Про плату за землю» в редакції від 19 вересня 1996 р. з роз­рахунку 5 % від грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.

Збір на обов'язкове соціальне ст рахування

Збір на обов'язкове соціальне страхування банки сплачують на підставі Закону України «Про збір на обов'язкове соціальне стра­хування» від 26 червня 1997 р.

Об'єктом оподаткування є фактичні витрати банку на опла­ту праці працівників, які включають витрати на виплату основ-

294

ної і додаткової заробітної плати та інших видів заохочень і ви­плат, виходячи із тарифних ставок, у вигляді премій, заохочень, у тому числі в натуральній формі, які підлягають обкладанню по­датком на доходи фізичних осіб (прибутковим податком з гро­мадян). До цих витрат не належать витрати на оплату виконаних робіт (послуг) згідно з цивільно-правовими договорами, виплату доходів у вигляді дивідендів, відсотків тощо, а також інші витра­ти, які не враховуються при обчисленні середньомісячної заро­бітної плати для призначення пенсій, перелік яких затверджуєть­ся Кабінетом Міністрів України.

Збір на обов'язкове соціальне страхування сплачується одно­часно з одержанням коштів на оплату праці.

Цей збір банки сплачують у розмірі 5,5 % від об'єкта оподат­кування (у тому числі 1,5 % від об'єкта оподаткування на збір на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття).

Збір на обов'язкове державне пе нсійне страхування

Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування банки сплачують згідно з Законом України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування».

Об'єктом оподаткування є фактичні витрати банку на опла­ту праці працівників, які включають витрати на виплату основ­ної і додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат, у тому числі в натуральній формі, які визначаються згідно з нормативно-правовими актами, прийня­тими відповідно до Закону України «Про оплату праці» (крім ви­плат, передбачених Переліком видів оплати праці та інших ви­плат, на які не нараховується збір на обов'язкове державне пен­сійне страхування та які не враховуються при обчисленні середньомісячної заробітної плати для призначення пенсій, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 697 від 18 травня 1998 р.), а також винагороди, що виплачуються грома­дянам за виконання робіт (послуг) за угодами цивільно-правово­го характеру.

З 1998 р. об'єктом оподаткування є також операції банку з купівлі-продажу валют.

Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування сплачу­ють у розмірі 32% від фактичних витрат банку на оплату праці та 1 % від операції банку з купівлі-продажу валют.

Цей збір сплачують до Пенсійного фонду України одночасно з одержанням коштів на оплату праці.

Збір до Державного інноваційног о фонду

Збір до Державного інноваційного фонду банки сплачують згідно з Законом України «Про систему оподаткування» до Дер­жавного інноваційного фонду в розмірі 1 % від обсягу валового доходу у банківській діяльності, зменшеного на суму податку на додану вартість та акцизного збору.

295

Податок з власників транспорт них засобів

Податок з власників транспортних засобів та інших самохід­них машин і механізмів банки сплачують згідно з Законом Украї­ни «Про податок з власників транспортних засобів та інших са­мохідних машин і механізмів» в редакції від 18 лютого 1997 р., якщо вони є власниками транспортних засобів.

Податок обчислюється банками на підставі звітних даних про кількість транспортних засобів виходячи з об'єму циліндрів або потужності двигуна кожного виду і марки транспортних засобів.

Державне мито ________________

Державне мито банки сплачують згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 р. № 7-93 за вчинення в їхніх інтересах дій та видачу документів, що мають юридичне значення, уповноваженими на те органами.

Плата за торговий патент

Плату за торговий патент на діяльність у сфері торгівлі іно­земною валютою банки сплачують на підставі Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23 березня 1996 р.

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокрем­леного) підрозділу займатися зазначеними у патенті видами підпри­ємницької діяльності.

Патентуванню підлягають операції з торгівлі готівковими ва­лютними цінностями, які здійснюються банками або їх структур­ними (відокремленими) підрозділами у пунктах обміну іноземної валюти: продаж готівкової іноземної валюти, інших готівкових платіжних засобів, виражених в іноземній валюті (у тому числі дорожніх, банківських та персональних чеків), а також операції з дебетування кредитних (дебетових) карток в обмін на валюту України, інших готівкових платіжних засобів, виражених у валю­ті України, а також в обмін на іншу іноземну валюту.

Якщо банк має структурні (відокремлені) підрозділи, торго­вий патент придбавається окремо для кожного структурного (ві­докремленого) підрозділу (обмінного пункту).

Вартість торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями встановлюється у фіксованому розмірі 320 гривень за календарний місяць.

Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з торгів­лі валютними цінностями становить 36 календарних місяців.

Під час придбання торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями банк вносить одноразову пла­ту в розмірі вартості торгового патенту за один місяць. На цю су­му зменшується розмір плати за торговий патент, яка підлягає внесенню в останній квартал його дії.

296

Література

1. Вилкова Е. С. Налоговое регулирование банковской деятельности. — СПб., 1995.

2. Гега П. Правовий режим оподаткування в Україні. — К., 1997.

3. Гончаренко Л. Налогообложение коммерческих банков. — М.,1997.

4. Криницький І., Кучерявенко Н. Податкове право. — Харків, 1995.

5. Онищенко А. Финансовнй и налоговьій учет проблемной задолженно-сти коммерческого банка // Бизнес. — 1999. — № 32.

6. Соколовська А. Кодифікація податкової системи: уроки для України // Вісник Національного банку України. — 1997. — № 11.

7. Тиртьішний С. Зарубежньїй опьіт налогообложения коммерческих банков // Финансьі. — М., 1996.

8. Федосов В. Податкова система України. — К., 1994.

297

Розділ 13

Правові засади бухгалтерського обліку в банках

^ Нормативніактипробухгалтерськийоблік убанках

^ Графікидокументообороту

^ Інвентаризаціїмайна, коштівіфінансових зобов'язань

^ Бухгалтерськірахунки

^ Планрахунківбухгалтерськогообліку

Нормативні акти про бухгалтер ський облік у банках

Для нормального функціонування будь-якої ланки економіки необхідно, щоб суб'єкти господарювання та інші користувачі ін­формації, приймаючи рішення, мали правдиві й об'єктивні відо­мості про майно, грошовий та фінансовий стан, результати ро­боти як свого підприємства, так і партнерів. Таку інформацію на­дає бухгалтерський облік, який не тільки відбиває господарські процеси, а й активно впливає на них.

Бухгалтерський облік у банках здійснюється на підставі:

— Закону України «Про Національний банк України» від 20 трав­ня 1999 р.;

— Плану рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України та Інструкції про застосування Плану рахунків, за­тверджених постановою Правління Національного банку України за № 388 від 21 листопада 1997 р.;

— Правил бухгалтерського обліку процентних та комісійних доходів і витрат банків, затверджених постановою Правлін­ня Національного банку України за № 316 від 25 вересня 1997 р.;

— Правил бухгалтерського обліку банками України обмінних операцій в іноземній валюті та банківських металах, затверд­жених постановою Правління Національного банку України за № 238 від 21 липня 1997 р.;

— роз'яснень Національного банку України щодо бухгалтерсь­кого обліку.

Господарські операції, тобто факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і на фінансові результати, відображаються в облікових регістрах на підставі первинних документів.

298

Первинні документи повинні бути складені в момент здій­снення операції, а якщо це неможливо, — безпосередньо після закінчення операції.

Інформація, що міститься у прийнятих до обліку первинних документах і необхідна для відображення у бухгалтерському об­ліку, нагромаджується та систематизується в облікових регі­страх.

Регістри — носії спеціального формату (паперові, машинні) у ви­гляді машинограм, ордерів, журналів, особових рахунків тощо. Фор­ми облікових регістрів рекомендує Національний банк України або банки їх розробляють самі.

Згруповані відомості про господарські операції банку за звіт­ний період з облікових регістрів переносять до фінансових (бух­галтерських) звітів.

Графіки документообороту _____

Щоб упорядкувати рух та своєчасно відобразити господарські операції у бухгалтерському обліку, банки розробляють графіки документообороту. Рух паперів за банківськими операціями — це

послідовне переміщення розрахунково-грошових документів із момен­ту їх виписування або надходження іззовні до завершення операцій цього робочого дня і здавання в поточний архів. Графіком встанов­лено чітко визначене переміщення документів між банком і клі­єнтами, між різними установами банків; кількість підрозділів, че­рез які проходить кожен первинний документ, та виконавців, які беруть у цьому участь. Цим же графіком визначено максималь­ний час перебування даних паперів у підрозділі, строки, відве­дені для відображення інформації у обліку.

Рух документів залежить від специфіки тих або інших опера­цій, структури обліково-операційного апарату банку, автоматиза­ції обліку тощо. Тому порядок проходження документів у банку встановлюється ним самостійно з урахуванням вимог Національ­ного банку до окремих операцій, а також із дотриманням основ­них правил: кожний документ підлягає попередньому контролю; документи по безготівкових розрахунках спочатку проводяться за дебетом рахунків платників і лише потім — за кредитом рахунків одержувачів; прибуткові касові документи обліковуються після того, як гроші прийме каса, а видаткові направляються в касу для оплати тільки після відображення їх за рахунками бухгалтерсько­го обліку.

Графіки документообороту за різними операціями банку мо­жуть набувати різних форм. Вони оформляються у вигляді схеми або переліку робіт зі створення, перевірки та обробки докумен­тів, що розробляються кожним підрозділом банку, а також усіма виконавцями із зазначенням їх взаємозв'язку і строків виконан­ня робіт. Національний банк надає комерційним банкам ліцензії на ведення банківських операцій лише тоді, коли у них є внут­рішні документи, які регламентують діяльність, що за законом підлягає ліцензуванню.

299

Для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності банк проводить інвентаризацію майна, коштів і фінан­сових зобов'язань.

Інвентаризації __________________

Інвентаризації

майна, коштів

іфінансових

зобов'язань

Інвентаризації бувають повні (коли охоплюються всі кошти, грошові зобов'язання та майно установи банку) і часткові (коли охоплено лише один або кілька господарських об'єктів).

Кількість інвентаризацій у звітному році, дати їх проведення, перелік майна і зобов'язань, що підлягають інвентаризації під час кожної з них, визначаються банком, крім випадків, коли прове­дення інвентаризації є обов'язковим, наприклад, при зміні мате­ріально відповідальних осіб (на день прийому-передачі справ); при встановленні фактів крадіжок або зловживань, псування цін­ностей, а також за приписом судово-слідчих органів; у разі по­жежі або стихійного лиха; у разі ліквідації банку.

Розбіжність фактичної наявності матеріальних цінностей та коштів з даними бухгалтерського обліку, що встановлені під час інвентаризації, установа банку врегульовує у такому порядку: ви­явлений надлишок підлягає оприбуткуванню та зарахуванню на результати фінансово-господарської діяльності як прибуток бан­ку; нестача цінностей і коштів відшкодовується винними особа­ми або зараховується на збитки банку.

Бухгалтерські рахунки __________

Для групування, відображення руху засобів, коштів, їх дже­рел і господарських процесів у обліку ведуться рахунки. За своєю формою бухгалтерський рахунок — це таблиця, що має дві проти­лежні за своїм призначанням сторони — дебет і кредит. Підсумки записів за дебетом та кредитом називають оборотами, а різниця між ними (з урахуванням залишку на початок періоду, за який беруться обороти) називається сальдо.

Господарські операції відображаються на рахунках бухгал­терського обліку подвійним записом, тобто з одночасною реєст­рацією кожної операції в однаковій сумі в дебеті одного рахун­ка та кредиті іншого. У результаті цього між рахунками виникає взаємозв'язок, що називається кореспонденцією рахунків. Вона подається проводкою, тобто формулою, яка показує, за дебетом та кредитом яких рахунків і в якій сумі записується та чи інша операція.

За допомогою подвійного запису господарських операцій на рахунках бухгалтерського обліку забезпечується контроль. В од­наковій сумі вони відображаються на дебеті одного і на кредиті іншого рахунка, чим досягається тотожність підсумків оборотів за дебетом і кредитом усіх рахунків. Відсутність такої рівності свідчить про те, що у записах операцій на рахунках допущено по­милку. Крім цього, подвійний запис дає змогу контролювати економічний зміст проведених господарських операцій. Можна з'ясувати, після яких операцій відбулися зміни певного виду за-

300

собів, джерел їх утворення чи господарських процесів; звідки ці засоби надійшли і куди вони вибули.

Рахунки бухгалтерського обліку поділяють на балансові і по­забалансові. Головними для їх розмежування є такі критерії:

— ймовірність того, що банк отримає або втратить якусь май­бутню економічну вигоду, пов'язану з конкретним видом ак­тиву або пасиву;

— конкретний вид активу або пасиву має вартість, яка може бу­ти точно оцінена.

Якщо господарські засоби, кошти і цінності не відповідають цим двом критеріям, то вони обліковуються на позабалансових рахунках. На них же заносять: вимоги та зобов'язання банку, що можуть виникнути у майбутні періоди та за якими він несе ри­зики; документи й цінності; операції з приватизації.

Рахунки поділяють на активні, пасивні і активно-пасивні за­лежно від обліку засобів або джерел їх утворення. Активні при­значені для обліку розміщення коштів і господарських засобів, а пасивні — для обліку джерел утворення господарських засобів і коштів. Певна частина рахунків має змішаний характер, вони так і називаються: активно-пасивні.

За способом групування та узагальнення облікових даних бух­галтерські рахунки поділяють на синтетичні й аналітичні.

Синтетичні рахунки призначені для обліку інформації про склад та рух господарських засобів, коштів, джерел їх утворення і господарських процесів в узагальненому вигляді й у грошово­му вимірі. Облік, що ведеться на таких рахунках, називається синтетичним. У банках він ведеться на рівні балансових рахунків II, IIIта IVпорядків. Для ґрунтовної характеристики об'єктів бухгалтерського обліку призначені аналітичні рахунки. Вони уточнюють зміст синтетичних рахунків. Облік, що ведеться на аналітичних рахунках, так і називається: аналітичний.

Для відображення у бухгалтерському обліку та звітності май­но та господарські операції оцінюються в національній грошовій одиниці України.

Записи за валютними рахунками в синтетичному обліку роб­лять у гривнях, а в аналітичному обліку — у подвійному вира­женні: в іноземній валюті за її номіналом і в гривнях за офіцій­ним валютним (обмінним) курсом Національного банку України на час виконання операції. Активи та зобов'язання в іноземній валюті повинні переоцінюватися на звітну дату. Але в банках та­ка переоцінка проводиться того ж дня, коли змінюється курс ва­люти. Активи та пасиви обліковуються за фактичними витратами на їх придбання або виникнення. При здійсненні операцій по­трібно розрізняти дату операції та дату валютування. Перша з них — це дата відображення у бухгалтерському обліку операції на момент її здійснення, тобто виникнення прав (активів) або зобов'язань (пасивів) незалежно від того, коли фактично були одержані чи сплачені за цією операцією гроші. Дата валютування — це день реального (фактичного) зарахування або списання коштів за операцією.

План рахунків бухгалтерського о бліку

Банк веде бухгалтерський облік майна та результатів своєї ро­боти згідно з Планом рахунків бухгалтерського обліку.

План рахунків фінансових банківських установ — системати­зований перелік рахунків бухгалтерського обліку, що використову­ється для реєстрації господарських операцій.

За рахунками відображаються операції, визначені чинним за­конодавством та нормативними актами Національного банку України.

Балансові рахунки в Плані рахунків класифікуються за вида­ми контрагентів, характером операцій і ступенем зниження лік­відності. Балансові рахунки (синтетичний облік) забезпечують ін­формацію про операції, які виконуються банком, та їх відобра­ження у фінансовій звітності. Докладна інформація про кожного контрагента та кожну операцію забезпечується за допомогою ана­літичного обліку, що дає змогу уникнути використання зайвої кількості окремих балансових рахунків. Класифікація загальних та специфічних параметрів рахунків клієнтів, а також вимоги до нумерації рахунків аналітичного обліку викладені у вказівках про ведення параметрів аналітичного обліку в банках України.

План рахунків складається з дев 'яти класів: Структура Плану

1. Казначейські та міжбанківські операції.

2. Операції з клієнтами.

3. Операції з цінними паперами та інші активи і зобов'язання.

4. Довгострокові вкладення, основні засоби та нематеріальні ак­тиви.

5. Капітал банку.

6. Доходи.

7. Витрати.

8. Управлінський облік.

9. Позабалансові рахунки.

Кожний клас поділяється на: рахунки IIпорядку (двозначні — розділ); рахунки III порядку (тризначні — група); рахунки IVпо­рядку (чотиризначні — балансовий рахунок).

Перший клас Плану рахунків визначає взаємовідносини між Національним та комерційними банками, а також між комерцій­ними банками, а саме: операції з готівкою, банківськими мета­лами, кредитами, депозитами та цінними паперами, що рефінан-суються Національним банком України.

У другому класі Плану рахунків відображаються операції з клі­єнтами, зокрема операції за розрахунками, наданими кредитами

302

та залученими депозитами, резерви під заборгованість за надани­ми клієнтам кредитами, кошти до запитання і строкові кошти клієнтів банку, дебіторська, кредиторська заборгованість і тран­зитні рахунки за операціями клієнтів.

За третім класом Плану рахунків передбачені операції з цін­ними паперами (окрім цінних паперів, що рефінансуються На­ціональним банком України, та вкладень в асоційовані та дочірні компанії) та операції за іншими розрахунками, зокрема за гос­подарськими операціями банку, операціями з формування бан­ківських резервів, субординованого боргу, клірингових та тран­зитних рахунків, розрахунки між установами одного банку, по­зиції банку за іноземною валютою та банківськими металами тощо.

У четвертому класі відображені вкладення банку до статутних фондів підприємств та операції за основними засобами і немате­ріальними активами банку.

У п'ятому класі відображені статутний капітал та фонди і ре­зерви, створені за рахунок прибутку банку; результати індексації основних засобів; результати поточного року.

У шостому та сьомому класах Плану рахунків відображають­ся відсоткові та комісійні доходи та витрати банку, прибуток та збиток від торговельних операцій банку, інші банківські опера­ційні доходи та витрати, небанківські операційні доходи та вит­рати, зменшення резервів, непередбачені доходи та витрати, по­даток на прибуток.

Доходи — це збільшення економічних вигод протягом звітного періоду у формі припливу або зростання активів, або зменшення зо-бов 'язань, що спричиняють збільшення капіталу і не є внесками ак­ціонерів.

Витрати — це зменшення економічної вигоди у звітному періоді у формі відпливу або використання активів, або виникнення забор­гованості, що ведуть до зменшення власного капіталу і не є розпо­діленням між: акціонерами.

Усі операційні доходи і витрати поділяють на банківські та небанківські.

До банківських належать доходи і витрати, безпосередньо по­в'язані з банківською діяльністю, визначеною Законом України «Про банки і банківську діяльність». Небанківські доходи і вит­рати можуть включати інші доходи і витрати, які не відносяться до основної діяльності банку, але забезпечують здійснення бан­ківської діяльності.

Доходи, перераховані клієнтам, і витрати, які відшкодовують­ся клієнтами, обліковуються на рахунках третього класу як кре­диторська і дебіторська заборгованість відповідно.

Банківські доходи (витрати) поділяють на: відсоткові, комісій­ні, торговельні та інші банківські операційні доходи (витрати).

303

До відсоткових доходів (витрат) відносять доходи (витрати), які обчислюються пропорційно часу і сумі та є компенсацією банку за взятий на себе кредитний ризик:

— доходи (витрати) за кредитами і депозитами та за іншими від­сотковими фінансовими інструментами, в тому числі за цін­ними паперами з фіксованим прибутком, що так чи інакше підраховані;

— доходи (витрати) у вигляді амортизації дисконту (премії) за цінними паперами;

— комісійні, подібні за природою до відсотків. Наприклад, до­ходи (витрати) від розміщення коштів у вигляді позики або за зобов'язання її надати, що визначаються пропорційно ча­су і сумі вимоги (зобов'язання).

Комісійні доходи (витрати) — це доходи (витрати) за усіма по­слугами, наданими (одержаними) контрагентам, окрім комісійних, що подібні за природою до відсотків. До категорії комісійних нале­жать:

— комісійні за гарантії розміщення позик від імені інших кре­диторів та за операціями з цінними паперами;

— комісійні доходи (витрати) від операцій за розрахунково-ка­сове обслуговування, обслуговування кредитних (депозитних) рахунків, за зберігання цінностей та здійснення операцій з цінними паперами;

— комісійні за проведення операцій з іноземною валютою та за продаж або купівлю монет і банківських металів для третіх сторін;

— інші комісійні доходи (витрати) за операціями, що визнача­ються Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Торговельні прибутки (збитки) — це чисті прибутки (збитки) від операцій купівлі-продажу різних фінансових інструментів. До них належать:

— чисті прибутки (збитки) від діяльності на валютному ринку і ринку банківських металів;

— чисті прибутки (збитки) від операцій з цінними паперами на продаж;

— чисті прибутки (збитки) від торгівлі іншими фінансовими ін­струментами.

Інші банківські операційні доходи (витрати) — доходи (витра­ти) від банківської діяльності, що не включені у вищеперерахова-ні групи, визначені як «інші» доходи (витрати). До них належать: доходи від цінних паперів з непередбаченим доходом (дивіденди від акцій, що зберігаються як об'єкт торгівлі та капіталовкладень).

Небанківські операційні доходи і витрати поділяють на такі групи: адміністративні витрати; інші небанківські операційні до­ходи (витрати).

304

Адміністративні витрати — це витрати, пов 'язані із забезпечен­ням діяльності банку. До них належать: витрати на утримання персоналу (заробітна плата, премії); сплата податків та інших обов'язкових платежів, крім податку на прибуток; витрати на ут­римання та експлуатацію основних засобів та нематеріальних ак­тивів; інші експлуатаційні витрати (роботи і послуги, що вико­ристовуються банком у процесі комерційної діяльності, 5\УІРТ, винагорода посередникам, охорона тощо).

Інші небанківські операційні доходи (витрати) виникають у про­цесі здійснення небанківських операцій, які є складовою діяльності банку. До них належать: доходи (витрати) від продажу основних засобів, нематеріальних активів і фінансових інвестицій (вкладен­ня у цінні папери та інвестиції в асоційовані і дочірні компанії); доходи від орендних операцій; доходи від продажу окремих не­банківських послуг (аудиторські послуги, підтримка програмного забезпечення, консультації нефінансового характеру тощо) та ін­ших операцій.

Операції з резервом банку здійснюються банком для відобра­ження реального результату діяльності банку із урахуванням по­гіршення якості його активів або підвищення ризиковості його операцій.

Резерви формуються під знецінення заборгованості за креди­тами, втрати від знецінення цінних паперів та під іншу сумнівну дебіторську заборгованість, яка визначається у цей звітний період.

Непередбачені доходи і витрати. Доходи (витрати) вважають­ся непередбаченими, якщо вони мають такі ознаки:

— виникають у разі надзвичайних подій і мають одноразовий ха­рактер — прибуток (збиток) буде визначений тільки за фак­том подій;

— не повторюються по суті (наприклад, виникли через зміни у правилах бухгалтерського обліку активів і пасивів). Неперед­бачені доходи і витрати не можуть бути взяті до уваги для фі­нансової оцінки банку.

Доходи та витрати мають визнаватися такими, що належать до того звітного періоду, до якого вони відносяться, незважаю­чи на те, коли одержується або виплачується готівка чи її еквіва­лент. Установи, що звітують, відносять до відповідної статті звіту нараховані суми доходів і витрат за кожним фінансовим інстру­ментом на кожну звітну дату. Винагороди, комісійні та інші при­бутки реєструються в міру виконання операцій. Дивіденди, які одержуються, визнаються в тому періоді, в якому банк одержує інформацію про їх оголошення.

Обороти і залишки за рахунками доходів і витрат накопичу­ються з початку звітного року і наприкінці року закриваються на рахунок 5900 «Результат поточного року».

У восьмому класі відкриваються рахунки, деталізація яких виз­начається банком самостійно. Дані восьмого класу не врахову­ються у фінансових звітах банку.

305

У дев 'ятому класі обліковуються позабалансові операції:

— вимоги та зобов'язання банку, які можуть виникнути в май­бутні періоди та за якими банк зазнає ризику; документи і цінності.

— розрахунки за операціями з приватизації.

Бухгалтерський облік операцій за позабалансовими рахунка­ми, як і за балансовими, ведеться за системою подвійного запи­су. Позабалансові рахунки кореспондують тільки між собою. Усі рахунки дев'ятого класу поділяють на три частини.

1. Рахунки розділів 90—95 використовуються для обліку опе­рацій, які є ризиковими для банку. Це зобов'язання та вимоги за укладеними, але ще не виконаними угодами, як, наприклад, кредитні лінії, дозволений овердрафт, непокриті безвідкличні акредитиви, різні гарантійні зобов'язання, зобов'язання за цін­ними паперами, спотові, форвардні та умовні контракти з ку­півлі-продажу іноземної валюти й інших фінансових інструмен­тів. За рахунками розділів 90—95 не обліковуються надані зобо­в'язання, за якими не існують кредитні або ринкові ризики, наприклад, видані гарантії або акредитиви, за якими існує по­криття у формі заставних депозитів або блокованих коштів клі­єнтів. При цьому такі кошти обліковуються за рахунком «Кош­ти в розрахунках».

Рахунки розділів 90—95 можуть бути активними або пасив­ними.

За рахунками розділів 90—95 обліковуються безвідкличні опе­рації лише за угодами, які мають юридичну силу. Відкличні зо­бов'язання не є ризиковими і можуть на розсуд банку облікову­ватись у розділі 98 або позасистемно.

2. Рахунки розділів 96—98 використовуються для обліку доку­ментів, цінностей та розрахунків за операціями з приватизації. Всі рахунки цих розділів активні.

3. Рахунки розділу 99 використовуються для обліку позаба­лансових операцій на контррахунках, які використовуються для подвійного запису. Контррахунки відкриваються в аналітичному обліку у будь-якому розрізі на розсуд банку. Наприклад:

— у розрізі контрагентів — тоді на контррахунку кожного кон­трагента відображатиметься позиція банку за позабалансови­ми зобов'язаннями і вимогами до цього контрагента;

— у розрізі фінансових інструментів як технічні рахунки без ана­літичного змісту.

Література

1. Крумноу Ю. Банковский учет по международньш стандартам бухгал-терской отчетности // Бизнес и банки. — М., 1996. — № 49.

2. Міжнародні стандарти бухгалтерського обліку: Пер. з англ. // За ред. С. Голова. - К., 1998.

3. Петрова С. Бухгалтерський та складський облік запасів товарно-ма­теріальних цінностей комерційних банків України // Вісник Національного банку України. — 1999. — № 7.

4. Ричаківська В. Бухгалтерський облік — основа формування еко­номічної інформації // Вісник Національного банку України. — 1999.

- № 2.

5. Сенищ П., Ричаківська В., Олексієнко М. Теоретичні аспекти рефор­мування бухгалтерського обліку в банках // Вісник Національного банку України. — 1997. — № 11.

6. Собко В. Бухгалтерський облік у підприємництві. — К., 1995.

7. Стоян В. Управлінський облік і контролінг у системі управління ко­мерційним банком // Банківська справа. — 1997. — № 4.

8. Ширинская 3. Принципи бухгалтерского учета // Бизнес и банки. — М., 1999. - № 16.

307

Розділ 14

Банківська статистика: проблеми регулювання

■ Законодавчіактипрорегулюваннябанківської статистики

^ Порядокнаданнястатистичноїінформації

^ Перелікфайлівтаформзвітностібанків, щонадаютьсяНаціональномубанкуУкраїни

^ Відповідальністьзадостовірністьінформації

Процес переходу до ринкової економіки потребує постійної, надійної та докладної інформації, яка характеризує стан грошо­во-кредитного ринку та діяльність банківської системи України. Така інформація потрібна Національному банку України як цен­тральному банку держави для виконання регулюючих та нагля­дових функцій.

Законодавчими підставами для регулювання банківської ста­тистики є Закон України «Про державну статистику» від 17 ве­ресня 1992 р., Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р., постанова Правління Національного бан­ку України за № 436 від 12 грудня 1997 р. «Про затвердження «Правил організації фінансової та статистичної звітності банків України», роз'яснення Національного банку України. Правила організації фінансової та статистичної звітності банків України містять вимоги щодо складання форм банківської звітності від­повідно до нового Плану рахунків бухгалтерського обліку комер­ційних банків, затвердженого постановою Правління Національ­ного банку України за № 388 від 21 листопада 1997 р. Банківську статистичну звітність надають регіональні управління Національ­ного банку України, комерційні банки, що мають статус юридич­ної особи, дирекції та філії банків, що є резидентами і нерези­дентами України, а також філії іноземних банків в Україні.

Інформація щодо порядку, періодичності, строків та способів надання форм міститься в переліках файлів та форм звітності те­риторіальних управлінь, установ Національного банку України і комер­ційних банків. Зразки форм фінансової та статистичної звітності та інструкції щодо їх заповнення затверджено постановою Правління Національного банку України за № 209 від 1 липня 1997 р.

Більша частина інформації надається електронною поштою у вигляді файлів з набором значень економічних показників. Ці файли розроблені на базі показників форм звітності, які затверджено вищезазначеною постановою, з урахуванням змін та доповнень до форм, внесених відповідно до остаточних варіантів планів ра-

308

хунків, згруповані за періодичністю надання та економічною сут­тю показників.

Перелік файлів та форм звітності банків, що надаються Національному банку України

309

310

■ Розділ 14. Банківська статистика : проблеми регулювання ■■

Особливачастина

< Розділ 14. Банківська статистика : проблеми регулювання = 313

314

Звітність складається в одиницях, встановлених для кожної форми окремо, з округленням сум до одиниць таким чином, щоб були збережені правильність підсумків та повний збір даних ста­тистичних звітів і балансу.

Для одержання ряду деталізованих показників потрібно вико­ристовувати дані аналітичного обліку. Дані ряду форм звіряються з балансовими даними, отже, джерелом інформації для заповнен­ня таких форм є дані синтетичних (балансових) і аналітичних ра­хунків бухгалтерського обліку. Балансові та позабалансові рахунки — мультивалютні, тобто облік операцій в іноземній валюті здійснюється за тими ж рахунками, що й операції в національній валюті. Перерахування в національну валюту здійснюється за офіційним курсом Національного банку України, встановленим на день здійснення операцій. Дані щодо сум у іноземній валюті у формах наводяться в гривневому еквіваленті.

Форми звітності, які одержуються з файлів економічних по­казників, а також поштові форми, підписують керівник банку і го­ловний бухгалтер або їх заступники, які несуть повну відповідаль­ність за достовірність, повноту та своєчасність надання інфор­мації, і після цього відповідні файли надсилають на встановлену адресу електронною поштою або поштою. У разі виявлення по­милки в звіті після його відправлення банк надсилає повторно ви­правлені файли чи форми, підписані відповідальними особами.

Література

1. Андросов А. Финансовая отчетность банка. — М., 1995.

2. Банківська статистика / Укл. Головач А., Головач Н., Захожай В. — К„ 1999.

3. Воронова Л., Іванік Н., Шамшетдінов Ю. Інформаційно-статистична діяльність НБУ // Вісник Національного банку України. — 1997. —

№ 8.

4. Ґедзь Т., Савчук Г. Реформування банківської звітності // Вісник Національного банку України. — 1999. — № 1.

5. Иванов Л. Бухгалтерская информация и оценка банковской деятельности // Бухгалтерский учет. — М., 1995. — № 6.

6. Международная система учета и статистики в банках Украйни / Сост. Конфулина В. — Харьков, 1998.

7. Черкасов В.Е. Финансовьій анализ в коммерческом банке. — М., 1995.

316

Розділ 15

Правові аспекти банківської таємниці

^ Комерційнатабанківськатаємниціякокремі правовіінститути, щозабезпечуютьпорядок використанняконфіденційноїінформації

^ Правоварегламентаціябанківськоїтаємниці вУкраїні

ґ Банківськатаємницявзарубіжнихкраїнах

15.1. Комерційна та банківська таємниці як окремі правові інститути

Однією з основних проблем усіх сучасних економічних сис­тем, що грунтуються на ринкових відносинах, є забезпечення та збереження їх учасниками конфіденційності інформації в сфері їх професійної діяльності, що в свою чергу становить зміст про­фесійної та комерційної таємниці. Право конфіденційності комер­ційної діяльності — система юридичних норм, що регулюють май­нові та немайнові відносини з приводу втілення комерційно цінної ін­формації в об'єктивні форми її отримання, зміни і використання. Необхідно також додати, що під комерційно цінною інформа­цією мається на увазі не тільки інформація, що має реальну цін­ність, а й та, що є цінною потенційно [1, 7].

Правового визначення професійної таємниці в законодавстві України не дається. Водночас професійну таємницю можна виз­начити як певний комплекс конфіденційної інформації, в тому числі тієї, що становить комерційну таємницю, яку за умови її нерозго-лошення одержує особа в результаті своєї професійної діяльності.

Комерційну таємницю можна визначити як торговельні, вироб­ничі, науково-технічні або організаційні відомості, що є цінними з комерційної точки зору та пов'язані з господарською діяльністю власника інформації. Відповідно до ст. ЗО Закону України «Про підприємства в Україні» під комерційною таємницею підприємства маються на увазі відомості, пов 'язані з виробництвом, технологіч­ною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю під­приємства, що не є державною таємницею, розголошення (переда­ча, витік) яких може завдати шкоди його інтересам. З урахуван­ням наведеного визначення спинимося на понятті державної таємниці, оскільки без розуміння її основних критеріїв немож­ливо розглядати інші види таємниць, у тому числі банківську.

Основним законодавчим актом у сфері державної таємниці є Закон України «Про державну таємницю». Згідно зі ст. 1 цього Закону державна таємниця — це вид таємної інформації, що охоп-

317

лює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, дер­жавної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може за­вдати шкоди життєво важливим інтересам України і які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею та підлягають охороні з боку держави.

У ст. 2 цього ж Закону прямо зазначено, що дія законодав­ства України про державну таємницю не поширюється на відно­сини, пов'язані з охороною комерційної чи банківської таємниці, іншої конфіденційної та таємної інформації, якщо остання од­ночасно не є державною таємницею.

Згідно з положеннями ст. ЗО Закону України «Про підприєм­ства в Україні» склад і обсяг відомостей, що становлять комер­ційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства. При цьому відомості, які не можуть становити ко­мерційної таємниці, визначаються Кабінетом Міністрів України. У зв'язку з цим Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємни­ці» за № 611 від 9 серпня 1993 р. Відповідно до цієї постанови комерційної таємниці не становлять:

— установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окреми­ми видами;

— інформація за всіма встановленими формами державної звіт­ності;

— дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати Податків та інших обов'язкових платежів;

— відомості про кількість і склад працюючих, їхню заробітну пла­ту в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;

— документи про сплату податків і обов'язкових платежів;

— інформація про забруднення навколишнього природного се­редовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушен­ня законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

— документи про платоспроможність;

— відомості про участь посадових осіб підприємства в коопера­тивах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

— відомості, що відповідно до чинного законодавства підляга­ють оголошенню.

Варто зауважити, що вимагати та одержувати зазначену ін­формацію може не будь-яка особа, а лише органи державної ви­конавчої влади, контролюючі і правоохоронні органи та інші особи відповідно до чинного законодавства України. Умови для одержання такої інформації мають бути прямо передбачені у пев­них нормативних актах.

318

Деякі дослідники визначають банківську таємницю як різно­вид комерційної таємниці. З такою позицією не можна погоди­тись, оскільки рівень та порядок віднесення тих чи інших відо­мостей до однієї з зазначених таємниць, а також правове оформ­лення таких дій є зовсім різними.

Комерційною таємницею вважаються будь-які відомості, крім тих, що заборонено відносити до комерційних, які визначають­ся такими самим суб'єктом господарської діяльності. Це означає, що обсяг відомостей, які становлять комерційну таємницю кож­ного з таких суб'єктів, буде різним. Більш того, якщо рішення про віднесення тих чи інших відомостей не прийнято, то режим комерційної таємниці автоматично не виникає. Це означає, що комерційна таємниця передбачає спеціальне оформлення на рівні ло­кальних актів. На відміну від цього, банківська таємниця не по­требує спеціального оформлення локальними актами, а коло її відо­мостей визначено законом і є однаковим для будь-яких банків та їх клієнтів. Коло осіб, які мають право одержувати відомості, що є банківською таємницею, також встановлюється законом і розши­реному тлумаченню не підлягає. Ніяким іншим особам без зго­ди клієнта банківські відомості передаватись не повинні [3, 219].

Слід підкреслити, що поняття «комерційна таємниця» і «банківська таємниця» використовуються як самостійні, зокре­ма, у ст. 2 Закону України «Про державну таємницю». Водно­час цікавим є той факт, що в чинному законодавстві України не передбачено відповідальності за порушення банківської та­ємниці. Така відповідальність встановлена лише за порушення комерційної таємниці (ст. 148⁶ «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю» та ст. 148⁷ «Розголошення комерційної та­ємниці» Кримінального кодексу України, ст. 1643 «Недобросо­вісна конкуренція» Кодексу України про адміністративні пра­вопорушення). З викладеного та зі змісту зазначених правових норм випливає висновок про те, що за порушення банківської таємниці можна притягти до відповідальності лише у тому ви­падку, якщо дії винної особи можна кваліфікувати як порушення комерційної таємниці.

Банківська таємниця полягає в додержанні та збереженні ін­формації, яку банки та їх службовці одержують у процесі про­фесійної діяльності стосовно економічної та особистої діяльності їх клієнтів. Банківська таємниця є різновидом професійної таємни­ці. Існування банківської таємниці та її необхідність пов'язані з тим, що здійснення банківських операцій і банківської діяльнос­ті в цілому, а також укладення конкретних банківських угод пев­ною мірою являє собою одержання, переробку, збереження і ви­користання інформації, яка, як правило, має високу економічну та іншу цінність. Варто зауважити, що зобов'язання стосовно професійної таємниці встановлюються передусім в інтересах клі­єнта, а не банкіра, оскільки специфіка банківських послуг перед­бачає одержання банком від свого клієнта інформації, від якої дуже часто залежить добробут цього клієнта. Слід підкреслити,

319

що самі банки в певних випадках теж можуть виступати як клі­єнти інших банків, оскільки мають свої власні рахунки.

Отже, можна зробити висновок, що банківська таємниця — це зобов'язання банку (фінансово-кредитноїустанови) зберігати таєм­ницю за операціями своїх клієнтів.

Питання конфіденційності взаємовідносин банків та їх клієн­тів не є лише питанням тільки їх двосторонніх відносин. Голо­вна роль у регулюванні цих правовідносин належить насамперед державі, оскільки лише держава в особі її уповноважених органів може встановлювати та підтримувати певний правовий порядок створення та передачі будь-якої інформації, надто якщо йдеться про інформацію, яка забезпечує безпеку та стабільність еконо­мічних відносин у країні. У зв'язку з цим є природним закріп­лення у законодавстві гарантій держави щодо збереження конфі­денційної інформації.

15.2. Правова регламентація банківської таємниці в Україні

У ст. 32 Конституції України чітко визначено: «Не допускаєть­ся збирання, зберігання, використання та поширення конфіден­ційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначе­них законом, і лише в інтересах національної безпеки, економіч­ного добробуту та прав людини». У сфері банківської таємниці слід виділити ст. 384 «Вклади громадян у кредитних установах» Цивільного кодексу України, відповідно до якої держава гарантує таємницю вкладів, їх збереження і видачу за першою вимогою вкладника. Крім того, відповідно до ст. 23 Закону України «Про господарські товариства» посадові особи цих товариств повинні зберігати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію і несуть за її розголошення відповідальність, передбачену чинним законодавством України та установчими документами товариства.

У законодавстві України немає окремого правового докумен­та в сфері регулювання банківської таємниці. Крім окремих по­силань на банківську таємницю в різних законодавчих актах, є лише одна спеціальна стаття з цього приводу, яка закріплена в Законі України «Про банки і банківську діяльність». Це ст. 52 «Банківська таємниця», виходячи з положень якої можна виділи­ти два основних аспекти банківської таємниці: зміст банківської таємниці та обмеження дії банківської таємниці.

Змістом банківської таємниці є збереження та нерозповсюджен-ня банками (їх службовцями) інформації щодо операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів і кореспондентів. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківська система в Україні є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків. Отже, банківська таємниця по­ширюється і на центральний банк держави.

Що стосується обмеження банківської таємниці, то слід під­креслити неможливість її існування в абсолютній та безумовній формі. Прикладом цього може бути той факт, що навіть у своєму діловому листуванні клієнт обов'язково зазначає свої банківські

320

реквізити. До того ж зобов'язання банкірів зберігати інформацію завжди поступалися перед дією інших інститутів (кримінальне слідство, судовий процес, спадкове право тощо). При цьому вар­то зауважити, що порядок розкриття інформації стосовно фізич­ної особи відрізняється від такого порядку щодо юридичної осо­би. Це пов'язано безпосередньо з захистом приватного життя людини.

Згідно зі ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» довідки щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій видаються самим організаціям, органам державної по­даткової служби з питань оподаткування, органам Пенсійного фонду України з питань сплати страхових внесків, а також у ви­падках, передбачених законодавством, на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, Антимо-нопольного комітету України, державної контрольно-ревізійної служби, арбітражному суду та аудиторським організаціям.

Водночас довідки щодо рахунків і вкладів громадян видають­ся, крім самих клієнтів та їх представників, також судам, орга­нам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, податкової міліції у справах, що знаходяться в їх провадженні. Довідки що­до рахунків і вкладів у разі смерті їх власника видаються особам, зазначеним банку власником рахунку і вкладу в заповідальному розпорядженні, державним нотаріальним конторам у справах спадщини, що знаходяться на розгляді, а також іноземним кон­сульським установам.

Якщо стосовно юридичних осіб законодавством можуть бути передбачені додаткові випадки надання інформації окремим пра­воохоронним та контролюючим органам, то щодо фізичних осіб перелік випадків розкриття банками банківської таємниці чітко визначено і цей перелік згідно зі ст. 52 зазначеного Закону не підлягає розширенню.

У зв'язку з цим слід навести приклади додаткового законо­давчого регулювання розкриття банківської таємниці. Так, згідно зі ст.12 Закону України «Про організаційно-правові основи бо­ротьби з організованою злочинністю» від ЗО червня 1993 р. спе­ціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю на письмову вимогу їх керівників мають право одержувати від бан­ків, а також кредитних, митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інфор­мацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб.

Необхідно виділити суперечності положень цього Закону та Закону «Про банки і банківську діяльність» у сфері одержання інформації про ті чи інші дії фізичних осіб. Суперечності поля­гають у тому, що згідно з Законом України «Про банки і бан­ківську діяльність» така інформація надається лише за наявності у провадженні спеціальних органів конкретних справ, а згідно з Законом України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» ніякі обмеження для одержання ін-

321

формації не встановлені, тобто існує певна колізія норм різних законів. З огляду на те, що для банків спеціальним законом є За­кон «Про банки і банківську діяльність», а також на те, що пи­тання банківської таємниці окремо чітко регулюються тільки цим Законом, можна зробити висновок щодо пріоритетності норм Закону України «Про банки і банківську діяльність» перед іншими законами в сфері збереження банківської таємниці.

Подібні колізії правових норм трапляються і при реалізації положень деяких інших законів. Проте у будь-якому разі пробле­му розкриття інформації, що становить банківську таємницю, слід вирішувати виходячи з пріоритетності норм Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Окремо слід спинитись на порядку одержання органами по­даткової служби інформації, що становить банківську таємницю. Ці питання, крім ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», знайшли своє відображення і в податковому законо­давстві. Так, згідно з п. 2 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» органи податкової служби мають право одержувати безоплатно від організацій, включаючи Націо­нальний банк України та його установи, комерційні банки та ін­ші фінансово-кредитні установи, певну інформацію у порядку, визначеному законодавством.

Зазначений порядок одержання інформації та покладення у зв'язку з цим на банки зобов'язань чітко врегульовані у Законі України «Про систему оподаткування». Відповідно до п. 1 ст. 12 цього Закону банки та інші фінансово-кредитні установи зобов'я­зані подавати державним податковим органам на їх запит відо­мості про наявність і рух коштів на розрахункових та інших ра­хунках платників податків — клієнтів цих установ. Таким чином, банки можуть надавати податковим органам інформацію, що ста­новить банківську таємницю, лише на конкретний запит цих ор­ганів, а будь-які вимоги щодо систематичного одержання такої інформації є такими, що суперечать чинному законодавству.

Ще одним цікавим моментом, пов'язаним з банківською та­ємницею та її межами, є функціонування в Україні анонімних ва­лютних рахунків, правовий режим яких передбачає відсутність повної інформації про власника рахунку навіть у банку. Зазначені рахунки почали функціонувати в Україні в результаті прийняття Указу Президента України «Про відкриття анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)» за № 679 від 1 серпня 1995 р. та постанови Правління Національного банку України за № 205 від 16 серпня 1995 р., якою було затверджено «Порядок відкриття та функціонування анонімних валютних ра­хунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)».

Слід зазначити, що повна відсутність інформації про клієнтів банків є передумовою для зловживань у фінансовій сфері та ле­галізації кримінальних доходів, а тому існування подібної ситуа­ції у банківській системі тієї чи іншої країни негативно сприй­мається міжнародним співтовариством. На сьогодні ці питання

322

знайшли своє відображення і у міжнародному праві, про що свід­чить прийняття багатосторонніх міжнародних договорів у сфері банківського нагляду та боротьби з відмиванням брудних гро­шей. Слід зазначити, що Україна теж бере участь у цих догово­рах. Зокрема, 17 грудня 1997 р. Україною ратифікована Конвен­ція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одер­жаних злочинним шляхом. З прийняттям певних міжнародних зобов'язань постає питання про необхідність імплементації норм міжнародного права у національне законодавство, а тому анонім­ність рахунків поступово має бути знята.

Як свідчить міжнародна практика, на зміну анонімним рахун­кам приходять, як правило, «кодовані» рахунки, оскільки право­вий режим відкриття та функціонування цих рахунків дає змогу максимально враховувати інтереси їх власників щодо обмеження кола осіб, які мають доступ до їх приватної інформації у фінан­совій сфері (ці рахунки обслуговують окремі спеціально призна­чені службові особи банку), і водночас забезпечити можливість правоохоронним органам ідентифікувати особистість власника цього рахунку (оскільки власник кодованого рахунку, на відміну від анонімного, для банку є відомим).

Реалізація на практиці положень щодо припинення функціо­нування анонімних рахунків в Україні почала знаходити своє правове оформлення у зв'язку з виданням Президентом України Указу «Про деякі питання захисту банківської таємниці» за № 805 від 21 липня 1998 р. Відповідно до цього Указу банкам заборонено відкривати анонімні валютні рахунки фізичним осо­бам (резидентам і нерезидентам), а зарахування нарахованих від­сотків за вже відкритими анонімними валютними рахунками фі­зичних осіб (резидентів і нерезидентів) банки мають право здій­снювати відповідно до строків, визначених умовами цих вкладів, але за період не пізніше 1 липня 1999 р.

На виконання цього Указу Національним банком України прийнято Інструкцію про порядок відкриття та функціонування кодованих рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) у іноземній валюті та національній валюті України, яка затвердже­на постановою Правління Національного банку України за № 469 від 9 листопада 1998 р.

Загальновідомо, що основний обсяг інформації зберігається на паперових носіях у вигляді тих чи інших документів. У зв'яз­ку з цим є дуже важливим з'ясування строків зберігання банка­ми конкретних документів. Виходячи з своєї компетенції, Націо­нальний банк України прийняв відповідний документ з цього приводу — Перелік документів Національного банку України, ус­танов і організацій його системи, акціонерно-комерційних та ко­мерційних банків України із зазначенням строків зберігання, який затверджений постановою Правління Національного банку України за № 327 від 23 грудня 1996 р.

Повертаючись до суті банківської таємниці, слід підкреслити, що вона є водночас засобом захисту особистості клієнта, охоро­ни ділової таємниці та зміцнює довіру до національної банківсь-ч

323

кої системи, яка діє в умовах жорсткої міжнародної конкуренції, тим більше, що останнім часом активізувався процес експансії в Україну іноземного банківського капіталу. У зв'язку з цим про­блема законодавчого регулювання банківської таємниці все біль­ше загострюється і, крім чіткого матеріального закріплення, по­требує розроблення ґрунтовних процесуальних механізмів із за­значених питань.

Оптимальним вирішенням проблеми банківської таємниці було б закріплення на рівні закону відповідної норми, згідно з якою право на одержання третіми особами інформації, що ста­новить банківську таємницю, стало б можливим лише на підставі судового рішення. Такий порядок розкриття банківської таємни­ці із одночасним встановленням кримінальної відповідальності за розголошення банківської таємниці дав би змогу уникнути можливих зловживань при одержанні і використанні інформації про наявність і рух коштів та забезпечив би гарантії захисту прав та законних інтересів юридичних і фізичних осіб. Крім того, на­явність відповідного судового рішення у наведеній ситуації пов­ністю узгоджується з вимогами ст. 124 Конституції України, від­повідно до якої правосуддя в Україні здійснюється виключно су­дами, а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

15.3. Банківська таємниця в зарубіжних країнах

Враховуючи певні особливості нормативного регулювання інституту банківської таємниці в Україні, корисним є ознайом­лення з досвідом у цій сфері інших держав, особливо тих, де пра­вові системи грунтуються на принципах римського права.

Практично в усіх країнах відомості про рахунки та операції за ними становлять банківську таємницю. Це означає, що такі відо­мості можна одержати, як правило, тільки у разі порушення кри­мінальної справи. Розгляд цивільної справи в багатьох країнах не зумовлює для банку обов'язків надавати суду такі відомості, за ви­нятком випадків, коли банк сам є стороною по справі [3, 235].

Слід зазначити, що, незважаючи на досить значну норматив­но-юридичну практику багатьох держав, законодавче закріплення поняття банківської таємниці та її регулювання в кожній країні має свої особливості. Це зумовлено однією суттєвою причиною: банківська таємниця відбиває багатосторонні правові відносини: «банк — клієнт», «банк — банк», «клієнт і банк — держава». Ця багатосторонність не дає змоги юридично точно визначити та ко­дифікувати ці відносини в одному понятті.

Відповідно до Закону Швейцарії «Про банки і ощадні каси» до організацій, що зобов'язані зберігати банківську таємницю, належать: банки, приватні банкірські доми, ощадні каси, деякі фінансові компанії. Оскільки цей закон поширюється на всі кре­дитні організації, які діють у Швейцарії, то до цієї групи входять також іноземні філії та іноземні дочірні банки на території краї­ни. Зобов'язання відповідальних осіб щодо збереження банківсь-

324

кої таємниці діє упродовж всього їх життя незалежно від зміни місця роботи [1, 26].

Ст. 57 закону Франції про банки містить формулювання про те, що професійна таємниця не може бути прихована від судо­вих органів, що провадять кримінальне слідство. Службовці бан­ку повинні давати свідчення певним представникам правоохо­ронних органів, проте коло таких представників є обмеженим. Зокрема, особа, яка проводить дізнання, має одержати спеціаль­не доручення судового слідчого. Податковим органам Франції закон дає значні права щодо вимоги від кредитних установ кон­кретних повідомлень. Відповідно до положень «Книги податко­вих процедур» фіскальні агенти можуть з метою здійснення по­даткового контролю одержувати довідки з торговельних книг, прибуткових та інших документів, у тому числі службових доку­ментів кредитної установи. Серед інших органів, що мають пра­во одержувати інформацію, що становить банківську таємницю, слід виділити митні органи, які на підставі ст. 65^і Митного ко­дексу можуть вимагати від кредитних установ не тільки відповід­ні довідки, а й вживати заходів щодо накладення арешту [2, 105].

Останнім часом у всіх європейських країнах активно прийма­ється спеціальне законодавство в сфері боротьби з «відмиванням» капіталів. Як зазначалося, це пов'язано з удосконаленням право­вого регулювання цих питань на міжнародному рівні. У зв'язку з цим основним зобов'язанням для кредитних установ та інших фінансових посередників є встановлення особистості своїх клієн­тів та особистості третіх осіб, на користь яких вони мають намір діяти. Крім того, кредитні установи повинні повідомляти спеці­альним адміністративним органам про суми, що викликають пі­дозру щодо проведення розрахунків, які можуть бути пов'язані з наркотиками чи іншими злочинними видами діяльності. Профе­сійна таємниця банкірів має обмеження, і в разі проведення бан­ком явно сумнівної операції без повідомлення про це компетент­них органів банк та його службовці можуть бути притягнуті до відповідальності.

Варто зауважити, що законодавство багатьох країн передба­чає не тільки наявність зобов'язань щодо збереження банківської таємниці, а й застосування певних санкцій за порушення поряд­ку використання інформації, що становить зміст цієї таємниці. При цьому основними санкціями є накладення досить високих штрафів та позбавлення свободи на певний строк.

Література

1. Бубнов И. Л., Беляев А. Е. Правовое регулирование банковской тай­ни // Информационно-аналитическиє материальї // Научно-исследо-вательский институт ЦБ РФ. — М, 1997. — Вьт. 4(17).

2. Гавальда К., Стуфле Ж. Банковское право. Учреждения. Счета. Опе-рации. Услуги. — М., 1996.

3. Олейник О. М. Основьі банковского права. — М., 1997.