Мовний дискурс

ВСТУП

Поняття дискурсу i одним iз основних понять сучасноi прагматичноi лiнгвiстики та лiнгвiстики тексту. Сучаснi уявлення про дискурс вiддзеркалюють увесь хiд лiнгвiстичноi науки. У першiй половинi ХХ столiття мовознавство протягом досить тривалого перiоду було зосереджене на вивченнi однiii з двох дiалектично звтАЩязаних сторiн мови тАУ мовнiй системi, але, починаючи з другоi половини 60-х рокiв, центр уваги лiнгвiстiв переноситься на iншу сторону цiii дiалектичноi iдностi тАУ мовленнiву дiяльнiсть та ii продукт тАУ дискурс, формальнi характеристики якого були отриманi у 1952 роцi З. Херрiсом.

Хоча проблема дискурсу широко висвiтлюiться як вiтчизняними, так i зарубiжними лiнгвiстами, таке важливе питання, як адресованiсть у дискурсi все ще залишаiться поза межами дослiдження.

Наша дипломна робота намагаiться заповнити цю прогалину, i тому, присвячена проблемi дослiдження текстiв офiцiйного та неофiцiйного дискурсу, що розглядаiться через призму iх адресованостi. З цiiю метою, у роботi аналiзуiться тi особливостi оригiнальних текстiв художньоi лiтератури, наукових текстiв та офiцiйних документiв, якi обумовленi специфiкою передбачуваного адресата i прогнозованим характером його iнтерпретативноi дiяльностi.

Аналiз поняття дискурсу через призму його адресованостi i досить актуальним на даний час. Така актуальнiсть зумовлюiться зростаючим iнтересом до лiнгвiстичного опису передбачуваного адресата у художнiй комунiкацii, а також специфiкою адресованостi офiцiйного дискурсу, як однiii iз важливих проблем лiнгвiстики тексту, яка маi своiм джерелом тАЬвведення у фокус лiнгвiстики розгляд феномена життя, в центрi якого знаходиться людина з усiма ii психiчними складовими i станами, формами соцiального iснування i культурноi дiяльностiтАЭ.[2, 3-4]. Додатковим стимулом звернення лiнгвiстiв до проблеми адресованостi стало усвiдомленнятого факту, що тАЬу породженнi мовлення ,-як вiдмiчаi РД. С. Кубрякова, виявляються сили, що виходять по сутi не вiд мовця, а вiд його оцiнки стану, знань, розуму,приналежностi до того чи iншого соцiального стану i т. п. тих, на кого мовлення розрахованетАЭ.[24,18 ].

Мета дипломноi роботи: виявити особливостi адресованостi в офiцiйному та неофiцiйному дискурсi.

Предмет дослiдження: адресованiсть.

ОбтАЩiкт: тексти офiцiйного та неофiцiйного дискурсу.

З основноi мети випливаi вирiшення конкретних завдань дослiдження:

1. Виявлення характерних рис та вiдмiнностей офiцiйного та неофiцiйного дискурсу.

2. Встановлення характерних прагматичних особливостей адресованостi в офiцiйному дискурсi.

3. Урахування фактора адресата в неофiцiйному дискурсi.

У вирiшеннi цих завдань ми керувалися методами:дискурсивного аналiзу та порiвняльним методом.

До офiцiйного дискурсу ми вiдносимо науковi тексти та тексти офiцiйних документiв (у нашiй роботi це тексти юридичних документiв), а до неофiцiйного тАУ тексти художньоi лiтератури та анекдотичний жанр.

У якостi базового у данiй дипломнiй роботi використовуiться поняття адресованостi, як категорii тексту. Такий пiдхiд до моделювання текстовоi семантики вимагав звернення до бiльш загальних питань, повтАЩязаних iз самим поняттям тАЬкатегорiя текстутАЭ. Текст розглядаiться нами як полiсистемне утворення, що складаiться iз слiдуючих пiдсистем: макрознак, комунiкат, дискурс, що перебувають у постiйному взаiмозвтАЩязку.До розгляду нами включенi також правила, якими регулюiться дискурс, що допомагають нам отримати бiльш систематизоване уявлення про таке явище як дискурс.

Але незважаючи на те, що дискурс трактуiться нами як системне утворення, ми не iгноруiмо таких пiдходiв до нього, як до комунiкативноi подii чи комунiкативного процесу.

Роздiл 1.

Офiцiйний та неофiцiйний дискурс.

Трактування дискурсу в сучаснiй лiнгвiстичнiй науцi.

Теорiя дискурсу як прагматизованоi форми тексту бере свiй початок у концепцii Е. Бенвенiста, який розмежовував план дискурсу (discоurs) тАУ мовлення, яке привласнюiться людиною, яка говорить i план оповiдання (recit). Пiд дискурсом Е. Бенвенiст розумii тАЬусiляке висловлювання, яке зумовлюi наявнiсть комунiкантiв: адресата, адресанта,а,також, намiри адресанта певним чином впливати на свого спiврозмовникатАЭ.[7, 276-279 ].

Усучаснiй лiнгвiстицi поняття дискурсу трактуiться неоднозначно. Для визначення нашого розумiння дискурсу всi iснуючi пiдходи можна звести до наступних.

1. Дискурс визначаiться через текст або текст через дискурс .

2. Дискурс розумiють як когнiтивний процес, повтАЩязаний iз творенням мовленнiвоi поведiнки.[24].

3. Дискурс розглядаiться як послiдовнiсть взаiмозвтАЩязаних висловлювань, обтАЩiднаних спiльнiстю цiльового завдання.[34 ].

4. Дискурс визначаiться як засiб бесiди та мислення, якi, як i жанри можуть ставати ритуалiзованими.

5. Дискурс тлумачиться як мовленнiве утворення, одиниця вищого, нiж речення, рiвня.[66 ].

6. Дискурс розглядаiться як форма мовленнiвого спiлкування, яка передбачаi взаiмозвтАЩязок мiж мовцем та слухачем, як мiжособистiсна дiяльнiсть.

7. Дискурс розумiiться як складна комунiкативна подiя. [2;14].

8. Дискурс тлумачиться як соцiолiнгвiстична структура, яка твориться адресатом у конкретних комунiкативних, соцiальних та прагматичних ситуацiях.[36].

У рамках першого пiдходу спроба визначити текст через дискурс або дискурс через текст приводить до визначення первинностi тексту/дискурсу. Так, В. О. Звiгiнцев розумii дискурс як елементарну одиницю тексту, тобто складне цiле або змiстовну iднiсть, що вирiзняiться на рiвнi мови i, як правило реалiзуiться у виглядi речень, повтАЩязаних мiж собою смисловими звтАЩязками.

Однiiю з вартих уваги рис тексту i те, що його iнтерпретацiя здiснюiться через речення, при чому речення розглядаються як члени дискурсу. Наявнiсть змiстовноi надбудови, спроможноi зтАЩiднати окремi речення в iдине цiле i призводить до утворення звтАЩязного тексту або дискурсу. Смислова iнтерпретацiя звтАЩязностi дискурсу i причиою схеми розгортання тексту.

Б. А. Зiльберт стверджуi, що текст тАУ одиниця мовлення, явище системи комунiкацii, тобто явиище соцiально-мовленнiвого рiвня. Фактично, текст ототожнюiться з дискурсом i розглядаiться як комунiкативна одиниця, де мовнi елементи i структури використовуються для реалiзацii певних комунiкативних цiлей, задач i установок.

В. В. Красних зробив спробу поглянути на дискурс з точки зору когнiтивних структур, якi лежать в основi мовноi компетенцii. На протилежнiсть В. О. Звiгiнцеву, текст(за В. В. Красних) i тАЬелементарною( тобто базовою, мiнiмальною та основною) одиницею дискурсутАЭ тАУ явищем не тiльки лiнгвiстичним, а й екстралiнгвiстичним. Текст володii формально-змiстовою структурою, яка допомагаi вичленити його в дискурсi. Текст i продуктом як мовлення, так i мислення, продуктом, який вперше зтАЩявляiться в момент породження його автором i може переживати наступнi переродження при сприйняттi його рецiпiiнтом. На формування концепту тексту здiйснюють вплив два фактори: ситуацiя та iндивiдуальний мовний простiр автора.

На мотивованiсть дискурсу вказуi В. Кох, на думку якого дискурс тАУ це тАЬбудь який текст ( або частина тексту ), в якому i ознаки одного й того ж конкретного мотиву.

О. Т. РЖшмуратов ототожнюi дискурс з певним видом тексту. Так, дискурс тАУ це текст, який мiстить мiркування, тобто текст, в якому фiксуiться певний хiд думки, а комунiкативний дискурс тАУ це текст, що мiстить взаiмозалежнi судження деяких субтАЩiктiв.[15,171].

Англiйськi дослiдники Р. Ходж та Дж. Кресс розглядають текст i дискурс як такi, що доповнюють один одного, акцентуючи при цьому або соцiальний, або мовний рiвень.

Дискурс трактуiться як складне комунiкативне явище, що включаi в себе соцiальний контекст, iнформацiю про учасникiв комунiкацii, знання процесу продукування та сприйняття текстiв. Дискурс за Т. ван Дейком,-це складна комунiкативна подiя,тАЭсуттiва складова соцiокультурноi взаiмодii, характернi риси якоi тАУ iнтереси, цiлi та стилi.[14].

Н. Д. Арутюнова визначаi дискурс як тАЬзвтАЩязний текст у сукупностi з екстралiнгвiстичними, соцiокультурними, прагматичними, психологiчними факторами; це тАУ текст, узятий в аспектi подiй; мовлення, що розглядаiться як цiлеспрямоване соцiальне явище, дiя, як компонент, що приймаi участь у взаiмодii мiж людьми i механiзмах iх свiдомостi. Дискурс тАУ це мовлення, занурене у життя.тАЭ[2].

Дискурс також розумiiться як текст,тАЭпредставлений у виглядi особливоi соцiальноi даностiтАЭ.[42,44] i тАЭутворений в результатi мовленнiвоi дiяльностi представникiв певноi лiнгвокультурноi спiльноти, який розглядаiться у сукупностi його лiнгвiстичних параметрiв та соцiокультурного контекстутАЭ.[45,262].

Отже, аналiзуючи все вищесказане, ми можемо зробити слiдуючий висновок: хоча теорiя дискурсу вже досить тривалий час опрацьовуiться i дослiджуiться вченими-лiнгвiстами, загальновизнаного пiдходу та унiверсального визначення поняття тАЬдискурстАЭ ще досi не iснуi. Воно (поняття) розглядаiться з точки зору найрiзноманiтнiших аспектiв: i як комунiкативний процес, i як текст, i як система, i як комунiкативна подiя. Але , не дивлячись на те, що всi цi пiдходи i базуються на рiзноманiтних рисах та харектеристиках, вони не виключають одне одного. Тому, на базi вищенаведеноi iнформацii ми вважаiмо за доцiльне спробувати дати узагальне визначення дискурсу. Дискурс тАУ це комунiкативна подiя,що обумовлюiться взаiмозвтАЩязком мiж мовцем та слухачем i передбачаiться мовленнiвою поведiнкою останнiх.

Основнi характеристики дискурсу.

Дискурс розглядають i як пiдсистему текста. У нашiй роботi ми будемо дослiджувати дискурс як одну з пiдсистем (макрознак, комунiкант, дискурс) у просторi текста. Текст тАУ бiльш загальне поняття, нiж дискурс. Дискурс тАУ це тАЬмовлення, занурене у життятАЭ, тому термiн тАЬдискурстАЭ, на вiдмiну вiд термiна тАЬтексттАЭ, не застосовуiться до древнiх текстiв, звтАЩязки яких iз живим життям не вiдновлюються безпосередньо. Якщо пiд текстом розумiють тАЬабстрактну, формальну конструкцiю, то пiд дискурсом тАУ рiзнi види ii актуалiзацii, що розглядаються з точки зору ментальних процесiв i в звтАЩязку з екстралiнгвiстичними факторами.тАЭ [2,136-137]. РЖ, якщо дискурс тАУ категорiя, яка постаi як особлива соцiальна данiсть, то текст тАУ категорiя, яка належить i черпаi своi сили у мовнiй сферi. Як про дискурс можна говорити про текст оповiдання, вiрша, виступу, але цього не можна сказати про текст вправи з граматики, яка i набором речень, правила, що iлюструi якесь граматичне явище. Дискурс тАУ це текст, що мiстить роздуми, тобто текст, у якому фiксуiться деякий хiд думок.[15,171]. Бiльше цього, дискурс можна уявити як таке складне комунiкативне цiле, у якому мовлення тАУ осмисленi роздуми, представленi у виглядi тексту i звернене до iншого, виступаi у iдностi обтАЩiктивних та субтАЩiктивних сторiн, а знання, обтАЩiктивуючи iнтерсубтАЩiктивний досвiд, замкнуте на субтАЩiкт комунiкацii i включаi iнтенцiйнi структури останнього.[16,121-127].

Уцьому значеннi дискурс може бути охаректиризованим як витвiр мовлення i як знакове утворення, план вираження якого включаi, у крайньому випадку, два шари: трансфастичний, що реалiзуiться як впорядкована та iнтегрована в iдине цiле послiдовнiсть утворюючих полотно текста висловлювань, синтаксис i семантика яких залежить вiд синтаксису i семантики сусiднiх висловлювань, i текстономiчний. Останнiй реалiзуiться через семантичнi i формально тАУ граматичнi вiдносини i звтАЩязки мiж словами чи сукупностями слiв як компонентiв текста, в о сновi спiввiдношення яких лежить загальнiсть iх функцiонально тАУ семантичноi значимостi в рамках дискурса.[14,121-127].

Продовжуючи аналiз дискурса, вважаiмо за потрiбне видiлити слiдуючi його аспекти: мовленнiвий та комунiкативний, а також його дискурсивнiсть.

Мовленнiвий аспект дискурса регулюiться правилами мiжфразового синтаксису, що включаi прономiнальну спiввiднесенiсть, форичнi звтАЩязки, узгодження часiв, функцiональну перспективу, пресупозитивну залежнiсть та iн., котрi допускаючи варiювання, вiдносно жорстко обумовленi особливостями граматичноi будови конкретноi мови, характером дискурсивноi залежностi того чи iншого елемента i канонами побудови певного типу текста.[12,32].

Комунiкативний дискурс тАУ текст, що мiстить взаiмозалежнi роздуми кiлькох субтАЩiктiв.[15,171].

Що стосуiться дискурсивностi, то це логiчна послiдовнiсть у рамках арiстотелiвськоi логiки. Якщо ж говорити бiльш конкретно,то це логiчно обумовлена думка, тобто суворий перехiд вiд одного твердження до iншого, що прослiдковуiться у мисленнi за допомогою логiчних правил, що маi за мету послiдовне i систематичне розгортання думки.[16,240-241].

Судячи з вищесказаного, ми можемо стверджувати, що дискурс не i хаотичним утворенням; маючи певнi особливостi i характеризуючись певними аспектами, дискурс регулюiться певними правилами. Вони повиннi застосовуватись не до самих висловлювань, а до вiдносин мiж дiями, що виконуються цими висловлюваннями, тобто у поточнiй мовнiй iнтеграцii акти спiввiдносяться з актами, часто, хоча не виключно манiфестованими в реальних висловлюваннях, i звiдси витiкають три типи правил:слiдування, iнтерпретацii i породження.[6,134-135].

Правила слiдування регулюють порядок слiдування актiв i звтАЩзують правила породження, контролюючi комунiкативний тАЬвихiдтАЭ мовця, з правилами iнтерпретацii, що дозволяють слухачевi розумiти акти мовлення. Потрiбно зазначити, що тут маються на увазi не висловлювання, а акти як мiнiмальнi одиницi комунiкацii, так як, за словами Лабова [25], тАЬне iснуi простих взаiмооднозначних вiдносин мiж дiями i висловлюваннямитАЭ. Центральним у пропозицii Лабова i положення про те, що кожний iндивiд маi свою власну точку зору, особистiсну орiiнтацiю у вiдношеннi до свiту, що грунтуiться на власному досвiдi. Ця орiiнтацiя частково вiдрiзняiться вiд орiiнтацii iнших iндивiдiв, але частково i i спiльною для всiх.[6,136].

Отже, можна зробити висновок про те, що дискурс тАУ це утворення цiлком систематизоване i впорядковане, регульоване конкретними правилами та нормами хоча природним i i вiдхилення вiд цих норм. Аспектуальна сторона дискурса i також досить визначеною. Звернення до правил та аспектiв такого явища як дискурс допоможе нам у дослiдженнi i вивченнi iнших його сторiн.

Дискурс характеризуiться просторовiстю, яка, в свою чергу, i його якiсною ознакою.На нашу думку, доцiльним буде розглянути його просторовiсть, що допоможе ще бiльш детально зрозумiти таке явище як дискурс.

Отже, специфiка семантичноi просторовостi дискурса визначаiться тим, що вiн, з одного боку, iнтегруi семантичнi, прагмасемантичнi, прагма тАУ i синтактикосемантичнi особливостi всiх висловлювань, якi до нього входять, а з iншого, як iнтегрована сутнiсть спiввiдноситься з цiлiсним динамiчним референтом i несе в собi вiдбиток соцiального i особистiсного комунiкативного контексту текстопородження i передбачуваного сприйняття.[13,207-210]. Про дискурс як послiдовнiсть висловлювань можна сказати, використовуючи образний вислiв Р. Барта, що вiн тАЬпроростаi доверху, як зерно, але тягнеться вперед, як лiнiя.[3,315].

За рахунок його лiнiйностi в дискурсi особливу значимiсть набувають семантико-синтаксичнi категорii тексту. З формальноi точки зору в ньому спостерiгаються двi рiзновидностi категорiй тексту: трансфрастичнi, що будуються на взаiмозвтАЩязках мiж висловлюваннями i виявляються як щеплення, кореференцiя, подiльнiсть, фокус уваги, тема-рематична (комунiкативна) прогресiя, топiкальнiсть [31,17], i текстономiчнi, виявлення яких детермiноване збiльшенням граматики, ii виходом за межi висловлювання в текст.До останнiх можна вiднести темпоральнiсть, означенiсть/неозначенiсть, модальнiсть, субтАЩiктивнiсть/субтАЩiктнiсть, предикативнiсть, фiнiтнiсть та ряд iнших категорiй тексту, що вiдбивають взаiмодiю семантично чи функцiонально-семантично рiвнозначних елементiв дискурса.[12,52]. В структурi текста, як в мовленнiвому аспектi дискурса, обидвi рiзновидностi текстових категорiй виявляються як номiнацiйнi, iзотропнi або, за iншою термiнологiiю, тематичнi ланцюги чи сiтки елементiв.[47,315], якi,володiючи специфiчною структурою, так би мовити, накладаються на дискурс i обтАЩiднують його в тому чи iншому ракурсi. Вказанi ланцюжки та сiтки формуються вiдповiдно до особливостей граматичноi будови конкретноi мови, специфiкою мовленнiвоi побудови певного типу текста, його семантикою.

Враховуючи особливостi категорiй тексту, змiстове ядро останнього може бути описане як багатовимiрний семантичний простiр, в якому спостерiгаiться прояв категорiй тексту трьох його основних пiдсистем. Вiдносини мiж макрознаком, комунiкантом i дискурсом iiрархiчнi, але не зводяться до сувороi iiрархii i можуть бути визначенi як конгруенти, що означаi спiврозмiрнiсть порiвнюваних обтАЩiктiв, спiвпадання iх меж при змiщеннi, але передбачаi iх рiзне тАЬрозмiщеннятАЭ у просторi текста.[8,623].

У семантичному планi, вiдносини мiж макрознаком i дискурсом у ракурсi текстових категорiй можуть бути охарактеризованi як вiдносини включення чи розгортання, повного чи часткового, що передбачаi двi форми своii реалiзацii. Одна з них, в свою чергу, передбачаi послiдовну iнтеграцiю пiдсистем з бiльш високим ступенем узагальненостi текстових пiдсистем з бiльш низьким ступенем узагальненостi i зворотнiй процес iх послiдовного розгортання. Наприклад,

Вiдносини такого роду вiдбиваються також у характерi моделювання семантичноi просторовостi текстових пiдсистем i тексту вцiлому, оскiльки фрейми, як основу семантичного уявлення можна розглядати як згорнутi семантичнi сiтки, що складаються з деяких вершин i вiдносин, а семантичну сiтку, як форму семантичноi репрезентацii дискурсу, можна уявити у виглядi фрейма.[46,26,57].

У мовленнiвому аспектi текста виявлення взаiмовiдносин текстових пiдсистем припускаi, з одного боку, можливiсть участi окремих елементiв дискурса не лише текстономiчних i трансфрастичних категорiй текста, але й текстемних i глобальних текстових категорiй, проходячи повз промiжний рiвень, а з iншого боку тАУ можливiсть виходу глобальних категорiй тексту в структуру тексту, минаючи етапи його послiдовного розгортання в комунiкантi чи / i в дискурсi.[12,53].

Перехiд до семантичноi просторовостi комунiканта, а вiд неi (або частково минаючи ii) тАУ до семантичноi просторовостi макрознака, вписуiться у загальнi тенденцii скачковидних змiн в органiзацii системних обтАЩiктiв, що передбачають тАЬзняттятАЭ попереднього рiвня, виникнення i прирощення новоi якостi тАУ тенденцii, що описуються Т. ван Дайком i В. Кiнчем за допомогою поняття тАЬкаскадатАЭ, на вiдмiну вiд поняття сувороi iiрархii.[55,25].

Доповнюючи наведенi вище особливостi слiд пiдкреслити, що специфiка кожноi з них детермiнуi характерний тип сприйняття текста: через макрознак тАУ розпiзнавання, iдентифiкацiя текста, в ходi якоi нашi мовнi очiкування пристосовуються до особливостей того типу текста, який сприймаiться саме у даний момент; через комунiкант тАУ розумiння, iнтеграцiя текста; через дискурс тАУ його декодування, розшифровка.[12,54].

Аналiзуючи вищесказане, слiд зазначити, що дискурс тАУ це лише один iз рiвнiв тексту, складноi iiрархiчноi системи, його невiдтАЩiмна пiдсистема, що взаiмодiючи з двома iншими пiдсистемами (макрознак i комунiкант), надають тексту цiлiсностi. Розгляд цих двох пiдсистем ми не вважаiмо за доцiльне, оскiльки це не i нашим завданням. Але потрiбно визнати незалежнiсть кожного рiвня i його здатнiсть функцiонувати лише у тiсному звтАЩязку з iншими.

Характернi риси офiцiйного та неофiцiйного дискурсу.

Розгляд дискурсу був би неповним без видiлення його видiв.Традицiйно дискурс подiляють на офiцiйний та неофiцiйний. Кожен окремий вид маi певнi характеристики та особливостi, притаманнi лише йому. Мова офiцiйного дискурсу тАУ це мова офiцiйних та наукових текстiв i документiв. Офiцiйний стиль i неоднорiдним у своiх манiфестацiях. Способи експресii варiюються в ному в залежностi вiд сфери дiлового та наукового спiлкування.

Мова точних наук не допускаi елементiв емоцiйностi, в той час як мова таких гуманiтарних наук як iсторiя, лiтературознавство допускаi iх у масштабах, близьких художнiм творам письменникiв-реалiстiв. Стильовою домiнантою викладу в точних науках i точнiсть, стислiсть, обтАЩiктивнiсть в рамках лiтературноi норми з елементами, прийнятими стильовою нормою даноi науки.[9,28] У цьому звтАЩязку мiкробiологiя та астрофiзика i точними. Вони переважно аналiтичнi та структурнi, займаються побудовою квантитативних моделей i аналiзом досвiду для встановлення емпiричноi однотиповостi.[61,448].

Опозицii мiж мовою точних наук та поетикою реалiзуються на основi лiтературноi норми за наступними параметрами:

Звiдси випливають наступнi частковi опозицii ознак:

Поряд iз вище перелiченими ознаками, на нашу думку, тексти офiцiйного стилю характеризуються ще й лаконiчнiстю, логiчнiстю побудови думки у висловлюваннi, розрахованi на задоволення потреб iнтелекту, а не естетичних.

Таке протиставлення i правомiрним лише в тому випадку,якщо ми беремо за еталон наукового стилю мову точних наук. Мова офiцiйних документiв маi своi особливостi, хоча також характеризуiться стислiстю i конкретнiстю висловлювань, характерними скороченнями й формами-клiше.

Але незалежно вiд того, чи текст належить до офiцiйного, чи неофiцiйного дискурсу, вiн маi свого певного адресата, який обумовлюi в тiй чи iншiй мiрi комунiкативну природу мовленнiвого твору. РЖснування i важливiсть цього фактора визнаiться багатьма лiнгвiстами. [2,361;40,9]. Упроблемi вивчення мовленнiвоi спрямованостi твору i ще багато дискусiйних та невирiшених питань. Зокрема, нема iдностi у визначеннi обтАЩiкта спрямованостi мовленнiвого впливу, вiн iменуiться як тАЬотримувачтАЭ, тАЬрецептортАЭ, тАЬрецiпiiнттАЭ, тАЬадресаттАЭ, не видiленi його функцii в текстi, хоча вiн безпосередньо i невiдтАЩiмною складовою частиною акта комунiкацii.

Репрезентацiя фактора адресата забезпечуiться цiлим рядом лексичних, граматичних, символiко-графiчних,композицiйних та структурних засобiв. Крiм цього, фактор адресата може iмплiкуватися й виражатись у загальнiй спрямованостi мовленнiвого впливу для досягнення певного перлокутивного ефекту тАУ iнтелектуального чи естетичного впливу.

Усi засоби вираження фактора адресата можна роздiлити на засоби вiдкритого i прихованого впливу [26,139] з точки зору офiцiйного дискурсу, ми ж додамо до цiii класифiкацii i характеристики аналiз неофiцiйного дискурсу, виходячи з поданих нею характеристик.

Отже, до факторiв вiдкритого впливу ми вiдносимо:

а) чiтку сегментацiю наукового тексту;

б) символiко-графiчне оформлення науковоi iнформацii;

в) створення чiткого заголовочного комплекса текста.

До факторiв прихованого впливу на адресата ми вiдносимо:

а) iнформативнiсть текста;

б) його цiлiснiсть i звтАЩязнiсть.

Що ж стосуiться неофiцiйного дискурсу, то визначення засобiв впливу не i таким чiтким, як у випадку офiцiйних повiдомлень, але деякi особливостi нам всеж вдалось визначити.

На нашу думку, до засобiв вiдкритого впливу належать:

а) вiдсутнiсть будь-якого символiчного оформлення, так як художнi тексти не базуються на гiпотезах, конкретно iснуючих фактах чи тим бiльше, не включають у себе будь-якi обрахування чи формули. Слово, саме по собi , набагато бiльше, нiж графiк чи символ, воно вимагаi субтАЩiктивного пiдходу, а отже i особистiсноi iнтерпретацii, а для такого виду мислення символи чи графiки не потрiбнi.

б) що ж до чiткого заголовочного комплексу, то його у такiй формiяк вiн iснуi у науковому дискурсi, у художньому не знайти, хоча художнiй дискурс не вiдкидаi заголовкiв взагалi.

До факторiв прихованого впливу на адресата ми вiдносимо:

а) iнформативнiсть, але таку, що несе цю iнформацiю не на рiвнi iнтелекту й знань, а на рiвнi почуттiв чи субтАЩiктивного сприймання навколишнього свiту. Це iнформативнiсть на рiвнi психiки, а не реальних знань.

б) поiднання на перший погляд абсолютно несумiсних елементiв, вiдмова вiд логiки i будь-яких законiв цiлiсностi, хоча й не категорична i не одностайна; наявнiсть абсолютно випадкових та спантеличуючих епiзодiв у багатьох випадках абсолютно не повтАЩязанi з попереднiм i наступним ходом подiй.

Для того, щоб проiлюструвати вищезгаданi моменти, слiд, на нашу думку, звернутись до таких прикладiв:

An investigation of different language units, their features and phenomena may also be performed with the help of the contrastive linguistic method, which is usually employed to investigate a restricted number of related or non-related languages.[62,12].

Some purely typological methods of contrastive investigation have been suggestedтАж[62,12].

Система особових займенникiв редукована. Учасники мовленнiвого акту, так би мовити, вiдсутнi у процесi повiдомлення, i обтАЩiктивнiсть викладу матерiалу пiдкреслюiться вживанням безособових форм. Для того, щоб зняти елемент субтАЩiктивностi часто вживаiться перша особа множини займенникiв,наприклад:

Here we cannot discover any common sources in the original and its translation.[21,11]

Для структури речень характерними i речення двоскладовi, поширенi, складнi, з вираженими засобами пiдрядностi, прямий порядок слiв, широке використання засобiв логiчного видiлення, пасивнi конструкцii,наприклад,

Research articles and other channels of academic communication are sanctioned by a consensus among community members, which both constrains the use of particular discursive forms and authorities permitted variations within them.[61,448].

Будь-який твiр офiцiйного та неофiцiйного дискурсу i конгломератом рiзних типiв викладу з iх надзвичайно мiнливою у залежностi вiд змiсту переплетенiстю, переходом одного типу в iнший. Однак, як би не варiювалися за обтАЩiмом, сполучуванiстю один з одним i чередуванням рiзнi типи викладу в масивi тексту, це варiювання завжди i рiзним у функцiональних стилях, що рiзко протистоять один одному (як це маi мiсце у випадку офiцiйного та неофiцiйного дискурсiв) i надаi ряд ознак, що дозволяють розмежовувати цi стилi. Цi (наведенi вище) лiнгвiстичнi ознаки, якi вiдображають лише осоособливостi вiдбору та використання рiзних типiв мовлення у рiзних функцiональних стилях умовно можна назвати характерними лiнгвiстичними ознаками, на вiдмiну вiд специфiчних лiнгвiстичних ознак, що належать до однакових типiв мовлення (розповiдь, опис, роздуми).[43,45,49].

Отже, дослiджуванi нами матерiали дають нам право зробити слiдуючий висновок: у кожнiй конкретнiй мовi iснуi певний набiр лексичних та граматичних одиниць,, що i характерними для того чи iншого стилю. Аналiзуючи оiцiйний дискурс, очевидним i те, що у даному випадку прагнення до обтАЩiктивного викладу матерiалу викликаi бiльшу в порiвняннi з лiтературно-художнiм, неофiцiйним дискурсом потребу увикористаннi пасивних конструкцiй,. РЖмперсональних форм i т. п. Цi засоби надають науковому дискурсу конкретностi та логiчностi. Специфiка ж художнього викладу вiдрiзняiться певним чином вiд вищезгаданоi. Неофiцiйнийдискурс несе iншi навантаження i переслiдуi iншi цiлi у порiвняннi iз офiцiйним.У випадку офiцiйного дискурсу пiд навантаженням ми розумiiмо навантаження iнтелектуальне, яке включаi рiвень тезурусу рецiпiiнта. Щож стосуiться неофiцiйного дискурсу, то його не можна назвати абсолютно безiнтелектуальним, але iнтелект вiдiграi тут другорядну роль. Звiдси слiдуi, що за бiльшiстю параметрiв будь-яка сукупнiсть текстiв художньоi лiтератури (неофiцiйний дискурс) буде досить чiтко i помiтно вiдрiзнятись вiд текстiв офiцiйного дискурсу.

Отже, у цьому роздiлi ми намагалися дати загальнгi оцiнки i визначити лише характернi ознаки офiцiйного та неофiцiйного дискурсу. Аналiз пiдходiв щодо самого поняття тАЬдискурстАЭ дав нам змогу по можливостi обтАЩiктивно дати своi визначення останньому. Аналiз дискурсу з точки зору найбiльш важливих його аспектiв зробив можливим бiльш глибоко пiзнати суть дискурсу. Детальнiший розгляд дискурсу та його видiв розглянемо у наступних роздiлах нашоi роботи.

Роздiл 2

Адресованiсть в офiцiйному дискурсi.

Суттiвою (конститутивною) ознакою комунiкацii взагалi i направленiсть на адресата, який i обовтАЩязковим структурним компонентом комунiкативного акту i являi собою один iз основних факторiв у текстоутворюючiй дiяльностi адресата. тАЬБудь-яке висловлювання завжди маi адресата (рiзного характеру, рiзних ступенiв близькостi, конкретностi, усвiдомленостi тощо), адекватне розумiння якого автор мовленнiвого повiдомлення шукаi i передбачаi.тАЭ[4,305].Ми користуiмось термiном тАЬадресаттАЭ, пiдкреслюючи свiдому направленiсть мовленнiвого висловлювання до особи (конкретноi чи неконкретноi), яка може бути охарактеризована, при чому комунiкативний намiр автора мовлення маi узгоджуватись iз цiiю характеристикою [2,358]. Адресованiсть значною мiрою визначаi формування задуму iнформацiйного утворення, розрахованого на конкретний вплив у будь-якому типi дискурсiв, iманентною властивiстю семантики яких i iднiсть адресанта i адресата.

Будь-який мовленнiвий жанр у будь-якiй сферi спiлкування маi свою концепцiю адресата. Усi цi види i концепцii адресата визначаються наступними видами факторiв: цiльовою установкою комунiкативного акта, умовами та ситуацiiю спiлкування, соцiальним статусом комунiкантiв, специфiкою тАЬкультурного контекстатАЭ.[1,12].

Знайомство з науковими текстами даi можливiсть видiлити три типи адресата: сипецiалiст у вузькiй областi дисциплiнарного знання (тексти вузькоспецiалiзованого характеру); спецiалiст широкого профiлю; масовий читач (науково-популярнi тексти). Рольовi вiдносини, якi задаються i водночас формуються у процесi науковоi комунiкацii, визначаються нами, перш за все , за типом адресата. Разом з цим аналiз рольових вiдносин ускладнюiться рядом факультативних факторiв, таких як специфiка канала звтАЩязку (усний/письмовий тип мовлення) i предмета комунiкацii (традицiйнiсть тАУ новизна науковоi проблеми).

У межах науковоi комунiкацii текстоутворююча дiяльнiсть автора спрямована, по-перше, на обтАЩiктивне та несуперечливе вiдображення референтного простору повiдомлення: деяку множину наукових фактiв i закономiрностей, а також суму чужих думок та авторську точку зору стосовно викладених положень.По-друге, дiяльнiсть адресанта направлена на переконання адресата в iстинностi авторськоi концепцii обговорюваноi проблеми. До завдань автора наукового дискурсу слiд також вiднести доведення положень, гiпотез, аргументацiю, точний i систематизований виклад наукових питань з метою описання, визначення, i пояснення явищ природи та суспiльного життя для передачi суми знань, повiдомлення нових результатiв дослiдження. За допомогою сукупностi засобiв вираження, притаманних мовi наукового викладу, описуiться дiйсно iснуюче та доводиться iстина. Для досягнення адекватного прагматичного ефекту субтАЩiкт мовлення обовтАЩязково маi орiiнтуватись, з одного боку, на запас спецiальних фонових знань, а з iншого тАУ на ту суму iнформацii, яка стаi вiдомою адресату власне у процесi комунiкацii, що й створюi контекст, на фонi якого розвиваiться наукове спiлкування. В актi науковоi комунiкацii адресант виступаi як авторитет у вiдповiднiй галузi знань, i його прагматична установка полягаi не лише в передачi науковоi iнформацii, а й у переконаннi чи, навпаки, в доведеннi безпiдставностi того чи iншого наукового положення, особливо, коли мова йде про змiну дисциплiнарного знання адресата.

Функцiя комунiканта передбачаi, що адресат декодуi повiдомленняна тих умовах i з тою ж метою, якi i iнтенцiйно заданi адресантом цього повiдомлення i визначаються даним типом дискурсу. На нашу думку, читацька аудиторiя у науковiй комунiкацii i досить однорiдною, бо iнтенцiйно заданими рецiпiiнтами наукових дискурсiв i люди, якi володiють науковими спецiалiзованими знаннями, якi обтАЩiднують всiх отримувачiв повiдомлення у деяку спiльнiсть професiйно параметризованих комунiкантiв, до якоi входить i сам вiдправник повiдомлення.

Усi науковi повiдомлення i орiiнтованими на адресата. У якостi сигналiв адресованостi текста можуть виступати рiзнорiвневi (вiд графеми до абзацного комплекса) елементи, котрi складають рецептивнi труднощi для передбачуваного адресата або окреслюють можливу програму сприйняття й iнтерпретацii текста. Враховуючи спосiб текстовоi актуалiзацii, засоби, що вказують на характер передбачуваноi аудиторii аналiзованого тексту, можна подiлити на експлiцитнi (прямi та непрямi) та iмплiцитнi.[11,61].

Розглянемо спочатку перший тип маркерiв тАУ експлiцитнi. До прямих експлiцитних маркерiв адресованостi належать безпосереднi звертання до читача, авторськi вiдступи. Матерiали нашого дослiдження свiдчать про те, що вказування на передбачуваного адресата наукового повiдомлення досить часто мiститься у передмовi: це або молодi вченi, або вченi сумiжних спецiальностей, або досить вузьке коло спецiалiстiв у данiй галузi наукових знань. Саме концепцiя адресата, його наукова позицiя, соцiальне положення впливають на зовнiшню сруктуру адресованого йому дискурсу.

Окрiм прямих експлiцитних маркерiв iснують ще й непрямi. Цитати та посилання допомагають адресату спiвставити власне дослiдження, власний досвiд роботи у галузi наукових знань iз попереднiми дослiдженнями. РЖ цитати, i посилання передбачають, що отримувач повiдомлення iз пасивного рецiпiiнта перетворюiться в активного дiяча. Виходячи за межi запропонованого повiдомлення в дисциплiнарну комунiкацiю адресант залучаi (хоча б i подумки) текст-першоджерело i спiвставляi його з iнкорпорованим текстом, в результатi чого адресат iнодi приходить до висновкiв, якi не витiкають безпосередньо iз самого повiдомлення.

Оскiльки усi науковi тексти призначенi, перш за все, спецiалiстам з широкою базою наукових знань, то i iх характерною ознакою i використання термiнiв, якi стосуються обраноi галузi науки (neutron, atomic energy, chard, bisector, soil acidity, coarse-grained, astratum of shale, radio-telescope, magnetic fields, the solar nebula, carbon-dioxide atmosphere ); специфiчних абревiатур (VLB - very long baseline interfereometry; NADW - the North Atlantic Deep Water; ITCZ тАУ the Intertropical convergence zone).

РЖнодi зустрiчаються антропонiми, в основному iмена вiдомих науковцiв, якi зробили свiй вагомий внесок у становлення та розвиток тiii галузi науки, в межах якоi вiдбуваiться комунiкацiя (Galileo, DescarteтАЩs Geometry, Roentgen, MendeleyevтАЩs Periodic System) та номенклатурна лексика тАУ як правило, назви закладiв, де проводились дослiдження чи iх апробацiя (the Joint Nuclear Research Institute, the National Aeronautics and Space administration, the National Oceanic and Atmospheric Department ).

РЖншим поширеним засобом вираження адресованостi i таблицi, якi виконують роль пояснення, конкретизацii чи узагальнення iнформацii загального тексту, графiки, функцii, дiаграми, формули та iншi графiчно-схемати

Вместе с этим смотрят:

"..Моим стихам, как дpагоценным винам, настанет свой чеpед"

"Christmas stories" by Charles Dickens

"РЖзборник Святослава 1073 року" як лiтературний пам'ятник доби Киiвськоi Русi

"РЖсторiя русiв" - яскравий твiр бароковоi лiтератури

"Бедный человек" в произведениях М. Зощенко 20-30-х гг.