Неоклассицизм

Неокласицизм (вiд грец. neos - новий i classicus - зразковий) тАУ тенденцiя в розвитку лiтератури i мистецтва, яка проявлялася пiсля занепаду класицизму як лiтературного напрямку i знаходила вияв у використаннi античних тем i сюжетiв, мiфологiчних образiв i мотивiв, у проголошеннi гасел тАЬiстиного мистецтватАЭ й культу художньоi форми, позбавленоi суспiльного змiсту, земних насолод тощо.

Неокласицистичнi тенденцii знаходять вияв у середенi 19-го ст. в збiрках тАЬАнтичнi вiршiтАЭ французького поета Леюнт де Лiля та тАЬЕмалi й КамеiтАЭ т. Готiвi, в творах росiйських поетiв А. Майкова i М.Щербини, в символiстiв.

Образ Украiни в творчостi неокласикiв.

Образ Украiни - це цiлий iконостас ликiв, асоцiацiй, паралелей. Образ Украiни лежить в основi творчостi М.Драй-Хмари, М. Зерова, Рильського, Филиповича. Неокласикм сприймали Украiну по-своiму, вiдтворюючи на найвищому рiвнi iнтелектуальноi та емоцiйноi напруги ii минули теперiшнi i майбутнi.

Зеров у примiтках до збiрки тАЬКатепатАЭ закликаi лiтературну молодь розглядати буття людини скiрзь призму культурноi традицii, творчо осмислювати субтАЭiктивно-обтАЭiктивнi звтАЭязки свiту: тАЬпоет-епiк, беручись за своi великi й малi полотнища, неминуче пише про минулетАж, а хiба воно не звтАЭязано тисячею ниток з теперiшним i сучасним? Порiвнюючи Вергiлiя й Горацiя, Овiвдя, уважний читач легко розпiзнаi контури тАЬвiчноi казкитАЭ перипетiii тАЬдавньоi i щораз новоi iсторiiтАЭ.

Обстоюючи iдею фiлософiчностi, iвропейськостi украiнськоi поезii неокласики брали собi у спiльники Лесю Украiнку i Франка. Особливiсть Лесиного пiдходу до дiйсностi на думку Драй-Хмари, - це переважання психологiчного аналiзу предмета.

Однiiю з провiдних у поезii неокласикiв i проблема буття Украiни, починаючи з князiвських часiв i до сучасностi. Вони проводять мовби генеральний огляд сил нацii, ii можливостей i резервiв (поезii тАЬВолодимир МономахтАЭ, тАЬТарас ШевченкотАЬ Филиповича тАЬСон СвятославатАЭ, тАЬОлесьтАЭ Зерова, тАЬКрутiтАЭ Драй-Хмари та iнше).

Очевидно, такий спосiб осмислення нацiональноi iсторii був сприйнятий культурним вiдродження 1920-х рокiв неокласики були його активними учасниками. Вони постiйно цiкавились тим, як проблеми культури, iсторii, мистецтва розвтАЭязували попередники.

Тому вiдчуття життя народу в цiлому, загальнонацiональних перспектив у неокласикiв масштабнiше, нiж у iнших iхнiх сучасникiв. Стрижнем естетичноi програми неокласикiв стало гасло тАЬAd fortes!тАЭ (тАЬДо джерела!тАЭ) Таку назву мала книжка лiтературно-критичнихстатей Зерова (1926р). Цей заклик визначав одну з головних передумов творення новоi культури тАУ творче засвоiння кращих здобуткiв минулого як в украiнськiй, так i в свiтовiй художнiй лiтературi.

У виступi на диспутi (1925р.) Зеров наголосив тАЬпiдiйме на вершину нашу мистецьку технiку, утворить з нашоi творчостi могутнiй культурного слова потiк, що на поверхнi примусить держатися трiски i смiття графоманiiтАЭ.

Розумiння Зеровим масштабiв, на якi повинна спиратися новiтня украiнська лiтература, мала ще один, досить iстотний аспект. Рiч у тiм, що на початковому етапi дискусii нiхто з учасникiв, не звернув увагу на традицii РДвропи в украiнськiй культурi. Першим хто це зробив був Зеров. Вiн закликав митцiв слова тАЭвибачливо i незалежно вiд попереднiх оцiнок переглянути дотеперiшнi надбання украiнськоi лiтератури. Ми повиннi знов i по-новому придивитися до наших уславлених письменникiв, зтАЭясувавши iх значення для нинiшнього нашого розвитку, iхнi мiсце в нашiй лiтературнiй традицiiтАЭ. Зеров вважав, що успiшно реалiзовувати цю програму тiльки, коли поцiновуватимуться не манiфнсти, а робота письменника, художня вибачливiсть, передусiм вибачливiсть автора до самого себе. Опановування секретами художньоi творчостi нерозривно повтАЭязано з удосконаленням мови як першоелемента лiтератури. Тому всi заклики Зерова, Рильського розробляти, культувати наше тАЬстепове, пахучетАЭ, але й тАЬдике ще словотАЭ передбачають роботу над словниковим складом нашоi мови. Це улюблена теза неокласикiв не втрачаi актуальностi i сьогднi, в час нового пiднесення нацiонального руху.

Критичне ставлення неокласикiв до архаiчних нацiональних стереотипiв, що перешкоджають розвитковi культури знайшло вираження в поезii тАЬProdomoтАЭ Зерова: яка i гiрка, о Господи, ця наша чаша. Цi мрiйники безкрил, якими так поезiя прославилася наша.

Осуд украiнськоi провiнцiйностi (вживання слiв, зворотiв, що побутують тiльки в певнiй мiсцевостi) знаходимо у поезii Зерова тАЬЧупричин сад в оглавiтАЭ. Цей осуд виростаi з любовi до рiдноi землi. Силу й прав для таких звинувачень надавала поетам вiру в майбутнi рiдного краю.

Духовна револбцiя Рильского постулюiться у поiднаннi з нацiональним тАУ через пережитi страждання до вiдродження, оновлення тАЬодцвiло, як бiла лiля, розлетiлося, неаче пухтАЭ.

Вiд украiнських дiвчат стременить ясне промiння чистоти, краси почуттiв i духовностi. РЖ цiлком логiчним здаiться перенесення природьоi краси Украiни на образ Дантовоi героiнi.тАЭСкiльки сонця в свiтi свiтиться, скiльки сосон у лiсах, i якi червонi китицi на дiвочих поясахтАЭ.

Ще одна важлива грань образу нового героя тАУ утвердження незалежностi творчоi особистостi вiд контАЭюктурних запитiв часу пiдтверджуi iдеi свободи митця, який завжди лише почасти належить своiму часовi, знаходиться у вiршах Ю.Клена тАЬСковородатАЭ.

Мужнiм закликом не пiдкорятися догматам панiвноi iдеологii, що знебарвлюi, i тАЬЛебiдiтАЭ Драй-Хмари.

Зоровi образи Украiни у поезii неокласикiв спираються на слова з колоритстичною семантикою. На рiвнi свiдомостi й пiдсвiдомостi в поезii неокласикiв домiнують кольори, найбiльш характернi для украiнськоi нацiональноi символiки тАУ жовтий, блакитний, червоний. Спiввiдношення кольорiв у поетичному словнику неокласикiв з часом змiнювалося. Для раннiх поезii Филиповича, Рильського, Драй-Хмари, Зерова тАУ характерне переважання червоного кольору (заграва червлених днiв (зерова), очервонена земля (Драй-Хмара), полумтАЭя червоне, червоне свiтло шиби, червоний захiд, мрiями скривавленими червонii даль (Рильський), сонце червонii (Филипович). Поступово кривавi марення революцiйного часу вiдходять на другий план. РЗх заступаi гармонiя жовтого i блакитного, урiвноважене поiднання холодноi i гарячоi стихiй:тАЭповiтря з синьо-золотого склатАЭ, тАЬзолотоглавий Киiв на синiх горахтАЭ, тАЬОця гора зелена i дрiмливатАЭ, тАЬця золотом святкована блакитьтАЭтАЭ (Рильський), тАЬ а в небi тiльки смужка тАУ синiй льон, i ледве мрiють золотi бордюри, тАЬа сонце жалить голками i прискаi золотом в синьтАЭ (Драй-Хмара). тАЬРадiсне тремтiння волошкам синiм не даi заснуть, а сонце сii золоте насiннятАЭ (Филипович).

Проте крiзь залюблений погляд на тАЬемаль Днiпра, голе ЖовтоглиннятАЭ пробиваiться щось неясно-тривожне: тАЬКрiзь цеглу й брук пульсуi кров зелена земних рослин, i листя чорноклена кривавиться у листi лiхтарiвтАЭ. Колiр кровi у поезii Зерова (1933р.) стаi елементом магiчного кодування на рiвнi пiдсвiдомостi тривожнi вiдблики тривожать уяву читача, примушуючи замислюватися над майбутнiм.

Микола Зеров

(1890 - 1937)

Сьогоднi ми вiдкриваiмо для себе безсмертнiсть музи, що в 20-тi роки дарувала натхнення Миколi Зерову. Магнетична сила iдей Миколи Зерова притягала до нього не один десяток митцiв.

Спробуiмо здiйснити перший пiдхiд до творчостi Миколи Зерова.

Мiнявся, поглиблювався метод лiтературознавчого дослiдження Миколи Зерова, але з юних лiт вiн пронiс переконання, що бiографiя письменника вирiшальною мiрою формуi його творчi зацiкавлення, всю систему поетичного космосу. Не будучi високоi думки про власну поетичну творчiсть, вiн, однак, своi вiршi вважав гарною канвою для спогадiв, якi збирався писати на схилi лiт. Отож i ми пройдимо стежками та дорогами життя цього унiкального митця, доля якого випала на складний, передреволюцiйний час, на епоху демократичного вiдродження 20-х рокiв i трагiчно завершилася на Соловецьких островах. Вiн прийняв цю долю як невiдхильний закон i нiде не намагався схитрувати або обдурити. РЖшов чесно i прямо, несучи в грудях, за його ж висловом, тАЭгостроi розпуки гострий бiльтАЭ, але водночас i незникаючу буттiву радiсть, що бринiла тАЬмов спiви давнини повноголосiтАЭ.

Дитинство його минуло в мальовничому Зiньковi на Полтавщинi, де вiн народився 26 квiтня 1890 року в сiмтАЩi Костянтина РЖраклiйовича Зерова, вчителя мiсцевоi двокласноi школи, згодом ii директора, а з 1905 року тАУ iнспектора народних шкiл в Кролевцi. Батько походив iз селян i добре знав, скiльки важить наука. Тому вiн зробив усе, аби його дiти здобули вищу освiту. З птАЩяти синiв (були ще 2 дочки) троi стали вiдомими людьми. Крiм Миколи тАУ Дмитро, видатний ботанiк, академiк АН УРСР, Костянтин, гiдробiолог, i Михайло, поет, що виступав пiд псевдонiмом Михайло Орест. Мати тАУ Марiя Якiвна тАУ походила з козацького роду Ярескiв з-пiд Диканьки. В сiмтАЩi в ужитку була росiйська мова. Украiнська панувала на вулицi. Марiя Якiвна знала велику кiлькiсть народних пiсень, гарно iх спiвала. Величезний вплив на нацiональне самоусвiдомлення Зерова справили зiньковский знайомий iхньоi родини А. Лещенко i рiдний дядько, материн брат Петро Яресько. РЖнтерес у сiмтАЩi Зерових до лiтератури був великий. Зокрема, Микола навчився читати в 4 роки i свiт класичного письменства залишив глибокий слiд у його свiдомостi. У юному вiцi Микола, пiд впливом батька, також серйозно захоплювався ботанiкою, географiiю, астрономiiю.

Закiнчивши двокласну зiнькiвську мiську школу (його однокласник Павло Губенко), з1900 до 1903 р. навчався в охтирськiй гiмназii, у звтАЩязку з тимчасовим переiздом батькiв в Переяслав, 1903-1908 р. тАУ Перша Киiвська гiмназiя. Це був важливий перiод становлення лiтературних та лiнгвiстичних iнтересiв майбутнього поета : перекладача. Особливий вплив на нього справив учитель латинi Сiтрабша, в якого вiн навчався необовтАЩязковiй на той час древньогогрецькоi мови, зацiкавленiстю iсторiiю Микола зобовтАЩязан М.Попову, М.Лятошинському. Вчителi формували громадянське обличчя гiмназистiв.

Вчився Микола блискуче, але медалi не дiстав, через опозицiйнi настроi, закрамолу, як сам казав.

У восьмому класi заснував рукописний журнал тАЬСкучающий восьмокласниктАЭ разом з В. Воскресенським (майбутнiй професор зоологii), РЖ. Кожичем (актор Московського художнього театру).

Микола мав природнiй хист до перевтiлення, пародiювання, веселiння друзiв.

В 1908 роцi поступив на iсторико-фiлологiчний факультет Киiвського Унiверситету. Спочатку думав поступати до Петербурзького Унiверситету, проте не мав надii попасти на казений кошт. Вiн хотiв вчити iсторiю та лiтературу Давнього Риму, але не було вiдповiдних фахiвцiв i перейшов на росiйський iсторичний факультет. Написав курсову роботу тАЬЛiтопис Грабянки, як iсторичне джерело i лiтературна памтАЩяткатАЭ (1913-1914 рр.), у 1912 р. тАУ друкуi статтi у журналi тАЬСвiткотАЭ, виступаi з рецензiями в газетi тАЬРадатАЭ. Враження цього часу вiдображаiться у 1920 р. в сонетоiдi тАЬОлесьтАЭ :

Коли ж минав патрiотичний бред тАУ

В смутному Киiвi, веселiм Вiднi тАУ

Вiн однаходив звуки вiдповiднi

РЖ запомений точив iз себе мед, тАУ

Бо ж вiн стiльник, а не пуста вощинко,

Бо ж вiн Олесь, а не Грицько Чукринка

25 грудня 1934 року Микола Зеров вiдтАЩiжджаi до Москви.

27 квiтня 1935 року його заарештовано.

20 травня тАУ переводять до Киiва, де звинувачують в участi у контрреволюцiйнiй нацiоналiстичнiй органiзацii.

1 тАУ 4 лютого 1936 року вiдбувся суд. Перебуваючи на Соловках Микола Зеров переклав тАЬЕнеiдутАЭ Вергiлiя.

9 жовтня 1937 року, при переглядi справи винесена вища мiра покарання, а 3 листопада 1937року був розстрiляний.

Павло Филипович

(1891 - 1937)

Про цього написано чимало, щоправда здебiльшого як про поета, i на жаль, значно менше як про чудового лiтературознавця, професора, викладача.

Повнота творчого самовияву поета i вченого Павла Филиповича припадаi на 20-тi роки. Прийшов вiн у лiтературу вже сформованою особистiстю, iнтелiгент, вихований на гуманних iдеях украiнськоi та свiтовоi лiтератури. Сьогоднi ми можемо тiльки дивуватися, як вдавалося йому в жорстких умовах, тАЬзалiзноi добитАЭ досягти злагоди своiх поетичних захоплень i наукових iнтересiв.Народився Павло Филипович 2 вересня 1891 року в селi Калiтанiвка на Киiвщинi (тепер Черкаська область) у родинi священика. Середню освiту здобув у вiдомiй колегii Павла Гологана, та закiнчив ii у 1910 роцi i того ж року вступив до Киiвського унiверситету на правознавчий факультет. Провчившись рiк вiн переходить на iсторико-фiлологiчний факультет словтАЩяно-руськоi фiлологii. Писати почав рано, навчаючись ще у колегii. Першi твори написанi росiйською мовою друкуються в росiйських журналах тАЬВестник ЕвропытАЭ, тАЬЖатватАЭ, тАЬЗаветытАЭ пiд псевдонiмом Павло Зорев.

На нацiональне самоусвiдомлення Павла Филиповича вплинула буржуазна революцiя 1917 року, яку вiн сприймаi як тАЬдержавно-нацiональне вiдродження украiнського народутАЭ. Вiдтодi П.Филипович пише украiнською мовою, перейнятий вiрою у вiдродження рiдноi землi:

Не хижi заклики пожеж,

Не безнадiйний рев гармати тАУ

В поля майбутнього зайшла ти тАУ

Минулу радiсть в них знайдеш.

А давнi слово на сторожi,

Напiвзабуте слово те,

Як пишне дерево, зросте

У днi спiвучi i погожi.

(тАЬНе хижi заклики пожежтАЭ)

З 1917 року Филипович працюi посадi приват-доцента в Киiвському унiверситетi до 1933 року тАУ професором, викладачем iсторii лiтератури.

Для поетики та естетики Павла Филиповича характерна людяна сутнiсть його лiрики, фiлосовського освоiння фолькльорного рiзноманiття украiнськоi народноi творчостi.

У своiй поезii вiн рiвноуважений i до iсторичного досвiду людства, i до навколишнього життя.

Найкращим здобутком поета i iнтимна лiрика, ii фiлосовським осягненням свiту, вiдвертiстю у найпотаiмнiших почуттях.

Кому не мрiялось, що i незнана Муза тАУ

Безжурна дiвчина, привiтна i струнка,

Яка в минулому зтАЩявитися умiла,

Поетам радостi, i вроди, i любовi,

РЖ навiть дудочку приносила тоненьку,

РЖ награвала iй пiснi сама.

(тАЬКому не мрiялось..тАЭ)

За час, коли у 1919 роцi тАЬМузагетiтАЭ зтАЩвилися першi, написанi украiнською мовою вiршi, Павло Филипович видав поетичнi збiрки тАЬЗемля i вiтертАЭ (1922р.) та тАЬПростiртАЭ (1925р.).

Збiрка тАЬЗемля i вiтертАЭ тАУ це лiрика зрiлого художника. Вона багато прикметами сучасного життя поета. Тяжiння до простоти та ясностi, схованi в основi його метафоричних образiв.

Драматичну роздвоiннiсть людини у двох свiтах показано у збiрки тАЬПростiртАЭ. Виразно розкриваiться фiлосовсько-естетична сутнiсть поезii Павла Филиповича в його поглядах на людину та ii призначення. Тогочасна пролетарська постанова полягала у тому, щоб зображати конкретну людину тАУ шахтаря, будiвника, цегляра, як у Рильського. Що ж до творiв Филиповича, то його героi постають переважно, як образ узагальнений i вiчний, до якого тягнуться усi роздуми поета. Таким прикладом i вiрш тАЬРiзьбярiтАЭ:

В високiй залi промину малюнки,

РЖ пильноi уваги не зверну

На пил, на штучнi вiзерунки

РЖ на залиту фарбами стiну

Перегорiли задуми колишнi

РЖ лiлiя не радуi мене,

Коли не сяi крiзь кольори пишнi

Людське обличчя мудре i ясне.

Навряд чи Павло Филипович мiг сказати про себе : тАЭЯ молодий, бо з молодимитАЭ, хоча сподiвання на молоде поколiння у нього присутнi. Собi, своii поезii вiн вiдводить iнше мiсце, заявляючи : тАЬПора i менi.. засохлим листям осiннiм промайнуть у майбутнi днiтАЭ i обираючи тАЬмудрiсть спокою.тАЭ

Павло Филипович до останнього часу майже не був тАЬвiдкритий як лiтературознавець i критик.тАЭ Його лiтературознавчi працi зiбранi у книжцi тАЬЛiтературатАЭ, що зтАЩявилась, однак не в Украiнi, тАЬяк поклiн украiнського громадянства на емiграцii в Австралii.тАЭ До неi увiйшли дослiдження про Т. Шевченка, РЖ. Франка, Лесю Украiнку, О.Олеся, М. Коцюбинського.

Восени 1935 року Филипович був безпiдставно заарештований, звинувачений у причастностi до терорестичноi групи i засуджений до страти. Потiм вирок був змiнений на десятирiчне увтАЩязнення. Але життя його обiрвалось ранiше. РД припущення, що в листопадi 1937 роцi.

Вместе с этим смотрят:

"..Моим стихам, как дpагоценным винам, настанет свой чеpед"

"Christmas stories" by Charles Dickens

"РЖзборник Святослава 1073 року" як лiтературний пам'ятник доби Киiвськоi Русi

"РЖсторiя русiв" - яскравий твiр бароковоi лiтератури

"Бедный человек" в произведениях М. Зощенко 20-30-х гг.